У СВІТІ ВОГНЮ І КАМЕНЮ

— Пора!

Вадим рішуче відсунув недопиту склянку чаю і підвівся.

— Але в нас є ще час, — заперечила Лена. — Старт призначено на дванадцяту, а зараз тільки початок дванадцятої.

— Нетерпіння — головний Вадимів порадник, — відгукнувся Андрій, який стояв біля вікна. — Ох, і перепало сьогодні від нього механікам! Ні на мить присісти не дав.

— Удвох на одного? — усміхнувся Вадим. Він обійшов стіл, пригорнув Лену. — Зате ж рейс який! Увесь світ завмер, чекаючи перших спалахів у двигуні ПВ-313. Андрій — людина байдужа, але ти, Леночко, не можеш не зрозуміти, яку чудову сторінку в історії підземної техніки ми маємо перегорнути.

Андрій мовчки дивився у вікно, в нічну темряву.

— Пора! — повторив Вадим

… Машина вирвалася за місто й помчала широким та безлюдним цієї пізньої години шосе. За рулем сиділа Лена. Вона вела електромобіль туди, де серед неясних обрисів гір світилися вогні стартового майданчика.

Обабіч шляху тягнулись яблуневі гаї. Вітер, залітаючи в напіввідчинене вікно кабіни, доносив аромат стиглих плодів. У небі мерехтіли яскраві серпневі зорі.

Дорога стрімко злетіла вгору, потім круто впала донизу. Електромобіль рухався майже безшумно. З верховини наступного підйому відкрився вид на стартовий майданчик, по краях якого височіли корпуси допоміжних служб і станції зв'язку. Звідси починали свій шлях підземні кораблі особливої конструкції — вони з'явилися всього шість років тому і призначалися для вертикальної проходки землі.

За колодязями, що лишалися в граніті, можна було полічити кількість проведених випробувань. Вихід з колодязя заливали бетоном. Світло-сірі пробки виразно виступали на темній поверхні граніту.

Промені прожекторів схрещувалися в центрі майданчика, освітлюючи ПВ-313. Він підіймався величезною циліндричною баштою, його металева полірована поверхня виблискувала так сліпуче, що Лена, вийшовши з електромобіля, затулила очі долонею.

— Ось він, наш красень! — Вадим на мить завмер, милуючись підземоходом.

Висота корабля досягала п'ятдесяти двох метрів, діаметр дорівнював семи з половиною метрам. Звужена вгорі частина корпусу робила його схожим на космічний корабель. Та на відміну від ракетоплана ПВ-313 не мав ні хвостового оперення, ні ілюмінаторів. До того ж його нижня носова частина була тупа, зрізана й правила за опору підземоходові.

Майданчик здавався безлюдним. Поруч із підземоходом Лена побачила масивну споруду, яка нагадувала портовий підйомний кран, тільки була значно вища — під нею вільно вміщувався ПВ-313. Цей підйомник мав ліфт для доставки людей і вантажу до люка в горішній хвостовій частині корпусу корабля. Вершина підйомника являла собою кабіну, покриту прозорим куполом.

Біля ліфта Вадима, Лену та Андрія зустрів черговий по старту.

— Добривечір, — привітався він.

— Уже ніч, — поправив його Вадим. — Усі зібрались?

— Так.

— І головний конструктор приїхав?

— Тільки-но.

— Чудово.

Вадим ще раз оглянув підземохід, повернувся до дружини й разом з нею зайшов у ліфт.

Нагорі, в кабіні, зібралися друзі та родичі членів екіпажу. Вадим наблизився до матері. Вона підвелася назустріч, немолода, сивіюча, але ще поривчаста, з живим, енергійним обличчям.

— А батько? — запитав Вадим.

— Його викликали на будівництво. Зате я не стрималась, приїхала. Про цей рейс стільки розмов! Лено, ти не влаштувала йому сцени? Щойно справили весілля, а він вирушає в рейс.

— Хіба його спиниш, мамо?

— До того ж лише на дві доби, — зауважив Вадим.

Він пішов до головного конструктора. Аркадій Семенович Ремізовський зустрів його пильним поглядом. Скупо усміхнувся. Геолог Дектярьов, що стояв поруч, невисокий, кремезний мужчина, сказав:

— Ось і наш командир. Ще чверть години — і в дорогу.

— До старту все готово, — промовив головний конструктор. — Машини оглянуто двічі.

— Тричі, — уточнив Вадим. — Я оглядав їх особисто.

До співрозмовників підійшли інші члени екіпажу: високий, худорлявий атоміст Біронт, один з найстаріших водіїв підземоходів Міхєєв, зв'язківець Скорюпін, механік Андрій Чураков.

— Час, — уриваючи розмову, Вадим подав знак черговому по старту.

Той підійшов до пульта, натиснув кнопку. На кутових вежах майданчика замиготіли червоні попереджувальні вогні, завила стартова сирена.

Вадим обійняв матір, поцілував у щоки. Потім рвучко пригорнув до себе Лену.

— Вадиме Сергійовичу, — головний конструктор міцно стиснув Вадимову долоню, — запам'ятайте: ніякого риску. Точне виконання програми випробувань. За будь-якої непередбаченої небезпеки одразу ж повертайтеся назад.

— Хіба я коли-небудь відступав од програми?! — здивувався Вадим.

— Щасливої дороги!

— Дякую, Аркадію Семеновичу. Чекайте нас із перемогою. З великою справжньою перемогою.

Екіпаж спустився до підземохода. Останнім залишив майданчик Вадим. Він оглянувся, помахав рукою Лені й матері.

Люк зачинили. Загудів мотор підйомника, і металевий міст повільно відсунувся вбік. У кабіні вимкнули світло, щоб краще бачити ПВ-313. Край майданчика підйомник зупинився.

Кілька хвилин ззовні не долітало жодного звуку. Раптом з-під площини, на яку спирався підземохід, вирвалося полум'я. Це запрацював термоядерний бур.

Потім долинув гуркіт. Лена поморщилась і затулила вуха — вона ніяк не могла звикнути до цього шуму, хоча й не вперше проводжала Вадима.

Із сопла двигуна вилетів стовп куряви, здійнявся на висоту восьмисот метрів, і там утворилася темна велика хмара. Ніс підземохода почав повільно входити в землю — так розжарений стрижень занурюється у віск.

Минуло кілька секунд, і полум'я сховалося в землі. Зате струмінь куряви, що бив із сопла, розжарився спочатку до малинового свічення, потім до жовтогарячого, нарешті, став сліпучо-білий, прямолінійний, як промінь світла. Він не поступався своїм блиском газовому струменю, що вилітає із дюз ракетоплана, з тією лише різницею, що у космічного корабля, який вирушає в дорогу, промінь світла падає до землі, прощаючись із суходолом, а тут — розчиняється в небі, востаннє пронизуючи повітряний простір.

Прожектори згасли, в них не було потреби. Навколо стало так видно, що можна було б вільно читати книгу. Виступили з темряви гірські відроги, заблискотіло озеро неподалік майданчика. Хмара куряви засріблилась, яскравіше позначилася на фоні нічного неба. В лісі занепокоїлися птахи. Самотні електромобілі, що проїздили по шосе, вимкнули освітлення.

Дванадцять чоловік у кабіні підйомника опустили на очі захисні окуляри. Вони мовчки спостерігали, як повільно щезає в землі підземохід. Швидкість його руху була невелика — всього з півметра на секунду. Але тим, хто проводжав, здавалося, ніби машина рухається набагато швидше.

Через дві хвилини після ввімкнення двигуна ПВ-313 зник під гранітною поверхнею майданчика.

Тьмяніла хмара куряви, згасало світло.

Ніч знову опустилася над потривоженим лісом, над горами. Проводжаючі роз'їхались. Але ще півтори години на кутових вежах світилися червоні сигнали. Вони попереджали, що наближатися до отвору, залишеного підземоходом, небезпечно. Термоядерний бур зробив граніт радіоактивним.

— Щасливої дороги, Вадиме, — шепотіла Лена, — щасливої дороги, любий.

По дорозі додому вона вела електромобіль на граничній швидкості. Вихоплені світлом фар із темряви, миготіли поблизу дерева.

Раптом у небі з'явилася вузька й пряма вогняна смужка. Перекреслюючи Молочний Шлях, вона тягнулась до зеніту.

Лена різко загальмувала машину, вийшла на шлях і, закинувши голову, стежила за смужкою. Незабаром до її слуху долинув віддалений гуркіт — черговий ракетоплан полетів у космічні далі.

Смужка давно загубилася серед зірок, а Лена все ще стояла й прислухалася. Їй здавалося, що вона відчуває, як вібрує грунт під її ногами — це ПВ-313 заглиблювався в надра землі.

Підземохід рухався вертикально вниз. Гіроскопічні автомати забезпечували йому курс точно по радіусу землі. Швидкість зростала, якщо на шляху зустрічалися м'які вапняки чи сланцеві породи, зменшувалась, якщо знов починався граніт, але в середньому становила півметра на секунду.

Вогняний смерч перетворював шар речовини, крізь яку проходив бур, у найдрібніший пил. Через систему всмоктувальних патрубків, котрі розмістилися поміж внутрішньою та зовнішньою обшивками корпусу, пил надходив до термоядерних камер підігрівання. Там під дією високої температури він обертався на пару, а потім з великою швидкістю вилітав через дюзи. Робота камер підігрівання в принципі нічим не відрізнялася від роботи камер згорання на перших гасових реактивних двигунах.

Від стін колодязя, утвореного підземоходом, відривалися брили граніту, обвалювалися лавини каміння й піску. Порода, підтримувана потужним тиском газового струменя, плавилася, спікалася й утворювала пробки, які надійно затуляли залишений кораблем прохід.

Двигун знаходився у верхній (хвостовій) частині підземохода. Нижче містилася силова апаратура з термоядерними джерелами живлення та системою автоматики.

Невеликий відсік приділено синтезаторам — досить складним установкам для штучного одержання води й кисню. Сировини не бракувало. Синтезатори могли переробляти будь-яку гірську породу, що надходила безпосередньо від бура.

До відсіку синтезаторів примикав відсік з величезним запасом харчових концентратів. Такий солідний резерв продуктів харчування диктувався необхідністю забезпечити екіпаж на випадок вимушеної зупинки в надрах землі. Адже нелегко прийти на допомогу підземоходові, що потрапив у біду, його насамперед треба розшукати в безкраїй товщі граніту.

За вантажним приміщенням починалися кабіни. Їх було чотири. Вони розташувалися одна над одною. Стіни, підлогу, стелю покривав товстий і м'який шар найлонового волокна. Світло-блакитний, сріблястий колір оббивки робив приміщення ошатним і затишним.

Верхня кабіна призначалася для відпочинку. Вздовж стін її висіли спеціальні зручні гамаки, а посередині стояв круглий стіл з білої пластмаси, коло нього шість легких пластмасових крісел.

Три нижні кабіни мало що відрізнялися одна від одної за обладнанням: майже всю кабіну займав кільцевий пульт, підвішений на поворотній рамі між стелею та підлогою. До рами кріпилися глибокі м'які крісла спостерігачів — за бажанням крісло перетворювалося в ложе для спання. Таке підвісне обладнання забезпечувало незмінне положення пульта, коли підземохід повертав назад і «верх» та «низ» мінялися місцями.

Все приміщення підземохода сполучалося між собою системою люків. В разі потреби люки автоматично зачинялися. З кабіни в кабіну вела вузька, притиснута до стіни металева драбинка.

Кожна кабіна призначалася для двох членів екіпажу.

В нижній працювали водій і командир корабля. Над ними біля пультів спостереження розташувалися геолог і атоміст. А ще вище знаходилися зв'язківець та механік.

Керування машиною було цілком автоматизовано. Завдання водія та механіка полягали в спостереженні за приладами, щоб вчасно відновити порушену взаємодію механізмів, зупинити корабель, прокласти йому новий курс.

Сидячи біля пульта, Андрій міг бачити, як працює двигун та як діє система охолодження корпусу, яку потужність розвиває бур і якого тиску зазнає кожна точка обшивки. В будь-яку мить за вимогою командира він був готовий ввімкнути захисне поле, зачинити люки, кинутися на пошуки несправності.

Найменш автоматизованою була праця зв'язківця Скорюпіна. Він вдивлявся в індикатори настройки, обертаючи лімби, змінював діапазони частот. Досі зв'язок із поверхнею землі залишався найслабкішою ланкою в конструкції підземних кораблів, особливо тих, які йшли на велику глибину.

Магнітні руди, самородні металеві відклади, гірські породи, іонізовані радіоактивним розпадом, виключали застосування радіозв'язку. Підземоходи споряджали ультразвуковими установками. Але ультразвуковий промінь розсіювався, безліч разів заломлювався в надрах землі. Вловити його, а головне — виділити серед інших коливань грунту було дуже важко. Ціла мережа сейсмічних станцій, розкиданих по всій поверхні земної кулі, чутливо прислухалася до сигналів з глибини. І потрібна була особлива спритність, щоб у гуркоті землетрусів розрізнити слабкий голос підземного корабля.

Ще складніший був зворотний зв'язок. Як намацати нестійким ультразвуковим променем малюсіньку точку в громадді землі? Дуже багато залежало від щасливої випадковості та від чутливого вуха зв'язківця.

І недаремно білявий дев'ятнадцятирічний Паша Скорюпін опинився в екіпажі ПВ-313.

Ультразвуковою технікою він захоплювався з шкільної лави. Майстрував генератори високої частоти, різні прилади для демонстрування властивостей ультразвуку, які зробили його шкільною знаменитістю. По закінченні технічного училища Пашу рекомендували на завод підземних кораблів. І тут він виявив себе. Не раз під час дослідних рейсів своїм мистецтвом зв'язківця він допомагав виправити курс, своєчасно прийти на допомогу застряглому підземоходові. Паша виявився і неабияким винахідником — він вніс чимало удосконалень в апаратуру зв'язку.

Скорюпін подобався головному конструкторові своєю закоханістю в ультразвукову техніку і трохи наївною жадобою пригод. Аркадій Семенович, не вагаючись, призначив Пашу зв'язківцем на ПВ-313 і відстояв його кандидатуру в Академії наук, де вік Паші викликав сумніви.

Година минала за годиною. Все далі заглиблювався корабель. Міхєєв і Вадим уважно стежили за показаннями приладів. Заводські випробування дослідної машини, попри найширше застосування кібернетики, все ж не створюють такого всебічного навантаження на механізми, яке виникає під час руху в землі.

Вадим увімкнув внутрішній зв'язок.

— Миколо Миколайовичу, Валентине Макаровичу, як себе почуваєте? — запитав він.

— Чудово, Вадиме Сергійовичу, — відповів Дектярьов. — Але з вашого дозволу я б не від того, щоб задрімати.

— Влаштовуйтесь як удома. Плануйте час на свій розсуд. Спочиньте й ви, Валентине Макаровичу.

— Я тут, щоб працювати, а не спати, — долинув з репродуктора пронизливий, дратівливий Біронтів голос.

Вадим підморгнув водієві. На Міхєєвих губах застигла усмішка.

— Ми пробудемо під землею близько трьох діб, — нагадав Вадим, але відповіді не дочекався.

Дектярьов позіхнув, устав і почав підійматися металевою драбинкою.

Біронт похмуро глянув йому вслід. Він усе чекав, що от-от обламаються щаблі під важким тілом геолога.

Валентин Макарович лишився біля приладу. Він оце вперше брав участь у підземній подорожі. Досі друзі знали його як домосіда й кабінетного вченого. Не те, щоб Валентин Макарович був тим «чистим теоретиком», якому немає діла до того, чи мають його теорії яке-небудь значення для практичної діяльності людей, чи не мають. Він підтримував широкі зв'язки з дослідними інститутами, з проектувальниками термоядерних електростанцій, із заводами. Та зв'язки ці здійснювалися головним чином шляхом письмових порад або розмов по відеофону.

Валентин Макарович волів перебувати в товаристві свого єдиного безмовного помічника — електронної лічильно-обчислювальної установки, яка водночас правила йому і за письмовий стіл. Апарат чітко й безпомилково виконував найскладніші розрахунки, не висловлюючи до того ж ніяких сумнівів чи невчасних зауважень.

Валентин Макарович жив у світі математичних співвідношень. Він багато нового вніс до загальної теорії відносності й до квантової механіки. Але особливу популярність принесла йому так звана теорія «переохолодження речовини».

Відомо, що коли яку-небудь речовину піддати стисненню, то в міру збільшення тиску температура цієї речовини підвищуватиметься.

— Тільки до певних меж, — заперечував Біронт. — Подальше зростання тиску викличе зворотний процес: спад температури. Чому? Дуже просто. З одного боку, тиск примушує атоми рухатися швидше, і ми кажемо, що тіло стає гарячіше. Та, з іншого боку, тиск зблизить атоми, їм буде тісніше. І настане момент, коли молекули, атоми, електрони, нейтрони зупиняться. А що значить нерухомість часточок? Холоднеча. Неймовірно низька, ще невідома науці температура.

— Дозвольте, дозвольте! — обурювалися противники теорії переохолодження. — А на що ж перетвориться енергія тиску? До цього вона перетворювалася на тепло, а у вас на холод, тобто на ніщо? Зникне?

— Яка нісенітниця! — знизував плечима Валентин Макарович. — Хто каже про зникнення енергії? Просто вона набуде нової, невідомої нам форми.

Та якої саме форми — не могли відповісти ні Біронт, ні його електронний помічник. Вчений тільки висловлював припущення, що відбудеться розпад матерії, несхожий на звичайний термоядерний вибух.

— Де ж у природі може існувати такий розпад? — запитували його.

— В центрі будь-якої зірки, хоч би як вона була розжарена на поверхні. І, можливо, в центрі планет. Зокрема, в центрі Землі.

Перевірити Біронтове припущення поки що не було змоги.

І от якось у його квартиру завітав незвичайний гість — Ремізовський Аркадій Семенович. Про славнозвісного конструктора підземоходів Біронт чув, звичайно, дуже багато, але особисто зустрічався з ним уперше. Біронта здивував прихід Ремізовського, та ще більше вразила мета цього візиту.

— Мені вирушити під землю?! — весело закричав Валентин Макарович. — Та ви що, збожеволіли, голубе? Я ще хочу жити.

— Жити й працювати, — поправив його Аркадій Семенович. — Ви вчений.

— Так, звичайно, вчений. Та я всього лише теоретик.

— Теорія залишається пустим звуком, якщо її неможливо підтвердити фактами, спостереженнями. Де ви збираєтеся робити це?

— Ще не знаю.

— Є єдиний спосіб перевірити вашу теорію переохолодження.

— Який? — нашорошив вуха Біронт.

— Наблизитися до ядра землі.

— Ого! І велику глибину ви мені обіцяєте?

— Сорок кілометрів.

Цей високий, неквапливий чоловік з вузьким непроникливим обличчям, безперечно, подобався Валентину Макаровичу. В напівжартівливому тоні головний конструктор викладав такі доводи, проти яких у Біронта не знаходилося заперечень. Було ясно, що Ремізовський усе заздалегідь обміркував, усе передбачив.

— Ви так стурбовані моєю теорією переохолодження? — Біронту хотілося встояти у цьому словесному двобої. — Можна подумати, що ви і свій ПВ-313 побудували тільки задля того, щоб я міг прогулятися на ньому.

Відповідь була несподівана:

— Так, Валентине Макаровичу, без попереднього дослідження великих глибин нічого мріяти про їхнє підкорення. Хто може сказати, які внутріатомні процеси чатують там на мандрівників? Я уважно стежу за вашими теоретичними дослідженнями. Саме вони й стурбували мене. Для конструкції підземохода зовсім не байдуже, в якій температурі працюватимуть механізми: при мінус тисяча чи при плюс десять тисяч. Тому ваша теорія переохолодження є пунктом номер один у програмі випробувань ПВ-313.

— Та що я зможу з'ясувати на глибині сорок кілометрів?

— Те, що відбувається на глибині, скажімо, сто кілометрів.

— І тільки?

— На перший раз, Валентине Макаровичу. Потім зі спокійною душею заглибимося на всю сотню. Ви ж «заглянете» вже на глибину двохсот кілометрів. І так далі, поки не дістанемося до центра землі.

— Ах, ось воно що! Обережна ж ви людина. Та невже я виявився найліпшою кандидатурою?

— Назвіть мені іншого вченого, який так само вірить у реальність переохолодження, як вірите в неї ви, Валентине Макаровичу.

Ремізовському пощастило-таки дійти згоди з Біронтом. Спокуса була занадто велика.

Та щойно за Валентином Макаровичем зачинився люк підземохода й машина рушила в дорогу, він уже розкаювався в своєму необачному вчинкові.

Відірваний од звичної обстановки, він марно намагався зосередитися на показання приладів. Вчений то прислухався до роботи електробура й двигуна, холонучи від думки, що той або інший відмовлять і підземохід не зможе вибратися назад на поверхню, то поглядав на глухі стіни — вони здавалися йому ненадійними. Чи не розчавить їх несподіваним обвалом.

Замріявшись, Валентин Макарович дивився на екран локатора — великий диск посеред пульта. У нього створилось оманливе враження, начебто через круглий отвір у підлозі видно, як розступаються під натиском підземохода кам'яні породи. Від центра екрана до його країв пливуть світло-сірі гранітні маси, тверді та зборознені тріщинами. За мить граніт змінюють мерехтливі відклади мармуру або блискітки гірського кришталю.

Валентин Макарович дуже посередньо розумівся на різновидах кристалічних структур. Він бачив перед себе тільки незвичайно розмаїте сполучення фарб, дивну кам'яну мозаїку.

Так сидів він біля пульта, поки втома не притупила інтересу до всього, що оточує-Атомний хронометр показував пів на п'яту. Там, нагорі, вже розвиднялося. Тут кабіна наповнена невиразними відблисками екрана, мерехтінням сигнальних лампочок і коливанням барвистих рисок на матових шкалах. Можна було ввімкнути центральне освітлення. Та це утруднило б спостереження за приладами.

Вчений вирішив, що йому варт спочити. Залишивши пульт, він пішов слідом за Дектярьовим. Скоби, що утворювали драбинку, занепокоїли його. Він змалечку не любив лазити по деревах чи по дахах, а тут потрібно було дертися по стіні. Валентин Макарович глянув на стелю кабіни: височінь. Але що зробиш? Якщо ліфта нема, доведеться уявити себе в ролі пожежника.

Обмацуючи ногою кожну скобу-щабель, Біронт майже дістався до люка, але тут підошви його черевиків спорснули. Професор повис на руках. А через те, що тіло його ніколи не знало турніка або трапеції, він, гойднувшись кілька разів, полетів униз.

Найлоповстяна обшивка пом'якшила удар. Потираючи забите стегно, проклинаючи безглузде обладнання підземохода, Біронт постояв, зітхнув і поліз ще раз.

Спочатку він попав до кабіни механіка. Андрій, усміхаючись, спостерігав появу над люком довгастої голови професора із скуйовдженим рудим волоссям. Похмуро зиркнувши на механіка, Валентин Макарович почав дертися вище.

В гамаках спали Дектярьов і Скорюпін. Біронт причепливо оглянув відведене йому ліжко. Білизна простирадла, пошивки, легкої ковдри цілком задовольнила його.

Він роздягнувся і вже лаштувався лягти, як відчув, що підлога вислизає з-під його ніг. Стіни кабіни хитнулися, бур і двигун замовкли, а підземохід затремтів від потужних поштовхів, які супроводжувала серія немовби гарматних пострілів.

— Катастрофа!!!

Дектярьов і Скорюпін прокинулися одночасно.

— Що? — перепитав Микола Миколайович.

— Ми падаємо! Все…

Дектярьов трохи підвівся на лікті, прислухався, пробурмотів: «Ідіть до біса», — і, напнувши на себе ковдру, повернувся лицем до стіни. Але одразу ж сів у гамаці.

— Вибачте, Валентине Макаровичу, — сказав він. — Я зовсім забув, що ви вперше на підземоході. Ми не падаємо, а летимо. Машина потрапила в газовий мішок завглибшки метрів отак з триста. Та ви не турбуйтесь. Це передбачено. У нас є гальмові двигуни. О, відчуваєте?

Падіння припинилося. Легкий поштовх об землю — і, замість вибухів, знайомий гуркіт бура, що запрацював. В той же час з другого кінця корабля відгукнулося йому приглушене ревіння двигуна.

Скорюпін стримав зітхання. Йому теж уперше довелося зазнати падіння разом з підземоходом.

Валентин Макарович заснув одразу, як тільки випростався в зручному, підвішеному на пружинах гамаці. І йому нічого не снилося, бо багато він пережив минулої ночі: від'їзд із дому, мовчазний розпач дружини, нервозність у чеканні старту, заглиблення під землю. Тепер настала розрядка.

Через шість годин він розплющив очі, почуваючи себе бадьорим. Та повернення до дійсності не порадувало його. Він насторожено прислухався. Попри пористі прокладки в стінах, шум від бура й двигуна проникав до кабіни. Він нагадував собою шум води, що закипала.

Професор зітхнув і почав одягатися. В сусідньому гамаці ще спав геолог. Він так хропів, що Валентин Макарович гидливо поморщився. Скорюпіна в кабіні не було.

Біронт щоранку приймав ванну. В підземному кораблі обходилися без ванн, а щоб умитися, треба було піднятися ще вище. Вчений вважав за краще спуститися вниз, не вмиваючись, хоча це остаточно зіпсувало йому настрій.

Механік і зв'язківець сиділи па своїх місцях. Вони заповнювали журнали, відмічаючи роботу апаратури.

— Доброго ранку, — похмуро привітав їх Біронт.

— Нагорі вже полудень, — усміхнувся Андрій. — Як спалося?

— Дякую, непогано.

Обережно намацуючи щаблі, Валентин Макарович спустився до своєї кабіни, оглянув її, ніби попав сюди вперше. На екрані локатора іскрився граніт. Так само світилися матові прямокутники шкал, перекреслені червоними, блакитними, чорними, жовтогарячими лініями.

ПВ-313 долав вісімнадцятий кілометр, температура гірських порід підвищилася до трьохсот сімдесяти градусів.

Валентина Макаровича пересмикнуло, і він скоса глянув на вимірювач внутрішньої температури: всього двадцять п'ять градусів. Дивно… А йому здалося, що в кабіні спека.

Увагу вченого привернули іонізатори. В речовині, крізь яку рухався підземохід, наростав природний радіоактивний розпад. Біронт і сам не помітив, як опинився в кріслі за пультом.

Півгодини, а може й година, минули в спостереженнях. Потім Валентин Макарович відчув голод і згадав, що нічого не їв. Удома він звик снідати одразу після ванни. Що вони тут, у цій залізній коробці, мають намір їсти? Чи сніданок передбачено після повернення, через дві доби?

Він усе ж таки примусив себе вести спостереження далі, а через годину спіймав себе на тому, що прислухається до сторонніх звуків, які долітали, здавалося, дуже здалека, долітали безперервно й нагадували гуркіт грому.

Вчений нервово потер руки, брови його зсунулись, на чолі зібралися дрібні зморшки. Від далекого гуркотіння ледь помітно вібрував корпус підземохода. Біронт раптом виразно уявив вісімнадцятикілометрову товщу граніту, яка зависла над головою. Що порівняно з нею бляшана коробочка ПВ-313? У земній корі, як йому відомо, відбуваються постійні зсуви, землетруси.

Землетруси!

Як же він міг забути про них під час розмови з Ремізовським? Підземохід ризикує опинитися в безпосередній близькості від гіпоцентра, де виникають вибухи, лише віддалена луна яких змітає цілі міста, а гірські місцевості перетворює на рівнини.

Хіба не божевілля з його боку вирушати в такий рейс? Хіба зможе він, що звик до тиші свого кабінету, зосередитися на дослідницькій роботі серед небезпеки?

Не витримавши, Біронт спустився до кабіни водія.

— Що з вами, Валентине Макаровичу? — здивувався Міхєєв, уздрівши засмучене обличчя вченого.

— Ці вибухи… — белькотів атоміст, — вони можуть пошкодити підземохід.

— Ви поганої думки про наш корабель, — підбадьорював його Міхєєв. — Навіть якщо ми опинимося в гіпоцентрі, нам ніщо не загрожує. А вибухи, які ви чуєте, належать глибокофокусним вогнищам. До них кілометрів двісті-триста. У нас скромніше завдання: опуститися всього на сорок кілометрів і пройти глибинний бар'єр.

Глибинний бар'єр…

Цей термін з'явився порівняно недавно, хоч про існування своєрідного кордону між геосферами на певній глибині вчені догадувалися задовго до того, як перший підземний човен з допомогою звичайної механічної фрези та черв'ячного гвинта пройшов кілометр граніту.

Механічну фрезу замінив термоядерний бур, а на зміну черв'ячному гвинтові прийшов реактивний двигун. Човен перетворився на справжній корабель. Проте за три минулих десятиріччя не пощастило спуститися нижче сорока кілометрів. Тут закінчувалася літосфера — зона твердих кристалічних порід. Далі починалася астеносфера, де під дією наростаючого тиску і внутрішнього земного тепла гірські породи оберталися на пластичну речовину.

В межах літосфери підземохід пересувався так само, як свердло врізається в метал, залишаючи за собою отвір і майже не зазнаючи тиску з боку його стінок.

В зоні розжареної пластичної речовини діяв закон Паскаля. Безперервно зростаючий тиск загрожував розтрощити корабель як яєчну шкаралупу. Застосування надміцних альфа-металів дозволило впритул наблизитися до бар'єра, але не переступити його. Конструктори зрозуміли: потрібна докорінна перебудова корабля, принципіально нове вирішення питання.

Три десятиріччя тривали пошуки, їх очолив головний конструктор заводу підземоходів Ремізовський. Пізніше в дослідженнях узяв участь молодий і талановитий інженер Вадим Сурков. Саме Вадиму належала ідея захисного магніто-плазмового поля.

І ось ПВ-313 вирушив у перший дослідний рейс.

Повільно, але безупинно прокладає собі шлях вогнедишна сталева башта. Вона заглиблюється точно по вертикалі.

Вадим не зводить очей з приладів. Зрідка він робить позначки в журналі. І чекає. Чекає того моменту, коли автомати ввімкнуть захисне поле. Потоки оголених водневих ядер ринуть з реактора. Утвориться магнітна плазма. Відцентрова сила її буде така велика, що урівноважить тиск астеносфери на оболонку корпусу.

Чекати треба ще довго. Підземохід минув усього лише вісімнадцятий кілометр, а глибинний бар'єр лежить за тридцять п'ятим.

— Працюйте спокійно, — сказав Вадим Біронту, — все буде гаразд, якщо навіть доведеться подолати не один, а десять глибинних бар'єрів.

І тут же, забувши про присутність вченого, почав квапливо записувати показання приладів.

З досадою відчув Валентин Макарович, що рожевіє. В той час, як він мучиться своїми безпідставними страхами, водій і командир підземохода напружено працюють. Вони не лягали спати, забули про їжу, про відпочинок…

— Погляньте, яка краса! — вигукнув Міхєєв.

У кабіні світлішало, навколо корабля займалось незвичайне світання. На темно-вишневому екрані з'явилися просвіти. Створювалося оманливе враження, ніби граніт тріскається і край довгих глибоких розколин видно клаптики ясного неба. Над розколинами висять жовті смуги туману. Просвіт наближається. Здається, ще хвилина-друга і підземохід вибереться па осяйний сонячний простір.

Та світло несподівано згасло, екран знову затягнуло цегляно-брудним гранітним масивом.

— Наслідки іонізації… — промимрив Біронт, жвавішаючи. — Грандіозно!

Раптом екран знову ввесь спалахнув м'яким білим сяйвом. З несподіванки вчений схопився за спинку крісла, в якому сидів водій. Підземний корабель, здавалося, повис у порожнечі. З нею годі було порівняти простір полудневого неба. Ні, це було щось особливе, що мінилося відблисками гранчастого кришталю, безперечно, тверде (бур працював далі на повну потужність) і одночасно напрочуд прозоре, майже непомітне для ока.

А в цьому прозорому то тут, то там з'являлися тонкі золотаві нитки. Їх ставало дедалі більше. Вони звисали розплетеною косою або підіймалися вгору, немов наелектризовані, переплутувалися, заступали шлях всюдиходові, загрожували обплести його, взяти в полон.

— «Волосся Вероніки». — Міхєєв понизив голос.

— Вероніки? — машинально перепитав Валентин Макарович, не маючи сил відвести очі від дивного видовища. Нічого схожого за красою йому не доводилось бачити. Та він і не гадав, що в надрах може бути світ таких чудес.

— Дочка царя Кіренейського, — швидше собі, ніж Біронту, сказав Міхєєв, — якщо вірити історикам, була красуня. І ніби такого розкішного волосся, як у неї, не мала жодна жінка. Ні до неї, ні згодом. — Водій помовчав і вже байдуже додав: — Сегенітовий кришталь. На великих глибинах зустрічається дивної чистоти. Світиться під впливом радіоактивного розпаду. А золотаві нитки — включення мінералу рутилу, двоокису титану.

— Еге ж… — зітхнув атоміст, що на хвилину уявив собі дочку царя Кіренейського. — Волосся оповивало її до самих ніг, шлейфом тягнулося за нею.

В прозорому сяйві на екрані з'явилися брудно-оранжеві хмари, сірі патьоки; золотаві нитки рвалися, розчинялися. З країв екрана до центра насувалися гострі гребені гранітних скель.

Проте вони не встигли наблизитись. Граніт зник разом із кришталем. Екран зробився чорним. На зміну казковому дню прийшла така ж чарівна ніч.

Тепер підземохід перетинав метаморфічні породи з великим вмістом червоного залізняку. Коли очі звикли до темряви, розлитої на екрані, Біронт нагледів темно-червоні скелі, які начебто поринули в чорну безодню. Скелі змінювали свої форми й відтінки. Вони то підносились колонадою, то скидалися на застиглі гребені морських хвиль.

— Ой, чорт!

Міхєєв рвучко простяг руку до пульта й натиснув зелену кнопку. Електричний смерч навколо підземохода згас. Несподівана тиша оглушила Біронта.

— Що сталося? — підводячи голову, запитав Вадим.

— Та ви тільки гляньте на це диво!

Серед чорних грайливих хвиль цвіла величезна кам'яна троянда, яка ніби спливла з морського дна. Вона мала такі розміри, що корабель вільно умістився б на одній її пелюстці. Тільки великий кут охоплення променями локатора дозволив побачити її всю.

Пелюстки, темно-червоні біля маточки, ставали поступово чорними з воронованим блиском.

— Ви що, ніколи не бачили кристалів залізного блиску? — здивувався Вадим. — Я зовсім не пізнаю вас, Петре Панасовичу. Спинити машину… Ну й ну!

Міхєєв натиснув червону кнопку. Підземохід рушив прямо всередину троянди, розтрощуючи її кам'яні пелюстки.

Тепер і Біронт з цікавістю дивився на водія. Ось Сурков байдужий до всього, що оточує корабель. А водій, який уже стільки бачив, наївно, майже по-дитячому захоплений. І чим? Мертвими кам'яними породами.

Та з усього екіпажу тільки Валентин Макарович не знав, що Міхєєв має другу професію. Вже давно Петро Панасович захоплювався живописом. Пристрасть ця з'явилася у нього ще після перших підземних рейсів. Світ воістину фантастичної краси, сповнений блискотінням алмазних печер і гірського кришталю, розкривався перед ним у земних надрах. Йому доводилося перетинати шари яшми й світні ріки. Часто позаду підземного човна залишався тунель, прокладений у найчистішому золоті. Петрові Панасовичу перехопило дихання від захвату, коли машина вторглась у химерне нагромадження кристалів берилу, прозорих, як повітряний серпанок у спеку, але з безліччю жовтих і ніжно-рожевих переливів. У надрах ховалися справжні «зарості» турмаліну — вони наїжились вогняно-червоними хвойними гілками серед літієвої слюди, що тьмяно виблискувала.

Ніякий калейдоскоп не відтворив би того плетива фарб, які доводилося бачити Петру Панасовичу, бачити зовсім не тими очима, якими дивляться на навколишній світ його супутники. І він узявся за пензель.

Тепер водієві піти б на заслужений відпочинок — йому давно за п'ятдесят, та він усе відтягував цей момент, не наважуючись розлучитися з підземним світом. Довідавшись про наступне випробування ПВ-313, він сам прийшов до Ремізовського й не просив, а вимагав зарахувати в екіпаж…

На екрані пропливли чорні скелі. В рожевому морі граніту з'явилися фіолетові крижини, одні матові, інші з дзеркальним блиском.

— Аметист! — вихопилось у Міхєєва. — Та ще й скільки, га? Колись із нього будуватимуть міста. Уявляєте собі — палаци й житлові будинки, оздоблені аметистом? Вадим похитав головою, підвівся.

— Безнадійний ви романтик, Петре Панасовичу! Хіба можна зосередитися, слухаючи такі вигуки? Поспівчувайте мені, Валентине Макаровичу.

Біронт розвів руками.

— Але ж я, здається, зголоднів, — Вадим глянув на годинник. — Ого! Над нами люди вже обідають.

Тепер і Валентин Макарович відчув голод, про який уже став забувати.

Весь екіпаж зібрався за столом. Розбудили Дектярьова. Той зліз із гамака, похмурий, заспаний, мовчки накинувся на запропоновані йому м'ясні концентрати, спорожнив цілу коробку й почав вишукувати нову жертву для свого нестримного апетиту. Скорюпін, що виконував за сумісництвом обов'язки буфетника, підсунув йому консервовані фрукти.

Біронт скоса, осудливо дивився на свого колегу. Геологова поведінка за обіднім столом була просто-таки непристойна.

Зате Андрієві Дектярьов припав до душі.

Геолог прибув на завод за місяць до того, як ПВ-313 зійшов з монтажного стенда й попав у цех для випробування основної апаратури. Одягнувши комбінезон, Микола Миколайович цілими днями пропадав на дільниці складання підземохода, вимагаючи пояснень у монтажників, технологів, механіків. Він вникав у всі тонкощі будови машини, що йому, як геологові, знати було зовсім не потрібно.

Коли ж черга дійшла до установки обладнання, яке призначалося для геологічних досліджень, вчений засукав рукава. Складальник він виявився дуже посередній і більше заважав, ніж допомагав, та молодь радо зустрічала появу балакучого й добродушного професора. Микола Миколайович з однаковим запалом міг розповідати про наукові проблеми, обговорювати питання кохання, давати поради на всі випадки життя. І зачарував хлопців своєю надзвичайною фізичною силою: сталевий прут діаметром у п'ятнадцять-двадцять міліметрів легко обертався в його руках на пружину.

Тепер же виявилося, що й апетит у Дектярьова, як у цілої бригади складальників.

— Глибина? — запитав Микола Миколайович, невідомо до кого звертаючись.

— Пішли на дев'ятнадцятий, — відповів Андрій.

— Мілина…

Біронт захлинувся від обурення, коли побачив, що Дектярьов знову чимчикує до гамака. Раніше ніж інші підвелися з-за столу, почулося гучне сопіння геолога, що перейшло потім у богатирське хропіння.

Закінчувалась перша доба після старту, а Вадим так і не примусив себе задрімати бодай на хвилину. Не спав і водій. Обидва залишалися біля пульта, мовчки стежачи за переморгуванням сигнальних ламп.

Повільно зростала глибина: двадцять вісім кілометрів… тридцять один… тридцять чотири… тридцять шість…

Пекучішим ставав граніт навколо всюдихода, щільніше притискався він до сталевого тіла корабля. Траплялося, що машина годинами рухалася крізь бурхливий радіоактивний розпад, крізь поклади чистого радію та свинцю.

Але ні температура, ні радіація вже не привертали до себе Вадимову увагу. Тепер він спостерігав тільки за показаннями тиску і бачив, як стиск на корпус поступово розповзається від порожнини бура вздовж усієї обшивки. Речовина ставала пластичною, ще трохи — і вона стисне корабель, як безодні океану здавлюють підводні човни.

Як тільки тиск досягне тридцяти тисяч атмосфер, автомати ввімкнуть захисне поле. Це означатиме, що ПВ-313 поминув глибинний бар'єр і ввійшов у астеносферу.

Вадим не мав сумніву: автомати працюють точно. Захисна дія поля перевірена не тільки розрахунками, але й кібернетичними випробуваннями. І все ж кожен нерв натягнутий, як струна, в чеканні, коли запрацює полеутворююча установка. ПВ-313 перший переступить цей рубікон.

Мерщій би, мерщій!

Здається, час зупинився.

І там, нагорі, тисячі, ні, мільйони людей чекають сигналу підземохода: бар'єр пройдено! З цієї миті розпочнеться справжнє завоювання земних глибин, не легше, а може, навіть важче, ніж завоювання космосу.

Замість розжареного граніту Вадим бачить на екрані кабінет головного конструктора. Він знає: Ремізовський також не заплющив очей цієї ночі. Зімкнувши за спиною пальці рук і схиливши голову, він ходить, мабуть, з кутка в куток, ходить без утоми, година за годиною, чекаючи телефонного дзвінка.

І головний конструктор, і молодий помічник виношували в собі одну мрію: створити підземохід, здатний досягти центра землі. Ремізовський віддав цій мрії майже сорок років життя, Вадим Сурков тільки чотири. Підсумок їхньої спільної роботи — ПВ-313. Важко сказати, чия заслуга в цьому більша. Вадим, як і Ремізовський, ніколи не вимірював і не обліковував своєї праці. Якщо його й відрізняло щось од головного конструктора, то це нетерпіння, поривчастість.

Аркадій Семенович працював не поспішаючи, обмірковуючи кожен крок, перевіряючи розрахунки кожного гвинтика. Любив радитися. Сам шукав заперечень на власні доводи. Його гаслом було: «Абсолютна надійність!»

Вадимове гасло: «Дерзати!»

Головний конструктор стримував Вадима, часто викликав у ньому лють своєю забарністю. Але щоразу, охолонувши, помічник Ремізовського пересвідчувався в правоті свого керівника.

Аркадій Семенович міг лишатися в кабінеті й чекати результатів випробування ПВ-313. Він і замолоду не брав участі в підземних рейсах.

Вадим чекати не міг. Він вирішив сам керувати випробуванням…

— Базальт!

Вигук Міхєєва змусив Вадима опам'ятатися від роздумів. Екран зробився чорний, посічений вогняними тріщинами.

— Базальт! — повторив Вадим. — І розплавлена магма. Ми пройшли земну кору. Недалеко астеносфера.

— Апаратура працює добре.

— Інакше й бути не може.

Глухі вибухи лунали вже десь зовсім близько.

Вони йшли один за одним майже безперервно, перекриваючи шум двигуна та бура. Помітнішою стала вібрація корпусу. Сейсмографічні датчики короткими стрибками фіолетових світних рисок фіксували відстань до місця вибухів: триста десять кілометрів, чотириста два, триста сімдесят… Розплавлений стиснутий камінь чудово проводив звукові хвилі, й через те створювалося враження, ніби до місця вибухів не більше сотні кілометрів. Там, на великій глибині, коїлося щось таке, що народжувало на поверхні землетруси.

Проте не всюди гіпоцентри лежали під шаром у триста-чотириста кілометрів. Вони утворювали дно своєрідної чаші, вінця якої підіймалися до берегів Тихого океану, охоплювали пасмо Курільських островів, Японію, Індонезію, загрозливо наближалися до поверхні земної кулі. Саме тут вулкани викидали вогняні потоки, а від двигтіння землі цілі міста оберталися на руїни.

Микола Миколайович прокинувся одразу, наче хто штовхнув його під бік. Він сів у гамаці, прислухався, промовив своє улюблене: «Ах, зангезур-занзібар!» — і досить спритно спустився в кабіну до Біронта.

— Ми ще не повернулися на поверхню, — уїдливо зауважив Валентин Макарович. — Можете спати на здоров'я.

— Ні, ви послухайте, — Дектярьов підняв палець. — Га? Гоготить!

— Що гоготить?

— Астеносфера… Як то вона зустріне нас, матінка? Можете уявити, що лишиться від всюдихода, якщо не спрацює захисне поле?

Валентин Макарович не мав жодного бажання уявляти це. Він окинув геолога гнівним поглядом, записуючи в журнал показання приладів. Але пальці його після Дектярьових слів стали неслухняні. Огидна людина, він прийшов тільки задля того, щоб отруювати йому, Біронтові, робочий настрій.

Микола Миколайович сів до пульта. Одним поглядом, по-хазяйськи, окинув чотири дугоподібні лінії приладів, зиркнув на екран.

— Нефеліновий базальт, — задоволено констатував він уголос, — з перевагою авгіту. Поки що нічого нового. Побачимо, як буде далі.

Ламані вогняні зигзаги на екрані зникли, відтак з'явилися знову, ще грубіші. Їхні химерні обриси нагадували то гіллясту блискавку, то переплутаний моток дроту. Розплавлені потоки магми намагалися прокласти собі шлях крізь каміння. Вони тягнулися своїми щупальцями до корпусу підземохода. А він поривався назустріч вогневі, бажаючи помірятися з ним силою.

Дектярьов з хрускотом розвів руки, зігнув їх у ліктях, позіхнув, широко роззявляючи рота, потім вийняв електроперо й журнал для запису спостережень.

— Нефеліновий базальт, — слідом за рядком, що побіг на папері, повторив геолог. — Кремнезему… ох, — він знову позіхнув, — кремнезему п'ятдесят один процент. Титанистого залізняку…

— Дозвольте нагадати вам, — зупинив його Біронт, — ви тут не самі. Я не можу працювати, якщо поруч розмовляють уголос.

— А… ну-ну!

Через кілька хвилин Дектярьов, замріявшись, знову заговорив уголос. Він називав процентний вміст елементів у породі, диктував собі, здивовано мугикав чи вигукував зачудовано: «Ах, зангезур-занзібар!»

Біронту доводилося знехотя вислуховувати довгі монологи, запальні сперечання з уявним опонентом з приводу складу порід, іронічні зауваження про те, що не буде нічого дивного, якщо в центрі землі виявиться звичайна болотяна вода.

Цілісіньку годину Валентин Макарович стримував себе. Геологове мурмотіння викликало в нього таке роздратування, що на мить він перестав чути відгомін глибинних вибухів. Учений відвів погляд од приладів, щоб висловити найрішучіший протест. Сліпуче сяйво, що заповнило весь екран, змусило Біронта забути про все на світі. Спочатку він здивовано жмурився від яскравого світла. Потім йому здалося, що посеред пульта у величезній чаші клекоче розплавлена мідь. В обличчя війнуло жаром.

— Що… що це?

Микола Миколайович неуважно, скоса глянув на екран.

— Звичайна магма, — пояснив він і знов поринув у записи.

Всюдихід злегка хитнуло, швидкість його руху зросла. Машина опинилася серед розплавленого каміння. Вогняна рідина оточувала корабель з усіх боків, і він заглиблювався в неї, як батисфера в безодню океану. Далекий гуркіт, що долітав з надр, став глухіший. Під приладами, які контролювали тиск на корпус, разом спалахнули червоні лампочки.

Минула ще година… Друга… Третя.

Машина рухалася далі серед вогню, униз, униз, униз…

Раптом почувся приглушений свист, і на пульті спалахнула ще одна червона лампочка. Автомати ввімкнули магнітоплазмове поле.

Вадимові пальці вчепились у бильця крісла. ПВ-313 поминув глибинний бар'єр і ввійшов у астеносферу!

Міхєєв поклав обидві руки на клавіатуру кнопок. Так піаніст, що готовий узяти перші акорди, чекає, поки затихне зал. Невелике зусилля того чи іншого пальця, й автомати одразу виконають водієву волю: примусять машину зупинитися, повернути назад або ще швидше рухатися вперед.

Міхєєву теж було моторошно.

Якщо відмовить поле, навряд чи він взагалі встигне натиснути кнопку. Все скоїться дуже швидко…

Прилади показували тридцять з половиною тисяч атмосфер.

— Сорок один кілометр, — ледве розтуливши пересохлі губи, сказав Вадим. — Сорок один кілометр і сімдесят два метри, — повторив він зміцнілим голосом. — Ми в астеносфері. Чуєте, Петре Панасовичу? В астеносфері!

Міхєєв повільно зняв пальці з кнопок, розгладив затерплі суглоби. «А схоже, я злякався», — майнуло в голові. Сто сім рейсів, окрім найпершого, навчального, зробив він, не відчуваючи страху. І ось зараз все напружилося в ньому, закам'яніло в якомусь нестерпному чеканні.

— Механік, зв'язківець! — покликав Вадим у мікрофон.

— Все гаразд, — відгукнувся Чураков. — Вітаю з перемогою, Вадиме.

— Дякую. Зв'язківцю приготуватися до передачі повідомлення.

— Єсть!

І ще один звук прилучився до загальної симфонії діючих механізмів. Був він низький, урочистий, наче дзвін туго натягнутої басової струни віолончелі. Це почав працювати ультразвуковий передавач.

— Говоріть, Вадиме Сергійовичу, — запропонував Скорюпін.

Вадим нахилився до мікрофона.

— Говорить всюдихід ПВ-313. Ми щойно поминули глибинний бар'єр і увійшли в астеносферу. Відстань од поверхні сорок один кілометр. Тиск тридцять з половиною тисяч атмосфер. Температура навколишнього середовища тисяча дев'яносто градусів. Механізми у прекрасному стані.

І жодного слова більше. Вадим не хотів бути багатослівним, хоча він почував справжню дитячу радість, бажання з кимось поділитися нею.

— Що ж ви не поздоровили Аркадія Семеновича? — тихо підказав Міхєєв. — Увесь колектив слід було б привітати, подякувати за таку машину.

— Правильно, — схаменувся Вадим, та зв'язківець уже перейшов на прийом.

— Стоп!

З Вадимового наказу водій вимкнув бур і двигун. Всюдихід зупинився. Працювала тільки захисна установка.

Вадим і Андрій взялися оглядати апаратуру. Перевірили стан всмоктувальної системи та камер підігрівання. Переконалися в жаростійкості термополімерних стінок. Потім перейшли до огляду релейної системи, хоч автоматика перебувала під безперервним контролем другої системи, і якихось порушень не було помічено.

Тепер час повертатися. Успіх є, перемогу здобуто. Але до чого ж усе виявилося просто, без боротьби, без надмірного напруження фізичних і духовних сил. Боротьба була там, нагорі, в конструкторському бюро, вона тривала чимало років і ось закінчилася рейсом ПВ-313.

Підземохід зупинився на глибині сорока одного кілометра. А нижче ще понад шість з половиною тисяч. Сорок і шість тисяч…

Вадим у думці заглядає далі вниз, і голова його паморочиться, як у людини, що дивиться в прірву. Безодня притягує, вабить…

— Страшенно не хочеться повертати назад, — признався він Андрію. — Машина потужна, надійна. Коли ми раніше намагалися пробитися до бар'єра, то якоюсь мірою ризикували собою. А нині…

— Ти ж сам складав програму випробувань.

— Не сам. І, крім того, не гадав, що відчую таке… невдоволення.

Андрій оглядав реле. Ось людина, в якої нема власних бажань. Скажи зараз Вадим: «Рушаймо до центра землі». — Андрій зниже плечима й відповість: «Ну що ж, до центра, то й до центра».

Змалку, з шкільної лави були вони поруч. Долі їхні складалися начебто однаково: разом скінчили школу, поступили на один завод, в один і той же цех, навчалися в одному інституті, стали інженерами.

Але застрільником завжди був Вадим. Він вів за собою товариша, саме вів, а не запалював своїми ідеями. У Вадима з'явилась мета: присвятити себе підземоходам. Андрій, вислухавши захоплене признання друга, сказав: «Ну що ж, кораблі, то й кораблі».

Далі рядового механіка Андрій не пішов.

Щоправда, він завоював симпатії товаришів своєю надзвичайною витримкою, яка не зраджувала йому в хвилини небезпеки.

Андрій звик до підземохода, як до власної квартири. Вивчав його найретельніше, поки не запам'ятав кожен гвинтик, кожну котушку, кожен провід. Несправності виявляв швидко, усував по-хазяйськи, назавжди.

— Роби, як заманеться, — прикриваючи коробку автомата, відповів нарешті Андрій. — Та я б на твоєму місці не став поспішати. Ще побуваєш на будь-якій глибині. Встигнеш.

— Чекати!

Досі рейси були схожі один на один. Мета випробувань формулювалася просто: збільшення терміну служби того чи іншого вузла. Зовсім інше рейс ПВ-313. Машина висить над розжареною кам'яною безоднею, в яку нікому ще не пощастило зазирнути.

Повернутися? Тепер?

І з чим? Підземохід виправдав себе — це добре. Але не у Вадимовому характері задовольнятися малим — адже не сталося нічого такого, що примусило б працювати думку, підказало б нові ідеї.

— Гм-м-м, — мугикнув Дектярьов і помацав свою лисину. — Досліджувати далі астеносферу… Заманлива пропозиція. Риску, кажете ви, ніякого?

— Ви мали нагоду переконатися в цьому, — знизав плечима Вадим. — Глибинний бар'єр пройдено без будь-яких ускладнень. Особливих зусиль від нас і не вимагалося. Та мене, як конструктора, цікавлять умови, в яких машина одержала б справжнє, тривке навантаження.

— Розумію вас. А що запропонуєте ви, Валентине Макаровичу? — Дектярьов обернувся до атоміста.

— Я наполягаю: негайно повертаймося! — тонким голосом скрикнув Біронт. — Мені було обіцяно короткочасне перебування під землею, я не бажаю більше затримуватися тут. З мене цілком досить.

— Якщо я правильно вас зрозумів, — увічливо зауважив Вадим, — весь комплекс намічених вами досліджень повністю виконано?

— Навпаки, я не зробив і половини того, що збирався. На це мені потрібен місяць, а не дві доби, — обеззброїв себе Валентин Макарович. — Поки звикнеш до вашої задушливої коробки…

— Ясно. А ви, Миколо Миколайовичу?

— Я підтвердив лише те, що мені було відомо з досвіду минулих рейсів. Найцікавіше для мене лежить значно глибше.

— Отож, наскільки я зрозумів, — Вадим усміхнувся самими краєчками губів, — загальне бажання повернутися.

Іронія, що звучала у Вадимових словах, зачепила самолюбство Дектярьова. Геолог насупився, лице його потьмарилося.

— Я звик поважати дисципліну, — сказав він. — У кожного командира підземохода є програма випробувань, затверджена головним конструктором заводу.

— Я не тільки командир підземохода, — нагадав Вадим, — я до того ж заступник головного конструктора. Мені надано право змінювати програму стосовно до обставин. Інакше не було б цієї розмови.

«Хитрун! — задоволено відзначив про себе Дектярьов. — Розумний. І на слово гострий».

— Ну, якщо ви накажете, — геолог закопилив губи, очі його лукаво примружилися, — ми будемо змушені підкоритися.

— Дозвольте, дозвольте, хто це «ми»? — атоміст, відчайдушно жестикулюючи, скочив на ноги. — Я категорично наполягаю…

— А, облиште ви! — несподівано розгнівався Дектярьов. — Тремтите від жаху, як… як не знаю хто. Адже всі вуха протуркотів своєю теорією переохолодження. А коли з'явилася можливість перевірити її на ділі — в кущі. Сором, колего! Нічого з вами не скоїться, коли ми пірнемо ще на сотню-другу кілометрів.

Валентин Макарович задихався від обурення. Він сів, кидаючи на Дектярьова такі люті погляди, що Міхєєв, Чураков і Скорю-пін засміялися.

— Я цілком за пропозицію Вадима Сергійовича, — втрутився в розмову Андрій. Йому кортіло підтримати товариша. — Машина в ідеальному стані. За механізми я ручаюсь.

— Умовили, — зажурено похитав головою Дектярьов. — Ми з Валентином Макаровичем не заперечуємо, — він підморгнув атомістові, — щоб заглибитися ще на сотеньку кілометрів. На сотеньку — не більше. І так обережненько, обережненько.

— Авжеж, — стримано усміхнувся Вадим.

— Зате я рішуче проти, — заговорив Міхєєв, що до того мовчав. — Я вимагаю беззастережного виконання вказівок головного конструктора.

— Не забувайте, тут його помічник! — закинув Вадим.

— Саме так, помічник, а не головний конструктор. Розпоряджатися дослідною машиною можна тільки з його згоди.

— Павле Гнатовичу, — Вадим обернувся до зв'язківця, — будь ласка, з'єднайте товариша Міхєєва з бюро заводу.

Скорюпін знизав плечима.

— На який тиск розраховано полезахисну установку? — запитав Вадим водія.

— На триста мільйонів атмосфер.

— Так. А що показують прилади?

— Тридцять з половиною тисяч.

— І ви, водій дослідних глибинних машин, вважаєте таку перевірку цілком вичерпною?

Міхєєв зніяковів.

— Нараду вважаю закінченою, — Вадим підвівся. — За загальною згодою будемо випробовувати корабель далі. І наукові дослідження, — він глузливо подивився на Біронта. — Глибина занурення залежатиме від обставин і… від нашої витримки. — Очі командира загадково посміхнулися. — Механікові й водієві — по місцях!

Він попрямував до люка. За ним пішов Андрій.

— І все ж таки ви дієте необачно, Вадиме Сергійовичу, — застеріг Міхєєв, сідаючи за пульт напроти Суркова. — Несерйозно це.

— Старт! — замість відповіді наказав Вадим.

Запрацював двигун, корабель затремтів.

«До центра землі! До центра землі! — стукотіло Вадимове серце. — До невідомого! До невипробуваного».

Розплавлена магма залишилася над головою. Яскравіше світився екран локатора. Тепер він уже не мав кольору киплячої міді, як раніше, а мінився таким сліпучим золотим сяйвом, що довелося зменшити силу струму, який живив локаторний випромінювач.

Розігрітий майже до двох тисяч градусів базальт лишався твердим, хоч температура давно перевищувала точку його плавлення. Стиснута речовина набувала високої щільності. Атоми в кристалічних решітках замість того, щоб розпадатися від теплового впливу, змушені були тісніше притискатися один до одного.

Прилади відзначили глибину п'ятдесят кілометрів, а ПВ-313 спокійно просувався далі. Тиск перевищував сорок з половиною тисяч атмосфер.

Униз… Униз… У невідомість.

Ніщо не порушувало чіткої, злагодженої роботи механізмів. Міцніла Вадимова віра в свою правоту.

Нагору надіслали офіційне повідомлення: «Все гаразд. Ідемо далі в глибину, щоб випробувати підземохід у важчих умовах і провести повніший комплекс наукових досліджень».

Відповіді не одержали. Можливо, не дійшло повідомлення, надіслане з корабля, а можливо, промінь з наземних станцій загубився десь далеко осторонь курсу ПВ-313.

Вадим з головою поринув у роботу. Прилади давали йому відомості про взаємодію щільного середовища з механізмами. Командир був тепер тільки конструктором — він перевіряв у дії реактори, бур, двигун, магніто-плазмове поле.

Водій усе ще вагався, не знаючи, що робити: чинити опір волі свого безпосереднього начальника чи, навпаки, найрішучіше підтримати його.

Вадимова сміливість припала до душі Петрові Панасовичу. Якщо задля справи, то чому б і не ризикнути? Та головний не подарує такого свавілля. Тут усім перепаде на горіхи. І довір'я втратиш…

Міхєєв хмурився, не зводив очей з командира: молодий, запальний і, видно, жадібний до відкриттів. На заводі його поважають, називають талановитим. А Ремізовський людина обережна, можливо, вік такий…

Міхєєв зітхнув і зайнявся приладами керування.

Дектярьов і Біронт після розмови з Сурковим повернулися до своєї кабіни, щоб вести далі дослідження. Та, як тільки підлога затремтіла під ногами й попливла униз, Біронт закрив журнал і, немов підкинутий пружиною, схопився на ноги.

— Колего, куди ви? — здивувався Дектярьов.

Атоміст пішов до кабіни відпочинку й умостився в гамаці. Йому справді було лячно. Куди вони рухаються? Що задумав цей фанатичний Сурков?

Лежати й нічого не робити атоміст не звик. Удома Валентин Макарович ніколи б не гаяв часу. Але тут він не бачив іншого способу для протесту, йому здавалося, що екіпаж всюдихода буде приголомшений його самозреченням.

Та ба, крім Дектярьова, ніхто не звернув уваги на дивну атомістову поведінку. Всі були зайняті своєю роботою. Щодо геолога, то цей грубіян, зазирнувши до кабіни відпочинку, сказав йому:

— Ось таке просторове положення більш підходить до вашого тіла.

— Дайте мені спокій, — роздратовано відрубав Біронт.

Лишившись на самоті біля пульта, Микола Миколайович списував сторінку за сторінкою, задоволено гмикав, виголошував довгі монологи. Він мав у своєму розпорядженні найтоншу електронну апаратуру. Це дозволяло йому встановити не тільки хімічний склад базальтових порід, крізь які прокладав шлях підземохід, але й те, що являло головний інтерес для геолога, — фізичні властивості речовини.

— Перевіримо діалектику в дії, — повторював він. — Кількість неодмінно викличе появу нової якості.

І спостерігав, як під впливом зростаючого тиску тісніше зближаються атоми в молекулах. Справа не лише в збільшенні щільності. Настане мить, коли надмірне зближення атомів спричинить перехід речовини в новий стан.

Але в який?

Минала друга доба. Над головами мандрівників було дев'яносто кілометрів земної кори.

Дев'яносто кілометрів!

Коли Дектярьов урочисто повідомив про це відпочиваючому атомістові, у того заболіло під грудьми, його й так довгасте обличчя ще більше витягнулось. А Микола Миколайович, бурмочучи «Зангезур-занзібар!», сів до столу й відкрив бляшанку з желе-концентратом. Геологів апетит здався Біронтові просто-таки надприродним.

Час було вкладатися на ніч. Біронт заплющив очі, але йому заважало яскраве світло лампи. Він вимкнув її. І зразу відчув, як вібрує корпус, — звук, до якого почав було звикати. В темряві особливо чітко лунали глибинні вибухи, вони наблизилися до самої кабіни (ущільнюючись, речовина краще проводила сейсмічні хвилі).

Валентин Макарович квапливо ввімкнув світло й зрозумів, що заснути йому не пощастить.

Не витримавши самотності, атоміст спустився до своєї робочої кабіни, хоч його заздалегідь нудило від необхідності сидіти віч-на-віч з Дектярьовим. Антипатія до геолога зростала щомиті.

На його щастя, Микола Миколайович спав.

Біронт вирішив, що тут, у кріслі, вдасться заснути і йому. Щоправда, в кабіні також було видно від сяйва, яке випромінював екран. Біронт простяг руку до кнопки. Екран згас, лишилося тільки мерехтіння різнобарвних рисок на білих шкалах.

Зручно влаштувавшись у кріслі, Валентин Макарович заплющив очі. На мить відчув спокій, але тільки на мить. До його загостреного слуху долетіло хропіння Дектярьова. Навіть сонний геолог отруював йому існування.

Валентин Макарович ввімкнув екран, часто моргаючи, дивився на жовтогарячий диск, потім повернув голову до покажчика глибини.

— Сто кілометрів! Жахливо…

Він засовався в кріслі. Чим усе це скінчиться?

В найближчому ряду приладів блимнуло червоне вічко лічильника атомних часток, блимнуло й згасло. Манюсінький світловий спалах не одразу дійшов до свідомості атоміста. Гнів на Дектярьова засліплював його набагато більше.

Та обурення його враз пройшло: лампочка блимала без упину.

— Мезони?

— Що таке? — Дектярьов розплющив очі.

— Мезони?!

Валентин Макарович почав обертати перемикачі лічильно-обчислювальної установки з такою швидкістю, що розгублений Дектярьов не міг нічого збагнути.

— Тут ще не повинно бути мезонів, — шепотів Біронт. — Я їх не чекав так рано…

— Мезони? То ви не жартуєте?

Микола Миколайович підвівся й обійшов пульт, щоб краще бачити лічильник атомних часток.

Колись було переконання, начебто земля складається всього з двох геосфер: твердої, але тонкої оболонки — кори і розплавленої магми, що сягає до самого центра.

Спостерігаючи швидкість поширення сейсмічних коливань, вчені встановили, що ближче до центра землі щільність речовини надзвичайно висока і перевищує щільність сталевих сплавів.

Отже, земля — тверде тіло.

Проте лишалося невирішене інше питання: хімічний склад речовини на різних глибинах.

Одна група вчених твердила, що в міру збільшення глибини переважають важкі елементи, а саме ядро складається з чистого заліза, нікелю, кобальту та хрому.

Інша група вчених (до неї належав і Дектярьов) вважала будову земної кулі однорідною на всій глибині. Що ж до великої питомої ваги ядра, то тут усе легко пояснювалося потужним тиском, якого зазнають внутрішні шари з боку зовнішніх.

Але як позначається тиск на фізичних властивостях речовини? Чи лишається кожен хімічний елемент сам собою чи тиск докорінно перетворює його внутріатомну структуру?

Ще задовго до рейсу ПВ-313 геофізики підтвердили: на межі літосфери з астеносферою кристалічні структури переходять в аморфні. Кристали руйнуються! А далі? А глибше? Чи не руйнуються молекули? Чи не розпадеться атом? І що взагалі тоді залишиться?

Сучасні електронні ультрамікроскопи та іонні проектори допомогли зрозуміти до кінця будову клітини й побачити атом.

Сучасні радіотелескопи дали змогу розглянути нові галактики, недосяжні раніше для спостереження.

Лише інструменту, з допомогою якого вчені могли б проникнути в центр планети, створити не пощастило. Суцільна завіса — майже три тисячі кілометрів щільної речовини — надійно приховувала ядро від очей спостерігачів.

Залишилося самим пробитися крізь астеносферу.

Саме тому геолог-розвідник Дектярьов зв'язав свою долю з випробуванням глибинних підземоходів. Його заповітною метою було проникнути в астеносферу. Тут він сподівався виявити хоча б відгуки тих явищ, котрі відбуваються в ядрі, якщо не до кінця, то бодай наближено зрозуміти, які сили породжують землетруси, пересувають континенти, переміщують магнітні полюси.

Глузуючи з Біронта і з його теорії переохолодження, Микола Миколайович не міг не бачити в ньому і свого союзника. Атомістове зусилля було спрямовано до тієї ж мети: побачити перетворення речовини під впливом тиску. Дектярьова цікавила зовнішня форма перетворення, Біронта — внутрішня. Ось тепер, наприклад, тиск зростає, а температура підвищується значно повільніше, ніж це належить їй за законами фізики. Постає питання: у що ж тоді перетворюється енергія стиску?

Не будучи досить сильним в атомній фізиці, Микола Миколайович нетерпляче чекав, яких висновків дійде Біронт. Та ба, той зчинив бунт і залишив кабіну.

І раптом з'явилися мезони.

Не одразу Микола Миколайович зрозумів Біронтове хвилювання. Властивості мезонів вивчають у кожній школі. Їх виявили 1937 року в атмосфері, де вони утворюються під впливом космічних променів. Ці часточки у двісті разів важчі від електрона, мають за величиною такий же заряд, але за знаком можуть бути і позитивні, і негативні («важкі електрони»). Виникнувши, мезони живуть всього дві мільйонні долі секунди. Зникаючи, вони лишають після себе звичайні електрони та випромінювання.

Дослідникам тривалий час не щастило одержати мезони штучним бомбардуванням атомів. Адже космічні промені несуть із собою величезну енергію. Варт усунути атмосферу тільки на мить, щоб усе живе на земній поверхні обернулося на попіл. Та й не тільки на поверхні. Космічне випромінювання пронизує водяні товщі, досягаючи дна океану. Воно проникає на сотні метрів углиб кам'яних порід.

Штучне одержання мезонів стало можливим тоді, коли в розпорядженні атомістів опинилися синхрофазотрони з енергією в мільярди електровольтів.

Сюди, на глибину ста кілометрів, не могли потрапити мезони, породжені космічним промінням. Отже, прилади виявили якесь інше випромінювання. І якщо воно не космічного походження, тобто не попадає сюди ззовні, значить, джерело його сховано в надрах землі.

Дектярьов збагнув тепер, що схвилювало Валентина Макаровича.

Мезони виникали й гинули. Клацання лічильників злилося в один суцільний звук, що нагадував дзижчання дискової пилки, яка йшла по сухому дереву. Валентин Макарович роззявив рота, волосся його здибилося, очі округлились.

Що він зараз переживав?

Мезони принесли йому довгождану звістку: вся товща астеносфери пронизана надзвичайно потужним випромінюванням, про існування якого Біронт догадувався ще там, нагорі, у себе в кабінеті. Випромінювання виникало внаслідок розпаду атомних ядер, але без виділення термоядерної енергії у вигляді тепла. Саме така можливість була підказана теорією переохолодження.

Валентин Макарович радів. Йому хотілося кричати від щастя, і він, мабуть, зробив би це, якби в горлі не з'явилися спазми. Ось вони, перші факти! Гіпотеза переохолодження перестає бути гіпотезою, вона стає (і він тепер доб'ється свого) такою ж аксіомою, як і закон тяжіння. Недарма він витратив стільки часу і зніс багато горя. Істина торжествує!

Та дуже скоро запал ученого охолодила інша, неприємна думка: підземохід разом з ним, Біронтом, рухається назустріч випромінюванню, що породжує мезони. Поглинаюча здатність астеносфери безперервно падатиме. Екіпаж наражається на таку небезпеку, цілком збагнути яку не міг ще й сам Біронт.

Ясно одне: далі смерть.

Валентин Макарович похолонув, гарячково ковтнув слину й знову схилився над перемикачами. Кінчики його довгих кістлявих пальців спітніли так, що від їхнього дотику важелі перемикачів ставали липкі.

Ні, ніщо не могло зараз примусити його піти від пульта.

— Поки мене не було тут, ви не помічали появи мезонів? — запитав він Дектярьова. — Дуже важливо знати, на якій глибині з'являються ознаки випромінювання.

Микола Миколайович розвів руками.

— Ну, нічого. Нічого… — заспокоїв себе атоміст. — Повертатимемось додому, я уточню це.

Минула третя доба відтоді, як підземохід залишив поверхню землі. Сто п'ятдесят кілометрів пролягло між кораблем і сонячним світлом.

Життя на ПВ-313 входило у своєрідну колію. В певний час працювали, сідали до обіднього столу, відпочивали. Та найбільше уваги приділяли роботі, і ніхто не згадував про повернення.

Щоразу, коли страх опановував Валентина Макаровича, він заспокоював себе тим, що до джерела випромінювання дуже далеко, а всюдихід просувається повільно і променевий захист його стінок поки що цілком надійний.

Так само як Дектярьов, він намагався спати, сидячи за пультом. Але, покрутившись деякий час у кріслі, кидався навтіки, бо органічно не зносив хропіння.

Його дратувала звичка Миколи Миколайовича висловлювати свої думки вголос, але вже не так сильно, як раніше. Були хвилини, коли, захоплений спостереженнями, Біронт взагалі не помічав навколишнього і навіть забував, де він.

І все ж Біронт вважав би за краще працювати на самоті. Проте Дектярьов тепер ніби приріс до пульта. Геолог і спав тут, виявивши дивну здатність миттю засинати, якщо прилади не повідомляли про зміни в навколишньому середовищі, і так само враз прокидатися, коли щось траплялося. Це дивувало Біронта, адже сигнали приладів були беззвучні, риски пересувалися на шкалах — тільки й усього.

Таким чином, Микола Миколайович спав підряд не більше чверті години, хоча, беручи загалом, набирав за добу ніяк не менше десяти годин.

Менше за всіх спав Вадим. Причепливо оглядаючи машини і прислухаючись до їхньої роботи, він знайшов слабку ланку в конструкції підземохода. Корпус повинен мати інший профіль! Це з'ясувалося тільки тепер, на глибині двісті тридцять кілометрів. Електронна лічильна машина, одержавши понад мільйон замірів тиску в різних точках обшивки, склала й розв'язала інтегральне рівняння. У Вадимовій уяві вимальовувався новий корабель — витягнутий еліпсоїд із загостреним носом.

Вадим відчував спокійне задоволення. Він відкривав свої спостереження одієві. Удвох вони годинами прикидали, як можна перекроїти ПВ-313, а головне — як збільшити його швидкісь.

— Основне — швидкість, — повторював Вадим. — Рік тому, два-три роки тому наші підземоходи також робили півметра на секунду. Час переступити і цей бар'єр.

Не знав спочинку і Скорюпін. Передача йшла за передачею. Нагору про свої успіхи повідомляли Вадим, Дектярьов, Біронт. Коли ж не було передач, Паша мучив приймач, намагаючись піймати відповідь. Проте наземні станції мовчали.

Почалася четверта доба.

Далеке двигтіння базальту стривожило Вадима. Помітно зросла вібрація корпусу. Вадим прислухався. Інколи вмикав звуковий індикатор, намагаючись за спектром сейсмічних коливань визначити силу вибухових хвиль у гіпоцентрі. На допомогу йому приходив Дектярьов. Діставши результат розрахунку, геолог і конструктор тишком-нишком спостерігали один за одним. Надра загрожували неабияким струсом.

— Витримаємо? — запитував Микола Миколайович, киваючи на стіни кабіни.

— Так. Цілком.

— А може, теє… час і додому? — геолог понижував голос і скоса дивився на Біронта. — Чи затриматися на місці… А то, знаєте, наші спостереження просто-таки не встигають за рухом підземохода. Неможливо врахувати все, що чатує на нас у цьому пеклі.

— Будь-які явища ліпше спостерігати зблизька, — заперечував Вадим. — Ну, гаразд, ми повернемося. Хіба ви не забажаєте ще брати участь у рейсах? І хіба заспокоїтесь на глибині двісті кілометрів?

— Ой, пасую, Вадиме Сергійовичу, пасую.

Наприкінці четвертої доби вібрація корпусу порушила спокій екіпажу. Корабель стугонів, наче розворушений бджолиний вулик. Дрібно тремтіли крісла, пульт, кришки люків. Тільки випроставшись у гамаці, можна було позбутися цього неприємного відчуття.

У Біронта розболілася голова. Обхопивши її руками, він голосно стогнав, охкав, намагався вести далі спостереження і, не витримавши, рятувався втечею. Вилежавшись, поспішав назад до пульта. Тепер Валентин Макарович і не згадував про повернення, похмуро відмовчувався, коли йому натякали на це. Атоміст не хотів втрачати жодної хвилини. Вібрація корпусу не викликала в нього страху (за корабель хай турбується Сурков), але кидала у відчай, бо заважала працювати.

Атоміст із заздрістю дивився на Дектярьова. У того був спокійний вигляд. Хіба таку людину пройме вібрація?

Все частіше Міхєєв, Чураков та й сам Сурков шукали порятунку в гамаках.

— Треба припинити заглиблення, — наполягав Міхєєв.

— Ще трохи, Петре Панасовичу, — відповідав Вадим. — Треба ж нам мати уявлення про те, що таке гіпоцентри.

А сам зціплював зуби. Його дратувало тільки одне — довелося припинити дослідження. Вібрація заважала зосередитися.

Якось Скорюпіну після тривалого і стомливого блукання в морі звуків пощастило почути людський голос. На шкалі індикатора ожила блакитна лінієчка, затріпотіла змійкою, посередині виникла піка.

— Станція на прийомі! — закричав Паша.

Його оточили Міхєєв, Сурков, Чураков і Біронт, що вискочили з гамаків. Тільки Дектярьов лишився у своєму кріслі за пультом і обмежився тим, що ввімкнув репродуктор внутрішнього зв'язку.

Паша повернув перемикач. Кабіни всюдихода сповнилися ревом та гуркотом. У цьому шарварку чути було дзвін, виття вентиляторів, металічний скрегіт, крики якихось тварин. Здавалося, десь у глибині під кораблем криється світ, населений казковими велетнями, і звуки цього світу проникли в приміщення підземохода, як грізне попередження.

Резонансна настройка автоматично звільнилася від перешкод. Із репродукторів у всіх чотирьох кабінах почувся виразний голос директора наземної станції.

«… Від вас прийняли вісім повідомлень. Ви проробили велику й цінну роботу. Тим важливіше ваше якнайшвидше повернення…»

Хвилину було тихо. Блакитна змійка стомлено вирівнялася и завмерла нерухомою лінією.

— Ні, ти у мене цим не відбудешся! — засичав розгніваний Скорюпін, ліг грудьми на край пульта і люто почав крутити лімби настройки.

— От досада, — пробурчав Біронт. — Невже не можна було придумати добрий зв'язок?

Йому не відповіли. Всі стояли навколо Паші й через його плече зазирали в матовий прямокутник приладу. Приймач мовчав.

Незважаючи на вібрацію, механізми працювали, як завжди, безвідмовно. Андрій сидів у кріслі і звично позирав на прилади.

Двісті два кілометри глибини… Тиск сімдесят дві тисячі атмосфер… Температура, щоправда, підвищується не так уже й швидко. Переступивши через дві тисячі градусів, вона за четверту добу піднялася всього на сто градусів.

На екрані жовтогаряче сяйво перейшло в зелене. Світлове випромінювання зміщувалося в бік фіолетової частини спектра.

В голову лізуть непрохані думки. Вібрація заважає мислити, та думки настирливо тягнуться одна за одною.

Лена… Авжеж, вона не здогадується. І як це безглуздо: знати дівчину стільки років, але покохати її, коли вона стала дружиною твого кращого друга.

Андрієві очі бездумно спрямовані на екран. Несподівано пригадуються яблуневі садки, високий берег ріки. Потім переїзд в інше місто, куди батька призначено начальником будівництва. Знайомство з Вадимом… Завод… Лена-лаборантка…

Раптом його свідомості торкається думка: чи правильно було зв'язати свою долю з підземоходами? Ось уже чотири роки провів він у підземних рейсах, сумлінно виконуючи свої обов'язки. Та ніщо жодного разу не схвилювало його, не вразило уяву.

Андрій прийшов на підземоходи слідом за Вадимом. Він потай заздрив допитливій та поривчастій вдачі товариша, намагався в усьому наслідувати його, тягнувся за ним.

Чи правильно він зробив, присвятивши себе чужій мрії?

Ну, а якби йому довелося взяти участь у космічному рейсі, досягти поверхні Місяця, Марса чи планети чужої сонячної системи? Невже й тоді не затремтіло б серце?

В Андрієвій душі ворухнулася глуха й несвідома тривога. Вона завітала до нього вперше і чомусь саме під час такого напруженого й відповідального рейсу.

Вібрація плутає думки, від неї в скронях важкість. Андрій кидає погляд на прилади. Риски застигли нерухомо. Машині немає діла ні до того, що коїться в душі механіка, ні до тієї звукової бурі, яка наростає навколо корабля.

По щаблях Андрій дістався до кабіни відпочинку, ліг у гамак. Поруч стогне Біронт.

А Вадим, Дектярьов і Міхєєв досі обговорюють те ж саме питання: чи вертатися назад, чи рухатися далі.

— Я наполягаю на поверненні, — каже Міхєєв. — Цього вимагає головний конструктор. Ми не знаємо, що нас чекає внизу.

— Якби знали, Петре Панасовичу, — відповідає спокійний приглушений вібрацією Вадимів голос, — справді не було б сенсу не слухатися начальства. Можливо, ви маєте серйозніші доводи?

Андрій усміхається в подушку: кого захотіли вмовити — Вадима Суркова.

— Хоч би вібрація…

— Ну, гаразд. А ви уявіть собі, що вібрація захопила б нас на початку рейсу, на глибині, скажімо, кілометрів двадцять п'ять-тридцять. Ви що, теж вимагали б повернення?

Міхєєв мовчить. Він ніяк не може знайти переконливі слова.

— Я рішуче протестую, — пролунав раптом Біронтів вигук.

— От бачите, — підхоплює Міхєєв, — не можна зловживати здоров'ям людини.

— Ви не зрозуміли мене, — Валентин Макарович сідає в гамаці, скидає з голови мокрий рушник. — Зупинитися тепер — це справжній злочин. Мої дослідження тільки починаються. Навколо стільки незвичайного!

Дектярьов регоче. Вадим з повагою позирає на атоміста.

— А ти що скажеш, Андрію? Вадимове запитання застукало механіка зненацька.

— Я згоден куди завгодно, — відповів Андрій, — хоч до центра землі.

Але сказав він це без усякого ентузіазму.

Вадиму здалося, що його розбудив Ленин сміх.

Розплющивши очі, він зрозумів — сон порушила вібрація. Лениним сміхом дзвенів корпус машини. До нього прилучалося хаотичне плетиво звуків, серед яких можна було розрізнити шум морського шторму, свист вітру, гуркіт гірських обвалів, стогін, бухкання, скрегіт.

Вадим зробив спробу думати тільки про Лену. Нічого не вийшло — по корпусу шалено стукали тисячі важких молотів. Ні магніто-плазмове поле, ні подвійні стіни корпусу не захищали більше екіпаж від дикого танку базальту.

В сусідньому гамаці лежав Чураков, нижче — Міхєєв, обидва з розплющеними очима.

— Не спиться? — запитав Вадим.

— Де вже тут заснеш, — кинув Міхєєв.

Андрій змовчав. Він хотів одного: хай вібрація буде така сильна, щоб у голову не лізли думки, не мучили його незвичними сумнівами.

Вадим скочив з гамака. І скрикнув. Йому здалося, що підошви торкнулися розпеченої поверхні. Вібрація вже проникла крізь найлоповсть. Вона голками прошила тіло. Від неї на хвилину перехопило дихання. Та найхворобливіші відчуття були в голові — там у мозку наче закрутилося, застрибало безліч гостреньких камінців.

— Тьху! — командир дихав часто, але на ногах устояв, уперто не бажаючи здаватися. — Ч-чорт, як проймає! Ну, нічого.

Він пішов до люка.

У другій кабіні Скорюпін вів подвійну боротьбу: то, притулившись до апарата, обертав лімби настройки і вдивлявся в блакитну лінійку, то, схлипуючи, затуляв лице долонями і відкидався в кріслі.

— Не чутно? — запитав Вадим. Йому довелося кричати, щоб подолати гудіння корпусу.

Зв'язківець похитав головою.

Те, що побачив Вадим у третій кабіні, вразило його. Геолог і атоміст сиділи один навпроти одного. В атоміста було змучене обличчя, він раз у раз хапався руками за голову, за серце, але не випускав затиснуте в пальцях електроперо. Над чолом його настовбурчилося волосся, на пом'ятих безсонням щоках стирчала руда щетина. Він ось-ось ладен був здатися і попроситись на поверхню. Та з хвилин складалися години, а Біронт не скаржився і вивчав далі характер випромінювання, що породжувало мезони.

Микола Миколайович мав дещо міцнішу вдачу. Але йому також нелегко було сидіти в кріслі. М'ясисті щоки вченого здригалися, увесь він морщився від виснажливої вібрації. А в очах і упертість, і творчий азарт.

— Відкриття за відкриттям! — вітав Дектярьов появу Суркова. — Ви тільки уявіть собі, Вадиме Сергійовичу, він має кристалічну будову.

— Хто він?

— Базальт, який нас оточує.

— Що ж… поздоровляю.

Цієї миті Вадима не дуже-то цікавила структура базальту.

— Так, так! — кричав Дектярьов і навіть підвівся, щоб Сурков його краще чув. — Ультракристалічна структура. Кристали такі дрібні, що мені пощастило відкрити їх тільки з допомогою ось цього. — Микола Миколайович постукав суглобом вказівного пальця по шкалі одного з приладів. — Складається така картина: на глибині сорока кілометрів під впливом тиску кристалічна структура переходить в ультракристалічну, а не в аморфну, як ми досі гадали. Як вам це, га? А ось на глибині трьохсот кілометрів вона набуде справжнього аморфного стану. Це відбуватиметься значно відчутніше, з виділенням тієї енергії, яка й породжує землетруси.

— Я зрозумів вас, Миколо Миколайовичу. А як справи у Валентина Макаровича? Він також робить відкриття?

Дектярьов відчув глузування в голосі Суркова, але не образився, а, навпаки, усміхнувся.

— Так, схоже, що й Валентин Макарович зловив велику рибину. В усякому разі, ми вже не повернемося з порожніми руками. Чи не так, Валентине Макаровичу?

— Не відривайте, будь ласка, не відривайте! — благав Біронт. — Ви ж бачите, як важко зосередитися. Йдіть розмовляти в інше місце. Дуже прошу вас.

Погляд атоміста зупинився на одному з приладів, а розчепірені пальці націлилися на перемикач.

Вадим спустився до себе, сів у крісло, щоб працювати. Йому хотілось до повернення на землю остаточно вирішити питання про вибір найраціональнішого профілю корпусу підземохода. Проте в нього було таке відчуття, начебто він сів не в крісло, а в якесь середньовічне пристосування для тортур, виготовлене з грубого неопрацьованого металу, і що це пристосування з шаленою швидкістю котиться нерівною кам'яною поверхнею.

«На наступному підземоході доведеться поставити крісла на віброгасники», — подумав Вадим.

Спроба захопити себе розрахунками зазнала невдачі. Розгублений Сурков переконався, що не зможе зосередитися в таких умовах. Проклята вібрація вивертала всі нутрощі.

Вадим схопився. Стояти на м'якому найлоповстяному покритті було легше, але ж не працювати стоячи?

Він повернувся до кабіни вчених. На його подив, геолог і атоміст усе ще залишалися біля пульта. Вони, здавалося, приросли до своїх місць. Навіть Біронт, цей кістлявий вередливий чоловік, виявляє незрозумілу впертість. Обличчя в нього змучене. Видно, що тримається з останніх сил. Але ж на початку рейсу, коли ніщо не заважало працювати, вередував, ставив ультиматум. Цікаво, скільки зможе він висидіти в кріслі?

Вадим зловив себе на тому, що його дратує Біронтова впертість. Та й зовнішній спокій Дектярьова теж.

Валентин Макарович ніби вгадав командирові думки, закрив журнал і, знеможений, опустив голову на груди. Посидівши так кілька хвилин, він із зусиллям підвівся на ноги і, наче п'яний, побрів до драбини.

Дектярьов лишився біля пульта. Цього, здавалося, нічим не проймеш. Схоже, геолог навіть наспівує. Справді, так і є! Мугикає, як ситий кіт. Тим часом вібрація повинна завдавати йому далеко більше неприємностей, ніж худорлявому Біронту.

Розгніваний на себе і на своїх супутників, Вадим повернувся до пульта. Він примусить себе працювати! Що за самокатування… Кожне показання приладів доводилося перечитувати двічі й подовгу думати над результатами обчислень, аж поки вони доходили до свідомості.

Ні, у нього так нічого й не вийшло.

Навколо все ревло й гуркотіло. Від тривалої дії наростаючої вібрації Вадим відчував біль у шлунку. В горлі з'явилися корчі, рот безперервно наповнювався слиною.

Від недавнього спокою, в якому Вадим прийняв рішення йти до центра землі, не лишилося й сліду.

На екрані локатора зелень змінилася густою синявою. Вона була така рівна й чиста, як небо в липневий полудень. Екран нагадував би кругле вікно, якби був у стіні, а не в підлозі. І не хотілося вірити, що ця синь не повітря, а розпечений базальт, здатний розчавити ПВ-313, якби відмовило магніто-плазмове поле.

Вадим з'єднався з геологом.

— Миколо Миколайовичу, який буде ваш прогноз щодо наростання вібрації?

— Правду кажучи, невтішний. До зони гіпоцентрів не менше доби руху. Та ще стільки ж від неї в глиб, де припиниться ця каменедробарка.

— Кепсько…

— Та куди гірше.

Дектярьов чекав, що скаже Сурков. Але той мовчав. Командир підземохода вагався. Чи не час зупинити машину й раніше прощупати надра з допомогою всієї апаратури, що є на кораблі? Чи не поспішив він, узявши на себе сміливість одразу ж рухатися на ПВ-313 до центра землі?

— Зупинитися? — спитав він геолога.

— Н-не знаю, що й порадити.

Микола Миколайович також вагався. Пристрасть дослідника штовхала його далі, кликала в надра. Голос розсудливості радив повернути назад.

Якби геолог почав умовляти Вадима припинити рейс, Сурков би здався. Але Дектярьов сподівався, що командир підземохода прийме таке рішення самостійно. Обидва мовчали. Обидва дивилися в репродуктори на пульті, проте так нічого й не почули один від одного.

Згори спустився Міхєєв, похмурий і стомлений. Сів у крісло й запропонував Вадимові:

— Ідіть перепочиньте в гамаці. Од вібрації мозок перетворюється на кашу. Треба дати йому спочинок.

Вадим лишився на місці. Такого піклування він не потребував. Але самопочуття його було вельми погане. Голову ломило, вибивало з неї всі думки, всі бажання.

Час тягнувся нестерпно повільно. Командир підземохода уникав дивитися на хронометр, та все частіше поглядав на віброметри. Можна було пишатися конструкцією ПВ-313: ніяких порушень в роботі автоматики.

«Треба зупинити підземохід», — сказав собі Вадим, та лишився нерухомий. Він звик доводити до кінця кожну розпочату справу, а зараз йому треба було відмовитись од найбільшого, найзаповітнішого, заради чого він жив і працював.

«Поспішив… — з досадою признався Вадим. — До вібрації машина не підготовлена. Треба повертатися».

І не знаходив у собі сил простягнути руку, щоб натиснути кнопку зупинки.

Раптом у синяві екрана він побачив Лену.

Чотири доби розлуки…

Чотири доби!

Та це тільки початок рейсу. Підземохід пройшов двісті двадцять кілометрів, а Вадим хотів досягти центра землі. Отож лишається ще подолати понад шість тисяч кілометрів. Навіть при існуючій швидкості руху буде потрібно сто п'ятдесят діб. Та стільки ж на зворотний шлях. Майже рік!

На хвилину Вадим перестав відчувати вібрацію. Гостра, виразна думка, що вся ця витівка — цілковите безглуздя, заглушила інші переживання, стерла навіть Ленин образ. Він раптом відчув і грізну силу підземної стихії, і нескінченність шляху. Що значить горезвісний глибинний бар'єр, якщо попереду чекають справжні бар'єри і за подолання кожного з них можна поплатитися життям.

На душі було неспокійно, тривожно.

— Вадиме, — почувся з репродуктора Андріїв голос, — піднімись мерщій до нас у кабіну.

— Що там скоїлося?

— Скорюпін знепритомнів.

— Іду!

Слідом за Вадимом до кабіни механіка піднявся Міхєєв. Скорюпін лежав на підлозі, біля нього клопотався Андрій; трохи піднявши Павлову голову, він намагався зупинити кров, що текла з носа.

Міхєєв, не промовивши жодного слова, відсторонив Андрія, взяв на плечі обм'якле тіло зв'язківця й поніс у кабіну відпочинку. Там він обережно поклав Павла в гамак, відчинив шафу з медикаментами, вийняв ліки, вату, марлю.

Кінчалася п'ята доба.

В кабіні зібрався весь екіпаж. Оточили Павлів гамак і чекали, поки зв'язківець прийде до пам'яті.

Павло розплющив очі, винувато глянув на товаришів.

— Це від хитавиці, — сказав він. — Та ви не турбуйтесь. Зі мною на морі завжди таке трапляється. А потім звикаю.

— На морі теж непритомнієш? — підозріло спитав Міхєєв.

— Лежи й мовчи, — наказав Вадим. Потім звернувся до Міхєєва. — Петре Панасовичу, зупиніть підземохід.

Міхєєв не встиг відповісти. Гудіння за стінами підземохода набуло іншої тональності, зазвучало на найнижчих октавах, нагадуючи виття розкрученої сирени. Підземохід хитнуло спочатку злегка, а потім із такою силою, що люди попадали один на одного, покотилися в куток кабіни.

— Гіпоцентр! — вигукнув Микола Миколайович.

Із незвичайною для свого неповороткого тіла спритністю, чіпляючись руками за повсть, що вкривала підлогу, він дістався до люка й пірнув у його отвір.

— До пультів! — наказав Вадим.

Та попри спортивний гарт, йому не одразу вдалося зайняти своє місце. В останню мить, коли він, здавалося, ось-ось ухопиться за поруччя люка, його відкидало назад. Він наштовхувався на товаришів, збивав їх із ніг і опинявся біля протилежної стіни.

Коїлося щось неймовірне. Величезну металеву машину розхитувало, як старезне суденце на морській хвилі в десять-дванадцять балів. Зовнішній шум доповнював цю схожість. Здавалося, на борти ПВ-313 падають багатотонні високі вали.

Вадим, Андрій, Міхєєв один за одним покинули кабіну. В ній лишилися Скорюпін і Біронт. Та й Біронтові пощастило спіймати момент, коли настала відносна тиша, і рачки досягти люка.

Скорюпін сів у гамаці, заплющив очі, а коли знову розплющив їх, на віях тремтіли краплі сліз — немилосердно боліла голова. Повільно переліз він через край гамака й стрибнув на підлогу.

… Великих зусиль коштувало Миколі Миколайовичу спуститися драбинкою до своєї кабіни. Ще важче було дістатися до крісла. Розбурханий базальт намагався розтрощити підземохід і потягти за собою. Гіроскопічні автомати вирівнювали машину. Точилася боротьба стихії і механізмів, створених розумом людини. Члени екіпажу були німими свідками цієї боротьби. Їхнє втручання не полегшило б становища підземного корабля.

Дектярьову пощастило сісти в крісло. Од вібрації він зіщулився, завмер, не зводячи, проте, очей із приладів. Тепер вібрація проходила крізь тіло частими й гарячими імпульсами електричного струму. І жар від неї розливався в животі, повільно підіймався вздовж хребта, заповнював голову.

Насамперед геолог звернув увагу на темно-синє поле екрана. Воно вже не було однотонним, воно яскріло. Іскри скидались на великі сніжинки, що потрапили в смугу сліпучого світла.

— Ага, почалося! — вголос констатував Микола Миколайович. — Ось вона, боротьба двох начал: життя і смерті кристалічного світу.

Показання приладів підтверджували його здогад. На глибині двохсот шістдесяти кілометрів закінчувалася ультракристалічна геосфера. Тут тиск перевищував сили зчеплення в кристалах, і кристали, розпадаючись, перетворювалися ніби в пил. Тільки пил цей не підхоплювало вітром. Він сполучався в ще густішу аморфну речовину. Молекулярний зв'язок існував далі. Аналізатори показували наявність у навколишньому середовищі найпростіших хімічних сполук: окисів, карбідів, сульфідів. Складніших сполук не виявилося. Чому? Можливо, заважала висока температура. Та вірогідніше не тільки вона. Микола Миколайович здогадувався про інші, істотніші причини. Після Біронтового відкриття упевненість в існуванні таких причин зросла, але їх втручання залишалося поки що незримим, і розгадати їхню суть було справою самого Біронта.

Розпад ультракристалів вивільняв ту енергію, яка примушувала оживати згаслі вулкани, викликала землетруси і завдавала людству чимало лиха.

Дектярьов бачив, як спустилися до себе Міхєєв та Сурков. Вони поспішали до пульта керування. Тепер, як ніколи, треба пильнувати. Якщо відмовить автоматика, доведеться вступити в боротьбу зі стихією людям.

Підземохід здригався від ударів ззовні. Підлога кабіни займала майже вертикальне положення. Вібрація загрозливо зростала.

В отворі люка показалися довгі Біронтові ноги. Атоміст намагався намацати щаблі. Хитання підземохода заважало йому. До того ж він, як і всі, дуже поспішав до пульта.

— А він не такий вже й боягуз, — пробуркотів Дектярьов, стежачи за Біронтом. — Просто людина не в спортивній формі. Ні, цей муж безперечно починає мені подобатись.

Микола Миколайович підвівся, щоб допомогти Біронтові. І вчасно. Наступний поштовх вибив із рук Валентина Макаровича край люка. Атомістові просто-таки щастило на падіння. Та цього разу він потрапив у богатирські обійми геолога.

— Дякую, — сухо кинув Біронт.

Тільки-но Микола Миколайович роззявив рота, щоб відповісти «будь ласка», як новий поштовх звалив і його з ніг. Падаючи, він всією вагою свого тіла притиснув недолугого атоміста. Валентину Макаровичу здалося, що на нього звалилися всі двісті шістдесят кілометрів базальту, які залягали над підземоходом.

Коли ж Біронт упевнився, що Всесвіт лишився на місці, а впав лише Дектярьов, гніву його не було меж.

• 17

Вадим спускався драбиною так швидко, як тільки міг. М'язи були міцні, руки легко витримували вагу тіла, коли ноги втрачали опору. На мить його охопило солодке відчуття справжньої боротьби. Щось схоже переживали, мабуть, мореплавці сивої давнини, застукані ураганом на своїх ненадійних каравелах. Вітер зриває паруси, трощить щогли. Перемагають тільки сміливі духом.

Наступної миті у Вадимові заговорив конструктор. Він занепокоєно подумав, що програмні датчики зовсім не пристосовані до різких змін курсу, що в будь-який момент може настати безладдя у взаємодії механізмів і що автомати, чого доброго, вимкнуть захисне поле.

Мерщій, мерщій до пульта! Тільки-но Вадим ступив на підлогу, його з силою кинуло вбік. Пульт, стіни, стеля — все закрутилося в шаленому вихорі. Вадим забив потилицю об стіну. Товста найлоповстяна обшивка не пом'якшила удару, у Вадимових очах потьмарилося, і на мить він знепритомнів.

Справа повертала на серйозне. Тримаючись руками за раму, за пульт, хапаючи повітря широко роззявленим ротом, Вадим сяк-так дістався до крісла. Тут він трохи отямився, спостерігаючи, як швидко обертаються стіни і стеля ось-ось стане підлогою.

Вибухи навколо підземохода зливалися в суцільне грізне ревище, від якого корпус машини гуркотів, немов пошматований, підхоплений вітром лист заліза.

Вадимів погляд затримався на показникові тиску. Риска приладу стрибала по шкалі, за стінами кабіни ніби вибухали водневі бомби. Миттєве навантаження на обшивку корпусу досягло двох з половиною мільйонів атмосфер, спростовуючи всі попередні розрахунки. Вадимове волосся заворушилося на голові. Навантаження супроводжувала нищівна вібрація. Навіть рядовий конструктор знає, який це страшний союз і як легко він може зруйнувати найміцнішу технічну споруду.

Треба негайно вжити якихось заходів. Кожна наступна хвилина може призвести до загибелі і самого Вадима, і його супутників. Але яких? Вадим ніяк не міг зосередитися. Він звик вирішувати питання в спокійній обстановці, в тиші. І від того, що на думку нічого не спадало, Вадим уперше не володів собою. Вчепившись у бильця крісла, він із жахом спостерігав за рухливою рискою приладу.

Далі сталося таке, чого він і сам не чекав від себе, його пальці потягнулися до маленької зеленої кнопки. Ні, це не Вадим, а хтось сторонній вирішив зупинити підземохід і повернути його назад.

Раніше ніж Сурков устиг натиснути кнопку, чиїсь дужі руки схопили його за кисті і з такою силою шарпнули вбік, що він не всидів на місці. Крісло нахилилося, й Вадим вилетів геть. На мить перед ним майнуло суворе обличчя Міхєєва, потім усе закрутилося, сплуталось.

Вадима жбурнуло спочатку до однієї стіни… до другої… І знову назад. Надлюдським зусиллям пощастило йому спіймати щабель. Вадимові ноги повисли в повітрі — так сильно здибилася підлога. Поступово кабіна набрала горизонтального положення, але засліплений Вадим втратив усяке орієнтування і не наважувався розімкнути судорожно стиснуті пальці.

Якби не було гіроскопічних автоматів, машину перевернуло б, закрутило. Вона б скидалася на падаючий літак, у якого відвалився хвіст.

Підлога знову ще більше нахилилася, і Вадим вдруге повис у повітрі. Він закричав, але не почув свого голосу, йому здалося, що зараз він не витримає і збожеволіє.

Раптом поруч з'явився Міхєєв. Водій спіймав момент і підставив йому плече. Вадим навіть не помітив, як знову опинився в кріслі.

— Повертати назад ризиковано! — закричав Петро Панасович над самісіньким Вадимовим вухом. — Під час переключення гіроскопу машину почне обертати і нас розтрощить об стіну. Треба вибиратися спочатку з зони гіпоцентрів.

Командир підземохода одразу збагнув слова Міхєєва. Коли ж до нього нарешті дійшло їхнє значення, то здригнувся. Справжня смерть щойно стояла за його спиною, і якби поруч не опинився Міхєєв, він би, Вадим, загубив і себе, і всіх членів екіпажу.

«Боягуз! — вилаяв себе Вадим. — Не витримав, розписався… Дослідник, першовідкривач. Погань ти, ось хто!»

Йому вдалося опанувати себе. Він зручніше влаштувався в кріслі, не наважуючись, проте, дивитися водієві в очі. Йому було соромно власної слабкості.

Вадим увімкнув внутрішній зв'язок, викликав по черзі механіка, зв'язківця, геолога. Всі сиділи біля пультів, на своїх місцях.

Яким чином могли виникнути течії у твердому середовищі, стиснутому майже до щільності металу? Дектярьов так відповів на Вадимове запитання:

— При розпаді ультракристалів звільняється величезна енергія. Відбуваються різкі стрибки тиску. А речовина навколо нас пластична, зовсім як гума. Вибухи примушують її стискатися. Потім вона повертається у вихідний стан. Шари базальту, таким чином, пересуваються в різних напрямках, несучи за собою підземохід. Якщо зважити, що деформація охоплює ділянки в сотні й тисячі кілометрів, то ми практично лишаємося нерухомі.

— Воно й помітно…

— Скорюпіну знову погано, — перервав Дектярьова голос механіка. — Знепритомнів.

Міхєєв почав вилазити з крісла, та Вадим випередив його.

— Залишайтеся біля пульта! — гукнув він. — Не зводьте очей з приладів.

Вадим зачекав, поки крісло злетіло вгору, а драбина опинилася внизу, і стрибнув, витягнувши руки вперед. Йому пощастило вхопитися за щабель.

Наступної миті крісло провалилося вниз, а драбина опинилася на стелі. Вадим повис на руках. Він зціпив зуби і, переступаючи зі щабля на щабель, почав наближатися до відкритого люка.

Петро Панасович стежив за Сурковим, поки той зник в отворі люка. Тоді він знеможено відкинувся на спинку крісла. Водій почував себе дуже кепсько, можливо, не набагато краще, ніж Скорюпін. Давалися взнаки роки.

«Це твій останній рейс, Міхєєв, — з гіркотою подумав він. — Час поступитися місцем молодим».

Підземохід кидало й далі то в один, то в другий бік. Пласти базальту то міцніше стискали його, то на хвилину послаблювали натиск. Стрибки тиску, викликані розпадом ультракристалів, справді нагадували вибухи. Разом із тиском різко підстрибувала температура, потужні звукові хвилі примушували вібрувати кожен гвинтик всередині корабля.

Вадим повернувся блідий, на чолі його виступали великі краплі поту.

— Навіщо ви… сюди? — запитав Міхєєв. — Я впораюся сам.

— Н-не знаю… Там не краще.

Відсапавшись, Вадим удруге викликав Дектярьова.

— На якій глибині припиниться розпад ультракристалів? — запитав він.

— Приблизно на глибині чотирьохсот кілометрів.

Глибиномір показував двісті дев'яносто кілометрів. Отже, ще… Від навколишнього шуму та скреготу, від нестерпного болю в голові командир підземохода ніяк не міг збагнути, скільки ж потрібно буде часу, щоб подолати сто десять кілометрів, які лишилися.

— Шістдесят одну годину, — підказав Микола Миколайович. — Дві з половиною доби.

Потяглися години вібрації і безперервного кидання підземохода, що зводили з розуму. Люди, не витримавши, бігли від крісел до гамаків, довіривши свою долю автоматам.

Та вібрація вже примушувала тремтіти саме повітря в кабінах, ніби воно було тверде тіло. Вібрація передавалася і через пружні найлонові підвіски. Від неї розламувалася голова, розпухали суглоби, з'являвся біль у м'язах, і шкіра на тілі палала. Щоб не бачити стін, які раз у раз перекидалися, доводилось лежати з заплющеними очима.

Не могло бути й мови про сон, про їжу. Нудило всіх, особливо Скорюпіна. Біронт стогнав, руки його щось шукали, він ховав лице в подушку, сідав у гамаці, охкаючи, падав горілиць.

Чураков і Дектярьов мучилися мовчки. Вадим чекав останньої хвилини: він був певен, що програмні датчики ось-ось зіб'ються і втнуть таке, що одразу покладе край усім мукам.

Тільки Міхєєв знайшов у собі сили подати воду знеможеному зв'язківцю. Повернувшись у гамак, він тут же знепритомнів сам.

Застогнав Андрій. Вадим крикнув: «Будь воно все прокляте!» — і розридався, як дитина. Дектярьов мимрив крізь зціплені зуби.

І підземохід стогнав, похитувався, як смертельно поранена людина. Проте рухався далі, туди, куди його спрямували люди: униз… униз… униз… крізь шалений танок розпеченої речовини.

Тільки наприкінці шостої доби почала вщухати хитавиця. Гіроскопічні автомати впевненіше відбивали натиск підземної стихії.

Пішла на спад і вібрація. Корпус, як і раніше, гуркотів, стугонів, але вже виразніше проступали знайомі звуки двигуна, що працював.

І сьому, й восьму добу люди залишалися в гамаках. Опритомнювали повільно. Головний біль не дозволяв сприймати навколишнє.

Від нього так отупіли, що, розплющивши очі, лежали до всього байдужі й не пізнавали один одного.

Першим схаменувся Вадим.

— Живі! — закричав він, переборюючи біль у голосових зв'язках. — Ми живі! Чуєте?

На дев'яту добу підземохід досить віддалився од зони гіпоцентра. В кабінах настала благодатна тиша. Тоді разом, наче змовившись, заснули. Спали годин дванадцять чи навіть чотирнадцять. Сон прогнав головний біль. Опритомнівши, відчули голод.

Та вибратися з гамаків було нелегко. Суглоби розпухли, особливо в ліктях та в колінах. М'язи так ослабли, що не вдавалося ні напнути на себе ковдру, ні сісти. Коли ж Андрій стрибнув з гамака на підлогу, він не встояв і впав, здивовано позираючи на товаришів. Ті, примовкнувши, в свою чергу, розгублено стежили за механіком.

Це було й смішно, й сумно. Шість дорослих чоловіків заново вчилися ходити. Сяк-так діставшись до столу, вони не змогли наїстися: руки не тримали ложку, щоб відкрити коробку з концентратами годі було й думати.

Тільки через добу вони вдовольнили свої апетити. А наївшись, стали з цікавістю розглядати один одного.

— Одначе… — сказав Дектярьов. — З ким маю честь? Привиди ви чи люди?

Він, жартуючи, скубнув Біронта за руду борідку, що відросла останнім часом. Вчений не образився. Усміхнувся щасливо і всепрощаюче.

Неголені, схудлі, вони справді бозна на кого були схожі.

— Що ми пережили! — зітхнув Скорю-пін. — Комусь розповідатимеш, то й не повірить.

— Петре Панасовичу, — Вадим звернувся до водія, — ви не заперечуватимете, якщо я зупиню підземохід?

Міхєєв розвів руками.

Екіпаж слідом за командиром підземохода спустився до кабіни керування. Вадим сів за пульт, глянув на прилади, та раніше ніж натиснути кнопку, запитав:

— А все ж таки шкурка варта була вичинки?

Дектярьов став серйозний. Він відповів:

— Варта, Вадиме Сергійовичу. Хай твоя совість буде чиста. Влетить нам дуже, це так. Я характер Аркадія Семеновича знаю. Суворий у нього характер. Та ми тебе скривдити не дамо. Хай уже всім голови стинають. Так, Валентине Макаровичу?

— О, я тепер такий багатій! — Біронт задоволено потер руки.

Командир підземохода натиснув кнопку. Двигун і бур замовкли, тиша настала ідеальна.

Тоді Біронт ляснув пальцями обох рук і, на диво всім, зробив спробу виконати якесь хитромудре па. Та через те, що він ніколи в своєму житті, навіть замолоду, не танцював, то й зараз у нього нічого не вийшло.

— Не забувайте, колего, — нагадав йому Дектярьов, — нам доведеться ще раз пройти крізь гіпоцентри.

І цим одразу вгамував атомістів запал.

Відпочивши й відновивши сили, люди знову почали жартувати. Дектярьов і Біронт поспішили до своїх робочих місць. Нервове напруження спадало.

Чотирнадцять годин підземохід лишався нерухомий — саме стільки часу, скільки потрібно було для перевірки апаратури. І за ці чотирнадцять годин Андрій встиг передумати більше, ніж за все життя.

Він думав про себе, про те, як він жив і працював і як йому треба б жити й працювати.

Важко сказати, що стало поштовхом до того зламу, який так несподівано назрів у Андрієвій душі. Та й чи був він несподіваний?

Невиразна тривога зростала. Варт було заплющити очі, як уява зараз же переносила Андрія на космічний корабель. Андрієві хотілося простору, відчуття безмежності.

Рішення було спочатку неясне, туманне. Але поступово воно ставало все осмисленіше. Переходячи від апарата до апарата, Чураков у думці уточнював свою подальшу поведінку: після повернення ПВ-313 він покладе на стіл головному конструкторові заяву про звільнення. Прощавай, підземна техніко! Відтак напише іншу заяву — до космічного відділу при Раді Міністрів. Робота йому знайдеться.

Шкода тільки розлучатися з Вадимом. Стільки років прожили поруч і працювали пліч-о-пліч! Одинадцять разів вирушали разом на підземних кораблях у далекі мандри. Спогади дитинства і юнацтва нерозривно пов'язані з Вадимом. І якщо Андрієві в чомусь не поталанило, то винен у цьому тільки він сам.

Ось так. Учився, працював, дожив до двадцяти дев'яти років і, виявилося, заблукав не на свою стежку. Особливо зрозуміло це стало після проходження крізь гіпоцентри. Хай не подумають, що його злякала небезпека. Коли буде потреба, він готовий ще раз спуститися разом із ПВ-313 на будь-яку глибину, навіть до центра землі.

— Програмне обладнання в чудовому стані, — доповів Андрій Вадимові. — Чи перевірятимемо сигнальну систему?

— Гадаю, це зайве. Краще відпочиньмо і — додому.

— А може, далі? Вадим замислився.

— Рано чи пізно ми будемо там із тобою, Андрію. Та зараз для мене ясно одне: ПВ-313 не підготовлений до такого далекого рейсу. Та й ми до нього не готові. Психологічно принаймні.

«Чи сказати йому, що це мій останній підземний рейс? — завагався Чураков. — Ні, ліпше потім, там, на поверхні. Мені не судилося супроводжувати підземохід до центра землі, та я вірю, що саме Вадим поведе його. Цю людину нічим не зупиниш…»

Вадим ліг у гамак, задрімав. Андрієві не спалося. Він почував себе так, начебто прощався з підземоходом, ще раз побував у машинному відділенні, глянув на мовчазні ряди автоматів, погладив теплі поверхні синтезаторів. Потім спустився до себе в кабіну, щоб посидіти за пультом.

Скорюпін зустрів його застережливим жестом, вимагаючи мовчання. Сам він реготав, затискаючи долонею рота. На пульті було ввімкнуто репродуктор внутрішнього зв'язку. Густий буркотливий геологів бас справді не можна було слухати без усмішки. Репродуктор чортихався, обурювався на уявного опонента, на хвилину змовкав і знову вибухав лайкою чи захопленням.

Механік піднявся до кабіни вчених.

— А, Андрію! — привітав його Дектярьов. — Посадити тебе ніде, крісел для відвідувачів не передбачено… То що ж, завертаємо голоблі? А в нас з Валентином Макаровичем робота в самому розпалі. Глянь, — він кивнув на екран, — дві з половиною тисячі градусів, а базальт синій. Який стиск! Спектр зміщується далі, хоча всі співвідношення летять до біса. Зміщення не відповідає температурі. Ну, що ти скажеш на це? Тут є над чим замислитися.

І хвилин п'ятнадцять без упину геолог дуже детально викладав свої погляди на взаємозв'язок тиску з фізичним станом речовини, а Андрій увесь час ловив себе на тому, що багато чого в міркуваннях Миколи Миколайовича просто-таки фантастичне. Механік підземного корабля, що зробив чимало рейсів крізь різноманітні гірські породи, він вважав себе досить обізнаним і в теоретичній галузі.

Тепер, на тлі досліджень Дектярьова, цей запас знань був вельми обмежений.

— Ось, наприклад, давнє, але досі невирішене питання, — вів далі Микола Миколайович, — що спричиняє землетруси? Джерело ми побачили, навіть на собі відчули. Проте над цим джерелом трьохсоткілометрова броня. Як передаються стрибки ущільнень в літосферу? Поки що невідомо. Або ось: земля дихає. Двічі на добу всі міста, села, пустелі, ліси, гори підіймаються і опускаються на добрих півметра. Але чому? Чому, я запитую? Припущень безліч. І якщо до тебе звернутися, ти, мабуть, без заминки відріжеш: так, мовляв, і так, усілякі припливи магми, викликані притяганням Місяця. Ні-се-нітни-ця! Схоластика. Причина там, — Дектярьов багатозначно постукав ногою об підлогу, — в центральних поясах. Звідти все починається. Про дещо ми, звісно, догадуємося. Та потрібні незаперечні докази. Факти, хай йому дідько! Адже зуміли ж ми довести, що материки — це брили граніту, які плавають у базальті. Не вірилося спочатку: як може тверде плавати в твердому? Перевірили, звикли, переконалися.

— А пощастило вам з'ясувати що-небудь про колишнє розташування магнітних полюсів? — запитав Андрій.

— Ого! — Микола Миколайович скочив на ноги, зовсім по-хлопчачому тримаючи руки в кишенях комбінезона, і стояв перед механіком, великий, незграбний і добродушний. — Ану, гляньте на нього! — гукнув він Біронтові. — В саму точку вцілив.

Атоміст, що вже звик до безперервних просторікувань свого напарника, квапливо кивнув головою, не зводячи очей з журналу.

— Бачиш, — однією рукою геолог обійняв Андрія за плечі, а другу поклав на пульт, — бачиш, Андрію, це одне з найкаверзніших питань у геології нашої планети. Єдине, що нам удалось дізнатися, це те, що на місці Південного полюса колись був Північний, а на місці Північного — Південний. Коротше кажучи, Земля оберталася в протилежний бік. І досі триває спільна подорож географічних та магнітних полюсів. Чим це викликано? Відповідь знову-таки сховано там, — геолог постукав ногою об підлогу.

Микола Миколайович випустив Андрієве плече і сів у крісло.

— От якби нам пощастило проникнути на глибину двох тисяч кілометрів, — заговорив він мрійно, — можливо, дещо стало б вірогідно. Нині це неможливо. А проте, я плекаю надію дожити до такого часу, коли мене запросять взяти участь у рейсі до центра землі. І ми з Валентином Макаровичем не відмовимося. Як, Валентине Макаровичу, дамо згоду?

Біронт поклав електроперо на журнал і почав гладити підборіддя. Запитання Миколи Миколайовича йому сподобалося. Але тут знову запрацював двигун, і він не встиг відповісти.

— Все, — зітхнув геолог. — Повертаємо. І вже не хочеться.

— Так, справді не хочеться, — погодився Біронт.

— Біжу до пульта, — схопився Андрій.

Машина рушила. Разом з нею ожили прилади, заблимали сигнальні лампи. Кораблеві належало описати широку дугу з радіусом вісім кілометрів, перш ніж він знову піде по вертикалі, але вже в зворотному напрямку.

Андрій увімкнув другу сигнальну систему, яка подавала звукові сигнали й контролювала показання приладів. Неуважний погляд його зупинився на екрані, потім на Скорюпіні. Зв'язківець насвистував якусь мелодію і в такт похитував головою.

«Нагору! До сонячного світла! — майнуло в Андрієвій голові. — Там Лена… Прощавай і ти, Лено. Моє майбутнє тепер — космос».

— Що показує твій задавач курсу? — повернув його до дійсності Вадимів голос.

Тільки зараз механік помітив недоладність у показаннях одного з приладів, на який дивився, але якого не бачив. У квадратному віконці повзла широка біла стрічка з густо розкресленою червоною сіткою. Два електричних пера залишали на ній яскраві світні сліди. Одне перо креслило жовту лінію — визначений підземоходові курс. Друге — червону лінію: справжню траєкторію руху. Звичайно обидві лінії йшли поряд, щільно притиснувшись одна до одної. Автомати точно витримували визначений водієм напрямок.

Але зараз лінії безперервно віддалялися одна від одної. Жовта, викривляючись, ішла осторонь, тоді як червона лишалася прямою. Під віконцем приладу тривожно й заклично миготіла червона лампочка.

— Машина збочує з визначеного курсу, — повідомив Андрій.

— В чому справа?

Погляд механіка побіг від приладу до приладу. На пульті переморгувалися цілі сузір'я різнобарвних лампочок, безперервно бринів зумер задавача курсу. Пильне око механіка одразу розшифрувало симфонію звукових і світлових сигналів: гіроводій точно виконує визначену програму керування, але зустрічає незрозумілу протидію підземохода. Машина вперто йде далі по вертикалі.

— Потужність двигуна в нормі, — більше для себе, ніж для Вадима, сказав Чураков, — бічні дюзи працюють з повним навантаженням, ніяких порушень в системі автоматики нема.

Андрій почав уявний екскурс по всіх вузлах двигуна, по всій схемі автоматики. Те ж саме робив у цей час і Вадим. Обоє досконало знали конструкцію ПВ-313. І обоє опинилися в скрутному становищі.

— Стоп! — скомандував Вадим.

Міхєєв вимкнув бур і двигун. Командир підземохода, водій і механік дивились на прилади. А прилади заспокоювали, казали: «Все гаразд. Не метушіться даремно. Вірте нам».

— Старт!

Підземохід зробив нову спробу розвернутися. Бічні дюзи, виконуючи роль газових рулів, намагалися занести його хвостову частину вбік, як поворот стерна заносить корму морського судна.

Вадим сам вимкнув центральну осьову дюзу, лишивши тільки бічні. Та навіть при одному лише навскісному напрямку вихлопного струменя підземохід рухався прямолінійно вниз. Газові рулі не виконували свого призначення.

— Стоп!

Настала майже мертва тиша. Долинув тільки ледь чутний свист полеутворюючої установки.

— Нічого не розумію… — Вадим знову ввімкнув двигун. — Якби бракувало сил для пересування в цьому ущільненому середовищі, — почав він розмірковувати вголос, — ми взагалі не змогли б рухатися. Проте швидкість поступального руху не зменшилася.

— Чи не скоїлося чого з самими дюзами? — висловив припущення Міхєєв.

— А якої ти думки щодо цього, Андрію?

— Такого в нас не було, щоб дюзи відмовили. Та більше підозрювати нікого. Можливо, поле якось упливає на них?

— Дурниця!

Вадим дуже чітко уявляє собі бічні дюзи — труби з виходами, що розширяються і водночас загинаються. За своїми формами вони нагадують слимакову мушлю. Сурков затверджував їхню конструкцію, був присутній при виготовленні та при випробуванні на механічну міцність. Який же дефект може виникнути в дюзах? Пропалина? Викривлення профілю? Закупорка звужень? Наївні припущення.

— Спробуємо ще раз.

Знову запрацювали бур і двигун. Ввімкнули бічні дюзи. Підземохід затремтів від напруги, вона передалася людям. Андрій не звернув навіть уваги на суперечку, що несподівано виникла між геологом і атомістом. В репродукторі їхні збуджені голоси звучали одночасно.

Минула година. Потім друга… Третя… Глибина зросла ще на п'ять з половиною кілометрів. Найелементарніші розрахунки показували, що рух залишається вертикальним. Не хотілося йняти віри цьому і не можна було не вірити.

У Вадимовому серці заворушився неспокій. Він подумав: «Ну, а що, коли дюзи справні?»

— Гаразд, — погодився він, — перевіримо дюзи.

П'ятигодинне чекання, доки охолоне двигун і послабшає радіоактивність матеріалу, стомило і командира підземохода, і механіка, і водія. Всі троє не знаходили собі місця. Вони піднялися до кабіни відпочинку і там, сидячи за столом, прикидали, який з автоматів може утнути штуку, непередбачену ні практикою, ні теорією. Та який би фантастичний варіант не спадав їм на думку, Вадим тут же спростовував його. Вадимові докази були такі ясні, що не викликали заперечень.

Вадим, Андрій і Міхєєв піднялися до складського відсіку. Там вони надягли костюми з м'якої зеленастої матерії, досить цупкої, щоб захистити від залишкової радіації двигуна. Круглий капюшон з окулярами прикривав голову й обличчя.

Тепер потрібно було відчинити люк у стелі відсіку. Тісний колодязь заввишки близько дванадцяти метрів вів до вихлопного колектора, до двигуна, до дюз. Зверху колодязь накрито ще одним люком.

— Корпус у зоні дюз не має променевого захисту, — нагадав Андрій.

Вадим знизав плечима:

— Яка в ньому тепер необхідність? Поклади радіоактивних порід залишилися високо над нами. Щодо внутрішнього випромінювання, то ви самі бачили показання дозиметрів.

— Чи не порадитися нам із Валентином Макаровичем? — запропонував Міхєєв.

— Треба знову роздягатися, — неохоче мовив Андрій.

— І що, власне, може нам загрожувати? — докинув Вадим.

— Наче ніщо, — погодився Петро Панасович.

Андрій стояв найвище, торкаючись головою люка. Рукою він намацав кнопку на стіні колодязя. Треба було натиснути її, і люк відчиниться.

— Можна починати?

— Пішли, — наказав Вадим. — Потісніться, Петре Панасовичу.

Міхєєв стояв поміж Андрієм, і Вадимом. Він мовчки схопив механіка за руку й потягнув убік.

— Пусти-но мене, Андрію.

— В чому справа, Петре Панасовичу? — здивувався Вадим. — Ви починаєте втручатися не в свої справи.

— Тут наші спільні справи. Я, так само як і командир, відповідаю за стан машини. І ще, молоді люди, не завадило б пригадати, що я не чотири, а двадцять вісім років здійснюю підземні рейси. Навіщо ризикувати всьому екіпажеві?

— Ризикувати? Чим?

— Цього я не знаю. Скоїлося ж щось із дюзами.

Розмовляючи, водій відтиснув Чуракова од люка.

Горішній люк відчинився. На людей дмухнуло гарячим повітрям — двигуни й дюзи ще не зовсім охололи.

Міхєєв рішуче протиснувся крізь отвір і досить безцеремонно зачинив кришку перед самим носом командира підземохода.

— Нічого не розумію, — сказав Вадим, лишившись сам на сам з Андрієм. — Петро Панасович поводиться так, наче ми його підлеглі, а не навпаки.

Минуло п'ятнадцять-двадцять хвилин дуже неприємного очікування. Стояти на щаблях удвох було незручно й тісно. В грубому костюмі пітніли груди, спина, ноги. Вадим поривався до люка, але у вухах його звучали дивні слова, сказані Міхєєвим: «Навіщо ризикувати всьому екіпажеві?» Хотів того Петро Панасович чи не хотів, але його вчинок насторожив командира підземохода.

Андрій у цей час копирсався в замку. Що йому там не сподобалося — хтозна, але він начебто забув про все на світі і з головою поринув у своє нікому зараз не потрібне заняття. Зігнувшись у незручній позі, Андрій клацав електромагнітним фіксатором, намагався зазирнути в контрольне вічко.

— Облиш замок! — не витримав Сурков. — Чи тобі гратися закортіло?

— Та ні, здалося, що фіксатор запізнюється на вмикання.

Нарешті з'явився Петро Панасович. Зачинивши за собою люк, він стягнув з голови капюшон. Піт струменів по його щоках, волосся переплуталося, злиплось.

— Дюзи справні, — глухо й коротко мовив він.

Вадим міцніше стис руками щабель, за який тримався, щільніше притулився до гарячої стінки колодязя. Краще б Міхєєв знайшов несправність, нехай дуже складну, серйозну, але тоді все було б зрозуміло.

— Я оглянув не тільки дюзи, — віддихавшись, заговорив Міхєєв, — але й усю вихлопну систему. Немає навіть натяку на пошкодження, його слід шукати десь в іншому місці.

— В конструкції ПВ-313 її нема, — відрізав Вадим.

Троє чоловіків мовчки дивилися один на одного.

Хоч як були захоплені Дектярьов і Біронт дослідженнями, проте вони звернули увагу на часті зупинки підземохода.

— У нас щось не гаразд, — першим занепокоївся Валентин Макаровнч. — Ви чуєте? Міхєєв і Сурков піднялися нагору. Куди, як ви гадаєте?

— Спати, — буркнув Дектярьов.

А хвилин через сорок заговорив репродуктор внутрішнього зв'язку.

— Миколо Миколайовичу, — голос належав Вадимові, — і Валентине Макаровичу, підніміться, будь ласка, в кабіну відпочинку.

— Я певен, скоїлося якесь лихо, — зітхнув Біронт. — Жахливо…

В кабіні відпочинку сяяло м'яке «сонячне» світло. Шестеро чоловіків сиділи в глибоких кріслах за круглим столом. Кабіна нагадувала салон пасажирського літака. Вона була мирним, затишним і звичним куточком того світу, в якому виросли всі ці люди.

— Як єдиний аргумент, я можу зі свого боку виставити тільки високу щільність базальтових порід, — сказав Дектярьов, вислухавши Вадима.

— Ні, не те, — відхилив Вадим геологове припущення. — В астеносфері, як і в рідині, справедливий закон Паскаля. На корпус підземохода звідусіль діє однаковий питомий тиск.

— Авжеж.

— Але ми маємо змогу рухатися з попередньою швидкістю тільки по вертикалі. Пересуватися в іншому напрямку машина відмовляється. Валентине Макаровичу, ваша думка?

— Вельми цікаво, — атоміст потер долоні й звів очі на стелю. — Я мушу подумати.

Можливо, це якраз мій фах. Дуже, дуже цікаво.

— Боюсь, щоб справа не обернулась на гірше, — криво посміхнувся Вадим. — Зважте, підземохід не має заднього ходу. Досі в ньому не було потреби. І поки ми нічого не придумаємо, доведеться стовбичити тут, на глибині п'ятисот кілометрів.

— Тобто як це стовбичити? — розгубився Біронт. До його свідомості тільки зараз дійшла вся серйозність становища.

— Вадиме Сергійовичу, — запропонував Міхєєв, — спробуймо ще раз розвернути підземохід. У часі ми не обмежені. І можливо, розворот вийде по пологішій дузі, припустимо не у вісім, а в сто кілометрів. Коли вже така справа.

— Поки що нічого іншого нам не лишається, — погодився Сурков. — Викривлення траєкторії, безумовно, є. Хай, зрештою, воно буде практично мале — не має значення. Запасом енергії ми не обмежені, і рано чи пізно виберемося на поверхню. Та причина, розумієте, причина! Мусимо ж ми її збагнути.

— Розгадаємо, Вадиме Сергійовичу, — запевнив його Дектярьов. — На те ж ми і в школі навчалися.

Ще кілька діб невідомості! За ними криється надія на щасливе повернення, а може, нові нездоланні перешкоди.

ПВ-313 минав кілометр за кілометром, віддаляючись од поверхні.

В кабіні тиша. Різко зменшилася вібрація підземохода навіть від роботи двигуна й бура. Певно, позначився вплив навколишнього середовища, його безперервно зростаюча щільність. Зовсім недавно екіпаж радів з цієї тиші, а тепер вона пригнічувала, подовжувала час, обертаючи хвилини в години, а години в нескінченність.

Ранок, день, вечір, ніч злилися в одноманітне сяйво «денного світла». Час тягнувся монотонно. Вадим напам'ять перекреслював схему автоматики й, переходячи від вузла до вузла, будь-що намагався знайти відповідь на загадкову поведінку ПВ-313. Проте він увесь час ловив себе на тому, що до чогось прислухається, а тривога заповзає в груди, і не може він захопитися роботою, бо немає звичної ясності в думках. Так, це для нього, конструктора й дослідника, найстрашніше — плутанина в думках.

Дещо схоже на цей стан переживав і Валентин Макарович. Він досліджував далі випромінювання з жагою справжнього вченого-експериментатора, але почав легко дратуватися через всякі дрібниці. В нього зник апетит і почалося безсоння. На запитання Дектярьова не відповідав, часто й несподівано схоплювався, залишав кабіну, але за кілька хвилин повертався знову.

Нагору, в кабіну відпочинку, часто піднімався Міхєєв. Водій скаржився на головні болі, раптові й дуже сильні, яких у нього ніколи раніше не було. Біронт співчував йому. «Навіть цей мужній чоловік почав марніти, — невесело думав Валентин Макарович. — Що з нами буде?»

Збігло ще дві доби. Червона лінія на широкій полімерній стрічці задавача курсу лишалася ідеально прямою. ПВ-313 рухався й далі точно в напрямку до центра землі. Викривлення траєкторії якщо й мало місце, то було таке незначне, що його не могли вловити навіть чутливі, як нерв людини, прилади ПВ-313.

«Думай! Думай! — наказував собі Вадим, і від того, що змушував себе, думки розліталися, мов зграя сполоханих птахів. — Що ж це я? — він розгублено придивлявся до самого себе. — Звідки в мене ця кволість? Чого я боюся? Загибелі? Ні!»

Він звів очі на Петра Панасовича, щоб знайти в нього підтримку. Вадим раптом сліпо повірив у досвід водія, в його багаторічний гарт. Адже траплялося, що люди робили відкриття в зовсім чужих для них галузях науки лише тому, що не були скуті сталими уявленнями, догмами. Чи не сяйне в голові Петра Панасовича рятівна ідея?

Міхєєв морщився від головного болю. Він розстебнув комбінезон, йому бракувало повітря. Страждальний вигляд Петра Панасовича вразив Вадима.

— Ви що, нездужаєте?

— Дурниці… Щось із головою. Вперше в житті. У мене ніколи не було запаморочень, а зараз я ввесь час падаю кудись, лечу в безодню… Старість надходить.

Міхєєв силкувався всміхнутися, але не міг. Настав час обідати. Водій хотів іти за Вадимом і безпорадно впав у крісло. Обличчя його вкрилося потом, очі розширилися.

Вадим завмер посеред кабіни.

— Петре Панасовичу, що з вами?

— Якщо не важко… води…

Так хутко Вадим ще ніколи не біг по драбині. Повернувся він у супроводі геолога й механіка. Міхєєв жадібно ковтав воду.

— Та ти, либонь, розкис, Панасовичу? — нахилився до нього Дектярьов.

— Дурниці… — Міхєєв заплющив очі. — Минеться.

Вадим тільки зараз звернув увагу, що па щоках водія виступили молочно-білі плями. Певно, їх помітили і Андрій з Миколою Миколайовичем, бо принишкли і також пильно вдивлялися в обличчя Міхєєва.

— Станція на прийомі! — закричав згори Скорюпін.

— Давай! — Вадим заметушився біля пульта.

«… Увага на ПВ-313! — заговорив рупор. — Негайно повертайтеся на поверхню. Головний конструктор звільняє Суркова від командування підземоходом і покладає все керівництво експедицією на водія Міхєєва. Попри всю цінність ваших спостережень…»

В рупорі тріск, дзвін, голосний регіт. Потім раптова тиша й мовчання.

— До дюз… не під… ходь… те… — несподівано гучно й виразно сказав Петро Панасович. — … Там… смерть. Навколо підземохода… смерть.

— Йому погано! — закричав Андрій.

Непритомного водія поклали на підлогу. Прийшли перелякані Біронт і Скорюпін.

— Якби це сталося в нас там, нагорі, — прошепотів Біронт, — я б подумав, що Петро Панасович побував коло ввімкнутого синхрофазотрона. При мені такого не траплялося, але я чув. Мені розповідали. Симптоми…

— Променевий удар, — підказав Дектярьов.

— Саме.

— Він згадував дюзи, — Дектярьов глянув на Вадима. — Що б це могло означати? Не міг же Петро Панасович заглядати всередину працюючого двигуна? Або бура? Такого й новак не зробить.

— Петро Панасович оглядав дюзи… — пояснив Чураков. — Але двигун було вимкнуто.

— Дозиметри показували всього сорок рентгенів, — додав Вадим. — До того ж Петро Панасович був у захисному костюмі. Мені не раз самому доводилося оглядати двигун при радіації в двісті рентгенів. Костюм розраховано на тисячу п'ятсот.

— Дюзи, кажете ви? — не зводячи уважних очей із нерухомого тіла Міхєєва і мимохіть прислухаючись до розмови, встряв Біронт. — Як я собі уявляю, вони містяться там, — він показав па стелю кабіни, — зверху.

— Так, це вихлопний колектор двигуна.

— Дякую за пояснення, — в голосі атоміста звучало роздратування. — І як мені відомо, корпус у зоні вихлопного колектора не має захисту від зовнішнього випромінювання.

— Петро Панасович виходив у захисному костюмі, — якнайспокійніше пояснив Вадим. — Радіоактивні шари залишилися високо над нами. Дозиметри зовнішнього випромінювання…

— І що ви мені торочите про дозиметри! — закричав і замахав руками Валентин Макарович. — Всі дозиметри, крім моїх, настроєні на певний діапазон частот. Вони годилися там, у літосфері, серед звичайного радіоактивного розпаду. А ми, дозвольте вам нагадати, з деякого часу перебуваємо в астеносфері.

— Отож, Петро Панасович справді зазнав променевого удару… — сказав Дектярьов. — Андрію, прошу тебе: коробку з ліками. І шприц захопи.

— Стривайте, стривайте… — атоміст завмер, спостерігаючи за Чураковим і Дектярьовим, що клопоталися біля Міхєєва. — Як мені це одразу не спало на думку… Вадиме Сергійовичу, покажіть прилади, які контролюють магнітоплазмове поле. Мені потрібна повна характеристика поля.

Вадим мовчки показав прилади.

— Ці? Ага, вже бачу. Розумію. Зараз порівняємо. І якщо я не помиляюсь… це буде жахливо.

Майже бігцем учений залишив кабіну. Вадим інстинктивно відчув, що саме ця людина винесе смертний вирок підземоходові.

Скоро з репродуктора пролунав голос атоміста.

— Вадиме Сергійовичу, прошу вас, зайдіть до мене.

Біронт сидів у кріслі. Вигляд мав приголомшений, очі розгублено бігали туди-сюди, руки не знаходили собі місця.

— Що сталося, Валентине Макаровичу?

— Я захопився й забув про небезпеку. Та я ніяк не чекав, — Біронт схопився, заговорив голосно. — Я не гадав, що воно має спрямованість.

— Що?

— Вибачте… Я зовсім загубив голову, — атоміст потер чоло долонею. — Ось гляньте на прилади. Бачите? Це вектор відкритого мною випромінювання. Воно взаємодіє з магнітоплазмовим полем підземохода. Механізму взаємодії я ще не збагнув, але факт наявний. І ось що ми маємо: з одного боку — магнітоплазмове поле величезної потужності з надзвичайною щільністю силових ліній, а з другого — ще потужніше випромінювання. Це випромінювання має напрямок, тобто промені його точно прямолінійні, як і світлові, і йдуть з центра землі. Не знаю, яке навести порівняння… Ну, скажімо, наш підземохід нагадує сталевий стрижень, який опущено в соленоїд. Нам не вдасться зійти з вертикалі, для цього потрібна тисячократна потужність двигуна. Ви зрозуміли мене?

— Так, — кивнув Вадим, — здається, зрозумів.

Підземохід опинився в полоні. Порівняння з соленоїдним осердям було не зовсім точне. Підземохід більше нагадував морське судно, що застряло у вузькій протоці і має три можливості: рухатися вперед, назад чи стояти на місці. Береги впритул підступають до бортів, і розворот неможливий. Проте й у цьому порівнянні ПВ-313 програвав — він не мав заднього ходу.

— Що ж ви порадите? — запитав Вадим.

— Розворот вийде тільки за однієї умови: якщо ми вимкнемо захисне поле.

— Але це неможливо?

— На жаль, так, — Біронт заходився скубти своє підборіддя. — А більше мені нічого не спадає на думку.

Вадим уже не чув Валентина Макаровича. Обстановка остаточно прояснилася, і люте безсилля опанувало командиром підземохода. Поквапився… Що ж тепер робити?

Вадим мовчав. Сказати було нічого.