"Пульс всесвiту" - читать интересную книгу автора (Бабула Владимир)

У пошуках власного «я»

Коли ми пiд'їжджали до пальмового гайка над великою водоймою, неспокiй, що охопив мене, сягав своєї межi. Я вiдчував, що десь тут мета нашої подорожi.

Промчавши зеленим тунелем, створеним кронами тропiчних рослин, ми виїхали у двiр великої будови, зробленої в формi пiдкови. Я впiзнав його, цей будинок! Мiг намалювати його з заплющеними очима!.. Запона починала спадати з моєї пам'ятi.

"Ти справдi професор, за якого тебе вважають! — доводило менi моє друге, досвiдчене «я». — А це — науково-дослiдний iнститут гравiтацiї та антиречовини, який ти будував спiльно з своїми друзями… Пригадай: у центрi будови, там, де великi вiкна, мiститься монтажний зал, а посеред нього стоїть нещодавно побудований антигравiплан… Ти живеш отам, край джунглiв, у котеджi, разом з Манго. А косоокий Ханг наштовхнув тебе на думку оволодiти гравiтацiєю за допомогою антиречовини".

Моє перше, обережнiше «я» заперечувало:

"Не звiряйся на самонавiяння! Ти — журналiст, редактор журналу. Ще позавчора на летучцi планувався номер, присвячений близькому майбутньому… Все, що ти бачиш i вiдчуваєш, — тiльки плiд хворобливої уяви".

I все ж, тiльки-но я вийшов з машини, в менi перемiг професор. Куди й подiлись усi мої сумнiви! Навiть пригоди, пов'язанi з Пегасом, одразу ж зблiдли, стали майже нереальними. Я прекрасно розумiв усе довкола, сприймав оточуюче, як звичайне й звичне. Усмiхнений Манго, дбайливий Ханг, наполегливий австралiєць Ван-Гоот, войовничий iсландець Греттi та практичний американець Баррел — це ж мої вiрнi друзi, з якими ми виграли й програли не одну жорстоку битву на науковiй нивi… Так, я справдi професор. А ота людина, що йде назустрiч нам, — академiк Орлов. Без вагань я поспiшаю до нього, тисну йому руку:

— Ну, то що ж поробляє наша "нечиста сила"?

— А хiба вам Манго ще не розповiв? — дивується Орлов. — У таємницi не було нiчого таємничого: на однiй батареї з антиречовиною зрадили болти з новодюралю. Дошка, яку вони тримали, перебувала в затiненому гравiтацiйному полi. А коли болти трiснули, вона пiд впливом вiдцентрової сили помчала у простiр, як снаряд… Чому не просто вгору, а похило через весь зал? А тому, що на неї водночас впливали два поля: гравiтацiйне та антигравiтацiйне…

Все це здавалося цiлком логiчним, але я не був задоволений таким тлумаченням. Щось схоже на передчуття пiдказувало менi, що випадок з неслухняною дошкою — застережний сигнал. На нього треба звернути найсерйознiшу увагу, бо iнакше весь наш грандiозний експеримент може опинитися пiд загрозою.

I знову я подумав про свiй портфель. Ось-ось пригадаю, що було в ньому, де я його лишив… Але раптом мою голову пронизав страшенний бiль. Майже нiчого не усвiдомлюючи, я сiв у крiсло, тремтячими руками тер скронi.

— Що з вами, Гонзику? — кинувся до мене зляканий Орлов.

Манго торкнувся мого спiтнiлого чола:

— У вас температура. Треба негайно викликати лiкаря.

Як тiльки мене поклали на лiжко, я перестав бути професором. Бiль у головi швидко минув. Лишилось отупiння. Думка працювала мляво; я не сперечався сам з собою, а тiльки констатував те, що видавалося менi абсолютно зрозумiлим.

Я — редактор журналу. Три днi тому ми зустрiлися з Євою на Карловiм мосту, потiм я вiдвiдав Пегаса. Вiн оглушив мене у пiдземнiй лабораторiї, а отямившись, я почав сприймати свiт у спотвореному виглядi… Я потрапив у майбутнє, вважаю себе за iншого… Ще хвилину тому вiдчував себе професором; знав стан справ у iнститутi, мiг провадити наукову дискусiю. А зараз усе це менi далеке й чуже…

Мабуть, пiд впливом снотворного я поступово заспокоювався i незабаром заснув.

Наступного ранку, тiльки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.

— Як ся маєте, професоре? — запитав вiн з погано прихованою тривогою.

— Що було зi мною вчора? — моя голова ще не зовсiм прояснилася, говорити було важко.

— Вчора вам у лабораторiї стало погано. Пiдвищилась температура, i ви навiть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви — редактор i що зараз — тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомий рiк, я занепокоївся. Лiкар спочатку припустив сонячний удар, але пiсля детального дослiдження дiйшов висновку, що у вас був нервовий шок… А все це тому, що ви не бережете себе… Я дуже шкодую, що урвав вашу вiдпустку. Отож, як тiльки вам стане краще, їдьте додому та вiдпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пiзнiше, аж коли ви цiлком видужаєте… Дружина й дiти з нетерпiнням чекають на вас.

— Не вiдчуваю себе хворим i вiдпустки не потребую! — рiшуче заперечив я, лякаючись зустрiчi з невiдомою для мене сiм'єю.

Манго тiльки посмiхнувся у вiдповiдь.

— До речi, — сказав вiн так, нiби не чув моїх заперечень. — Бенко привiз ваш портфель. Ви не загубили його, вiн лежав у вас на письмовому столi.

Я схопив портфель, розкрив його. Там не було майже нiчого, якщо не брати до уваги кiлькох фотографiй та дбайливо згорнутого плану Малої-Страни в Празi… I ото через це я стiльки мучився?.. Чого ж менi хотiлося за всяку цiну дiстати цей портфель?

Манго взяв у руки одну фотографiю, посмiхнувся доброзичливо:

— А вашi хлопцi були чудовi навiть немовлятами!.. Самi фотографували?

Я ствердно кивнув головою. Навiщо ускладнювати ситуацiю запереченням? Хлоп'ята справдi чудовi, але ж чиї вони?

"Та твої ж, твої! — шепотiло менi оте друге «я». — Невже ти забув, якими вони були десять рокiв тому?!"

Я знову почав входити у роль професора. Правда, Манго не пускав мене до лабораторiї i всiляко дбав, аби нiщо не нагадувало менi про справи, але я мислив як учений; розв'язував такi завдання, про якi, здавалося б, не мiг навiть мати уявлення. I все ж я почував себе не гаразд. Це помiчали i Манго, i решта моїх друзiв. Вони розумiли, що менi треба негайно виїхати з Букави. I ось одного дня Манго, за наказом академiка Орлова, посадив мене у ракетоплан, i не встиг я отямитись, як опинився в Празi.

— На вас сьогоднi ще не чекають, — посмiхнувся Манго. — Я навмисне повiдомив, що ми прилетимо тiльки завтра.

I ось ми пiднiмаємось знайомими сходами, що ведуть до моєї квартири. До моєї квартири!.. Але ж вона — не тут… I я ще не старий i неодружений… На мене чекає Єва, моя Єва… Навiщо менi чиясь дружина?

— Заховайтесь, а я подзвоню! — по-змовницькому пiдморгнув Манго, зупинившись бiля якихось дверей. — Давайте зробимо їй сюрприз!

Вiн подзвонив. Дверi вiдчинились… i я зойкнув вiд несподiванки.

Передi мною стояла Єва. Єва-архiтектор, яка хто знає, скiльки чекала на мене бiля будинку Пегаса…

Ми кинулись одне до одного в обiйми i довго не могли вимовити анi слова. Манго щось промимрив i делiкатно вийшов.

— Ти навiть не уявляєш, як я боялася за тебе! — заговорила нарештi Єва, ведучи мене до вiтальнi.

Ми сiли на канапу. Єва обхопила мою голову руками i довго, допитливо дивилася в очi.

— Тобi вже краще? — запитала вона турботливо.

Аж тепер я звернув увагу на те, що Єва теж постарiла. Правда, вона все ще була красива, але це вже не та дiвчина, з якою я зустрiвся на Карловiм мосту, її чорне волосся переткали срiбнi пасма сивини…