"Слід веде до моря" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир Кириллович)У ЛІКАРНІДругого дня, по обіді, Сергій і Марта зайшли у вестибюль міської лікарні. У Марти в руках — букет квітів, у Сергія — пакунок з печивом і цукерками. Марта запитала у білявої, мов весняна кульбабка, сестри у сліпучо-білому халаті: — До Юрка Романюти в другу палату можна пройти? — Що ви! — замахала на них руками сестра. — По-перше, сьогодні неприймальний день, а по-друге, він спить. Йому треба спокій. Йому треба якомога більше спати… — То хоч передачу візьміть, — попрохала Марта. — А друга палата від вулиці чи від саду? — запитав Сергій, просуваючи у віконце свою голову і передаючи сестрі пакунок. Сестра усміхнулась. — Від саду. Все одно не потрапите. — Це ми ще побачимо, — пробурмотів хлопець, відбираючи у Марти букет квітів. — Ходімо, Марто. Не може бути, щоб ми не глянули на нього хоча б крізь вікно… — Як же це зробити? — спитала дівчина. — Ходімо зі мною, якщо не боїшся! — У печері не боялась! — образилась Марта. — А тут… — Там був Юрко, — пожартував Сергій. Марта почервоніла і стусонула його межи плечі. — Не базікай! — Ой, не буду! — заволав Сергій і повернув за ріг, у вузький завулок, над яким нависли крислаті каштани лікарняного саду. Оглянувся і, пересвідчившись, що поблизу нікого немає, таємниче прошепотів: — Ставай мені на спину — і плигай У сад! — А там що? — А там — побачиш! Ставай! Він зігнувся, упершись руками в паркан. Марта скинула босоніжки, стала йому на плечі і перестрибнула в сад. Сергій — слідом. Ховаючись між кущами, вони минули кухню і наблизились до хірургічного відділу. Але як знайти вікно другої палати? — Почекай мене тут, — сказав Сергій. — Я зараз повернусь! Він пригнувся і шуснув у кущі. Вийшовши на алею, з незалежним виглядом попростував до зеленого лужка, де під деревами стояло в холодку ліжко. «Чудово, — подумав хлопець, — мені пощастило. Запитаю у хворої, де друга палата. Це ні в кого не викличе ніякої підозри…» На ліжку лежала дівчинка років тринадцяти, бліда, худенька, але з такими великими блакитними очима, ніби то були не очі, а шматочки неба. Каштанове хвилясте волосся розсипалося на білій подушці. З-під простирадла видно загіпсовану ногу. — Добрий день, — несміливо привітався Сергій. — Доброго здоров'я, — голос дівчинки пролунав напрочуд дзвінко і приємно. — Ти до мене? Сідай. Ой, який гарний букет! Невже це мені? Сергій розгубився. У нього не вистачило духу сказати, що цей букет не для неї. Тому переклав його в ліву руку, а праву подав дівчинці. Від того, що робив не те, що хотів, збентежився ще більше. — Будьмо знайомі. Сергій, — промовив тихо. — Галя… Галинка, — так мене звуть товариші. А ти, напевне, не з нашої школи? — А ти з якої? — Я з п'ятої. — А я з першої. — Справді? — зраділа дівчинка. — Там працює моя мама… — Хто ж це? — Олена Калістратівна. Географію викладає. Замучилась вона зі мною, бідна… Я вже другий рік хворію. Сергій сторопів. «Галинка — дочка Олени Калістратівни? От так штука!.. Ніколи б не подумав! У такої злюки — така мила і добра донька!» Галинка відразу помітила, як нахмурилося чоло хлопця. Бліде її обличчя враз теж посмутніло, а голубі оченята глянули запитально, з тривогою. — Моя мама у тебе викладає? Так? — Так. — Між вами виникла якась… неприємність? — Ну, що ти! — зам'явся Сергій. — З чого ти взяла? — По тобі бачу… — Та ні ж! У мене ніколи не було з географії нижче трійки! — А вище? — Теж не пригадую, — засміявся Сергій. — У мами нелегко заробити гарну оцінку. Я знаю. Видно було, що Галинка хвилюється. Тонкі пальчики нервово м'яли накрохмалене простирадло. Сергієві стало шкода Дівчинку, і він простягнув їй букет. Галинка зашарілась. Притулила його до обличчя. — Ой, спасибі! — Тобі так подобаються квіти? — Аякже! Я їх дуже люблю! Ми з мамою, поки я не захворіла, садили у себе багато-багато різних квітів: і левкої, і настурції, і півники, і півонію. А зараз вони мені ще миліші. Дивишся на них — і уявляєш, що ти десь на лузі або в полі, серед квітуючих нив. Ідеш — а тобі кивають голівками і зозулині черевички, і ніжні сині волошки. А там, дивись, материнка пахне і малиновий будяк. — Скільки квітів знаєш… — пробурмотів Сергій. — І говориш так складно… Галинка весело засміялась. — Чудний ти! Сергій враз насупив брови, вважаючи, що вона хоче поглузувати з нього. Але дівчинка додала: — І хороший. Спасибі тобі, Сергійку. Сьогодні у мене справжня весна!.. Сергій хотів щось сказати, але позаду почулися кроки. Він оглянувся — і остовпів: до них підходила Олена Калістратівна з паперовим пакунком у руках і букетом бузку. Вчителька теж була здивована. — Ти чого тут, Лісовий? — Я? — Та я… Галина розреготалась, побачивши, як розгубився цей смішний чорночубий хлопець, і сказала: — Подивись, мамо, які він чудові квіти мені приніс. Це він до мене приходив… — Он як! — Обличчя Олени Калістратівни враз пом'якшало. Вона глянула на дочку, і в її очах зблиснули сльози. Вона теж була збентежена. — Мамочко, не плач, — погладила їй руку Галинка. — Я скоро видужаю. І я ж не одинока. Бачиш — до мене приходять товариші, знайомі й незнайомі… А лікар каже, що я молодець, що я ще і бігатиму, і танцюватиму… Не плач!.. Олена Калістратівна витерла очі. Сергій скористався паузою, щоб попрощатися. — Ну, я піду вже, — простягнув він руку Галинці. — До побачення!.. Ти Ще коли-небудь прийдеш? — Прийду… А чому ж? Звичайно, прийду, — раптом зрадів Сергій. Йому й самому хотілося відвідати ще раз цю дивну своєю безпосередністю дівчинку. — Тобі принести квітів? — Принеси… Білого бузку. Я так його люблю… — Доню! — з докором сказала Олена Калістратівна, і щоки її зарожевіли. — До побачення! — Сергій припустив до саду. Марта чекала його в кущах. — Ну, дізнався? — Що — дізнався? — не второпав він спочатку. — Де друга палата… — Дізнався. Ходімо! Він так і не запитав, де друга палата, а тому, прокрадаючись до хірургічного корпусу, розмірковував, що вікно другої палати може бути або з одного краю корпусу, або з другого. Він вибрав друге, рахуючи від центрального входу. — Здається, тут. Вікно було відчинене. Сергій став на карниз, ухопився за підвіконня і підтягнувся. В палаті стояло всього два ліжка. Собі на подив, Сергій не помилився. На одному ліжку лежав Юрко, а на другому Хвостенко. Обидва, здається, спали. Сергій подав руку Марті, допоміг їй здертися на підвіконня. — Компанія у Юрка не дуже завидна, — пробурчав тихо, показуючи на Хвостенка і зручніше вмощуючись на широкому теплому підвіконні. — Тс-с-с! — прошепотіла Марта. Але Юрко ворухнувся, розплющив очі. Обличчя було бліде, голова забинтована. Впізнавши друзів, він зрадів і спробував підвестись. — Ну, як — Дзвонаря спіймали? — Ні, — відповів Сергій. — Але, будь певен, спіймають! — Шкода! — Лежи, лежи! — сказала Марта, червоніючи. — Як ти себе почуваєш? — Добре. Ще трохи болить голова. Сергій приклав палець до губ і покосився на Хвостенка. — Як ти з ним тут? — Ми вже, здається, помирились… Він мені все розповів. Навіть про мій ніж… І про фільм… — Он як! — Сергій тихо свиснув. — Отже, то таки він? Юрко сумно кивнув головою. — Сьогодні тут був Степан Бенедиктович, і Владик нам розповів. Виявляється, фільм не пропав: він його заховав там же, в лабораторії. За шафою. — Хотів, щоб тобі перепало? — Атож. — Ну й свиня! Хвостенко ворухнувся, розплющив очі. Від втрати крові він зблід, посірів. Якимсь чудним затуманеним поглядом ковзнув по обличчях товаришів. — Це ви! Сергій хотів щось відповісти, але тут рвучко відчинилися двері — і на порозі палати з'явилась чергова сестра, що приймала передачу. Побачивши у вікні відвідувачів, зупинилась вражена. — Таки пробралися? Сергій покірно опустив чубату голову, чекаючи від сестри прочухана і втішаючи себе, що цей прочухан не перший у його житті і, мабуть, не останній. Та сестра досить миролюбно сказала: — Ну, добре, давайте вже букет хлопцям і тікайте звідси, бо зараз — лікарський обхід… Сергій почервонів. А Марта глянула на нього здивовано. — А де ж букет? Ти його, часом, не загубив? — Та, мабуть, загубив, — збрехав Сергій і почервонів ще дужче. — Завтра я принесу більший. З білого бузку… І він подумав, що завтра вранці, до схід сонця, обов'язково обламає у Хвостенчихи білий бузок і зробить два великі букети. Запашні. З росою. |
||
|