Частина друга

Розділ четвертий

Було вже надвечір, коли невеличка приземкувата машина спустилася чорною асфальтованою дорогою, яка вела через пагорби й відроги, так що праворуч весь час було видно синій обшир океану, на безлюдний бульвар понад рівним, завдовжки дві милі, жовтим піщаним пляжем в Андаї. Попереду на березі океану височіли громіздкі споруди готелю та казино, ліворуч зеленіли нещодавно насаджені дерева, а за ними серед зелені власних садків стояли баскські вілли, одні побілені, інші — з темними дерев'яними стінами. Двоє молодих людей у машині повільно проїхали бульваром, видивляючись на розкішний пляж і на іспанські гори, що здавалися голубими проти світла навколо готелю та казино, а поминувши ці будівлі, скерували машину далі, аж у кінець бульвару. Тепер попереду в них було гирло річки, що впадала в океан. Приплив ще не починався, і за ясною смугою піску вони побачили старовинне іспанське містечко, а ген за бухтою — зелені пагорби й маяк на далекому мисі. Вони зупинилися.

— Гарна місцинка,— мовила дівчина.

— А отам є кафе, де столики стоять просто під деревами,— сказав молодик.— Під старими деревами.

— Чудні тут дерева,— зауважила дівчина.— Всі недавно насаджені. Цікаво, чому вони насаджали стільки мімоз.

— Щоб позмагатися з тими місцями, звідки ми приїхали.

— Мабуть, що й так. І все тут має страшенно новий вигляд. Але пляж чудовий. Я ніколи не бачила у Франції такого величезного пляжу, та ще й з таким гладеньким і м'яким піском. Пляж у Біарріці — це просто жах. Ну, то під'їдьмо до того кафе.

Вони повернули назад і трохи проїхали дорогою. Молодик зупинив машину біля тротуару й вимкнув мотор. Вони пройшли до відкритого кафе, де так приємно було вечеряти наодинці серед незнайомих людей, що сиділи за іншими столиками.

Тієї ночі знявся вітер, і в своїй наріжній кімнаті нагорі великого готелю вони чули, як важко гупають об берег високі океанські хвилі. Молодик у темряві напнув поверх простирадла легке укривало, і жінка промовила:

— Добре, що ми тут зупинилися, правда?

— Мені подобається шум прибою.

— Мені теж.

Вони лежали, горнучись одне до одного, й слухали, як бурхає море. Голова дружини була в нього на грудях, і вона ворушила нею під його підборіддям, а тоді пересунулась вище й міцно притулилася щокою до його щоки. Потім поцілувала його, і він відчув на своєму тілі її руку.

— Отут гарно,— мовила вона в темряві.— Отут любо. Ти справді не хочеш, щоб я перемінилася?

— Не тепер. Мені холодно. Обніми й зігрій мене.

— Люблю, коли тобі холодно біля мене.

— Якщо ночі будуть такі холодні, доведеться надягати піжамні куртки. Ото буде потіха снідати в них у ліжку.

— Це ж Атлантичний океан,— мовила жінка.— Послухай, як гуде.

— Нам тут буде добре,— запевнив її молодик.— Як захочеш, поживемо трохи тут. А ні — то поїдемо куди-інде. Є багато місць, куди можна податися.

Побудемо тут кілька днів і побачимо.

— Гаразд. Коли так, то я хотів би взятися до роботи.

— Це буде чудово. Завтра роздивимося що й як. Ти зможеш працювати тут у номері, якщо я залишатиму тебе самого, правда ж? Поки знайдемо собі якесь інше пристановище.

— Авжеж.

— Запам'ятай: тобі нема чого тривожитись через мене, бо я кохаю тебе і ми є ми супроти всіх інших. Поцілуй мене, будь ласка,— мовила вона.

Девід поцілував її.

— І знай: я не роблю нічого, щоб нам зашкодити. А роблю тільки те, без чого не можу. Не забувай цього.

Він нічого на це не сказав і тільки слухав, як серед ночі розбиваються об щільний мокрий пісок важкі хвилі прибою.

Другого ранку все так само гупали хвилі й з поривами вітру періщив дощ. Іспанського узбережжя не було видно, а коли між патьоками дощу виник просвіток і вони побачили з вікна розбурхані хвилі в бухті, виявилося, що гори по той бік аж до самих підгір'їв укутані важкими хмарами. Після сніданку Кетрін надягла плащ і кудись пішла, залишивши чоловіка працювати в готельному номері. Робота посувалася так швидко й легко, аж він подумав, що все воно, мабуть, нічого не варте. «Пильнуй,— застеріг він себе.— Писати просто — це добре, і чим простіше, тим краще. Але ні в якому разі не почни думати так само з біса просто. Усвідом, як складно воно було, а потім виклади все те якомога простіше. Невже ти гадаєш, що життя в Гро-дю-Руа було надто просте, бо тобі вдалося так просто дещо про нього написати?»

Він знов узявся писати олівцем у дешевенькому лінійованому шкільному зошиті, де на обкладинці було надруковано «Cahier»[3], а зверху він поставив римську цифру один. Нарешті він згорнув зошит і поклав його у валізу разом із картонною коробкою з олівцями та конічною стругачкою, вирішивши, що п'ять затуплених олівців застружить завтра, а тоді зняв з плічок у шафі свій плащ і спустився сходами до вестибюля. Заглянув у готельний бар, де цього дощового дня було сутінно й приємно і біля стойки вже сиділо кілька відвідувачів, і пішов до конторки портьє залишити ключ. Поки він чіпляв ключа на дошку, помічник портьє сягнув рукою до скриньки з поштою і сказав:

— Мадам залишила це для мосьє.

Він розгорнув записку й прочитав: «Девіде, не хотіла тебе турбувати. Я в кафе. З привітом, Кетрін». Тоді надяг свого старого військового плаща, дістав з кишені кепі і вийшов з готелю на дощ.

Вона сиділа за столиком у кутку невеличкого кафе, і перед нею стояв жовтуватий каламутний напій і тарілка з одним маленьким темно-червоним прісноводним раком та купою шкаралупи від інших. Вона набагато випередила його.

— Де ти був, чужинцю?

— Та тут недалечко.— Девід помітив, що її обличчя мокре від дощу, й пильно придивився, як це позначилось на засмаглій до темного шкірі. Незважаючи на сліди дощу, Кетрін мала дуже принадний вигляд, і йому було приємно бачити її таку.

— Зрушив з місця? — спитала вона.

— Досить успішно.

— Виходить, таки працював. Дуже добре.

Офіціант тим часом обслуговував трьох іспанців, що сиділи за столиком біля дверей. А тепер підійшов до них із склянкою, пляшкою від ординарного «Перно» та невеликим вузьконосим глечиком з водою.

— Pour Monsieur aussi?[4] — спитав він.

— Так,— відказав Девід,— будь ласка.

Офіціант до половини налив у їхні високі склянки дуже жовтої рідини й узявся помалу додавати воду в жінчину склянку. Але Девід сказав: «Я сам»,— і офіціант пішов, забравши з собою пляшку. Він поніс її геть з очей із видимою полегкістю, а Девід почав доливати воду тонесенькою струминкою, і Кетрін спостерігала, як абсент у склянці неначе клубочиться й набуває опалового відтінку. Вона притримувала склянку пальцями й відчувала ними тепло, а потім, коли напій втратив ясний жовтий колір і став молочнистим, скло раптом похололо, і тепер Девід додавав воду по краплині.

— Чому треба доливати так повільно? — спитала Кетрін.

— Якщо робити це надто швидко, напій розпадається і втрачає цілісність,— пояснив Девід.— Тоді він стає безживний і нікуди не годиться. Взагалі-то слід би ставити зверху склянку льоду з маленькою дірочкою в дні, щоб вода ледь капала. Але тоді кожен зрозумів би, що воно таке.

— Мені довелося вихилити першу склянку за одним духом, бо зайшли два «ен-ге»,— сказала вона.

— Які ще «ен-ге»?

— Ну, національні гвардійці чи як їх там... У зелених мундирах, з велосипедами й чорними шкіряними кобурами. Я мусила лік... кідувати речовий доказ.

— Ліккідувати?

— Пробач. Після того я не можу вимовити це слово.

— З абсентом жартувати не слід.

— Зате він дає мені змогу легше дивитись на деякі речі.

— А ніщо інше не дає?

Девід закінчив готувати для неї абсент, зробивши його досить міцним.

— Ну, рушай,— мовив він.— Не чекай мене.

Кетрін потягла добрячий ковток, а тоді він узяв її склянку, відпив з неї і сказав:

— Дякую, мем. Це додає снаги чоловікові.

— То зроби й собі, ти, колекціонер вирізок.

— Що ти сказала? — перепитав Девід.

— Нічого.

Але слова були сказані, і він промовив до неї:

— Годі вже торочити про ті вирізки.

— А це чому? — спитала Кетрін, нахиляючись до нього й говорячи надто голосно.— Чому це годі? Тому, що ти сьогодні зранку писав? Думаєш, я вийшла за тебе заміж, бо ти письменник? Та западися ти зі своїми вирізками!

— Гаразд,— мовив Девід.— Може, ти докажеш мені решту, коли ми будемо самі?

— Можеш не сумніватися, ще й як докажу,— не вгавала вона.

— Не сумніваюся.

— Отож-бо. Будь певен, що докажу.

Девід підвівся, ступив до вішалки, зняв з гачка свій плащ і, не озираючись, вийшов за двері.

Залишившись сама за столиком, Кетрін підняла свою склянку, зосереджено покуштувала абсент, а тоді й далі куштувала такими самими маленькими ковточками.

Двері розчинились, увійшов Девід і наблизився до столика. Він був уже в плащі й насунутому на очі кепі.

— Ключі від машини у тебе?

— Так,— відповіла вона.

— Можна мені їх узяти?

Кетрін віддала йому ключі, але сказала при цьому:

— Не роби дурниць, Девіде. В усьому винен дощ і те, що ти був тут сьогодні єдиний, хто надумав працювати. Сядь.

— Ти цього хочеш?

— Прошу тебе,— мовила вона.

Девід сів. «Ти поводишся безглуздо,— подумав він.— Підхоплюєшся, йдеш геть, посилаєш її під три чорти, хочеш узяти машину й поїхати світ за очі, а тоді вертаєшся, мусиш просити в неї ключі й зрештою знову сідаєш, як найпослідущий тюхтій». Він узяв свою склянку й випив те, що там було. Питво однаково смакувало добре.

— Ти обідати думаєш? — запитав він.

— Кажи де, і я піду з тобою. Ти ж іще кохаєш мене чи ні?

— Не задавай дурних запитань.

— Гидко, що ми отак посварилися,— мовила Кетрін.

— І то вперше.

— Це я винна, що прохопилася про вирізки.

— Не згадуймо більше про ті трикляті вирізки.

— Через них же все зчинилося.

— Бо ти думала про них, поки сиділа тут і пила. Ото сп'яну й ляпнула.

— Ти так кажеш, наче я впилася до нестями,— заперечила вона.— Це жахливо. Насправді я просто невдало пожартувала.

— Вони весь час не йшли тобі з голови, тим-то й навернулися на язик.

— Ну гаразд,— сказала Кетрін.— Я думала, ми вже закінчили.

— То чого ж ти знов і знов до цього вертаєшся?

— Не треба було нам пити це зілля.

— Атож. Звісно, що не треба. Особливо мені. Але тобі це, певне ж, було потрібне. Думаєш, воно йде тобі на користь?

— Ми що — ніяк не можемо спинитися? — запитав Девід.

— Щодо мене, то я хоч зараз. Усе це мені осоружне.

— Оце єдине бісове слово в мові, якого я терпіти не можу.

— Добре тобі, що це єдине таке слово в мові.

— К бісу,— сказав він.— Обідай сама.

— Ні. Не хочу. Ми пообідаємо разом і поводитимемось по-людському.

— Гаразд.

— Пробач мені. То справді був жарт, і він виявився недоречним. Повір, Девіде, ото і все.