"Слід веде до моря" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир Кириллович)ДВІ ЗУСТРІЧІІ треба ж таке: на майдані Жовтневому, коли з-за універмагу повертав праворуч, ніс до носа зіткнувся з Сергієм. Іншим разом зрадів би, а тепер — досадно руйнуються всі плани. Від нього так легко не відкараскаєшся! — Юрко? Ти до мене? Салют! — Сергій тріпнув розпатланим чубом і простягнув свою засмаглу п'ятірню і таємниче сповістив: — Є геніальна ідея! Юрко іронічно усміхнувся. — Ну, вже й геніальна! Сергій ображено шморгнув носом. — Та ти спершу вислухай, а потім критикуватимеш! Вони відійшли вбік і стали під газетним кіоском. — Ну, слухаю… Кажи! Сергій по-змовницькому нахилився до Юркового вуха. — А чому б нам не гайнути в плавання?.. Узяли б Марту, її човен — і в путь!.. Як ти на це дивишся? Га? — Чекай! Чекай! У яке плавання? Куди? — Ну, як — куди? По морю, звичайно… — І в той же день тебе заверне з моря міліція, щоб ти знав! — остудив його запал Юрко. — Не заверне! Я все обдумав! Ми ж не попливемо на фарватер, де ходять кораблі, а зробимо мандрівку по затоці, порибалимо біля безлюдних островів… Юшку зваримо… Ти уявляєш? Юрко уявив намальоване Сергієм морське привілля, сонячні піщані береги островів, намет під верболозом, казанок над багаттям… А що? Справді, Сергій непогано придумав! — А якщо Марта не захоче? — Ну, сказав! Я Марту знаю!.. — А якщо батько не дасть човна? Сергій засопів носом. — Дасть! Будь певен!.. Якщо Марта захоче, то дасть! Або сам попливе з нами! — Гм, ти все передбачив… Ну, що ж — ідея приваблива! — погодився Юрко. — Вважай, що я твій компаньйон! — Тоді ходімо до Марти на переговори! — Так відразу? — А чого ж відкладати? — Я зараз не маю часу… Мабуть, іди до Марти поки що без мене. Якщо ж сам не зможеш, тоді візьмеш мене на допомогу. Сергій трохи подумав. Потім погодився. — Гаразд. Тільки не довго швендяй і заходь до неї — поговоримо… Може, й справді потрібна буде твоя допомога. Згода? — Ну, тоді домовились… Бувай! — Сергій тріпнув чубом і зник за рогом. Юрко трохи постояв, а потім швидко почимчикував далі. Степан Бенедиктович, у синьому фартусі, з запорошеними тирсою вусиками, нахилився під навісом біля циркулярки і щось випилював із пахучої соснової шалівки. Побачивши Юрка, вимкнув струм. — Заходь, заходь, Юрію! Як твоє здоров'я? — Дякую, добре, — Юрко зніяковів. Виручив Степан Бенедиктович. Струснувши з одягу тирсу, взяв хлопця під руку — повів у сад до столу. — Сідай… Розповідай, як живеш, чим займався після того, як виписався з лікарні… Голова не болить? — Ні. — Це добре. На море ходиш? Купаєшся? Рибу ловиш? — Тільки збираємося з Сергієм, — відповів Юрко і, набравшись рішучості, додав: — Я прийшов до вас, Степане Бенедиктовичу, щоб розповісти… Він завагався і замовк. Учитель враз посерйознішав. — Кажи — чого? Я слухаю. Юрко почервонів, не знаючи, як почати. — Порадитись прийшов. — Ну, ну, розповідай, Юрію! — підбадьорив учитель. — Але це секрет. — Ясна річ! Я розумію. Можеш не сумніватися, — таємницю буде збережено. Юрко глянув прямо в очі Степанові Бенедиктовичу. Тихо сказав: — Бачите, знайшовся мій батько. Не було, не було, а це раптом… — Ну, й що? — так же тихо спитав класний керівник, нічим не виявляючи своїх почуттів. — Я його ні разу в житті не бачив, не уявляю, який він… Хотів би зустрітися, поговорити, та мати і слухати про нього не хоче. — І Юрко розповів про батьків лист і про свою розмову з матір'ю. Степан Бенедиктович слухав уважно, не перебиваючи, і тільки вряди-годи поглядав пильно на хлопця з-під густих острішкуватих брів. Закінчуючи свою розповідь, Юрко знічено опустив плечі. — Не знаю, що мені робити. І матір жалко, і батька хочеться побачити… Степан Бенедиктович помовчав. Глибока зморшка пересікла його крутий лоб. — А мама не заборонила тобі зустрічатися з батьком? — Про це не було мови. — Де батько живе? — У порту Новому. Вулиця Полтавська… — Ти знаєш, де це? — Ні. — До порту Нового по морю кілометрів десять-дванадцять… Можна катером… Ось так — через затоку, — вчитель махнув рукою на північний захід. — А якщо автобусом, по асфальту, то і всі двадцять п'ять… — То ви мені радите поїхати до нього? Степан Бенедиктович поклав руку на Юркове плече, цим самим даючи зрозуміти, що він з довір'ям ставиться до свого вихованця. — А чому б і ні?.. Адже ти хочеш цього! Ти повинен знати, що життя — штука досить складна. Іноді не підозріваєш, яким боком воно повернеться до тебе. Ось саме зараз такі складнощі в житті твоїх батьків. І коли б їм допомогти, то вони, може, знайшли б спільну мову… — А як їм допомогти? — Простягнути батькові руку! Судячи з того, що ти розповів, він хоче з тобою зустрітися. Отже, поїдь до нього! Така моя порада. — А мама? — Бачиш, мама не має права заборонити тобі зустрітися з батьком. Та й не малюк ти уже!.. Юрко зрадів. Спокійні, розсудливі слова класного керівника розсіяли сумніви і вагання. Безперечно, треба їхати до батька! Знайти його! Поговорити! Він підвівся. — Дякую, Степане Бенедиктовичу. Я зрозумів вас… До побачення! — До побачення, Юрію! Бажаю успіху!.. |
||
|