"Зорі падають в серпні" - читать интересную книгу автора (Сизоненко Александр Александрович)

Розділ п'ятий ВКРАДЕНИЙ ІНТЕРНАТ

Юрський турбувався. Світ хитався, земля пливла з-під ніг, і він мусив діяти негайно. Десятки років таємної роботи в Радянській Росії, коли ризикуєш життям щодня і. щохвилини, лишились десь далеко й безслідно, наче то й не він їх пережив. Про нього навіть забули, наче то не він переховував зброю і рації закинутих у Росію шпигунів, наче не він збирав таємні військові відомості і пересилав їх куди слід, наче не він помагав влаштуватись на тій землі людям, що з'являлися ночами у його тиху хатину і йшли в морок назавжди. Він працював і ризикував життям для когось, кого навіть і не знав, а на старість його кинули в табір, як кидають у будку стару собаку, щоб везти на шкуродерню. Їхав з Росії сюди, ждав винагороди, забезпеченого, багатого життя, а одержав дерев'яні шкарбани, смердючу робу і бурду з брукви. Це ж добре, що вдалося перейти на роботу в інтернат.

Але як же далі бути? Колишні його шефи самі все втратили і позабивалися в нори, тепер тут хазяї — американці. Треба було діяти негайно, щоб часом не прихопили росіяни та не вивезли знову до себе — тоді кінець. І він при першій же нагоді розповів про себе лейтенанту Кроунті.

— Якщо я буду потрібний, розраховуйте на мої послуги, — сказав він американцеві.

I Кроунті мовчки подивився на нього, наче прицінювався, потім пішов до дверей.

— Добре, — сказав він, не обернувшись. — Я думаю, що ви… може, знадобитесь.

І от сьогодні Кроунті приїхав за ним.

Хелл без ніякого вступу одразу спитав Юрського, які в нього є пропозиції.

— Я говорив про це лейтенанту Кроунті, але він поставився скептично до моєї думки.

Лейтенант Кроунті всміхався і курив сигарету.

— Як? — здивовано розкрив рота Браун. — Чому скептично?

Хелл кошачою ходою перебіг кімнату, одчинив двері і виглянув у коридор. Потім замкнув двері на ключ і підійшов до Юрського.

— Нам треба завербувати більше росіян, — сказав він йому. — Ви мусите нам допомогти. Якими завгодно шляхами.

— Шляхів не так-то багато. До вас підуть тільки ті, кому не можна повертатись у Росію. Інших — немає змоги завербувати. Я знаю, повірте мені. Я їхав з ними, я жив з ними в таборі цілий місяць, мало не пропав…

— Чого ж ви потрапили туди? — засміявся Хелл.

— Загубився… Та й кому я був потрібен? Не до мене було моїм хазяям.

— А тепер ви матимете добру роботу і солідних хазяїв. Давайте порадимось, що нам робити і як робити. Росіяни мені потрібні до зарізу! Я того й із Штатів прилетів. Давайте діяти — і негайно!

— Російському командуванню відомо про наш табір? — запитав Юрський.

— Відомо, — хитнув головою майор Браун. — Через кілька днів вони приїдуть за своїми.

— Ну, от і все, — розвів руками Юрський.

— Все, — погодився Хелл.

— А в мене є інший план.

— Який? — аж схопився Хелл.

— Який там план, — підвів голову Браун. — Ніякі плани не допоможуть.

— Але що за план, хай вам чорт! — стукнув кулаком по столу Хелл. — Утріть Браунові носа, і ви станете багачем.

— Треба викрасти з дитячого інтернату всіх російських дітей.

— На біса мені немовлята! — обурився Хелл. — Що я, нянька? Дурницю ви вигадали.

— Ні, це не дурниця, — спокійно сказав Юрський.

— Це не дурниці, — підвівся Браун, — хлопчакам по 12–15 років. З них можна зробити за кілька років що завгодно.

— Ага… Це ідея! Головне перед Федеральним бюро… — Хелл різко повернувся до Юрського. — Скільки там цих немовлят?

— Усіх чоловік двісті. А росіян — сорок вісім.

— У таборі про це хто-небудь знає?

— Знає один Борсуков. Він був у мене не раз.

— Ага. Ну, добре.

— Одна умова, — сказав Юрський.

— Яка умова?

— В інтернаті є один хлопець. Він залишається при мені. Я його усиновлю.

— Про це потім, — відмахнувся Хелл і одійшов до вікна. — Десяток студебеккерів — і через двадцять годин вони будуть в Альпах.

— Ви хочете вкрасти весь інтернат? — догадався Юрський.

— Але хто дозволить? — спитав Браун.

— У мене повноваження сенату, Гіві, — посміхнувся Хелл. — Треба діяти!

У цей час різко задзвенів телефон. Браун зняв трубку, послухав і розгублено опустив її на стіл.

— Російський представник прибув до Гамбурга в питаннях репатріації, — сказав він понуро. — Зараз виїжджає сюди до нас.

Хелл зірвався з місця, вибіг з кабінету, а за хвилину повернувся одягнений в спортивний костюм і сірий плащ.

— Машину, швидко! Гіві, ти зустрічай гостей, ви з Кроунті їдьте в інтернат, — сказав він Юрському. — Щоб через годину-дві інтернат був у дорозі! А я сховаю далі отого Борсукова, щоб замести сліди.

За хвилину відкрита машина вискочила на широку автостраду і помчала до міста.

Увесь час, відколи прийшли в Гамбург американці, Юрко перебував у такому стані, наче його примусили сидіти на вокзалі й чекати поїзда, який прийде невідомо коли. Дні здавалися довгими, ніщо вже його не цікавило, і тільки думка про те, що от-от мають приїхати радянські представники і повезти додому, не залишала його й на хвилину й не давала спокою.

І в таборі, і в інтернаті про це тільки й розмов. Інколи, тиняючись по подвір'ю, він починав непокоїтись від думки, що в табір уже приїхали радянські офіцери, всі вже зібралися, і Борсуков теж зібрався, а за Юрка в цій метушливій радості він забув або не має часу заїхати за ним і він, Юрко, зостанеться тут невідомо на який час і буде вже зовсім самотнім.

Останнім часом Олекса Петрович часто їздив до табору, а то і в інші місця. І його тепер ніхто не питає, куди він їде. Після того випадку, що стався в кабінеті начальника інтернату, Олекси Петровича боялася навіть фрейлен Бірке, а через те й до Юрка вона ставилась поблажливо. Взагалі в інтернаті всі принишкли, бити вихованців перестали. Стало якось тихо, наче всі чекали чогось незвичайного.

У той день, коли Олексу Петровича повезли в світлому відкритому лімузині, Юрко перед вечором грав з товаришами на подвір'ї у волейбол. Хлопці захопилися грою і не звернули уваги на те, що за парканом ревіли й ревіли машини, і лише коли брама широко розчинилася і в неї в'їхали, ламаючи молоді кленочки, мнучи квіти на клумбах і заволікаючи подвір'я сизою пеленою бензинового диму, з десяток потужних студебеккерів, лише тоді хлопчаки припинили гру. Один горбатий студебеккер накотився з ходу на м'яч і, роздавивши його, оглушив хлопців пострілом. Другий викотився на волейбольну площадку і тупим своїм нагнутим капотом підібрав сітку до кабіни, і вона луснула, як струна на гітарі. У дворі враз стало тісно від машин і від людей, і коли вслід за останньою машиною закрили браму, Юркові стало важко дихати од цієї тісноти, од духоти, що йшла від гарячих моторів, і од пилу й диму, знятих машинами.

Замелькали між машинами американські солдати, забігали вихователі, і в раптовій тиші, що наступила після останнього заглушеного мотора, Юрко виразно почув, як кипить у радіаторі найближчого студебеккера вода. Шофер, відкривши капот, копався в моторі, стоячи на крилі, а по подвір'ю, що стало раптом маленьким і тісним, гасав начальник.

— По кімнатах! Швидко!

Юрко вбіг у свою кімнату розгублений і тут побачив Олексу Петровича поряд з білобрисим лейтенантом, який приїжджав тоді з американським майором. Лейтенант спокійно курив, і Юрко здивувався, як можна отак курити, наче нічого й не сталося, коли в двір наїхало стільки машин, коли виламано всі деревця й витоптано гумовими шинами всі клумби.

— Ага, ось і ти, — сказав Олекса Петрович. — Збирайся, зараз поїдемо.

— Куди? — спитав Юрко.

— На кудикине поле. — Олекса Петрович насупився. — Забирай свій одяг і швиденько в машину!

— Він поїде з нами, — сказав лейтенант. — Це ж ваш підшефний? — спитав він з усмішкою Юрського і подивився на годинник. — Закінчуйте! Брати треба найнеобхідніше. Решту заберете потім, другим рейсом. Де начальник?

Начальник виріс перед ним.

— Я тут, містере лейтенант.

— Весь персонал на місці?

— Весь. Ми ждемо наказу, і всі як один…

— Годі! — обірвав його лейтенант. — Садовіть дітей на машини і — хутко! — Повернувшись до Олекси Петровича, він кинув — Ходімте! — і першим рушив до виходу.

Машина лейтенанта стояла біля самісіньких воріт. Юркові одкрили дверцята, він заліз на м'яке заднє сидіння і забився в куток, чекаючи, що Олекса Петрович сяде з ним поряд. Але ні лейтенант, ні Олекса Петрович не сіли. Гримнувши дверцятами, Юрка зачинили в машині, наче в карцері, а самі кинулись допомагати вихователям та шоферам. На грузовики летіли ковдри, дитячі пальтечка, а самих дітей хапали на бігу і кидали слідом за ковдрами, наче лантухи з борошном. Все робилося швидко, метушливо, немов на пожежі. Раз у раз чулися окрики лейтенанта і начальника інтернату:

— Швидше, ну!

— Але швидко, швидко!

І Юркові пригадалося, як їх виганяли німці з хати в степ. А ще пригадалося, як восени, збираючись до міста, мама ловила курчат-одноліток, щоб повезти на базар. Юркові ровесники серед величезних автомашин здавалися дуже малими, і солдати вкидали їх в кузови через борти так само легко, як колись мама кидала в клітку на возі курей.

Доки одних вкидали в машини, інші вихованці інтернату товпилися біля важкого колеса студебеккера, що наїхало на молоденький кленок і не зломило, а тільки нагнуло його. Чубатою своєю верхівкою сягаючи до верхнього зрізу борту, нахилене деревце так жалібно малювалося на фоні темного й грубого грузовика, що хлопчики, змовившись, дружно налягли на гумову брилу колеса, намагаючись відкотити машину й врятувати деревце. Але їм не вдалося зрушити грузовик і на сантиметр, він був загальмований. Зухвалих хлоп'ят повкидали в цей-таки грузовик, і деревце лишилось похиленим.

Про Юрка забули. Він сидів, сповнений жалю до цього кленочка, оглушений метушнею, дивився на все й думав: ніщо й ніхто не врятує оце деревце, нікому немає до нього діла. Всі поспішають. А навіщо так поспішати? Чого так нервує цей білобрисий лейтенант? Наче от-от хтось має приїхати, і тоді не вдасться лейтенантові закінчити оцю докучливу й дуже термінову справу.

У дворі вже були сутінки. Високий мур кидав на подвір'я довжелезну синювату тінь. Вона сягала до половини протилежного муру, верхня частина якого сліпуче біліла, бо на ній спочивало останнє проміння сонця. Від диму й пилу, від оцієї тіні й тісноти, що створювалася машинами, людьми й парканом, подвір'я здавалось задушливим і темним, а розчинена навстіж хвіртка наче кликала Юрка: «Іди сюди! Покинь оцей інтернат, оцю метушню, навіщо вони тобі?» І дивний неспокій охопив хлопця. Справді, куди їх усіх повезуть? І чому це так раптом? Може, в табір приїхали радянські представники, а інтернат їм не хочуть віддавати, хочуть сховати? Так, так! Інакше не поспішав би і не нервував так цей лейтенант, не зчинився б отакий бешкет, отака метушня. Оцими великими потужними машинами їх можуть завезти дуже далеко, і туди ніколи не приїдуть радянські представники. А в таборі, може, теж вантажаться люди, тільки в радянські машини, і, може, сьогодні ж дядя Андрій Борсуков поїде додому.

Юрко не зводить очей з розчиненої хвіртки і, вхопившись за нікельовану ручку дверцят, торсає її, крутить вгору і вниз, але відкрити дверцята не може. Нарешті, коли він, зібравши всі сили, натиснув ручку вниз, двері хряпнули й відчинились, так що Юрко від несподіванки вивалився з машини. Підхопившись на ноги, він шмигнув у хвіртку і щодуху помчав вулицею до трамвайної зупинки.

Коли він приїхав до табору, там було тихо. Не ревіли, як він сподівався, машини, не метушились люди. На прохідній, як і раніше, стояв вахман^[6] з рушницею, а в дворі було порожньо й темно. На Юрка вахман вирячив здивовані напівсонні очі й позіхнув. Закінчивши довге позіхання, він спитав Юрка:

— Чого вештаєшся? Вечір уже скоро.

— Я до дяді Андрія прийшов.

— До якого дяді Андрія?

— До Борсукова.

— У якій він штубі?

— Я не знаю.

— Майстер Кернер у них начальником?

— Не знаю.

— А чого ж прийшов, як не знаєш? — вахман зняв трубку внутрішнього телефону і подув у неї раз, вдруге. В цей час він дивився на Юрка так, наче хотів зараз спитати, скільки коштує його блуза, — уважно, невідривно й суворо. Нарешті в трубці щось затріщало, навіть Юрко почув. Але вахман не почув, мабуть, бо, ще більше вирячившись, гукнув у трубку:

— Га? — і, підождавши, доки тріск закінчиться, він зігнувся, наче стверджував щось. — Ага! Мені там Борсукова… Тут ось хлопчик прийшов.

Трубка знову затріщала, і знову вахман гукав кілька разів у неї своє «га?», а тоді повісив трубку. Заметушився, перевірив гвинтівку, поправив пояс і виштовхав Юрка з прохідної.

— Іди, йди собі, — говорив він. — Немає твого Борсукова, заарештували його. Ой, тут таке було, що… Тікай, а то й тобі й мені влетить.

Вражений цією несподіванкою, Юрко поплентався геть від табору і вже в трамваї, забившись у куток, стояв і думав, за що ж це заарештували дядю Андрія. Чи знав про це Олекса Петрович? І якщо знав, то чому він не сказав про це Юркові? Ні, мабуть, не знав.

— Білет! — над самим його вухом крикнула кондукторка.

— У мене немає грошей, — несміливо сказав Юрко.

— А чого ти сідав у трамвай? — злилась кондукторка, тягнучись до шнура, щоб подати сигнал, і не дістаючи його. — Чого сідав, га? — допитувалася вона, грізно насуплюючи брови.

— Переміщений я, — сказав Юрко, — у мене грошей це буває.

— Це мене не стосується, — кондукторка зупинила трамвай. — Злазь!

— Облиш, — тихо сказав їй робітник у спецівці. — Я заплачу за нього, тримай, — і він подав їй сірі пфеніги.

Ображений не знати на кого, їхав Юрко на площадці для переміщених і дивився у вікно. На потрібній зупинці він зійшов, але сідати на другий трамвай не зважився, а пішов пішки понад трамвайною колією, щоб не заблудитись.

Юрко прийшов до інтернату, коли вже смеркло. Він сподівався, що тут хтось залишився, і дуже здивувався, побачивши браму, відкриту навстіж, темряву у вікнах будинків. Він спинився у воротях, неначе вперше потрапив сюди. Відчинені двері в будинку темніли, а на подвір'ї виднілись поламані дерева, біліли шматки паперу, а поміж ними чорно світилися плями машинного масла. Недалеко Юрко примітив і чубатого клена, якого хотіли врятувати хлопчаки, і підійшов до нього. Зламаний біля кореня, він білів на асфальті зідраною корою. Очевидно, його переїхали переднім колесом, коли студебеккер заднім ходом виїжджав з подвір'я, а потім по ньому пройшли й інші машини — м'яли й рвали його верхівку брудним мазутом диферів, вкачували в пил — і лишили посеред двору, як нікчемного каліку.

Юрко дивився на це згублене молоде дерево й відчував жаль до нього. Підняв і поставив кленочка, але жилавий стовбур потріскався на місці злому в поздовжні стрічки і триматися не міг. Та й нічого було вже тримати, бо красиве раніше дерево зараз було схоже на брудну мітлу. Юрко, підтримуючи однією рукою деревце, постояв, подумав, що ж робити далі, і, обережно опустивши його знову на запилений асфальт, пішов до воріт: його лякала оця порожнеча за високими стінами інтернату, і він сподівався, що, може, хтось прийде-таки сюди.

Вулиця була порожня, але освітлена ліхтарями, і тут Юрко відчув себе сміливіше. Він сів на лаві біля воріт, все ще не знаючи, що ж його робити далі. Так минуло з годину, а може, й більше. Ніде нікого. Хотілося спати, та й нічна вогкість проймала до кісток. Хлопець часто позирав на будинок, але його лякали розчинені двері. Нарешті, зважившись, він перебіг подвір'я, вскочив у коридор, звідти у кімнату, де жив з товаришами. На ліжках все було на місці, крім ковдр. Юрко стягнув простирало з однієї, з другої постелі, поклав подушку, скинув черевики і ліг, укрившись з головою. «Пересплю, а там видно буде», подумав він, засипаючи.

Про Юрка згадали, як тільки посадка закінчилася і лейтенант Кроунті та Олекса Петрович сіли в машину. Юрський сполошився і вискочив, щоб пошукати хлопця, але лейтенант Кроунті, висунувшись червоним обличчям з машини, гаркнув:

— Назад! Я мушу вивезти колону з міста негайно! Сідайте!

— Та треба ж його знайти.

— Він, мабуть, поліз у кузов. Сідайте, хай вам чорт! Зараз же сідайте!

Студебеккери ревли, сповнюючи подвір'я синім димом, чулися перегуки шоферів, машини, вирулюючи, наїжджали одна на одну. Все це створювало страшенну нетерплячку, било лейтенанта Кроунті по нервах, вимагало простору. Як завжди в метушні, в останню хвилину нікому було відчинити браму, і лейтенант зробив це сам. Він з такою силою штовхнув її важкі половинки, наче хотів розбити об мур.

Нарешті виїхали. За вертлявим «джиппом» Кроунті посунули важкі студебеккери. Вони наповнили вузенькі вулиці передмістя ревом і димом і, вихопившись за місто, покотилися широкою і темною автострадою, все набираючи швидкості. Котились вони повз невеличкі акуратні села, повз виметені ліси, і оці великі машини схожі були на злодіїв, що пограбували когось у місті і тепер намагаються втекти. До самого заходу сонця стрілки спідометрів «джиппа» і студебеккерів не показували нижче вісімдесяти миль.

Уже в сутінки за якимсь переліском Кроунті наказав зупинитись.

— Підіть, — сказав він Олексі Петровичу, — взнайте, чи немає того шпінгалета на якійсь машині. Та швидко!

Розшуки нічого не дали, і Олекса Петрович повернувся з винуватим і похнюпленим обличчям.

— Його немає? — грізно спитав Кроунті. — Цей хлопчисько зіпсує нам усю гру. Ви чуєте, що я кажу? Якщо він потрапить до росіян, то з нього знаєте, який буде свідок? Проти нас цілий процес розпочнеться, і чорта лисого врятує нас Хелл і навіть саме Федеральне бюро.

— Що ж робити? — розгублено спитав Олекса Петрович.

— Ви ще мене питаєте! — крикнув Кроунті. — Ви повинні зараз же придумати вихід. Куди він міг податися? В табір?

— В табір, — покірно відповів Олекса Петрович.

— Сідайте в машину, — наказав Кроунті, а сам підбіг до переднього грузовика, що стояв тут же, підпираючи «джиппа» своїм буфером, і, подавши шоферові карту, сказав:

— Отут зупинитесь, нагодуєте хлопчаків і підождете нас. На світанку ми вас доженемо.

Потім він сів у свою машину, трахнув дверцятами.

— Поїхали назад! — наказав він шоферові.

Пізньої ночі в'їхали вони в Гамбург. Біля прохідної трудового табору лейтенанту сказали, що звечора приходив хлопчак до Борсукова, але його прогнали, бо Борсуков уже був заарештований.

— Це при вас він приходив? — спитав Кроунті вахмана.

— При мені, — ствердив той.

— Йолоп! Навіщо ви його відпустили? — лейтенант ударив рукавичками себе по долоні і з ненавистю й огидою глянув у квадратне обличчя вахмана. — Ух, і йолопи! — гаркнув він востаннє і вискочив з прохідної.

Олекса Петрович ледве встигав за ним.

— В інтернат! — наказав Кроунті шоферові і закурив.

Не встиг він викурити сигарету, як «джипп» влетів у двір і зупинився під самісінькою стіною, здивовано світячи на неї фарами.

— Шукайте його тут, — наказав він Юрському. І до шофера: — Ви теж ідіть шукати.

За кілька хвилин, розшукавши Юрка під купою простирал, Олекса Петрович поторсав його за плече, з силою підняв з ліжка і дав хлопцеві ляпаса:

— Ах ти щеня! Ставити мене під удар!

Від цієї несподіванки Юрко нарешті прокинувся, зіскочив з ліжка, і Юрський з допомогою шофера поволік його в машину. Лейтенант Кроунті вже спав. На запитання шофера, куди їхати, він пробурмотів:

— Доганяйте колону! — і, забившись в куток, заснув знову.

По широкій автостраді, що лягла від Гамбурга до Альп, летить у гори автоколона. В машинах сидять дванадцятирічні діти, стомлені цілодобовою їздою. Обличчя видовжені, суворі, як у дорослих. Їх везуть і везуть — далі від Гамбурга і далі від рідної землі. І немає тепер надії на те, що колись інтернатський режим скінчиться, немає надії повернутись у сім'ю, побачити мамину усмішку, тому й витає над колоною невидимий сум.

«І куди оце тільки везуть вас, мої малі й милі? — співає над вухом вітер. — Що вас чекає в майбутньому? Казарми і грубість, холод і бездушність, чужина і невблаганність — віднині й назавжди ввійдуть у ваше життя і калічитимуть ваші юні душі…» І ще про щось висвистував вітер, — та хіба все почуєш?

А попереду встають сині Альпи, обіймають небо й землю, наче хочуть перепинити машини з дітьми, наче ловлять їх, розметавши по горизонту шапкасті свої відроги.

Альпи, Альпи! Засніжені гори! Чи дасте ви справжній притулок оцим безпритульним дітям, щастя яких покрали бездушні люди? Чи огорнете ви їх своєю чарівною красою, оспіваною в піснях і віршах? Чи зігрієте хоч нею оці самотні покалічені душі?

Та тільки де вам узяти тепла, прославлені гори, коли навіть у найбільшу спеку ви самі неспроможні звільнитись од вічних снігів. Одягли їх на свої далекі верхи і хмуритесь над світом — суворі дідугани в білих шапках…

Ех, гори, гори! Хоч би ви були кращі від людей, які вкрали у цих дітей дитинство, наче вони самі ніколи не були дітьми… Будьте ж ви Альпами, гори, дайте цим дітям притулок та напійте їх на все життя своєю красою. І тоді вони будуть справжніми людьми, бо краса не дасть людині скалічити свою душу навіть в юні роки.