9 НУМА ЕЛЬ-АДРЕА

У день від’їзду Кадура бен Садена на південь диліжанс з півночі привіз Тарзанові листа від Д’Арно, якого переслали до Сіді-бель-Абеса. Він роз’ятрив стару рану, яку Тарзанові так хотілося забути. Одначе він не пошкодував, що Д’Арно написав його, бо принаймні одна з тем, яку той заторкнув у листі, і далі цікавила Тарзана. Ось цей лист.

— Боюся, — сказав замислено Тарзан сам до себе, — Ольга викинула двадцять тисяч франків на вітер.

Він кілька разів перечитував ту частину листа Д’Арно, у якій наводилися уривки з розмови із Джейн Портер.

Ці слова давали йому відчуття щастя й смутку водночас, але це було щастя, якого він був позбавлений віддавна.

Наступних три тижні нічого особливого не відбувалося.

Кілька разів Тарзан бачив таємничого араба, одного разу той розмовляв з лейтенантом Жернуа. Але Тарзанові ніяк не вдавалося вистежити його, хоч як він намагався це зробити. Дуже важливо було встановити, де той мешкає.

Жернуа і досі особливою симпатією до Тардапа не вирізнявся, а тепер став ще відчуженіше до нього ставитись, особливо після випадку в їдальні готелю в Омалі. Хоча вони бачилися не часто, однак в манері Жернуа тримати себе виразно вчувалася ворожість.

Тарзан багато часу полював в околицях Бу-Саади, намагаючись добре грати свою роль. Він іноді цілі дні никав пагорбами, буцімто шукаючи газелей. Проте, якщо йому вдавалося підійти до цих чудових граціозних тварин на відстань пострілу, він завжди давав їм змогу втекти і навіть не виймав гвинтівки з чохла. Тарзан не бачив ніякої втіхи в тому, щоб убивати цих беззахисних і нешкідливих тваринок задля самого процесу убивства.

Справді, Тарзан ніколи не вбивав для задоволення і не відчував радості від убивства. Йому подобалося стикатися з ворогом у чесному двобої; він насолоджувався радістю перемоги, захопливим, вдалим полюванням та смачною їжею, коли він протиставляв спритності та майстерності інших свої власні. Але вийти з міста ситому задля того, щоб застрелити гарненьку ніжнооку газель, йому здавалося ще більшаю жорстокістю, аніж планомірне вбивство такого, як ти сам. Тарзан не хотів цього робити і тому завжди полював сам, щоб не виказати таємниці свого безкровного полювання.

Одного разу він ледь не позбувся життя. Напевне, цс трапилося тому, що ніякої охорони він із собою не брав.

Він повільно переїжджав неглибокий виярок, коли позаду, зовсім близько, тріснув постріл і куля пробила його корковий шолом. Хоч він зразу повернув назад і швидко поїхав на край виярка, але сліду ворога не зауважив і навіть на зворотному шляху до Бу-Саади не зустрів жодної людини.

“Авжеж, — сказав він до себе, згадуючи цю подію, — Ольга викинула на вітер свої двадцять тисяч франків”. Того вечора він вечеряв у капітана Жерара.

— Ви не дуже вдало полювали? — спитав офіцер.

— Ні, не дуже, — відповів Тарзан. — Дичина довкола дуже полохлива, крім того, я не дуже захоплююсь полюванням на птахів та антилоп. Я думаю вирушити далі на південь і спробувати постріляти ваших алжирських левів.

— Дуже добре, — вигукнув капітан, — ми вирушаємо завтра до Джельфи, отже ви поїдете принаймні туди під охороною. Мені й лейтенантові Жернуа наказано вирушити на південь на чолі сотні солдатів, щоб вибити звідти бандитів, які грабують місцеве населення. Можливо, ми з вами разом полюватимемо на левів.

Тарзан був у захваті і сказав про це. Але капітан вельми здивувався б, якби дізнався про справжню причину цих радощів. Навпроти Тарзана сидів Жернуа. який, схоже, зовсім не радів пропозиції капітана.

— Побачите, полювання на левів набагато цікавіше, аніж на газелей, — зауважив капітан Жерар, — але й набагато небезпечніше.

— Полювання на газелей також буває небезпечним, — відповів Тарзан. — Особливо коли полюєш сам. Я сьогодні переконався в цьому, а також переконався, що хоча газель вважається самою полохливою зі звірів, проте навряд чи вона найбоягузливіша.

Не бажаючи виказувати все вголос, Тарзан після цих слів мов би ненароком швидко зиркнув на Жернуа, бо не хотів, щоб той відчував себе вистеженим або запідозреним.

Проте враження, яке це зауваження справило на Жернуа, виразно свідчило, що до останніх подій він причетний або принаймні добре про них знає. Тарзан помітив, як шия лейтенанта сильно почервоніла під коміром. Тарзана це цілком задовольнило, і він змінив тему розмови.

Наступного ранку, коли загін вирушив з Бу-Саади на південь, до нього приєдналося близько десятка арабів.

— Вони не належать до загону, — відповів на запитання Тарзана Жерар, — вони приєдналися до нас, щоб не їхати самим.

Проте Тарзан за час свого побуту в Алжирі достатньо вивчив вдачу арабів, щоб повірити в таке пояснення. Він знав, що араби не люблять товариства іноземців, особливо французьких солдатів. Тому ця обставина заронила в ньому підозру, і він вирішив пильнувати вершників, які їхали позаду загону на відстані кількасот метрів. На жаль, навіть під час перепочииків вони не наближалися настільки, щоб їх можна було добре роздивитись.

Тарзан уже давно переконався, що за ним слідкують наймані вбивці, і не сумнівався, що тут не обійшлося без Рокова. Тарзан не міг напевне сказати, чи це була помста за минулі випадки, коли йому вдавалося перешкодити планам росіянина і дуже принизити його, чи тут був якийсь зв’язок із справою Жернуа. Якщо остання гіпотеза підтвердиться, — а вона почала здаватися Тарзанові ймовірною, відколи він переконався, що Жернуа його підозрює, - то йому доведеться мати справу з двома лютими ворогами.

В глибинах Алжиру, куди вони тепер прямували, ці вороги матимуть достатньо можливостей знищити людину, яку вони ненавидять., і зробити це тихенько, не викликаючи ні в кого підозри.

Загін стояв два дні табором у Джельфі, а звідти вирушив на південний захід, звідки прийшла звістка про напади грабіжників на місцеві племена, дуари яких Знаходилися біля підніжжя гір.

Коли було наказано виступати з Джельфи, невеличка група арабів, яка супроводжувала загін від Бу-Саади, раптом щезла тій самої ночі. Наступного ранку Тарзан почав потроху розпитувати солдатів, але жоден не міг йому пояснити, куди й чому зникли араби. Це зникнення Тарзанові дуже не подобалось, якщо врахувати, що через півгодини після того, як капітан Жерар віддав наказ про зміну маршруту, він бачив, як Жернуа розмовляв з одним із арабів. Напрямок, яким повинен був піти загін, знали крім Жернуа, тільки Жерар і Тарзан. Солдати знали лише те, що вони виступають у повід. Невже Жернуа виказав арабам місце, куди йде загін? Надвечір французи отаборилися в невеличкій оазі, де містився дуар шейха, в якого бандити крали отари і вбивали пастухів. Араби вийшли зі своїх шатер, вкритих козячими шкурами, і оточили солдатів, засипаючи їх питаннями місцевою говіркою, оскільки самі солдати були тубільцями.

Тарзан, який під ту пору вже трохи опанував арабську мову з допомогою Абдула, почав розпитувати одного юнака із почту шейха, який приїхав привітати капітана Жерара.

Але той не бачив шести вершників, які б їхали від Джельфи. Можливо, поблизу були й інші оази і вони поїхали туди. Крім того, ще були гірські грабіжники, і вони їздили невеликими групами в Бу-Сааду і навіть доходили до Омала та Буїра. Можливо, ці араби також були з грабіжників і верталися зі своєї прогулянки в одне зі згаданих міст.

Уранці наступного дня капітан Жерар поділив свій загін на дві групи. Одну він очолив сам, а іншу передав під командування лейтенантові Жернуа. Вони повинні були звільнити від грабіжників гори обабіч долини.

— З яким загоном поїдете ви, пане Тарзане? — спитав капітан. — Чи, може, полювання на розбійників вам не до вподоби?

— Навпаки, я з радістю поїду, — похопився Тарзан.

Він саме ламав собі голову над тим, який привід вигадати, щоб піти разом з Жернуа. Але йому не довелося довго думати, несподівано справу полегшив сам Жернуа.

— Якщо капітан цього разу згідний побути без товариства пана Тарзана, я буду мати за честь супроводжувати його, — сказав він із вельми щирою інтонацією.

Власне, Тарзан зауважив, що щирість Жернуа дещо удавана, але попри це, поспішив погодитись.

Отож лейтенант Жернуа й Тарзан пліч-о-пліч виїхали на чолі невеликого загону. Удавана приязність Жернуа швидко зникла. Щойно капітан Жерар зі своєю групою зникли з очей, як він знову понуро замовк.

Загін рухався вперед, грунт ставав дедалі нерівнішим, потім дорога почала підійматися вгору, і нарешті загін вузькою ущелиною вийшов до хребта десь опівдні. На березі маленького струмка Жернуа наказав ставати на перепочинок. Солдати встигли приготувати собі легкий обід, поїсти і наповнити фляжки водою.

Спочивши близько години, вони рушили далі вздовж ущелини аж до невеликої долини, від якої променями врізнобіч ішло кілька скелястих ярів. Вони зупинилися, Жернуа став посередині і почав пильно оглядати довколишні гори.

— Тут ми розіб’ємося на групи, — сказав він, — по кожній ущелині піде група з кількох осіб.

Після цього він поділив загін і віддав накази унтерофіцерам, які перебрали команду над групами. Закінчивши віддавати накази, він повернувся до Тарзана й сказав:

— А ви запишіться тут до нашого повернення, будь ласка.

Коли Тарзан зібрався заперечити, офіцер рвучко зупинив його.

— Можливо, якомусь із цих загонів доведеться прийняти бій, — сказав він, — а присутність цивільних під час операції заважатиме військовим.

— Але, любий лейтенанте, — заперечив Тарзан, — я виконуватиму накази ваших капралів або ваші, я битимусь серед солдатів, як, вони. Тому я й вирішив супроводжувати вас.

— Не дуже віриться, — відповів Жернуа з усмішкою, яку навіть не намагався приховати, а потім рвучко додав: — Ви підлягаєте мені, і я вам наказую чекати нашого повернення. Розмову закінчено! — Він повернувся, дав коневі шпори і поїхав попереду своїх солдатів.

За мить Тарзан залишився сам-один серед пустельних гір.

Він сховався в тіні ближчого дерева, бо сонце пекло немилосердно, прив’язав до дерева коня, а сам сів на землю й закурив. Він подумки кляв Жернуа за цей лихий жарт. “Підла помста”, - подумав Тарзан, але раптом йому спало на думку, що Жернуа не такий дурень, щоб дошкуляти йому такими дрібницями. За цим, напевне, крилося щось серйозніше. Він підвівся, вийняв з чохла гвннтівку, перевірив, чи заряджена, і перелічив набої. Відтак уважно оглянув довколишні гори і виходи з ущелини, щоб не дати себе захопити зненацька.

Сонце сідало дедалі нижче, але ознак повернення солдатів не було. Врешті долину огорнула темрява. Повернутися в табір Тарзанові не дозволило самолюбство, бо ще не минуло досить часу, аби загін міг повернутися в долину. Настала ніч, і Тарзан став менше остерігатися нападу. Він звик до темряви. Він знав, що його чутливий слух завжди попередить про небезпеку. Крім того Тарзан покладався і на свій добрий нічний зір, і на нюх, якщо ворог підкрадатиметься з боку вітру.

Тому коли Тарзан відчув себе порівняно безпечно, то заспокоївся і заснув, обіпершись спиною на дерево.

Напевне, він проспав кілька годин, тому що коли ного розбудило перелякане іржання коня і він підхопився, то місяць уже зійшов і осявав усю невелику долину. На відстані десяти кроків він побачив звіра, який гак налякав коня.

Розкішний і величний, він ледь помахував напруженим хвостом і пронизував свою здобич вогненним поглядом.

Це стояв Нума ель-адреа — чорний лев. Тарзан відчув радісне хвилювання. Йому здалося, що він зустрівся зі старим товаришем після років розлуки. Мить він насолоджувався чудовий видовищем царя пустелі.

Та ось Нума присів, щоб стрибнути, — і Тарзан повільно підняв гвинтівку. Йому ще ніколи не доводилося вбивати з гвинтівки великого звіра. Досі він покладався лише на спис, отруйні стріли, мотузок, ніж або просто на голі руки.

Несамохіть він навіть пошкодував, що не має стріл або ножа — з ними він почував би себе впевненіше.

Нума тепер лежав на землі, піднявши тільки голову.

Тарзан би волів стріляти трохи збоку, бо знав, який небезпечний лев, якщо він проживе після того, як куля потрапить у нього, дві хвилини або навіть одну. Кінь за спиною Тарзана тремтів від страху. Тарзан обережно зробив крок уперед-Нума дише повів за ним поглядом. Він зробив ще один крок і ще. Нума не ворухнувся. Нарешті Тарзан дістав змогу прицілитися в нього між оком і вухом.

Палець натиснув на курок, але в момент пострілу Нума стрибнув. У ту саму мить наляканий кінь зробив останнє відчайдушне зусилля, щоб урятуватися, і припона порвалася. Кінь галопом помчав по ущелині в пустелю.

Людина не змогла б уникнути страшних кігтів Нуми на такій близькій відстані, але Тарзан не був звичайною людиною. Сувора боротьба за існування з дитинства натренувала його м’язи на блискавичну реакцію. Нума ельадреа був спритний, але Тарзан, годованець Великих мавп, ще спритніший. І величезний звір уп’явся в дерево замість того, щоб відчути кігтями людську плоть. У цей час Тарзан пустив у нього ще одну кулю. Лев повалився на бік і з ревінням почав дерти кігтями землю.

Тарзан вистрілив ще двічі, і ель-адреа завмер. Але тепер мосьє Жан Тарзан зник. На його місці стояв Тарзан із племені Великих мавп. Він поставив ногу на тіло своєї здобичі, як дикун, поглянув на місячний овид і могутнім голосом заволав таємничий і страхітливий клич свого племені, клич самця-мавпи, який убив ворога. І всі дикі мешканці гір припинили полювання і здригнулися від звуків нового страшного голосу, а внизу мешканці пустелі вийшли зі своїх шатер, вкритих козлячими шкурами, і задивилися в гори, остерігаючись нової дикої істоти, яка і спер сходитиме з гір і різатиме їхні отари.

За кілометр від долини, де стояв Тарзан, двадцятеро людей у білому з довгими гвинтівками в руках зупинилися на цей звук і запитально перезирнулись. Але оскільки повторення не було, то вони пішли далі, мовчки скрадаючись у напрямку долини.

Тарзан переконався, що Жернуа не збирався вертатися по нього, але не міг зрозуміти, чому офіцер його кинув, водночас даючи йому можливість повернутися до табору. Він вирішив, що далі тут залишатися немає жодного сенсу, тому що його кінь утік, і він рушив в напрямку пустелі.

Ледве він увійшов до ущелини, як у долину з іншого боку вступили перші постаті в білому одязі. На мить вони зупинились розвідати, чи безпечний невеликий виярок, і, переконавшись, що там нікого нема, проїхали його. Під деревом вони наштовхнулися на труп ель-адреа і скупчилися довкола нього, впівголоса щось вигукуючи. За мить вони вже квапливо йшли ущелиною, якою недалеко від них прямував Тарзан. Вони рухалися тихо і обережно, тримаючись у тіні скель, як завжди робить людина, коли полює на людину.