"Зорі падають в серпні" - читать интересную книгу автора (Сизоненко Александр Александрович)

Розділ четвертий ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО ДНІПРА

У серпні дороги на півдні України, великі й малі, роз'їжджені підводами й автомашинами так, що пилу на них по коліна. Вдень і вночі йдуть по них машини на елеватори, на пункти «Заготзерно», везуть і везуть пшеницю. На такій дорозі годі шукати сліду однієї машини, він губиться, як голка в скирті сіна. Мотоцикли і ГАЗ-69 майора Дорофєєва гасали цілу ніч, освічуючи дороги, але ніяких слідів не знайшли. Ніч скрила втікачів, і треба було дочекатися дня, щоб машина з пізнавальними знаками ЧС-05–89 була десь виявлена.

Стомлені й злі, поверталися, з цієї марної поїздки майор Дорофєєв і лейтенант Дениско.

Дениско був блідий. Куля зачепила йому шию, і хоч крові вийшло небагато, однак рана пекла, і зараз у нього було таке відчуття, наче туди приклали шматок розпеченого заліза.

Майор сидів поруч з шофером і всю дорогу мовчав. Коли під'їздили до Садовська, він заклопотано оглянувся на Дениска.

— Що, лейтенанте? Як почуваєш себе?

— Пусте, — махнув рукою лейтенант. — Заживе, як на собаці.

На його загорілій шиї білосніжний бинт був зайвим — так і хотілося здерти його і викинути геть.

— Тут злість бере, що випустили… А тепер… Шукай вітра в полі.

— Знайдемо, — впевнено сказав майор, але Дениска це мало заспокоїло.

Проти тополевої алеї майор наказав спинити машину.

— Піду до моря. А ви, лейтенанте, їдьте до лікарні.

— Ні, я теж піду. У лікарню встигну, не така це вже рана.

Вони вийшли на берег. Сонце тільки-тільки зійшло і поклало на дзеркальну гладінь води перші бузкові промені. Легкі, прозорі випари не заховують далечини, і острів синіє близько-близько. Він наче піднявся з води, став вищим. Ні вітер не дихне, ні хвилька, потривожена ним, не заплюскотить, ні листки на дереві не ворухнуться, і тільки перші купальники ліниво походжають берегом та все вище піднімається радісне сонце.

Тихо, мирно, лагідно — наче не стріляли в лейтенанта на дорозі, наче вночі не висадився отут ворог з далекого берега. Ніяких слідів ні на піску, ні в заростях туї, з яких вийшла Галина Михайлівна в легкому сарафані і попрямувала до грибка неквапливою ходою.

Сарафан був блакитний, з сірими великими квітами по полю. Галина Михайлівна була пов'язана такою ж самісінькою хусточкою, ніби й недбало, але так, щоб волосся не мокло при купанні. Вона була привабливою, знала про це і, як усі жінки, намагалася підкреслити цю привабливість навіть ходою, ступаючи ліниво і пругко, кокетливо вигинаючи тонку талію.

— Знайома Полікарпова, — показав їй вслід очима лейтенант.

— Дуже добре, — майор глянув на неї й собі, але одразу ж повернувся в протилежний бік. — Він отут жив?

— Так точно.

Малесенька біла хатка виглядала з-під яворів хитро і насторожено. Лейтенант оглянувся на неї і сказав:,

— Можливо, залишилися речі Полікарпова. Треба оглянути.

— Та це, як я бачу, ворона стріляна. Навряд чи лишив щось по собі. Але послати за речами треба. І от що, лейтенанте, попросіть зараз до мене вашу спільну знайому, — сказав майор і, поглянувши на годинник, попрямував на заставу.

— Слухаю, — сказав йому вслід лейтенант і пішов до грибка, де роздягалась Галина Михайлівна.

— Одну хвилинку, будь ласка, Галино Михайлівно, одну хвилинку, — попросив лейтенант здаля і, підійшовши, стомлено опустився на лаву, поруч з її китайським зонтом, блакитним сарафаном і модною сумкою.

Нажаханими очима вона глянула на нього і зойкнула, склавши долоні перед грудьми.

— Боже, вас поранено! Що трапилось, скажіть? Що це за стрілянина, що це за катер цілу ніч? Де Сергій Гнатович?

Лейтенант мовчки подав їй зонт, сам узяв її чималу сумку і посміхнувся.

— Прошу вас одягнутися і піти зі мною в одну установу. На хвилинку.

— В яку установу? — злякалася Галина Михайлівна, натягуючи сарафан.

Лейтенант обережно взяв її під руку і тихо сказав:

— На нас звертають увагу, ходімте.

Вона, підкоряючись і його сильній руці, і оцьому стриманому шепотові, пішла, нічого не розуміючи.

— Але хто ви? — спитала вона вже в алеї.

— Я — прикордонник, лейтенант Дениско.

Галина Михайлівна зупинилася як вкопана.

— А Полікарпов?.. Він, він…

— Так, це він стріляв у мене. Але ходімте.

— Боже, що ж це буде, що ж буде…

— Не хвилюйтесь, нам потрібні тільки деякі відомості.

Майор Дорофєєв, коли вони зайшли, підвівся назустріч Галині Михайлівні, привітався з нею, назвавши себе.

— Сідайте, — запросив він їй.

Галина Михайлівна сіла і розплакалась.

— Скажу вам відверто, — сказав майор Дорофєєв, — що нічого засуджуючого поки що у вашій поведінці ми не вбачаємо, тому прошу вас не хвилюватися. Ми прекрасно знаємо, хто ви, ви тепер знаєте, з ким розмовляєте, тому не будемо гаяти часу.

— Це нерви, вибачте, — всміхнулася крізь сльози Галина Михайлівна.

— Так от, розкажіть все, що вам говорив про себе Полікарпов. Отак, не хвилюючись, пригадайте і розкажіть. Стенограф вам знайомий, — посміхнувся майор, кивнувши на Дениска, що приладнався за боковим столиком писати.

Галина Михайлівна глянула на пучок гостро відструганих олівців, на пов'язку на шиї Дениска і почала:

— Ну, з чого ж почати… Я так хвилююсь, — вона посміхнулась, схиливши голову до плеча, зітхнула й сумовито підвела брови. — Розповідав він мені, що працював на авіаційному заводі в Молотові, що прізвище його Сергій Гнатович Полікарпов.

— Так, це нам відомо. Далі, — лейтенант Дениско не написав поки що й слова, аркуш паперу білів перед ним такий же чистий, як і бинт на шиї, і він сердився.

— Прошу не заважати, лейтенанте, — кинув невдоволено майор і звернувся до Галини Михайлівни. — Не говорив вам, яка в нього адреса в Молотові?

— Ні, цього він не казав. А от… — вона задумалася, щось пригадуючи, примружила очі, наче до чогось придивлялась далекого, ледве видного. — А от коли я сказала, що у вересні буду в Портграді, то Полікарпов дуже зрадів. — Галина Михайлівна спалахнула і змовкла. — Ну, не зрадів, а… здивувався, сказав, що напевно зустрінемось там.

— Він не називав якоїсь вулиці чи району Портграда?

— Ні… Він казав, що захоплюється футболом і не пропускає жодного матчу. І потім…

— Що? — насторожився майор.

— Власне, він дав мені номер телефону, — Галина Михайлівна порилась у своїй сумці, дістала шматочок паперу, подала майорові.

— Це його почерк?

— Так.

— Тоді ви залиште нам цей папірець, а собі запишіть.

— Що ви, що ви! — жахнулася Галина Михайлівна. — Для чого він мені тепер?

— Нічого, нічого, — заспокоїв її майор. — Може, це пригодиться ще і вам, і нам. А більше ви нічого не пам'ятаєте з його даних?

— Нічого… Тільки про Молотов він мало говорив, більше про Портград. Знає він його добре.

— Ну що ж, Галино Михайлівно, спасибі, — майор підвівся. — Пробачте, що потурбував вас, перебили вам купання. Ідіть продовжуйте.

— Та я ж додому збираюся сьогодні.

— А чого? Сезон купальний зараз…

— Ні, ні. Я поїду. Збиратися треба, чоловік чекає на мене.

— Ну, як знаєте. — Майор провів її до дверей і одразу ж сказав лейтенантові: — Зв'яжіться з Портградом, виясніть адресу оцього телефону.

— Слухаю! — лейтенант вийшов, а майор викликав обласну автоінспекцію, спитав, чи не знайдено ще машини, чи не було яких відомостей про неї. Начальник автоінспекції сказав, що по районах області розшукує машину міліція, а також з обласного центра виїхала на розшуки оперативна група. Майор подякував і повісив трубку. Довго сидів, перебираючи в пам'яті можливі варіанти втечі Полікарпова. Вдень він машиною їхати не буде, це факт, його одразу ж засічуть. Але де ж він зараз?

Для бандитів було перекрито шлях на пристані і на залізничному вокзалі: на пристані сидів переодягнутий Ібрагімов, а на вокзалі Безбородько.

Однак ні машини, ні Полікарпова з його таємничим супутником відшукати поки що не вдалося.

Зайшов лейтенант Дениско, злий, з впалими щоками.

— Ну, що? — спитав майор. — Чого так довго?

— Якась чортівня. Стадіон Портграда має такий телефон. Я запитав відділ кадрів стадіону, Полікарпова там немає.

— І не повинно бути, — спокійно сказав майор. — Полікарпов — це вигадане прізвище, тут все ясно. Речі його принесли вже?

— Ні, ще.

— Пошліть. Або ні, давайте пройдемо, оглянемо на місці.

Марфа Іванівна дуже стурбувалася, коли до неї в двір зайшли офіцери, заметушилася, змітаючи фартухом чистий стіл. Зате Вітя зрадів їм страшенно. Він підбіг до майора з таким сяючим обличчям, з такою широкою, до вух, посмішкою, що здавалося, зараз обніме його. Але він на мить спинився в двох кроках від офіцерів, а потім ступив ближче, раптом зніяковівши.

— Здрастуйте, — сказав він не дуже дзвінким голосом і почервонів.

Майор подав йому руку.

— Здоров, здоров, прикордоннику!

Лейтенант обійняв хлопця за плечі, пригорнув до себе.

— Що це, — солідно спитав Вітя, — кивнувши на пов'язку. — Вас поранено?

— Ага, — інтимно всміхнувся Дениско, — а ти молодець, Вітько! Прямо-таки молодець.

— Бабусю, покажіть нам кімнату квартиранта вашого! — гукнув майор до Марфи Іванівни, що тупцювала-ся під повіткою, не проронивши досі жодного слова. Вона зірвалася з місця і, покректуючи і смішно махаючи голими худими ліктями, поспішила до хати.

— Ходімте, ходімте, — промовила вона. — Ось він, душогуб, де жив. Оце як покинув, так усе й лишилося. От антихрист, щоб йому добра не було! Отакий злодюга, а як прикидався, га?

— Бабусю, заважаєш же людям, — зауважив Вітя, і бабуся вийшла з хати.

— А щоб твоя путь погибла, анахтема! — все ще гомоніла вона сама з собою. — А я, дурепа стара, й повірила йому, катові, щоб ти задавився йому маленьким!

— От розходилася бабка! — усміхнувся лейтенант. — Тобі, Вітю, мабуть, перепадає на горіхи, га?

— Ні, бабуся в мене добра! Це вона сьогодні така сердита через шпигуна.

— Ну, прикро ж старій, що обдурили її так безсовісно.

Кімнату оглянули ретельно, повзали і під ліжком, і під столом, пересували шафу, заглядали в кожну шухляду. Нічого не знайшовши підозрілого, взялися за одяг. Прощупали кожен рубець, повивертали кишені. Нічого. В чемодані під білизною лежало кілька пачок з цигарками фабрики «Ява». Оглянули чемодан, витрусивши з нього все, але й тут нічого не знайшли. Лейтенант на стіні помітив сірий, вже добре поношений піджак і з гидливістю став обдивлятися його. Закінчуючи огляд, помітив у правій кишені дірочку. Була вона маленька, протерта якимось тяжким предметом. Розірвавши її більше, він заклав руку і серед різної трухи в самому куточку поли знайшов якусь малесеньку паличку, вийняв. Паличка виявилась туго скрученим папірцем.

Майор взяв того папірця з рук лейтенанта, наче велику дорогоцінність, обережно на долоні доніс її до столу й почав розгортати.

— Дивно, погляньте, лейтенанте, — схвильовано прошепотів Дорофєєв, хоч Дениско й сам прикипів очима до папірця.

— Це тролейбусний квиток, — сказав він пошепки.

— Квиток, — погодився майор, схилившись до самого столу.

Вітя й собі зайшов збоку і глянув. Нічого дивного, нічого цікавого, малесенький папірець. От і все. До того ж він страшенно зім'ятий. Але майор і лейтенант так низько схилились над ним, що кашкети їхні терлися один об один гострими крайками.

— От чорт, жодної літери, — заклопотано говорив лейтенант.

— Нічого, ви придивіться. Ось написаною «Портград, тролейбус С-3». Це ж який? — аж підхопився майор.

— Той самий, що до стадіону ходить, — загадково посміхнувся Дениско. — Я ж там учився.

— Тоді пішли, — сказав рішуче Дорофєєв. — Квитки є, тепер будемо чекати спектаклю.

Майор наказав бабусі закрити кімнату на замок, забрав ключ із собою і пішов через город, несучи в кулаці папірець точнісінько так, як Вітя носить щойно зловленого метелика, — обережно, пильно, хвилюючись.

Сіріло, коли в'їхали у велике село. Тут Шакал увімкнув світло, бо їхати по вулиці з погашеними фарами було небезпечно і викликало б підозру. Можна вже було розібрати номер машини, і це непокоїло Шакала. На виході з села наздогнали групу чоловіків у високих чоботях, з рушницями за плечима. Вони зійшли в обочину і підняли руки.

Шакал загальмував, висунувся з кабінки.

— Що, на полювання? — спитав він.

— Еге ж, — відповів невеликий на зріст, бородатий дідок. — Відстріл качки почався, а сьогодні ж неділя…

— Ну, от і ми теж на полювання. Сідайте та кажіть, куди краще їхати.

— А ви що ж, вперше?

— Вперше. З міста приїхали працювати в село, місць тут не знаємо. То куди ж їхати?

— Шпар отак до першого повороту, а там вліво візьмеш і якраз на заплаву втрапимо.

— Поїхали, поїхали! — загукали з кузова.

— Давай, шофере! А то качки нам тільки шапки позалишають.

Шакал натиснув акселератор і плавно рушив.

— В Лепетисі я сяду на катер, а ти поїдеш у Нове Городище — так безпечніше, — шепотів, прихилившись до самого вуха, Кенгуру. — Там содом, людей, як у Вавілоні. Влаштуватися тобі буде легко, а місяців через два я приїду.

Шакал мовчки кивнув головою і очима показав на кузов.

— Не почують, — махнув рукою Кенгуру і замовк.

Дорога, на яку звернув Шакал із грейдера, була давно неїжджена. Її заглушили трави. По обидва боки схилявся темним колосом до землі могар. Небо все світлішало, ставало зеленим, наче пляшка проти сонця. Синів над землею туман, а попереду височіли над ним суцільною стіною купи верб, наче звалили там довгим ожередом сіно.

— Дніпровські плавні, — сказав Кенгуру.

Не збавляючи швидкості, Шакал вів машину, пильно вдивляючись вперед. Ліворуч виднілося велике село.

— Як тільки я зупиню машину, ти одразу ж вискакуй і відкривай борти.

— Розумію… Щоб номера не помітили?

Дорога, вкрита тут споришем, збігала просто в Дніпро, який у вузеньку смужку між очеретами виглядав велетенським дзеркалом. Шакал круто повернув праворуч і помчав понад берегом. По кабіні застукали. Він вибрав першу ж зручну місцину і увігнав машину між дві верби, що височіли над очеретом.

Кенгуру вискочив на ходу і відкинув гаки заднього борту; він відкинувся важко, з громохким стуком.

— Прошу, злазьте, — посміхнувся Кенгуру. — Треба сінця трохи набрати, доки немає нікого, все-таки м'якше назад їхатиметься.

— Пішли, пішли, — підганяв дідок своїх колег і, закинувши рушницю за плече, побрів по росистій траві, продираючись між очеретами.

За ним посунули й інші. Один з мисливців обернувся і гукнув:

— Та глядіть же не поїдьте без нас! — і для чогось кулаком посварився.

— Тихше ти! Качок порозганяєш к бісу, — пробубонів дідок, і скоро все затихло.

Шакал рухом голови покликав Кенгуру, і вони швидко пішли берегом в протилежний бік. Кенгуру брів за Шакалом і навіть в спину бачив, як той стомився: клунок шофера, що його захопив він з собою, сильно відтягував плече. Шакал і справді аж похитувався від утоми. Хотілося спати, у роті був неприємний металевий присмак, наче він щойно тримав у зубах пістолет після пострілу, і мало-помалу Шакал починав сердитись невідомо на кого. Кенгуру пробував заговорити до нього, але той мовчав. Ішли поміж очеретами в'юнкою стежкою, мабуть так, як ходять на водопій дикі кабаки.

Біля Лепетихи зупинились, оглянули один одного й рушили далі. Порівнявшись з провулком, що вів на пристань, мовчки потиснули руки, і Кенгуру побіг униз. Попереду поспішала жінка з кошиком, бо якраз підходив катер.

Шакал рушив у протилежний бік, наміряючись вийти із села на шлях. Він дійшов до крайньої вулиці, оглянувся. Кенгуру вже догнав жінку, забрав у неї кошик і став одразу схожим на звичайного чоловіка, що їде кудись з дружиною базарувати. «Все, — подумав Шакал, — тепер його не піймають». Тим часом Кенгуру і жінка ледве встигли добігти до сходів, швидко піднялись на палубу, і катер відійшов.

Шакал із якимось почуттям заздрості подивився йому вслід і рушив далі. Але як тільки він обернувся, мусив зараз же зупинитесь: з великої стовпової дороги, що виднілася в кілометрі від села, обережно з'їжджав через кювет мотоцикл. У скісних променях сонця зелено і яскраво горіли кашкети прикордонників. Тенькнуло серце в Шакала і забилося часто і глухо. Рука сама потяглася в кишеню і лягла на важку колодку пістолета. Але Шакал зусиллям волі подавив хвилинний страх і пішов до найближчого двору.

Ногою штовхнув стареньку хвіртку, зайшов на подвір'я. Порожньо. Десь у хліві дзвінкими цівками б'є у порожнє відро молоко — доїти тільки починали, і Шакал, скинувши до ніг мішок, сів на призьбі біля дверей.

Мотоцикл прогудів провулком, з'явився на якусь мить в просвіті вулиці і помчав до пристані. З люльки на Шакала пильно й суворо глянув прикордонник з чорним паском кашкета на підборідді та так і лишився, неначе сфотографований в ту коротку мить пам'яттю.

Дзвінь-дзвяк, дзвінь-дзвяк! — чулися дедалі слабіші й слабіші звуки із хліва, і від них Шакалові все дужче хотілося спати. Чимсь теплим, далеким повіяло на нього від м'яких, загорнутих в біле шумовиння молока звуків. Згадалося, наче давня бабусина казка, далеке літо, коли, пригнавши додому корову, він одбивав теля, доки мати доїла, а вечір вже хилив його стомлену дитячу голову на груди, і море синіло, і гори, вкриті лісом, вже спали, заховавшись у сутінки, а в руку йому тикалась тепла і мокра теляча морда… Як це давно було! Як давно… І чи він ото був тим жукуватим пастушком у літі, що після школи вилітав на гори травневим ясним днем? Десь за морем, за оцими двома тривожними, нелюдськими ночами сховалося, наче сонце за горизонтом, і виховання в коледжі, і безперестанні тренування, і лекції доктора філософії, і викладачі, які вчили його стріляти на звук у темряві, вбивати людину одним ударом голої руки, — все зникло в цю секунду, а дрімота лишила йому цей далекий, барвистий спомин, дзвінкі молочні цівки воскресили давно забуте, і воно вдивлялося в нього очима отого прикордонника з коляски. Ось вони й зараз пильно дивляться в обличчя Шакала, а дивний і зляканий голос питає:

— Ой, хто це?!

Шакал кидається, і рука з пістолетом мало не виривається сама собою з кишені. На порозі хліва стоїть стара жінка з дійницею у руці, в білій, як піна у відрі, хустині. Брови її високо підвелися, очі дивляться на Шакала з жахом і надією, а рот напіводкрився, наче вона хоче захопити більше повітря і не може.

Шакал підвівся, обсмикнув гімнастьорку і мимоволі посміхнувся.

— Прошу пробачення, — сказав він простудженим заспаним голосом. — Іду з пристані та й зайшов оце спитати, як до Нового Городища добратися.

— На будівництво?

— Ага, їду влаштовуватись після демобілізації.

Жінка всміхнулась якось нехотя.

— А ви здалека, мабуть, їдете?

— Та вже третю добу в дорозі.

— Ну то відпочиньте, бо сьогодні все одно в Городищі нічого не зробите: неділя. А вночі пароплавом попливете та й дочці моїй щось повезете, вона там інженером працює.

— Та воно якось і незручно… турбувати вас.

— Чого там незручно. Я теж чекаю, син повинен скоро приїхати, закінчує службу. Ну, ходімте до хати, бо на вас лиця немає, одна втома лишилась.

— Мені б помитися, бо пилюки нанесу.

— А це ми швидко зробимо, — вона повісила відро з молоком на гачок піддашшя і заходилася наливати в умивальник води, принесла мило і свіжий рушник, але з шоферського мішка він дістав і рушник, і мило, швидко вмився, випив з пахучим свіжим хлібом кілька склянок молока і заснув як убитий в прохолодній горниці із завішаними вікнами і встеленою травою долівкою…

Дороги привели його до Дніпра і тут, мабуть, скінчились.

Безбородько помітив катер на Дніпровському плесі — помчав на пристань. Дерев'яна конторка, що притулилася тут, наче шпаківня, була порожня, але коли сержант вже відходив, з-за неї вийшла дівчина з віником в одній і з шматком дикту в другій руці.

— Кого шукаєте? — спитала вона і посміхнулась.

— Скажіть, — суворо спитав сержант, — сьогодні у вас не сідали на катер двоє чоловіків?

— Ні, — злякано відповіла дівчина, не знаючи, куди подіти віник і дощечку. — Оце відійшов перший катер, так на нього сіли чоловік з жінкою і все.

— Ну, добре, дякую, — козирнув сержант дівчині і пішов до мотоцикла.

Порадившись з водієм, він вирішив оглянути плавні по обидва боки від села. На дорогах зустрічалися Безбородьку мотоцикли автоінспекції, що прочісували всі дороги і лісосмуги, але ніяких слідів машини Полікарпова не було. А шпигуни, тікаючи, повинні ж були десь заховати машину? Скільки не питав Безбородько в навколишніх селах, люди такої машини не бачили. Проїздила, кажуть, полуторка, так у кузові було чоловік з десять мисливців з рушницями. Її бачив і сторож з току, навіть показав напрямок, куди вона поїхала.

— Ну, що? Навідаємось до мисливців?

— Та чого ми поїдемо, сержанте? Марно час тільки будемо гаяти.

— Поїдемо, спитаємо. Може, мисливці бачили щось або чули. Повинні ж бути хоч які-небудь сліди? — сердито спитав сержант, сідаючи в люльку.

Від'їхали від пристані і попрямували за село… Безбородько був переконаний, що машину Полікарпов міг би лишити тільки нижче села, бо проїжджати його він навряд чи зважився б, побоюючись засади або погоні.

Їхали без дороги, по зеленій луці. Відкинувши запобіжники, Безбородько тримав автомата напоготові, вдивлявся в зелені хащі очерету. Пронизливо стрекотала десь очеретянка, хлюпотіли невидимі качки чи гуси, і запах мокрої трави забивав навіть бензиновий газ від мотора.

Десь попереду пролунав постріл, і луна громохко покотилася плавнями, наче передражнюючи, наче глузуючи із стрільця-невдахи.

Невдовзі натрапили на слід автомашини, і Безбородько наказав їхати цим слідом і не дуже поспішати. Помітивши поміж вербами кузов півторатонки з одкинутим бортом, сержант виліз із люльки і пішов до неї.

— Ей, — гукнув він. — Ей, мисливці!

Тиша, тільки шелестять очерети, ліниво хвилюються під вітром їхні пухнасті верхівки, наче шепочуться між собою про щось таємниче, прихиляючись одна до одної. Прострекотала сердито очеретянка, і знову тиша.

Сержант обережно підійшов до машини, заглянув у кузов. Там лежали сумки, чохли від мисливських рушниць. Машину майстерно загнано було між двома вербами, так що борти, впираючись в стовбури, скриті були очеретом, а задній, відкинутий, не давав змоги побачити номер.

Безбородько підняв борт, зачинив його і вдарив рука об руку, як це роблять люди, закінчивши якусь нелегку справу: на свіжому борті стояв номер ЧС-05–89. Десь недалеко вдарив постріл, за ним другий.

— Еге-гей! Мисливці! — гукнув Безбородько на весь голос.

«И-и-вці-і-і», — перекривила його луна.

— Чого там, — відгукнулися з очеретів. — Їхати пора, чи що?

Почулися кроки, хлюпання, і з-за куща виткнувся старий вусатий мисливець.

— О — сказав він, витріщивши очі, — чужий хтось ходить…

— Де шофер цієї машини? — спитав Безбородько. Дід мовчки знизав плечима і розвів руками.

— От халепа… — промимрив він, — чого це ви прибігли сюди мотоциклом? Нічого не розумію. Штрафувати будете, чи як?

— Ви, діду, скажіть краще, де подівся шофер і той, що сидів з ним в кабіні?

— Де? — дідок поморгав очима. — А біс їх знає, де вони… Пішли десь у засідку.

— Ні, діду, втекли вони. Ми женемося за ними із Садовська. Шпигуни це…

— Шпигуни?! — дід витягнув до Безбородька суху, жилаву шию, вдарив об поли руками, і забута під пахвою рушниця м'яко впала на траву. Старий дивився на неї і похитував головою. — Я б їх сам з гвинта порішив, якби ж знаття. А, будь ти проклята! — він зсунув картуз на самі очі і почухав потилицю. — От влипли, так влипли. Хлопці, хлопці! Скоріше сюди! — хрипко закричав він, тупцюючи на місці.

З очеретів, перегукуючись, виходили мисливці. Побачивши прикордонників, похмурніли, підходили квапливо.

— Знаєте, хто нас підвозив? — спитав дід і сповістив пошепки: — Шпигун. О! Хлопці ось за ними гнались. А ми роззяви…

— А хто ж знав…

— Піди взнай, що він шпигун.

— Е, — розсердився дід. — Бдітельності нема у вас ні чорта. Я його по морді бачив, що він шпигун, о! По морді…

— Та, діду, ось не смішіть хоч! Самі з ним розмовляли, наче з кумом.

— Доброго кума знайшли, діду! — під дружній регіт сказав Безбородько.

— Зелений ти ще вчити мене, — злісно примружився дід на сержанта. — Видать, самі гаву вловили добру, коли він в машині, наче директор МТС, їздить.

— Ще й на полювання нас привіз, правда?

— Прив'язалися, як реп'яхи. Тьху на вас, скажені! — плюнув дід і одійшов, махнувши рукою.

— Того, що за рулем, бачили добре? — спитав Безбородько.

Мисливці знизували плечима, збентежено всміхалися, позираючи один на одного.

— Він з кабіни не вилазив, а ми в кабіну не заглядали.

— Молодий, бравий такий хлопець, — дивлячись набік, сказав дід. — Дуже молодий, годів двадцять йому буде, а може, двадцять два. Чорнявий, цигануватий такий. Волосся довге й густе. Знову ж таки ніс горбатий трохи.

— А куди ж вони все-таки пішли? — допитувався сержант.

— Мабуть, на Лепетиху подалися, бо я одійшов отут недалеко, вибрав собі містечко, всі повз мене проходили, а їх не примітив.

— Вони обоє залишились біля машини, — вставив хтось із мисливців.

— От, значить, вони в той бік, до села подалися.

— Ну, добре, — зітхнув сержант. — Машину я забираю, якщо хочете — підвезу.

— Давай!

Безбородько покликав діда в кабіну, завів мотор і виїхав з-поміж верб і очеретів на прим'ятий вранішній слід.

— Навіть ключа від машини не взяли, — сказав дід.

— А навіщо він їм, — відповів Безбородько, вивів машину на шлях і натиснув акселератор.

Коли він зсаджував у селі мисливців, старий злазити не схотів, почав настоювати, щоб сержант віз його до начальства, і за яких дві години Безбородько з дідом під'їздили до Садовська. В комендатурі чекали на них майор і Дениско, а найбільше тривожився шофер півторатонки. Він сидів на причілку, наче приречений, і не зводив з дороги очей.

— Їдуть, їдуть! — закричав він радісно і кинувся до машини.

Безбородько з старим зайшли до комендатури. В розчинене вікно майор гукнув шоферові, щоб той їхав додому, сам обернувся до Безбородька.

— Доповідайте, — наказав він сержантові і схилився над картою.

— Машину я розшукав біля Лепетихи.

— Так, — майор поставив якусь позначку на карті і зараз же доповів комусь про це телефоном.

— Далі?

— Коли під'їздив до Лепетихи, від пристані відійшов катер уверх по Дніпру. Мисливці, я ось привіз одного, розповідають, що Полікарпов їх підвозив від Збур'ївки і одразу ж, заїхавши в плавні, пішов разом з своїм супутником у Лепетиху, бо в протилежній стороні їх не бачили.

— А ви що думаєте?

— Я гадаю, що Полікарпов відплив з Лепетихи на катері.

— Супутника хто-небудь з мисливців бачив?

— Так точно, товаришу майор, я бачив, — виступив наперед дід.

— Грамотні?

— Так точно, — дід смішно випинав живота і «їв» майора очима. Мисливська рушниця його при цьому смішно виставлялася вперед ложем і от-от мала зірватися з плеча.

— Тоді сідайте он там і записуйте його зовнішні приміти.

— Патрет, так сказати? — перепитав дід. — Ага, це можна.

Він поставив рушницю в куток, зняв піджак, поплював на руку, прицілюючись примруженим оком на письмовий прилад, і сів до столу.

— От матері його ковінька! Написати не той, не то що розповісти. Просто нема чого писати. Знову ж, каракулі в мене несусвітні.

— Нічого. Пишіть, пишіть, — заспокоїв його майор. — Що пам'ятаєте про нього, те й пишіть.

Зайшов лейтенант Дениско, посміхнувся Безбородьку, підбадьорливо підморгнув.

— Пошліть мотоцикл за Ібрагімовим, — наказав майор, — і йдіть відпочивати. О шістнадцятій годині, лейтенанте Дениско, поїдемо доповідати генералові.

— Слухаю! — лейтенант з сержантом відкозиряли і вийшли, а майор підійшов до діда.

— Ну, як тут у вас справи?

— Та, бачте, написав ось, — старий сховав окуляри, взяв з столу папери і подав майорові. Він стомлено потер, наче вмиваючись, обличчя обома долонями, опустив руки на коліна і задумався.

— Так-так, — перегодя сказав він, не дивлячись на майора. — Виходить, проґавили ми крупного ворога. По службі воно не полагається розпитувати, та я й не питаю, а так, салі відчуваю, що крупного фрукта прогляділи. А тепер він пішов петляти по нашій землі. Мало він пакості наробить, га? — суворо з-під кудлатих брів глянув старий на майора з тяжким докором. — Е, ото ж то й воно! — Дід надів картуз, але вставати з-за столу не поспішав.

— Не втече! — твердо сказав майор.

— Еге, шукай вітра в полі!

— Знайдемо… — заспокоїв старого майор.

— Ну, дай бог, — дід встав і, попрощавшись, рушив до дверей. Біля порога потоптався: — А як воно, подзвонити щоб до вас. Можна?

— А чого ж, дзвоніть хоч вдень, хоч вночі.

— Ага-га. Спасибі, я з сільради вам дзенькну, як справи у вас, узнаватиму. А то, їй-бо, аж душа ниє. Піймати його, бусурмана, треба. Може, підсобити треба буде, то гукніть на нас, ми прийдемо. Усі, як один, з ружжами.

Старий, нарешті, переступив поріг і по-хазяйськи зачинив за собою двері, а майор пройшовся по кабінету, зупинився біля порога й задумався. Полікарпов лишив по собі небагато слідів, і розшукати його буде нелегко. Генерал скептично поставився до квитка, якого вдалося розшукати з такими трудами, а відомості, одержані від Галини Михайлівни, взяв під сумнів, вважаючи їх маневром досвідченого шпигуна. Але майор з досвіду знав, що оці малесенькі, на перший погляд, незначні деталі мають розкрити Полікарпова або хоч наведуть на певний слід.

Висадкою диверсанта зацікавилися, очевидно, навіть у Москві, бо генерал часто дзвонив і був стурбований, а це з ним траплялося рідко. Нарешті на вісімнадцять ноль-ноль викликав майора з Дениском. Чого? Доповідати? Він усе вже знає. Мабуть, якийсь план є в генерала, не інакше.

У кабінеті генерала, коли зайшли туди майор Дорофєєв та лейтенант Дениско, було накурено і, незважаючи на відчинені вікна, душно. Біля столу сиділо двоє худорлявих полковників і молодий лейтенант. На столі лежала розгорнута карта; генерал у розстебнутому кітелі стояв збоку, біля телефонного столика, і, заклавши руку в кишеню, розмовляв з кимсь по телефону. Провід, що тягнувся від трубки до апарата, був червоний. Генерал коротко кивнув Дорофєєву і Дениску і показав очима на стільці, приставлені до столу засідань.

— Немає ніяких даних, окрім тролейбусного квитка. Що дасть, питаєте? Принаймні знаємо, що агент цей з Портграда. Так. Так. Що? Не знаю. Одну хвилиночку, — генерал відсторонив трубку і, прикривши її долонею, спитав майора: — А які ще аргументи навели вас на думку про те, що Полікарпов живе в Портграді?

Майор підвівся.

— По-перше, він знає добре Портград.

— Це ще нічого не значить.

— По-друге, він знає напам'ять телефон міського стадіону.

— Ага-га. Далі.

— А далі знову ж цей квиток.

— А якщо виявиться… Але даруйте, — він швидко підняв трубку. — Алло, ви слухаєте? Полікарпов назвав номер службового (він натиснув на цьому слові), службового телефону міського стадіону. Очевидно, треба виходити саме з цих даних. Га? Ну, от. Я наполягаю саме на цьому варіанті. Ні, він поки що єдиний. Слухаю. Єсть!

Генерал поклав трубку, швидко пройшов до столу, застебнув для чогось кітель і, глянувши з-під сивих брів на майора Дорофєєва, сердито сказав:

— Обвів Полікарпов вас кругом пальця. Прикордонники! — він сів і потягся до коробки з цигарками. — А другого бачив хто-небудь?

— З наших ніхто. Мисливець один бачив. Каже, молодий, у військовій формі без погонів, демобілізований, одним словом.

— Ну, от тепер і впіймай його. Мало в нас демобілізованих зараз? Добре вони продумали все! Добре… Документи дістали йому справжні, і тепер шукайте вітра в полі, майоре Дорофєєв! — генерал кинув недокурену цигарку і пройшовся по кабінету. Полковники мовчали.

— Полікарпова треба знайти за всяку ціну, але не сполохати, бо тільки пильно стежачи за ним, ми зможемо знайти того, хто висадився у Садовську. У мене є такий план: лейтенанта Дениска, який Портград знає не гірше Полікарпова, — генерал приязно глянув у бік лейтенанта, — послати туди в розпорядження полковника. Ви ж Полікарпова знаєте в обличчя? — звернувся генерал до лейтенанта.

— Так точно, — підвівся Дениско.

— Сідайте, — сказав генерал. — Так от вам, як кажуть, і карти до рук. У Портграді працювати доведеться з досвідченими товаришами. І це буде вам на користь. Ви повинні розшукати Полікарпова і розділити з ним згадки про спільне купання, — генерал засміявся.

— Він повинен подякувати Полікарпову за вдалий постріл, — додав сміючись майор Дорофєєв.

— Ага, я ж забув, що вас поранено! Але куди? В шию? Ввічливий чоловік, цей Полікарпов, правда? — звернувся генерал до одного з полковників.

Той ствердно хитнув головою і сказав:

— Полікарпову, певне, тісно було стріляти з кабіни, інакше… Взагалі стрільці вони прекрасні.

— Так от, оцього прекрасного стрільця, лейтенанте, треба піймати будь-що, щоб йому не довелося більше демонструвати на нашій землі свого вміння. Ви готові зараз вилетіти в Портград? — спитав генерал Дениска.

Лейтенант переглянувся з майором.

— Готовий, товаришу генерал.

— От і добре.

— Дозвольте йти? — підвівся полковник, що досі не проронив жодного слова. Він виявився високим, піджарим, чимось невловимим схожим на хорта.

— Ідіть, — кивнув генерал і подав йому руку.

— Ходімте, лейтенанте, — повернувся полковник до Дениска.

— Товаришу генерал, дозвольте попрощатися з майором.

— Прошу, — генерал підвівся, почекав, доки Дениско попрощався з Дорофєєвим, і теж потиснув лейтенантові

— Бажаю вам удачі. Тільки дивіться, не викличте у Полікарпова тривогу; через нього і тільки через нього ми знайдемо того, хто висадився вночі. Ну, та полковник дасть вам інструкції, як треба діяти. Ідіть.

Лейтенант повернувся через ліве плече і пішов до дверей, де його чекав спокійний і мовчазний полковник.

— Оце вам новий співробітник, — сказав генерал Дорофєєву, кивнувши на молоденького лейтенанта. — Замість Дениска.

Полковник відчинив двері, пропустив лейтенанта, і вже з прийомної Дениско почув голос генерала:

— Тепер обміркуємо становище. Човен… — двері зачинилися, і Дениско більше не почув нічого.