13 “ЛЕДІ ЕЛІС” ЗАЗНАЄ АВАРІЇ

Наступного ранку під час сніданку місце Тарзана виявилось порожнім. Міс Стронг була дещо здивована, бо містер Колдуел завжди чекав, доки вони з матір’ю прийдуть, щоб сісти за стіл разом з ними. Пізніше, коли вони сиділи на палубі, Тюран зупинився, щоб сказати їй кілька компліментів. Схоже, у нього був чудовий настрій, і він був вишу кано ввічливий. Коли він пішов, міс Стронг вирішила, що мосьє Тюран — чудова людина.

День здавався нескінченним. Їй бракувало товариства Колдуеяа, щось було в ньому таке, що змушувало дівчину від самого першого дня знайомства поставитися до нього приязно. Він напрочуд добре вмів змальовувати місця, які колись бачив, людей та їхні звичаї, дуже дотепно порівнював диких звірів та цивілізованих людей, що свідчило про його добру обізнаність зі світом перших, і веселий, хоча й дещо цинічний, погляд на других.

Коли вдень Тюран знову зупинився, щоб побалакати з нею, вона зраділа, бо це розряджувало денну одноманітність. Проте тривала відсутність Колдуела почала дуже непокоїти її. Якимось чином ця відсутність пов’язувалася в її думках з неспокоєм, який вона відчула напередодні, коли повз її ілюмінатор у море впав темний предмет. Вона сказала про це Тюранові. Чи бачив він сьогодні містера Колдуела? Ні? А що трапилося?

— Він не з’явився на сніданок, як завжди, і я не бачила його від учорашнього вечора, пояснила дівчина.

Тюран поспівчував їй.

— Хоча, на превеликий жаль, я не був близько знайомий з містером Колдуелом, — сказав він, — але він видався мені цілком пристойною людиною. Може, він залишився у своїй каюті через недугу? Могло й таке трапитись, цілком.

— Звісно, могло, — відповіла дівчина, — але не можу пояснити, чому мені не дає спокою дурне жіноче передчуття, що з містером Колдуелом щось трапилось. Це якесь дивне відчуття — я немов би знаю, що на кораблі його нема.

Тюран весело розреготався.

— Боронь Боже, люба міс Стронг, — сказав він. — Куди він міг би подітись? Ми вже кілька днів не бачили берега.

— Звичайно, це нерозважливо з мого боку. Але я зараз піду і знайду містера Колдуела і перестану хвилюватися.

Вона підкликала служника, який проходив повз них.

“Це може виявитися дещо складніше, ніж ти собі уявляєш, любонько”, -подумав Тюран, але вголос він вимовив лише:

— Авжеж, авжеж!

— Будь ласка, знайдіть містера Колдуела, — сказала вона служникові, - і передайте йому, що друзі хвилюються через його тривалу відсутність.

— Вам дуже подобається містер Колдуел? — спитав Тюран.

— Він дивовижна людина, — відповіла дівчина. — Мама від нього просто в захваті. Він з тих людей, з якими почуваєш себе цілком безпечно, — містер Колдуел гідний довіри.

За мить служник повернувся зі звісткою, що містера Колдуела в його каюті немає.

— Я ніде не. міг його знайти, міс Стронг, а до гою ж він аатнувся, немовби вагаючись, чи казати далі, я дізнався, що він не ночував у своїй каюті минулої ночі. Я думаю, що треба доповісти про це капітанові.

— Звичайно! — вигукнула міс Стронг. — Я сама піду з вами до капітана. Це жах! Я впевнена, що трапилося лихо! Бачите, передчуття мене не підвело.

Кількома хвилинами пізніше перед капітаном стояли дуже стурбована молода жінка та схвильований служник. Капітан мовчки вислухав їхню розповідь, і його обличчя стало заклопотаним, коли служник сказав, що він уже обійшов усі місця на кораблі, де 6 міг бути пасажир.

— Чи ви, міс Стронг, справді переконані, що вчора бачили, як щось упало в воду?

— Поза всяким сумнівом, — відповіла вона. — Я не переконана, що цс була людина, бо не чула крику. Може, це був лише лантух зі шматтям, як я тоді подумала. Але якщо містера Колдуела на кораблі не виявиться, то я буду цілковито переконана, що була свідком того, що саме він падав у воду.

Капітан наказав ретельно обшукати весь корабель від корми до носа, не минаючи жодного куточка. Міс Стронг чекала наслідків пошуків у нього в каюті. Капітан поставив їй багато запитань, але вона не могла нічого сказати йому про зниклого пасажира, крім того, що чула від нього самого під час їхнього короткого знайомства на кораблі. Тут вона вперше усвідомила, що містер Колдуел говорив про себе і своє минуле дуже мало. Він народився в Африці, а виховувався в Парижі — ось майже все, що було їй відомо про нього, та й про це він розповів їй у відповідь на здивоване запитання, чому він, англієць, говорить англійською з французьким акцентом.

— Чи не говорив він про те, що у нього є вороги? — спитав капітан.

— Жодного разу.

— Чи знав він ще когось із пасажирів?

— Не краще, аніж мене. Звичайні корабельні знайомства.

— А-а… чи не вживав він часом надміру алкоголю, міс Стронг?

— Я навіть не знаю, чи він узагалі пив. У всякому разі, він був цілковито тверезий за півгодини до того, як я помітила, що ця річ впала у воду, — відповіла вона.

— Це дуже дивно, — сказав капітан. — Він не схожий на людину, що непритомніє. Навіть якщо б з ним і сталося таке, коли він спирався на бортовий поручень, то важко припустити, щоб він упав назовні, - він би впав радше всередину, на палубу. Якщо його на кораблі немає, міс Стронг, то це означає, що його кинули у воду, а те, що ви не чули жодного крику, наводить на думку, що тоді він уже був мертвий — його вбили.

Дівчина здригнулася.

Через годину старший офіцер подав звіт про наслідки пошуків.

— Містера Колдуела на кораблі немає, - сказав він.

— Боюся, містере Брентлі, що трапився не просто нещасливий випадок, це щось набагато серйозніше, — сказав капітан. — Прошу вас особисто оглянути речі містера Колдуела, може, ви знайдете щось таке, що б могло вказувати на привід для самогубства або вбивства. Словом, вивчіть цю справу ретельно.

— Добре, сер, — відповів Брентлі і пішов провадити слідство.

Гейзел Стронг цілковито занепала духом. Два дні вона не виходила зі своєї каюти, а коли врешті з’явилася на палубі, то була бліда і мала під очима синці. Уві сні й увіч їй постійно здавалося, що вона знову бачить стрімке і мовчазне падіння темного предмета в море.

Невдовзі після її першої появи на палубі, відколи трапилося нещастя, до неї підійшов їюран, щоб поспівчувати їй.

— Це жахливо, міс Стронг, — сказав він. — Я весь час про це думаю.

— Я також, — відповіла дівчина. — Мені здається, що його можна було б урятувати, якби я здійняла тривогу.

— Вам нема за що собі дорікати, люба міс Стронг, — почав переконувати її Тюран. — Ви анітрохи не винні. Кожен на вашому місці вчинив би так само. Хіба коли щось падає за борт корабля, то це неодмінно повинна бути людина? А якби ви навіть і здійняли тривогу, то наслідки були б такі самі. Вашій розповіді спершу б не повірили, подумали б, що це привиділося нервовій жінці. А якби ви стали наполягати, то доки корабель зупинився б, доки опустили б шлюпки і вирушили по нього назад за кілька миль, туди, де трапилося лихо, збігло б надто багато часу і допомога запізнилася б. Ні, ви не повинні собі дорікати. Ви зробили для бідного містера Колдуела більше, ніж будь-хто, адже лише ви помітили його відсутність і перша почали розшуки.

Дівчина не могла не відчути вдячності за ці співчутливі й підбадьорливі слова.

До самого кінця подорожі Тюран часто бував з нею, і вона почала звикати до нього. Тюран довідався, що чарівна міс Стронг з Балтімора була багата, що вона мала чималий капітал та плани на майбутнє, від яких у нього перехоплювало подих, а оскільки він думав про це повсякчас, то просто дивно було, як йому взагалі вдається дихати.

Спочатку Тюран збирався залишити корабель на першій зупинці після зникнення Тарзана. Адже в кишені у нього був нарешті той документ, заради якого він сів на цей корабель. Ніщо його більше не затримувало. Йому дуже корті ло повернутися в Європу і сісти на перший-ліпший швидкий потяг до Петербурга.

Але потім у нього з’явилася інша ідея, яка швидко витіснила попередні плани. Не варто було нехтувати американським золотом, Та й його володарка була вельми приваблива.

“На Бога! Яке враження вона справила б на всіх у Петербурзі! Та й я теж, завдяки її грошам”.

Коли Тюран подумки витратив кілька мільйонів доларів і зрозумів, що це заняття йому пасує, він вирішив плисти далі до Кейптауна, де в нього рантом виявилися пильні справи і йому стало необхідно побувати в цьому місті.

Міс Стронг сказала йому, що вони з матір’ю збиралися погостювати в її брата; як довго-вони ще не вірішили але, напевне, кілька місяців.

Вона дуже зраділа, коли дізналася, що Тюран також їде в Кейптаун.

— Маю надію, що наше знайомство триватиме і далі. - сказала вона. — Заходьте до вас, коли ми влаштуємося.

Тюран був у захваті від запрошення і дуже дякував. Але на місіс Стронг він справив зовсім не таке добре враження, як на її доньку.

— Не знаю чому, але я йому щось не довіряю, — мовила вона одного разу до Гейзел, коли про нього зайшла мова. — Він ніби загалом порядна людина, але часом у його очах з’являється такий дикий вираз, що аж моторошно стає.

Дівчина засміялася.

— Матусю, та це ж нерозумно! — сказала вона.

— Напевне, ти маєш рацію, але я все-таки шкодую, що з нами Тюран, а не бідолашний Колдуел.

— Мені також шкода, — відповіла донька.

Тюран став частим відвідувачем у домі дядька Гейзел Стронг у Кейптауні. Він відверто залицявся до неї і робив це дуже спритно, випереджаючи найменше бажання молодої дівчини. Якщо треба було кудись супроводжувати її або її матір чи зробити якусь незначну товариську послугу — запопадливий Тюран наче виростав з-під землі. Дядько Гейзел та його родина дуже добре ставилися до нього завдяки його чемності та готовності зробити послугу. Мосьє Тюран ставав незамінною людиною. Нарешті він відчув, що настала зручна хвилина, і запропонував їй руку й серце.

Міс Стронг була така вражена, що спершу не знайшлася, що відповісти.

— Мені й на думку не спадало, що ви мене кохаєте, — сказала вона йому. — Я завжди ставилася до вас, як до дуже доброго товариша. Я не можу вам відповісти чогось певного. Забудьте, що ви пропонували мені стати вашою дружиною. Давайте збережемо наші попередні стосунки, а я тим часом спробую поставитися до вас інакше. Можливо, мої почуття стануть чимось більшим, аніж звичайною приязню. Досі я й гадки не мала, що зможу вас полюбити.

Тюран залишився дуже задоволений цією відповіддю. Він перепросив за те, що поквапився, сказав, що так давно в неї закохався і так міцно, що всі, на його думку, вже знали про це.

— Я вас покохав відтоді, як уперше побачив, Гейзел, — сказав він. — Я згідний почекати, тому що переконаний, що сильна і щира любов, така, як моя, не може залишитися без відповіді. Мені лише потрібно знати, що ви не любите когось іншого. Ви можете мені на це щось відповісти?

— Ні, я ніколи нікого не любила, — відповіла вона, і Тюран заспокоївся.

Того вечора він, ідучи додому, подумки купив моторну яхту і вибудував за п’ятдесят тисяч віллу на Чорному морі.

Наступного дня Гейзел Стронг спіткала одна із найприємніших несподіванок у житті: коли вона виходила від ювеліра, то буквально стикнулася з Джейн Портер.

— Джейн Портер! — вигукнула вона. — Ти звідки? Очам своїм не вірю!

— Ось тобі, маєш! — вигукнула не менш здивована Джейн. — А я сиділа тут і подумки малювала собі, як ти живеш у Балтіморі! Отже, я даремно напружувала свою уяву! -

З цими словами вона обняла подругу і міцно поцілувала.

Гейзел довідалася від Джейн, що яхта лорда Тенінгтона кинула якір в Кейптауні принаймні на тиждень, після чого вони мали плисти до Англії, цього разу вздовж західного узбережжя.

— А потім, — закінчила Джейн, — буде моє весілля.

— Отже ти ще не вийшла заміж? — спитала Гейзел.

— Ще ні, - відповіла Джейн і потім додала, наче її не в лад до попередньої розмови: — Я б хотіла, щоб Англія була за мільйони кілометрів звідси.

Родичі Гейзел та пасажири яхти відвідали одні одних. На честь гостей влаштовувались обіди та прогулянки на природу. Мосьє Тюран скрізь був жаданим гостем. Він запросив чоловіків на обід, і його гостинність сподобалася лордові Тенінгтонові.

Мосьє Тюран зрозумів з натяків, що прибуття яхти лорда Тенінгтона змінило плани пасажирів, і він не хотів лишатися від них осторонь. Тому, залишившись якось з англійцем наодинці, він скористався з нагоди і повідомив його, що коли вони повернуться до Америки, то він і міс Стронг офіційно оголосять, що вони наречений і наречена.

— Але, любий Тенінгтоне, нікому ані слова! Жодного!

— Звичайно, друже, я все розумію. Вітаю вас від усього серця. Дівчина просто диво, скажу я вам!

А наступного дня сталося те, на що він сподівався. Місіс Стронг, Гейзел та мосьє Тюран гостювали у лорда Тенінгтона на його яхті. Міс Стронг сказала, що була дуже задоволена зі своїх відвідин Кейптауна, і дуже шкодувала, що лист від її адвоката в Балтіморі відкликав її додому раніше, ніж вона сподівалася.

— Коли ви думаєте виїхати? — спитав Тенінгтон.

— Ймовірно, на початку наступного тижня, — відповіла вона.

— Невже? — вигукнув Тюран. — Яке щастя! Мені також треба буде негайно виїхати, і тому я сподіваюся супроводжувати вас і бути в потребі.

— Ви дуже люб’язні, мосьє Тюране, — відповіла місіс Стронг. — Ми з радістю звіримося вашій опіці. — Але вона воліла б спекатися його, а чому, й сама не знала.

— Чорт забирай! — вигукнув через хвилину лорд Тенінгтон. — Геніальна думка!

— Звісно, Тенінгтоне, звісно, — сказав Клейтон. — Напевне, геніальна, раз вона прийшла вам у голову, але в чому справа? Їхати до Китаю через Південний полюс?

— Гей, Клейтоне, — заперечив Тенінгтон, — ви просто прискіпуєтесь до мене, бо не ви придумали плавання довкола Африки, а я, і тому нестерпно поводите себе від самої хвилини відплиття. Ні, - вів він далі. — Думка геніальна, і ви всі зараз з цим погодитеся. Справа в тому, що нам треба взяти з собою міс Стронг, місіс Стронг та Тюрана, якщо він забажає, на нашу яхту до Англії. Ото буде добре, га?

— Тенні, друже, я перепрошую! — вигукнув Клейтон. — Думка справді чудова — я ніколи не повірив би, що вона ваша. Чи ви твердо переконані, що вона лише ваша?

— Ми призначимо відплиття на початок наступного тижня або на той день, у який вам буде зручно, місіс Стронг, добросердий англієць закінчив свою тираду таким тоном, наче всі вже зі всім погодилися і лишилося тільки призначити день відплиття.

— О Боже! Лорде Тенінгтоне, ви навіть не дали часу подякувати вам, а не те що вирішити, чи зможемо ми скористатися з вашого люб’язного запрошення, — сказала місіс Стронг.

— Я переконаний, що ви погодитеся, — відповів Тенінгтон.

— Швидкість яхти буде не менша, ніж пасажирськог орабля, а зручності ті самі. В усякому разі ми всі розраховуємо на ваше товариство і відмови не приймаються.

Отож було вирішено, що яхта відпливе наступною понеділка.

Двома днями пізніше дівчата сиділи в каюті у Гейзел і розглядали фотографії, зняті на честь від’їзду з Америки, і приятельки були поглинуті цим розглядом. Джейн ставила безліч запитань, а Гейзел на всі давала детальні відповіді і коментувала зображених осіб та краєвиди.

— А оце, — сказала вона раптом, — це той, про якого ти знаєш. Бідолаха! Я давно хотіла розпитати тебе про нього, але все було ніяк.

Вона тримала фотографію так, що Джейн не бачила обличчя людини на ній.

— Його звали Джон Колдуел, — вела далі Гейзел. — Пригадуєш його? Він розповідав, що познайомився я тобою в Америці. Сам англієць.

— Ім’я незнайоме, — сказала Джейн. — Покажи-но фотографію.

— Бідолаха впав у море, коли ми пливли сюди, — сказала Гейзел і віддала фотографію.

— Впав у море!.. Втопився!.. Гейзел, Гейзел, скажи, що це неправда!.. Гейзел! Скажи, що ти пожартувала!

І Джейн Портер упала непритомна раніше, ніж міс Стронг встигла підтримати її.

Гейзел привела подругу до тями і довго дивилася мовчки на неї.

— Я не знала, Джейн, — сказала Гейзел з удаваним спокоєм, — що ти знала містера Колдуела так близько і що його смерть справить на тебе таке сильне враження.

— Джон Колдуел? — спитала міс Портер. — Ти хочеш сказати, що не знаєш, як цю людину звати, Гейзел?

— Та ні, Джейн, я чудово знаю, хто він, — Джон Колдуел з Лондона.

— О Гейзел! Як би я хотіла в це повірити! — простогнала молода дівчина. — Я хотіла б у це повірити, але його риси так глибоко запали мені в душу, що я впізнала б його з-поміж тисяч. Будь-хто міг би помилитися, але не я.

— Що ти кажеш, Джейн? — вигукнула не на жарт стривожена Гейзел. — За кого ти його маєш?

— Ні за кого, Гейзел. Я знаю, це фотографія Тарзана з племені Великих мавп.

— Джейн!

— Сумнівів не може бути. Гейзел, ти переконана, що він загинув? Ти не помилилася?

— Боюся, що ні, люба моя, — відповіла сумно Гейзел. — Я була б рада помилитися, але тепер я починаю пригадувати силу дрібних обставин, яким не надавала значення, доки мала його за Джона Колдуела з Лондона. Наприклад, він розповідав, що народився в Африці, а виховувався в Парижі.

— Саме так, — тихо мовила Джейн Портер.

— Старший офіцер, який оглядав його речі, не знайшов нічого, що підтверджувало б, що він саме Джон Колдуел з Лондона. Майже всі його речі було зроблено або куплено в Парижі. Всі помітки були з одної літери “Т” або трьох “Дж. К. Т.”. Ми вирішили, що він подорожував інкогніто під двома своїми першими іменами і що Дж. К. означало “Дж. Колдуел”.

— Тарзан із племені Великих мавп узяв собі ім’я Джон К. Тарзан, — вела далі Джейн тим самим тихим згаслим голосом. — І він загинув. Гейзел, це жахливо! Загинув самотній у цьому страшному океані! Я не можу повірити, що його хоробре серце перестало битися, що навік знерухоміли його могутні м’язи. Що він, утілення мужності, здоров’я, життя, став здобиччю, пішов на поживу рибам, що…

Далі вона вже не могла говорити, тяжко заридала і впала на підлогу, ховаючи обличчя в долоні.

Упродовж кількох днів міс Портер була хвора і не хотіла бачити нікого, крім Гейзел та ще вірної Есмеральди.

Коли вона врешті з’явилася на палубі, всі були вражені, як вона змінилася, змарніла. Воа вже не була життєрадісною американською красунею, яка захоплювала і чарувала всіх довкола. Натомість — тиха, смутна дівчина з виразом глибокої журби на обличчі, причину якої розуміла лише Гейзел Стронг.

Усі, хто як умів, намагалися підбадьорити й розважити її, але марно. Іноді жартівникові й веселуну лордові Тенінгтонові вдавалося викликати у неї сумну усмішку, але це траплялося рідко; здебільшого вона сиділа і дивилася широко розплющеними очима на море.

Відколи Джейн Портер захворіла, з яхтою почали дедалі частіше траплятися різні прикрощі. Спершу зіпсувався двигун, і вони два дні дрейфували, аж доки сяк-так полагодили його. Потім несподіваний шквал змів усі легкі речі з горішньої палуби. Двоє матросів завели бійку на баці, наслідком якої один виявився поранений ножем, а на другого довелося вдягнути кайдани. Нарешті вночі у море впав штурман і одразу ж втопився, його не вдалося врятувати.

Яхта пробула в районі цієї події близько десяти годен, але бідолаху так і не знайшли.

Після усіх цих лих команду і гостей охопив смуток. Усі почували себе доволі пригнічено-чекали подальших лих, ще гірших, особливо матроси, що почали згадувати всілякі віщування та знамення, які вони мали на початку подорожі і які тепер їм здавалися провісниками великої біди. І вона не забарилася. Наступної ночі після загибелі штурмана маленька яхта зазнала поважної аварії. Приблизно о першій годині ночі всі відчули страшний удар, який викинув з постелей сонних гостей і команду. Маленький корабель здригнувся і завалився на правий борт; мотори зупинились, палуба лягла до моря під кутом сорок п’ять градусів. На мить яхта зависла, а відтак почала випростуватись і вирівнялася, пролунав глухий тріск.

Чоловіки вмить кинулися на палубу; за ними вибігли жінки. Хоч небо було захмарене, не було ані вітру, ані хвиль, і ліхтар висвітлював біля правого борту виразні обриси якоїсь чорної маси, що ледь виступала з води.

— Уламки затонулого корабля, — коротко пояснив вахтовий офіцер.

Невдовзі на палубу вибіг механік: він шукав капітана.

— Латку, яку ми наклали, зірвано, — доповів він. — Яхта швидко набирає воду через пролом з лівого боку носової частини.

Майже зразу за ним прибіг матрос.

— Боже! — вигукнув він. — Весь кіль відірвало. Яхта не протримається на воді і двадцяти хвилин.

— Замовкни! — рикнув Тенінгтон. — Прошу жінок зійти вниз і зібрати легкі речі. Може, справа не така кепська, але, може, доведеться сісти в шлюпки. Краще бути готовими до всього. Будь ласка, спустіться негайно. Капітане Джералде, пошліть униз когось, хто зможе точно з’ясувати розміри пошкодження. Тим часом треба підготувати шлюпки.

Спокійний тихий голос господаря вгамував всіх, і через мить кожен був зайнятий своєю справою. На той час, коли жінки повернулися на палубу, шлюпки було споряджено, а через хвилину знизу повернувся зі звітом офіцер. Але тепер і без звіту було зрозуміло, що “Леді Еліс” невдовзі затоне, і чоловіки й жінки, що юрмилися на палубі, це чудово усвідомлювали.

— Ну, що там? — спитав капітан, коли зауважив, що офіцер вагається.

— Я не хочу лякати жінок, — сказав він, — але мені здається, що яхта не протримається на воді і двадцяти хвилин. Там така діра, що в неї навіть корова пройде.

Протягом останніх п’яти хвилин ніс яхти “Леді Еліс” швидко занурювався. Корма зависла високо над водою, і на Палубі було важко стояти. Люди квапливо сіли в чотири яхтові шлюпки, які було спущено на воду. Коли вони швидко відпливали від маленького судна, Джейн Портер озирнулася і востаннє подивилася на нього. Саме в цю мить щось оглушливо тріснуло, почувся гуркіт і вибухи зсередини корабля — двигун зірвався з місця і покотився до носа, трощачи на своєму шляху всі перепони. Корма здійнялася сторч, на секунду завмерла стовпом, що стирчав з надр океану, і яхта носом швидко поринула у воду.

Відважний лорд Тенінгтон в одній із шлюпок крадькома втер сльозу — не вартість яхти засмучувала його, а втрата надійного, прекрасного товариша, якого він дуже любив.

Довга ніч нарешті збігла, і тропічне сонце осяяло хвилі.

Його яскраве проміння торкнулося обличчя Джейн Портер і збудило її від тривожного сну. Вона озирнулася. З нею в шлюпці було троє матросів, Клейтон і Тюран. Вона стала роздивлятися за іншими шлюпками, але, доки сягав н погляд, ніщо не порушувало страшної одноманітності пустелі.

Вони були самі в маленькому човнику серед неозорого безмежного океану.