11 ДЖОН КОЛДУЕЛ З ЛОНДОНА

Коли Нума ель-адреа кинувся вперед, вишкірившись і випустивши кігті, то був переконаний, що й ця крихітна людина теж стане такою легкою здобиччю, як і ті, що він їх загриз раніше. Людина здавалася йому незграбною, млявою, беззахистною істотою — вона не заслуговує поваги.

Але цього разу супротивник виявився не менш швидким і спритним, ніж він. Коли важке тіло приземлилося після стрибка, людини на цьому місці вже не було.

Дівчина, яка спостерігала за ними, була вражена тією спритністю, з якою Тарзан вивернувся від могутніх лев’ячих лап. А зараз — о Аллах! — він кинувся на ель-адреа ззаду і схопив його за гриву, перш ніж звір встиг повернутись. Лев став на дибки, мов кінь, але Тарзан був готовий до цього. Його дужа рука обхопила шию з чорною гривою, і гостре лезо ножа один, два, десять разів встромилося в чорно-бурий бік, нижче лівої лопатки.’ Нума стрибав мов скажений, страхітливо гарчав від люті й болю, але, незважаючи на це, ніяк не міг скинути велетня зі своєї спини або дістати його зубами чи кігтями.

Коли Тарзан розімкнув руки й підвівся, “великоголовий володар” був мертвий. Тоді донька пустелі побачила те. що налякало її навіть дужче, ніж поява ель-адреа. Людина поставила ногу на труп своєї жертви, підвела до неба гарне обличчя і віщала найстрахітливіший клич, який дівчина будь-коли чула.

Дівчина злякано скрикнула і відвернулася — вона вирішила, що страшне напруження під час бою позбавило його розуму. Але коли завмер останній звук цього нелюдського кличу, Тарзан опустив голову і погляд його зупинився на дівчині.

Його обличчя знову осяяла ніжна усмішка. Вона цілком заспокоїла дівчину, і та полегшено зітхнула, також усміхнувшись йому.

— Хто ви? — спитала вона. — Ви здійснили великий подвиг. Навіть тепер мені важко повірити в те, що людина, озброєна лише ножем, може стати до двобою з ель-адреа і перемогти його. А цей клич — хіба це був крик людини?

Тарзан почервонів.

— Я іноді забуваю, — сказав він, — що я цивілізована людина. Напевне, коли я вбиваю, то перетворююся на якусь іншу істоту.

Він не став пояснювати подробиці, йому завжди здавалося, що жінка має бридитись істоти, яка так недалеко відійшла від звіра.

Вони пішли далі. Через годину після світанку вони перейшли гори і знову опинилися в пустелі. Поблизу невеличкого струмка знайшли своїх коней, які спершу, налякані левом, побігли додому, але коли лев зник, зупинилися попастися.

Тарзанові з дівчиною неважко було їх спіймати. Невдовзі вони вже мчали верхи по пустелі до дуару шейха Кадур бен Садена.

Близько дев’ятої вони прибули на місце, гонитви за ними не було. Шейх щойно повернувся. Він ледь не збожеволів з горя, коли побачив, що доньки немає, бо подумав, що її знову викрали грабіжники. Він уже зібрав загін з п’ятдесяти вершників, щоб вирушати на пошуки, як раптом до дуаоу в’їхали наші мандрівники.

Його радість, коли він побачив доньку, була безмежна, так само, як і вдячність, яку він висловив Тарзанові за те, що той щасливо провів її крізь усі нічні пригоди. Він також дуже тішився, що його донька зуміла врятувати людину, яка колись урятувала їй життя.

Не існувало такого знаку поваги, який видався б Кадурові бен Саденові надмірним, щоб виказати Тарзанові свою повагу та прихильність. Коли дівчина розповіла про його перемогу над ель-адреа, Тарзана оточили захоплені араби — не було кращого шляху, щоб завоювати їхню симпатію та захоплення.

Старий шейх почав наполягати, щоб Тарзан залишився у них иа тривалий час. Він навіть хотів прийняти його в члени племені, і Тарзан подумки вже наполовину згодився на це — лишитися назавжди серед цих диких людей, які розуміли його, а він їх. До цього самого спонукували його дружба та симпатія до дівчини.

“Якби вона була чоловіком, — думав Тарзан, — я не вагався б ані хвилини, тому що тоді я мав би саме такого товариша, про якого завжди мріяв, з яким міг би їздити верхи і полювати, коли заманеться. Але вона жінка, а мешканці пустелі притримуються умовностей набагато суворіше, ніж їхні цивілізовані брати й сестри. Трохи згодом вона вийде заміж за одного з цих смаглявих воїнів, і дружба наша закінчиться”. Тому він вирішив відмовитись, але дав шейхові згоду тиждень погостювати в нього.

Кадур бен Саден та п’ятдесят вершників у білому одязі супроводжували Тарзанадо Бу-Саади. Коли перед від’їздом уранці вони сідали на коней в дуарі Кадура бен Садена, дівчина прийшла попрощатися з Тарзаном.

— Досі я молилася, щоб ви залишилися з нами. — сказала вона просто, коли він перехилився з сідла, щоб потиснути їй руку на прощання. — А тепер я молитимусь за ваше повернення.

Її погляд був сумний і прекрасний, у куточках вуст запали гіркі зморшки. Тарзан був розчулений.

— Усе можливо, — сказав він і повернув слідом за арабами, які вже від’їжджали.

Перед від’їздом до Бу-Саади він попрощався з Кадур бей Саденом та його арабами, бо з відомих причин хотів, щоб його повернення до міста залишилося непоміченим. Араби повинні були в’їхати першими, нікому не розповідати про те, що Тарзан серед них. Сам він мусив в’їхати пізніше і зупинитися в малозианій тубільній нічліжці.

Таким чином, Тарзанові,який потрапив до міста увечері, вдалося уникнути зустрічі зі своїми знайомими й непомітно дістатися до караван-сарая. Він пообідав з Кадур бен Саденом як його гість, потім бічними стежками пішов у свій попередній готель, увійшов через задні двері і розшукав власника, який страшенно здивувався, коли побачив Тарзан а живим.

Так, його гостеві були листи, зараз він їх принесе. Ні, про його повернення нікому не скаже. Невдовзі він повернувся з в’язкою листів. В одному був наказ лишити все і першим пароплавом поспішити до Кейптуана. Там він отримає подальші інструкції від іншого агента, прізвище та адреса якого наводилися нижче. Наказ був короткий і зрозумілий. Тарзан подбав про те, щоб виїхати наступного ранку з Бу-Саади. Потім він вирушив у казарму, щоб побачитися з капітаном Жераром, який, зі слів господаря, повернувся зі своїм загоном напередодні.

Капітан був удома. Він дуже зрадів і здивувався, коли побачив Тарзана цілим і неушкодженим.

— Коли лейтенант Жернуа повернувся і доповів, що не застав вас там, де ви захотіли чекати на загін після того, як він закінчив прочісування, я дуже стурбувався. Кілька днів ми обшукували гори. Потім до нас дійшла чутка, що вас роздер лев, і на доказ того було показано вашу рушницю. Ваш кінь повернувся до табору наступного дня після того, як ви зникли. Лейтенант Жернуа не тямив себе від горя і у всьому звинувачував себе. Він наполіг на тому, щоби особисто керувати пошуками. Саме він і знайшов араба з вашою гвинтівкою. Він буде в захопленні, коли довідається, що ви живі й неушкоджені.

— Напевне, — сказав Тарзан і похмуро всміхнувся.

— Він зараз поїхав до міста, інакше б я послав когось по нього, — вів далі капітан Жерар. — Я все розповім йому, щойно він повернеться.

Капітан залишився переконаний, що Тарзан заблукав і випадково дістався до дуару Кадура бен Садена, який провів його назад до Бу-Саади. Невдовзі він попрощався з добросердним Жераром і поквапився назад до міста.

В караван-сараї він через Кадура бен Садена дізнався про цікаву новину. Чимало оповідали про те, що з’явився білий з перев’язаною рукою, який вештається скрізь в арабському одязі. Невдовзі перед тим він виїжджав з БуСаади, але вже повернувся. Тарзан довідався про його криївку і вирушив туди.

Йому довелося навпомацки йти вузькими, смердючими завулками, де панувала темрява, потім дертися хиткими сходами до зачинених дверей і крихітного незаскленого віконця. Віконце містилося високо в піддашші мазанки.

Тарзан ледве дістав до підвіконня. Він повільно підтягнувся на руках, доки його очі опинилися на рівні отвору. Він зазирнув до кімнати й побачив, що вона освітлена. За столом сиділи Роков і Жернуа. Жернуа сказав:

— Роков, ви — диявол! Своїм шантажем ви змусили мене втратити рештки честі. Ви штовхнули мене на вбивство, і тепер на моїх руках кров цього Тарзана. Якби я не знав, що моя таємниця відома ще одному негіднику, Павловичу, я б вас власноручно задушив і негайно!

Роков зареготав.

— Ні, шановний, ви цього не зробите, — сказав він. — Тільки-но стане відомо, що я вбитий, як наш любий Алєксєй вмить передасть військовому міністрові усі обставини справи, яку ви так намагаєтесь приховати. А крім цього, вас звинуватять у моїй смерті. Отже, будьте розумнішим. Адже я — ваш найкращий друг. Хіба я не оберігаю вашу честь, як свою власну? Жернуа всміхнувся й відповів лайкою.

— Ще один раз невелику суму грошей, — вів далі Роков, — і папери, які мені потрібні, і, слово честі, я більше ніколи не вимагатиму від вас ані грошей, ані інформації.

— Ще б пак! — пробурмотів Жернуа. — Адже ви здираєте з мене останній гріш і єдину військову таємницю, яку я знав. Ви повинні були б платити мені за мої донесення, а не визискувати мене.

— Я плачу вам у той спосіб, що тримаю язика за зубами, — заперечив Роков. — Втім, годі. Ви погоджуєтесь чи ні? Даю три хвилини на роздуми. Якщо відмовитеся, сьогодні ввечері ваш командир отримає записку, внаслідок чого вас чекатиме та сама кара, що й Дрейфуса, — з тим винятком, що він її не заслужив.

Жернуа деякий час сидів похнюплено. Врешті він підвівся й дістав з кишені кітеля два папери.

— Ось, — сказав він понуро. — Я їх приготував, бо знав, що все закінчиться саме так. — І він простяг папери росіянину.

На обличчі Рокова з’явився вираз хижої радості, і він прожогом схопив папери.

— Ви правильно вчинили, Жернуа, — сказав він. — Більше я вас не турбуватиму. Хіба що знову назбираєте грошенят або важливих відомостей, — і він усміхнувся.

— Тобі цього більше не вдасться, собако! — просичав Жернуа. — Наступного разу я порішу тебе! Сьогодні я вже майже зважився на це. Нерш ніж прийти сюди, я биту годину сидів за столом, на якому були ці два аркуші паперу, а поруч лежав заряджений револьвер. Я довго не міг вирішити, що мені взяти з собою. Наступного разу зробити вибір буде значно легше, тому що тепер моє рішення вже визріло. Сьогодні смерть уже кружляла над вами, Роков, не спокушайте долю вдруге.

Жернуа підвівся і зібрався йти. Тарзан ледве встигнув зістрибнути вниз на сходи і сховатися в тінь з іншого боку дверей. Та навіть тут він не мав шансів залишитися непоміченим. Майданчик був дуже малий, і він хоча й притиснувся до стінки в дальшому кутку, та однак знаходився на відстані всього-на-всього півметра від дверей. Нараз двері прочинилися і вийшов Жернуа. Позаду нього йшов Роков.

Обидва мовчали. Жернуа зробив три кроки вниз, потім зупинився й озирнувся, наче збираючись вернутись.

Тарзан зрозумів, що його зараз помітять. Роков і далі стояв на порозі на відстані півметра від нього, але дивився в інший бік, на Жернуа, який, певне, змінив свої наміри і пішов східцями донизу. Тарзан почув, як Роков полегшено зітхнув. Потім росіянин повернувся в кімнату й зачинив двері.

Тарзан почекав, доки Жернуа віддалиться настільки, щоб до його слуху нічого не долинуло, потім штовхнув двері й увійшов до кімнати. Він кинувся на Рокова раніше, ніж той встиг підвестися зі стільця, на якому сидів, роздивляючись папери Жернуа. Коли він повернув голову і зустрівся поглядом з Тарзаном, його обличчя пополотніло.

— Ви! — ледь видихнув він.

— Я! — відповів Тарзан.

— Чого вам треба? — прошепотів Роков, зляканий поглядом Тарзана. — Ви прийшли вбити мене? Ви не насмілитеся. Вас стратять. Ви не зважитеся на це.

— Ні, я не боюся вас, Роков, — відповів Тарзан. — Тому що ніхто не знає, що я тут. А Павлович, звичайно, звинуватить у цьому Жернуа. Я сам чув, як ви йому це казали.

Втім, це ніяк не може вплинути на моє рішення, Роков. Мені байдуже, навіть якщо всі довідаються, що вас убив я. Втіха від того, що я вас уб’ю, буде цілком достатньою компенсацією за кару, яка мені належатиме. Ви паймерзенніший з боягузів, яких я будь-коли зустрічав, Риков. Вас треба вбити. Я з насолодою вбив би вас. — І Тарзан підійшов до свого ворога.

Нерви Рокова не витримали. Він скрикнув і кинувся до сусідньої кімнати, але Тарзан тут-таки збив його додолу.

Боягуз відчув залізні пальці на своїй шиї і заверещав, як порося. Тарзан стиснув йому горлянку, і аж тоді він замовк.

Після цього Тарзан змусив його підвестися, але пальців не розтискав. Росіянин кволо опирався в могутніх обіймах Тарзана з племені Великих мавп. Він був безпорадний, мов немовля.

Тарзан посадив його на стілець і відпустив набагато раніше, ніж могла виникнути небезпека для його життя.

Коли Роков перестав хрипіти, Тарзан знову заговорив до нього.

— Я дав вам відчути, як приходить смерть, — сказав він. — Цього разу не вб’ю вас. Я прощаю вас лише задля прекрасної жінки, яка, на свою біду, народилася від тієї самої матері, що й ви. Але задля неї я прощаю вас востаннє. Якщо я колись почую, що ви потурбували її або її чоловіка, або якщо ви колись потурбуєте мене, якщо я довідаюся, що ви повернулися до Франції або в якусь французьку колонію, то від цієї миті я поставлю собі за мету єдине — дістатися до вас і здійснити те, що я сьогодні не завершив, тобто остаточно вас задушити.

З цими словами він повернувся до столу, на якому лежали папери. Коли він узяв їх до рук, Роков приглушено скрикнув від жаху.

Тарзан почав роздивлятися папери. Це був чек і якийсь документ. Зміст останнього надзвичайно його здивував.

Роков частково встиг прочитати його, але Тарзан знав, що ніхто не зможе втримати в пам’яті таку кількість цифр, що становили надзвичайну цінність для ворогів Франції.

— Цим дуже зацікавиться начальник штабу, — сказав він і поклав папери до кишені.

Роков застогнав. Він навіть не наважився вилаятись уголос.

Наступного ранку Тарзан вирушив на північ у напрямку Буїри та Алжиру. Коли він проїжджав повз готель, то побачив на веранді лейтенанта Жернуа. Той сполотнів, коли побачив Тарзана. Тарзан волів би уникнути цієї зустрічі, але уникнути її було неможливо. Він віддав офіцерові честь.

Жернуа машинально відповів, але його дико вирячені очі з виразом жаху довго стежили за вершником. Здавалося, що мрець зустрівся з привидом.

У Сіді-Аїсі Тарзан зустрів французького офіцера, з яким нещодавно познайомився в цьому місті.

— Ви виїхали з Бу-Саади вранці? — спитав його офіцер. — Отже, ви не чули, що сталося з нещасним Жернуа?

— Це була остання людина, яку я бачив, коли виїжджав з міста, — відповів Тарзан. — А що сталося?

— Він умер. Сьогодні вранці близько восьмої він застрелився.

Двома днями пізніше Тарзан прибув до Алжиру. Тут він довідався, що пароплав до Кейптауна буде лише через два дні. Щоб якось згаяти час, він написав повний звіт про своє завдання. Втім, він не наважився додати до звіту документ, який забрав у Рокова, оскільки вирішив не випускати його зі своїх рук, доки сам отримає дозвіл передати його іншому агентові або доки сам привезе його до Парижа.

Коли Тарзан сідав на корабель після непомірне довгого, як йому здалося, чекання, за ним стежило двоє людей з горішньої палуби. Обоє були одягнені за останньою модою і чисто поголені. Вищий на зріст був блондин, але з чорними бровами. Згодом вони стикнулися з Тарзаном на палубі, і один з них квапливо вказав товаришеві на щось там у морі. Вони відвернулися, і Тарзан не міг роздивитися їхніх облич.

Згідно з наказом свого провідника, Тарзан узяв квиток на чуже ім’я. Він назвався Джоном Колдуелом з Лондона.

Він не міг зрозуміти, навіщо це було потрібно, і довго розмірковував над цим.

Його цікавило, що йому доведеться робити в Кейптауні.

“Слава Богу, — подумав він, — здається, я спекався Рокова. Він вже мені добряче набрид. Невже я настільки цивілізувався, що почав нервувати? А як не почати, коли доводиться мати справу з негідником, який не має поняття про чесну боротьбу? З ним ніколи не знаєш, звідки треба сподіватися удару. Іноді мені здається, що Нума, лев, переконав слона Тантора і змію Гісту об’єднатися, щоб убити мене. Але у цьому разі я принаймні знав би, від кого і як чекати нападу. Звірі порядніші за людей — вони не принижуються до підлої інтриги”.

Того самого вечора Тарзан сидів за столом поруч з однією молодою дівчиною. З іншого боку від неї сидів капітан, який їх познайомив.

Пані Стронг! Де він чув це ім’я? Воно звучало напрочуд знайоме. Відповідь на питання мимоволі подала мати дівчини, коли назвали її на ймення — Гейзел.

Гейзел Стронг! Це ім’я викликало зливу спогадів. Адже перша звістка від Джейн Портер, від жінки, яку він кохав, була саме в листі до Гейзел Стронг. Як виразно він згадував ніч, коли викрав його з письмового столу в хатині свого давно померлого батька. Джейн Портер сиділа і писала того листа до пізньої ночі, а він принишк надворі, в темряві. Як би вона злякалася, коли б знала, що там, за вікном, стояв дикий мешканець джунглів і спостерігав за кожним її рухом!

Так, це була Гейзел Стронг, краща подруга Джейн Портер.