"Райський сад" - читать интересную книгу автора (Хемінгуей Ернест)

Розділ перший

Вони спинилися тоді в Гро-дю-Руа, в невеличкому готелі над каналом, що тягся від обнесеного мурами містечка Ег-Морта просто до моря. З вікон готелю було видно за низиною Камаргу фортечні вежі Ег-Морта, і вони майже щодня їздили туди на велосипедах білястою дорогою обіч каналу. Вранці й увечері, в години припливу, до каналу заходили морські окуні, і дорогою вони бачили, як відчайдушно скидається над поверхнею, рятуючись від тих хижаків, риб'яча дрібнота і як вирує вода, коли окуні нападають на здобич.

У блакитне, лагідне море випинався довгий мол, і вони ловили з нього рибу, купалися на піщаному пляжі й день-у-день допомагали рибалкам витягати на похилий берег довгу сіть з рибою. Сидячи в кафе на розі, вони попивали аперитиви й дивилися на вітрила рибальських човнів у Ліонській затоці. Стояв початок літа, макрель ішла косяками, і місцеві рибалки мали багато роботи. То було веселе й приязне селище, і молодятам подобався їхній готель з чотирма кімнатами нагорі й ресторанчиком та двома більярдними столами внизу, звідки відкривався оку канал і маяк. Кімната, в якій вони мешкали, скидалася на зображену на картині Ван-Гога його оселю в Арлі, тільки що тут стояло подвійне ліжко й було два вікна, з яких ген за каналом, мочарами та прибережними луками вони могли бачити біле містечко й ясну смугу пляжу.

Їм завжди хотілось їсти, дарма що харчувалися вони дуже добре. Щоранку обоє не могли дочекатися, коли настане час іти снідати до кафе, де вони замовляли звичайно булочки, каву з молоком, яйця та якийсь джем на вибір і щоразу сперечалися, в який спосіб зготувати яйця. На час сніданку вони були такі зголоднілі, що в молодої жінки часто аж голова боліла, поки не подавали каву. А кава швидко знімала біль. Вона пила каву без цукру, і молодик уже звикав до цього.

Того ранку вони взяли булочки, малиновий джем та варені яйця з кружальцем масла, що тануло в розколочених у чашці, злегка присолених і притрушених меленим перцем яйцях. Яйця були великі й свіжі, і жінці їх варили трохи менше часу, ніж чоловікові. Він швидко звик і до цього й тішився своїми, звареними твердіше, що їх колупав ложечкою і лише ледь-ледь здобрював маслом, тішився їхнім ранішнім смаком, крупинками перцю на зубах і запашним гарячим духом кави та цикорію, що парував над чашкою.

Рибальські човни були вже далеко. Вони вийшли у море вдосвіта, з першими подувами бризу, і молодята, прокинувшись, почули, як вони виправляються, а тоді пригорнулись одне до одного під простирадлом і знову заснули. Коли надворі зовсім розвидніло, але в кімнаті ще стояла сутінь, вони, ледь прочнувшись від сну, взялися до любощів, потім полежали бік у бік, стомлені й щасливі, і знову злилися в обіймах. А після того відчули такий голод, що вже думали й не доживуть до сніданку, і ось тепер сиділи в кафе, снідали, дивились на море та далекі вітрила, а навколо яснів новий день.

— Про що ти думаєш? — спитала жінка.

— Ні про що.

— Людина має думати про щось.

— Я тільки відчуваю.

— Що?

— Щастя.

— Але я так голоднію,— мовила вона.— Як по-твоєму, це нормально? Люди завжди такі голодні після любощів?

— Коли справді кохають.

— О, ти стільки знаєш про ці речі,— сказала вона.

— Та ні.

— А я й не проти. Мені це до вподоби, і нам нема про що турбуватися, правда ж?

— Правда.

— Як ти думаєш, що нам сьогодні робити?

— Не знаю,— відказав він.— А що б ти хотіла?

— Мені байдуже. Якби ти пішов порибалити, я б написала один-два листи, а потім ми могли б поплавати перед обідом.

— Щоб зголодніти?

— Ой, не кажи. Ми ще й не доснідали, а я вже знов почуваю себе голодною.

— Ми можемо думати про обід.

— А по обіді що робитимем?

— Трішки поспимо, як слухняні діточки.

— Це щось зовсім нове,— сказала вона.— Чом ми не додумались до такого раніше?

— У мене трапляються такі осяяння,— сказав він.—Я за вдачею винахідник.

— А я руйнівниця,— мовила вона.— І маю намір занапастити тебе. Тоді на стіні будинку, там, де наша кімната, почеплять меморіальну дошку. Якось серед ночі я прокинусь і вчиню над тобою щось таке, чого ти зроду не чув і не уявляв собі. Я хотіла зробити це минулої ночі, але була надто сонна.

— Ти надто міцно спиш, щоб тебе боятися.

— Не заколисуй себе облудною безпекою... Ой любий, як би нам швидше збавити час, щоб був уже обід!

Вони сиділи за столиком у смугастих рибальських сорочках та шортах, що їх придбали в крамниці морського спорядження, обоє дуже засмаглі, з нерівно вицвілим від сонця та солоної води волоссям. Більшість людей приймали їх за брата й сестру, поки вони не казали, що одружені. Та дехто їм не вірив, і це дуже тішило молоду жінку.

В ті роки мало хто їздив до Середземного моря на початку літа, а до Гро-дю-Руа й майже зовсім ніхто, окрім поодиноких завсідників з Німа. Там не було ні казино, ні інших розваг, і за винятком найгарячіших місяців, коли люди приїздили заради купання, готель стояв порожній. Тоді жінки ще не носили рибальських сорочок, і Девід Берн уперше побачив таку на цій дівчині, з якою одружився. Вона купила ті сорочки їм обом і одразу ж випрала їх у тазику в готельній кімнаті, щоб вони стали м'якіші. Сорочки були цупкі, призначені для грубої роботи, але після прання пом'якшали, а тепер, уже трохи поношені, зробилися ще м'якіші, і коли він дивився на свою молоду дружину, то бачив, як гарно вимальовуються під тканиною її груди.

Ніхто в околиці не носив і шортів, і коли молодята вирушали кудись на велосипедах, жінка не могла їх надягти. Та в самому селищі це не важило, бо люди там були дуже приязні до них, і тільки місцевий священик дивився осудливо. Але до недільної відправи вона вбиралась у спідницю та кашеміровий светр з довгими рукавами й пов'язувала голову шарфом, а молодик, як і належало, стояв у церкві позаду, разом з усіма чоловіками. Вони щоразу давали на церкву двадцять франків — це було тоді більш як долар,— а що пожертви збирав сам священик, то їхнє ставлення до релігії не лишилося непоміченим, і те, що вони розгулюють по селищу в шортах, стало оцінюватися скоріш як властиве іноземцям дивацтво, аніж спроба підірвати моральні засади місцевого населення. Зустрічаючи їх на вулиці в шортах, священик не озивався до них, але й не виказував осуду, а коли ввечері вони виходили в довгих штанах, усі троє при зустрічі чемно розкланювались.

— Ну, я піду нагору писати листи,— сказала молода жінка, підвелась і, всміхнувшись до офіціанта, вийшла з кафе.

— Мосьє збирається рибалити? — спитав офіціант, коли молодик підкликав його, щоб розплатитися.

— Та, мабуть. Як сьогодні приплив?

— Приплив дуже добрий для риболовлі,— відказав офіціант.— Коли хочете, я дам вам наживки.

— Та я й доро́гою можу дістати.

— Е, ні. Візьміть моєї. Дощові черви, в мене їх задосить.

— А ви самі підете?

— Я ж на роботі. Та, може, вискочу пізніше, побачу, як вам ведеться. Снасть при вас?

— У готелі.

— То зайдете до мене по наживку.

В готелі молодик хотів був піднятися нагору до дружини, але натомість узяв за конторкою, де висіли ключі, своє складане бамбукове вудлище та кошик з рибальським приладдям і вийшов назад на осяйну білясту дорогу, знов заглянув до кафе, а тоді подався на залитий сонячним сяєвом мол. Сонце припікало добряче, але з моря повівав легкий вітрець, і вже саме починався відплив. Девід пошкодував, що не взяв із собою спінінг та блешні, щоб закидати через відпливний потік з каналу аж за каміння проти дальшого кінця молу, і мусив удовольнитися тим, що приладнав до свого довгого вудлища жилку з поплавцем із корка та пір'яного стрижня й пустив черв'яка помалу пливти за водою на такій глибині, де, як він гадав, мала шукати поживи риба.

Якийсь час він вудив безуспішно й дивився, як снують у морській блакиті рибальські човни й як міняться на поверхні моря тіні від високих хмар. Потім його поплавець нараз рвучко зник під водою, жилка туго напнулась, і він потяг вудлище до себе, переборюючи опір великої рибини, яка чимдуж поривалася геть, так що аж засичала у воді жилка. Він намагався стримувати її якомога обережніше, і довге вудлище зігнулося до самої води, й, здавалось, жилка ось-ось лусне — так відчайдушно силкувалася рибина втекти у відкрите море. Девід ступав за нею молом, щоб послабити жилку, але рибина й далі тягла так потужно, що вудлище майже на чверть зайшло у воду.

Тим часом наспів офіціант із кафе і страшенно вболівав за Девіда. Ступав обіч нього молом і примовляв:

— Стримуйте... Стримуйте... Тільки обережно, якомога обережніше. Хай вона знесилиться. Не давайте їй зірватись. Обережно... Обережніше... Обережніше...

Щоб стримувати рибину ще обережніше, молодикові лишалося тільки зайти за нею у воду, але це не мало сенсу, бо гирло каналу було надто глибоке. «От якби йти за нею берегом»,— подумав він. Але вони досягли вже самого кінця молу. Тепер уже більш як половина вудлища була під водою.

— Ви тільки тримайте її обережненько,— благав офіціант.— Тягне вона добряче.

Рибина занурювалась у глибочінь, тягла, смикала в різні боки, і довге бамбукове вудлище згиналося від її ваги та стрімкої потужної тяги. Потім вона рвучко зринула до поверхні й одразу ж знову пішла в глибочінь, і молодик відчув, що хоч рибина й досі начебто така сама дужа, проте її шалений опір уже трохи послаб, і тепер він спромігся обвести її навкруг кінця молу й повернути назад до гирла каналу.

— Тільки обережно,— не вгавав офіціант.— Ой, обережно. Бога ради, обережніше.

Ще двічі рибина поривалась у відкрите море, і двічі молодик завертав її назад і тепер помалу вів уподовж молу в напрямі кафе.

— Як вона? — спитав офіціант.

— Рибина добренна, але ми її здолали.

— Ой, не кажіть,— мовив офіціант.— Не кажіть так. Треба її знесилити. Знесилити... Знесилити...

— Поки що вона геть знесилила мені руку,— сказав молодик.

— Хочете, я візьму вудлище? — з надією в голосі спитав офіціант.

— Та ні, що ви.

— Тільки помалу, помалу, помалу... Обережно, обережно, обережно...— правив своєї офіціант.

Девід провів рибину повз терасу кафе й затяг у канал. Вона пливла попід самою поверхнею, але була ще при силі, і молодик міркував, чи їм удасться протягти її отак каналом через усе селище. Тепер до них приєдналося чимало інших людей, і, коли вони поминали готель, його дружина побачила їх з горішнього вікна й вигукнула:

— Ой, яка чудова рибина! Почекайте мене! Почекайте!

Згори їй було добре видно й рибину, що виблискувала у воді на всю свою довжину, й чоловіка із зігнутим мало не навпіл бамбуковим вудлищем, і юрбу людей, яка тяглася за ним. Коли вона спустилась і вибігла на берег каналу, процесія вже спинилася. Офіціант заліз у воду скраю каналу, а її чоловік помалу підтягував рибину до берега туди, де копичилися водорості. Тепер рибина була біля самої поверхні, і офіціант нахилився, обхопив її з обох боків, а тоді, застромивши великі пальці рук під зябра, разом з рибиною вибрався на берег каналу. Рибина була важка, і офіціант тримав її високо перед грудьми, так що голова її ховалась у нього під підборіддям, а хвіст бився об стегна.

Кілька чоловіків підійшли і ляскали Девіда по спині, обіймали за плечі, а якась жінка з рибного базару поцілувала його. Потім і дружина обняла його, поцілувала й спитала:

— Ти бачив, яка рибина?

Усі з'юрмилися навколо, щоб подивитися на рибину, яка вже лежала на узбіччі дороги, срібляста, мов лосось, із темним полиском воронованого металу на спині. То була прегарна, чудово збудована рибина з великими живими очима. Вона лежала й повільно, приречено дихала.

— Що це за риба?

— Морський окунь,— відказав її чоловік.— Місцеві ще кажуть на нього «вовк». Дуже гарна риба. А це чи не найбільша особина, яку я бачив.

Офіціант — його звали Андре — підійшов, обняв і поцілував Девіда, а тоді цмокнув і його дружину.

— Мадам, без цього не обійтися,— сказав він.— Аж ніяк не обійтися. Ще ніхто ніколи не виловлював такої рибини на звичайну вудку.

— Треба її зважити,— мовив Девід.

І ось вони знову в кафе. Коли рибину зважили, Девід прибрав своє рибальське причандалля й умився, а рибина лежала тепер на брусі льоду, що його довозили автофургоном з Німа, щоб заморожувати вилов макрелі. Рибина заважила трохи більш як п'ятнадцять фунтів. Вона й на льоду була така сама срібляста й гарна, але темна смуга на спині вже посіріла. Тільки очі й тепер були як живі.

До гавані вже поверталися рибальські човни, і жінки вивантажували з них голубувато-зелену сріблясту макрель, ставили важкі коші на голову й несли до льодовні. Вилов того дня вдався на славу, і всі в містечку були заклопотані й раді.

— Що ми робитимемо з такою величезною рибиною? — спитала дружина.

— Вони хочуть понести її на базар і продати,— відказав чоловік.— Такої великої тут не зготуєш, а розрізати її на частини вони вважають за блюзнірство. Може, вона поїде просто в Париж. І скінчить своє існування в котромусь із великих ресторанів. Або її купить якийсь багатій.

— Вона була така гарна у воді,— сказала дружина.— І коли Андре тримав її перед себе. Я аж очам своїм не повірила, як побачила її з вікна, і всю оту юрбу, що сунула за тобою.

— На обід нам подадуть таку саму рибу, але невелику. Вона дуже смачна. Невелику добре смажити на рашпері з маслом і зеленню. На смак вона така, як наші смугасті окуні.

— Я страшенно рада, що ти зловив цю рибину,— сказала молода жінка.— Яка втіха — отакі прості розваги, правда ж?

Вони сіли обідати вже добре зголоднілі й залюбки пили холодне біле вино і їли салат із селери, молоду редиску й домашні мариновані грибочки з великої скляної банки. Окунь був засмажений на рашпері, і на його сріблястих боках лишилися ґратчасті відбитки, а розтоплене масло розпливалося по нагрітому тарелі. Поруч лежав порізаний кружальцями лимон, щоб присмачувати рибу його соком, і свіжий, щойно з пекарні, хліб; а вино приємно холодило язик після гарячої смаженої картоплі. То було добре — легке, сухе й приємне на смак — біле вино нікому не відомої марки, і місцевий ресторан недарма пишався ним.

— Ми з тобою не дуже говіркі за столом,— зауважила молода жінка.— Тобі не нудно зі мною, любий?

Чоловік засміявся.

— Не смійся з мене, Девіде.

— Я не сміюся. Ні, мені не нудно. Я б радо милувався тобою, якби ти навіть ніколи й словом не озивалась.

Він налив дружині ще келишок вина, а тоді наповнив свій.

— Я маю для тебе один сюрприз. Я не казала тобі, ні? — мовила вона.

— Що за сюрприз?

— О, дуже простий і водночас дуже хитрий.

— Ну кажи.

— Ні. Може, він тобі сподобається, а може, ти й злякаєшся.

— Звучить небезпечно.

— А це таки небезпечно,— сказала вона.— Тільки не питай мене ні про що. Можна, я вже піду нагору, до нашої кімнати?

Молодик заплатив за обід і допив вино, що лишилось у пляшці. Потім і собі подався нагору. Дружинин одяг лежав згорнутий на одному з таких, як на картині Ван-Гога, стільців, а сама вона чекала в ліжку під простирадлом. Волосся її розсипалося на подушці, очі сміялись, і, коли Девід підняв простирадло, вона промовила:

— Привіт, любий. Гарно пообідав?..

Потім вони лежали поряд, і голова її спочивала в нього на плечі; обоє були мляві й щасливі, і він відчував, як вона повертає голову з боку в бік і треться об його щоку. Шкіра її була шовковиста на дотик, ледь зашерхла від сонця та солоної води. Підвівши голову, так що волосся впало їй на обличчя й трохи залоскотало йому щоку, вона почала, спершу помалу, нерішуче, тоді з видимою втіхою, пестити його і спитала:

— Ти ж кохаєш мене, правда?

Він кивнув і поцілував її в маківку, а тоді повернув до себе її голову й поцілував в уста.

— О-о...— мовила вона.— О-о...

По довгій часині вони лежали, міцно обнявшись, і вона спитала:

— Ти кохаєш мене саме таку, яка я є? Ти певен?

— Так,— відказав він.— Більш ніж певен.

— А то я надумала змінитися.

— Ні,— сказав він.— Не треба. Ніяких змін.

— А я надумала,— не вгавала вона.— Це задля тебе. І задля мене, не стану кривити душею. Але воно важитиме й для тебе. Я певна, хоча й не слід би цього казати.

— Я полюбляю сюрпризи, але мені подобається все так, як воно є оце тепер, цю мить.

— Тоді, може, мені не робити цього,— промовила вона.— Ой, який жаль. То був би такий чудовий небезпечний сюрприз. Я давно його обмірковувала і тільки сьогодні вранці зважилася.

— Коли ти й справді так цього хочеш...

— Дуже хочу,— підтвердила вона.— І таки зроблю це. Тобі ж досі подобалось усе, що ми робили, хіба ні?

— Так.

— От і добре.

Вона вислизнула з ліжка й стала на повен зріст на своїх довгих, темних від засмаги ногах, і все її гарне тіло було суціль засмагле, бо вони ходили на віддалений безлюдний пляж і купалися там голяка. Вона повела плечима назад, задерла підборіддя й труснула головою, так що її важке, кольору дубленої шкіри волосся хльоснуло їй по щоках, а тоді впало вперед і закрило обличчя. Надягши через голову смугасту сорочку, вона відкинула його з обличчя, потім сіла на стілець перед туалетним столиком і щіткою зачесала волосся назад, критично роздивляючись на нього в дзеркалі. Кінчики волосся сягали їй плечей. Вона похитала головою до свого відображення в дзеркалі. Тоді натягла широкі штани, застебнула пасок і взула вицвілі блакитні сандалі на мотузяній підошві.

— Мені треба з'їздити до Ег-Морта,— сказала вона чоловікові.

— Гаразд,— мовив він.— Я теж поїду.

— Ні. Мені треба поїхати самій. Це ж має бути сюрприз.

Вона поцілувала чоловіка на прощання й спустилася вниз, і він побачив з вікна, як вона сіла на велосипед і легко, впевнено покотила дорогою, і її довге волосся маяло на вітрі.

Пополудневе сонце вже світило просто у вікно, і в кімнаті стало аж надто тепло. Молодик умився, одягся й пішов прогулятись берегом моря. Він знав, що треба б і скупатися, але був стомлений і, пройшовшись берегом, а потім ледь видною серед шорсткої трави стежиною, що вела від моря, повернувся до гавані й зайшов у кафе. Там він узяв свіжу газету й замовив fine á l'eau[1], бо після любощів почував себе висотаним і спорожнілим.

Вони одружилися три тижні тому й приїхали поїздом з Парижа до Авіньйона, везучи із собою велосипеди, валізу з одягом, рюкзак і дорожню сумку. В Авіньйоні вони спинились у доброму готелі, залишили там валізу, а самі думали податися на велосипедах до Пон-дю-Гара. Та саме розгулявся містраль, отож вони вирушили за вітром до Німа, трохи побули там у готелі «Імператор», а тоді, за таким самим сильним вітром, переїхали до Ег-Морта і вже звідти далі до Гро-дю-Руа.

Усе йшло чудово, вони були по-справжньому щасливі, і він раніше й не уявляв собі, що можна так палко кохати когось, забувши про все на світі, наче нічого іншого й не існує. Коли він одружувався, його турбувало чимало своїх проблем, але тут він ні про що те не думав: ні про свою письменницьку працю, ні про будь-які інші справи,— а тільки про життя з цією дівчиною, яку він покохав і одружився з нею, і його більш не навідувало оте раптове болісне витвереження, що раніше завжди наставало після близькості із жінкою. Воно минуло без сліду. Тепер після любощів вони їли, пили й знов лягали в ліжко. То був дуже простий світ, але ні в якому іншому Девід не почував себе таким щасливим. Він гадав, що те саме відбувається й з нею, і так вона, власне, й поводилась, аж ось виявляється, що вона надумала змінитись і піднести йому якийсь сюрприз. Та, може, це буде зміна ще на краще і приємний сюрприз. А тим часом він пив свій fine á l'eau, читав місцеву газету й чекав не знати чого, хоч би що воно там було.

Це вперше, відколи вони вирушили у весільну подорож, він дозволив собі випити коньяку чи віскі за її відсутності. Але він тепер не працював, а його єдиним правилом щодо випивки було не пити перед роботою й під час роботи. Звісно, добре б знов узятися до праці, та він добре знав, що незабаром дійде і до цього, а поки що треба не забувати поступатися власними бажаннями і якомога ясніше давати їй зрозуміти, що ті години вимушеної самотності гідні жалю й що він аж ніяк не пишається цим. Він був певен, що вона сприйме все як належить і знайде чим заповнити той час, але поки між ними велося отак, як тепер, йому й самому прикро було думати про те, щоб знов засісти за роботу. Та й не міг він, звісно, зробити цього без тверезого погляду на речі, і тепер його цікавило, чи розуміє це вона й чи не тому саме подалась оце кудись у пошуках чогось більшого, ніж вони мали досі, по щось нове, чого ніщо не зможе здолати. Але що воно може бути? Ніщо не здатне зв'язати їх міцніше, ніж вони зв'язані тепер, і то без ніякого поганого осаду опісля. Все, що вони відчувають, це щастя, взаємне кохання, а потім голод, насичення — і знову все спочатку.

Він побачив, що вже допив свій fine á l'eau й що день уже хилиться до вечора. Тоді замовив ще чарку й спробував зосередитися на газеті. Але газета не цікавила його, як звичайно, і він сидів та дивився на море й важко нависле над ним надвечірнє сонце, коли це почув, як до кафе зайшла вона і мовила своїм горловим голосом:

— Привіт, любий.

А тоді швидко підійшла до столика, сіла, задерла підборіддя й подивилася на чоловіка усміхненими очима на золотавому від засмаги обличчі з ледь помітним ластовинням. Волосся її було коротко, по-хлоп'ячому, підстрижене. Обчикрижене без жалю. Зачесане назад, зверху воно лежало звичайною важкою хвилею, але з боків було геть обстрижене, так що відкрилися зграбні, прилеглі до голови вуха, а внизу темний край волосся гладенько сходив нанівець і тягся назад до потилиці.

Вона повернула голову, випнула груди й сказала:

— Поцілуй мене, будь ласка.

Він поцілував її, подивився на її обличчя, на підстрижене волосся і знов поцілував.

— Тобі подобається? Помацай, яке гладеньке. Помацай на потилиці.

Він помацав на потилиці.

— А тепер збоку, на скронях. Проведи пальцями вгору... Ось бачиш. Оце і є мій сюрприз. Я дівчина. Але тепер я також і хлопець і можу робити все, все, все, що захочу.

— Сідай отут, ближче,— сказав він.— То чого ти хочеш, братику?

— О, дякую,— відказала вона.— Я питиму те саме, що й ти. Тепер ти розумієш, чому це небезпечно, еге ж?

— Так. Розумію.

— Хіба я не молодець, що зробила це?

— Може, й так.

— Ніяких «може». Так і є. Я добре подумала. І все обміркувала. Чому ми маємо жити за чужими приписами? Ми — це ми.

— Нам і досі було добре, і я не почував себе зв'язаним ніякими приписами.

— Зроби ласку, погладь мене ще.

Він погладив і поцілував її.

— Ой, який ти милий,— мовила вона.— І тобі подобається так. Я ж відчуваю це і можу сказати напевне. Можеш не виявляти захвату. Хай спершу тільки подобається.

— Мені подобається,— сказав він.— У тебе дуже гарна форма голови, і ця коротка стрижка напрочуд пасує до твоїх чарівних вилиць.

— А з боків хіба не гарно? — запитала вона.— Це ж тобі не якась там підробка. Це достеменна хлоп'яча стрижка, і не в кожному салоні краси таку зроблять.

— Хто тебе підстриг?

— Перукар в Ег-Морті. Той, що минулого тижня підстригав і тебе. Ти тоді пояснив йому, як тебе стригти, і я сказала, щоб він підстриг мене точнісінько так само. Він повівся дуже ґречно й анітрохи не здивувався. І зовсім не сприйняв це як щось неподобне. Тільки перепитав: «Точнісінько так само?» А я сказала: «Точнісінько так». Ну, це щось важить для тебе, Девіде?

— Так,— відказав він.

— Дурні люди подумають, що це химера. Але ми повинні пишатися цим. Я люблю пишатися.

— Я також,— докинув він.— От зараз же й почнемо пишатися.

Вони й далі сиділи в кафе, пили fine á l'eau і спостерігали, як спускається над водним обширом сонце і як селище огортають сутінки. Повз кафе проходили люди, але не дозволяли собі чимось образити молоду жінку, бо ті двоє були в селищі чужинці, хоча й жили там уже близько трьох тижнів; до того ж вона тішила око своєю вродою, і всі ставилися до неї прихильно. А ще того дня сталась ота пригода з великою рибиною, про яку, природно, чимало балакали в селищі; одначе й ця переміна була неабиякою подією для місцевих жителів. Жодна пристойна дівчина в їхніх краях не підстригалась отак коротко, та навіть і в Парижі таке траплялося рідко й викликало подив — чи то як щось дуже гарне, чи, навпаки, дуже погане. Воно могло багато про що свідчити, а могло й свідчити тільки про бажання показати прекрасну форму голови, що її, зрештою, можна було й не показувати.

На вечерю вони замовили біфштекс із картопляним пюре й зеленою квасолею та салат, і дружина спитала, чи не можна їм випити пляшку тавельського.

— Це найкраще вино для закоханих,— сказала вона.

Девід подумав, що вона незмінно виглядає на свої літа,— а їй був двадцять один рік. Його це завжди дуже тішило. Але того вечора ніхто не дав би їй стільки. Її гарні вилиці вирізнялись як ніколи раніш, вона усміхалася, і обличчя її було запаморочливим.

У кімнаті стояла сутінь, і лише трохи світла проходило у вікно знадвору. Вечірній вітрець із моря приніс прохолоду, і на ліжку не було укривала.

— Деве, ти не проти, якщо ми пустимося берега?

— Ні, дівчинко.

— Не називай мене дівчинкою.

— Коли я отак обіймаю тебе, ти дівчинка,— сказав він. Він міцно обіймав її за груди й розтискав і стискав пальці, відчуваючи під ними свіжу пругку плоть.

— Вони дісталися мені в посаг,— сказала вона.— А мій сюрприз — це щось нове. Помацай... Та ні, облиш ти їх. Нікуди вони не дінуться. Помацай мені скроні й потилицю. Як там усе по-новому, яке воно чисте й гладеньке на дотик. Прошу тебе, Девіде, кохай мене таку, яка я є. Зрозумій мене, будь ласка, і кохай.

Він заплющив очі й відчув на собі легку вагу її довгого тіла, і її груди, притиснуті до його грудей, і її уста на своїх. Він лежав у темряві й відчував щось невиразне, потім її рука сягнула вниз, і він трохи підвівся, щоб допомогти їй, а тоді знову відкинувся на спину й ні про що вже не думав, тільки відчував її вагу і якусь дивну порожнечу всередині, коли це вона озвалася:

— Ну, тепер ти вже не можеш сказати, хто з нас хто?

— Ні.

— Ти перетворюєшся,— провадила вона.— Так, так. Перетворюєшся. Ти стаєш моєю дівчиною, Кетрін. Хочеш перетворитись, і стати моєю дівчиною, і дати мені здолати тебе?

— Це ж ти Кетрін.

— Ні. Я Пітер. А ти — моя кохана Кетрін. Як добре, що ти тепер вона. Дякую тобі, Кетрін, дякую. Будь ласка, зрозумій мене. Зрозумій і не дивуйся. Я ладна отак кохатися з тобою все життя.

Урешті обоє геть виснажились і знесиліли, але то був ще не кінець. Вони лежали поряд у темряві, дотикаючись ногами, і її голова спочивала в нього на плечі. Зійшов місяць, і в кімнаті стало трохи світліше. Жінка навпомацки повела рукою вниз йому по животі й спитала:

— Ти не думаєш, що я зіпсута?

— Звісно, що ні. Але коли ти все це замислила?

— Не від самого початку. Але досить давно. А ти такий милий, що дозволив мені це.

Девід обняв її, міцно пригорнув до себе, відчуваючи її гарні груди біля своїх, і поцілував у знадливі уста. Він міцно обіймав її, а подумки проказував: «Прощавай... прощавай... прощавай».

— Полежмо трохи тихенько, обіймаймо одне одного й ні про що не думаймо,— мовив він уголос, а серце його проказувало: «Прощавай, Кетрін, прощавай, моя люба дівчинко, прощавай, і хай тобі щастить, прощавай».