"Зорі падають в серпні" - читать интересную книгу автора (Сизоненко Александр Александрович)

Розділ третій МІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ

Весь день у ту неділю Юрко тинявся по подвір'ю як неприкаяний. Батька немає, мами немає, кому ж пожалієшся, що вже третій день болить голова, що в ушах дзвенить, а в роті так противно, наче смокчеш іржаве залізо. Так, немає вже й батька. Очевидно, німці дізналися, що він партизан. Хтось із своїх його зрадив, і тепер Юрко ніколи не побачить його карих усміхнених очей, не почує рідного голосу. Лишився він один-однісінький на цій чужині. Наче якась велика хмара впала йому на голову і висить та й висить чи не з самої отієї ночі, коли прийшов тато. Така коротка радість і такі страшні муки!

Юрка палить вогнем, йому здається, що він пірнув і одкрив у воді очі: повітря якесь зеленувате, все мляве, а голова в нього пухне, і щось зсередини так тисне на неї, що здається, вона от-от розірветься. Він іде до кімнати і, одягнений, взутий, падає на ліжко. З якоїсь сірої глибини напливає на нього черговий із сірими сердитими очима і щось йому кричить, але Юрко не розуміє, що саме, і зовсім його не боїться. Взагалі йому зараз до всього байдуже, от тільки він не може згадати, хто цей черговий: обличчя знайоме, а як його звати, Юрко не пам'ятає. Він ворушить губами, нахиляється до самого Юркового обличчя і розмахує руками.

— Я захворів, — каже Юрко, — в мене дуже болить голова, не кричи, — він закриває очі і поринає в темряву. Потім з'являються десь, наче з дна глибокого яру, голоси, хтось бере його холодними руками за голову, одкриває йому очі, і над собою, поміж якимись хмарами, Юрко бачить сивого лікаря в пенсне, отого, що оглядав їх з батьком в день приїзду. Цей лікар щось питає Юрка, але він не чує і не хоче розуміти, про що питає лікар. Він радий, що зустрів його, лікар, напевне, знає, де татко, от тільки треба спитати. — Де мій батько? — кричить він з усієї сили, але ніхто ніяк не реагує на його крик. Ага, нарешті лікар схиляється до нього.

— Ти щось хотів сказати? — питає він, але на Юрка накочується темний сон, і все щезає.

— У хлопця вже тиждень тому почався тиф, — відзначає доктор Ландман. — Я забираю його в свою поліклініку, фрейлен Бірке.

Сниться Юрі Муратову сон: десь бреде він порожнім селом — вулиці кінця не видно, і під ногами крута багнюка, а обабіч латки жовтого брудного снігу. Хати, кинуті господарями, пороззявляли роти розчинених сінешніх дверей, наче проголодалися і німо просять їсти. Заходить вечір. Косі тіні від хат лягли через дорогу, і Юрко то йде в такій тіні, і йому стає холодно, то, потрапивши в просвіт між хатами, відчуває на своєму обличчі, на голові, на руках — на всьому тілі ласкаві й теплі дотики сонячного проміння. Ступить один, другий крок, засліплений і пригрітий сонцем, а тоді знову бреде розгрузлою дорогою в холодній темряві.

Крута багнюка липне до верзунів важким, пудовим шматтям, і йому здається, що вся вулиця тягнеться за ногами. Невимовно важко йти, кожен крок коштує неймовірних зусиль — здається, оце ступне він востаннє і впаде.

Але він іде все далі й далі, йому хочеться вибратися з села засвітло. І не вдається. Раптово впала на землю ніч, стало темно, наче йому зав'язали очі, і він вже не бачить ні хат, ні вулиці, ні дороги під ногами. Тільки небо зеленувато світиться вгорі, плавають, переливаються в ньому, насмішкувато переморгуючись, зорі.

«Куди йти? Як бути далі?» хоче спитати хлопець, але навколо ні душі. Очевидно, жителів вигнали німці до лялечки, і тільки в різних кінцях села сумно, наче над покійником, виють покинуті собаки. Жах насувається на хлопця, йому моторошно стає від того виття, від темряви і розгрузлої дороги, що лягла йому під ноги та веде невідомо куди, і він потихеньку починає чалапати з дороги, сподіваючись прибитися до якоїсь хати. Вітер дме злий, колючий, — хоча б затишок, хоча б за стіною десь сховатися від нього! Хлопець тихо переставляє ноги, щоб не чвакала багнюка та не почули бездомні собаки. Вони, певне, показалися на самоті та у відчаї і розірвуть його.

Нарешті — стіна. Він сідає навпочіпки під стіною і заплющує очі. Вітер шумить за рогом; виє і виє десь на далекому кінці села пес; і Юркові здається, що оця самотність і темрява, оця брудна вулиця і ніч ніколи не закінчаться. І тоді, як блискавка, осліпила його згадка про море, про маму, про сонячний день, теплий, ласкавий вітер і, зірвавшись на рівні ноги, він крикнув:

— Мамо! Мамочко! — і побіг геть із цього покинутого села, од цього виття, що годне витягти серце, від оцієї темряви. Він біг, натикаючись грудьми на паркани, налітаючи на колючі кущі, і, продершись крізь них, полетів раптом у яму. Напружився, очікуючи удару після падіння, з жаху тріпнув головою і раптом побачив світло.

Після такої темряви, в якій він біг і падав, світло здалося йому нестерпно різким, і Юрко на мить заплющив очі. Глянув знову і побачив вікно, розчинене в сонячний зелений простір, квітучий бузок, що врунився чудесними хвилями туману — здається, ось зараз подме вітер, ці хмари гойднуться раз, вдруге і полинуть угору. Все це було таке миле, таке прекрасне після важкого сну, що Юра, не знати чому, всміхнувся і з очей його, які здавалися на змарнілому, худому обличчі дуже великими, потекли на подушку сльози. Він плакав, і все в ньому здригалося, і дивно було, що навіть плакати в цьому світі, де є сонце, квіти, голубе небо, — навіть плакати тут солодко, радісно: все це, навіть сльози, якось оновляє тебе.

Щось біле й легке, випливши із-за Юркової голови, закрило на мить вікно, пройшло далі, і хлопець побачив у себе в ногах молоду жінку, що уважно дивилася на нього. Погляд її був суворий, вичікуючий і тривожний, як у мами, коли вона питала Юрка: «Де ти був, халамиднику?»

«А справді, де я був?» подумав хлопець, готуючись до відповіді.

Та жінка нічого не спитала. У неї здригнулися куточки губ, брови трохи піднялися, і раптом тепла ласкава посмішка освітила її чоло, очі, лице. Вона наблизилась до Юрка і погладила його по голові. Рука була прохолодна і пахла чимсь приємним і незнайомим.

Потім Юркові принесли їжу — він їв і всміхався. Все його радувало: і весна, що пнулась у вікна квітучим бузком, і щебетання пташок, і власні худі руки, і навіть те, що він дихав, дивився, їв. Усередині в нього була якась дивна лоскітлива порожнеча, і ніщо вже не боліло, нічого не хотілося — тільки б отак лежати і дивитися, дивитись на все… І навіть про батька й матір він в цю хвилину не згадував, поринаючи в перший здоровий сон після тяжкої хвороби.

Про все це, гірке й непоправне, він згадає потім; про батька і матір йому не раз нагадає життя, нагадає жорстоко й страшно, і багато ще горя чекає малого Муратова на землі. Але все це потім, все це не тут, не в палаті клініки доктора Ландмана, а там, у широкому світі, де плетуться людські стежки, по яких бродять і смерть, і зрада, і радість та щастя. А зараз хлопець вернувсь до життя і радів йому всією силою своїх десяти літ. У такому віці ніяке горе не може заступити життя і ніяка радість не зрівняється із звичайною людською радістю — жити!

Юрко, виснажений в дорозі, переносив тиф важко. Три тижні він не приходив до пам'яті, температура весь час трималася висока, і Магда Ландман щоранку входила до палати з острахом: чи витримав він цю ніч? Вона підходила, дивилася на температурний лист, а потім брала Юркову руку і слухала пульс. Він був слабий і частий. Воскова рука хлопчика обпікала її. Магда дивилася на оце худеньке, загострене обличчя, вкраплене в подушку, на потріскані губи, на гостренькі плечі під смугастою клінічною сорочкою і, слухаючи Юркове важке дихання, відчувала, як тяжко хлопцеві зносити хворобу. Відчувала вона це органічно, так, що їй самій ставало тяжко дихати, і її жахала думка про те, що от вона зараз встане, відійде від Юркового ліжка, і їй буде легко дихати, жити, милуватись весною, а він залишиться із своєю хворобою і буде страждати день, ніч, знову день, ніч. Доки?

Хоч відтоді, як замінила вона в клініці свою матір, що померла, заразившись від хворих холерою, минуло кілька років, Магда назавжди лишилась вразливою і страждала від чужих страждань. Юра Муратов, становище якого було жахливе, викликав у її душі таку ніжність і співчуття, неначе це була її рідна дитина. Може, це ще й тому, що батько багато про нього говорить, багато клопочеться і навіть дзвонить з роботи по кілька разів на день. Повертаючись додому, він одразу ж питає про здоров'я Юрка. Раніше він неодмінно питав Магду:

— Що на фронтах? Ти слухала радіо?

Тепер же, переступивши поріг, він неодмінно говорив:

— Ну, до закінчення кризи лишилося стільки-то. А яка в нього температура? Ще не опритомнів?

А коли криза пройшла і Юрко опритомнів, Магда щиро зраділа. Однак через кілька днів температура почала падати далі, хлопець нічого не міг їсти, його організм переборов тиф, але надломився, виснажений остаточно.

Магда подзвонила батькові, і той сказав одне слово:

— Кров.

Так, Юру могла врятувати тільки кров. Але де її взяти? Воєнного часу це велика розкіш! Адже госпіталям не встигають постачати кров донорські пункти, а в хлопчини ще й перша група. Ну де її взяти? Ні Магда, ні доктор Ландман не могли нічого вдіяти.

У неділю вперше до клініки прийшов Юрський. Він знав, що Юркові вже минулося все страшне і він видужає. Тому звістка про те, що хлопцеві погіршало, дуже вразила Олексу Петровича. Він бігав навколо доктора, вмовляв його, потираючи за звичкою руки, а той суворо дивився на нього з-під окулярів і мовчав.

— Хлопцеві потрібна кров, — сказав нарешті він. — Перша група. А де її взяти?

Вражений Юрський постояв якийсь час, попрощався і пішов.

— Перша група, — бурмотів він, — перша група…

Заходив вечір. Це був ворог хворих: хворій людині завжди тяжче увечері — і тому Магда в цей час відчувала не спокій, не тиху замріяність чи задуму, а тривогу.

Бузок уже цвів, і духмяні пахощі висіли в повітрі, яке, здавалося, навіть погустішало від них. Земля ледь відчутно дрижала — десь далеко бомбардували якесь місто, але до цього звикли, і навіть Магда не звертала уваги на такі «дрібниці». Вона вже збиралася йти до палати провідати Юрка, коли хвіртка одчинилася і на веранду зайшов Олекса Петрович.

— Знову ви? — здивувався доктор Ландман. — Чому?

— У мене перша група. Візьміть у мене кров для хлопця.

— Як? У вас? Це дурниці! Ви впадете на роботі завтра ж.

— Ви помиляєтесь, докторе Ландман. Я вже другий тиждень працюю в інтернаті, тобто фізично нічого не роблю і споживаю хорошу їжу. Головне — в мене перша група. Візьміть мою кров і врятуйте хлопця. Це для мене вся втіха, — голос Олекси Петровича упав. Він схилив голову і дивився собі під ноги.

— Магдо, зроби аналіз на групу і на гемоглобін, — доктор Ландман пильно дивився на Олексу Петровича, наче прикидав: упаде вчитель чи не впаде?

— Ходімте, — звернулась Магда до Олекси Петровича і пішла вперед. Він слухняно пішов за нею, чомусь намагаючись ступати в її слід — нога в ногу. Це було важко зробити, бо кроки у Магди часті й маленькі, і Олекса Петрович сердився на себе, на те, що власні ноги його погано слухаються.

Аналізи вийшли непогані, і доктор Ландман повів Олексу Петровича у свій кабінет.

Наготувавши інструмент, Магда стягнула руку Юрського гумовим джгутом, доктор Ландман приготував шприц. Вени в Олекси Петровича виявилися товстими.

— Чудові вени, — похвалив доктор і схилився над рукою Юрського. — Цей хлопчик ваш родич? — спитав він, звичним рухом вганяючи голку у вену.

Олекса Петрович майже не відчув болю.

— Ні, — відповів він. — Ми з одного села, жили поруч. Хлопець зріс на моїх очах. А тепер лишився сам…

— Як ви себе почуваєте? — спитала Магда.

— Добре, — відповів Юрський, спостерігаючи, як доктор Ландман поволі тягнув шприцем з його вени кров. — У мене, — продовжував він розповідь, — не було своїх дітей. Все чужі й чужі в школі. А до цього звик, ну просто наче рідний він мені.

Доктор Ландман нарешті вийняв шприц, приклав до проколу вату в спирті і зігнув руку Юрського. Повернувшись до світла, він підняв шприц голкою вгору. Кров проти лампи рубіново світилась.

— Запиши, Магдо, десять кубиків, — сказав він дочці.

— Ваше прізвище? — спитала Магда Олексу Петровича.

— Юрський, — відповів він.

Із шприца раптово вирвалась цівка крові. Не діставши стелі, вона впала на руки доктора і забруднила білосніжні рукави халата. Доктор Ландман повільно повернувся до Юрського і подивився на нього так, ніби вперше побачив або наче впізнавав і не міг пізнати.

— А як ви пишетесь? Через умляут чи через йот?

— Через йот, — відповів Олекса Петрович, немов школяр, підвівшись із стільця.

— А треба через умляут, — сердито сказав йому доктор, віддав шприц Магді і скинув халат. — До побачення, — кинув він Юрському. — Приходьте днів через три, може, ваша кров знадобиться ще. Хоча… — він махнув рукою і вийшов.

Олекса Петрович потоптався на місці і, попрощавшись із Магдою, вийшов і собі.

Дівчина сиділа якийсь час, думала, чому образився батько, і ніяк не могла придумати. Взагалі він на роботі нервує, може сердитись через дрібниці, але сьогодні нічого такого, що могло б його розсердити, не було.

Вона чула за стіною батькові кроки і все більше й більше дивувалась, що його так схвилювало. В такі хвилини батько не любить, щоб його турбували, а їй так хотілося з ним поговорити. Проте йти до його кімнати вона не наважувалась.

Та ось кроки наблизилися до дверей і завмерли. Вона уявила, як батько стоїть перед дверима, пощипує брову і дивиться собі під ноги, або на ручку дверей, чи ще на якусь дрібницю.

Двері рипнули. Доктор зайшов і якийсь час ходив туди й сюди перед столом Магди. Нарешті спинився.

— Вже кілька ночей мене мучила одна думка. Прокинусь годині о п'ятій і ніяк не можу згадати прізвища під отим доносом на Муратова. Сьогодні оце згадав. Донос був підписаний Юрським, через йот. А треба через у-умляут, — розумієш?

— Так оцей старий виказав Муратова? — жахнулась Магда. — Батька оцього хлопця?

— А я знаю? — крикнув доктор. — Я на такі запитання не відповідаю! — він пішов до дверей, але на порозі зупинився. — Ти ще сумніваєшся?!

— А кров? Чому ж він кров свою віддає хлопцеві? Як можна не сумніватись?

Доктор вернувся до столу і, махнувши рукою, сів.

— Я теж сумніваюсь, — стомлено сказав він, — і нічого не розумію.

Олекса Петрович Юрський не зупинився ні перед чим, він робив усе, що тільки можна було, аби покинути табір та позбавитись його режиму, голодного і холодного існування, важкої роботи по розчищенню вулиць, завалених руїнами. Через кого тільки можна було, він слав листи перекладачеві розподільчої комісії Еріху, який був відповідальним працівником гестапо. Кілька разів ходив до нього особисто і просив поклопотатися перед кимсь вищим, комусь доповісти про нього, але Еріх його вигнав раз, вдруге, а потім сказав, щоб Олекса Петрович сам вибрав собі іншу роботу і більше не морочив йому голову.

«Яку роботу? Де? — думав старий, ідучи від Еріха. — Хіба в інтернаті? Ні, з табору треба вибиратися за будь-яку ціну».

Юрський вже давно думав про інтернат. Адже він вчитель, знає німецьку й російську мови — це єдина і найкраща для нього робота.

Прийшовши в інтернат та дізнавшись від фрейлен Бірке про хворобу Юрка, Олекса Петрович хотів з нею повести делікатну розмову, але Бірке одвернулась.

— Момент! — зупинив її Олекса Петрович і швидко заговорив німецькою мовою. Він метушився, тикав собі пальцем в груди, а потім пішов за фрейлен Бірке у двір і продовжував її переконувати в чомусь напівшепотом. Він насуплював брови, втягував голову в плечі і був схожий на актора, що грає страшну роль в дитячій п'єсі.

Бірке раптом підвела брови, розціпила зуби і вперше з ніг до голови оглянула Олексу Петровича.

— Натурально, доннерветтер, це дуже цікаво! — сказала вона і всміхнулась. — Гаразд, я поговорю з начальством, — пообіцяла вона на прощання й записала до свого блокнота номер табору і прізвище Юрського.

— До побачення, — фрейлен по-військовому клацнула закаблуками і пішла в двір.

— Так я прошу вас не забути! — крикнув їй услід Олекса Петрович.

Фрейлен Бірке хитнула головою.

А через кілька днів, коли табірники повернулися з роботи, до штуби^[5] з майстром Кернером зайшов перекладач-гестапівець Еріх.

— Юрський! — гукнув він. — До мене!

І коли розгублений Олекса Петрович підтюпцем підбіг, той швидко задав йому кілька запитань німецькою мовою і коротко наказав:

— Збирайся! І швидко!

Олекса Петрович зібрався миттю і, наспіх попрощавшись із сусідами, пішов за перекладачем. Гестапівець ішов попереду, засунувши руки в кишені, за ним, шкутильгаючи, поспішав Юрський у своїх дерев'яних шкарбанах, а позаду, акуратний, як завжди, йшов майстер Кернер, задумано пощипуючи вуса.

— Куди вони його повели? — стурбовано запитав сусід Юрського.

— В інтернат, може, — невпевнено мовив Борсуков.

— За віщо це старого?

— Куди це його?

Але ніхто нічого не міг сказати. Тимчасом Еріх замкнувся з Юрським у кабінеті начальника табору і довго про щось розмовляв, перш ніж написати йому рекомендаційного листа до начальника інтернату. Того ж вечора Олекса Петрович був на новому місці.

Юрко побачив його, вийшовши з клініки. Олекса Петрович був у новому костюмі з простенької тканини, в пристойних черевиках, гладенько виголений і причесаний.

— А я вже чекаю тебе, — радо сказав він Юркові, взяв його за руку і повів до трамвая.

Після повернення з клініки Юрко знову посварився з Осою. Трапилося все це після сніданку, коли лаштувалися йти на роботу (дітей водили на тютюнову фабрику набивати сигарети). Юрко ненароком наступив Осі на ногу, і мстивий Оса, знаючи, що слабий після тифу Юрко не дасть йому на цей раз здачі, навідліг ударив його в обличчя. Від удару Юркові блискавки засвітилися в очах. Він закрив лице руками і схилився. Тоді Оса вдарив його ще раз по голові.

В цей час почулася команда «струнко», і Юрко, похитуючись, випростався. На правому фланзі, наче десь далеко-далеко, маячила постать начальника інтернату в жовтій формі із свастикою на рукаві. Він ішов понад строєм і свердлив водянистими очима кожного учня.

Вийшовши насередину, він зупинився, надувся, мов півень перед тим, як заспівати (не вистачало тільки, щоб начальник ляснув себе по боках обома руками, як півень крилами), і гаркнув, викинувши руку вперед і вгору:

— Хайль Гітлер!

— Ха-айль! — недружно відповіли йому хлопчаки, теж викинувши руки.

У Юрка з розбитого обличчя текла кров, він затиснув носа й рота лівою рукою і так лишився стояти. І хоч на привітання він, як і всі, підняв праву руку, начальник примітив, що стояв він неправильно і навіть не крикнув «хайль».

Знявши окуляри, він довго придивлявся до Юрка, потім надів їх і спитав:

— Чий це вихованець?

— Мій, — сказав Олекса Петрович.

— О! Ваші вихованці не хочуть мене вітати? Чому? Ви їх не навчили?

Олекса Петрович щось хотів пояснити, але начальник гаркнув на нього так, що в шеренгах усі здригнулись.

— Навчіть його вітатися! Зараз же!

— У нього розбите обличчя.

— Я його не заставляв цього робити. Це мене не обходить. І потім, що за розмови? Візьміть його і підіть до мого кабінету. Ми там поговоримо з вами.

Про жорстокість начальника інтернату навіть Юрко встиг наслухатися немало розповідей. Кажуть, він б'є вихователів у себе в кабінеті за дрібниці. В доброму настрої він влаштовує бійки дітей в інтернаті і переможців преміює бутербродами. Сам він знає бокс і, розбираючи бійки, дає вказівки, куди краще бити, щоб послати противника в нокаут, його прихильністю користувалися Оса та подібні до нього, що не так силою і сміливістю, як підступністю перемагали ровесників. Взагалі бійки в інтернаті не заборонялись. Навпаки, заборонялось скаржитись, якщо тебе поб'ють.

Олекса Петрович вів Юрка в кабінет начальника вперше. Він був схвильований і дорогою мовчав. У кабінеті він спитав, як усе це трапилось, і Юрко розповів йому про сутичку з Осою.

Начальник зайшов через півгодини, без потреби переклав на столі якісь папери і нарешті бликнув на Юрка, потім на Олексу Петровича.

— Я не потерплю такого… такого неподобства! — крикнув він. — Зараз же відшмагайте оце щеня і киньте в карцер.

— Він недавно з клініки, — спокійно сказав Олекса Петрович. — І потім… Йому розбили обличчя, він абсолютно не винен.

— Ага, ви смієте мені заперечувати? — тихо спитав начальник і ступив крок до Олекси Петровича. Темну нитяну рукавичку він натягнув сильніше, стиснув кулак.

Юрко завмер. «Зараз він уб'є Олексу Петровича», думав хлопець, дивлячись на широку, туго обтягнуту френчем спину начальника. Олекса Петрович здавався проти начальника школярем. Але в якусь невловиму мить, коли для удару було підведено вже руку, Олекса Петрович вихопив з кишені невеличкий пістолет і ткнув його начальникові в груди.

— Ви не вдарите мене, — спокійно сказав він, — один рух — і ви мертві.

Хвилину в кабінеті панувала тиша. Блідий Олекса Петрович все ще тримав пістолет перед грудьми начальника.

— Ага, — сказав начальник, скидаючи свою рукавичку, — я забув… Вас прислав Еріх?

— Про це начальникові інтернату забувати не годиться, — сказав Олекса Петрович, ховаючи пістолет.

— Ну, добре, — махнув рукою начальник.

Розмови їхньої Юрко не розумів — говорили вони німецькою мовою, — але був страшенно здивований: звідки взявся у Олекси Петровича пістолет? Ще більше його здивувала рішучість старого вчителя, і від цього випадку він ще більше став поважати Юрського.

Минуло кілька місяців. Юрко зовсім оклигав після хвороби. Він давно вже призвичаївся до солдатського режиму в інтернаті і з того часу, як переміг Осу вдруге, став зовсім своїм серед хлопців. А що всі в інтернаті мали прізвиська, то його називали Шакалом.

Вдень звичайний казармений ритм, навчання й робота не давали дітям часу на роздуми; нікого ні на хвилину не лишали на самоті — в цьому був весь сенс інтернатської системи. Але ночами Юркові часто снився вагон, обличчя хворої матері, батько перед столом комісії — і серце його починало щеміти.

Ні товариші по інтернату, ні Олекса Петрович не могли заглушити відчуття самотності, що завжди супроводжувало його. Все — від ранкової гімнастики, умивання по команді і жовтого, як плац, подвір'я, до казарменого ліжка, роботи на тютюновій фабриці і ненависних облич учителів — усе, все було чуже, нестерпне і важке, як камінь у дорозі.

Бували хвилини якогось особливого душевного стану, коли раптом, наче в дійсності, поставала перед очима рідна домівка, кам'яниста стежка під босою ногою, вперше нагріта весняним сонцем… Або літній полудень, море, ліниве й розморене спекою, біля хати милий мамин силует з піднятою догори рукою і рідний поклик: «Юро, йди їсти!»

А ти виходиш з моря і, захопивши штаненята, мчиш вибриком додому, а навкруги — стільки простору, сонця й вітру! І ні мурів, ні піщаного плацу — сама воля навколо тебе.

І страшно тепер подумати, що все це минуло назавжди і ніколи не вернеться, що не долине до твого слуху рідний мамин голос, що її вже нема на землі і що ти на все життя — один, один…

Дитинство! Ти найкраща і найсвітліша пора в житті! Світ ніколи не буває потім таким яскравим, таким таємничим і прекрасним. Яке б ти не було, для кожної людини ти — свято, сповнене сонцем, безтурботністю і тихою радістю від ненароком зловленого на собі закоханого погляду матері або батька. Так, ти найкраще і неповторне!

Але яке ж ти страшне, дитинство, без батьків, без рідного дому — в чужій Чужині! Як глибоко краються юні серця найменшою образою, як калічать їх несправедливість і жорстокість, як змушує страждати самотність! Лише в нелюда не здригнеться серце, коли він дивиться на чужу дитину, що поневіряється без батьків. Дитяче вразливе серце зносить усе найтрагічніше: замість захисту і поради, на чужині дітей чекає палиця, замість материного теплого слова — злий шепіт або лайка безсердечного вихователя. І черствіють дитячі душі, і ліплять з них, як з воску, все, що захочуть, підступні люди.

Ні, страшне ти, отаке безталанне дитинство! І краще б тебе не діждатися нікому…