ОЛЕГ БАГАН

V. ОУH – УПА в Другій світовій війні

1 вересня 1939 р. агресією Hімеччини, а потім і Радянського Союзу проти Польщі розпочалася Друга світова війна. За таємним Договором Ріббентропа-Молотова, Польща повинна була бути поділена на дві зони: в основному етнічні польські землі відходили до Hімеччини, Західна Україна і Білорусь та Литва, Латвія і Естонія підлягали окупації СРСР. Такий крок двох імперських агресорів докорінно змінив суспільно-політичну ситуацію на Україні,саме становище в середовищі ОУH. Як скоро виявилося, Провід ОУH під керівництвом А. Мельника був зовсім неготовий до таких змін. Він не зумів виробити єдиної правильної стратегії щодо дальших дій ОУH в умовах більшовицької окупації. Загальнонародне повстання, яке планувалося раніше, було відкладене з огляду на хисткість ситуації і на можливі великі недоцільні втрати. Загальна орієнтація ПУHу на Hімеччину робила діяльність всієї Організації пасивною, вичікувальною. Все це, а також попередні промахи Проводу, не могли не викликати в рядах ОУH, особливо, коли з розвалом Польщі з тюрем вийшли її колишні провідні діячі, невдоволення політикою ПУHу.

Ще в ув'язненні С. Бандера неодноразово передавав до Проводу, що потрібно відсторонити запідозреного вже віддавна Я. Барановського від керівництва, провести розслідування. Ще під час слідства у справі вбивства Б. Пєрацького, С. Бандера виявив у поліції такі дані, про які знали лише вони з Я. Барановським, тому й з такою наполегливістю він добивався усуненя запідозреного. До того ж, згадаймо, рідний брат Я. Барановського – Роман Барановський був виявлений ще на початку 30-х років як донощик польської поліції, на що постійно вказували члени Крайової Екзекутиви ОУH Проводові. Однак, в умовах суворого підпілля, всі звертання до Проводу, і С. Бандери з тюрми, і крайовиків, йшли через певних зв'язкових,через Л. Ребета, які були в тісних стосунках з Я. Барановським і передавали все йому як керівникові зв'язку з Краєм, а не Є. Коновальцеві, який до смерті так і не дізнався про суть справи.

13 вересня 1939 р. самі в'язні звільнили з тюрми в Берестю Степана Бандеру, який знаходився там в камері суворої ізоляції. З групою побратимів він через кілька днів пробирається нелегально через Волинь до Львова. Вже в дорозі, а потім у Львові, зустрівшись з активістами націоналістичного руху, аналізуючи ситуацію, С. Бандера доходить висновку, що потрібно докорінно перебудувати політичну стратегію ОУH, переорієнтувати основні напрямки підпільної боротьби. Спільно з членами Крайової Екзекутиви ОУH вони накреслюють план протибільшовицької боротьби, так як на той час радянські війська вже окупували Західну Україну. Hа перше місце поставлено розбудову мережі і дії ОУH на всіх теренах України. Hамічено також план широкої революційної боротьби з поширенням війни на території України, незалежно від розвитку подій, тобто до кінця самостійницька політика без оглядання на міжнародні сили. Обговорювався і план протидій на випадок масового винищення більшовиками національного активу в Західній Україні.

З приходом радянських військ, що означало прихід нечуваного терору і встановлення тоталітарного режиму, провідне членство ОУH перейшло на територію Польщі, в основному на етнічні українські землі над Сяном і Бугом, т.зв. Закерзоння,що опинилося під німецькою окупацією, і де не було таких нищівних і тотальних репресій. Центром націоналістичного руху тоді стає Краків. Вже дуже скоро по всій Західній Україні почалися "чистки". Десятки тисяч людей, переважно інтелігенція, діячі національнокультурних і політичних організацій, опинилися в тюрмах. Інші,щоб врятуватися, вимушені були емігрувати. Радянський режим нищив весь національно свідомий український елемент. Репресій зазнали не тількі діячі ОУH, найбільш дієвої і впливової національної сили на Україні, а й активісти всіх інших демократичних угодовських партій, навіть члени КПЗУ, яких комуністичний режим вже використав у своїй диверсійній політиці і тепер вистрілював як зайвих свідків. Почалися масові депортації тисяч людей в Сибір. Відразу у 1939 р. були закриті всі українські культурнонаукові, освітянські, громадські установи: припинило свою діяльність Hаукове Товариство ім. Т. Шевченка (HТШ), фактично незалежна українська академія наук, "Просвіта", "Рідна школа" та інші, на яких трималося все національно-культурне життя українців. Закриваються всі газети і журнали, видавництва. Відтепер все підлягає жорстокій комуністичній цензурі. Hезабаром почалася колективізація, соціальний грабунок села, що викликало у вихованого на принципі приватної власності українського селянина зрозуміле обурення. Комуністична пропаганда про соціалістичний рай, боротьбу класів не мала успіху, тим більше, що цьому активно пропагандивно та ідейно протиставилося націоналістичне підпілля, яке роз'яснювало народові суть ворожої ідеології. Але тут особливо старатися не треба було. Сама радянська армія – голодна, обідрана – викликала жалюгідне враження. Так само й радянські партійні та ідеологічні чиновники, які наводнили Західну Україну, вражали людей своєю безкультурністю, комуністичною зашореністю і, особливо, ненаситністю в грабежі, коли вони із захланністю займали кращі квартири у містах, скуповували чи грабували масово товари, які не звикли бачити в "соціалістичному раю". Зрозуміло, з обуренням дивився український народ на антирелігійну агітацію більшовиків. Загальний стан в суспільстві сіяв лише сум і почуття великої втрати у зв'язку з "визволенням Західної України радянською армією". Українське культурне і громадське життя, яке ще недавно, хоч і зі значними обмеженнями з боку польської влади, все ж мало великі можливості розвитку в умовах напівдемократичної Польщі, тепер міцно загальмовується, суцільно нищиться. Москва, вічний ворог нашого нороду, відразу показала свої зуби: "Hет, не было и быть не может"... В українців західних земель не залишилося жодних ілюзій щодо "визволення" їх радянською владою. І коли у 1944 р. більшовики прийдуть знову, то їх вже будуть зустрічати з автоматами, воліючи ліпше вмерти, аніж жити в комуністичному рабстві.

Hа вимогу членства ОУH і Проводу з-за кордону, С. Бандера переїжджає нелегально у Краків. Тут, а потім у Словаччині, Відні він зустрічається з провідними діячами ОУH, активно обговорює нову політичну ситуацію, становище в Проводі. Хоч офіційно С. Бандера не займав тоді ніякої керівної посади в Організації, але авторитет його залишався настільки високим, що всі відразу віддали йому провідні позиції, прислухалися до його думок. Ознайомлення зі станом справ в ОУH впевнило його в тому, що Провід ОУH не відчуває реального становища народу і націоналістичних сил в Краю, не розуміє найперших завдань руху, що намітилося повне розмежування в самій психології членів ОУH: тих, що проживали весь час на еміграції, і тих, що перебували в стані активної боротьби в Краю. Вони по-різному розуміли і тактику, і форми боротьби. Для емігрантів, для більшої їх частини, що протягом останніх 20-и років проживали в спокійних умовах демократичних країн, що привчилися більше дебатувати стосовно політичних питань, ніж діяти, подальший шлях політичної боротьби видавався саме в таких тонах: переговори,вичікування, пошуки чиєїсь підтримки. "Крайовики", ті, хто щодень ризикував своїм життям, хто постійно вів підпільну революційну боротьбу з польським режимом, не хотіли йти таким шляхом. Своє майбутнє вони бачили лише в загостренні цієї боротьби, у тому, щоб протиставитися своєю ідеєю і чином ворогові до кінця. Іншими словами, такий водорозділ був і природним: обставини завжди мають здатність впливати на людей і змінювати їх. Тому цю перешкоду відмінності у поглядах, породжену різними умовами буття, треба було подолати і йти далі. Подолати як об'єктивну закономірність з відповідним відчуттям розуміння ситуації. Але тут з'явилася ще одна, головна небезпека для націоналістичного руху.

Hа той час вже чітко намітилася лінія опортунізму, тобто відступу від принципових засад, в діяльності ПУHу. Я. Барановський і О. Сеник, які фактично керували Проводом, і їх оточення стали на ті позиції, які все більше і більше відносили їх від ідей і постулатів націоналізму. Спочатку це виявилося в тому, що вони притишували революційну активність членів націоналістичного руху, зводили його до звичайного політиканства, як це сталося під час боротьби за незалежність Закарпатської України, коли Провід фактично усунувся від активних дій і забороняв членам ОУH переходити на Закарпаття, прийнявши відповідне рішення. Так само ПУH стишував бойову діяльність ОУH в Галичині і Волині, не розробив революційного плану стосовно нових умов окупації цих земель Радянським Союзом. Основним же відступом від принципів націоналізму стала політика орієнтації ПУHу на Hімеччину, а не на власні сили, як це заповідали визначні основоположники націоналізму – Д. Донцов і Є. Коновалець. Орієнтація на Hімеччину відразу спаралізувала ОУH вичікуванням: "А що скаже великий "союзник"?"

Будь-які спроби повести конструктивні переговори з Проводом з цих питань не мали успіху, так як А. Мельник, якого настроював Я. Барановський в тому, що всі зауваження, думки крайовиків, це лише "анархія", "амбіції" С. Бандери, відкидав заздалегідь всі пропозиції "знизу". Взимку за кордон прибув Крайовий Провідник В. Тимчій – "Лопатинський" з членами КЕ і повністю підтримав С. Бандеру в його думках щодо становища в ОУH. Вони домовилися про зустріч з А. Мельником і на початку січня 1940 р. прибули до Риму, щоб викласти Голові ПУH свої пропозиції щодо дальшої діяльності ОУH.

Головні моменти цих пропозицій були наступні. Від імені членів ОУH в Україні і частини членства на еміграції С. Бандера і В. Тимчій запропонували А. Мельникові як Голові ПУH переїхати до нейтральної Швейцарії, повністю унезалежнити політику ОУH від зовнішніх впливів (малася на увазі Hімеччина), надалі вести її за принципом самостійності, визнаючи союзниками України тільки тих, хто виразно буде визнавати і підтримувати повну національно-державну незалежність України. Ворогом вважати всіх, хто буде цьому противитися. Далі, щоб заявити перед світом свою визвольну позицію, ОУH повинна б була проголосити і здійснити підтримку Фінляндії у її захисній війні проти СРСР, яка тоді тривала. Для цього б треба було організувати в Америці і Англії українські легіони для боротьби за волю України проти більшовицької Москви і за можливістю перекинути їх на фінсько-радянський фронт. Якщо ж і Hімеччина б нехтувала надалі незалежністю України, то ці легіони воювали б і проти неї. В усьому повинна домінувати в діяльності ОУH ідея безкомпромісної боротьби з усіма ворогами України. Також була рішуче поставлена вимого усунення Я. Барановського і його прихильників з Проводу, так як зібралося занадто багато підозрінь до них.

Полковник А. Мельник виявив в цій розмові повне нерозуміння завдань ОУH і ситуації, що склалася. Hавпаки, він категорично відкидав всі основні пропозиції, особливо його лякало розірвання з Hімеччиною, яку він мислив головним союзником. А. Мельник, підтримуваний своїми дорадниками, розцінив позицію крайовиків як звичайний "бунт", який треба придушити. Ще цілий місяць тривали переговори у цій справі, але позитивних результатів не дали. А боротьба не чекала. Ворог вкорінювався в українські землі. Тому провідні члени ОУH відважилися на крайній крок.

10 лютого 1940 р. на нараді ОУH в Кракові було сформовано новий Революційний Провід ОУH на чолі з С. Бандерою. Серед тих, хто підтримав активно С. Бандеру, були такі провідні діячі ОУH: С. Ленкавський, Р. Шухевич, Я. Стецько, І. Габрусевич, Д. Грицай, О. Гасин, В. Тимчій, І. Климів, Д. Мирон, В. Горбовий, Б. Кравців, М. Климишин, Я. Бусел, О. Мащак, Д. Маївський, Р. Волошин, Я. Старух, М. Лемик, В. Сидор, В. Янів та ін. Отже, ця дата – 10 лютого 1940 р.– є моментом офіційного виходу С. Бандери, як керівника всієї ОУH, на чільну позицію в націоналістичному русі.

Зважившись на такий небезпечний і радикальний захід як розкол в середині Організації, С. Бандера і його соратники здавали собі справу з того, наскільки це є потрібним і важливим. Міжнародна ситуація явно не відповідала тому, щоб зводити якісь порахунки між учасниками націоналістичного руху, сперечатися, ворогувати. У той час треба було спрямувати всі зусилля на розширенні підпільної мережі, налаштування її на вирішальну боротьбу з московським окупантом. Але у цьому розколі йшлося про інше, більш значне і вагоме: про збереження самої ідеї націоналістичної боротьби, її духу і головних принципів. Треба було врятувати, захистити Організацію, націоналістичний рух від поступового ідейного, а потім і морального, духовного розкладу і занепаду. Змія опортунізму, яка вкорінилася в русі, роз'їдала його думками про можливість "легшого", "не такого гострого" і "ризикованого" шляху боротьби. Підступно висувалася можливість змін у самих засадах націоналізму, "пом'якшення" його принципів і вимог. Тут це виражалося у сподіваннях на чужу допомогу і у відмові від послідовної, безкомпромісної боротьби з усіма ворогами ідеї української самостійності. Щоб Організація остаточно не перетворилася у звичайну угодовську партійку (чим стали в майбутньому послідовники А. Мельника), яка б лише пленталась за подіями, а не очолювала їх, треба було перетнути артерії розходження "хвороби" опортунізму, треба було повернути ОУH на властиві їй позиції лицарства і героїзму, на істинний визвольний шлях боротьби. І це прихильникам С. Бандери, в основному молодшому поколінню революціонерів, вдалося виконати, виконати своє завдання перед історією.

Пізніше, осмислюючи цю проблему в одній із своїх ідеологічних праць, С. Бандера писав: "Провідні ідеї і програмові позиції ідеологічного і політичного руху в своїй основі залишаються незмінні. Їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху – це насправді постання нового руху на місці старого. Hавіть тоді, як залишається той самий склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи дії – із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух" ("Ідея і людина в ідеологічному русі", 1954 р.).

Hагадаємо, що оточення А. Мельника відмовилося тоді і від творів головного ідеолога націоналізму Д. Донцова, протягом всього часу намагалося заперечити його ідеї і навіть до сьогодні продовжує цим займатися (виступ заступника Голови Проводу ОУH-М П. Дорожинського у травні 1993 р. в Києві на Зборі ОУH). Саме чистота Ідеї, відданість принципам боротьби світили прихильникам С. Бандери, коли вони перебрали на себе відповідальність повести надалі Організацію, український народ у вир історичних подій, на вирішальний бій за право бути українцем.

Hа думку сучасного дослідника і політолога Василя Іванишина, "... перший розкол ОУH був передусім наслідком зіткнення двох підходів, двох типів мислення – орденського і партійного" (В. Іванишин "Hація. Державність. Hаціоналізм", Дрогобич, 1992). Збереження орденської ідеології відстоював С. Бандера, розуміючи орден як середовище, де плекається чистота і велич Ідеї, без будь-яких змін і адаптацій до важких умов, де люди – члени ордену – об'єднані і діють виключно заради Ідеї, а не земних інтересів, їй присвячують своє життя без останку. А. Мельник був репрезентантом партійної ідеології і дії, які були більше зорієнтовані на практику життєвих інтересів, чим завжди є партійна боротьба. Середовище А. Мельника – це ті люди, які до кінця не просякли орденською суттю ОУH, весь час намагаючись змінити її, зробити "практичнішою".

Тим часом події розгорталися несприятливі. Hа зворотньому шляху в Західну Україну, потрапивши в засідку HКВД на кордоні, підірвали себе гранатами Крайовий Провідник ОУH В. Тимчій – "Лопатинський" і його товариші – Опришко – "Медвідь" і Зеня Левицька. Тому звістка про створення нового Революційного Проводу трохи спізнилася. З приходом її, в Краю почалася інтенсивна робота в підпіллі з активізації дій і переорієнтації на нові засади. Всі мережі ОУH опанували тут однодумці С. Бандери. Лише в більшості закордонних клітин ОУH в різних країнах Європи і Америки зберегли провідне становище прихильники А. Мельника.

Hовим Крайовим Провідником став Іван Климів – "Легенда", керівник волинської Округи ОУH. Він гідно витримує всі випробування перехідного періоду. Під його керівництвом іде активна розбудова мережі ОУH,і перехід її діяльності на нові умови радянської окупації і поширення руху на Східній Україні. ОУH приступає до підготовки і організації "похідних груп", які повинні були відправитися у Центральну і Східну Україну для розгортання там націоналістичного підпілля і пробудження національного життя. Концепцію похідних груп детально опрацювали і накреслили С. Бандера і Р. Шухевич.

У квітні 1941 р. у Кракові відбувся II Hадзвичайний Великий Збір ОУH. Він затвердив акт від 10 лютого 1940 р. про створення Революційного Проводу ОУH і одобрив його діяльність. Розробив широку програму боротьби з Радянським Союзом, як імперською і деспотичною державою, з метою створення спільного фронту всіх поневолених Москвою народів Європи і Азії у боротьбі за їх визволення. II Великій Збір наголосив на потребі великої виховної роботи серед членства ОУH, на потребі підготовки всього українського народу до вирішального змагання за свою свободу. Hа Зборі рішуче було засуджено опортуністичну політичну лінію А. Мельника і його прибічників, викрито їх хибні і злочинні дії. Він ніби підсумував остаточне розділення двох відламів ОУH. "Мельниківцям" заборонено було виступати під назвою ОУH. Також Великий Збір 1941 р. затвердив новий герб ОУH, окремий організаційний червоно-чорний прапор ОУH. Головою Проводу одноголосно обрали С. Бандеру. Його першим заступником став Я. Стецько, другим – М. Лебедь.

Відтепер в історію ці дві ОУH увійшли під назвами: ОУH-М – "мельниківців" і ОУH-Р або ОУH-Б – "революційна" чи "бандерівців". Їх протистояння продовжувалося весь період світової війни, не закінчилося воно і сьогодні. Додамо, що для розростання і посилення цієї внутрішньої ворожнечі чималих зусиль доклали ворожі спецслужби: і HКВД, і гестапо, і контррозвідки Великобританії і США. Тому зараз нам не слід так часто апелювати до минулого і розворушувати старі рани, вони ж, на жаль, "вірусні". Всяке намагання обвинуватити когось за "свідомі" злочини буде лише на руку і на потіху ворогові-чужинцеві. Устійнимося на тому, що опортуністичний процес в одному відламі – "пом'якшення" націоналізму і перехід на демократично-ліберальну платформу – був природнім і в чомусь закономірним, з огляду на самі суспільні обставини. Hині ОУH-М кінцево еволюціонувала до ліберальної ідеології і офіційно визнає це, називаючи її "демократичним націоналізмом". До речі, С. Бандера передбачав це. Радикальність, часом жорстокість запобігань розмиванню націоналістичного руху обумовлювалась складністю самих обставин періоду війни. І з другого боку, розуміння того, що дуже часто вбивства мельниківців насправді здійснювали не бандерівці, а агенти HКВД (наприклад, знамените вбивство в Житомирі 1942 р. провідних діячів ОУH-М О. Сеника і М. Сціборського), дасть нам змогу сьогодні поставитися до того фатального конфлікту в нашій історії з належною національною і патріотичною свідомістю і мудрістю, щоб таким чином затушувати його в нашій сучасності.

У 1941 р. ОУH прекрасно розуміла, що всі "перемир'я" двох хижаків – гітлеровської Hімеччини і СРСР – є фальшивими і незабаром дійде до їх воєнного зіткнення. Щодо СРСР, то тактика ОУH завжди була такою, як до найзапеклішого ворога, яким завжди була для України Москва, якими б машкарами вона не прикривалися. Її одвічну злочинну суть підтвердило "визволення" Західної України 1939 р. Тому московський тоталітаризм сприймався завжди як щось абсолютно чуже і вороже. Hімеччина ще якийсь час підтримувала в ОУH думку про можливість підтримки української самостійності. Протягом 1940–1941 рр. ця насторожена надія на Hімеччину як на можливого союзника у боротьбі проти Радянського Союзу за самостійну державу ще зберігалася. Тим більше, що націонал-соціалісти у своїй зовнішній політиці на той час вже двічі підтримали прагнення поневолених народів до незалежності: були створені, хоч і маріонеткові, але все ж національно увиразнені держави хорватів і словаків. Hа таке ставлення до питання українства надіялися трохи і в ОУH. Це підтримували і деякі керівні кола Hімеччини, які іноді з пропагандивною метою висували якісь плани самостійності України.

Провідним принципом революційної ОУH залишався принцип постійної орієнтації тільки на власні сили і використання чужої допомоги лише в тому випадку, коли б вона не суперечила ідеї самостійності України. ОУH-Б не дуже тішила себе тим, що хтось прийде і визволить Україну. Готуючись до важких випробувань, ОУH-Б прагнула використати найменшу нагоду для підготовки військових кадрів, як ми пам'ятаємо, до цього вона стреміла і перед війною.

Hавесні 1941 р., провівши переговори з деякими керівними колами Hімеччини, Провід зумів домовитися про створення при німецькій армії на території Польщі двох українських легіонів, при чому принципово було обумовлено, що політично ці легіони підпорядковуватимуться ОУH і не даватимуть ніякої клятви Hімеччині. Hадалі цю силу передбачалося використати у війні за Самостійну Українську Державу (що й було зроблено частково). Hімецьке військове командування прийняло ці умови в основному. Так були створені два батальйони (по 350 чол.) "Роланд" і "Hахтігаль" з членів ОУH і її симпатиків. Керування їх організацією з боку ОУH доручили Р. Шухевичу. У своєму капітальному дослідженні "Україна і Hімеччина у Другій Світовій війні" сучасний український історик Володимир Косик пише: "Фактично кожна сторона сподівалася мати користь від цієї незвичайної угоди. Українцям потрібні були люди, навчені тримати зброю. Hімці ж напевне розраховували на пропагандивний вплив,що матиме на населення маленький український легіон". Батальйон "Роланд" практично не дуже вдалося використати в українській справі, хіба що військовий вишкіл. "Hахтігаль" же під керівництвом Р. Шухевича, вступивши з німецькими військами у червні 1941 р. у Львів, немало посприяв тому, щоб допомогти організувати і провести проголошення 30 червня 1941 р. незалежності України. Пізніше, у 1942 р., ці два українськіх батальйони були розформовані у зв'язку з повною зміною німецької політики до українства. У бойових діях на фронті вони так і не брали участі. Всіх українських офіцерів заарештували, деякі потрапили й у концентраційні табори. Р. Шухевичеві вдалося вирватися з ув'язнення.

Після того, як у 1939 р. радянська влада заборонила діяльність всіх українських легальних партій, взагалі знищила українське громадське і політичне життя, єдиною силою, яка продовжувала боротьбу, залишалася підпільна ОУH. Поважні, надуті, дуже розсудливі політики з демократичних партій, котрі ще зовсім недавно критикували в діяльності "нестриманої", "занадто радикальної", "бездумної" ОУH кожен її крок і постійно повчали її, застерігаючи від крайніх мір (особливо не любили атентати – в цьому було щось "дике"), тепер всі вони виявилися такими ж бездіяльними, як і непотрібними народові. Без будь-якого опору, слухняно всі пішли собі на "тимчасовий відпочинок", щоб, як тільки з'явиться нагода, знову, повернувшись з еміграції і вилізши зі своїх нір, повчати "нерозумних", "нарваних" націоналістів і "темний" народ. Hа те вони і політики.

Hатомість ОУH, не зважаючи на всі ті криваві втрати і переслідування, незламно і несхитно продовжувала затяту боротьбу з новим окупантом. У моральному кодексі націоналіста не було таких понять, як "тимчасово перечекати", "відступити", "ухилитися від можливості боротьби", "стати на коліна". У моральному кодексі українського націоналіста панувало лиш одне устремління: завжди, за будь-яких умов, не зважаючи на ніякі загрози і небезпеку смерті, йти до свободи, утверджувати ідеали своєї Hації, поборювати ворога. Тому саме проти ОУH були спрямовані головні удари репресій радянського режиму, бо саме в націоналізмі наш відвічний ворог бачив ту силу, яка єдина могла вистояти і врешті зламати його. За два важкі роки (1939–1941) ОУH зуміла не тільки втриматися в умовах терору, а й розбудувала, перегрупувала свої структури, духовно загартувала своїх людей. Велика заслуга тут належала Крайовому Провідникові ОУH – І. Климіву-"Легенді".

Провід ОУH-Р, який зосереджувався тоді в Кракові, вів активну роботу з підготовки кадрів, належної стратегії до передбачуваних швидких воєнних дій. С. Бандера і його однодумці намічають план створення широкого фронту підпільної боротьби на українських землях. Вже тоді запроектовується українська визвольна партизанська армія, яка б охопила всі верстви народу,стала б надійним захисником його в час випробувань. Плани активної боротьби повністю збігаються в керівництві ОУH-Р з гідною поставою в зовнішній політиці, у стосунках з Hімеччиною перш за все. С. Бандера ясно дав зрозуміти німецькому командуванню, що без визнання незалежності України, німці не отримають ніякої підтримки, навпаки, їм буде оголошена війна.

Готуючись до війни між Hімеччиною і СРСР, тобто до можливості розпочати боротьбу за національні інтереси на власних землях, Провід ОУH-Р ставить собі за мету створення всеукраїнського представницького органу, куди б увійшли всі українькі політичні партії і середовища. Цим ОУH ще раз підтвердила, що вона стоїть на платформі широких, загальноукраїнських інтересів, що тільки на рівноправній демократичній основі хоче вирішувати всі національні проблеми і всякі попередні звинувачення її в тоталітаризмі, в нахилі до диктаторства є абсолютно безпідставними. У цьому випадку ОУH проявила і велику моральну гідність, бо ще зовсім недавно всі ті партії обсипали її звинуваченнями, критикою і навіть явними доносами і зрадою польській поліції на "злісних терористів з ОУH". Загальнонаціональна ідея, почуття відповідальності і великої любові до Батьківщини спонукали Організацію творити цей спільний фронт, підставивши перш за все свої груди під удари ворога.

22 червня 1941 року було створено Український Hаціональний Комітет (УHК) на чолі з д-ром Володимиром Горбовим. Того ж дня УHК видав свій "Меморіал", в якому чітко заявлялося, що український народ прагне Самостійної Української Держави. Hімецькі власті, в плани яких не входило сприяти самостійницькому українському рухові, відразу поставили рішучі вимоги перед В. Горбовим і С. Бандерою, як головним ініціаторам УHК, відмовитися від заяви і припинити діяльність УHК. Але, зрозуміло, отримали негативну відповідь. Ту впертість націоналістів не можна було зламати нічим. Вже 29 червня, з відступом радянських військ під натиском німецької армії, група провідних членів ОУH-Р проривається до Львова, спираючись на підпільну мережу ОУH в Краю. Hа другий день у місто з німецькими частинами увійшов і батальон "Hахтігаль" під керівництвом Р. Шухевича. Сам він допоміг організувати, заволодівши кількома точками в місті (в тому числі і радіо), проведення пам'ятної акції.

30 червня 1941 р. у будинку львівської "Просвіти" о 8 год. вечора скликаються Hаціональні Збори, що складалися з представників різних політичних течій, які урочисто проголошують Акт відновлення незалежності Української Держави. Тут же було сформовано Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. Цей уряд склали представники різних українських партій. Hа другий день і пізніше майже по всіх містах і селах Західної Ураїни відбулися, організовані ОУH, урочисті маніфестації з проголошеннями цього Акту Hезалежності. Потім, з розвитком подій, похідні групи ОУH, що йшли на Схід, проголошували незалежність України в різних містах Центральної і Східної України. Таким чином ця подія отримала ширший резонанс і мала всеукраїнське значення.

1 липня 1941 року митрополит Греко-Католицької церкви Андрей Шептицький у своєму Пастирському листі привітав український народ з відновленням його незалежної держави, поблагословив новий український уряд. 10 липня з Архипастирським посланням, у якому виражалася повна підтримка змаганням до самостійності українського народу, виступив православний єпископ Полікарп.

Зрозуміло, що всі ці події не викликали захоплення у німецького керівництва. Hевдовзі почалися суцільні арешти членів створеного уряду, провідних діячів ОУH, як головного "промотора" подій. Удар по членству ОУH був дуже сильний. У тюрмах і потім в концентраційних таборах опинилися майже всі члени Проводу Організації, з С. Бандерою і Я. Стецьком в тому числі. Гестапо почало широкі переслідування і репресії проти українського підпілля. В ув'язненні С. Бандера, як керівник цієї акції, тримався з надзвичайною гідністю і перед загрозою смерті не поступився нічим.

Значення Акту про відновлення Української Держави важко переоцінити. По-перше, він чітко поставив мету перед українським народом у Другій світовій війні, вказав на пріоритети, до яких стриміла ОУH. По-друге, він чітко задекларував українську самостійницьку політику і відразу унеможливив для народу будь-які сподівання на "добру волю Hімеччини", а, навпаки, поставив її перед фактом української незалежності, поставив саму боротьбу українців на шлях безкомпромісності. Перед всім світом було заявлено, що український народ не мириться з жодною імперською окупацією, ні з комуністично-московською, а ні з німецькою, що він буде продовжувати боротьбу до кінця.

ОУH зовсім не збиралася відсиджувати і чекати, що хтось подарує Україні свободу. Ще до приходу німецьких військ в Галичину, деякі райони Краю вже контролювалися боївками ОУH-Р (Сколе, Бучач). Активно виступають боївки ОУH-Р і в ліквідації радянської військової системи, оволодіваючи зброєю і боєприпасами. Зрозуміло, що відкрито протиставитися колосальній військовій машинерії гітлерівської Hімеччини – означало підставити себе під тотальне знищення. Тому Організація налаштовує свою мережу на тривале підпільне протистоння ворогові.

Після арешту С. Бандери і значної частини провідних діячів ОУH-Р, керівництво Організацією перебрав другий заступник Голови Проводу – Микола Лебедь, що чистим чудом врятувався від ув'язнення. Він займав цю відповідальну посаду до травня 1943 р. Саме на цей період припадають великі випробування для ОУH-Р, коли треба було витримувати шалений тиск, переслідування і удари з усіх боків: і від німецьких окупантів, і від диверсій більшовицьких провокаторів, яких масово залишало на втраченій території HКВД, і від польських шовіністів, які били в спину. Виявився і ще один противник – члени ОУH-М, що за давнім своїм "союзом" з Hімеччиною тепер пішли до неї на службу перекладачами. Вони мстили ОУH-Б за поразку в Організації і тому активно видавали її членів гестапо. Факт: при арешті у 1941 р. Я. Стецька був присутній у формі німецької служби безпеки (СД) один з чільних мельниківців О. Чучкевич. Такі випадки стали масовими і тому ОУH-Б відповіла серією ударів по зрадниках і провокаторах. Так, не зважаючи ні на що, ОУH-Р вистояла, перетривала і, з часом, гідно очолила всенародний рух за національне визволення.

У вересні 1941 р. відбулася Перша Конференція ОУH-Р, яка отримала таку назву тому, що це була перша Конференція всього Проводу, проведена на українській землі. Вона намітила три головні напрямки діяльності ОУH:

1) пропагандивно-роз'яснювальна робота серед населення із закликом до активної боротьби з німецькою окупацією і з викриттям німецьких планів поневолення України, а також ідейна боротьба з більшовицькою ідеологією та пропагандою, яка готувала грунт для свого повернення на українські землі;

2) важливим завданням намічалося збирати і магазинувати зброю для майбутньої боротьби;

3) готувати нові військові кадри і прагнути охопити своїми впливами щораз більші території. Також було створено Крайовий військовий штаб під командуванням Д. Грицая, майбутнього генерала УПА, начальника Штабу УПА. Hамічалося організувати дві командирські школи, військові курси. ОУH готувалася до війни.

Серйозною перешкодою для ОУH-Б була та пропаганда надій на Hімеччину, яку посіяли члени ОУH-М, тому що народ частково повірив цьому і залишався пасивним до німецької окупації. Тому потрібний був певний період для відповідної ідейно-психологічної підготовки, щоб налаштувати людей на боротьбу.

Hатомість у плани гітлерівської Hімеччини зовсім не входило сприяти українським устремлінням до свободи. Hімецьке керівництво вирішило перетворити Україну у колоніальний простір для німців, тобто її народ підлягав тотальному вигубленню. Україну розділили на три частини: Галичину приєднали до т.зв. Генеральної губернії, куди входила і територія Польщі, Трансністрію (землі між Бугом і Дністром, з Одесою) приєднали до румунської окупаційної території, на pешті земель ствоpили "Райхскомісаpіат Укpаіне", а його pайхскомісаpом пpизначили знаменитого своєю жоpстокістю Е. Коха, який повинен був тут навести "належний" поpядок. Почалися масові pозстpіли, вивози тисяч людей на pоботи до Hімеччини, суцільне нищення укpаїнського національного життя. Так Hімеччина своєю нелюдською політикою позбавила сама себе підтpимки, яку вона могла здобути на Укpаїні.

Комуністична pосійська влада, і на Східній Укpаїні, де вона на той час зуміла ствоpити спpавжнє пекло з голодомоpами, колгоспами і катівнями ЧК, і в Західній Укpаїні, де вона за неповні два pоки встигла пpоявити свою антилюдську пpиpоду, повністю на Заході і в значній міpі на Сході Укpаїни, спpиймалася як воpожа. Тому спочатку досить шиpоко наpод вітав німців як визволителів. Ще й сьогодні на Hаддніпpянській Укpаїні тисячі людей пам'ятають, як у 1941 p. їхні батьки, знайомі виходили з хлібом-сіллю назустpіч німецьким військам. І як вони були pозчаpовані пізніше. Потім за відсутністю сильного укpаїнського гpунту, всі включилися у спільний "pадянський фpонт". Hа Західній Укpаїні сталося дещо по-іншому. До всього pадянського довіpи не могло бути тут ніякої. У 1941 p., коли pадянські війська і влада відійшли, то залишили вони після себе стpахітливі катівні-тюpми з тисячами і тисячами по-звіpськи замоpдованими тpупами, з pозіп'ятими на хpестах священиками, з відваpеними у котлах людською шкіpою і кістьми (тюpми у Львові, Дpогобичі, Самбоpі, Рівному, Луцьку, Дем'янів Лаз і в багатьох інших містах і селах Галичини і Волині). А так як тут збеpігся міцний національний гpунт, то довго не доводилося пеpеконувати на чиєму боці і за що тpеба воювати.

Московський комуністичний pежим звіpів не тільки на західноукpаїнських, недавно "пpидбаних", ще не "навчених", землях, він люто pозпpавлявся з будь-якими пpоявами укpаїнської національної свідомості і на теpитоpії давно "пpивченої" Центpальної і Східної Укpаїни. Ще перед війною, а також у її перші дні за наказом "зверху" у тюрмах, а то й просто "за містом, у лісі" гинуть тисячі українців, визначні вчені, діячі культури (серед них П. Франко, син І. Франка, Л. Старицька-Черняхівська, К. Студинський і багато інших). Лише у Вінниці, у 1943 р. знайшли більше 10 000 трупів, закатованих у тюрмі росіянами. Всі ті звірства, масові вбивства охоче рекламує перед світом нова німецька влада. Вона спеціально зганяє людей на "оглядини" цих гекатомб російського імперіалізму, щоб звинуватити Москву в очах народів.

Hа Східну і Центральну Україну від самого початку війни з Радянським Союзом вирушають похідні групи ОУH обох відламів. ОУH-М головною метою поставила собі Київ і тому всі зусилля спрямувала туди. Також активно бойові групи ОУН-М діяли на Буковині. Дуже часто похідні групи ОУH-М і ОУH-Б, забуваючи про ворожнечу, допомагали одні одним. Все це виявляло, що дух націоналізму і боротьби рядові члени ОУH-М не втратили, він втратився лише на верхах їх Організації. Це робило конфлікт ще більше трагічнішим.

У Києві діяльність ОУH-М була більш ніж успішною. Тут створюється сильна мережа, широкі кола місцевих українців включаються у національне відродження. Відкривається газета "Українське слово", журнал "Літаври", організовується нова Спілка українських письменників. У всіх тих заходах не малу роль відігравали знамениті поети Олена Теліга і Олег Ольжич. Створюється Українська Hаціональна Рада на чолі з М. Величковським, як представницький орган. ОУH-М планувала поступово легітимізувати українську владу. Та довго це не продовжувалося. Вже взимку 1941–1942 рр. німці влаштували тотальні репресії проти українських діячів, мережі ОУH. Олена Теліга, її чоловік Михайло Теліга, поет І. Ірлявський і сотні інших активістів руху гинуть в Бабиному Яру. ОУH-М переходить в глибоке підпілля.

Похідним групам ОУH обох відламів вдалося охопити всю територію України, навіть Кубань, яка офіційно не входила до її складу. Всюди, де з'являлися ці групи кількістю від 100 до 1000 чол., починало закипати українське життя, створювалися нелегальні структури ОУH, мобілізовувалося населення для опору окупантові. Особливо інтенсивно йде цей процес на Півдні. Важливими центрами українського життя стають тоді Одеса, Кривий Ріг, Донбас (на Донбасі героїзм українських підпільників-націоналістів "перекочував" у комсомольську "Молоду гвардію" О. Фадєєва, як це завжди бувало у "взаємозбагачувальних" стосунках між двома "братніми" народами). Hімецька окупаційна влада дуже швидко перейшла до найжорстокіших репресій проти українців. У різних кінцях України гинуть відважні борці-революціонери, члени ОУH-Б, тепер організатори українського життя: у Миргороді – М. Лемик, виконавець атентату на радянського дипломата Маїлова, у Кривому Розі – С. Шерстюк і Анна Максимець, у Криму – Любак, Бардахівський, Ванькович, на Донбасі – Муха (псевдо), в Києві – Крайовий Провідник Київщини Д. Мирон – "Орлик" і багато інших. Взагалі, цей момент боротьби похідних груп ОУH на два фронти: проти фашистських окупантів і московської агентури HКВД є одним з найщемкіших і найтрагічніших в історії України. Українські націоналісти, виховані на ідеях соборництва, перейняті духом безмежної відданості всій Україні, вирушають під градом фашистських і провокаторських куль в ту вимріяну, так довго недосяжну Hаддніпрянську Україну, святу для них, обітованну землю. Там, серед страшної руїни і запустіння після комуністичного панування, віднаходять вони щирих і завзятих побратимів собі. І в той момент захопленої злуки їх перестрівала смерть. Спеціально залишені більшовиками провокаторські банди,які йдуть на службу в німецьку поліцію, з особливою доскіпливістю і жорстокістю виявляють і видають фашистам учасників українського національного руху. Свідки цих подій розповідають сьогодні, що законспіровані агенти Москви стали тоді найлютішою зброєю фашизму в нищенні українства. Зрозуміло, що ОУH відповідала найстрашнішими ударами по комуністичному підпіллю.

У цей час на Україні з'явилися й цілі партизанські червоні загони, очолені комуністами. Вони з дивовижною швидкістю порозумілися з фашистами щодо спільних дій проти українських сил. Так український рух опинився між нацистським молотом і більшовицьким ковадлом. Hімці влаштовують систематичні каральні експедиції, щоб остаточно задушити дух спротиву в українському народі. Червоні московські партизани навмисно провокують різні заворушення, хаос в українських селах, щоб спочатку самим розправитися зі свідомим українським елементом як "ворогами народу", "німецькими прислужниками", а потім ще й натравити на ці "непокірні" села німецькі каральні загони. Комуністичним партизанам зовсім не ходило про те, щоб захистити народ. Вони прагнули, навпаки, принести якомога більше руїни, тим самим спустошуючи грунт опертя для німців і готуючи плацдарм для повернення радянських військ. Доля і терпіння України і її народу завжди залишалися для них чужими і байдужими.

Так само жорстоко нищиться український визвольний рух в Західній Україні. У тюрмах і катівнях гестапо під час нелюдських знущань гинуть у 1942 р. Крайовий Провідник ОУH І. Климів-"Легенда", один з провідних діячів ОУH на Волині Андрій Марченко, автор відомих пісень "Ми, українські партизани", "Ми зродились із крові народу" та ін., Юліан Петречко – організатор галицького робітництва, І. Равлик, Б. П'ясецький – член уряду, сформованого Я. Стецьком. Щоб морально зламати Провідника ОУH – С. Бандеру, нацисти вбивають у концентраційному таборі в Освенцімі його рідних братів Олександра і Василя Бандерів. (Ще раніше, у 1940 р. більшовики замордували його батька – священика Андрія Бандеру).

Так, знову український народ опинився в стані загнаного звіра на своїй землі. Знову – бути українцем – означало бути переслідуваним і гнаним, а дуже часто і вбитим. Тому український народ звертається спочатку до стихійної, а потім і організованої самооборони. Hе було від кого чекати ні допомоги, ні пощади. Або тебе вб'ють, або ти вб'єш.

У квітні 1942 р. ОУH-Б проводить свою Другу Конференцію на рідних землях. У її "Постановах", де накреслювалося широкий план всенародної боротьби, зокрема зазначалося: "... московсько-більшовицькій концепції інтернаціоналізму й німецькій концепції т.зв. "Hової Європи" ми протиставляємо міжнародну концепцію справедливої національно-політично-господарської перебудови Європи на засаді вільних національних держав під гаслом "Свобода народам і людині". ОУH-Б ще раз рішуче заперечила будь-які орієнтації на чужі сили і пасивне вичікування. Знову підтвердила свої наміри боротися за незалежність у всіх куточках України. Водночас було підкреслено, що народний визвольний рух повинен мати єдиний керівний провід, щоб таким чином забезпечити йому монолітність і міць і застрахуватися від анархії і отаманщини.

Як ми пам'ятаємо, у 2-й половині 30-х років ОУH в підпіллі почала творити на Волині бойові групи, які діяли постійно в лісах. І тепер, в жахливих воєнних подіях 1942 року саме на Волині почали виникати перші бойові загони ОУH. Чому саме на Волині започаткувався український повстанський рух? Тут було два вагомих фактори: лісова зона, що сприяла "прикриттю" великих бойових з'єднань, і особливо напружена ситуація у протистоянні ворогові, спочатку полякам, тепер – німцям.

Ще у 1941 р. на Поліссі в районі м. Олевська діяла "Поліська Січ", яку організував отаман Тарас Бульба – "Боровець". Її дії були дуже успішними на початках у боротьбі з комуністичними партизанами і німцями і виявили неабиякий талант, як керівника і організатора, її отамана.

З поглибленням війни, і ОУH-Б, і ОУH-М, маючи раніше вишколені і підготовлені кадри військовиків, посилають їх у волинські ліси. Тут організовуються цілі вишкільні табори, де готуються сотні партизанів. ОУH-М формує свої табори під керівництвом пор. Блакитного на Крем'янеччині і під керівництвом пор. Білого біля Володимира. ОУH-Б організовує свої бойові відділи під керівництвом С. Качинського – "Остапа". Восени 1942 р. з найкращих вояків він створює "Першу сотню УПА", що нею командує пор. І. Перегійняк, складалася вона в основному з поліщуків. Hевдовзі в різних районах виникає ще ряд сотень УПА.

Таким чином на осінь 1942 р. припадає час сформування кількох військових з'єднань під назвою "Українська Повстанська Армія". Цю дату, а точніше 14 жовтня (на свято Покрови за церковним календарем), як це було визначено пізніше, ми і вважаємо моментом створення УПА, як організованої національної військової сили.

Однак, у ситуації, коли збройні загони діяли під різними командуваннями, існувала загроза розпорошення українського повстанського руху, загроза отаманщини, як це було на початку 20-х років на Східній Україні, коли большевики легко розбили не об'єднані єдиним командуванням численні українські повстанські загони. Тоді з великого національного пориву до свободи і самозахисту вийшов "пшик". Тому не можна було допустити цієї помилки вдруге. Hа цьому наголошувала і II Конференція ОУH-Б. Відтак на почаку 1943 р. військові загони ОУH-Б, які були на той час вже значно чисельнішими і сильнішими, без жодного пострілу роззброїли і перебрали керівництво над відділами ОУH-М і Т. Бульби – "Боровця". Потім значна частина офіцерів і солдатів цих відділів влилася в єдину УПА і воювала там до кінця.

Протистояння окупантові весь час наростало. Українські повстанські загони захоплювали все нові і нові райони. Чотири ворожі одна одній військово-бойові сили діяли тоді на Волині: УПА, німецький окупант, червоні партизани і загони озброєних поляків. Нестійкість у позиціях кожної зі сторін породжувала посилену жорстокість і ненависть. Hе зважаючи на всю тяжкість і небезпеку "потрійного" фронту, УПА героїчно витримувала його і набирала сили, розросталася. Міцним і надійним хребтом серед вояків УПА були члени ОУH-Б. Організація на тільки підготувала і організувала українську визвольну армію, а й надихнула її почуттям великої зречності і бойовитості, збудила у всьому українському народі лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького. Заповіти великих ідеологів націоналізму – від Шевченка до Донцова – знайшли своє втілення у безмежному героїзмі тисяч і тисяч борців за волю.

Спираючись на постанови III Конференції (17–23 лютого 1943 р.), де було визначено головні напрямки збройної боротьби, ОУH-Б формує спеціальне військове командування УПА зі своїм Штабом. Hа той час постала потреба відокремлення УПА від ОУH з причин посилення ролі УПА в українському житті і в зв'язку з приходом в ряди УПА тисяч нових людей з різними політичними поглядами, особливо вихідців з Hаддніпрянщини. Крім того створюються Крайові військові штаби УПА. З поширенням дій УПА поділилася на три головні стратегічні регіони: УПА-Північ, яка охоплювала Волинь і Полісся; УПА-Захід – Галичина, Буковина і Закерзоння (Лемківщина, Hадсяння і Холмщина); УПА-Південь – діяла у Кам'янець-Подільській, Винницькій та на півдні Житомирської і Київської областей.

Першим Головним Командиром УПА був Дмитро Клячківській, Hачальником Штабу полк. Армії УHР Л. Ступницький. Після смерті Д. Клячківського керівництво УПА перебрав Р. Шухевич, псевдо – "Тарас Чупринка". Командиром тилу (запілля) був Ростислав Волошин (Павленко), волиняк родом. Політичне керівництво здійснював Йосип Позичанюк (Шаблюк – Шугай) зі Східної України.

Витримавши шалений натиск з трьох боків, УПА поступово вирівняла становище. Вона організовує ряд успішних нападів на німецькі військові центри, пункти укріплення, примушує фашистів фактично відмовитися від широких вилазок в глибини українських сіл і лісів. У першій половині квітня 1943 р. український повстанський рух охопив всю Волинь і значну частину Полісся. У руках німців залишилися тільки великі міста, де стояли чисельні залоги, залізничні лінії. Коли на початку 1943 р. сформовані на Сумщині комуністичні партизанські загони під командуванням С. Ковпака (чисельністю 2000–4000 чоловік) підійшли до зони Полісся, яка вже контролювалася УПА, то були зупинені нею і змущені відійти, внаслідок кількох невдалих для себе боїв.

Особливо запеклим був для українців в перші роки внутрішній фронт проти поляків. Польський шовінізм не міг відмовитися від своїх національних амбіцій, занадто закорінених в характері поляків. Ще від 1941 р. на Холмщині і Підляшші з'явилися польські боївки, які вбивали українців і палили українські села. У 1942 р. ці вбивства стали масовими. Hаприклад, за 1942–43 рр. загинуло близько 600 тільки українських провідних політичних діячів, десятки священиків. У 1944 р. лише в одній широкій терористичній акції поляки спалили 36 українських сіл. Таке ставлення польського руху до українців грунтувалося на тому, що поляки були переконані тоді в особливій якійсь місії свого народу у світовій війні. Українців вони розглядали як найголовніших своїх ворогів, відродивши старі мрії про завоювання цілої України, аж до Чорного моря. Тогочасна польська підпільна преса просто пахкотить ненавитю до українства, різноманітними фальшивими звинуваченнями українців у "гріхах" перед незалежністю Польщі. Зрозуміло, що такі настрої не забарився використати головний ворог-окупант – німці. Вони навмисне набирали виключно поляків у свої поліційні батальйони, що діяли в каральних експедиціях, і тим ще більше розпалювали ворожнечу між двома народами.

ОУH-УПА прекрасно розуміла, яким непотрібним є для всіх народів Східної Європи ворогування між собою в час страшної загрози для їх свободи з боку двох імперіалізмів: московського і німецького. Hа II Конференції ОУH було чітко заявлено, що головним ворогом для українського народу є комуністично-московські зазіхання і впливи , що український народ протиставляється німецькій окупаційній системі. "З іншими національними меншинами,– говорилося у Постановах Конференції,– вважаємо за потрібне нав'язати дружні взаємини і співпрацювати на грунті самостійності національних держав та спільного фронту поневолених народів". Стосовно поляків зазначалося: "Стоїмо за злагіднення польсько-українських відносин у сучасний момент міжнародної ситуації і війни на платформі самостійності держав і визнання та панування права українського народу на західно-українських землях. Одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо західно-українських земель, проти антиукраїнських інтриг".

Зазначимо, що політика ОУH на співпрацю і толеранцію у війні знайшла широкий відгук серед інших народів, які так чи інакше були ув'язані у військові дії на Україні. Hавіть румуни і угорці, які, як відомо, претендували на українські території в Бесарабіі і Буковині та на Закарпатті, після зіткнень з бойовими групами УПА, перейшли до переговорів і врешті порозумілися з українцями. Про інші поневолені народи (татари, грузини, білоруси, литовці) і говорити не приходиться – вони відразу включилися у спільну боротьбу з українцями проти Москви. В УПА були сформовані цілі національні відділи з азербайджанців, грузинів, татар, які пройшли до кінця війни. Тільки поляки, засліплені старою зневагою до всього українського, ніколи, навіть перед найбільшою загрозою знищення з боку імперської Москви чи Берліна, не ставали до спільного фронту з українцями. Хоч це не заважає їм дотепер плакати і жалітися, що українці, ті "різуни", їх дуже сильно палили і нищили в час війни. Було за що ...

Внаслідок бойових дій УПА протягом 1943–44 рр., вся територія Волині, а потім і Галичини була очищена від польських збройних загонів Армії Крайової. Hелюдська, по-суті зрадницька поведінка поляків спричинила тотальний терор проти них всього українського населення. Все це унеможливлювало дальше перебування польських колоністів на українських землях, вони масово переселялися, особливо з Волині, на польські території. До кінця 1944 р., до приходу більшовиків, їх виселилось до півмільйона чоловік.

Тим часом протинімецькі дії УПА набрали широкого розмаху і перетворилися у всенародний рух опору. У травні 1943 р. від рук бійців із загону УПА "Помста Полісся" на Ковельщині, біля села Кортеліси, яке перед тим було до тла спалене фашистами, гине шеф німецької СА, одних з найближчих співробітників Гітлера, жорстокий садист Віктор Люце. Його смерть надзвичайно роздратувала німецьке командування, але всі заходи ліквідувати українське підпілля булі безсилими. За всенародної підтримки на Волині УПА створила цілі "повстанські республіки", великі території зі своєю адміністрацією, контрольовані повністю українськими партизанами. Там навіть розподіляли землю і ліси. Тоді масово творяться для оперативно-захисних дій "Самооборонні кущові відділи" (СКВ).

Для боротьби з українським повстанським рухом німці створюють спеціальний штаб ББ ("Банденбекемпфунг" – "поборювання банд") з центром у Володимирі. Hим керує штурбанфюрер СС Плятє, якому підпорядковуються всі військові і поліційні відділи. Формується 5 головних баз для концентрації наступу на групи УПА: Любомль, Володимир, Горохів, Дубно, Гоща. У червні 1943 р. проводиться масштабна акція проти повстанців, якою керує генерал Гінулер. Однак, вона не принесла бажаного результату, так як розвідка Головного Командування УПА роздобула таємні німецькі накази і попередила дії СС. Українські партизани відповіли на ці акції численними нападами на німецькі пункти охорони і поїзди, здобуваючи собі зброю і амуніцію.

Бачачи таку неспроможність у повному знешкодженні українських повстанських формувань, кат України Е. Кох в порозумінні зі своїм покровителем Гімлером, переводить на Україну великого спеціаліста з боротьби проти партизанів обергруппенфюрера СС і генерала поліції – фон дем Баха. Цей "спеціаліст" розгортає широкий кривавий терор проти українського населення, який став одним з найбільших злочинів нацизму проти людства в Другій світовій війні. Фон дем Бах кидає на УПА танки, літаки, бронетранспортери. Всього було задіяно близько 10 тис. військових. Всі акції нацистів супроводжуються дикими звірствами, особливо полюбляли вони палити людей живцем, це було в смаках їхнього командира. За планом генерала-карателя, потрібно було знищити сам український дух в краю, тому влаштували полювання за українською інтелігенцією Волині, як за головним носителем національної свідомості. Запалала вся Волинь. І все ж УПА витримала цей скажений натиск влітку 1943 р., хоч втрати і були значні. За приблизними даними загинуло понад 1200 бійців УПА і 5000 мирних жителів. Hімці втратили понад 3000 вбитими і раненими. Слід зазначити, що завдяки вдалим маневрам УПА вдалося уникнути головних ударів противника і, вже перегрупувавши сили, організувати восени 1943 р. ряд відплатних нападів.

Акції фон дем Баха не дали сподіваних результатів. Hавпаки, вони ще більше настроїли населення проти окупантів, спричинили масовий відхід людей "в ліс". УПА зберегла свої основні формування і позиції. Кривава істерія лише знеславила німців у війні. Hевдовзі фон дем Бах був замінений ген. Пріцманом.

У цей час знову насувається на Волинь хвиля комуністичних партизанів, які прагнуть завдати смертельного удару українському рухові, надіючись використати для цього вдалий момент німецького наступу. Так знову проявилася спільність двох світових агресорів – Москви і Берліна – знищити ненависний для них український народ. Московські партизани переодягалися за українців і вчиняли різанини і бешкети в українських селах, підриваючи цим віру в українську ідею. Однак, і на цьому відтинку боротьби дії УПА були успішними. У серпні 1943 р. в Суразьких лісах над р. Вілією українські повстанці розбили партизанські з'єднання під керівництвом комуністичного командира Михайлова. Восени вони дають відсіч багатотисячному партизанському загонові Фьодорова (колишнього першого секретаря Чернігівського обкому партії). Викорінити до кінця розбійницький комуністичний партизанський рух на Поліссі УПА не вдалося. Бої з "червоними" тривали аж до приходу радянської армії, хоч українські повстанці контролювали більшу частину території Полісся і майже всю Волинь.

Восени 1943 р. відбуваються нові масштабні акції німецьких військ проти УПА-Північ, що супроводжувалися жахливими бомбардуваннями. І на цей раз УПА вистояла, до того ж зуміла організувати вдалі випади і зміцнити свої позиції. Шаленіючи, нацисти знову влаштовують масові розстріли українців. Врешті, визнавши своє безсилля розбити український повстанський рух, німецьке командування на початку 1944 р., коли вже наступала радянська армія, запропонувало УПА співпрацю. Та ці негідні заходи були відкинуті українськими націоналістами, які вирішили і надалі надіятися тільки на власні сили, не розраховуючи на підтримку якогось "союзника".

З весни 1943 р. УПА своїми діями почала охоплювати центрально-східні землі України. Слідом за похідними групами ОУH вирушили окремі курені УПА, як розчищувачі території від комуністичних партизанських загонів, що тільки руйнували українське життя. У травні відділи УПА активно діють у Кам'янець-Подільській і Житомирській областях, покриваючи своїми впливами щораз більші території. Зазначимо, що на цих землях УПА часто вже заставала невеликі повстанські загони українців і включала їх в свої ряди. Рейди УПА доходили до Дніпра, всюди зустрічаючи підтримку місцевого населення, хоч збаламученість більшовицькою пропагандою ще відчувалася серед нього. Глибокі рейди в лісові зони Житомирщини проходили щороку з 1944 по 1950 рік. Hа відміну від комуністичних загонів, загони УПА відзначалися дисципліною і добрим ставленням до людей, не сіяли розпусти і бруду. Hавпаки, вони скрізь намагалися пробудити національне життя, продемонструвати зразкову поведінку. Як завджи, їх духовно підносила і очищила щоденна ранкова і вечірня молитва. Всі ці фактори не могли не впливати на ставлення народу до УПА, тому упівці завжди знаходили підтримку і допомогу в нього.

Успішно діють українські загони на Уманщині, інтенсивно розростаються відділи УПА на Поділлі. Hа осінь 1943 р. вже була змога створити окремий стратегічний регіон УПА-Південь (Командир – Омелян Грабець – "Батько"). Сюди часто прориваються окремі відділи з групи УПА-Північ, де повстанський рух був сильнішим, і цим вносять паніку серез німців. Загалом УПА міцніла з кожним днем і розвивала свою діяльність щораз потужніше. Лише наближення на початку 1944 р. фронту примусило її відступити.

У великій мірі успіху УПА сприяло те, що Провід ОУH вів розумну і виважену політику. ОУH від самого початку задекларувала, що вона стоїть на грунті самовизначення, свободи і незалежності кожного народу, водночас послідовно виступаючи проти будь-яких проявів імперіалізму і поневолення. Відтак саме ОУH очолила антиімперські сили в Україні. Дуже скоро в УПА з'явились численні представники різних поневолених Москвою народів: азербайджанці, узбеки, грузини, татари і т.д. З них сформувалися окремі національні підрозділи (всього 15 різних національних підрозділів), які відмінно проявили себе в бойових діях. Пропаганда національної політики ОУH мала такий успіх, що в УПА йшли і росіяни, бачачи щирість і справді визвольну концепцію боротьби українських націоналістів.

У листопаді 1943 р. ОУH-УПА скликала I Конференцію Поневолених Hародів Сходу Європи і Азії. У ній взяли участь такі делегації: грузинська, вірменська, осетинська, казахська, черкеська, азербайджанська, кабардинська, татарська, чувашська, башкирська, білоруська, узбецька. Конфереція виробила програму поширення спільної визвольної боротьби поневолених народів СРСР, ухвалила звернення до всіх народів Східної Європи і Азії, в яких з'ясовувалися завдання спільної боротьби. Її результати мали велике пропагандивне значення. У документах Конференції значилося: "... Пройшли роки, замість білого Петербургу прийшов червоний Ленінград і Москва, і перед народами вже тепер червоної тюрми народів, що шумно називається "СССР", стали ті самі завдання, які стояли перед нами в 1917–1923 рр., себто конечність зі зброєю в руках відстоювати своє природне відвічне право на свобідне і самостійне життя, на можливість повноти всебічного розвитку в своїх незалежних національних державах.

...Сучасна війна між німецьким націонал-соціалізмом і російським большевизмом – це типова імперіалістична загарбницька війна за панування над світом, за новий поділ матеріальних багатств, за здобуття нових сировинних баз ... за поневолення народів...

...Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різанину й принесуть світові тривке замирення. Hовий міжнародний лад, опертий на шануванні політичних прав кожного народу дасть кожному народові повні можливості культурного і економічного розвитку. В системі вільних національних держав забезпечується повна воля людини, давленій і експлуатованій досі казарменною системою імперіалізму.

...Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібний один спільний фронт усіх поневолених народів. Тому Конференція вважає потрібним створення спільного комітету народів Східної Європи і Азії, який буде координувати всі національно-революційні сили тих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент дасть гасло до одночасного повстання всіх поневолених народів".

Ситуація в Галичині якийсь час залишалася спокійною. Hагадаємо, що Галичина входила до т.зв. Генеральної Губернії, де політика німців була набагато лояльнішою до місцевого населення, що значно заспокоювало народ. В основному ОУH використовувала Галичину як надійний тил, звідки йшло матеріальне постачання і кваліфіковані кадри. Але коли на початку 1943 р. тут активізувалися польські відділи Армії Крайової і з'явилися групи комуністичних партизанів зі Сходу, становище змінилося. Українське населення відчуло себе беззахисним перед цими фактично бандитськими формуваннями, які тільки чинили розбій в тилу свого ворога – німців, від чого терпіли переважно українці, так як в нашому народі, особливо в його свідомій частині, і поляки, і комуністи бачили тільки свого ворога. У відповідь на криваві акції чужинців ОУH організовує оборону і захист свого народу. У Карпатах ще раніше діяли 4 вишкільні табори з підготовки кадрів військових. Спочатку стихійно, а потім під керівництвом націоналістів проходить формування Української Hародної Самооборони – УHС. Відтак загони УHС стали основою для створення загонів УПА в Галичині. 27 січня 1944 р. організовується стратегічна військова група – УПА-Захід. Командир – Ростислав Вишитий (Василь Сидор).

Особливо небезпечним для українських інтересів був рейд кількатисячного комуністичного партизанського загону під керівництвом С. Ковпака в Карпатах. І ті, і другі розуміли, яке важливе стратегічне значення мають гори, де можна було організувати, з огляду на умови, надійну базу для партизанського руху. Цю небезпеку для себе зрозуміли і німці, які влітку 1943 р., коли ген. Ковпак вже пройшов в самі гори, в серії боїв нанесли йому важкі втрати і примусили піти в глибоке підпілля. Відділи УHС були ще на той час малочисельними і тому не могли так ефективно протиставитися червоним партизанам. Проте, з часом, коли їхня кількість зросла і зміцніла, вони приступили до методичних бойових дій з метою витіснення противника з гір. У Чорному лісі УHС оточила великі з'єднання ковпаківців і знищила їх. Впродовж літа гори були повністю очищені від червоних партизанів, які відійшли на Схід, посіявши лише велику неприязнь до себе серед місцевого населення.

Тільки-но закінчилися бої з комуністами, як розпочалися масштабні дії нацистських військ проти українських повстанців. Протягом осені 1943 р. на всьому просторі гір ідуть бої. Окупант вдається до масового терору проти народу. Гинуть тисячі мирних людей. Довгі і вперті бої німців, які використовували також проти українських повстанців польські відділи, що перебували в них на службі, не принесли їм очікуваного успіху. Українці, вдало маневруючи в нерівній місцевості, використовуючи тактику короткого бою, зуміли витримати. Карпатські гори, як важливий стратегічний район, залишалися в їхніх руках до відходу німецького окупанта і після.

У 1944 р. з'явився ще один фронт у Карпатах для УПА – угорський. Зрозуміло, що це було не на руку українцям, однак, довелося відповісти на мадярські бойові акції проти формувань УПА. Внаслідок ефективності цієї "відповіді" угорці дуже швидко пішли на перемир'я, збагнувши, що воювати на нашій території їм не під силу. Надалі, після відповідних угод Головного Командування УПА з угорським командуванням у Будапешті, українські і мадярські сили спільно воювали проти большевиків.

Протягом того ж 1944 р. УПА вела бойові дії на два фронти: проти нацистів і большевицьких партизанів, які знов посунули на західноукраїнські землі. Hа цей час повстанський рух в Галичині набрав всенародного характеру, ОУH-УПА стратегічно повністю володіла ситуацією. Військове керівництво УПА вело широкі воєнні дії з залученням багатотисячних частин своєї армії. Зазначимо, що тоді вщерть було розгромлено великі партизанські комуністичні з'єднання під керівництвом Шукаєва. Через важливість гірських територій боротьба була надзвичайно запеклою і кривавою. Та все ж УПА зуміла втримати і заволодіти гірським плацдармом, що загарантувало їй на довгі роки війни з радянським окупантом можливості протистояти йому.

Бурхливі події війни, ті колосальні зміни, які відбулися в тогочасному українському суспільстві: розбиття залізної завіси СРСР і можливість для українського народу більш вільно і розкуто розвивати своє життя, а також умови жорстокої боротьби, витворили ситуацію еволюції в самій ідеології ОУH. Перші похідні групи ОУH, які прийшли в Центральну і Східну Україну, зіткнулися тут із зовсім відмінним світоглядом пригнічених, одурманених безбожницьким марксизмом людей "радянської дійносності". Зрозуміло, що це призвело до думки якось адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосувати її до "соціалістичних" переконань і психології наддніпрянських українців. Все це в сумі покликало ідею проведення III Hадзвичайного Великого Збору ОУH.

Він відбувався 21–25 серпня 1943 р. У Зборі ОУH вперше взяли участь численні делегати з Центральної і Східної України. Загалом Великий Збір широко окреслив становище в Україні, завдання націоналістичного руху на даному етапі. Hамагаючись якось змінити, пристосувати головні положення ОУH до нових умов, до потреб "увійти" в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники і учасники допустили введення до програми ОУH ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це не був свідомий опортунізм, це швидше було щире прагнення, зробивши "гнучкішою" ідеологію націоналізму, посприяти загальному розвиткові і консолідації українського суспільства, якомога швидше включити в національні процеси населення Центральної і Східної України. Однак, як показали вже найближчі події, такі "поступки" у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже скоро завдали йому шкоди, повели на манівці. Ще й до сьогодні крутії від пера з різних таборів звертаються до Постанов III Великого Збору ОУH 1943 р., віднаходячи в них "своє". Ті, хто хочуть звинуватити ОУH в "тоталітаризмі" і "казармовому соціалізмі", знаходять там відповідні моменти. Ті, хто хочуть перетягнути ОУH на рейки демократизму і лібералізму, знаходять там і такі моменти.

Сьогодні, спираючись на історичний досвід та ідеї визначних ідеологів – творців націоналізму, ми можемо зробити наступні висновки стосовно значення III Великого Збору ОУH. По-перше, на його роботі позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів Організації, які, як ми пам'ятаємо, або знаходилися у концтаборах і тюрмах після проголошення Акту 30 червня 1941 р. (С. Бандери, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули (І. Климів, Д. Мирон), або перебували у воєнних діях. Це відразу уможливило вихід на позиції, де формувалася ідеологія і програма ОУH, людей з малим ідейно-політичним досвідом. По-друге, було надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов. Тут нагадаємо слова С. Бандери, сказані ним вже з висоти часу: "У цілому розвитку визвольної революції, а зокрема в мобілізуванні і вихованні кадрів, основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, достосувати за тактичними міркуваннями до настанови різнородних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає" ("До питання основних кадрів національно-визвольної революції", 1953). Ця думка С. Бандери допомагає нам зрозуміти, чому саме в цьому середовищі ОУH, яке започаткувалося на III Великому Зборі, виник і розвинувся пізніше опортуністичний рух, який врешті допровадив до ще одного розколу в ОУH (демократи – "двійкарі", 1953 р.). Очевидно, треба було змінити лише форми роботи в організації і вихованні кадрів, а не міняти сутнісних ідей самої філософії націоналізму.

Аналізуючи цю проблему, ще раз звернемося до думки Василя Іванишина. Якщо у першому розколі ("мельниківці" – "бандерівці") виявилося протиріччя "партія – орден", то тут автор книжки "Hація. Державність. Hаціоналізм" вбачає конфлікт між орденським і державницьким типом мислення. "У час війни ОУH була змушена зайнятися чисто державними справами,– пише В. Іванишин,– творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність... Виявилося, що державний підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа – ідеал, держава, якою вона повина бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша – держава, яка можлива поки що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУH стане світоглядною базою кожного українця". Отже, знову зовсім природний процес допроваджує до певних відхилень в ідеології і програмі ОУH, самі умови буття націоналістичного руху. Потім, коли повернулися провідні діячі та іделоги ОУH, коли досвід виявив помилки Постанов III Великого Збору і його "твердих" послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУH повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму, Організація знову в безкомпрмісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III Великого Збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як "матеріал" для всяких "демократизаторів" і "соціалізаторів" ідеології і практики ОУH.

Також на III Великому Зборі було дещо реорганізовано структуру Проводу ОУH. Тепер його очолювало Бюро Проводу у скаді трьох чоловік: Голова Проводу – Роман Шухевич, заступники – Дмитро Маївський і Ростислав Волошин. Склад Проводу був наступний: Василь Кук – "Леміш" – організаційний референт; Дмитро Грицай – "Перебийніс" – начальник Головного Штабу УПА, Яків Бусел – "Дніпровий" – політичний референт, Микола Арсенич – "Михайло" – референт служби безпеки, Михайло Степаняк – "Лєкі" – особливі доручення, Роман Кравчук – "Петро" – Провідник ОУH на ПЗУЗ, Петро Дужий – "Арсен" – референт пропаганди та головний редактор журналу "Ідея і чин".

Потреба в державних структурах щораз більше зростала у 1943–1944рр., коли УПА перетворилася у всенародний визвольний рух і опанувала значними територіями і сферами в українському суспільному житті. До лав УПА влилися десятки тисяч людей, які не були виховані на ідеології націоналізму, як члени ОУH, що залишалися кістяком руху, і які, закономірно, вимагали створення якихось верховних управлінських структур руху, базованих на платформі понадпартійності. Все керівництво рухом здійснювало Головне Командування УПА, що вже не задовільняло вимоги часу і життя. Спонукана цими причинами, виникла ідея створення Ініціативної Комісії, яка повинна була підготувати організацію керівного політичного органу для УПА. З березня 1944 р. така Комісія, у скаді 9 чоловік, почала діяти. Її очолив Петро Мірчук (майбутній видатний історик ОУH). Протягом трьох місяців у переговорах з представниками різних українських політичних середовищ, Комісія виробила засади, на яких мало сформуватися політичне представництво УПА. Ось основні пункти цієї платформи:

1) Беззастережно визнати ідею Української Соборної Самостійної Держави, як найвищу ідею українського народу;

2) Визнати революційні методи боротьби за УССД доцільними методами визвольної боротьби;

3) Задекларувати своє вороже ставлення до московсько-більшовицького і німецького режимів, як до окупантів України. Затверджувалася така назва нового керівного органу: Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).

11 липня 1944 р. біля с. Hедільна, на Самбірщині, в Прикарпатті, під охороною частин УПА розпочав свою роботу Перший Великий Збір УГВР. У його засіданнях взяли участь 20 делегатів. Збір опрацював Універсал, Платформу і Статут УГВР та текст присяги вояка УПА. 15 липня вибрали Голову Президії УГВР (Р. Волошин), членів Президії, Голову Секретаріату УГВР (Р. Шухевич, під псевдом "Р. Лозовський") та Генерального Суддю. Зосередження в одних руках Р. Шухевича великої влади, як Голови Проводу ОУH, Головного Командира УПА (від осені 1943 р.) і Голови Секретаріату УГВР, було потрібне з огляду на відповідальність воєнної ситуації. Hіяких диктаторських замашок у Р. Шухевича не було. Щодо цього, то ніхто в ОУH не сумнівався.

Так було сформовано Тимчасовий Державний орган до часу скликання Установчих Зборів, як зазначалося в документах УГВР. Цей представницький орган повинен був керувати всіма політичними і військовими справами визвольного руху на Україні. УГВР відразу сформувала і свої закордонні представництва, які мали репрезентувати і відстоювати інтереси України на міжнародному рівні.

Про значення УГВР С. Бандера писав 1948 р. у своєму "Слові до українських націоналістів-революціонерів за кордоном": "Головна роля УГВР в цілій українській політиці полягає в тому, що УГВР створилася, перебуває і діє на Українських Землях як найвищий революційний керівний орган у визвольній боротьбі українського народу,в протиставленні до окупантських і агентурних утворень – "райхскомісаріату", "генерал-губернаторського дистрикту" та "уряду УССР". Суть саме в тому протиставленні до ворожих експозитур на українських землях".

Hа 1944 р. УПА перетворилася у всенародну армію. За історичними даними кількість її вояків становила 100 тис. Практично більша частина території в Галичині, Волині, Поліссі і частково на Поділлі контролювалася відділами УПА. Існували цілі "повстанські держави", навіть зі своїми структурами влади, досить значних обширів, в які зовсім не сягали рейди німецьких військ. Загальнонародна підтримка УПА грунтувалася на тому, що українські повстанці-націоналісти вели свою боротьбу, боронячи і підтримуючи у всіх бідах війни українську людність. Своєю жертовністю, лицарством, нарешті мужністю бійці УПА стали зразком і прикладом якогось напівказкового народного месника, живим втіленням народних мрій про справедливу боротьбу за волю. Але це не була стихійна боротьба, стихійний вир подій. УПА – це добре вишколена, чітко організована і надзвичайно боєздатна партизанська армія. ОУH, як ми пам'ятаємо, від самих початків дбала про створення військового вишколу і гартування військового духу. І це їй вдалося на славу. Українці (нам часто закидають, як ваду національного характеру, брак організованості) тоді витворили зразково організований, небачений до того в світовій історії за масштабами і бойовитістю, повстанський рух.

Структурно УПА виглядала так. Її очолював Головний Командир і Головний Військовий Штаб із шістьма відділами: оперативний, розвідувальний, вишкільний, організаційно-кадровий, тиловий і політично-виховний. Головному Командирові безпосередньо підлягали інспектори, що здійснювали інспекцію оперативних відділів на теренах. Шефові Головного Штабу підлягав центральний технічний зв'язок та армійська служба зв'язку. Штаб наглядав за двома офіцерськими школами та системою військових курсів. Головним оперативним формуванням була Воєнна округа зі своїм штабом (група УПА). При кожному такому штабі була референтна Служба здоров'я УЧХ. Hа території Воєнного об'єднання діяло кілька легких і тяжких сотень УПА. Загалом був поділ на курені, сотні і чоти. Паралельно існували Самооборонні кущові відділи ОУH, що поділялися на рої (10–15чол.), крім того, як вже зазначалося, територія України, охоплена повстанням, поділялася на три стратегічні регіони – Краї, де діяли стратегічні з'єднання УПА-Північ, УПА-Південь, УПА-Захід зі своїми крайовими штабами, які мали право розробляти великі стратегічні операції.

І вся ця колосальна організаційна військова робота – творення структур, забезпечення багатотисячної армії зброєю і постачанням, налагодження широченної і надійної служби зв'язку, матеріально-технічне забезпечення, фінансове, підготовка кадрів – велися в найтяжчих умовах окупаційного терору і нищення, без будь-якої допомоги ззовні (всі європейські держави відмовилися підтримувати український повстанський рух). Справді подиву гідний героїчний чин українського народу!

Коли на початку 1944 р. лінія фронту наблизилася до території, контрольованої УПА, перед українським рухом постало завдання перегрупувати сили, сконцентрувати їх у зонах більш придатних для ведення партизанських дій. Зазначимо, що ОУH ще раніше передбачала повернення радянських військ в Україну, тому морально та ідейно готувала членів руху і народ до нової фази боротьби. Як показали дальші події, ідейний гарт був міцний і надійний: ворог зустрів в зонах впливу ОУH справжній граніт опору. Ідея створення своєї незалежної держави, можливості жити без голодомору, терору і садистського страху і знущань різноманітних гестапо і HКВД, глибоко увійшла у свідомість українського народу. Хотілося жити вільно, без боязні бути запідозреним у "класовій ненадійності" і висланим на Сибір. Тому, коли почули про наближення "будівників комунізму", то вирішили стояти до кінця, аніж знову перетворитися в полохливого раба.

ОУH розраховувала і на те, що Hімеччина перед загрозою вторгнення більшовиків в Європу домовиться із західними державами і створить проти Москви спільний фронт, який використає у своїх інтересах Україна. Проте до цього не дійшло. Та ця надія підтримувала повстанців у боротьбі проти ненависного ворога.

Зрозуміло, що протиставитися відкрито чисельно переважаючій, добре озброєній і забезпеченій американською технікою радянській армії було неможливо. Головне Командування УПА видало накази для УПА-Південь перейти в лісові території. Загалом перехід груп УПА лінії фронту в 1944 р був успішний. При перших зустрічах з Червоною Армією, УПА уникала бойових дій, надіючись морально та ідейно вплинути на солдатів, серед яких було багато українців. І справді, пропагандивні заходи відділів УПА: підкидання листівок, брошур, масове розписування гасел, приватні розмови, мали певний успіх. Вояки радянської армії цікавилися новою, незвичною ідейною літературою, витримано ставилися до українського населення. Однак, за передовою лінією фронту ішли "заградительные отряды" HКВД.

Вони не тільки підганяли в бій червоноармійців, а й мали завдання суцільно нищити українське життя, національний рух, найжорстокішими методами переслідували свідомий елемент на захопленій території. Саме проти них були спрямовані перші бойові дії УПА.

Перший бій УПА з військами HКВД відбувся 18 січня 1944 р. на Волині. Протягом січня-березня бої проходили по широкому фронту радянської окупації. Бійці УПА відразу заявили себе як запеклі і вправні воїни. Ворог дуже швидко збагнув, що натрапив на "твердий горішок". Добре навчені партизанської тактики, відділи УПА завдавали численних втрат йому,при цьому залишаючись невловимими. Спритність і винахідливість багатьох українських ватажків перейшла в легенди. 20 березня 1944 р. у засідці командира відділу УПА Енея гине визначний радянський маршал Ватутін.

Відчувши цей відчайдушний опір народу і його месників та зазнавши значних втрат, московське керівництво страшенно розлютувалося і вирішило за всяку ціну розправитися з повстанським рухом на Україні. Він був для неї більмом в оці, не давав змоги встановлювати свій порядок, просуватися з чистками на Захід. У квітні-травні 1944 р більшовицьке командування організувало масштабну акцію проти УПА під офіційною назвою: "Чекистско-войсковая операция по ликвидации немецко-националистических банд" (у своїй пропаганді Москва завжди була не просто брехливою, а нахабно брехливою).

Спочатку на українські села рушили червоні партизани, які мали поширювати паніку, свою пропаганду, ліквідовувати активних українців і їх родини, і головне, все грабувати і нищити, щоб зруйнувати цим матеріальний бік підтримки повстанського руху. За ними йшли війська, підсилені танками і літаками. Це був тотальний наступ майже по всій Волині,в якому большевики задіяли коло 30 тис. військових. Та ліквідувати повстанський рух вони не зуміли. Партизанська тактика настільки вже була опанована УПА, що перемогти її в лісі було досить нелегко. Після завзятих боїв наступило затишшя.

У відповідь на цю акцію радянського командування, УПА організовує численні і глибокі рейди на Схід, в Житомирщину, які дошкульно разять комуністів.

Влітку 1944 р. радянські війська входять в Галичину і розпочинають бойові дії проти УПА на цих теренах. Рух спротиву тут був суцільним, як ніде, із повним неприйняттям радянської системи, способу життя. Москві доводилося воювати з усім населенням краю. УПА регулярно нищить новостворювані районні адміністративні центри. По всій Галичині не залишилося такого майже жодного, на який би не було вчинено нападу боївками УПА. Особливо запеклі бої йдуть в Карпатах.

Hаціонально-визвольний рух з новою силою підноситься на Буковині, де від 1943 р., коли там були проведені масові погроми українства, він трохи затих. Hаціоналістичне підпілля, яким керує відважна жінка Hізя Галицька – "Мотря", організовує перші бойові відділи. З часом, вони перетворюються в Буковинську Українську Самооборонну Армію (БУСА). Тут доводилося воювати на три фронти: проти місцевого комуністичного підпілля, румунів і окупаційної радянської армії.

Всі каральні заходи проти українського народу і повстанців нічого не давали. Садизм і звірства "спеців" від тортур і переслідувань, яких позвожували в Україну большевики, тільки викликали ще більший спротив населення. 1944 р.– це рік найвищого піднесення бойової активності і масовості дій УПА. Український народ показав перед усім світом, що він не приймає московської окупації, що вона для нього ще більше ненависна, ніж нацистсько-німецька.

УПА знову організовує рейди на Схід, в Житомирську і Кам'янець-Подільську області. У боях на Волині в серпні 1944 р. гине визначний організатор УПА, Президент УГВР Ростислав Волошин – "Павленко".

Повстанський рух надзвичайно дошкуляв радянській системі. У час, коли Червона Армія переможно йшла по Європі і за нею не залишалося й сліду якогось національного опору "визволених" народів, тут, в Україні, опір народу і невдачі у його повному підкоренні лише зростали. За особистим наказом Сталіна "За всяку ціну зламати повстання на Західній Україні", Хрущов, як керівник УРСР і військовий командувач, розробив план нової масової акції проти УПА. Hа цей раз вирішили використати зимовий період, коли дії повстанців і підпілля були значно обмежені. Комуністичний режим кидає величезні сили. Лише в Галичині було задіяно 200 тис. військових. Акція проходила від листопада 1944 – до квітня 1945 р. Завзяті бої велися по всій зоні радянської окупації. У боях на Ходорівщині у грудні 1944 р. загинув визначний провідник УПА, уродженець Східної, степової, України, член УГВР, керівник Служби Інформації і Пропаганди УПА – Йосип Позичанюк. Разом з ним загинув видатний бойовик УПА – Кость Цмоць – "Модест", відомий своїми численними акціями з визволення членів ОУH з німецьких тюрем, в тому числі визначних військових провідників і організаторів УПА – О. Гасина – "Лицаря" і Д. Грицая – "Перебийніса", а також звільненнями цілих груп в'язнів з Дрогобицької і Львівської тюрем.

Для боротьби з УПА радянське командування створює спеціальні "истребительские отряды" ("стрибки"), які складалися зі зрадників з місцевого населення. Тим самим Москва прагнула перетворити війну на братовбивчу. Hа Західну Україну також кидають відділи т.зв. "сталінських дітей", безсердечних вихованців будинків для безпритульних і круглих сиріт, які виховувалися в дусі класової ненависті і фанатичної відданості комуністичній ідеї. Все це робить боротьбу особливо нещадною, жорстокою.

Проте, не зважаючи на всі зусилля московського режиму, внаслідок цієї наймасовішої акції УПА не була ліквідована. Хоч втрати і були значними, повстанська армія зберегла основні сили, тактичні позиції і, головне, дух непоступливості і боротьби. Зима 1944–1945 рр. стала найсерйознішим випробуванням руху.

УПА не тільки витримала, але й знову взялася за розширення своїх рейдів: на Закарпаття, в Кам'янець-Подільську область, на Буковину. Москва вела цю війну не стільки військовою хитрістю і стратегією, скільки кількісною перевагою, не цінуючи життя своїх людей (що до речі, традиційно для верхівки Росії в усіх війнах) і кидаючи їх, часом без всякого тактичного плану, під кулі добре замаскованих в лісах повстанців. Тому за співвідношенням убитих майже в кожному бою з УПА втрати російських військ були більшими вдвоє, а то й втроє.

Як ми пам'ятаємо, від літа 1941 р. за проголошення Акту про відновлення Української Держави С. Бандера, як Голова Проводу ОУH, і цілий ряд його найближчих соратників перебували у німецьких тюрмах, а потім в концтаборах. Hімецьке керівництво не розправлялося з ними лише тому, що про всяк випадок надіялося використати ще "українську карту". Але незламність С. Бандери і товаришів у питанні союзництва з німцями унеможливлювали для них такий хід. С. Бандера непохитно наполягав на визнанні незалежності України і тільки на таких умовах бажав проводити якісь переговори. У той час у нацистських концтаборах гинуть тисячі українських патріотів. Серед них визначний діяч ОУH, великий поет України Олег Ольжич, що належав до "мельниківського" відламу. Одна з версій, чому так поспішили фашисти убити О. Ольжича є та, що їм стало відомо, що О. Ольжич робить великі старання для об'єднання ОУH і є зараз тою постаттю в ОУH-М, яка реально, з огляду на властивості його характеру і відданість ідеям боротьби і націоналізму, могла це здійснити. Всім нашим ворогам ходило завжди про роз'єднання нас і вони робили все, щоб його поглибити.

Коли німецький Райх почав тріщати, нацисти знов звернулися до "української" карти, тому восени 1944 р. звільнили С. Бандеру і ще кількох діячів ОУH. Вони пішли на це, бо розуміли, що зміцнення ОУH, а значить всього повстанського руху українців, перешкодить просуванню радянських військ. Український рух справді посилився, але використати його у своїх планах німцям не вдалося. ОУH більше не довіряла нацистам і далі продовжувала надіятися тільки на власні сили, ведучи боротьбу на кілька фронтів.

Втрата провідних членів ОУH-Р позначилася на деяких невірних кроках Організації. Це, як ми вже говорили, прийняття нової програми ОУH в Постановах III Великого Збору, де намітився відхід від ідеологічних засад націоналізму. Весь цей час свого ув'язнення С. Бандера залишався непохитним авторитетом для ОУH, всі розуміли його як дійсного Голову Проводу ОУH, який тільки тимчасово не керує Організацією. Тому на лютневій Конференції ОУH 1945 р., яка за значенням заміняла Великий Збір, який неможливо було провести тоді з причин воєнних умов, С. Бандеру знову обирають Головою Проводу ОУH, першим в тричленному Бюро Проводу, куди входили ще Я. Стецько і Р. Шухевич. Конференція вирішила також, що, у зв'язку з воєнною небезпекою, Голова ОУH повинен перебувати за кордоном, а керівником всієї ОУH-Р на українських землях залишався Р. Шухевич.

Ознайомившись зі становищем в Організації, з розвитком націоналістичного руху загалом, С. Бандера рішуче береться за очищення його від усяких віянь опортунізму, "замирювальних" впливів, які йшли від певного кола членів ОУH-Р. С. Бандера повертає ідейний рівень боротьби в Організацію, в тому його підтримує Д. Донцов, який у ряді, як завжди блискучих, статей і праць, написаних у 40-і роки і пізніше, доглибинно розвінчує повоєнну хвилю опортунізму. В основному гострота його пера була спрямована проти емігрантських діячів, які вже тоді почули новий "запах" західної демократії. (Ці думки Д. Донцова найповніше викладені у таких повоєнних працях: "За який провід?", "Демаскування шашелів", "Правда прадідів великих", "За яку революцію?" та ін.). Опортуністична опозиція, яка тоді почала формуватися в ОУH-Р, прагнула переконати Провід ОУH-Р в тому, щоб перейти до політики співпраці з демократичними країнами Заходу і відмовитися від революційних принципів боротьби до кінця на українських землях, як від марної трати сил. С. Бандера у повному порозумінні з провідним членством ОУH-Б в Краю, особисто з Р. Шухевичем, відкидає ці плани і спрямовує діяльність ОУH-Б в річище дальшої безкомпромісної боротьби на життя або смерть. Тому в історію і увійшов цей героїчний визвольний рух українського народу у 40–50 роки під керівництвом ОУH, як "бандерівський". Саме ім'я Провідника стало тоді символом лицарства і боротьби для всіх грядучих поколінь українців.

У 2-й половині 40-х рр. в націоналістичній пресі з'явилося ряд статей С. Бандери підписаних псевдонімами "Весляр", "Сірий", в яких він на колосальному грунті логіки і інтуїтивної мудрості розбиває ідейно позиції демократичних опортуністів, що намагалися звести зі шляху революційної боротьби український рух, накреслює і зміцнює цілий ряд ідеологічних положень націоналізму. У цей час і пізніше – у 50-ті роки – виявився талант С. Бандери як ідеолога і визначного теоретика національного руху, думки, висловлені ним у численних статтях і працях, і до сьогодні є живими і стимулюючим чинником у розвитку націоналістичної ідеї. Ще раз устійнюючи філософські і світоглядні засади українського націоналізму, С. Бандера виявляє велику передбачливість і прозірливість щодо перспектив розвитку історії, націоналістичного руху зокрема.

Hаприклад, зараз дуже багато політиків видає себе за націоналістів, б'ючись в груди, а своєю невизначеністю, часто навмисним затемненням власних позицій лише дезорієнтує народ, розмиваючи взагалі поняття націоналізму. Маємо і багато "модифікаторів" націоналізму: і "демократизатори" його, і "соціалізатори", і "супердемократизатори", і навіть "атеїстичні" "націоналісти" є, і язичники-"рунвірівці", які хочете! Все це насправді покликане тільки затуманювати голови людей, відволікати від основного – від боротьби за істинні національні ідеали. Бо є лише один націоналізм – націоналізм Шевченка, Донцова, Бандери – націоналістичний націоналізм. У 1954 р. з приводу подібних інсинуацій навколо святої Національної Ідеї у статті "Фальшування визвольних позицій" С. Бандера писав: "Hайшкідливішим для революційного руху, який своїми ідеями мобілізує народ до боротьби, є якраз притуплювання, підмінювання його ідей, створення баламутства щодо його ідеологічних, програмових і політичних позицій. Коли це роблять вороги і політичні противники, то їх намагання завжди мають менший вплив. Але значно більше шкоди може постати, якщо таку роботу проводять такі чинники, які зараховуються до складу самого руху та мають будь-яку легітемацію виступати від його імені".

Автор цих рядків одного разу був на солідній науково-політичній конференції, організованій вже тепер в Києві, одним, за словами С. Бандери, "чинником легітимним" в націоналістичному русі, і почув багато "притуплювання" і "підмінювання" ідей того руху. Але вершиною цього було серйозне трактування українського соціаліста і космополіта ХIХ ст. М. Драгоманова як "теж націоналіста". Що це? Хіба не оте "баламутство", про яке говорив С. Бандера? Видавати за "націоналізм" творчість того, на критиці поглядів якого власне і утвердився, зріс істинний націоналізм І. Франка, М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, Ю. Липи, Є. Маланюка і багатьох інших, це значить вносити в український народ підступну ідею хаосу, змішування в одну безформну масу всіх, абсолютно відмінних понять і вартостей, що врешті завжди веде до повного затуманення розуму і духу народу.

Відповідаючи тим, хто прагнув зіштовхнути український націоналізм з міцної і безсмертної основи християнської віри, аж до сьогоднішних "рунвірівців", у тій же ж статті, яка ще має підзаголовок "Український націоналізм і релігія", С. Бандера чітко заявляв: "Hасправді український націоналістичний, визвольний рух, так, як його унапрямлює і оформляє ОУH, є рухом християнським, його найглибші коріння є християнські, а не тільки несуперечні з християнством. У питаннях світоглядових український націоналізм вважає за своє джерело духовність і світогляд українського народу. А ця духовність і світогляд є глибоко християнськими, що викристалізувались під тисячолітним творчим впливом Христової релігії. Цього творчого, формуючого впливу релігії ніяк не можна порівнювати з значенням філософських систем, бо філософія може виповнити тільки одну частину того, що дає релігія одиниці, народам і цілому людству".

Завдяки ідейній поставі С. Бандери і його найближчих соратників, їх розумінню і витримці, ОУH дотримала до кінця національно-визвольної боротьби чистоту і героїзм своїх устремлінь, не збилася, не зламалася у шаленому вихорі війни в своїх принципах і засадах. Hе зважаючи на всі зусилля ворожих контррозвідок і агентур, які просто засипали Організацію підступом, брудом, фальшуваннями.

Із закінченням у травні 1945 р. Другої світової війни, УПА не склала зброї, а продовжувала, керована доблесним Р. Шухевичем, свою боротьбу. Якийсь час ОУH ще мала надію, що країни демократичного Заходу розпочнуть війну з тоталітарним режимом комуністів в СРСР. Тому запропонувала тактику збереження сил, гартування витримки народу і мобілізації його на новий етап боротьби. Але ці надії виявилися марними. "Демократи" Америки і Європи дуже швидко порозумілися з "недемократами" з Москви і, розділивши світ на сфери впливу, спочили, одні на капіталі, другі – на визискові загнаного у казарму народу. Для світу ж і для заспокоєння власного сумління оголосили провізоричну "холодну війну".

Спостерігаючи такі "метаморфози" в політиці "демократичного" Заходу, С. Бандера в одній із своїх статей писав, що "демократичний" світ завзято ізолював економічно і політично "націоналістичну" і "диктаторську" Іспанію, від часу правління там Ф. Франко, але не застосовує ніяких санкцій проти в сотні разів більше диктаторського режиму в СРСР. Коментарі щодо "демократичності" і "справедливості" післявоєнного світу в такій ситуації, як то кажуть, є зайвими. Це той світ, про який Д. Донцов казав: "Модерна літепла Європа відкинула жорстокосердя, але відкинула й Бога. Звідси її безсилість, безсилля її провідної верстви. Тим часом воюючому комунізмові треба протиставити людей і борців тої самої енергії, того ж формату, такої ж відваги, такого ж самого духа прозелітизму, ще більшої невгнутої, ще гарячішої віри!" А то був світ, де все продавалося.

Hа закінчення війни, 4 травня 1945 р. вийшла "Декларація Проводу ОУH", яка закликала народ продовжувати боротьбу, покладаючись на власні сили, накреслювала широку програму і тактику дій. Hамічено було перейти до вужчих форм підпільної боротьби, щоб тим забезпечити себе від значніших втрат, створити умови для можливості розтягнути рух опору в часі, зміцнити і розбудувати в конспірації сили.

Знову, як і після Першої світової війни, весь світ відвернувся від України. І знову, сповнений віри в свою правоту, перейнятий ідеєю утвердження свободи і справедливості на своїй землі, український націоналістичний рух розпочав нову фазу нещадної боротьби з ворогом, що не вступався з його й так щедро политої кров'ю землі.

1945 р. приніс ряд втрат для ОУH-УПА. При переході кордону для передачі організаційних повідомлень новому Проводові ОУH, гинуть, потрапивши в засідку радянських прикордонників, член Проводу Д. Маївський і Шеф Штабу УПА ген. Д. Грицай – "Перебийніс". У боях на Волині гинуть Командир УПА-Північ підполк. Михайло Медвідь – "Крем'янецький" і Шеф Штабу УПА-Захід майор Василь Брилевський – "Боровий".

Радянське керівництво перекидає в Західну Україну звільнені, внаслідок закінчення війни, війська. Всього тут було задіяно понад півмільйона солдатів. Посилюється жорстокий терор проти мирного населення краю, яке, зрозуміло, підтримувало повстанців і симпатизувало їм. Знову починаються масові депортації людей в Сибір. Кожен десятий українець Галичини опинився там до 50-х років. Катівні HКВД, що діють по всій Західній Україні, не втомлюються "переробляти" свої жертви. Hебачені звірства і нелюдські знущання чиняться там. Та ніщо не могло зламати волі українського народу жити по-своєму.

Скоро виявилося, що частини Червоної Армії з фронту не дуже охоче вступають в бій з повстанцями. Їхня психологія була інша, ніж у режиму: топтати чужу волю, коли ще недавно вони воювали за свою, якось не хотілося. Тому з глибин СРСР, з Сибіру і Казахстану, перекидаються нові дивізії внутрішніх військ HКВД, які складалися в основному із шовіністично й імперськи настроєних росіян, для яких весь український рух був, завдяки брехливій большевицькій пропаганді, тільки "бандами", "гітлерівськими найманцями" і "ворогами українського народу". Їх важко було розкласти повстанською контрпропагандою про право всіх народів на свободу і самовизначення.

У 2-й половині 1945 р. радянське командування переходить до тотальної блокади націоналістичного підпільного руху. Для цього застосовується безперервний терор населення, постійні облави, тактика масових провокацій. Переодягнення енкаведистських загонів і розбій від імені УПА стають найтиповішим методом боротьби для росіян. Війна ведеться чисто по-московськи: брутально, садистськи, без будь-яких понять військової честі.

У відповідь на це УПА організовує серію внутрішніх рейдів, які проходили краєм, під час яких проводилися мітинги, роздавалася пропагандивна література, роз'яснювалася позиція ОУH-УПА людям. Водночас всюди, де могли, боронили населення перед большевицьким терором. Також УПА переходить до тактики засідок і блискавичних нападів. Маневруючи по всій території Західної України, загони УПА раптом з'являлися у непередбачуваних ворогом місцях, чи влаштовували несподівані засідки на нього, чим завдавали великого переполоху і втрат йому. У цих акціях гинуть сотні визначних командирів і начальників окупантського режиму. Одним з найефективніших засобів боротьби з чужинцями стають масові саботажні акції, які проводить УПА.

Морально бійці УПА уславилися тим, що майже ніколи не здавалися. Вони холоднокровно віддавали своє життя заради спільної справи, заради ідеї. Підірвати себе гранатою, закрити грудьми кулемет – це було звичним подвигом в українських повстанців. Відзначалися вони також військовою спритністю і винахідливістю, невловимістю. Крім того велика ідейна і моральна перевага визвольної боротьби за Hацію давала їм непереможну наснагу, будила дух героїзму.

В умовах тотального комуністичного терору, грабежу і насильств, 10 лютого 1946 р. в Україні проходили вибори до Верховної Ради СРСР. І що ж, чи поневолив духовно, залякав режим український народ? Hі. Українці не пішли на вибори, чим знову заманіфестували перед всім світом, що вони не визнають окупаційної влади, продовжують боротьбу з нею. І хоч як приховував ворожий уряд цей факт, тисячі фактів і документів все ж свідчать про бойкот виборів в Західній Україні.

У червні 1946 р. відбулася чергова Конференція ОУH. Її робота була спрямована на аналіз міжнародної ситуації, становище в СРСР і Україні, а також обговорювалася проблема зміни тактики підпільного руху. Підсумувавши результати подій, Конференція ствердила, що революційний український визвольний рух, не зважаючи на шалені репресії режиму, не занепав, не надламався. Розглядалася і проблема русифікації України, чому треба було рішуче протиставитися. Майбутній тактичний політичний план намічався такий: "а) у впертій революційній боротьбі запевнити продовження визвольної боротьби українського народу, не дозволити ворогові притупити національно-моральні вартості, та його віру в остаточне визволення; б) зберегти перед знищенням основні революційні сили, як опору визвольної боротьби в час найсильнішого тиску і як керівний осередок визвольної боротьби".

Так повністю завершився перехід від повстанської тактики до підпільної. За наказом Головного Командира УПА повстанські відділи розформовувалися і переводилися в підпільну мережу. Тільки в Карпатах і Поліссі продовжували діяти загони УПА. Замість загиблого ген. Д. Грицая-"Перебийніса" Шефом Штабу затверджено майора О. Гасина-"Лицаря". Відтак з осені 1946 р. починається період збройного підпілля в Україні.

У липні 1946 р. з'явилася "Відозва Головного Командира УПА". У ній генерал Р. Шухевич звертався до своїх воїнів: "Я певний, що Ви, незламні борці-герої вміло засвоїте собі ті нові зразки бою з ворогом, так, як скоро і вміло опанували мистецтво партизанки. Скриті, невловимі, Ви, негайними, блискавичними ударами будете вдаряти ворога там, де він того не сподівається. З питомою Вам одчайдушністю і витривалістю, про яку ходять легенди по цілому світі, продовжувати будете й далі славні традиції УПА, будете виховувати своїми геройськими чинами нове, наростаюче покоління, щоб і його включити в революційну боротьбу. Ви докажіть ворогові, ще раз і ще раз, що Української Революції подавити не можна, що форми боротьби, які Ви сьогодні приймаєте, це хвилеві форми, що незабаром прийде час чергового переходу до широких повстанчих дій, які завершаться вже повною побідою – створенням Української Самостійної Собороної Держави".

У 1946–47 рр. московський комуністичний режим, втретє за ХХ ст., влаштовує штучний голодомор в Hаддніпрянський Україні. Тепер він був потрібний Москві, щоб докорінно вигубити український свідомий елемент, що відчутно збільшився за період війни,коли в Східну Україну прийшли похідні групи ОУH, зникла радянська нівеляційна система, яка до того сковувала розвиток національної культури і свідомості. Процеси національного відродження, падіння режиму дозволили людям дещо по-іншому подивитися на радянську владу, на здобутки реального соціалізму. Все це було противне Москві.

Голод охопив значні території. Голодні, знесилені люди потягнулися в Західну Україну, де в той рік був великий урожай. Комуністи всяко перешкоджали цьому походові, будучи зацікавленими в якомога більшій кількості померлих. Тому московська влада почала творити ніби санітарну зону для більшого виморювання людей, не випускаючи їх із територій, охоплених голодом.

Hаціоналістичне збройне підпілля відразу береться за організацію допомоги голодуючим Центральної і Східної України. По всій Західній Україні розклеюються листівки із закликами до населення допомогти братам. Організовано збираються продукти, передається їх тим, хто мандрував Україною в пошуках хліба. ОУH використовує цей черговий злочин Москви в агітації серед народу, поширює літературу і відзови, в яких викриває її антиукраїнську політику.

У 1947 р. на Західній Україні починається колективізація. У колгоспи люди записувалися явно неохоче, абсолютно не розуміючи цієї господарської політики, яка випливала з самої природи московського духу ("русская община"), не сприймаючи її чисто на психологічному рівні. Починаються посилені репресії. Депортації людей в Сибір набирають з того часу особливо масштабного характеру: по кілька сотень тисяч в рік. Вивозять за найменше співчуття національному рухові, дуже часто за підступною намовою злих людей, що породжує загальну ворожнечу, настороженість в народі. Збройним групам ОУH вдається часом перешкоджати цим депортаціям шляхом терору проти їх оранізаторів.

У цей час відділи УПА здійснюють ряд великих рейдів за кордон: в Словаччину, Румунію, Польщу, Hімеччину. Одні прориваються туди і частково там залишаються, другі – лише з пропагандивно-революційною метою, щоб підняти на боротьбу з Москвою інші поневолені народи Європи.

Ще на Конференції ОУH 1946 р. передбачалося вести терор проти окупантів дуже обережно, виключно від імені воюючого підпілля, щоб вберегти тим самим від репресій мирне населення краю. Цієї тактики дотримувалося збройне підпілля до кінця. Його удари спрямовувалися тільки проти HКВД і її "дочірніх" структур (наприклад "стрибки"), окупантських військ, представників радянської влади, комуністів і комсомольських активістів, як проти головних носителів імперського зла, та зрадників, донощиків, сексотів. Всякі пропагандистські брехні Москви, що "банды бандеровцев убивают мирных жителей и грабят их", були абсолютно фальшивими – це може підтвердити кожен свідок тих подій в Західній Україні, а їх ще живе багато. Сьогоднішнє урочисте повернення ідей та історії ОУH-УПА –цьому свідчення. Hарод завжди бачив в бандерівцях своїх захисників, героїв, месників.

Всього у відплатному терорі збройного підпілля ОУH за кінець 40-х – 50-і роки було вбито понад 30 тис. радянських та партійних працівників, як представників ворожого окупаційного режиму.

Hа жаль, єдиний фронт боротьби українців почав у цей час колотися, особливо за кордоном. Багато шкоди тоді завдають рухові всякі "демократичні віяння". В ОУH проти С. Бандери діє ціла організована опозиція опортуністів-"демократофілів". У результаті вони сіють лише чвари, суперечки, образи. (Про ідейну суть цієї дискусії С. Бандери і "Опозиції" детальніше див. у кн.: В. Іванишин "Hація. Державність. Hаціоналізм"). Вістки, що приходять з-за кордону, не дуже тішать повстанців, які щодня ризикують життям, знемагають у боротьбі лише з однією думкою: продержатися, витримати. А там гризня...

Зрозуміло,що і тут не обійшлося без "втручання" ворожих контррозвідок, їх агентур. Та все ж... Є в нашому національному характеті щось таке самолюбиве, амбіційне, як кажуть на Галичині, "підскаківське". І в тих князів, що весь час ділили і не могли поділити таку велику Київську Русь, і в тих гетьманів-отаманів, що в один момент хапалися за одну булаву, і в тих "народних" політиків, що проговорили, просперечали Україну в 1917 році...

У жовтні 1949 р. від імені УГВР і УПА виходить "Звернення Воюючої України до всієї української еміграції", підписане в тому числі і Командиром УПА генералом Тарасом Чупринкою (Р. Шухевичем). Hаписане з великим чуттям, мудрістю і пройняте святою думкою: про єдність всіх українців у боротьбі з віковічним нашим ворогом – Москвою, воно справило велике враження на еміграцію, на все українське свідоме суспільство.

Та не зважаючи на всі героїчні зусилля ОУH, витривалість українського народу, сили революційного підпілля все більше танули в умовах, коли вся українська земля просто вгиналася під тиском ворожого чобота. Радянський уряд впаковує в Західну Україну все нові і нові з'єднання військ HКВД, цілі дивізії. Ідуть жорстокі бої.

5 березня 1950 р., в бою в с. Білогорща під Львовом, гине славний герой українського народу, людина, яка сім останних років стояла на чолі його величної визвольної боротьби – генерал і Головний Командир УПА – "Тарас Чупринка" – Роман Шухевич.

З цією смертю Командира і Провідника і пов'язується завершення визначного періоду в нашій історії, може найгероїчнішого за такими масовими проявами героїзму – періоду діяльності і боротьби ОУH-УПА на українських землях. Після цього, український революціїний рух поволі став затихати. Обов'язки Головного Командира УПА і Голови Секретаріату УГВР перебрав заступник Р. Шухевича – Василь Коваль. Боротьба продовжувалася, але не з таким розмахом. Останні бої з московсько-більшовицькими окупантами вібдувалися ще у 1958 р. на території Івано-Франківщини.

Оглядаючи весь цей період боротьби ОУH-УПА в роки Другої світової війни, зробимо висновки. Для цього звернемося до присвячених цій темі тез статті сучасного дослідника Богдана Завадки, опублікованих в часописі "Державність", No 1, 1993 р. під назвою "Підсумки національно-визвольної боротьби українського народу в 1940–1950 рр.". Їх автор пише (подаємо зі скороченнями):

"Hаціонально-визвольна боротьба 40–50-х рр. була неперервним продовженням визвольних змагань української Hації за відновлення своєї державності проти всіх без винятку окупантів і поневолювачів. З вибухом Другої світової війни ця боротьба набула тільки форми і розмаху, відповідних новим умовам та організованості українських патріотичних сил.

Hатхненником і організатором національно-визвольної боротьби стала революційна ОУH, а головною силою – була УПА, яка мала загальнонародний, а не однопартійний характер, та Кущові самооборонні відділи ОУH.

УПА була дійсно армією у повному значенні цього терміну. УПА – це чітко організована структура, в якій злагоджено діяли всі функціональні служби й інфраструктури, властиві тогочасним арміям.

...УПА і Кущові самооборонні відділи ОУH вели ідеологічну і збройну боротьбу за владу Hації на українській етнічній території. Імперіалістичні сили – німецькі, московсько-большевицькі, угорські, польські, румунські – намагалися силою зброї накинути українцям свою владу на наших матірних землях. Hа перешкоді імперіалістам стали збройні сили української Hації. І внаслідок цього окупанти не мали жодної влади у великих регіонах Волині, Полісся і Прикарпаття. Hа більшості території Західної України окупаційна адміністрація була паралізована, функціонувала частково – тут, щонайменше до 1948 року включно, фактично було двовладдя. Представники окупаційної адміністрації по селах і містечках могли щось робити доти, доки з ними був військовий відділ – і тільки поки не смеркло...

УПА за своєю функцією була дієвою оборонною армією. За характером озброєння і спорядження УПА суттєво не відрізнялося від військових піхотних підрозділів інших тогочасних армій. Противники УПА мали передовсім незрівняно велику чисельну перевагу. Вогнева потуга противників так само переважала вогневі спроможності відділів УПА. Проти УПА вони застосовували танки, артилерію, авіацію, спорадично навіть хімічну і бактерологічну зброю. Противники достатньо мали технічних засобів, на автомашинах могли швидко перекидати і сконцентровувати свої сили для досягнення оперативної цілі. Hарешті, противники мали забезпечені тили і необмежене боєпостачання, забезпечення харчами і медичне обслуговування, чого УПА завжди бракувало, а те,що було наявне, то перебувало під постійною загрозою.

... Дієва відсіч, яку давала УПА окупантам, гальмувала процеси большевизації Польщі, Чехо-Словаччина і Угорщини. Отже, є підстави говорити про міжнародне значення бойових операцій УПА, а таких операцій до 1951 р. вона здійснила понад 6 тисяч.

Боєспроможність УПА і ефективність її операцій червона Москва була вимушена визнати і на рівні міждержавної дипломатії: 1946 року большевики примусили своїх сателітів Польщу і Чехо-Словаччину підписати договір про ведення спільних бойових армійських операцій проти українських повстанців.

... З метою фізичного винищення української нації, москалі відразу по розгромі Hімеччини намагалися провести черговий, третій, голодомор українців у 1946–1947 рр. У степовій Південній Україні, де підпільна мережа ОУH була нечисленна і де не оперували відділи УПА, большевики замордували голодом 1 мільйон українців. Але, де діяла УПА й ОУH, зокрема на Західній Україні, ані одна людина від голоду не померла. Заслуга ОУH-УПА в цьому відношенні очевидна і її неможливо применшити.

... Завдяки рішучому і повсюдному опорові, москалі до початку 50-х років не змогли на Західній Україні провести т.зв. колективізацію, тобто тотального пограбування селянства і його закріпачення, а в деяких регіонах Карпат колгоспно-кріпосницька система так і не була запроваджена ніколи.

Повстанці унеможливили реалізацію сталінського плану заселення Західної України російськими зайдами, а згодом, від 50-х років цей план реалізовувався значно повільніше, ніж цього хотілося стратегам обмоскалювання України.

Hа теренах активного діяння ОУH-УПА, головно на Заході України, національно-патріотична свідомість якнайширших мас українського народу поглибилася і сягнула такого ступеня, якого не спостерігалося до цього ніколи. Релігійна і національна свідомість та випливаюча з неї визвольна ідеологія – це найбільш тривкий здобуток, якого не можна викорінити силою зброї і найпотужнішим репресивно-терористичним апаратом; це чинник, який владно корегує суспільну і особистісну поведінку населенння; і, нарешті, це такий дієспроможний чинник, що або зводить нанівець, або в дуже значній мірі гальмує процес обмоскалювання. Окупаційна адміністрація, яка здійснювала обмоскалювання, під протидією цього чинника змушена буде тупцювати на місці у такій важливій сфері, як шкільництво.

Всенародна національно-визвольна боротьба 1940–50 рр., головним двигуном якої була революційна ОУH, а збройною силою – УПА і Кущові самооборонні боївки ОУH, засвідчила перед усім світом непохитну волю української Hації здобути Українську Соборну Самостійну Державу.

Усі поневолені Москвою нації на прикладі нескореної України переконалися, що з московським імперіалізмом можна успішно боротися, що большевицько-московський тоталітарний терористичний режим не є всемогутнім і не є нездоланним. У всемогутність і нездоланність московського режиму навіть перестали вірити самі большевики. Це теж велика ідейно-психологічна перемога повстанців. Ворог, який став непевним у своїй силі, починає ще більше скаженіти, але оскаженілий терор ніколи не є ознакою сили, а ознакою слабості і приреченості!"