"Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)" - читать интересную книгу автора (Толкін Джон Роналд Руел)

Розділ дванадцятий. РОЗМОВА З ДРАКОНОМ

Довго стояли гноми перед дверима в пітьмі й сперечалися, поки нарешті заговорив Торін:

— Тепер настала пора нашому шанованому панові Злоткінсу, який показав себе добрим товаришем у нашій довгій дорозі, а також гобітом, сповненим відваги й винахідливості, набагато більших за його зріст, і, коли можна так сказати, наділеним удачею понад звичайну міру, — тепер настала пора йому виконати роботу, задля якої і взято його в Компанію. Настала йому пора заробити свою винагороду!

Ви вже знаєте, як промовляв Торін в урочистих випадках, тож я не наводитиму решти його промови, хоча він розводився ще довгенько. Випадок таки справді був урочистий, але гобітові урвався терпець. Він уже досить добре знав Торіна і зразу втямив, куди той гне.

— Якщо ви хочете сказати, що гадаєте, нібито це моя робота — першому піти в таємний прохід, о Торіне Дубощите, Траїнів сину, — сердито відповів Більбо, — то скажіть так зразу і квит! Бо я можу й відмовитись. Я вже визволив вас із двох халеп, що ніяк не обумовлено в первісній угоді, й тому, гадаю, вже заслужив на якусь винагороду. Але третій раз вирішальний, як любив казати мій батечко, і я думаю, що все ж таки не відмовлюсь. Може, я став набагато більше покладатися на свій талан, ніж покладався колись, — він мав на увазі не таку й давню весну, коли покинув свою домівку, хоча здавалося, відтоді минули сторіччя, — але так чи так, а я, мабуть, піду й погляну зразу, щоб не важитися довго. Ну, а хто піде зі мною?

Гобіт не сподівався почути хор добровольців, тож і не розчарувався. Філі й Кілі ніяково переглянулись, ступаючи з ноги на ногу, а решта й знаку не показала, ніби пропонує поміч. Тільки Балін, незмінний чатовий гномів, з любові до гобіта заявив, що зайде принаймні всередину і, може, ще трішки пройде, щоб, коли буде треба, гукнути на поміч.

Ось що можна сказати про гномів. Вони й справді збиралися добре заплатити гобітові за його послуги. Взявши його з собою для паскудної роботи, не заперечували, щоб він ту роботу виконав, коли вже зголосився на неї. Але вони все зробили б, аби виручити Більбо з біди, якби він у неї втрапив, — адже так вони вчинили у випадку з тролями, на самому початку всіх своїх пригод, коли ще й не було в них за що особливо йому дякувати. Оце так: гноми — ніякі не герої, а ощадливе, розважливе плем'я, що дуже високо цінує гроші. Бувають поміж них шельмовиті, зрадливі й вельми лихі, та бувають і досить порядні гноми, як-от "Торін і Компанія”,— коли ви не сподіваєтеся від них забагато.

Позад нього на блідому небі, облямованому чорним, проступали зорі, коли Більбо увійшов у зачаровані двері й покрадьки рушив у глиб гори.

Йти було набагато легше, ніж він сподівався. Це був не гоблінський тунель і не груба печера лісових ельфів, а хід, зроблений руками гномів, ще коли вони були на вершині свого багатства і мистецтва: прямий, мов лінійка, з гладенькою долівкою і стінами, він помалу й рівно знижувався, ведучи до якогось віддаленого кінця — туди, вниз, у пітьму.

За якусь хвилинку Балін сказав Злоткінсові: “Щасти ж тобі!”— й став у такому місці, звідки міг іще бачити невиразні обриси дверей і чути, завдяки дивній тунельній луні, шепотіння товаришів, що стояли при вході. Тоді гобіт надягнув перстеника на палець і, застережений гучною луною, що слід іти з надгобітівською обережністю, щоб не було й шереху, — пішов, безшелесно скрадаючись дедалі глибше й глибше. Від страху тремтів, але вуста були міцно стулені, обличчя рішуче й суворе. Це вже був зовсім не той гобіт, що давно колись вихопився в мандри з Золотого кутка без носовичка в кишені. Ціла вічність минула відтоді, як він востаннє користувався носовичком. Більбо трохи висунув свого кинджала з піхов, затяг тугіше пояс і пішов далі.

“Оце вже ти, Більбо Злоткінсе, і вліз по самі вуха! — подумки сказав він сам собі.— А перший крок ти зробив ще на тій вечірці, й тепер мусиш якось вибратися з халепи, мусиш заплатити за той крок! Леле, який же я дурень — і був, і є! — промовила та його частина, де туківського було найменше. — Зовсім ні до чого мені драконові скарби, і хай би вся та купа лежала тут довіку, аби тільки я оце прокинувся і побачив, що я не в цьому триклятому тунелі, а вдома, у своєму передпокої!”

Звісно ж, він не прокинувся, а йшов і йшов, поки позаду не розтала й остання признака дверей. Він був сам, сам-самісінький. Незабаром йому здалося, нібито в тунелі потепліло.

“Чи то мені ввижається, чи й справді жевріє світло, ніби наближається до мене там, попереду?” — подумав він.

То й справді жевріло світло. Він ішов, а воно все наростало, поки Більбо перестав сумніватись. Червоне світло — і воно робилося все червонішим. А ще в тунелі стало просто парко. Пасма пари здіймалися вгору, пропливаючи повз гобіта, й він почав пітніти. Та й у вуха йому тепер бився якийсь звук — от ніби на вогні булькотів, закипаючи, великий горщик, і поблизу муркотів величезний котяра. Звук наростав, і ось уже можна було непомильно сказати, що там, попереду, серед червоної заграви, хропла уві сні якась гігантська тварина.

Тут Більбо зупинився. Рушивши далі з того місця, він вчинив найхоробріший у своєму житті вчинок. Всі ті жахи, що трапилися згодом, були марницею в порівнянні з цим подвигом. Він витримав справжню битву з самим собою там, на самоті, поки дійшов і зміг охопити зором усю небезпечну тварюку, що лежала, ніби чекаючи на нього. Так чи так, а після короткої зупинки гобіт пішов далі. Можете уявити собі, як він доходить до кінця тунелю, — до отвору, і величиною, і обрисами дуже схожого на горішні двері. Ось у той отвір виглядає гобітова голівка. Перед ним, у самісінькому серці гори, лежить великий, найглибший льох а чи темниця давніх гномів. У цій залі майже темно, тож про її справжні розміри можна лише здогадуватись, але неподалік від кам'янистої долівки здіймається, розливається довкола червона заграва. Заграва дракона Смауга!

Там він і лежав, велетенський червоно-золотавий дракон, і міцно спав. З його зціплених щелеп, із ніздрів виривалося стугоніння і струминки диму, але вогонь його тільки жеврів, бо теж дрімав. А під ним, під усіма його лапами й довжелезним скрученим хвостом, скрізь довкола нього, насипані на невидній підлозі, лежали незліченні купи коштовностей: золота обробленого й необробленого, самоцвітів і діамантів, срібла в червоних цятах від іржавого світла.

Смауг лежав, згорнувши крила, мов незмірно великий кажан, повернувшись трохи на бік, так що гобіт міг бачити його довге бліде черево, укрите мов кіркою, самоцвітами й шматочками золота, що поздавлювались у шкіру від довгого лежання на коштовному ложі. Далі, де були найближче стіни, невиразно видніли почеплені там кольчуги, шоломи й сокири, мечі й списи, а попід стінами стояли величезні жбани та інші посудини, наповнені багатством, про велич якого можна було тільки здогадуватись.

Сказати, що Злоткінсові перехопило дух, означає нічого не описати. Щоб змалювати його засліплення, не існує належних слів — відколи люди поміняли давню мову, яку перейняли від ельфів ще в ті часи, коли весь світ був повен чудес. Більбо чував розповіді й пісні про драконівські скарби, але тільки тепер відчув трепет і жадобу, які пробуджує велич такого скарбу. Серденько його сповнилося, пройнялося чарами і жаданнями гномів. Неспроможний поворухнутись, майже забувши про страхітливого сторожа, задивився він на те неоціненне, незліченне багатство.

Дивився він, здавалося, цілу вічність, аж поки, скоряючись могутньому притяганню, майже мимохіть, тихо покинув затінок дверей і підступив до краю тих золотих розсипищ. Угорі над ним лежав і спав дракон, жахливо погрозливий навіть уві сні. Більбо вхопив чималу чашу з двома вушками і зиркнув боязко вгору. Смауг поворухнув крилом, випустив один пазур, його хропіння загуркотіло іншим тоном.

Більбо кинувся навтікача. Але дракон не прокинувся — поки що ні, тільки перенісся в інші сни жадібності й насильства, не покидаючи свого краденого палацу, а малий гобіт тим часом сопів, беручись нагору довгим тунелем. Серденько його калатало, ноги тремтіли дужче, ніж коли спускався вниз, але він міцно стискав ту повторюючи собі: “Я це втнув! Утер їм носа. Тепер ніхто вже не скаже:

“Більше схожий на бакалійника, ніж на справжнього Викрадача!”

І справді, ніхто не повторив таких слів. Побачивши гобіта, Балін неймовірно зрадів, але й здивувався не менше. Він посадив Більбо собі на плечі й виніс на повітря. Була опівнічна пора, хмари закрили зорі, але Більбо лежав із заплющеними очима, хапаючи ротом повітря й тішачись свіжим вітерцем, і майже не помічав збудження гномів, що вихваляли його, поплескували по плечах, віддаючи себе і всю свою рідню з майбутніми поколіннями до його послуг.

Гноми ще передавали чашу з рук у руки, обговорюючи радісно, як-от вони знову заволодіють своїм скарбом, коли це в глибині загриміло, загуркотіло, от ніби прокинувся старий вулкан і надумав повивергатися знову. Двері за спинами гномів були майже зачинені, і тільки закладений камінець не давав їм зачинитися повністю, але й крізь щілину до них долинало жахливе відлуння, що котилося вгору тунеликом із далеких глибин, — відлуння реву і тупоту, від якого двигтіла вся гора.

Гноми враз позабували свою радість і те, як самовпевнено похвалялися ще хвилину тому — перелякано попадали, де стояли. Смауга ще рано було скидати з рахунку.

Треба, неодмінно треба рахуватися з живим драконом, якщо живеш у нього під боком. Дракони можуть і не користуватися всім своїм величезним багатством, але вони знають його до найменшої дрібнички, надто коли довго ним володіли, і Смауг тут не був винятком. Неспокійний його сон (у якому воїн, невеличкий, зовсім мізерний, але наділений гострим мечем і великою відвагою, грав вельми неприємну роль) змінився дрімотою, а дрімота — цілковитим пробудженням. У його печері тягло чужим духом. Чи то не протяг із тієї невеличкої нори? Дарма що така маленька, вона весь час непокоїла Смауга, і тепер він підозріливо витріщився на неї, дивуючись, чому досі не додумався забити її камінням. Недавно він ніби чув якісь невиразні відлунки з тієї нори — так наче хтось там стукав нагорі. Дракон заворушився, витяг шию, принюхався. І побачив: немає чаші!

Злодії! Тривога! Гвалт! Такого не бувало, відколи він загніздився у Самітній горі! Його лють годі змалювати — десь так лютяться хіба що багачі, коли мають більше, ніж можуть спожити, і раптом утрачають дрібничку, яку мали давно, але ніколи не користувалися нею. Смауг вивергав полум'я і хмари диму, тупотів, бив хвостом, потрясаючи всю гору. Спробував просунути голову в ту маленьку нору, але марно, і тоді, скрутивши своє довжелезне тіло в кільця, гуркочучи, мов підземний грім, заквапився зі свого глибокого лігвиська через великі двері, далі просторими переходами кам'яного палацу — аж до передньої брами.

Гнала його одна-єдина думка: обнюшити всю гору, але спіймати злодія, роздерти й розтоптати його. Ось дракон вилетів із брами, і води річки з несамовитим шипінням знялися вгору клубами пари. Вище, вище здіймалася вогнедишна тварюка, аж поки всілася на вершині, випустивши два струмені — зеленого й пурпурового полум'я. Гноми чули моторошне гуготіння його польоту, але тільки ще щільніше притислися до стін порослого травою майданчика, поприпадали до землі за валунами, сподіваючись якось уникнути страхітних очей дракона, що вирядився на полювання.

Так би вони там усі й погинули, коли б, укотре, не врятував їх Більбо.

— Швидко! Швидко! — видихнув він. — Двері! Тунель! Тут не можна лишатися!

Виведені цими словами з заціпеніння, гноми хотіли вже заповзти в тунель, коли Біфур закричав:

— Мої брати! Бофур і Бомбур — ми забули про них, вони внизу, в долині!

— Дракон їх повбиває і поїсть наших поні, і пропали наші припаси! — заголосила решта. — Ми нічого не вдіємо!

— Дурниці! — заявив Торін, згадавши про свою гідність. — Ми не можемо покинути їх.

Всередину, в тунель, — пане Злоткінс, Баліне, і ви двоє, Філі й Кілі,— дракон не візьме нас усіх. А ви, решта, — де мотузки? Швидко!

То були чи не найтяжчі хвилини з усіх, що досі пережили шукачі пригод. Жахливе відлуння Смаугового гніву перекочувалося по кам'яних розколинах далеко вгорі.

Будь-якої миті він міг спуститися вниз, вивергаючи вогонь, або облітаючи гору кругом, натрапити на гномів, що, мов несамовиті, тягли за мотузки над краєм глибокого урвища. Ось піднявся нагору Бофур, і ще все було гаразд. Піднявся Бомбур на рипучих від напруги мотузках, і все ще нічого не трапилось. Ось уже піднято знаряддя й кілька пакунків з припасами, і тоді налетіла небезпека.

Почулося биття гігантських крил. Червоне світло побагрило вершечки скель.

То наспів дракон.

Гноми ледве встигли повтікати до тунелю самі й повтягати свої пакунки, коли сторчголов налетів Смауг з півночі, обпалюючи схили вогнем, б'ючи величезними крильми, аж ревіло, мов буря. Його вогняний подих поморщив траву перед дверима, проник крізь щілину, яку вони лишили, обпалив гномів, причаєних у своїй криївці.

Вгору шугнуло мерехтливе полум'я, затанцювали чорні тіні скель. Тоді запала тиша — дракон подався далі. Нажахані поні заіржали, обірвали свої мотузки й помчали геть. Дракон кинувся вниз за коненятами і щез з очей.

— Кінець нашим бідолашним коненятам! — сказав Торін. — Коли Смауг щось назорить, воно вже не втече від нього. Тут ми застрягли й муситимемо тут сидіти, аж поки надумаємо пройти всі ті довгі відкриті милі до річки, знаючи, що Смауг нас шукає!

Це була аж ніяк не втішна думка! Гноми заповзли глибше в тунель і лежали там, тремтячи, хоч у проході було тепло й задушливо, поки в щілину дверей зазирнув блідий світанок. До самого ранку

вони час від часу чули, як наростав і стихав рев дракона, що все гасав довкола схилів гори. Натрапивши на поні й на сліди двох таборів, Смауг подумав, що то люди припливли від озера річкою і видерлися на гору з тієї долини, де стояли поні. Але його пильні очі так і не набачили таємних дверей, а найпотужніші струмені вогню обминули невеличку заглибину з крутими стінами. Так він полював довго й марно, аж поки світанок остудив його гнів. І Смауг вернувся на своє золоте ложе — відіспатись і набратися нових сил. Ні, він не забуде й не подарує крадіжки, хай навіть тисяча літ перетворить його на порохнявий камінь. Але він міг дозволити собі почекати. Помаленьку, потихеньку він заповз у своє лігвисько й приплющив очі.

Ранок трохи розвіяв страхи гномів. Вони втішили себе тим, що небезпеки неминучі, коли доводиться мати справу з таким сторожем, і вирішили, що рано ще відмовлятися від мети. Адже ж і втекти геть саме зараз вони не могли, як зауважив Торін. їхні поні або позабігали десь, або ж попали драконові в зуби, тож доведеться пересидіти якийсь час, поки Смауг послабить свою пильність настільки, що вони зважаться здійснити довгий перехід пішки. На щастя, вони врятували досить припасів, щоб протривати на них якийсь час.

Гноми довго сперечалися, що його робити, але не могли придумати, як позбутися Смауга, — то була слабинка всіх їхніх планів, і гобіт не раз говорив їм про це. І тоді, як часто буває з тими, хто опиняється в добрячій скруті, гноми розремству-вались на гобіта, лаючи його за вчинок, який так спочатку їх потішив: узяв, мовляв, чашу й зарано роздраконив Смауга.

— А що ще, на вашу думку, має робити Викрадач? — сердито спитав Більбо. — Мене запрошено не вбивати драконів (це робота воїна), а викрадати скарб. Я зробив щонайкращий початок. Чи ви сподівалися, що я принесу на спині все Тророве багатство? Якщо тут хтось і має право на ремство, то це, мабуть, я. Вам треба було взяти не одного, а п'ятсот Викрадачів з собою. Звичайно, велич скарбу додає слави вашому дідусеві, Торіне, але ж не станете ви твердити, ніби хоч раз з'ясували мені, яке велике його багатство? Щоб перенести його все нагору, мені потрібні будуть сотні років, і то, якби я був у п'ятдесят разів дужчий, а Смауг — ручний, мов кролик.

Звісно ж, після цих слів гноми почали його перепрошувати.

— Що ж, на вашу думку, ми повинні робити, пане Злоткінс? — чемно запитав Торін.

— Я ще нічого не придумав — коли вас цікавить лише, як перенести скарб. А це залежить, напевне, цілком від того, чи поталанить нам знову, і ще від того, чи позбудемося ми дракона. Позбуватися драконів — це зовсім не моє діло, та я думатиму щосили, аби щось придумати. Особисто я не маю на це ніяких надій і хотів би тільки опинитися вдома живий і здоровий.

— Забудьмо про це на хвилинку! Що нам робити зараз, сьогодні?

— Ну, коли вам справді потрібна моя порада, то я сказав би, що нам краще нічого не робити, а сидіти, де сидимо. За дня, безперечно, ми можемо безбоязно вилізти надвір подихати повітрям. Десь перегодом, може, пошлемо когось до нашого складу над річкою, щоб поповнити припаси харчів. Але тим часом усі повинні сидіти в тунелі, як настане ніч. А тепер я вам щось запропоную. Я маю перстеника і з ним ополудні проберуся всередину гори — коли ж, як не о цій порі, дрімати Смаугові?

Подивлюся, що з ним та як. Може, щось і вистежу. “Кожен змій має гандж свій”, як казав мій батечко, хоча не думаю, щоб він узяв це зі свого власного досвіду.

Ну звичайно ж, гноми радо пристали на цей задум. Вони таки шанували малого Більбо. Нині він став справжнім проводирем у їхній пригоді. У нього почали виникати свої задуми й плани. Настав полудень, і гобіт приготувався іти в глиб гори. Похід цей, звісно, не дуже його тішив, але й не так страхав тепер, коли Більбо знав, більш чи менш, що його чекало попереду. Знав би він більше про драконів та їхні підступні звички, то більше боявся б і менше сподівався застати Смауга сплячого.

Коли він рушав, світило сонце, але в тунелі була темна ніч. Пройшов трохи, і померхло, розсіялося й те світло, що проникало в щілину майже причинених дверей.

Ішов він чи не так тихо, як димок пливе за вітерцем, і що ближче підходив до долішнього отвору, то дужче пишався собою. Цього разу внизу ледь жевріло.

“Старий Смауг наморився і спить, — подумав Більбо. — Він мене не побачить і не почує. Тож веселіше, Злоткінсе!”

Він забув чи й не чув ніколи, який добрий у драконів нюх. А ще з драконами та велика незручність, що вони можуть, коли насторожі, спати й пильнувати з одним приплющеним оком. Коли Більбо виглянув з отвору тунелика, йому здалося, що Смауг таки міцно спить, — дракон лежав у темряві, наче мертвий, тільки зрідка хропне чи випустить невидиму струминку пари. Злоткінс тільки хотів ступити на підлогу зали, коли завважив раптом тоненький, червоний, колючий промінь з-під приплющеної повіки лівого ока Смауга. Дракон лише прикидався, що спить! Він стежив за отвором тунелю! Хутко Більбо ступив крок назад і подякував долі за перстеника. Тоді заговорив Смауг.

— Ну ж бо, злодію! Я чую твій запах і чую твоє дихання. Підходь ближче!

Призволяйся знову — хоч би скільки ти взяв, я аж ніяк не збіднію.

Але Більбо не такий уже був і невчений, щоб зовсім не тямити, як слід поводитися з драконами. Тож, коли Смауг сподівався так легко виманити його зі сховку, він дуже помилявся. — Ні, дякую вам, о Смаугу Страхітливий! — відказав він. — Я не приходив по гостинці. Я тільки хотів глянути на вас і переконатися, чи й справді ви такі величні, як розповідають про вас у казках. Бо ж я тим казкам не вірив.

— А тепер віриш? — спитав трохи підлещений дракон, дарма що не вірив жодному його слову.

— Істинно пісні й казки жахливо недооцінюють вашу справжню велич, о Смаугу, найголовніше і найбільше з лих!

— У тебе гарні манери, як на злодія та брехуна, — похвалив дракон. — І титули мої начебто знаєш, хоч я чомусь не пригадую, чи раніше чув твій запах. Хто ти і звідкіля прийшов, смію тебе спитати?

— І я відповім! Я вийшов з-під гори, і попід горами й по горах пролягли мої стежки. І ще я мандрував повітрям. Я той, хто ходить невидимий.

— Можу повірити, — сказав Смауг, — але навряд, щоб тебе так звали весь час.

— Я — Знайдиключ і Павукобій, я — Мушка з жалом. А ще мене взяли для щасливого числа.

— Милі імена! — глузливо зауважив дракон. — Але щасливі числа не завжди приносять щастя.

— Я той, хто хоронить своїх друзів живими і топить їх, а тоді витягує їх живими з води. Я ніс мішок, але сам ніколи в мішок не попадався.

— Не дуже віриться, — покпив Смауг.

— Я — друг ведмедів і гість орлів. Я Персне-носець і Щасливець, а ще я — їздець на діжках, — вів далі Більбо, починаючи тішитися своєю загадковою мовою.

— Це вже краще! — мовив Смауг. — Але хай твоя уява не втікає разом з тобою!

Звісно ж, саме так і треба розмовляти з драконами, коли ви не хочете назвати їм вашого справжнього імені (що розумно) і не хочете розлютити їх прямою відмовою (що теж дуже розумно). Жоден дракон не встоїть перед чарами загадкової мови і гаятиме час, намагаючись ті загадки розгадати. З того, що наговорив Більбо, Смауг багато чого не втямив (хоча ви, сподіваюся, зрозуміли все, адже знаєте все про гобітові пригоди, на які той натякав), але йому здалося, що зрозумів досить.

“Так я й подумав учорашньої ночі,— захихотів він у своїй підступній душі.— Це озеряни, ці жалюгідні торговці діжками намислили проти мене якусь підлоту, або ж я — нікчемна ящірка! Давно, ох давно не літав я до озера, але я швидко це надолужу!”

— Чудово, їздцю на діжках! — сказав він уголос. — Може, Діжкою ти називав свою конячку, а може, й ні, хоча вона була вгодована нівроку. Може, ти й ходиш невидимий, але ти не йшов пішки всю дорогу. Дозволь сказати тобі, що вчорашньої ночі я з'їв шестеро поні, а скоро поїм і тих восьмеро, що зосталися. За таку ту чудову вечерю я дам тобі одну пораду, для твого ж добра: якщо тільки можеш, намагайся не мати нічого спільного з гномами!

— Із гномами? — перепитав Більбо, вдаючи здивованого.

— Не забалакуй мене! — сказав Смауг. — Я знаю запах (і смак) гном'ятини краще, ніж будь-чого іншого. Не розказуй мені, буцім я можу з'їсти поні, на якому їздив гном, і не відчути цього нюхом! Лихий спостигне тебе кінець, якщо ти злигався з такими друзями, Злодію та їздцю на діжках. Можеш вернутись і так їм і сказати від мене.

Але дракон не признався гобітові, що один із тих поні мав запах, якого він ніяк не міг визначити. Звичайно, йому ніколи не доводилося чути запах гобіта, і ця загадка дуже його мучила.

— Мабуть, тобі добре заплатили вчора за ту чашу? — провадив він. — Ну що, заплатили? Та нічогісінько! Оце такі вони, ті гноми. Певно, сидять собі у сховку, а ти роби всю небезпечну роботу — хапай, що можеш, поки я не дивлюся, — і все для них? І ти дістанеш належну частку? Не вір! Щастя твоє, якщо виберешся живий.

Більбо почувався дедалі незатишніше. Щоразу, коли Смаугів невпокійний погляд, вишукуючи в сутіні невидимого злодія, блискав по ньому, він починав тремтіти й незбагненне бажання охоплювало його: вибігти, показатися драконові й розповісти йому всю правду. Страшна небезпека загрожувала йому — ледве-ледве не піддався драконовим чарам. Але зібрав усю свою мужність і заговорив знову:

— Ви не знаєте всього, о Смаугу Могутній! Сюди нас привело не тільки золото.

— Ха-ха! Ти сказав-таки “нас”! — зареготав дракон. — То чого б не сказати зразу “нас чотирнадцятьох”, пане Щасливе Число? Мені приємно чути, що у вас є ще якісь справи у цих краях, окрім мого золота. Тоді, може, не зовсім марно витратите свій час… Не знаю, чи спадало тобі на думку, що, хай навіть ти викрадеш усе золото потрошку (а це років сто чи й більше роботи), ви його не занесете дуже далеко. Яка з нього користь на схилах гори? Яка користь у лісі? Леле! А ти не думав, що можеш попастись? Чотирнадцята частина чи щось близько того — така була умова, га? Але як той скарб перенести? Як перевезти? А озброєна охорона, а мито?

І Смауг зареготався. Він мав лихе й підступне серце і знав, що навряд чи дуже помиляється у своїх здогадах, але він підозрював: намислили всю ту грабіжницьку виправу озеряни і майже вся здобич має осісти в Озерному місті, яке за часів його молодості називалося Есгарот.

Ви, мабуть, не повірите, але бідолашний Більбо таки добре спантеличився. Доти всі його думки й зусилля були зосереджені на тому, щоб дістатися до Самітної гори і знайти вхід. Він жодного разу не задумався, як той скарб забрати геть, і вже ж, звісно, не подумав, як хоч дещицю з того, що могло припасти на його частку, донести чи довезти до Золотого кутка під Горою.

І тепер у голову йому закралася й почала рости негарна підозра: чи гноми теж забули про цю важливу обставину, а чи тихенько весь час підсміювалися з нього?

Оце так діє драконяча мова на тих, хто вперше її чує. Більбо мав би, звичайно, краще стерегтися, але Смауг своїми чарами хоч кого міг скорити.

— Я ж вам кажу, — заговорив гобіт знову, намагаючись лишитися вірним своїм друзям і не втратити душевної рівноваги, — що золото для нас не головне. Ми йшли по горах і попід горами, пливли водою, летіли повітрям, і це заради ПОМСТИ. Невже ж ви не розумієте, о Смаугу незмірно багатий, що своїми успіхами ви нажили собі лютих ворогів?

Тоді Смауг зареготався по-справжньому — громовим, невідпорним реготом, що кинув Більбо на кам'яну долівку, а гноми в горішньому кінці тунелю збилися докупи, подумавши, що гобіта спіткала нагла, жахлива смерть.

— Помста! — пирхнув дракон, і його очі спалахнули вогнем, що осяяв усю залу, мов ясно-червона блискавиця. — Помста! Король Самітної гори мертвий, і де його рід, який посмів би прийти сюди шукати помсти? Гіріон, володар Долу, мертвий, і я пожер його народ, як вовк овець, — і де сини його синів, що посміли б наблизитися до мене? Я вбиваю, де хочу, і ніхто не сміє чинити опір. Я понищив давніх воїнів, а тепер на світі не ті воїни, що були колись. Тоді я ще був молодий і тендітний. Тепер я в зрілих літах і я дужий, дужий, дужий, Злодію, що ховаєшся в пітьмі! — злорадно загукав він. — Обладунок у мене міцний, як десять докупи складених щитів, мої ікла — мечі, мої пазури — списи, удар мого хвоста — це грім, мої крила — ураган, а подих — смерть!

— Я завжди гадав, — злякано писнув Більбо, — що дракони вразливіші знизу, в ділянці… гм… грудей. Але, безперечно, такий могутній, такий укріплений дракон, як ви, подбав про це.

Смауг враз перестав вихвалятися.

— Твої відомості застарілі,— відрубав він. — Угорі й внизу я весь закутий у панцер із залізної луски й діамантів. Мене не протне жодне лезо!

— Я мав би й сам до цього додуматись, — мовив Більбо. — Істинно не знайти ніде рівного панові Смаугу Непробивному. Яка то велич — носити обладунок із пречудових самоцвітів!

— Авжеж, такого ніде не знайти, — сказав Смауг, тішачись дурною втіхою. Він-бо не знав, що під час минулих відвідин гобіт підгледів, як дивно захищене драконове черево й нині хоче краще роздивитися, маючи на те свої особливі міркування.

— Глянь! — сказав дракон і перевернувся. — Що ти на це скажеш?

— Чудово! Сліпуче! Прекрасно! Бездоганно! Приголомшливо! — вигукнув Більбо, а собі подумав: “Старий дурню! Таж у тебе з лівого боку грудей світить чимала незахищена латка — гола, як равлик без мушлі!”

Побачивши це, Злоткінс більше вже не хотів нічого — тільки забратися геть.

— Ну, я не смію довше затримувати вашу величність, — вибачився гобіт. — Вам треба добре відпочити. Ловити коненят — нелегка, мабуть, робота, надто коли так нахекаешся кругом гори. Так само й з викрадачами, — кинув на прощання, а тоді крутнувся і припустив угору тунелем.

Необачний то був жарт, бо дракон ураз вивергнув навздогін йому жахливий вогняний струмінь, і хоч як прудко дріботів гобіт нагору, а не встиг відбігти на безпечну відстань, коли Смауг приклав до тунельного входу свою відворотну голову. На щастя, вся голова з щелепами не змогла протиснутись, але ніздрі послали вогонь і дим у тунелик, і гобіт трохи не загинув. Нажаханий, долаючи страшний біль від опіків, він з останніх сил наосліп дибав уперед. Поки розмовляв із Смаугом, тішився, що так розумно провадить розмову, але та помилка наприкінці змусила його отямитись.

— Ніколи не смійся з живих драконів, дурний Більбо! — сказав він сам до себе, і ці слова стали згодом його улюбленою примовкою. — Та й пригоді ще не видно кінця, — додав він, і це теж була правда.

Надвечір'я вже ставало вечором, коли Більбо, заточуючись, вийшов на вільне повітря і впав, зомлівши, на “порозі”. Гноми привели його до тями, полікували, як могли, йому опіки (але чимало часу минуло, поки в нього відросло волосся на потилиці та на п'ятах, — вигоріло було до самої шкіри). А поки що товариші намагалися підбадьорити Злоткінса — їм так кортіло швидше почути його розповідь.

Особливо їх цікавило, чому дракон зчиняв такий страхітливий гармидер і як гобітові пощастило втекти.

Але Більбо почувався незатишно, ніяк не міг заспокоїтись, і гноми просто витягали з нього слова. Думаючи й передумуючи, він жалкував тепер, що сказав деякі речі драконові, й не хотів того повторяти. Старий дрізд сидів на камені поблизу й, схиливши голівку набік, дослухався до всього, що говорилось. Гобіт був такий сприкрений, що схопив камінця й шпурнув у дрозда. Птах лише пурхнув убік і знову сів на своє місце.

— А хай йому всячина, тому птахові,— сердито сказав Більбо. — Мабуть, він підслуховує, і вигляд його мені не до вподоби.

— Облиш його! — попросив Торін. — Дрозди — хороші, дружні нам птахи. Цей — вельми старий птах і, можливо, останній із прадавньої породи, що жила в околицях гори.

Ті дрозди були ручні, сідали на руки моїм батькові й дідові. То були чарівні птахи-довгожителі, й, може бути навіть, що цей дрізд — один із тих, які жили тоді, двісті чи й більше років тому. Люди з Долу розуміли мову дроздів і посилали їх як гінців до озерян та в інші місця.

— Ну, то він матиме що звістити озерянам, коли саме це в нього на мислі,— мовив Більбо. — Хоча навряд чи зосталися там іще люди, що клопоталися б мовою дроздів.

— То що ж сталося? — вигукнули гноми. — Розповідай швидше!

І гобіт розповів усе, що міг пригадати. Він зізнався, що має прикру підозру:

мабуть, дракон розгадав надто багато з його загадок — після того, як побачив їхні табори і їхніх поні.

— Я певен: він зрозумів, що ми прийшли з Озерного, що там нам допомогли. І в мене жахливе передчуття, що він негайно полетить туди. Ох, і нащо я сказав про їздця на діжках! Почувши таке, навіть сліпий кролик із тутешніх країв подумає про озерян.

— Ну, ну! Вже нічого не вернеш та й взагалі, чув я, нелегко розмовляти з драконом і не сказати чогось зайвого, — поспішив заспокоїти гобіта Балін. — Якщо хочеш знати мою думку, ти дуже добре впорався: вивідав щонайменше одну корисну річ і вернувся назад живий. Мало хто з тих, що розмовляли з драконами, може похвалитися таким успіхом. Може, це наше щастя, що ми все-таки знаємо про ту незалатану дірку в діамантовім обладунку старого Гада.

Ці Балінові слова повернули розмову в інше річище. Гноми почали обговорювати різні історії про те, як убивали драконів: випадки справжні, вигадані й легендарні. Говорили, які були удари: спереду, збоку чи знизу, а ще до яких хитрощів і вигадок при цьому вдавалися герої. Дійшли висновку, що заскочити сплячого дракона не так легко, як здається, і що спроби зарубати чи заколоти його, поки він спить, швидше призведуть до нещастя, ніж хоробрий лобовий напад.

Скільки вони розмовляли, дрізд прислухався і вже аж коли засвітилися перші зорі, змахнув крильми й полетів геть. І весь той час, поки гноми розмовляли й довшали тіні, Більбо непокоївся дедалі дужче — в ньому наростало передчуття лиха.

Нарешті він урвав їх.

— Я певен, що ми тут у великій небезпеці,— сказав він. — І я не розумію, чого нам тут сидіти. Дракон спалив усю цю милу зелень, і, зрештою, настала ніч, холодно.

Але я відчуваю своїми кістками, що дракон знову наскочить на це місце. Тепер Смауг знає, як я потрапив до його зали, і можете не сумніватись — він здогадався, де другий кінець тунелю. Як буде треба, він на шматки розтрощить цей схил гори, щоб завалити наш вхід, а коли й ми загинемо під брилами, він тільки дужче потішиться.

— Надто ви похмурий, пане Злоткінс! — відказав Торін. — Чого ж тоді Смауг не завалив долішнього кінця тунелю, якщо йому так хочеться закрити нам доступ до його лігвиська? Цього він не зробив, а то б ми чули гуркіт.

— Не знаю, не знаю… Може, спочатку він хотів спробувати заманити мене до себе, а нині, певне, відклав це діло, сподіваючись швидше нас уполювати цієї ночі, або ж не хоче, без крайньої потреби, псувати свою спочивальню, — але хотів би я, щоб ви не сперечались. Смауг прилетить з хвилини на хвилину, і єдиний наш порятунок — зайти якомога далі в тунель і зачинити двері.

Говорив він так переконано, що гноми нарешті зробили, як він просив, хоча не зачинили дверей зразу, а відклали на потім. Це здавалося їм безглуздям: адже ніхто не знав, чи зуміють вони відчинити двері зсередини, і зовсім не подобалося їм опинитися замкненими в тунелі, звідки був єдиний вихід — через драконове лігвисько. Всюди начебто панував спокій — і надворі, і в надрах гори. Тож гноми ще довгенько сиділи й розмовляли в тунелі, недалеко від прочинених дверей.

Мова тепер зайшла про лихі слова, які дракон сказав про гномів. Більбо думав, що краще б він тих слів не чув ніколи або хоч був цілком певен, що запевнення гномів щирі,— вони ж бо присягалися, нібито зовсім не думали про те, як перевезти здобутий скарб.

— Ми знали: це відчайдушний замір, — заявив Торін, — і нині це знаємо. Та я думаю, що коли ми здобудемо скарб, у нас буде час вирішити, як ним розпорядитися. Що ж до вашої частки, пане Злоткінс, то я запевняю вас: ви самі виберете свою

чотирнадцяту частину, хай-но буде що ділити. Я шкодую, що ви турбуєтеся про перевезення, і визнаю: труднощі величезні, адже ці краї не стали менш дикі за двісті років, швидше навпаки, — але ми зробимо для вас усе, що в нашій спромозі, й, коли прийде час, візьмемо на себе частину ваших витрат. Можете вірити мені чи не вірити — як ваша ласка!

Далі розмова перейшла на сам скарб та на окремі коштовності, про які пам'ятали Торін з Баліном. Хотілося гномам знати, чи всі ті речі лежать досі цілі в глибинній залі: списи, зроблені для військ великого короля Бладортіна (давно померлого), — з тричі гартованими вістрями й чудовно золоченими ратищами, — але так і не доставлені й невиплачені; щити, виготовлені для давно померлих воїнів; велика золота чаша Трора — з двома вушками, прикрашена вирізьбленими птахами й квітками, в яких очі й пелюстки були з самоцвітів; позолочені й посріблені непробивні кольчуги; намисто з п'ятисот нанизаних смарагдів, зелених, мов трава, — Гіріон, володар Долу, дав його за небувалу кольчугу на свого старшого сина, виготовлену руками гномів кольчугу з кілець чистого срібла й міцну, як тричі гартована криця. Але найгарніший з усього того був великий білий самоцвіт, який гноми викопали з-під самих надр, — серце Самітної гори, Траїнів Гори-камінь.

— Гори-камінь! Гори-камінь! — бурмотів Торін у напівзабутті, поклавши підборіддя на коліна посеред темного тунелю. — Він був мов куля з тисячею гладеньких граней і сяяв, як срібло при вогні, блищав, неначе вода під сонцем, неначе сніг під зорями чи дощ під місяцем!

Але Більбо вже давно звільнився від жадання скарбу, тих владних чарів. Скільки гноми говорили, він їх майже не слухав. Сидів найближче до дверей, нашорошивши вуха й намагаючись уловити, попри гном'яче бурмотіння, всякий звук, який би долинув чи знадвору, чи з глибини тунелю. Пітьма ставала все густіша, а Більбо — все неспокійніший.

— Зачиніть двері! — знову заблагав він. — Я боюся дракона всім своїм нутром. Ця тиша куди гірша, ніж учорашнє ревище. Зачиніть двері, а то пізно буде!

Щось у голосі Більбо стривожило-таки гномів. Знехотя відігнав Торін свої мрії, встав і вибив ногою камінь, що не давав дверям зачинитися. Тоді гноми штовхнули двері, й — клац! брязь! —

вони замкнулися. Зсередини не було й сліду замкової шпарини. Шукачі були замкнені в надрах гори!

І дуже вчасно вони це зробили. Недалеко й відійшли від дверей в глиб тунелю, коли удар струснув схил гори, ніби велетні довбнули таранами, зробленими з дубових стовбурів. Гора застугоніла, стіни тунелю затріщали й на голови гномам посипалося каміння. Що сталося б, якби двері були відчинені, я навіть уявити не хочу! Раді, що ще живі, гноми сипонули в глиб тунелю, чуючи, як реве, біснується позаду Смауг. А дракон трощив скелі на друзки, б'ючи стіни заглибини своїм величезним хвостом, поки весь їхній високий табірний майданчик, і зів'яла трава, і дроздів камінь, і вкриті слимаками стіни, й вузький виступ — поки все зникло, перетворившись на мішанину камінців і пороху, і лавиною потерухи посипалося через край урвища в долину…

Незадовго перед тим Смауг тихо, скрадливо виповз зі свого лігвиська, нечутно знявся в повітря і важко й повільно поплив у пітьмі, наче гігантська ворона. Він летів за вітром на західний схил, сподіваючись захопити там зненацька щось чи когось і вишукати вхід до тунелю, яким скористався той злодій. І вибухнув гнівом, не знайшовши нікого й не набачивши нічого там, де, як він здогадувався, мав бути вхід.

Зігнавши свою лють на безневинній горі, дракон заспокоївся — вирішив, що з цього боку його більше ніхто не потурбує. Тепер він мав помститися іншим.

— Їздець на діжках! — пирхнув Смауг. — Безперечно, ти прибув по воді й сюди прибився вгору по річці. Я не розпізнав твого зацаху, але якщо ти й не один із озерян, то вони тобі допомогли. Ось вони побачать мене і згадають, хто є справжній король Самітної гори!

І, знявшись у хмарі полум'я, полетів на південь, до річки Бистрої.