"Загадка старого клоуна" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод Зіновійович)
РОЗДIЛ V "У кожного в життi мусить бути своя таємниця!" — Що менi вашi переживання!
Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поряд iз старим Чаком.
— Га? Що? Що сталося? Чому… — спитав я здивовано.
— Нiчого не сталося. Ти що — забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тiльки в одному днi минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрiвку у тисяча дев'ятсот дванадцятий рiк. Бо сьогоднi вже пiзнувато, тобi додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.
Чак справдi виглядав втомленим, виснаженим. Очi в нього позападали, чiткiше вималювались зморшки на обличчi, їх наче побiльшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вiсiмдесят рокiв — це не двадцять.
I хоч як менi кортiло дiзнатися, що було далi, я спiвчутливо глянув на нього й сказав:
— Ага. Менi треба вже йти…
Хоча йти менi було зовсiм не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.
Чак усмiхнувся. Вiн усе розумiв.
— Спасибi тобi…
— За що менi… — зашарiвсь я. — Це вам спасибi. Я ж i не робив нiчого.
— За те, що погодився мандрувати зi мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся, — таємниче пiдморгнув вiн менi, пiдводячись i подаючи руку. — До завтра! У той же час, як i сьогоднi. Зможеш?
— Зможу. Авжеж. До побачення.
Вiн уже збирався йти i раптом затримався:
— I ще, Стьопо… Давай домовимось. Ти нi про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?… Я тобi сам розкажу все, що треба. I не ходи за мною. Не намагайся дiзнатися про мене бiльше, нiж я тобi розповiм. Хай мiж нами буде таємниця… Я взагалi вважаю, що в життi кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось iще не розкрите. Без цього нецiкаво жити на свiтi. Ну як? Домовились?
— Домовились.
— Ну, тодi бувай!
— До побачення!
Вiн перейшов вулицю i, пiднявшись по схiдцях, зник у гастрономi.
I лише тодi я раптом вiдчув i зрозумiв, що ж зi мною сталося.
У мене похололо в грудях.
Ой!
Та це ж я щойно був у минулому. У дореволюцiйному тисяча дев'ятсот дванадцятому роцi. За клятого царизму, про який я тiльки з пiдручникiв iсторiї знаю, та з художньої лiтератури, та з кiнофiльмiв, та з телевiзiйних передач.
Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.
Та що ж це таке? Та хiба ж це можливо? Та хiба ж таке буває?
Це ж тiльки в книжках та в кiно люди в минуле потрапляють. А в життi з теперiшнього тiльки у майбутнє шлях лежить, назад дороги немає. Це всiм вiдомо.
Ой!…
Може, я з глузду з'їхав?
Нi, не вiрю! Ненормальнi нiколи про себе так не думають. Ненормальнi завжди себе абсолютно нормальними вважають.
Значить, гiпноз. Чи щось таке подiбне.
Але яка ж сила в тому гiпнозi, чи що воно там таке!
Ну цiлковите вiдчуття реальностi. Живе життя та й усе.
Так чiтко я бачив i Чака-гiмназиста, i колишнього клоуна Стороженка, i прилизаного Слимакова, i майстра Йосипа, i його тiтку, i весь отой вируючий базар, i вiтрину Бублика-Погорiльського, i маленькi трамвайчики, i все-все iнше.
Не знаю, скiльки я просидiв на лавцi бiля цирку, поки отямився цiлком. А привiв мене до тями голод. Я раптом вiдчув, що дуже хочу їсти.
Я схопивсь i побiг на тролейбус.
Всупереч моїм сподiванням, матiр застав уже вдома. Але вона була так стомлена i так захоплена своїми клопотами (вона дуже сумлiнна, самолюбива i страшенно старається, щоб не пасти заднiх на фабрицi), що не звернула уваги на моє збудження. Тiльки сказала:
— Що ж ти, Стьопочко, бiгаєш, синку, голодний? Гляди, зовсiм охлянеш.
Мамi я, звiсно, нiчого не сказав. Та й татовi, коли вiн прийшов, теж. Хiба б вони зрозумiли? Вони б iще, чого доброго, не пустили мене завтра на побачення з Чаком.
Аякже! Щоб якийсь пiдозрiлий дiд душу їхньому синочку каламутив! Гiпнозом чи хто його зна чим якiсь галюцинацiї йому навiював!
Єдиний у свiтi, кому б я мiг вiдкритися, — це дiд Грицько. Але дiд був далеко, в селi. I я тiльки подумки побалакав з ним перед сном: "Отаке-то, бачите, сталося зi мною, ви й не повiрите, дiду, хоч би лиха якого не приключилося". — "Не бери дурне в голову, а важке в руки", — сам себе заспокоїв я дiдовими словами. I заснув.
Менi страшенно хотiлося, щоб уже настав завтрашнiй день. I така нетерплячка гнала мене й увi снi, що менi навiть не приснилося нiчого. Тiльки заснув, як уже й прокинувся вранцi.
У класi менi одразу впало в око, що всi якiсь чи то переляканi, чи то схвильованi чимось, — перешiптуються, очi круглi, щоки пашать.
"Ой! — кольнуло мене. — Може, вони про Чака дiзналися, про мою з ним мандрiвку в минуле". I так менi лячно стало. Але на мене нiхто не звертав уваги, не дивився навiть.
Я почав прислухатись i нарештi второпав, що Лесик Спасокукоцький принiс у клас чутку про якусь таємничу новину. Начебто вiн випадково пiдслухав в учительськiй розмову класної керiвнички Лiни Митрофанiвни з завучем Вiрою Якiвною. I в тiй розмовi йшлося про те, що найближчими днями у їхньому класi щось вiдбудеться, щось особливе й надзвичайно важливе, бо Лiна Митрофанiвна була дуже-дуже схвильована i казала:
"Так, так, я все розумiю, це ж така вiдповiдальнiсть, така вiдповiдальнiсть. Я розумiю…"
Але що саме мало вiдбутися, Спасокукоцький не дослухав, бо завуч Вiра Якiвна його помiтила: "А тобi що тут треба?" I вiн кулею вилетiв з учительської в коридор.
— Ех ти, лопух! Не мiг сховатися десь i дослухати. Гiпотенуза! зневажливо картав його Iгор.
Один тiльки я був абсолютно байдужiсiнький до таємничої новини. Що менi та новина, коли в мене своя таємниця, ще й така, яка їм нiкому й не снилася! I про яку нiхто з них (тепер я вже був певен) i гадки не мав…
I так менi зробилося весело, що я не втримався i на перервi, пiдiйшовши до гурту, несподiвано заговорив:
— Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна — Наполеон. А друга Архiмед!
Хтось хихикнув, хтось реготнув, але бiльшiсть дивилася на мене ошелешено, нiчого не розумiючи.
— Тю! — перебивши мене, вигукнув нарештi Iгор Дмитруха. — Ти що вчадiв? Що ти мелеш?
— От Муха! От дає! — закричав Спасокукоцький.
— Та ну тебе! Тут такi серйознi справи, а вiн… — вигукнула Тося Рябошапка. I всi дружно накинулися на мене.
— Неподобство! Весь клас хвилюється, переживає, а ти…
Я тiльки усмiхнувся. Ну що я мiг їм сказати?
I я мовчки перечекав, поки вони виговорилися.
Я їх розумiв. Може, якби в мене не було моєї таємницi i хтось iнший отаке встругнув, я б разом з усiма на нього накинувся.
Але в мене була моя таємниця. I вона не давала менi спокiйно сидiти. Вона, як каже дiд Грицько, крутила менi дiрку в животi. Вона пiдганяла хвилини, нетерпляче соваючися разом зi мною на партi.
На кожному уроцi я тiльки й чув:
— Наливайко, не крутись!
— Не крутись, Наливайко!
— Наливайко, чого ти крутишся!
— Перестань крутитися, Наливайко!
Та от нарештi докрутився я до кiнця урокiв. I — мерщiй додому.
Не буду брехати — домашнiх завдань виконувати менi не хотiлося. Дуже. Страшенно. Хоч плач.
Але я пересилив себе. Я обiцяв Чаковi, що прийду тiльки пiсля того, як виконаю уроки. I хоч не перевiрив би вiн мене нiколи, але я не мiг його обдурити, не мiг — i все. До того ж вiн був такий загадковий, може, й думки вмiє читати, хто його зна.
Сiв я i, вiдчуваючи, що в мене аж гiрко в ротi вiд тих урокiв, почав гризти гранiт науки. I поки останнє домашнє завдання не виконав, не встав.
Потiм нашвидку пообiдав — i гайда на площу Перемоги, до цирку.
Цього разу я прийшов ранiше за Чака. Довелося чекати хвилин з десять.
Аж от нарештi з'явилася знайома постать.
— Привiт, Стьопо! Ну як?
— Здрастуйте! Прекрасно! Все гаразд.
— Уроки виконав?
— Аякже! — з чистим серцем признавсь я.
— Ну то що? Продовжимо? Готовий?
— Як штик!
— Ну, тодi — увага! — Чак узяв мене за руку, злегка стиснув — i наче електричний струм пробiг по моїй руцi.
В очах у мене потемнiло.
Бомм! — ударив у головi дзвiн.
I знову зашумiло, загаласувало, зарепетувало навкруги багатоголосо…