ЗЕЛО

Багатії, — вони того багатіями звуться, шо багато живуть.

От візьмемо хоча б і Варсонофія Силича, Великого Мурзу. Він за всіма Складами наглядає, вирішує, на коли Складський День призначить, та кому черга підійшла, та яке добро людям роздавать.

Розуму Варсонофій Силич государственого, такого ж і вигляду: огрядності прямо дивовижної, навіть і для мурзи рідкісної. Оце, якшо голубчиків десь шість разом зв’язати, то воно й половини Варсонофія Силича не буде; ні-і-і, не буде!

Голос у нього важкий, сиплий і такий начебто повільний. От скажімо, треба об’явить Работникам, шоб у неділю перед Майським Вихідним одчинили Центральний Склад і видали по півпуда хлібеди на носа та по два починки ниток нефарбованих. Інший, хто простіший, розкрив би рота, та так би прямо й сказав, та й знов закрив би рота, до іншої нагоди.

А оце й буде підхід негосударствений, і ніхто б його, такого, не слухався, і не бувати такому Мурзою.

А у Варсонофія Силича так заведено: викличе раненько малих мурз, Складських Работників, та як затягне: «Р-а-з-д-а-й-т-е…………………», а шо раздайтє — і не вимовить до вечора, бо шкода ж казьонного добра.

Та й то казать, хіба того добра не пошкодуєш! Це ж, диви, по півпуда — на одного голубчика, а ще ж видай і на жінку його, і на діточок, і на дідуся-бабусю сліпеньких-кривеньких, і на кожну садибу, для родичів, чи там холопів, та й перевертнів же ж годувати треба? — треба, — а хаток у одній тільки Центральній Слободі вже буде тисяча, а якшо весь Федір-Кузьмічськ, всім кагалом, за харчами набіжить, то й взагалі того добра не напасешся!

А собі настачить? А родині? А Складським Работникам? А холопам їхнім? Е-е-е, дорогенькі! — отож-бо й воно! Без підходу не можна!

Ще й розум потрібен: думу думать. От, скажімо, кришки. Знов-таки, простий голубчик, хто співчутливий, той як би розсудив? — взять усі кришки та отак звичайнісінько й пороздавать. Миттю б чутка рознеслася, людей би понабігло — аж нема чим дихати, штовханина, давка, лайка; у ходячих на плечах — каліки, ті, кого минулого разу не додавили; начальство на горло беруть: «Інваліду!.. Інваліду кришку!!!»; у натовпі малі діти шастають, — по кишенях лазять, шо попало тибрять; хто кошака на мотузці тягне, хто козляка, шоб зайву кришку видурить: а це, мовляв, шуряк мій, теж собі хоче, а як у нього шерсть, роги чи вим’я, — так це ж, голубчики, Паслєцтвіє, а чи ви самі білі? — ото-о-ож.

Один одного повбивають, кришок, скільки повезе, понатягають, — у кого й серце стане, тягаючи — а потім посідають у хаті та й дивляться, чого нагребли, а самі ніяк не второпають: і шо ж із ними тепер робить? Шо ними накривать? Ця велика, та мала, і де ти їх приткнеш. Покрутять-повертять, поб’ють спересердя, та й вивалять під тин за хатою.

Ні, з нами так не можна.

Отож Варсонофій Силич, все це розсудивши, та розглянувши, та думу подумавши, і вирішує: кришок ні в якому разі не видавати. І люди, і кришки ціліші будуть.

А ще метикує: борщ, як не накритий кипить, наваристіший буде та густіший. Смачніший буде.

А ще отак помишляє: як не буде кришок, то кожен матиме мрію заповітну: ех-х-х, кришечку б мені! А з мрією і жити краще, і засинати солодше.

Отакий він, розум государствений.

Того ж Варсонофій Силич і багатий, терем у нього двоярусний, з маківками, на верхньому ярусі кругом терему настил на підпорах пристроєно, а зветься галерея, а по ній — для остраху — холопи ходять, поглядають, чи нема часом проти пана якогось зловмисництва, чи не бажає хтось у його палати каменюкою кинути, або й чимось більшим.

На дворищі служби різні: сараї, комори, хлів для перевертнів, бараки, де холопи живуть. А холопів тих — сила-силенна: і на мишаків ловці, і мірошники, і квасовари, і грибцятники, і хвощівники, і кого тільки нема! Є й дівчата-покоївки, є й прялі, є й ткалі, а то є ще одна молодиця особенна, і приставлена та молодиця сніжки катать, у товчених каганцях, наче у борошні, обвалювать, і до столу подавать, а Варсонофій Силич зволить тії сніжки їсти.

Сподобився раз Бенедикт лицезріти Варсонофія Силича у славі його: йшов собі мимо, аж раптом глип: стій, не пройдеш, малі мурзи дорогу перегороджують, на голубчиків визвіряються, а кого й кийком по спині огріють: не сунься. Тут тесові ворота відчиняються, дзвіночки брязкають, перевертні валянками тупотять, сани риплять, а у санях — ма-а-а-а-атінко ріднесенька! — Варсонофій Силич, гора-горою, россівся. Народ зрадів, шапки познімав, у ноги кланяється: «Доброго здоров’ячка, довгої тобі жизні, Варсонофію Силичу, годувальничку ти наш, дорогенький ти наш, жіночці твоїй також, діточкам також! Та шо б ми без тебе пили-їли, ріднесенький ти наш, золотесенький, солодесенький!»

Отак йому всі кричать, — і Бенедикт також, — аби він, ірод, розм’як маненько та другим разом їсти більше дав: чи сальця, чи ріпи, чи хвощів на якийсь празничок, а не сам усе з’їдав.

А от Федіра Кузьмича Бенедикт ніколи на свої очі не бачив. І вже й не сподівався сподобитись.

І ось нате вам, будь ласка: не далі як сьогодні, звичайного тобі дня, у звичайну, як там не кажи, простецьку лютневу днинку, сіреньку, каламутненьку, з метелицею-порошею та північним тривожним вітерцем, — дме він і змітає снігову крупку зі стріх за комір, холодить голубчикам шию, набивається у бороду, фарбує вуха у червоне, — одним словом, звичайного тобі дня, сьогодні! сьогодні! — під’їхали до Робочої Хати сани, а у санях гінці, та такі вже розодіті: ой, та в поясах, та в шапках, та у рукавицях, та у ногавицях, а Боже ж ти мій, чого на них тільки не понамотувано! — і об’явили: жалує вашу Хату сам Федір Кузьмич, слава йому, пресвітлими своїми відвідинами.

А в Робочій Хаті, так твою двадцять, спозарання всі печі згасли. Ночні Работники, Істопники, замість того, шоб дровець підкладать та полум’я роздувать, упилися ржавлею, а може й квасу мекнули по повній, а може, чуєш, і гонобобелю нанюхалися, хоч воно й самовольство, — та й проспали вогонь. А як продерли очі, бігом до печей, — а там і попіл захолов, та й того у димарь видуло.

Крику!.. А матюччя добірного! — за весь рік, бува, стільки не наслухаєшся, а шо ж робить? — а шо робить: побігли позичать вогню до сусідніх Робочих Хат, а там не дають. Ви нам того разу не дали, тож і ми вам — дулі тепер; Хазяйство — діло рук кажного, розгрібай сам. А хіба нам діло, шо ви казьонні; ми, ма’ть, казьонніші за вас. Ану, пішли звідси, козолупи дрочені! Бо ми вам зара ще й звіздюлєй випишемо на дорогу.

Так наші з голими руками й ушилися, а тут — глип! — гінці. Наші сполошилися, озлилися, мало не плачуть; хто рученьки заламує, хто з переляку всцявся, а Костянтин Леонтич, отой, шо в куточку коло віконця сидить, на якийсь час наче розуму позбувся: став волати на все горло, шо, мовляв, бачу, бачу стовпа безтілесного, пресвітлого, прежахливого, громоподібного, стоокого, а у тому стовпі і крутиться, і вертиться, і струменіє, і крилами віє, і звір на чотири сторони ходить.

А начальство точно, шо озвіріло та на чотири сторони побігло, з криками та з матюками: где Никита Иваныч, Главный Истопник? а подать сюда Никиту Иваныча!

І Бенедикт, разом з усіма, теж захвилювався-заметушився, — аж йому застукало у скронях і перед очима темні плями заколивалися: Нікіта Іванич! Де Нікіта Іванич! Бо осьо ж, зараз, така подія, така ж оказія, Господи! Та може Федір Кузьмич, слава йому, раз на сто років людям показуються! Раз на сто років із терему вийшли, зі світлого, крутоверхого, з-під різьблених курдалясин, попід дахом понадрючених, з-під маківок багряних, молодою ржавлею пофарбованих, боботюколками понатиканих, кукумаколками розцяцькованих! Госссподи!.. Госссп…! Радість же яка, страшне, яка радість!.. Та я…! та куди ж мені…! та божжж…!.. та де ж той Нікіта Іванич, хай йому чорт!.. Не розуміє, чи шо?!

Гінці тим часом зіскочили з саней, і давай розстелять, шо з собою понавозили: доріжки камчасті, візерунчасті, ткані по всій Хаті розкотили; і на ґанку доріжка, і під ґанком доріжка; миттю сніг навколо Хати утоптали і ведмежі шкури отако, півколом, виклали; красота! — вмерти й не жить. Васько Вухатий припав всіма вухами до землі, прислухається: їдуть, не їдуть; а ось уже й кричить: «Чую! Їдуть!» — і одразу вдалечині наче біла хмара затремтіла: сніжна курява. Здійнялася хмара, насунулась, і народ замалим не вмер, та не треба було: бо то тільки малі мурзи виявились, для більшої солідності проїхали: шоб, мовляв, аж наперед трусилися.

Оце ж вони проїхали, тільки людей даремно налякали, а потім, як проминуло скількись там часу, — о, чув! — наче дзвіночки кам’яні забрязкотіли. І пташки схарапудились, і помертвіло кругом, і ось уже хмара сніжна суне, а в ній вихорі гуляють. Тут усі, хто був, хто біля ґанку стояв, — Істопники недбалі, писці, — Оленька промайнула, — кухарі зі Столової Хати, так просто перехожі, — всі, хто набіг за витрішками, — всі, як оце стояв, простяглися ниць, і Бенедикт разом з усіма, тож як там під’їхали, як із саней виходили, шо там діялось, які-такі церемонії, чи там метушня, абошо, — нічого він не бачив і не чув, тільки у вухах постукувало та серце калатало: тук-тук! тук-тук! Схаменувся лишень тоді, як його копняками з кучугури підняли та до хати погнали — благоговіти. А там! — наче й тепліше стало: красота, кругом доріжечки позастелені, і на тубаретах доріжки, і на лавах доріжки, віконця мереживами серпанковими позавішувані, все сміття у кутки позаметене та берестою прикрите, його й не видно, хіба шо повонює; а свічок — страшне скільки, тільки жодна не горить. Вогню ж нема. І Нікіти Іванича нема. Потім хтось Бенедикта у спину ткнув: сідай, голубчику, Федіру Кузьмичу не ндравиться, як хтось стовбичить. Бенедикт сів, заціпенів і дивиться.

І всі також заціпеніли, і тихо, аж мертво стало. І з-за дверей крочки такі дріботливі: тук-тук-тук, — і в хатні сутінки, на багряну постілку заходить сам Федір Кузьмич, слава йому.

— А от і я, голубчики, — промовляє.

І од страху та радості в голові у Бенедикта наче жар розгорівся, а в грудях наче якийсь простір розширився, а серед того простору наче кулак зціпився, підперло і нема чим дихать. І дивиться Бенедикт наче крізь туман, і тільки й дивується: ти ба, а Федір же Кузьмич не вищий за Котю, ледве-ледве Бенедиктові по коліна. Тільки в Коті руці масєнькі, пальчики рожеві, а у Федіра Кузьмича ручищи наче заслінки у печі, і ворушаться, без кінця ворушаться.

— Нє ждалі? — промовляє Федір Кузьмич, засміявшись. — То я таку картину хочу намалювать: «Нє ждалі», еге. Всім, мабуть, сподобається. Там, ета, один заходить, а другі, значить, здивувалися, аж попідхоплювалися. То будем розмовлять, чи шо. Як живете, шо поробляєте?

— Переписуємо, Федоре Кузьмичу! — загомоніли голубчики, а Федір Кузьмич засміявся, і багато які теж засміялися, наче їм од серця одлягло: ти ба, який Федір Кузьмич, слава йому, простецький виявився; то може, нема чого й боятися, хіба шо як у нього руки сіпаються.

— Ану, я теж присяду, — знов засміявся Федір Кузьмич. — Охота ближче до народу, еге.

Головою покрутив, всіх роздивився, та й стриб Оленьці на коліна. А вона його упоперек живота схопила, прям як Котю, і держить. І не боїться.

— Держи добре, бо впаду, еге, — каже Федір Кузьмич. — Під пахви держи, обома руками. Тільки не лоскочи, еге.

— Раді зустрітись, Федір Кузьмич! Довгої жизні! — заговорили голубчики. — Сподобились! Спасіба вам!

— Спасіба вам за ваше іскуство! — вигукнув Васько Вухатий.

— Спасіба за те, шо ви є! Спасіба! — то жінки.

— Я завжди був радий встрєчам з еньтєлігєньцієй, еге, — Федір Кузьмич голову вивернув і знизу Оленьці у личко подивився. — Особливо коли мене тут такі красотулечки під паховки держать. Вєрна? Тільки не лоскочи.

— Вєрна, Федір Кузьмич, — озвались голубчики.

— Оце думаю картин багацько понамалювать, — сказав Федір Кузьмич. — Якшо, канєшно, ржавлі настачу, еге.

Тут уже геть усі розвеселилися: вже чого-чого, а ржавлі кругом хватає.

— Та збудую хату, велику-превелику, картини понамалюю та на стіни цвяшками поприбиваю, — ділився Федір Кузьмич. — І на свою честь назву: Каблуковська, мовляв, галерея. Як хто не знає: Каблуков моє фаміліє.

Так усі й заржали: та хто ж цього не знає.

— Вапроси будуть? Мо’, шось непонятне казав, то спитайте. За це ж гроші не беруть, вєрна?

— Вєрна! Ой, вєрна, Федір Кузьмич, довгої вам жизні! — закричали голубчики. — Правильна! От у саму точку попали! Ну до чого ж вєрна, оце в акурат в саму середину! Точно! Точно! Так і є!

— А картини — це шо? — Оленька озвалася.

Федір Кузьмич, слава йому, знов голову вивернув і знов на неї подивився.

— А от побачите. Сурприз вам буде. То наче картиночка, тільки фарбована. Я сужет один придумав, а смішний, — страшне. Там один голубчик мишака їсть, а другий, значить, до його в хату заходить. А той, шо їсть, значить, мишака ховає, шоб отой, другий, собі не забрав. А називатиметься… «Завт-рак а-ріс-та-кра-та», отак. А іще чого надумав. Оце красив якось картину, та чогось вона у мене не дуже вийшла. Назвав «Дєман». Ну, я там усе синім позакалякав, еге. Так оце ж я й надумав її вам у Робочу Хату подарувать, еге. Десь тут і повісьте, чого вона у мене валяється. — І рукою махнув: — Подать її сюди.

Якийсь один із почту за пазуху поліз, скриньку берестяну дістав, зі скриньки ганчірочку вийняв, розгорнув, — а там сувія обрізок, чи шо, — береста, не береста, а трошки біліша буде. Тонка-тонка. Учетверо складена. Розгорнув, а там таке шось яскраве-яскраве, глянули, — і не поймеш, чим же воно так намальоване, і все насправді синє. Подали Федіру Кузьмичу, він тую картину ручищами розгладив і назад подає:

— Хто тут у вас старший? Повісь на стінку.

Костянтин Леонтичу саме кляп із рота вийняли, — очухався трошки; він голосніше за всіх вигукнув «спасіба», тоненько так і голосно, наче козляк, прямо Бенедиктові над вухом: оглушив, бля. А Бенедикт не знав, шо його й думать: перший свіжий страх наче розвіявся, а замість нього на душі — смутно, чи шо. Нада б сильніше благоговіть, а благоговіється якось слабенько, чи якось так… Кривенько якось. От якшо на землі розпластатись, чи може рачки, коліна підігнувши, а руки отако наперед та у сторони розкинуть, а лобом об підлогу битися, — тоді краще виходить. Не даремно ж придумане. Тоді захоплення аж прямо пре з тебе, як все одно відрижка; так буває, коли мочених хвощів напузиришся: у животі пече-прихвачує, а з утроби через горлянку все бульки, бульки виходять. А на тубареті сидячи — хіба ж то захоплення? Прям наче ти, простий голубчик, Найбільшому Мурзі рівня: ти собі сидиш, і він собі сидить; він тобі агов, і ти йому агов. Так це ж не діло. І навіть, чуєш, унутрі де й не взялося грубіянство, і заздрощі беруть: агов, Мурзо, а чо’ це ти на Оленькиних колінцях розсівся? Ану злазь. Бо зара зсадю. Подумав, — і ще більше спохмурнів: ти ба. Шо він про Федіра Кузьмича зараз представив. Та шо ж це таке?

Тут Варвара Лукинишна несміливо так озивається:

— Федір Кузьмич, я тут хотіла запитати… м-м-м… У вас в стіхах всьо настойчівєє прєваліруєт образ каня… Поясніть, будьте ласкаві, шо таке «конь»?..

— Шо-шо? — перепитав Федір Кузьмич.

— Конь…

Федір Кузьмич посміхнувся і головою похитав.

— Самі, значить, не можемо… Самі, значить, не впораємось, я-я-ясно… Ану, хто вже й здогадався?

— Мишак, — хрипко вирвалось у Бенедикта, хоч він і наказав собі мовчати: так на душі кепсько було.

— Отак, голубонько. Бачите? Голубчик сам здогадався.

— А як же ж тоді «крилатий конь»? — непокоїться Варвара Лукинишна.

Федір Кузьмич спохмурнів і руками посіпав.

– Із крилами мишак.

— А як розуміти: «скрєбніцей чістіл он каня»?

— Так ви ж, голубонько, сирого мишака не їстимете? Шкурку знімете, аякже? А якшо з його суфлє чи бланманже збиватимете, то і м’ясце пообдерете, так же ж? А може, ви надумали з отого мишачка, наприклад, пті-фрі а ля мод на арєхавай кулісє зготувать, чи може під бешамелькою запекти, з крутонами? А то ще мишенят малесеньких наловиш, і бігом з їх шнель-клопс накручувать, блинчатий, з валаванчиками? Та невже ж ви їх і не почистите? — Федір Кузьмич посміявся так недовірливо і головою похитав. — Га?! Учить мені вас, чи шо. Ви думаєте — то мені забавка, сочинять? Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди, еге. Вже й забулись? А я ж про це й сочиняв. Нє спі, нє спі, художнік. Нє прєдавайся сну. Та й без того іскуства хтозна-скільки роботи: день у день ізобретаєш, бігаєш-мотаєшся, аж, бува, голова не варить. Та на мені ж усьо государство. Другий раз нема коли й посидіть, руки склавши. Оце, не далі як сьогодні, Указ сочинив, десь на тижні буде, еге ж. Хароший, інтересний. Ще спасіба скажете.

— Слава Федіру Кузьмичу! Довгої жизні! Заранєє благадарні! — закричали голубчики.

Тут двері відчинились і зайшов Нікіта Іванич. Всі на нього обернулися. І Федір Кузьмич теж. А той зайшов як до себе в хату, чимось незадоволений, у бороді ржавля, шапку не зняв, на коліна не впав, очей під лоба не закотив. Навіть не заплющився.

— Доброе утро, граждане. — Роздратований такий. — Ведь неоднократно просил: поаккуратнее с печами. Следить надо. Старого человека постоянно гоняете.

– Істопник Никита, знай своё дело, разжигай печь! — закричав Шакал Дем’янич страшним і громовим голосом.

— Вот что, Шакал, вы мне тут не тычьте, — аж завівся Нікіта Іванич. — И не указывайте!.. Мне триста лет, и я бюрократического хамства ещё при Прежней Жизни навидался, благодарю покорно!.. Это ваша задача, ваша э-ле-мен-тар-ная задача: поддерживать минимальный порядок! Ваши коллеги пьянствуют, а вы меня дёргаете по пустякам. А в массовом алкоголизме, Шакал, отчасти и ваша вина. Да-да!!! Не первый раз вам говорю!!! Вы не склонны уважать человеческую личность. Как и многие, впрочем. И ваш ветеранский статус, — Нікіта Іванич голос підвищив і кривим пальцем по столі постукав, — попрошу не прерывать! ваш ветеранский статус не даёт вам права меня третировать!!! Я такой же хомо сапиенс, гражданин и мутант, как и вы! Как и вот, — рукою показав, — остальные граждане!

Всі давно вже звикли й знають, шо Нікіту Іванича нема чого й слухать: хтозна-шо верзе, а сам, мабуть, і половини не розуміє.

— Тута сам Фёдор Кузьмич, слава ему, присутствуют!!! — аж затрусився Шакал Дем’янич.

— Туто я прісуцтвую, — кашлянув Федір Кузьмич. — Та розпалюйте уже, голубчику, Бога ради, бо вже й нозі змерзли. Розпалюйте, нашо ото сердитись.

Нікіта Іванич тільки рукою махнув. Із незадоволенням. І пішов до печі. А шо неабихто, сам голова государства пресвітлими відвідинами ощасливив, шо бесіду з народом веде, шо роздумами своїми государственими ділиться, шо картину в дар передати зволив, шо варта з гаками та алебардами аж заціпеніла струнко, шо Костянтин Леонтич знов із кляпом в роті сидить, вірьовками пов’язаний, шоб не смів, шо у Варвари Лукинишни від хвилювання всі гребінці ходором ходять, шо підлога багряними доріжками застелена, прикрашена, — то йому наче все одно. Личаками прямо по казьонних доріжках пішов, грязюки понаносив. Всі мало не поумлівали.

— Ну, хорошо, где дрова? — буркнув так незадоволено.

Малі мурзи з дровами підбігли, у піч повкидали. Всі дивляться, і Федір Кузьмич дивиться, і Бенедикт дивиться: ніколи він не бачив, як Старший Істопник у печі розпалює. Та у нього ж і в руках нічого нема. І з кишені нічого не стирчить.

Навпочіпки сів. Посидів. Подумав. Голову вивернув і всіх очима обвів. Ще подумав. А потім як розкриє рота, так я-я-як хукне: ху-у-у-у-у-у-у-у-уххххх! І з рота йому, струменем-вихорем вийшов, клубочучись, вогонь і увійшов до печі, і гахнуло-загорілось у широкій печі, і затріщало, роздуваючись, жовтими язиками полум’я, немов Окаян-дерево у весняному цвіту.

І од страху та людського крику знов помутилося Бенедиктові в голові, тільки й бачив, як Федір Кузьмич ручищами штовх, на підлогу стриб, — і тікать. А як схаменувся, — вибіг з хати, глип: тільки сніг од землі до неба здійнявся, а у тому снігу обратно вихорі гуляють. І малі мурзи у зворотній бік проскочили.

А в хаті знов, — ні доріжок, ні шкур, одні стіни голі, закіптюжені, підлога засмічена, піч гуде, од неї теплі хвилі повівають, і од того тепла синій «Дєман» на стінці ворушиться, наче хоче зійти.