"Небесний гість" - читать интересную книгу автора (Беляев Александр Романович)

14. Здрастуй, Бето!

Над головою з'явився голубувато-зеленкуватий просвіт. Тюменєв трохи підняв маску, вдихнув і, пересвідчившись, що повітря доброякісне, зняв її. Архімед і Савич за його прикладом теж поскидали кисневі маски.

— Добре дихається! Архімед, ти боявся, що кришка люка оплавиться і запаяється наглухо, а перед нами — відчинені двері! — вигукнув Тюменєв, зупинившись перед широким проломом у верхній легкій надбудові гідростата.

Архімед піднявся вище за Тюменєва.

— Ні, — сказав він по хвилі. — Кришка люка оплавилась, і нам нелегко було б вийти звідси, якби невідома сила не проламала всю верхню надбудову гідростата. Та що це за сила, я, признатися, не збагну. Удар під час посадки? Але ж гідростат опускався нижньою частиною…

— Я розумію тепер, що шипіло, коли ми «приземлялись»! — вигукнув Савич. — Бачите цю щілину в стіні гідростата? Це вже не надбудова, а корпус гідростата. Зрозуміло?

— Починаю розуміти, — промовив Тюменєв. — Гідростат має подвійні стіни. Між ними налито шар води, що запобігав ударам, був амортизатором. Так. Коли гідростат врізався в атмосферу, його зовнішня стіна нагрілася…

— Вода закипіла, і пара, не знаходячи виходу, розірвала стіну гідростата, — перебив Савич.

— Парою, що несподівано вирвалася, знесло також легку верхню надбудову, — пояснював Тюменєв.

Архімед уже піднявся на верхню площадку і сповістив Тюменєва:

— Всі стропи цілі. Парашут виконав своє призначення чудово. Він лежить на воді, чомусь не тоне і навіть зовсім сухий. Від водяної планетки, звичайно, не лишилось і сліду. Вона випарувалась, а риби згоріли. Гідростат занурився майже до верхньої надбудови і трохи нахилений. Поверхня води зовсім близько.

— Можеш дістати рукою? — спитав Тюменєв.

— Спробую, — відповів Архімед. — Дивно. Біля самої стіни гідростата я бачу якісь напливи. Ніби застигла вода…

— Ну, що ж далі? Що там іще? — нетерпляче спитав Тюменєв.

— Дивно! Море на Беті липке, як столярний клей, тверде й кошлате.

Тюменєв, а за ним і Савич піднялися на верхню площадку гідростата. Вона була нахилена до поверхні моря градусів на двадцять. Поручні на площадці були зламані, викривлені вибухом пари і лишилися непошкодженими тільки з піднятого боку.

— Так, парашут цілісінький, — зауважив Тюменєв і подивився вгору. — А небо! Що це за небо? Я ніколи не бачив такого неба. Де ж зорі? Де місяці Бети? Замість Млечної Путі — широка, рівна смуга, осяяна зеленкувато-голубим світлом. Дивіться, лівий бік її від горизонту до зеніту світиться досить яскраво, а правий — у тіні. Обабіч цієї широкої смуги трохи вище тягнуться інші смуги, яскравіше освітлені. Голубе світло йде, очевидно, від голубого сонця. Але ж не може сонце освітлювати сферу неба, причому тільки одну половину, та ще смугами.

— Дивіться! Дивіться! В небі дірка!

Підвівши очі, Тюменєв побачив, що в небі, якраз над їхніми головами, справді темніє круглуватий отвір.

— Краї його рвані, з торочками, а з торочок спускаються якісь нитки, — сказав Савич.

Всі троє помовчали, міркуючи. Раптом Архімед вигукнув:

— Добре, що я був обережний і торкнув «застиглу хвилю» не рукою, а кінцем залізного прута від поручнів! Його тепер і не витягнеш, просто спаявся з «хвилею».

— Гм, так, клей. Дуже міцний клей. То ж бо й воно.

— А далі, дивіться: вся поверхня «моря» вкрита якимсь довгим волоссям чи травою!

При голубому світлі, що розгорялося дедалі більше, вже добре було видно це «волосся». Кожна «волосина» висотою з метр була з палець завтовшки біля основи і мала тонку й гостру вершину. Тепер «море» здавалося вже не морем, а безмежним степом, що заріс ковилою.

— Отже, ми попали не у воду, а на поверхню степу з дивовижною рослинністю. Грунт тут, певно, глинястий; глина і пом'якшила удар краще, ніж це зробила б вода. Я ж казав вам, що вода м'яка лише доти, поки ви з силою не вдарились об неї. Льотчики добре знають це, — ! повчально сказав Тюменєв, обертаючись до Савича.

— Зовсім не в глину ми впали, а в якусь смолу — може, од ваших соснових дощок, про які ви казали, — не поступався Савич.

— Клей — незрозуміла випадковість. До речі, про клей. Чи «волосся» не липке, Архімед?

— Ні, дядечку. Я пробував рукою — не липке, але має зубці. Якщо провести рукою зверху донизу, можна порізатись, мов осокою. Треба бути обережним.

Архімед нагнувся, простяг руку, схопив одну «волосину», притягнув до гідростата і одпустив. «Волосина» відхилилась, немов пружина.

— Справді, ця «волосина» схожа на китовий вус. Отже, ми можемо безпечно зійти на грунт. Гоп! — Тюменєв стрибнув з містка через наплив, але каблуком черевика попав у клей і зразу ж приклеївся. Професор безпорадно засмикав нотою, та нічого не допомагало.

Архімед і Савич скочили на грунт більш вдало і, вхопивши Тюменєва за руки, почали тягнути щосили.

— Стійте! Ви мені одірвете ногу, і вона залишиться в клею, — благав Тюменєв.

Та замість ноги в клею зостався каблук. Він цокнув і одірвався.

— Ху! Ну й клей! В такий упадеш — пропадеш. Та все ж таки, куди ми попали, га?

Раптом між «небом» і «землею» заструмували ручаї синього світла. Сині клубки і стрічки застрибали, зазміїлись на прутах зруйнованих поручнів, самі ж прути загули; сині грудочки з легеньким тріском почали перескакувати від Тюменєва до Архімеда, від Архімеда до Савича. Кінчики пальців засвітилися. Незабаром сині блискотливі струмочки і грудочки ніби розтали в голубому світлі.

— Ходімо оглядати наші нові володіння! — вигукнув Тюменєв і рушив по неосяжній прерії, рясно обтиканій «прутами». Грунт повільно піднімався і опускався.

— Тут, здається, хронічний землетрус, — промовив Савич, ледве встигаючи за Тюменєвим.

Через півгодини швидкої ходьби мандрівники підійшли до лінії, що здавалася їм горизонтом з темною смугою над ним, коли дивитися на нього, стоячи біля гідростата.

У цю мить половина «небосхилу» яскраво освітилася чудовим сапфіровим світлом, а на другій половині «небосхилу» засяяв рубіновий промінь. Неосвітлені місця здавалися сріблясто-сірими з фіолетовим відтінком.

— Ну й красуня ж ця Бета! — захоплено вигукнув Тюменєв.

— Так, напрочуд гарне видовище, — сказав Архімед.

— Чи бачили ви щось подібне? — сумно промовив Савич. — Дивіться — штани порвав. Як ножем розрізала трава проклята.

Тюменєв стояв на краю «горизонту» і дивився вгору, вниз, вдалину. Він бачив незмірно великі полотнища, які йшли в один бік і «поверхами» нависали одне над одним. На віддалі сотні метрів виднівся загострений кінець одного такого полотнища. Всі вони повільно коливалися.

— Ну, друзі мої, гадаю, ви зрозуміли, куди ми попали?

— На планету Бета, якщо не помиляюся, — сказав Савич.

— І ця планета, здається, вся складається з якихось оболонок, ніби головка капусти, — з усмішкою додав Архімед.

— То ж бо й воно, ніби головка капусти, — погодився Тюменєв. — І все це надзвичайно дивно.

— Кінець кінцем, ми впали не в море і не в степ, а, здається, на верховіття лісу, — зауважив Архімед.

— Мабуть, що так. Але який це химерний ліс! Ніби. величезні підводні водорості, тільки ще більш гігантських розмірів. — Тюменєв розсміявся. — Виходить, ми стоїмо на листку. Ну і що ж, ця гіпотеза добре все пояснює. По-перше, — і він загнув палець на лівій руці, — чому ми відчули кілька поштовхів під час посадки? Тому що це гігантське листя пружне і надзвичайно гнучке. Ми пробили гідростатом кілька листків і, здається, в п'ятому застрягли. От звідки, — і Тюменєв далі загинав пальці, — «дірка» в «небі». А клей — це, очевидно, сік рослини. Того ж самого походження і нитки, що звисають з «неба» по краях дірки.

— А «волосся», значить, — ворсинки на поверхні листка, — промовив Архімед.

— Ну, звичайно. То ж бо й воно. Так і є! І якщо поміркувати, то все це не так уже й дивно. Адже і в нас в океанах ростуть гігантські водорості. А тут отакі ламінарії, тільки ще більші, ростуть на поверхні. І в цьому нема нічого дивного, коли згадати, що атмосфера на Беті густіша за земну, а вага значно менша, вологість і температура вищі. Інші умови створили й інший рослинний світ.

— Атож, і нам треба буде так чи інакше скинути вниз гідростат, — зауважив Архімед. — Адже в ньому запаси їжі. Невідомо, що ми знайдемо на планеті і чим тут харчуватимемося.

— Але ж коли ми не знайдемо на вашій планеті нічого їстівного, коли ваша Бета буде настільки негостинною, що не нагодує нас, то… — Савич не встиг доказати.

Тюменєв перебив його:

— То ми помремо з голоду. То ж бо й воно. Хто про що, а Савич про сімдесят сім смертей, які звідусіль загрожують нам.

— І як же ми зійдемо вниз? — не вгавав Савич. — Не будемо ж ми стрибати, мов коники, з листка на листок, хоч тут і важимо менше, ніж на Землі?

— Стійте! Дивіться! Це що ще таке? Всі озирнулись і завмерли з подиву.

Яскраве смарагдове світло заливало прерію. Вона тихо похитувалася. По коричневому килиму простягся ланцюжок. Колечка цього ланцюжка були схожі на великі перлини, що мінилися матовим щирим золотом. Усі ці «перлини» перетинали коричневу прерію, прямуючи з тіньового боку до яскраво освітленого. Мовчанка тривала кілька хвилин.

— Вони рухаються. Живі істоти. Мабуть, комахи, — тихо і схвильовано промовив Тюменєв.