"Слід веде до моря" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир Кириллович)

ГРА В ГИЛКИ

Сьогодні не варто було й думати про поїздку на острів. Додому хлопці повернулися вже пізно.

На порозі їх зустріла Сергієва мати. Стояла з рушником у руці і суворо дивилася на них.

— Де це ви знову блукали до самого вечора? Вже й домашні завдання ніколи готувати.

— А ми не блукали, — сміливо заперечив Сергій. — Затрималися у Степана Бенедиктовича. Було заняття з співів. І так… трохи побалакали…

Мати відчула, що син не доказує.

— Мабуть, накоїв чогось? Та ще й Юрка підбиваєш! Був хлопець як хлопець, а як подружив з тобою, так і виросли на вербі груші! Оце прибігала Хвостенчиха… «Де той хуліган? — кричала. — Мало не втопив мені хлопця! І костюм знівечив — тепер хоч викинь! Я цього так не прощу! Піду в школу скаржитися!» Ось до чого ти довів Юрка, Сергію! Це все через тебе, лобуряко!

— Тьотю Лесю, Сергій тут зовсім не винний. Він навіть не знав про нашу бійку, — сказав Юрко.

— Не знав! Та без нього ніде ніщо не скоюється! Чи в хорошому ділі побачиш його, а до поганого він сам залюбки пристане!

Сергій мовчав.

Мати трохи заспокоїлась і брязнула тарілками.

— Сідайте їсти!

— Спасибі. Не голодні. Обідали у Степана Бенедиктовича, — блиснув чорним оком Сергій.

— Балує він вас… Треба ще сходити розпитати. Чи й у школі, як дома, робите, що забагнеться? — І додала: — Щоб спати лягали о десятій! Чуєте?

— Добре, — буркнув Сергій. — Тільки ми спатимемо в сараї, на горищі… На сіні.

— Про мене, — погодилась мати, — хоч і на соломі! Аби тільки дома! А тепер сідайте за уроки!

Сергій підморгнув Юркові, коли вони залишились самі.

— Ти мене зрозумів? Тепер не страшно повернутись додому й опівночі — нікого не треба будити! Хто тебе перевірить, коли ти. підеш і коли повернешся?

Вони зразу ж сіли за домашні завдання. Сергій у вітальні за столом, а Юрко в своїй кімнаті.

Юрко спершу взявся до письмових. Але не встиг він записати умову задачі, як розчинилися двері і влетів Сергій.

— Ти не пам'ятаєш, що нам загадали з історії?

— А ти глянь у щоденник.

— Е, в щоденнику чомусь немає. Забув, мабуть, записати. Чи, може, щось перебило…

— Добре, давай готувати уроки разом, — сказав Юрко і, зібравши свої книги й зошити, перейшов за Сергіїв стіл.

Тут був неймовірний розгардіяш. На столі і на дивані купами лежали пошарпані, пообписувані, закляксані чорнилом книги й зошити.

— Прибери це все, — сказав Юрко, — і давай спочатку зробимо що важче, — алгебру, наприклад, а потім письмові з російської й української.

Сергій слухняно виконав Юрків наказ. У навчанні він беззастережно визнавав зверхність товариша, — прибрав на столі, і вони засіли за алгебру.

Лише о дев'ятій годині хлопці вибігли надвір і городами подалися на левади.

Сонце заходило. На видноколі рожевіли пластівці ніжних, мов пір'їнки, хмаринок. Після вчорашньої бурхливої грози настала ясна і тиха погода.

Море лежало внизу спокійне і чисте, як дзеркало. Десь кувала зозуля, а з-за горба, що навис над узбережжям, долинали дитячі голоси,

Сергій перший повернув туди. Там, у широкій улоговині, хлопці й дівчата грали в гилки.

Це була весела весняна гра!

— Приймай до гурту, хлопці! — гукнув Сергій, стаючи до «городян». — Юрку, а ти біжи «в поле», щоб порівну було!

— Чекай, чекай! Де ти такий меткий узявся! — крикнув з «поля» Хвостенко. — Може, ми не хочемо, щоб ви до нас приставали? Поки я «матиця» в своєму гурті, я нікого більше не прийму!

Гра припинилась.

Почувши голос Хвостенка, Юрко зупинився і шепнув Сергієві:

— Ходімо звідси!

— Чому? — голосно заперечив Сергій. — Я хочу грати! Хіба тут один Хвостенко?

— А я не хочу! — з притиском сказав знову Хвостенко.

— Чому ж це? — спитав Сергій.

— Із злодіями не хочу грати! Ми всі не хочемо!

Галас раптом ущух.

Юрко шарпнувся вперед, ніби його хто штовхнув у спину, але одразу ж зупинився, бо серед дівчат пізнав Марту. Вона широко розплющеними очима дивилась на нього, мовби чекала, що він скаже. Навіть у передвечірніх сутінках було видно, як її розпашіле від гри обличчя враз посіріло.

Сергій теж зблід і схопив обома руками Хвостенка за груди. Затріщав піджак.

— Хто злодії? Ми?

— А то хто ж! Усі вже знають, хто поцупив у школі фільм! І чий ніж знайдено в лабораторії!..

— Та як ти смієш! — вигукнув Сергій і замахнувся, щоб дати ляпаса, але його притримав Юрко. — Це ж брехня! Нахабна брехня!

Він знову рвонувся до Хвостенка. Та, крім Юрка, його вже тримала й Марта. Навколо них згромадилися хлопці й дівчата. Хвостенко розправив пом'яті лацкани піджака і посміхнувся.

— Яка ж брехня, коли ми вчора чекали кінокартини, а її так і не було. Чи, може, вона випарувалась?.. Твій друг, напевне, знає, де вона!

Хвостенко говорив сміливо, бо відчував, що його підтримує дехто з товаришів.

Юрко мовчав. Сергій з подивом повернувся до нього.

— І ти мовчиш, Юрію? Не даси йому в пику? То пусти мене — я сам заткну його брехливого рота!

— Не треба, Сергійку, — сказав пригнічено Юрко. — Кулаками нічого не доведеш і нікого не переконаєш… Ти ж знаєш, як було насправді. І я знаю. І Марта теж. І Степан Бенедиктович. Я думаю, краще нам поговорити про це у класі, щоб усі чули й знали…

— Зроби милість, поговори, поговори, — уїдливо промовив Хвостенко. — Побачимо, як ти будеш викручуватись…

— Владику, як тобі не соромно, — втрутилась Марта, що аж тремтіла від гніву. — Що ти плетеш?

— О, знайшлася заступниця! — Хвостенко кинув на дівчину презирливий погляд. — Ще б пак! Аякже! Романюта проводить її додому…

— Що? — дівчина метнулася вперед.

Хвостенко не встиг відхилитись. У напруженій тиші пролунав дзвінкий ляпас.

— Оце так! — промовив хтось позаду.

Хвостенко схопився рукою за щоку, розгублено озирнувся на товаришів. Але в їхніх очах спалахував веселий сміх — і жодного співчутливого погляду. Це вразило його.

Хвостенко раптом похилив голову, охопив її руками, вчепившись пальцями в чорну чуприну, і голосно заридав.

Це було так несподівано, що ніхто не знав, що робити. Стало дуже тихо. Чулося тільки уривчасте схлипування Хвостенка, що, здавалося, забув про все на світі: про гилку, про товаришів, які оточували його, про супротивників, що кинулися на нього з занесеними кулаками, про зневажену ним Марту. Забув про все…

Всі були вражені, а найбільше Марта… Вона відчула, що тільки велике зворушення примусило такого самолюбивого і гоноровитого хлопця заплакати в присутності всіх. І все це через неї! Щось потрібно було зробити або сказати…

Але Хвостенко раптом перестав плакати, окинув злим поглядом натовп, що його оточував, і швидко пішов геть. Його висока постать згорбилась, ніби він поніс на собі якийсь важкий тягар.

Ніхто не розпочинав заново гри. Всім було невесело.

Юрко, Сергій і Марта теж поверталися додому мовчазні. Тільки біля порома заговорили про нову поїздку на острів.

— Завтра обов'язково попливемо, — сказав Сергій. — Ми з Юрком приготуємо вірьовчану драбину, інструменти…

— Добре, я попрошу в батька човна, — погодилась Марта.

— Пообідаємо — і гайда в море, — додав Юрко. — До побачення, Марто!

Вони розійшлися на горбі. Теплий травневий вечір засвічував на синьому небі далекі мерехтливі вогники. В темній воді затоки спалахували відблиски портових ліхтарів.