"Зорі падають в серпні" - читать интересную книгу автора (Сизоненко Александр Александрович)

Розділ шостий ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД

У Садовськ Муратов приїхав зранку. Ще сонний туман висів над морем, гойдався над самісінькою водою — от-от попливе, здіймаючись в небо, а тоді низько полине над степом легкими, прозорими хмарками, дивлячись на які, степовик, зупинившись у борозні, потопчеться на місці і, торкнувши пшеничного вуса, всміхнеться:

— Х-хе-хе, яка благодать. Ще буде тепла того, ой-ой-ой!

А біленькі хмарки, пустотливі, як діти, швидко-швидко пробігають над степом такі веселі, що й поле, здається, всміхається, і пташки, й посіви, і лиш прадавні могили, які бачили на своєму віку всякої всячини, лишаться байдужими. І в тій байдужості чується мудрість і одвічний спокій. Ці старезні кургани здаються сумними-сумними, наче тужать за тим, чого не знають люди, і лишаються вірними тому невідомому, і стоять собі — горді, самотні (хоч їх і багато) й німі. І скільки б не загравали з ними хмаринки, скільки б не голубило їх сонце, вони, темніючи від старості, так і залишаться байдужими мудрецями стерегти спокій і тишу полів.

А море, звільнившись від туману, закохано усміхнеться сонцю, спалахне сліпучим догідливим блиском і замре так на цілий день, ніжачись під ласкавим промінням.

Муратов, зійшовши на берег порожніми й тихими вулицями, довго стояв і дивився, як мінялися барви на морі, як легко здіймався у небо туман і як плив він собі, вільний і безтурботний, викликаючи в Муратова заздрощі й сум.

Він звик до моря, він за цей час скучив за ним, але було щось тривожне, щось неприємне в оцьому краєвиді. Може, це від далекої віхи в морі, яка закарбувалася в пам'яті так виразно, а може, від думки про те, чого вік сюди приїхав і що його жде в майбутньому. На Босфорі йому часто снилася вілла Хертвіга. Всміхалась і манила, мов далеке і сподіване щастя, — Хелл виразно натякав, що після вдалого закінчення операції Краба він, Шакал, житиме в ній, відпочиватиме щоразу, повертаючись із завдання. Тепер вона сниться все рідше. Частіше він згадує Олексу Петровича, останню розмову з ним, і його розповідь про самотність, про безпритульну старість здається зараз Муратову справжньою трагедією, зрозумілою йому, близькою, бо його доля стає все більш подібною до долі Юрського. Адже чим краще ставляться до нього отут люди, тим самотнішим почуває він себе серед них, тим йому тяжче: ставляться вони так хороше не до нього, не до Шакала, що приплив із-за моря човном шкодити на цій землі, ставляться так гарно і тепло до іншої людини, до шофера, до демобілізованого солдата Юри Муратова, роль якого він зараз грає і гратиме доти, доки не почне робити того, за чим його сюди послали…

Так, вілла Хертвіга все менше й менше всміхалась йому. Вона була далеко, десь в іншому світі, який з кожним днем віддалявся і віддалявся. І чим більше Муратов вдумується в теперішні свої стосунки з людьми, тим дивнішими здаються слова доктора філософії: «Людина людині — вовк».

Там, в коледжі, серед тих людей, що живуть іншим життям, зовсім не схожим на те, яким живуть оці прості шофери, вони здавалися правильними, він вірив у них і не вірив у людей. Особливо після того, як дізнався, що Олекса Петрович (подумати тільки! Олекса Петрович!) зрадив його батька. А доктор філософії і режим коледжу допомогли зненавидіти їх. Він хотів бути першим у всьому, кращим за всіх, найсильнішим, найсміливішим у коледжі. І не лише в коледжі. Це було до вподоби його вихователям і цілком влаштовувало їх. А тепер все це здавалося незрозумілим. Слова доктора філософії тут, серед нових людей, серед простих, грубуватих шоферів, утратили здоровий глузд.

Справді, як тут до нього ставились! Як турбувалися, щоб йому добре жилося, щоб нічого не хвилювало, не заважало працювати. І товариші, і начальство серед своїх турбот — усі знаходять час подумати про нього, Шакала, чимсь допомогти. Взяв він гроші на костюм у касі взаємодопомоги, і всі товариші раптом наперебій почали пропонувати: попрацюй за мене, будь другом! І він працював. А прийшов одержувати першу свою зарплату — здивувався: заробіток у нього був чи не в два рази більший проти інших. Значить, спеціально робили шофери так, щоб він більше заробив, щоб легше було розрахуватися з КВД і ще щось придбати з одежі.

А це вже разів два Надя Лепетова говорила йому про те, що скоро почнеться учбовий рік, треба в школу вступати, вчитися треба. І не лише вона, товариші теж про це говорили. Тільки делікатно. Василь Гавриш, так той вже разів три питав:

— Так у який клас ти підеш? — і махав рукою. — Я забув, що в тебе це питання взагалі не вирішене. А воно, знаєш, нічого… Можна і працювати, і вчитися у вечірній школі, ще й погуляти добре…

— Та мене щось не тягне до гульні.

— Тим більше! Я б на твоєму місці прямісінько до академіка дійшов.

А через кілька днів знову та ж сама розмова про школу. Толя Ференчук йде у восьмий клас. Накупив собі книжок, автоматичну ручку, і Муратов одного разу знайшов у своїй тумбочці пачку зошитів.

— Візьми, Толю, ти ось до мене зошити свої поклав, — Юрій подав йому покупку. Але Ференчук не взяв.

— То я тобі купив. Може, підеш у школу — згодяться.

І здавалось би, що їм до нього, до чужої людини, якби навіть він був справді демобілізованим солдатом? А от же піклуються, як за рідного. Усе це було незрозумілим, дивним для Муратова, він не вмів з'ясувати цю безкорисливу дружбу і щедру доброту і не стільки розумом, скільки душею, з обуренням відчував облудність дикої сентенції доктора філософії: «Людина людині — вовк».

Оці кілька тижнів роботи серед хороших, привітних людей зробили в душі Муратова хаос: він непомітно для себе захопився звичайнісінькою роботою. Не вовками були йому шофери, а за цей короткий час стали друзями, відвертими, щирими й уважними, яких у нього ще не було в житті. Коли б йому сказали півмісяця тому, що в нього буде стільки друзів у Городищі — і яких друзів! — він не повірив би нікому.

А найголовніше — це саме життя отут, в цій омріяній країні його дитинства! Тоді, хлопчаком, він не розумів його до кінця, а тепер уся привабливість вільної праці, постійне відчуття, що ти робиш людям добро, що ти такий, як і всі, в оцьому велетенському колективі, що тебе тут поважають і ти потрібний, завжди потрібний для хорошого діла, — все оце світле, ясне, незвідане на протязі кількох тижнів непомітно витісняло з його душі оте чорне, підле й підступне, до чого його готували цілих дванадцять років.

Воно якось наче відсунулось за цей час, а отут, у Садовську, знову стало перед очима у всій своїй мерзенності, і Муратов відчув до нього страшну, непереборну відразу. Все зараз кричало в ньому: «Не хочу! Не можу!» Але напливала інша, твереза думка: «А хто тобі повірить? Хто тобі простить твоє навіть ще й не здійснене шпигунство? Га?»

І це теж була жорстока правда дійсності, від якої треба було б утекти, як оце тікає від моря туман…

Та не втечеш, не позмагаєшся з туманом, не розчинишся у повітрі безслідно: людина лишає в житті сліди своїх вчинків і праці. Йди, Шакале, роби брудну свою справу, хоч яка вона бридка тобі, хоч краще б ти зараз пішов світ за очі і не знав ні хертвігів, ні хеллів, ні Дракона, ні оцієї віхи в морі, що стоїть поряд із затопленим човном, як свідок твоєї шпигунської долі.

Муратов оглянувся, наче хтось міг підслухати його думки, і швидко пішов понад берегом. На березі вже де-не-де лежав одяг, купальники або робили гімнастичні вправи, або просто походжали по білому м'якому піску. Це були здебільшого заядлі купальники — чоловіки, бо в таку пору жінки люблять поніжитися в ліжку, досипають вчорашні, згаяні в господарських клопотах хвилини.

За Садовськом порожньо. Десь на озерах кигикають чайки чи якісь інші птахи, але ні рибалок, ні мисливців немає. Юрій швиденько накопав у ямі черв'яків, вийняв з кишені перемет і, насадивши на гачок наживку, закинув. Пошукав очима, за що б прив'язати. Ага, ось він, той пакілець, навіть нарізка для шнура. Муратов прив'язав до нього перемет і витягнув з кишені другий. Закинувши другого перемета, Муратов оглянувся. Нікого.

Тоді він підвівся, відміряв від пакільця метр і просто руками почав рити пісок.

Рацію він надибав швидко. Ще раз оглянувся і вийняв її з мокрого піску. Гумовий чохол знімав обережно, щоб не змочити батарею, але рація була абсолютно суха.

Муратов одкрив її, встромив у пісок бамбукове вудлище — антену, що була зарита разом з рацією, і ввімкнув приймач. Рація ожила, почувся тріск, шипіння, а Муратов боязко оглядався, і йому здавалося, що ці звуки чує весь Садовськ. Але гола рівнина була порожня; простір був такий широкий, так далеко було видно звідси, що Муратов з вдячністю згадав Кенгуру: умів той вибрати місце, нічого не скажеш.

Риба не ловилася. Муратов без потреби виймав перемет, нанизував нову наживку і закидав. Натренованим слухом він слідкував за тріскотнею і шипінням рації, але знайомих позивних у тому хаосі звуків не знаходив.

Та ось, нарешті, близько й виразно застукотіло знайоме: «Та-ті-та-ті-ті».

Просто на піску Муратов писав цифри. Вони падали, як дозрілі сливи з дерева, коли його трусонеш. Писав і на ходу читав написане, бо знав код напам'ять.

Але Муратов не включив передатчика. Хоч як було спокійно в. полі, хоч день був такий лагідний і мирний, у Муратова була певність, що отут, в Садовську, стежать зараз за ефіром сторожко; варто йому стукнути ключем хоч кілька разів, як його засічуть і тут же схоплять.

Треба було дати хоч позивні, але він ніяк не міг взятися за важіль, щоб переключити рацію на передатчик. Там десь чекали його відповіді, його підтвердження, але він мовчав. І в тій мовчанці було щось злісне — він це відчув і сам здивувався. Знову застукала морзянка близько-близько.

Морзянка змовкла, ніби втомилась, ніби той, хто її відстукав, притаївсь отут, у чорному оці, і стежить за Муратовим. Але він, злісно дивлячись на неї, теж мовчав.

— От не відповім, і все! — процідив крізь зуби. — Побачу тоді, як ви луснете там від злості, — він гарячково натягнув на рацію чохол і зарив її у пісок.

Море зализувало ямку, яка лишилася над схованою рацією, а він дивився, як пісок стає гладеньким, як губляться останні сліди, і думав про те, що він теж може отак загубитися, що варто йому не відповісти сьогодні о двадцятій годині, і хай тоді шукають його. «Не буду відповідати!» вирішив він і пішов у Садовськ обідати.

З апетитом поїв свіжого борщу в душній чайній і пішов знову до моря. Берег так усіяний купальниками, що ступити ніде. Осторонь від пляжу, недалеко від біленької хатки, Муратов роздягнувся і пішов у море. Збоку нерухомо стриміла з води віха і манила, кликала його подивитись, чи є там човен, що так гарно послужив йому недавно. Але він позирав на віху скоса, крадькома і йшов все далі в море. Вода була тепла, ласкава. Він з насолодою пірнав і бовтався в ній. Деякі плавці позапливали он куди — далеко-далеко! — і світять з води голубими й рожевими шапочками, наче бавилися там діти і позабували свої м'ячі. Муратов і собі плив далі, все повертаючи до віхи.

Ніби ненароком, проплив він повз неї і, пірнувши й розкривши очі, в прозорій, як скло, воді помітив темну пляму човна. Прикиданий водоростями, він, напевне, і з літака залишається невидимим, а от збоку, коли пірнеш під воду, його видно добре. Човен, мабуть, не знайшли, бо він лежав під водоростями так, як тоді прикидав його Муратов. «Лежи, лежи, друже, — подумав він. — Може, ще пригодишся мені». Покупавшись, вийшов на берег, приліг на піску й задрімав. Потім одягнувся і пішов за Садовськ.

«Піду послухаю, — вирішив він. — А відповідати не буду».

Але послухати йому не вдалося. За Садовськом, далеко-далеко, саме на тому місці, де він ловив рибу, жевріла яскравочервона жіноча сукня. Позаду жінки йшов чоловік у світлому костюмі.

Вони йшли до Садовська із степу, брели понад морем повільно, не поспішаючи, і Муратов попрямував їм назустріч.

Жінка йшла, стомлено й щасливо схиливши голову, безвільно махала такою ж, як сукня, червоною шовковою хустинкою. Очі в жінки були сині, як море, великі й такі ласкаві, що Муратову здавалось, ось-ось вона зупиниться і ніжно погладить землю і море, траву й дерева — весь світ. Обличчя її, певне від жари, пашіло; на повних пошерхлих губах грала тиха й мрійна посмішка.

Її товариш виявився високим, струнким, дуже засмаглим. Він дивився на море задумано й строго, йшов по вузькій стежці, ступаючи слід у слід за жінкою. Руки заклав за спину і, трохи схилившись уперед, думав, очевидно, про щось приємне, бо обличчя його світилося. Взагалі ці двоє людей були щасливі своєю молодістю, красою, тим, що вони були разом.

«Закохані», подумав Муратов, і йому чогось пригадалася Надя Лепетова. Серце занило, і він ладен був впасти на траву або кричати з туги.

А ці двоє щасливих пройшли повз нього, не глянувши, не звернувши ніякої уваги, наче проходили повз стовп або камінь. Брели ліниво, стомлено, і в кожному їхньому кроці було спокійне щастя, була тиха й злагоджена радість. І так вони імпонували оцьому морю, оцьому ніби нерухомому повітрю, оцій степовій тиші, що від їхньої присутності увесь краєвид ожив і покрасивішав. Дихало їм в обличчя море, дихала земля і небо, вгортало спокоєм тепле повітря — і їм більше нічого не треба, а отак іти й іти, прислухатися до свого щастя, що озивається гуком чайки над озером, дзвінким дитячим сміхом із далекого пляжу, спокійним гудком пароплава.

Муратов ненароком оглянувся на них і побрів далі з порожнім серцем, з якимсь щемливим болем у грудях. І рація, і майбутня розмова ввижались йому чимсь ганебним, темним, слизьким, від чого людина мусить одвернутися, якщо вона бачила навіть чуже щастя.

Однак він сів біля пакільця й почав розмотувати перемет, сподіваючись, що ті двоє підуть у Садовськ.

Але вони не пішли. Жінка зняла туфлі, ступила крок до моря й сіла на пісок, зануривши ноги у воду; чоловік постояв якийсь час, потім ліг на піску й поклав їй на коліна голову. Правою рукою він прикрив очі, щоб сонце не било, а ліву вмочив у воду і бовтався. Жінка гладила йому волосся, схилившись, закохано дивилась на нього і тихо говорила щось, мабуть, ніжне, ласкаве.

«Цих не переждеш», подумав Муратов і зітхнув. Йому б піти зараз звідси, не заважати б чужому щастю, але мусив сидіти.

Ось уже й двадцять годин, ось уже й пів на дев'яту вечора. Все. Залишається півгодини до останнього автобуса. Муратов змотує перемети і йде до Садовська, обходячи двох закоханих. Коли увійшов у першу вулицю, оглянувся. Сонце висіло над самісіньким морем — от-от торкнеться води й погасне. А на березі, на синьому тлі водного безмежжя, горить червоною трояндою сукня красивої і щасливої жінки, здатна осяяти після сонця і степ, і море, і навіть вечірні сутінки.

Муратов постояв якусь хвилину, помилувався на ту червону пляму між степом і морем і швидко пішов до автобусної зупинки.

Всю дорогу мовчав і всміхався, везучи із Садовська дивне, змішане відчуття вдоволення й тривоги. Адже не відгукнувшись сьогодні, він ризикував втратити взагалі зв'язок із Драконом. А що з того могло вийти? Раніше він би це вважав найстрашнішою небезпекою, карою, а тепер… Тепер за цим крилася можливість загубитися в Новому Городищі у трудівничому вирі, раз назавжди порвати зв'язки з минулим і — лишитись шофером, мати багато хороших друзів, іноді зустрічатися з Надею. Сліди загубляться, він стане звичайним смертним, рядовою людиною на цій землі. Це здавалося зараз справжнім щастям. І Муратов посміхався дорозі, деревам, що бігли назустріч, темному степові, що, невидимий, крутився і плив за вікном.

З вікна бюро видно Дніпровське плесо. Воно сьогодні сіре й похмуре. Вночі зірвався вітер, надув з півночі важкі попелясті хмари, розкуйовдив верховіття верб і ясенів, а по річці погнав довгі хвилі. Звідси вони здаються зморшками, від них Дніпро одразу постарів і насупився. Все посіріло, посмутніло.

Надя Лепетова сидить над розгорнутим кресленням, поклала на нього руки і дивиться у вікно. З двору вивозять цемент у жовтих паперових мішках, і слідом за машинами в'ється сірими хвостами пил, наче вони тліють і димляться. Весь час одні машини в'їжджають, інші виїжджають із двору. Цей безупинний рух супроводжується то сердитим і злим завиванням, то спокійним, вдоволеним вуркотінням моторів.

Одна машина зупиняється просто перед вікнами, чекає, мабуть, черги. З кабіни виходить Муратов. Сьогодні по-осінньому холодно, а він в одній гімнастьорці. Засунувши руки в кишені та мерзлякувато піднявши плечі, обходить машину і щось гукає вантажникам. Вітер куйовдить його кучерявий буйний чуб, часом зовсім закриваючи обличчя.

— Ну, що там? Довго ще? — гукає він комусь, запитливо дивлячись на штабелі. Потім вертається і йде до радіатора. Радіатор, мабуть, теплий. Притиснувшись до нього спиною, Юрій стоїть у затишку задуманий-задуманий, поволі виймає з кишені шматок черствого хліба і починає ліниво жувати. Відкушуючи великий шматок, ганяє його від одної щоки до другої, і вигляд у нього такий, що Наді стає до сліз жалко Муратова. Взагалі цей Муратов дивний, якийсь надто вже самотній. Навіть коли приходить з товаришами до клубу, все одно в очах у нього туга, сам він мовчазний, задуманий, наче когось поховав. Товариші його танцюють, а він стане десь у затінку й мовчить.

«Чого він такий? — думає Надя. — Треба буде спитати, чи є в нього батьки».

Ось Муратова гукнули. Він стрепенувся, швидко засунув хліб у кишеню і, продовжуючи жувати, поліз в кабіну. Того дня він зробив багато рейсів, і Надя кожного приїзду спостерігала за ним.

— Чого це ти у вікно весь час дивишся? — спитала Лепетову її подруга, інженер-економіст Ніна Крилова, смішлива, весела дівчина.

— Цікаво стежити за людиною, яка не знає, що за нею стежать.

— Не помічала щось у тебе такої схильності. — Ніна підійшла до вікна. — Але, Надю! Ти знаєш, на кого дивитися! Він же просто красивий!

— Теж мені красивого знайшла… — пробурмотіла Надя.

Лице Ніни Крилової видовжилось, очі широко розкрились, рот став схожим на букву О, а ніс — ґудзиком, здається, ще більше задерся вгору.

— Надю, — трагічним голосом сказала вона. — Ти пропала…

— Чому? — здивувалася Надя, насторожено обертаючись до подруги.

— Ти закохалася в нього, — суворо прошепотіла Кирилова і повернулася до вікна. — Я пригадую, останнім часом ти тільки й говориш про Муратова, але він таки хороший. Справжній Ромео! Грива яка в нього, очі! А профіль!

— Кинь, Ніно, дурниці городити, — сказала Надя слабим голосом, наче в цей час вона думала про щось дуже важливе або дослухалась до чогось, одній їй відомого. Вона повільно підвела на Ніну очі, наче хотіла перепитати.

— Нарешті ти перестанеш сміятися з мого романа, — торжествувала Ніна, не помічаючи стану подруги. — Немає вже монашки Надії, є закохана діва Лепетова, прекрасна й розумна! — Ніна обняла подругу, і, на її здивування, Надя раптом припала до Ніниного плеча і схлипнула глибоко, всіма грудьми — так плачуть тоді, коли довго стримуються, коли довго щось наболіло, шукає виходу і нарешті знаходить у риданні.

Усі ці дні Надя непомітно для себе думала про Муратова. Думалося їй приємно і тепло, з якимсь смутком і жалем, але вона ніколи не задумувалась над своїм ставленням до Юрія, і тільки слова Ніни, сказані жартома, наштовхнули Лепетову на справжню причину її думок, бажання бачитися з Муратовим, причину того дивного співчуття до нього, що завжди бринить у її серці.

У той же вечір, зустрівшись з ним в Палаці культури, Надя зашарілася і невідомо чого схвилювалась. Муратов привітався з нею, як завжди, стримано, кивком голови і пішов з товаришами.

Надя ходила по фойє, розшукуючи Ніну. Знайшла її серед танцюючих. Розчервоніла, в красивій шерстяній сукні, одягнутій вперше після літа, Ніна танцювала, як вона любила висловлюватись, натхненно. Василь Гавриш, з яким вона дружила, був танцюристом не гіршим за Ніну, і вони щовечора ходили на танці.

— Надю, ти сама, як завжди! — трагічним тоном сказав Василь, і трудно було зрозуміти, хто з них копіює кого: Василь Ніну чи навпаки. Інтонації і жести його були точнісінько такі, як у Ніни під час розмови з Надею в конструкторському бюро.

— Василю, що я тобі зараз скажу, — урочисто почала Ніна. — Ти впадеш, — зітхнула вона й похитала головою. Василь одразу ж схопив її за руку.

— Ну? — спитав він, витягнувши шию. — Що ж ти скажеш мені?

— Надя закохана.

— Ніно, облиш, — попросила Лепетова, і губи її затремтіли.

— Німфо! Ти збожеволіла, — патетично вигукнув Василь. — В кого?

— Он у того, що стоїть біля вікна.

Надя обернулася. Під стіною самотньо тулився Муратов. Усі його друзі танцювали з дівчатами, а він, певне, чекав початку кіносеансу.

— Зараз ми підійдемо до нього, — Василь, взявши дівчат під руки, попрямував до Муратова. Юрій вперше сьогодні був у чорному костюмі і білій сорочці.

— Ти подивись, який він красивий, — сказала Ніна Василеві.

Юрій справді здався Наді дуже красивим у цьому вбранні. Білий комірець сорочки різко малювався на темному піджаці і вигідно відтіняв смагляве обличчя й шию. Коли вони підійшли, Муратов відштовхнувся від стіни і насторожено глянув на Василя.

— Щось трапилось? — запитав він.

Ніна з милою посмішкою подала йому руку.

— Нічого особливого. Просто я хотіла з вами познайомитись.

— Юрій, — назвав він себе й ледь помітно вклонився. Потім глянув на Надю і якось дивно, немов він був у чомусь винен, всміхнувся. — Здрастуйте, Надю! — сказав він. — Я весь час згадую нашу розмову після концерту і…

— І через те один стовбичиш? — спитав Василь. — Ти ж танцюєш?

— Так, але танцювати щось не хочеться.

— Апетит приходить з їжею. Ходімо з нами, нічого дурня валяти!

Танцювати він все ж таки не захотів, і весь час вони з Надею проговорили, стоячи на тому ж самому місці, під стіною, де Юрій стояв сам. Коли Василь і Ніна закінчували танець і, розчервонілі, глибоко дихаючи, підходили до них, розмова обривалась, не клеїлась, а як тільки вони йшли до танцю, знов текла вільно, невимушено. І складалось в обох враження, що оця звичайна, доступна всім розмова при сторонніх людях соромила їх, а коли вони залишалися вдвох, було якось приємно, цікаво й просто.

З клубу вийшли разом. Дівчата жили поряд, тому Василь запропонував Ніні сходити на пошту, а Муратову сказав:

— Сподіваюсь, ти доведеш Надю в цілості і нам не доведеться з пошти йти в міліцію та розшукувати її.

Надя з Муратовим лишилися самі.

— Ну що ж, Надю, ходімте. — Юрій взяв її під руку обережно, наче боявся, що вона не дозволить йому цього зробити, але Надя охоче підставила йому зігнуту в лікті руку і пішла, намагаючись ступати не дрібно.

Йшли вулицею і мовчали.

— Розкажіть мені що-небудь, — попросила Надя.

— Не вмію, — сказав похмуро Муратов. — Не знаю, що вам розказати… Як я з армії служив? Нецікаво. А більше розказувати нічого.

Надя зупинилася.

— А скажіть… Ви не будете сердитись, якщо я спитаю про щось неприємне?

— Будь ласка, — насторожено глянув він на неї.

— Скажіть, у вас ніхто не помер оце днями?

— У мене? Звідки це ви взяли? — він засміявся. — У мене ніколи ніхто не вмирав, якщо не рахувати батька, який загинув в… на фронті, та матір, яка вмерла, коли мені було десять років. З того часу ніхто в мене не вмирав.

— А родичі у вас є?

— Була десь у Садовську тітка. Я оце у вихідний їздив до неї, та не знайшов. А що? Чого це ви питаєте мене про такі сумні речі?

— Чого? Ну, як вам сказати… — Надя перебирала кінчики шовкової хустки, накинутої на плечі. — Я вас частенько з вікна конструкторського бюро бачу, ви цемент берете у нашому дворі. Чогось ви завжди сумуєте. От гляну на вас і думаю, що трапилось якесь велике горе… Сьогодні ви стояли біля радіатора своєї машини, вітер холодний такий, а ви в самій тільки гімнастьорці стоїте і хліб черствий жуєте. І так мені шкода вас стало…

Муратов уперше чув такі слова, таку мову про себе. Він уявив собі картину, про яку оце розповіла йому Надя, і в серці ворухнулось щось тепле-тепле, щось таке незвідане. Він повернув Надю до себе, взяв її за руку двома своїми і міцно потиснув.

— Спасибі вам, Надю… Ви така… така незвичайна.

Надя вирвала руку й штовхнула хвіртку, а він лишився стояти серед вулиці збентежений і не знав, що робити. Незабаром вікно, яке виходило на вулицю, освітилося, і Муратов побачив Надю. Стояла біля порога бліда, з хусткою, що безсило падала з одного плеча, і задумано дмухала на пальці, які він, мабуть, сильно придавив. Далі стомленим рухом стягнула хустку з плеча і отак, у пальті, сіла, мабуть, до столу — за квітами, що стояли на вікні, її не стало видно.

Вода — ворог підступний. Миє і миє берег, підкопується під нього, і раптом обвалюється з кручі добрячий шматок землі, на якому б росли і трави, і квіти, й дерева. Ще легше підмиває греблю, особливо коли її насипали недавно. Мирні хвилі, ніби граючись, хлюпочуться об неї, або хвиль і зовсім немає, а внизу непомітно для людського ока вода лиже й лиже греблю, всмоктується під неї і нарешті, прорвавшись десь в одному місці, дичавіє, рветься через невеликий отвір, і в одну хвилину наступає катастрофа.

Так трапилось із тимчасовою перемичкою, що відділяла котлован шлюзу від Дніпра в тому вузенькому місці, де греблю ще не насипали. Тут били сваї, і ритмічні удари прискорили руйнувальну роботу води. Перед самим кінцем роботи вода раптом прорвалась між сваями крізь перемичку і ринула вниз.

Це помітили одразу. Зчинилася тривога. Машини, що підвозили землю і камінь на греблю і бетон для шлюзу, зупинилися, бо їхати треба було перемичкою, і створили пробку. Молодий інженер, начальник цієї дільниці, заволав до шоферів:

– Землю давайте! Валіть сюди землю!

Самоскиди, розвернувшись, під'їздили задом і зсипали землю. Але вода підхоплювала її на льоту і несла поміж сваї. Машини не могли розминутись. Доки одна не висипле землі і не з'їде з перемички, друга не може під'їхати до місця прориву. А вода за цей час змивала щойно висипану землю начисто.

— Каміння давайте! — благав молодий інженер.

Він був блідий. Синій розхристаний плащ метлявся на вітрі, і здавалося, інженер зараз злетить.

— Ради бога, каміння! — кричав сивоусий прораб, який теж метушився тут же. Може, од вітру, а може, од хвилювання по його худих щоках котилися сльози. Василь Гавриш першим під'їхав і звалив камінь з свого самоскида. За ним боязко, розгублено з'їхав на перемичку Ференчук.

— Швидше! Швидше їдь! — кричали йому прораб, інженер і робітники, що товпилися тут же. Але Толя оглядався на всі боки, наче затравлений, і ходу не прибавив. До нього в кабіну вскочив Василь і вихопив руль. Друга машина каменю лягла в прорив, але, перевертаючи жовтуваті брили вапняку, вода зносила його, і отвір у перемичці ставав усе більшим.

В цей час на своєму самоскиді до перемички під'їжджав Муратов. Побачивши масу людей і цілу автоколону біля неї, він стривожився. «Щось трапилось! — промайнула блискавична думка. — Аварія!» Він прибавив газу і, об'їжджаючи машини, вихопився на перемичку в той момент, як з неї з'їжджали Гавриш і Ференчук.

— Розвертайся! — кричали йому. — Розвертайся!

Юрій бачив збуджені обличчя, розкриті роти і руки, що махали йому. Зовсім близько промайнула налякана Надя, і її біла косинка здалася в оцій тривозі якоюсь зайвою і надто розкішною, як святковий костюм на буденній роботі. Вона теж щось кричала.

«Що вони кричать?» подумав Юрій, виїхавши на перемичку, і в цей час до кабіни вскочив Василь.

— Розвертайся негайно! Камінь треба висипати задом. Швидше! А чорт! — і він здер картуз і кинув собі під ноги. — І камінь зносить. Та давай же задній хід! — кричав він Муратову в обличчя.

— Так, кажеш, зносить каміння? — спитав Муратов і загальмував самоскид, зупинився біля самого прориву. В метрі від передніх коліс бушувала вода. Вона всього сантиметрів з шістдесят не діставала до верхнього зрізу перемички. По той бік прориву стояв розгублений інженер, махав руками, метляв полами плаща, але Юрій не бачив його. Він дивився на скаламучену злу воду, що вливалася через отвір перемички в котлован, і погляд його склянів, брови зсувалися: він на щось зважувався, а Василь кричав:

— Ти будеш, гад, розвертатися? Ні? Давай мені руль!

— Геть! — тихо, але страшно сказав йому Муратов і дав задній хід. — Геть з кабіни, чуєш? — однією рукою він зіпхнув Гавриша з сидіння, а од'їхавши від прориву з десяток метрів, включив передню швидкість і помчав з розгону — просто на місце прориву.

— Що він робить? — пролунав чийсь голос, і Муратов подумав, що це крикнула Надя. В останню секунду він висунувся з кабіни, став на підніжку, тримаючи руль, і коли передні колеса провалилися, а машина по інерції шугнула в прорив, він з силою відштовхнувся і, наче з трампліна, стрибнув у воду. Коли випірнув і оглянувся, то побачив на місці прориву кабіну своєї машини, кузов, що нахилився у бік Дніпра й світив жовтим вапняком, і інженера, який, простягаючи назустріч руки, щось кричав.

Юрій з трудом вибрався на перемичку і потрапив просто в обійми інженера, який почав цілувати його і говорив щось ніжне, і лаявся — все заразом. Звільнившись від нього, Юрій підійшов до отвору в перемичці. Машина, ставши впоперек, перегородила прорив, і вода майже не просочувалася. Люди кидали тепер землю лопатами по той бік машини, від води, а Василь Гавриш їхав на чиємусь самоскиді і весело кричав:

— Бережись! Бережись! — а побачивши Юрія, вискочив із кабіни й гукнув — Ей, капітане Немо! Як це ти умудрився досі підводним човном каміння возити? Це ж у тебе не самоскид, а підводний човен!

Він підбіг так близько до прориву, що не втримався, посковзнувся і шубовснув у воду. Випірнувши під дружний регіт, він пирхнув і поплив до Юрія.

— Дай же і я обніму тебе, Юро! Гамлет ти наш шоферський, — говорив він, вилазячи з води і обнімаючи Юрія.

— Геройський хлопець! — прораб витирав обличчя великою, не дуже білою хусткою. — Куди твоє діло, як шаснув! Додумався ж, га!

Муратова обступили люди. Сюди вже приїхав Трощенко, приїхав Кузьма Якович. Їхні огрядні силуети Юрій побачив здаля і раптом злякався.

— А машина? — спитав він інженера. — Що ж буде з машиною?

— Про машину він думає, дурень! — з серцем вигукнув прораб. — Та ти знаєш, що ти зробив сьогодні? Скільки ти добра врятував? Тьху! — він спересердя сплюнув собі під ноги. — Сказано, молоде, ні чорта не розуміє. Машина, машина! — він одійшов набік і, все ще сердито поглядаючи на Муратова, наче той образив його, бурмотів — Твоїй машині три копійки ціна в базарний день. Вона своє від'їздила.

— Машину витягнемо, як тільки підведемо пластир на перемичці. Вона ціла, ви не хвилюйтесь.

Начальник монтажного управління, розсуваючи всіх могутніми плечима, підійшов, пильно глянув на Муратова, і раптом обличчя його розпливлося в посмішці. Він мовчки потиснув Юрієві руку і лише тоді, прикурюючи, сказав:

— Ловко придумав, Муратов, хвалю!

Розчулений Трощенко вколов Юрія в щоку своєю цупкою щетиною.

— Орел ти мій сизокрилий! — сказав він і, відштовхнувши Муратова, трахнув його по мокрій спині, аж виляски пішли.

Тільки Надя не підійшла. Вона стояла оддалік і радісно, крізь сльози всміхалася Юрієві. А він, перебуваючи в центрі уваги, теж посоромився підійти до неї і потім, вже дома, довго шкодував за тим, що не підійшов. І здалося йому, що Надю він незаслужено образив.

Наступного дня про вчинок Муратова було багато розмов. Юрія зустріли ранком, як іменинника. Трощенко вийняв з кишені аркуш цигаркового паперу і, розгорнувши його, мовчки поклав на стіл перед Муратовим. Юрій прочитав. Це був наказ про винесення йому подяки і нагородження грошовою премією.

Перед самим початком роботи його покликали до телефону.

— У мене до вас є ділова розмова, — сказала Надя, а голос її по телефону, ласкавий, тонкий, так і промовляє про щось неділове, про щось хороше й тепле.

— Хіба? — здивовано спитав Муратов, посміхаючись у трубку, наче Надя могла бачити його. — Ну, то на коли ж ви мені призначаєте ділове побачення?

Надя помовчала й сказала:

— Приходьте о восьмій вечора сюди, на роботу. Я чекатиму вас.

— Спасибі, Надю.

— За віщо? — здивувалася Лепетова. — Я не розумію, за що ви мені дякуєте?

— За те, що ви подзвонили, — тихо сказав Муратов і ще тихіше додав — І за те, що ви така…

Надя мовчала.

— Алло! — гукнув Муратов. — Алло, ви слухаєте?

Замість відповіді він почув, як дзенькнула Надя трубкою, повісивши її на апарат.

— Образилась? — спитав сам себе Муратов, стривожившись.

Але Надя не образилась. Коли Юрій прийшов до неї на роботу, вона привіталася з ним, наче й не було ніякої розмови.

— Знаєте що? Давайте підемо до Дніпра.

— Хай все буде так, як ви хочете, — сказав Юрій суворим, схвильованим голосом, і це чомусь теж схвилювало Надю.

Вони вийшли берегом за Городище. Сонце сідало по той бік Дніпра. Рожевів над дорогами пил, збитий машинами; в плавнях якісь люди, напевне, мисливці, розвели багаття, і синій дим рівно здіймався вгору.

— Погляньте, — сказала Надя, показуючи у бік будівництва. — Погляньте і уявіть собі, що п'ять років тому на оцьому самому місці теж було порожньо і, може, отак само палили мисливці багаття. А тепер… Що тільки не зроблять людські руки!

Справді, дивлячись на оце місто, що розкинулось перед ним, на велетенську греблю, на всю неосяжну панораму будівництва, Муратов ніяк не міг припустити, що все це побудовано всього лише за п'ять років.

Ще й не спустились сутінки, а над будовою мерехтять електричні вогні, спалахує електрозварка; над рікою пливе гомін праці.

— Прекрасно, правда? — питала Надія, і очі її захоплено сяяли.

— Але я не думаю, щоб заради цього ви дзвонили мені сьогодні, — сказав Муратов. — Я щодня маю змогу милуватися цією панорамою.

— Звичайно, ні. Але я дуже хочу, щоб ви отак здаля подивилися на наше будівництво. Я відчуваю гордість при одній думці, що і моя праця є отут. А ви не відчуваєте цього?

Муратов мовчав. Погляд його, звернений на будівництво, був задуманий.

— Скільки ж я тут працюю… — сказав він і зітхнув.

— Але ж ви за два тижні встигли вже багато чого зробити! А вчора ви вчинили таке, чого іншим не доводиться зробити за ціле життя. Наша газета збирається про вас нарис вмістити. І я зараз вам щось як скажу, так ви впадете! — сказала Надя, наслідуючи Ніну, і засміялась.

— Що ж ви скажете? — зупинився зацікавлений Муратов.

— Цей нарис доручили написати мені. От що!

— Вам? Нарис про мене?!

— Ви здивовані? Це дуже добре. В понеділок вас сфотографують, а до понеділка я мушу здати в редакцію нарис. Так що ви зараз же починайте розповідати все-все про себе, про свою роботу, про свої думки.

— Ще й з фотографією? — стривожено допитувався Муратов, пригадавши раптом мисливців, що бачили його тоді, як він їх підвозив. Пригадав, і все раптом втратило радісні барви: і вчорашній вчинок, і пошана людей, викликана ним, і наказ начальника управління. — А чого це так вас турбує?

— Та не те, щоб турбувало, а… — Муратов задумався, наче шукав підходящих слів. — Знаєте ще, Надю, розмова в нас буде довга. Ходімте — десь повечеряємо, бо я їсти хочу, як тисяча крокодилів.

— Куди ж ми підемо?

— Та хоч би і в ресторан.

— Сьогодні що в нас, субота? В ресторані повно людей, а взагалі я туди не ходжу. Так, разів зо два довелося пообідати.

— А це ми тільки повечеряємо, і все.

— Що ж, мушу коритися, аби тільки матеріал вийшов кращий.

Ресторан і справді був переповнений. Але місце знайшлося, і вони замовили собі вечерю.

За сусіднім столиком сиділа компанія незнайомих. Це, очевидно, були шофери з автороти, що прибула сьогодні засипати перемичку. Всі вони вже добре хильнули, бо розмова велась на весь зал, друзі шарпали один одного за рукава, за коміри і кричали кожен своє. — Тихіше можна? — спитав Муратов.

Друзі на мить змовкли, подивились на нього і зареготали.

— Подумаєш, укажчик знайшовся! — сказав один з них, підвівся і нетвердо пішов до Муратова.

— Що, порядки встановлюєш? — спитав він, похитуючись.

— А хоч би й порядки, — недобре всміхнувся Муратов. — То що?

— А те, що ти ще малий виріс… І ми тобі тормоза можемо відремонтувати. Пойняв? — п'яний відштовхнувся і пішов до свого столу. — Сиди і помалкуй! «Славное море, священный Байка-а-ал…» — затягнув він, а Муратов і собі підвівся. Схоже було на те, що він шукає якогось приводу до сутички.

— Юрій, не чіпайте їх, — попросила Надя.

Муратов сів. Але його рух помітили за сусіднім столом. На цей раз двоє підійшли до їхнього столу і мовчки зупинилися.

— Ну, що скажете? — спитав їх, спокійно всміхаючись, Муратов.

— О! Яка славна дівчина! — гукнув один з них, підходячи до Лепетової.

— Даму не чіпати! — нахмурився Муратов.

— А то що? — спитав другий, плечистий здоровило. — Сиди і не варнякай.

— Відійдіть від столу, — тихо сказав Муратов.

Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, абсолютно спокійний.

— Ух, який страшний рак! — скривився здоровило, а його товариш підійшов до Наді ближче, і вона мимоволі присунулась до Муратова.

Юрій встав.

— Від столу геть! — крикнув він дзвінко, але здоровило підійшов ще ближче, зіперся обома ручищами на стіл і, прихилившись до Муратова, спитав:

— Чого кричиш, щеня?

Налякана Надя підвелася, але в ту ж секунду Муратов м'яко відсторонив її лівою рукою, одночасно зробив крок до здоровила і, ледь зігнувшись, коротким, блискавичним ударом збив його з ніг. Здоровило упав навзнак, розкинувши руки, а Муратов сказав Наді:

— Вийдіть! — і зробив другий крок, до того, що приставав до неї. Але той поспішно відійшов од столу, і в залі почувся регіт. Здоровило підвівся, сів на підлозі, помацав щелепи.

— Ну й удар! — сказав він і, хитаючи головою, позіхнув.

Тим часом біля сусіднього столу, куди відійшов товариш здоровила, починався рух: схоже було на те, що на Муратова збиралися кинутися всією компанією. Юрій схопив з столу тонку прозору пляшку, вдарив нею об край стела. Денце одлетіло, і в руках у Муратова лишився уламок з страшними, рваними краями. Хвилин зо дві він постояв, чекаючи нападу, але друзі за столом нерішуче перезирнулись і почали сідати за стіл.

Муратов розплатився, вийшов з ресторану і швидко догнав Надю. Якийсь час ішли мовчки. Лепетова все ще була під враженням бійки. Коли Юрій взяв її під руку, він відчув, що дівчина злегка тремтить.

Муратов спохмурнів.

— Ви мені пробачте, Надю, що нам довелося влипнути в отаку історію. От біда! — він скрушно хитнув головою.

— А мені здається, що ви самі викликали сварку, — сердито зауважила Лепетова.

— Та що це ви, Надю! — щиро здивувався Муратов. — Ви ж бачили, як вони чіплялися до мене? Та навіть і до вас: що ж мені залишалось робити, коли склалась така ситуація?

— Ну, добре, що хоч все так скінчилось. Могло бути гірше. Я так злякалася! Думала, вони вас уб'ють.

— Не вбили б… — буркнув Юрій.

— Та забіяка ви, мабуть, добрий! — примружилась Надя. — І що у вас за нерви, я просто дивуюсь: такий спокій!

Муратов мовчав. Потім зупинився і сказав:

— Так я нічого й не встиг розповісти вам для нарису.

— Еге-ге, — похитала Надя головою. — Нарису, мабуть, писати не доведеться. Ще коли б на вас тепер карикатуру не написали.

— Ну що ж, — як приречений, схилив голову Муратов і розвів руками. — Така моя доля.