"Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)" - читать интересную книгу автора (Толкін Джон Роналд Руел)

Розділ вісімнадцятий. ПОВЕРНЕННЯ

Коли гобіт прийшов до тями, то побачив, що зостався один-однісінький. Він лежав на кам'яному майданчику Крукового бескиду, й поблизу не було нікого. Безхмарний, але холодний день сяяв над ним. Більбо весь трусився і почувався нахололим, як камінець, от тільки голова горіла вогнем.

— Хотів би я знати, що скоїлося? — мовив він сам до себе. — Принаймні я не став полеглим героєм, але, гадаю, ще встигну ним стати!

З болісним зусиллям сів. Глянув у долину й не побачив там живих гоблінів. За хвилину голова йому трохи проясніла, й він начебто розгледів ельфів, що ходили поміж скель унизу. Протер очі. Таки напевне досі стояв табір посеред рівнини трохи віддалік, і… що то за рух біля брами? Нібито гноми розбирали мур. Але ця мертва тиша довкола! Ніхто не гукав, не співав. Навіть повітря, здавалось, було напоєне скорботою.

— Мабуть, перемога все-таки! — сказав він, мацаючи болючу свою голову. — Ну, як на мене, то все це виглядає вельми невесело.

Раптом він помітив чоловіка, що видерся стеж. кою на бескид і прямував до нього.

— Гей там! — погукав він тремтливим голоском. — Агей! Які новини?

— Що за голос промовляє серед каменів? — здивувався чоловік і, ставши, почав розглядатися довкола неподалік від того місця, де сидів Більбо.

І тоді гобіт згадав про свого перстеника!

— Яке ж я дурне! — мовив сам до себе. — Не завжди й добре бути невидимим. Якби не це, може, цю ніч я спав би в теплому й вигідному ліжку!

— Це я, Більбо Злоткінс, товариш Торіна! — сказав він голосно, квапливо скидаючи персня.

— Добре, що я тебе знайшов, — зрадів чоловік, підходячи. — Ти дуже потрібен, і ми тебе довго шукали. Тебе замалим не порахували серед загиблих, яких багато, але чарівник Гандальф сказав, що востаннє чув твій голос у цьому місці. Це востаннє мене послано тебе шукати. Тяжка в тебе рана?

— Здається, добрячий удар по голові,— признався Більбо. — Та в мене шолом, і череп міцний. А проте я себе почуваю зле, і ноги наче солом'яні.

— Я віднесу тебе до табору в долину, — запевнив чоловік і легко взяв його на руки.

Чоловік ступав швидко і впевнено. Скоро він, поставив Більбо на землю перед наметом у Долі, а там стояв Гандальф із рукою на перев'язі. Навіть чарівник був поранений, і взагалі з усього війська мало хто лишився неушкоджений.

Побачивши Більбо, чарівник страшенно зрадів.

— Злоткінс! — вигукнув він. — Очам своїм не вірю! Живий після всього! Ти й не уявляєш, як я радий! Я вже й сам почав сумніватися, чи навіть твій талан пронесе тебе крізь це лихо. Жорстока була битва й трохи не скінчилася поразкою. Але всі ці розмови можуть почекати. Увійди! — закликав він поважнішим голосом. — Тебе ждуть.

І завів гобіта в намет.

— Ось, Торіне, — сказав він, увійшовши. — Я привів його.

В наметі на ложі лежав Торін Дубощит, весь ізранений, а його порубана кольчуга й пощерблена бойова сокира були кинуті на долівку. Коли Більбо став поруч нього, ватажок гномів звів на нього очі.

— Прощавай, добрий злодію, — мовив він. — Нині я йду в покої чекання, де сидітиму поруч моїх предків, аж поки оновиться світ. А що полишаю все золото й срібло, бо йду туди, де воно нічого не варте, то хочу розлучитися з тобою в дружбі й забрати назад прикрі слова, які сказав тобі при брамі.

Більбо опустився на коліно, сповнений скорботи.

— Прощавай, королю Самітної гори! — сказав він. — Жорстокий кінець у цієї пригоди, й не викупиться він і горою золота. А проте я радий, що ділив з тобою твої небезпеки, — це більше, ніж заслуговує гобіт із родини Злоткінсів.

— Ні! — заперечив Торін. — Ти й сам не знаєш, дитя затишного краю, скільки в тобі хорошого. Ти маєш мужність і мудрість, сплавлені в щасливій мірі. Якби всі цінували радість, пісню і добру їжу понад купи золота, світ був би веселіший.

Але сумний цей світ чи веселий, а я мушу залишити його нині. Прощавай!

І тоді Більбо пішов собі й, закутавшись у ковдру, сів на самоті, і — хочете вірте, хочете ні — заплакав, і плакав доти, доки очі почервоніли й голос захрип.

Малий гобіт мав добру душу.

Не скоро опісля спромігся він знову пожартувати…

— Добре ще, — сказав він нарешті сам собі,— що я хоч прийшов до тями вчасно.

Хотів би я, щоб Торін зостався живий, але я радий, що ми з ним розлучилися добрими друзями. Ти, Більбо Злоткінсе, дурень, що заварив таку кашу з отим каменем! Однаково скоїлася битва, попри всі твої зусилля купити мир і спокій, — але навряд чи в тому є твоя вина.

Про все, що сталося після того, як його оглушило, Більбо довідався згодом. Але та розповідь сповнила його не так радістю, як скорботою. Вся пригода стомила його до краю. Душею і серцем він поривався вирушити додому. Одначе вирушити негайно не зміг, то я тим часом перекажу події.

Орли давно завважили гоблінські муштрування і приготування; хоч як ховалися поторочі, а не змогли приховати всі свої дії від зірких орлиних очей. Тож орли й собі згуртувалися у велике військо, яке очолив повелитель орлів з Імлистих гір.

Зачувши здаля, що заходиться на битву, вони поспішили слідом за бурею і прилетіли дуже вчасно. Саме вони звільнили схили від гоблінів; частину поскидали в урвища, а частину їх, спантеличених і верескливих, погнали просто на мечі й списи їхніх ворогів. Скоро жодного гобліна не зосталося на Самітній горі, і люди й ельфи з обох країв долини змогли нарешті втрутитися в битву, що точилася в низині.

Але навіть укупі з орлами сили були все одно нерівні. Останньої години наспів сам Беорн — ніхто й не знав як і звідкіля. Прийшов сам-один і в ведмежій подобі; його переповнювала така лють, що, здавалося, він виріс до гігантських розмірів.

Рев його розлягався, мов били барабани й гули гармати. Вовків та гоблінів він змітав зі свого шляху, наче то були соломинки й пір'їнки. Напосівши з тилу, блискавично прорвав гоблінське кільце, всередині якого на невисокому округлому пагорбі скупчилися довкола своїх ватажків гноми. Тоді Беорн нахилився, підняв Торіна, що впав, пронизаний списами, й виніс його з гущі бою.

Він швидко повернувся, і гнів його подвоївся, так що ніхто не міг устояти проти нього й ніяка зброя начебто його не брала. Розметавши Болгову особисту охорону, він схопив самого Болга, гримнув ним об землю й розтоптав його. Тоді невимовний страх пойняв гоблінів, і вони сипонули врозтіч хто куди. Але з їхніх ворогів утому як рукою зняло — відродилася-бо надія на перемогу! — і вони кинулися переслідувати потвор по п'ятах. Мало який гоблін урятувався. Частина лихого війська потопилася в річці Бистрій, а тих, що втікали на південь чи на захід, переслідувачі загнали в болота обабіч Лісової річки. У тих болотах більшість утікачів і погинула, а хто все-таки виблукав на межі королівства лісових ельфів, того ельфи або вбивали, або заманювали на певну смерть у непрохідні темні нетрі Чорного лісу. Пісні твердили, що три чверті гоблінського воїнства погинуло того дня, і мир запанував у горах на багато років.

Ще до настання ночі була здобута цілковита перемога над гоблінами, але переслідування тривало й тоді, коли Більбо вернувся до табору; в долині були здебільшого самі тяжкопоранені.

— А де орли? — спитав він Гандальфа того вечора, залізши під кілька теплих ковдр.

— Декотрі переслідують ворога, — відповів чарівник, — але більшість полетіла назад до своїх гнізд. Вони не хотіли затримуватися тут і відлетіли на світанку. Даїн подарував їхньому ватажкові золоту корону й заприсягся у вічній з ним дружбі.

— Жаль. Тобто я хотів би знову їх побачити, — мовив Більбо сонливим голосом. — Може, я побачуся з ними, коли мандруватиму додому. А скоро можна буде вирушити?

— Як тільки ти побажаєш, — запевнив чарівник.

Насправді минуло кілька днів, перш ніж гобіт вирушив у зворотну путь. Друзі поховали Торіна глибоко під Самітною горою; Бард поклав йому на груди Гори-камінь.

— Тут хай він лежить, поки гора впаде! — сказав він. — Нехай Гори-камінь приносить щастя всім, хто житиме тут віднині!

На Торіновій могилі король ельфів поклав Оркріс-та — ельфійського меча, відібраного в Торіна, коли ватажок гномів був його полоненим. І в піснях співалося, що Оркріст завжди палав у пітьмі, коли наближався ворог, тож неможливо було зненацька опасти твердиню гномів. Володіння підземним палацом перейшло по праву до Даїна, сина Наїна, — він став королем Самітної гори, і з часом багато гномів звідусіль зібралося до його трону посеред стародавніх палат.

Із дванадцятьох товаришів Торіна живими зосталося десять. Філі й Кілі полягли, захищаючи ватажка і щитом і тілом, бо ж він був старшим братом їхньої матері.

Решта десятеро лишилися з Даїном, і Даїн справедливо розпорядився скарбом.

Звичайно, тепер не могло бути й мови, щоб ділити скарб так, як було задумано спочатку: поміж Баліном, Дваліном, Дорі, Норі, Орі, Оїном, Глоїном, Біфуром, Бофуром і Бомбуром — чи й Більбо. А проте Даїн дав Бардові чотирнадцяту частку всього золота й срібла, обробленого й необробленого, сказавши:

— Я хочу дотриматися обіцянки, яку дав небіжчик, — адже Гори-камінь належить тепер йому.

Навіть чотирнадцята частка була неймовірним багатством, яке багатьом смертним королям і не снилося. Чимало того золота Бард відіслав голові Озерного міста й щедро винагородив своїх соратників і друзів. Лісовому королю він подарував смарагди Гіріона — найулюбленіші свої самоцвіти, які, окрім золота й срібла, дав йому Даїн.

А Злоткінсові Бард сказав:

— Це багатство настільки твоє, як і моє, хоча колишні угоди не мають чинності нині, адже право на нього мають усі, хто його здобував і захищав. А проте, хоч ти й сам відмовлявся від усієї своєї частки, я не хотів би, щоб справдилися Торінові слова, за якими він пошкодував: що ми тобі дамо мало. Я хотів би обдарувати тебе щедріше, ніж будь-кого іншого.

— Це дуже люб'язно з твого боку, — мовив Більбо. — Але у мене ніби гора з пліч звалилася, коли я відмовився від тієї частки. Не уявляю, як би я приставив увесь той скарб до себе додому, не спричиняючи ним по дорозі скрізь війну і насильство. І вже й не знаю, що я з ним робив би вдома. Я певен, що в твоїх руках він принесе більше користі.

Зрештою він погодився узяти лише дві невеличкі скриньки — одну, повну срібла, а другу із золотом, — саме стільки, скільки міг піднести один дужий поні.

— Цього мені буде більш ніж досить, — аби я дав йому раду, — сказав гобіт.

Нарешті настав час прощання з друзями.

— Прощавай, Баліне! — мовив Більбо. — Прощавай, Дваліне! Прощавайте і ви, Дорі, Норі, Орі, Оїне, Глоїне, Біфуре, Бофуре й Бомбуре! Хай ваші бороди ніколи не стануть ріденькі!— І, повернувшись до Самітної гори, додав — Прощавай, Торіне Дубощите! Прощавайте, Філі й Кілі! Хай пам'ять про вас ніколи не зів'яне!

Тоді гноми, постававши перед своєю брамою, вклонилися низенько, але слова застрягли їм у горлянках.

— Прощавай! І щасливої мандрівки, де б ти не мандрував! — спромігся нарешті Балін на напутнє слово. — Завітай до нас, коли ми знову прикрасимо наші зали й палати, і ми на твою честь улаштуємо чудовий бенкет!

— І ви, коли йтимете повз мій дім, — сказав Більбо, — не топчіться на порозі, заходьте зразу! Чай о четвертій, але я радий кожному з вас в будь-який час!

І, відвернувшись, пішов геть.

Військо ельфів рушило у зворотну путь. Хоч і сумно було, що порідшали їхні лави, та вцілілі воїни-ельфи раділи, що віднині надовго веселіший стане північний світ. Дракон згинув, гобліни були розбиті — й гожі створіння мріяли про майбутню радісну весну.

Гандальф і гобіт їхали позад лісового короля, а поруч них великими кроками йшов Беорн, знов у людській подобі,— велетень сміявся і голосно співав пісень. Так вони й підійшли до Чорного лісу, північніше від того місця, де з лісу вибігала Лісова річка. Тут усі зупинилися, бо чарівник із Більбо не хотіли входити в ліс, хоч як король запрошував їх погостювати в його палаці. Вони намірялися їхати все попід узліссям, а тоді — навколо північного краю лісу, пусткою, що лежала між ним і підгір'ями Сивих гір. Перед ними лежала довга, безвідрадна дорога, але нині, коли гобліни були приборкані, вона здавалася безпечнішою за жахливі стежки під чорними деревами. До того ж Беорн теж ішов з ними.

— Прощавай, королю ельфів! — сказав Гандальф. — Хай тобі весело живеться серед зеленого листу, поки світ іще молодий. І нехай завжди веселі будуть твої підданці!

— Прощавай, Гандальфе! — мовив король. — Щоб ти завжди з'являвся там, де тебе найдужче потребують і найменше сподіваються! Що частіше ти гостюватимеш у моїм палаці, то більше буде мені радості!

— А я прошу тебе, королю, — затинаючись і переступаючи з ноги на ногу, сказав Більбо, — прийняти цей подарунок!

І простяг намисто із срібла й перлин.

— Чим же, о гобіте, заслужив я на цей подарунок? — спитав король.

— Ну, знаєте, я думав, — ніяково провадив Більбо, — що, гм, треба б якось віддячити за вашу, гм, гостинність. Тобто я хотів сказати, що й злодії мають свою гідність. Я випив чимало твого вина і з'їв багато твого хліба.

— Я прийму твій подарунок, о Більбо Славний! — урочисто мовив король. — І я оголошую тебе другом ельфів і благословенним. Хай твоя тінь ніколи не стане коротша (а то красти буде надто легко)! Прощавай!

Тут ельфи повернули до лісу, а Більбо — на свою довгу зворотну дорогу.

Скільки ще зазнав він випробувань і пригод, поки добувся додому! Дикий край був таки дикий, і, крім гоблінів, там водилося ще багато всяких лихих створінь. Але з гобітом були тепер он які два провідники й охоронці: чарівник — до самого дому, та Беорн — більшу частину дороги! Тож йому жодного разу не загрожувала велика небезпека. Так чи так, а до середини зими Гандальф і Злоткінс, обігнувши півлісу, опинилися перед дверима Беорнового дому. Тут вони трохи й підзимували.

Якраз у всьому краї весело зустрічали Новий рік, і люди з усіх усюд плавом пливли до Беорна — він запрошував усіх. В Імлистих горах гоблінів зосталося мало, та й ті, нажахані, ховалися по найглибших норах. Вовків-уоргів зовсім не стало в лісах, і люди ходили скрізь без страху. Беорн, заживши великої шани в краї, став згодом правити всіма просторими землями, що лежали між Імлистими горами й Чорним лісом. І, як твердять легенди, його нащадки в багатьох наступних поколіннях зберігали здатність прибирати ведмежу подобу; декотрі з них були похмурі й лихі на вдачу, та більшість — душею схожі на Беорна, хоч, може, не такі великі й дужі. За їхніх часів останніх гоблінів вигнано з Імлистих гір, і запанував цілковитий мир і спокій за межею Дикого краю.

Настала весна — така погожа, лагідна й сонячна, коли Більбо й Гандальф розпрощалися нарешті з Беорном. Хоч як тужив гобіт за рідною домівкою, а Беорнів дім покидав з жалем, бо ж квіти в господаревім садочку квітували незгірш, ніж у розповні літа.

Довга була їхня дорога, поки вийшли на той самий перевал, де минулого разу їх спопали гобліни. Але якраз був ясний ранок, і, озирнувшись назад, чарівник і гобіт побачили біле сонце, що заливало сяйвом широкі простори. Вдалині синів Чорний ліс, але навіть нині, навесні, узлісся його було темно-зелене. А ще далі, куди ледь сягав зір, видніла Самітна гора. Блідо блищав на її вершині ще не розталий сніг.

— Отак приходить сніг після вогню, і навіть драконам настає кінець! — вирік Більбо й повернувся спиною до своєї великої пригоди. Туківська половинка в ньому дуже вже натомилася, зате злоткінсівська дужчала щодень. — Єдиного хочу:

опинитися в своєму кріслі!