"Зорі падають в серпні" - читать интересную книгу автора (Сизоненко Александр Александрович)

Розділ другий ТАЄМНИЧИЙ КУПАЛЬНИК

Садовськ — таврійське невеличке містечко, розташоване на березі затоки, в тому самому місці, де степ і море, однаково рівні і однаково безмежні, зливаються. Випадок рідкісний і дивний: ні берегових круч, ні скель, тільки білесенька смужка перемитих пісків відділяє степові трави від морських хвиль, та й то, коли вітер віє з моря, хвилі набігають і топлять ту смужку, і тоді здається, що степ занурив у море свою голову, а воно хлюпає йому на спину хвилями, наче голубить, наче рятує від спеки, що ціле літо висне над полями маревом, а над морем — імлою.

Вже в травні в Садовськ звідусіль їдуть люди: із Архангельська і Ленінграда, із Воркути і Свердловська, із Києва і Полтави цілими сім'ями прибувають на відпочинок, і до самої осені по білій береговій смузі майорять то білі, то рожеві, то коричньові тіла курортників. Безперервно лунає дитячий сміх, хлюпочуться у воді громадяни, які щойно навчились ходити, і матері не турбуються: пляж у Садовську по-справжньому дитячий, мілкий, так що метрів триста можна йти по дну у відкрите море, і все буде мілко та й мілко.

Ні санаторіїв, ні будинків відпочинку в Садовську немає. Люди приїздять сюди відпочивати як туристи: наймають квартири, ніде не стають на облік, не дотримуються ніякого режиму. Так приємно, так вільно тут відпочивається, що нікому й на думку не спаде придивитись до будиночка в сквері: вдень він, стуливши віконниці, дрімає, і тільки по всипаному білим піском подвір'ю іноді швидко пройде від воріт і щезне у низьких дверях солдат у зеленім кашкеті, прив'язавши до паркана змиленого коня. Стоїть цей будинок під високими сріблястими яворами, обсаджений він розкішними рядами туї, і мало хто звертає на нього увагу, мало хто завдає собі клопоту над тим, чого це тут розмістилась прикордонна застава.

Нікому й на думку не спаде, що море, в якому купаються маленькі білочубі діти в панамках, море, яке здається таким гостинним і лагідним, миє десь далеко-далеко чужий берег і є кордоном — точнісінько таким же, як і на сухопутті.

Тільки на морі немає смугастих прикордонних стовпів, на ньому не збудуєш прикордонних застав, воно хвилюється і шумить і завжди дасть притулок ворогові.

Тому і стоїть у цьому тихому сквері невеличкий одноповерховий будинок під білою черепицею, і коли гомін стихає, коли берег пустіє і море, небо, степ і містечко огортає сон, отоді будиночок оживає: з нього виходять мовчазні люди в зелених кашкетах і розходяться у всі боки парами. Ледве чутно шурхотять бур'янами чоботи, легенько хлюпочуться хвилі, а з темного моря таємниче підморгують далекі маяки…

Наче дві тіні, бредуть поміж степом і морем сержант Безбородько та рядовий Ібрагімов, прислухаються, напружують зір, і тільки в темряві блисне іноді воронованим стволом автомат, або, наткнувшись на темний, підозрілий кущ туї, спалахне і погасне промінь ліхтарика.

У таку глуху ніч не віриться, що ранком берег знову оживе і вкриється людом, що дитячий сміх сполохає тишу. Ніч накрила море і степ, вони потемніли. Хмари. над степом чорні, важкі й ворожі, а над морем легенькі, біляві.

Але сержант Безбородько не вірить морю, безтурботній грайливості хвиль: саме з моря може прийти ворог, і через те Безбородько не любить морського кокетства. Степ надійніший, сержант виріс у ньому, а море — хто його знає, на що воно здатне?

Ібрагімов — молодий прикордонник. Він оце недавно патрулював уперше, ніч була тоді місячна, тиха. Ібрагімов йшов як зачарований. Монгольське обличчя його було весь час звернене до моря, усміхнене, темні гарячі очі блищали.

— Ай, красиво як! Ай, красиво! — тихо казав він і дивився на широку місячну дорогу, що лягла через море невідомо куди. Місяць тільки-тільки зійшов, він висів над самою водою, простеливши світлу дорогу. Блиски хвиль тріпотіли на ній, і здавалося, що дорога ця виткана із золотого легенького серпанку і тріпотить від подиху вітру — ажурна, невагома, прекрасна. Житель пустині, Ібрагімов уперше бачив море і не одривав від нього очей, а це сердило Безбородька. Сержант насуплював брови, які від місячного сяйва здавалися ще більшими, і суворо зауважував:

— А ти вперед дивись. На місяць милуватимешся, як прийде зміна.

— Ай, що ти говориш, сержанте, його тоді вже не буде.

— Ти що, на побачення вийшов? — розсердився Безбородько. — Мовчи і дивись!

Сьогодні вони крокують тихо, насторожено вслухаються у тишу ночі і плюскіт хвиль.

Суцільною стіною тягнеться понад берегом туя, парк у темряві здається розкішним і кращим, ніж насправді, й двоповерховий панський будинок, в якому тепер розташувався піонерський табір, яскраво біліє колонами крізь дерева, наче теж, як і Ібрагімов, дивиться на море і ніяк не намилується ним. Двоє закоханих бредуть стежкою геть од моря, і прикордонники не чіпають їх: хай ідуть собі, такі ночі серпень дарує наче спеціально для закоханих.

Містечко кінчається одразу ж за тополевою алеєю, і тепер ліворуч від прикордонників — сірувате в темряві море, а праворуч — огорнутий сутінками степ. Море хлюпочеться хвилею, наче зітхає, а степ заснув, тільки задумано сюрчать в ньому коники та десь на озерах сумно й протяжно кричить Нічний птах, наче кличе когось, хто навіки покинув його, або стогне з розпуки й печалі.

— А-а-а-а! А-а-а-а! — його поклик починається з високої благальної ноти і кінчається низькою і розпачливою.

Крикне двічі й замовкне, і тоді все завмирає, крім коників, що сюрчать, мабуть, уві сні, крім зірок, що невтомно підморгують степові й морю, крім хвиль, що вічно лащаться до байдужого берега.

Оці нічні шуми, оці краєвиди викликають в Ібрагімова дивні думки. Він іде поруч з сержантом і чекає чогось незвичайного, дивовижного, про що вже давно мріє. Відколи Ібрагімов потрапив у прикордонні війська, він вірить, що йому вдасться затримати шпигуна, вчинити щось героїчне, але ось уже два місяці нічого на заставі не трапляється, сподіванки його не справджуються, і він починає розуміти, що шпигунів ловлять не кожної ночі. Однак сьогодні ці думки знову обсіли його. Він жде, що в морі почується плюскіт весла або з'явиться голова шпигуна, але все навкруги тихо, спокійно, німують степ і море, хлюпають хвилі ласкаво, і сержант Безбородько йде спокійно, повагом, трохи схиливши голову, наче міряє берег і ось зараз зупиниться, скаже, скільки кроків звідси до комендатури. Все так буденно і просто, все так безпечно.

Від озер повертають назад. Садовськ темніє громаддям дерев, між якими біліють будинки. Зеленувата прозора імла висить і над берегом, і над морем, і над містечком, а сюрчання коників доноситься з степу ритмічними хвилями, і можна подумати, що воно залежить від морських хвиль.

Тихо, красиво, розкішно. Весь простір, все небо тріпотить, просвічене наскрізь спокійним і сонним промінням зірок. Завмерли кущі, і дерева, і хати, а патруль в цьому сонному царстві бреде тихо і повагом, наче боїться збудити когось.

Раптом Ібрагімов схопив Безбородька за руку.

— Стоп, сержанте, бачиш?

Не встиг Безбородько відповісти, як Ібрагімов зірвався з місця і кинувся вперед.

— Ібрагімов! До мене! — владно гукнув сержант, але Ібрагімов, блискаючи очима, йшов йому назустріч і простягав у витягнутій руці щось безформне.

— Дивись, сержанте! Одяг! Чий це одяг, сержанте?

Безбородько неквапливим кроком підійшов до нього і суворо сказав:

— Ти порушив устав, Ібрагімов.

— Який тут устав! Хіба ти не бачиш?

— Бачу, але прикордонник до всього повинен ставитись спокійно. Твій необачний крок міг би коштувати тобі життя. Крім того… А, що з тобою тут говорити! — сержант махнув рукою і потягнув із-за спини автомат. — Де лежали ці шмутки?

— Отут, — Ібрагімов одбіг і поклав одяг на пісок, — ні, отут, — і відніс далі.

— От бачиш, не знаєш точно, де саме. А це іноді багато важить.

— Але чий це одяг, сержанте?

— Зараз узнаємо, — Безбородько підійшов до берега, присів.

У морі нікого не було видно.

— Ти бачиш віхи? — спитав він Ібрагімова. Віхи, якими було позначено фарватер, темніли далеко у сріблястому морі, що було гладеньким і порожнім.

— Бачу, — відповів той і враз схопився, дзенькнув затвором автомата.

— Стій, хто йде! — гортанно і різко крикнув Ібрагімов, і Безбородько помітив людину, що вийшла з-за кущів туї.

— Свої, свої, — спокійно сказав незнайомий і підійшов ближче.

Він був у плавках і зовсім білий — не встиг ще засмагнути. Високий і стрункий, з кучерявою головою і вродливим обличчям, на якому важкою лінією темніли брови, він посміхався ніяково й розводив руками.

— Опусти автомат, — наказав сержант Ібрагімову, а тоді повернувся до незнайомого: — Чого ж це так пізно?

— Купаюсь пізно? А що, не можна? — щиро здивувався той.

— Після дванадцятої ночі купатися заборонено, про це знає кожен школяр, — швидко й сердито, із сильним акцентом випалив Ібрагімов.

— Але я тільки сьогодні приїхав, я не знав. Після кіно дай, думаю, скупаюся на сон грядущий, як кажуть.

— Документи при собі маєте? — спитав сержант спокійно.

— Аякже! Обов'язково. Партквиток де ж може бути? Зі мною, зі мною…

— Покажіть.

Незнайомий нагнувся над одягом і за мить подав сержантові паспорт, відпускну записку з Молотовського авіазаводу, а партквиток затиснув у кулаці. Світячи ліхтарем, сержант прочитав:

«Інженера-технолога Полікарпова Сергія Гнатовича вважати у відпустці з 5 серпня по 2 вересня 1955 року». Звіривши записку з паспортом, сержант, сказавши «пробачте», на секунду освітив обличчя Полікарпова і повернув документ.

— Де ви живете? — спитав він, помовчавши.

— Отут ось, — показав технолог на найближчу до моря хатку. Вона стояла під яворами, окремо від усіх інших хат, маленька, біла, наче маяк.

— Ну, добре, — сказав сержант. — Знайте ж, що після дванадцятої купатися не можна. — Він козирнув і пішов далі, а Ібрагімов поплентався за ним, лихий, роздратований.

— Навіщо відпустив? — сказав він сердито. Сержант засміявся.

— Дивак ти, Ібрагімов! Тут усіх як арештовувати, то знаєш…

— При чому тут усіх! Але цього треба було привести в комендатуру, майорові показати.

— Для чого? Ось, мовляв, Ібрагімов у перше ж патрулювання затримав шпигуна? Так чи ні?

— Навіщо сміятись? Я не розумію, навіщо сміятись? — розсердився Ібрагімов. — Він мені підозрілим здається.

— Мені теж попервах всі здавалися підозрілими.

— Слухай, Ібрагімов, хай він іще раз нам трапиться в оцей час на березі, ми тоді інакше з ним поговоримо.

— А майорові доповідати будеш?

— А як же інакше? Обов'язково.

Майора Дорофєєва сержант Безбородько на заставі не знайшов.

— Його викликали на корабель, — сказав сержантові черговий офіцер лейтенант Дениско. — Ви заждіть, він скоро повернеться. Як пройшло патрулювання?

— Купальника одного затримали, — виструнчившись, доповів Ібрагімов.

— Ну, це не дивно, — усміхнувся поблажливо офіцер. — Правда, Безбородько?

— Так точно. З нових, — похмуро відповів сержант. — Ще не обжився.

— Дозвольте, товаришу лейтенант? — спитав Ібрагімов. — Так що підозрілим це здається мені.

— А ми перевіримо, Ібрагімов. Сьогодні ж наведемо довідки, не хвилюйся.

Ібрагімов полегшено зітхнув і сів поряд з Безбородьком на лаві. Хотілося спати. Вікно все більше світліло, і видний крізь нього далекий краєчок неба над морем став зеленуваторожевим.

Лейтенант Дениско сидів за письмовим столом з навушниками на білявій голові. Кілька телефонних польових апаратів і рація, письмове приладдя і велика карта району, що його контролює застава, — все це вільно вміщалось на невеличкому акуратному столі. Час від часу Дениско записував щось до журналу, знімав після зумера телефонну трубку і тихо, з якоюсь інтимністю говорив: «Алло! Шістнадцятий слухає. Так. Ага. Добре».

Майора все не було, І хлопці почали куняти. Нарешті крізь сон сержант почув легкі скрадливі кроки і голос:

— Це Безбородько?

— Так точно, товаришу майор! — схопився на ноги сержант.

— От і добре. Прошу до столу, — невеличкий і худорлявий майор Дорофєєв ходив беззвучно, наче по килиму. На ногах у нього були брезентові чобітки, і через те він з ніг до голови був зелений: ляже десь у траві — і не помітиш.

— Доповідай, сержанте, — наказав він.

— У квадраті «350», в створі з окремою хаткою, на березі ми знайшли одяг. З кущів вийшов чоловік, за документами Полікарпов Сергій Гнатович.

— Роздягнений?

— Так.

— А чого з кущів?

— Я теж дивуюся, чого з кущів? — нетерпляче крутнувся Ібрагімов.

— Тобі це здається підозрілим? — спитав його майор Дорофєєв.

— Так точно, товаришу майор! — витягнувся Ібрагімов.

— А мені цілком ясно, які потреби його завели в кущі, — похмуро сказав Безбородько.

— А от мені не ясно, товаришу сержант. Не ясно… — майор задумався, покусуючи мундштук погаслої цигарки. Неквапливим рухом він витягнув з нагрудної кишені якогось папірця і подав лейтенантові.

— Заведіть до журналу.

Лейтенант прочитав і швидко стягнув навушники.

— Товаришу майор! Так це ж дивний збіг!

— Так, дуже дивний…

— Дозвольте спитати, товаришу майор… Це стосується нашого купальника? — насторожився Безбородько.

— Прочитайте, Дениско, — стомлено наказав майор і опустився на стілець.

— «В семи кабельтових від повороту фарватеру з катера було помічено о 1-й годині 43 хвилини 10 серпня сигнали ліхтарем у квадраті «350», що подавалися в море з берега приблизно в створі з окремою білою хатою. Три короткі сигнали через дві-три хвилини», — прочитав лейтенант і прикусив губу.

— Запис із суднового журналу? — спитав він.

— Так, сторожовий катер виходив у море на завдання, і оце помітили з нього. Що ви скажете на це, товариші?

— Виходить, купальник наш незвичайний, — буркнув сержант.

— А хіба я тобі не говорив! — штовхнув його ліктем Ібрагімов.

— Замовчіть, Ібрагімов. Радіти тут нічого. Справа дуже серйозна. Цього Полікарпова не можна тривожити ні найменшою підозрою. Ліхтарем він викликає з моря не дельфінів, це факт.

— Але ми не впевнені, що саме він сигналив, а не хтось інший.

— Вірно. Певності немає… Але підозра є, а цього досить, щоб перевірити все. Вам, лейтенанте, буде таке завдання: встановити, з ким цей Полікарпов має зв'язки на пляжі.

— Так я ж його самого не знаю.

— Сержанте, хто розмовляв з купальником?

— Я. Ібрагімов стояв оддалік збоку.

— Ваше обличчя він розглядів, як ви думаєте, Ібрагімов?

— Ні, я стояв спиною до місяця, так, як ви вчили мене.

— От і добре. Підете з лейтенантом на пляж. Упізнаєте Полікарпова?

— Так точно, упізнаю.

— Пляжні знайомства його нам будуть потрібні, я думаю, дуже скоро. Встановити, що за люди, звідки вони, відколи знають Полікарпова. Добре було б познайомитись з ним, лейтенанте. Ви обоє повинні грати заядлих курортників. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? Ну, от. А тобі, сержанте, треба дізнатися, хто хазяї в цій хатині, відколи знають вони Полікарпова. Але все це — без жодної тіні підозри. Про все, що вдасться встановити, сповіщайте мене негайно. А зараз — відпочивати. Годині о десятій прийдете до мене за інструкціями. — Дорофєєв підвівся. — Можете йти.

Лейтенант Дениско і сержант Безбородько виходили від майора заклопотаними, а Ібрагімов радісно посміхався: його надії справдились — починається щось цікаве і незвичайне.

Залишившись наодинці, майор Дорофєєв задумався. З моря когось ждали, це факт. А той, хто ждав, живе зараз у Садовську, може поруч з комендатурою, і хто він — невідомо. Добре, якщо це Полікарпов! До речі, треба зараз же сповістити про все начальство.

Дорофєєв зняв трубку ВЧ і доповів. Він попросив навести довідки на Молотовському авіазаводі про Полікарпова Сергія Гнатовича, і йому обіцяли сьогодні ж сповістити про результат. Дорофєєв натякнув також на те, що добре було б підключити для спостереження за морем сторожові катери, розміщені у Садовську, але на другому кінці провода помовчали, скільки треба було, щоб показати недоречність такого прохання, а потім відповіли:

— Думаємо, що ви самі впораєтесь. А втім, домовляйтеся, якщо є потреба, з командиром загону катерів.

Майор пошкодував, що завів про це мову. Здавши черговому офіцерові зміну, Дорофєєв пішов відпочивати. У затіненій кімнаті він довго перевертався з боку на бік. З того часу як закінчилася війна і він повернувся на батьківщину, минуло близько десяти років. І всі ці десять років служив він на оцій заставі в Садовську. Це призначення дуже засмутило Дорофєєва, коли після фронту, після напруженої роботи по репатріації він потрапив у це тихе таврійське містечко, де, як йому здалося, і не пахне кордоном. Застава мирна, і тут прикордонники могли лише проходити підготовку, стажування. Так думав майор попервах. Але потім, вникаючи в роботу, він пересвідчився в помилковості своїх думок. Це був справжній кордон. Служба вимагала пильності. Саме б'ючи на неймовірність та безпечність Садовської застави, ворог і намагався висадитись тут. Перша така спроба більше здивувала майора, ніж стривожила. Друга переконала його, що служити Батьківщині і народові — це не тільки бігати в атаку, вмирати на снігу перед ворожими дотами, тобто це не тільки видимий в часі подвиг, а й невидима, кропітка і пильна робота на заставі і в мирні дні, коли всі люди працюють спокійно і ворог не в уніформі, не в бронетанкових колонах і не в окопі, а крадеться замаскованим злодієм на наш берег і робить свою підлу справу нишком тут же, у нас під боком. Вистежити, не пустити і знешкодити оцього досвідченого, добре натренованого і підступного ворога — це теж подвиг. Тут потрібна витримка, пильність, любов до своєї справи і вміння невтомно шукати, знаходити і викривати наміри ворогів.

От і зараз ворог ходить десь тут, поряд, він жде свого спільника, і спільник той небезпечний, якщо він зважиться увійти в затоку і висадитись у безпосередній близькості до комендатури. І його треба вистежити і взяти безшумно, без жертв, взяти напевне. Щось для цього треба зробити ще більш несподіване, ніж готує він. А що саме, майор ще не знав, він ще шукав такого ходу і був певен, що знайде, бо і в думках не міг припустити, щоб хтось із його людей загинув в оці мирні і тихі дні. Все, звичайно, може трапитись, але ж на те ти й начальник застави, щоб усе передбачити. Ні, таки добре було б залучити до цієї операції моряків.

Майор одягнувся, пройшов у свій кабінет і зв'язався з командиром сторожових катерів. Він просив допомогти простежити за морем, але командир відповів:

— Сьогодні виходимо.

— Куди?

— На маневри.

Діяти треба було своїми силами і на свій розсуд.

Лейтенант Дениско прийшов на пляж десь після десяти, коли вже тут було тісно від курортників. Усе узбережжя вкрилося наметами з простинь, ліжками-розкладушками, розквітло китайськими різнобарвними зонтами і квітчастими хусточками жінок. І хоч більшість людей «пляжилась», розметавшись просто на піску, уявлення про якесь дивне місто не покидало лейтенанта, коли він дивився вздовж берега.

У простеньких полатаних штанях, в капцях на босу ногу, Дениско справляв враження робочої людини, що прийшла на хвилину — скупатись. Ібрагімов, як і домовились, лежав під грибком у затінку, дожидав лейтенанта. Доки він роздягався, Ібрагімов сказав йому не підводячи голови:

— Жінку в блакитному купальнику бачите?

— Угу, — буркнув під ніс лейтенант.

— Біля неї…

— Про яку жінку ви кажете? — одкрила зморшкувате обличчя сусідка Ібрагімова. — Про оту? Хороша жіночка! Чоловік же в неї конструктор суднобудівного заводу в нашому місті, там така золота людина, а вона, бач, кавалера собі знайшла! Сказано, собака з жиру казиться.

Зляканий Ібрагімов метнув на жінку злий погляд, але Дениско повів бровою — мовчи, мовляв, — і спитав:

— А ви знаєте цю жінку?

— Ну, звичайно, знаю. Працюю на заводі, там, де її чоловік.

— Мені вона теж здається знайомою. Доводилось практику проходити там після інституту.

— То я вас познайомлю. Хочете?

— Навіщо?

— Може, хоч знайомих вона посоромиться.

— А чого їй соромитись? Подобатись чоловікам — це не сором для жінки, а, знаєте, честь.

— Вона і вам подобається?

— А чого ж, красива жінка. Та це ще не значить, що я буду залицятись до неї.

— Теж мені залицяльник знайшовся! Молоко материне на губах он! — розсердилася жінка. — Без тебе он який залицяльник, бачиш?

— Ви мене просто не зрозуміли, — зашарівся лейтенант, — я кажу, що не можна засуджувати людину за пляжні знайомства.

— Пішли купатися, — сердито запропонував Ібрагімов.

— Пішли, — погодився лейтенант і розсміявся.

Вони брели морем, що й справді тут було їм по коліна, і разом з колами хвиль бігли від їхніх ніг золотаві серпи-зайчики по піску. Тріпотливі, легенькі, вони зламувались і тремтіли, шугали геть і блискавично поверталися знову. В прозорій ласкавій воді нерухомо висіли медузи, фіолетові, рожеві, великі й малі, немов квіти літнього моря. Далеко, там де небо і море зливались, прозоро синів поміж ними острів, наче шматок цукру, що от-от розтане.

— Конспірація правильна, — сказав лейтенант, — намагайся, Ібрагімов, не дивитись на свого купальника, щоб не привернути його увагу.

— А навіщо вам ота стара, що ви зв'язалися з нею?

— Е, вона мені пригодиться. Вона познайомить мене з ними. А твій купальник зацікавився цією жінкою недаремно.

— Ще б пак, це ж джерело.

— Тихо, Ібрагімов, вода має уші.

Вони зайшли далеко від берега, і лейтенант пильно придивлявся до білої хатки. Стояла вона осторонь від інших будинків, зовсім близько до моря. Скрита яворами і стрункими рядами туї, вона дивилась у море обома вікнами в білому причілку у вузенький просвіт між деревами.

— Ну, орієнтир прекрасний. Правда, Ібрагімов?

— Так точно. Не зіб'єшся без всяких сигналів. Але як вони підійдуть до берега? Хіба це може бути?

— Буває, Ібрагімов. Коли один, та хитрий, та вмілий, та…

— Не розумію! Через усе море пливти на чомусь треба.

— Ага. За них не турбуйся. Нам спіймати його треба, а припливти він зуміє.

— Бували випадки?

— А чого ж: Бували… Ну, пішли на берег. Так запам'ятай: ніякої уваги на купальника.

Коли вони вийшли з води, жінка в голубому купальнику стояла біля старої, що розмовляла з лейтенантом. Жінка була молода й білява. Купальник туго облягав її високу талію; пругкі рухи сильного тіла видавали в ній спортсменку, і лейтенант подумав, що вона і зараз ще грає в баскетбол. Відставивши маленьку міцну ногу і вигідно вигнувшись у талії, вона мружилась від сонця і, відчуваючи на собі численні погляди, стояла так, наче демонструвала в будинку моделей красу і зручність нового фасону одягу.

— Галино Михайлівно, — сказала їй стара, — а ось ще один наш земляк, працював на заводі, — вона кивнула на Дениска. — Познайомтесь.

— Гаврилова, — проспівала жінка в купальнику, безцеремонно розглядаючи Дениска. — Ви працювали у нас на заводі?

— Так, трохи. Після інституту. Там мій товариш зараз начальником цеху. — Дениско назвав одного знайомого інженера. Він і справді бував на заводі, і тому бесіда з Гавриловою велася невимушено, тим більше, що її безпосередність заохочувала до відвертої розмови.

Полікарпов у темних масивних окулярах стояв поруч і, здавалося, розмовою не цікавився і на Дениска не звертав ніякісінької уваги.

— Даруйте, я така неуважна, — мило всміхнулася Галина Михайлівна, — знайомтеся. Це ось колега ваш, теж інженер.

— Сергій Гнатович, — відрекомендувався Полікарпов, знявши окуляри і подавши руку Денискові.

«Так от який ти, — подумав лейтенант, розглядаючи його вродливе обличчя. — Щось мало ти схожий на шпигуна. Мало…»

Весь час лейтенант всю увагу свою віддавав Галині Михайлівні, і вона була просто в ударі, як кажуть жінки її типу. Полікарпов здебільшого мовчав, у розмові участі майже не брав і, нудьгуючи, дивився на море. А Дениско, в свою чергу, не звертав на нього уваги. Тільки Галина Михайлівна час від часу зверталась до Полікарпова з дрібненькими запитаннями, намагаючись втягнути його в розмову, і, зрештою, розсердилась на нього.

— Ну що це ви, Сергію Гнатовичу, наче заніміли, їй-богу. Розкажіть що-небудь. Не сидіть отаким насупленим.

— Добре, я буду сміятись, — сказав Полікарпов і всміхнувся.

Дениско пробув з ними до другої години дня, аж доки вони не зібралися додому. Прощаючись, Галина Михайлівна мило йому посміхнулась і поцікавилась, чи прийде він увечері. Дениско сказав, що відпустка в нього тільки почалася і що вони, мабуть, частенько бачитимуться.

Полікарпов не справив на нього враження: так собі, пляжний залицяльник, як казала ота стара жінка. Сигнали, мабуть, подавав хтось інший, а не він.

Свої думки Дениско висловив майорові, прийшовши на заставу. Той скептично посміхнувся, помовчав і не поспішаючи зауважив:

— Полікарпова Сергія Гнатовича на Молотовському авіаційному заводі немає і не було. Це вам про що-небудь говорить, товаришу лейтенант?

— Значить…

— Що Полікарпов шпигун і що це саме він подавав сигнали, сумніву бути не може. Ваші купання треба продовжити.

Ще з першими подихами весни учень четвертого класу Вітя Каленик почав мріяти про поїздку до бабусі Марфи в Садовськ. Там він проводив кожне літо — біля моря, серед красивих парків, на волі. В Садовську не те, що тут, у місті. Там прохолодно від моря, там плюскіт хвиль, який ввижався Віті навіть на уроках, там голки-риби і краби у водоростях, там спокій і тиша.

Вітя любив їздити в Садовськ ще й тому, що там є прикордонна застава. Кажуть, вночі берегом моря ходять патрулі. Вітя хоч і не бачив того, але одна розповідь про заставу і прикордонників заставляла його товаришів дивитися на Вітю з заздрістю і слухати його розповіді з особливим інтересом.

— А шпигуна ти хоч раз бачив? — питали хлопці.

— Ні, — помовчавши, сумовито зітхав Вітя.

— Ех ти, мазило! Я якби поїхав туди на літо, обов'язково шпигуна вистежив би, — скаже якийсь бідовий ровесник, а Вітя потім довго не може заспокоїтись, ходить ображений. Вони думають, що побачити шпигуна це… так просто. Попробували б самі, тоді взнали б. Шпигуни ночами лазять, вдень їх не буває. А вночі так хочеться спати після купання в морі, що ледве доберешся до ліжка, як одразу ж засинаєш до ранку.

Цього літа в Садовськ одразу поїхати не вдалося: батько купив Віті путівку до піонерського табору. І він зміг поїхати до бабусі Марфи лише на початку серпня. Вітя вже не малий, він з Херсона поїхав автобусом сам.

Коли він зайшов у двір, бабуся поралася під повіткою, в літній кухні. Вітя тихенько поставив свій чемодан, поклав на нього пальто, яке мама дала йому в дорогу не знати для чого, і, навшпиньках підкравшись до бабусі, закрив їй очі руками.

— Ой боже ж мій, хто це? — злякано вигукнула вона і вхопила Вітю за руки. — А, це ти, Вітю? Внучок мій дорогий! — вона пригорнула хлопчика і поцілувала в лоб. — Чого ж ти так довго не приїжджав?

Від бабусі пахло кропом, печеним свіжим хлібом і ще чимось смачним-смачним. Віті якось особливо радісно ставало біля бабусі, у її затишному подвір'ї й хаті — наче, скільки б він не був у неї, тягнулося якесь тихе, спокійне свято. Бабуся ніколи і нічим не докучала Віті і хоч давала йому волю, але він ні разу ще не зробив тут чогось поганого — все робилося якось само по собі тільки гарне, і бабуся досі не ображалась на Вітю, хіба що коли розсердиться, як він запізниться на обід. Але Вітя завжди доводив їй, що вода була сьогодні тепла, як ніколи, і він просто не міг одірватися від купання.

Вітя одразу ж хотів бігти до моря, але бабуся посадовила його за стіл у тінистій альтанці, густо заплетеній хмелем і виноградом, і почала частувати: витягла з борщу курячий пуп, поставила перед онуком перемитий крупний виноград, принесла десь, мабуть, із сундука загорнуті в рожевий папір цукерки та все розпитувала про батька, про матір, про їхнє здоров'я, а Вітя відповідав нехотя і нетерпляче поглядав на море, що синіло поміж деревами біля самісінького бабусиного городу.

Коли вже Вітя зібрався гайнути повз бабусю на море, до альтанки підійшов високий чоловік, у смугастій піжамі і рисовому брилі, розімлілий від спеки. Обличчя його і груди, що виднілися в розрізі піжами, були такі червоні і навіть на вигляд такі гарячі, що здавалось, якби на них линути води, вони зашкварчали б, мабуть, і пішла б пара.

— О! — гукнув він привітно, широко посміхаючись. — Приїхав, нарешті, ваш онук, Марфо Іванівно!

— Приїхав голубчик мій, ледве діждалась.

— Ну, здоров, малий. Тебе, здається, Віктором звати? Ну, а мене — Сергієм Гнатовичем. От ми й познайомились.

— Це, Вітю, наш квартирант, — з'ясувала бабуся. — Не дивився б ти вовком, бісової віри хлопець!

— А в мене є дещо для нього… — загадково посміхнувся Сергій Гнатович і пішов до хати. Незабаром він приніс коробку з дорогими цукерками і поклав її перед Вітею.

Хлопець взяв цукерки, подякував.

— Надовго ж ти, Вітю?

— До першого вересня буду.

— Ого-го, ще накупаєшся! Ще встигнеш добре засмагнути, тільки так не перегрівайся, як оце я.

— Я вже загорів у піонерському таборі. Мені не страшно.

— Ну, хіба що.

— Обідати будете, Сергію Гнатовичу? — спитала бабуся.

— Ні, Марфо Іванівно, відпочину трохи, — лінивою ходою Сергій Гнатович побрів д хати, а Вітя зібрався до моря.

— Хороший чоловік Сергій Гнатович, золота людина! — говорила бабуся. — Ти, Вітю, старайся йому не заважати, в кімнату до нього не ходи.

— Потрібний він мені! — презирливо скривився хлопець.

Але минуло кілька днів, і Вітя почав звикати до Сергія Гнатовича. Він ходив з ним ловити рибу, зробив Віті доброго зія, — от тільки погано, що Сергій Гнатович ішов до моря з самого ранку, коли Вітя ще спав, і приходив лише на обід на якихось дві години, тому застати його дома було важко, а на пляжі Вітя соромився до нього підходити, бо поряд завжди була жінка в голубому купальнику. Увечері ж він ішов у кіно або гуляв тополевою алеєю з тією ж таки жінкою, і Вітя тоді не хотів попадатися йому на очі.

Одного разу серед ночі Вітю розбудив сусідський собака. Він стояв біля альтанки, в якій спав Вітя, і настирливо гавкав у бік моря.

«Що там таке?» подумав хлопець і висунувся із альтанки.

Ніч була темна. Але море біліло, наче посипане крейдою. Там, де воно починалося, біля самої води, на її сіруватому фоні видно було три чоловічі постаті. Двоє з них помалу посунули понад берегом, і Вітя помітив у них на грудях автомати.

— Патруль! — догадався хлопець, і серце його забилося дужче.

Третя тінь від моря наближалася сюди просто через город. Вітя впізнав Сергія Гнатовича, вже коли він був від альтанки якихось кроків двадцять. Хлопець так і залишився стояти біля входу. Сергій Гнатович ішов швидко, наче запізнився кудись і тепер страшенно поспішав; Він пройшов за крок од Віті, але навіть не повернув голови до альтанки. Під рукою в нього був якийсь пакунок, певне, одяг, а сам він йшов у самих трусах.

«Купався, — подумав хлопець, все більше хвилюючись. — Мабуть, купався і прикордонники його прогнали», вирішив Вітя і, припавши до вогкої подушки, одразу ж заснув.

Наступного дня Сергій Гнатович обідати не приходив довгенько, і Вітя ходив берегом шукати його. А коли повернувся, бабуся сказала, що Сергій Гнатович взяв вудочки і пішов ловити кефаль і що обідатимуть вони без нього. Пообідавши і відпочивши, Вітя пішов до моря похмурий, тривожний, хоч і сам не знав, чого саме. Він купався до самого вечора, доки не смеркло, і вже забув якось про Сергія Гнатовича, але, повертаючись додому, зустрів його на городі, і тривога знову стисла хлопцеві серце.

Сергій Гнатович, хоч і був одягнений, але тримав під рукою вчорашній пакунок одягу. Вітя посидів трохи в гарбузинні й обережно пішов за ним назирці.