"Бронзовий птах" - читать интересную книгу автора (Рыбаков Анатолий Наумович)

Розділ сьомий Васько Жердяй

Але то були не Сева і не Ігор.

До вогнища підійшов Васько Жердяй, високий хлопчина в білій сорочці і вузьких полотняних штанях, які ледве-ледве закривали його гострі, худі коліна. Прозвали його Жердяєм, тому що був він на свої роки дуже високий, тонкий і худий. Жив він з матір'ю і старшим братом Миколою на самому краю села в напіврозваленій хатинці. Батько його загинув під час німецької війни.

Жердяй більше за інших селянських дітей приятелював з комсомольцями. І вони любили його. Він був добрий, послужливий. Щоправда, вірив у чортів та інші дурниці, але зате добре знав ліс, річку і дуже цікаво розповідав про всякі пригоди і небилиці. Старший брат Жердяя, Микола, був теслею і допомагав комсомольцям обладнувати клуб.

— Ти, Жердяй, — розчаровано, протягом сказав Мишко.

— Я! — Жердяй підсів до вогнища і дружелюбно посміхнувся.

У мінливих тінях вогнища його велика голова з підстриженими нерівно (мабуть, тупими ножицями) білявими патлами здавалася ще більше скуйовдженою, ніж завжди. Він підгріб прутиком вуглини до вогнища і сказав:

— В селі ходять чутки, ніби у вас два піонери пропали.

— Дурниці, — вдавано байдужим голосом відповів Мишко, — знайдуться.

Жердяй непевно похитав головою:

— Не кажи… Якщо на Голигінську гатку заблукають, то, може, і не повернуться.

Зацікавлені словами Жердяя, діти щільніше оточили вогнище.

— Це що за гатка така? — спитала Зіна.

— Гатка? Це дорога лісова.

— Гатка — дорога з хмизу, а інколи й з колод. Споруджується звичайно на болоті, — пояснив Славик.

— Правильно, — підтвердив Жердяй, — з хмизу. І на болоті споруджена. Тільки давно. Ніхто нею і не користується.

Генка нетерпляче запитав:

— Що ж ти хочеш розповісти про цю саму гатку?

— Про Голигінську? А те, що коли попали ваші хлопці на Голигінську гатку, то можуть і не повернутись.

— Утопляться? — спитала Зіна Круглова. Жердяй похитав головою:

— Утопитись не втопляться, а побачать старого графа і помруть.

— Знову ти вигадки розповідаєш, — посміхнувся Генка. — Не набридло тобі вигадувати?

— Не вигадую я, — серйозно відповів Жердяй, — все це чистісінька правда. Старі люди розповідають. Там граф з сином закопані. Прямо під гаткою. Цариця приїжджала сюди давно, ще до Наполеона. От цариця приїхала і скарала на смерть графа з сином. А поховати не дозволила. Звеліла прямо в грязюку закопати, під гаткою, щоб усі по них їздили. Так вони там закопані й лежать.

— А хлопці наші до чого тут? — спитав Мишко.

— От послухай… Значить, старий граф з сином там закопані. Тільки не поховані вони як треба, от і мучаться їхні душі. Ніяк не попадуть ні в рай, ні в пекло.

— Ох і сміхота! — закричав Генка. — Бабські казки!

Коровін невдоволено кинув:

— Дай послухати, що людина говорить!

— Мучаться, значить, їхні душеньки, — суворо і журно продовжував Жердяй, — так і стогнуть під гаткою, так і стогнуть. Я сам туди ходив, слухав. Старий граф так глухо стогне; постогне та й перестане, постогне та й перестане. А молодий — голосно, ніби плаче, їй-богу!..

— Страшно! — прошепотіли сестри Некрасови і з острахом поглянули на ліс, але їм стало ще страшніше, і вони присунулися ближче до вогнища.

Жердяй глухим, монотонним голосом, наслідуючи старих людей, продовжував:

— А посеред глупої ночі старий граф виходить на гатку. Старий, борода по коліна, білий весь, сивий. Виходить і чекає. Побачить подорожнього і говорить йому: «Піди до цариці і скажи, нехай змилується, поховає нас за християнським звичаєм. Зроби ласку, сходи!» Так ото просить слізно та жалібно. А потім вклоняється. А замість шапки знімає голову. Тримає її в руці і кланяється… Стоїть без голови і кланяється. Тут тобі хоч хто перелякається, з місця не зрушить від страху. А старий граф кланяється, голову в руках тримає і йде на тебе. А для подорожнього головне що? Головне па місці вистояти. Коли вистоїш, так він підійде до тебе впритул і згине. А якщо побіжиш, так тут же й впадеш замертво. Впадеш замертво, а граф тебе під гатку і потягне.

— І багатьох він потяг? — посміхнувся Мишко.

— Раніше багато тягав. А тепер туди й не ходить ніхто. Із Москви приїздили. Копали цю саму гатку. Та хіба ж їх знайдеш! Як міліція поїхала, так вони знову залягли.

— А за віщо їх покарали? — спитав хтось.

— А хто ж його знає! Хто каже за зраду, хто каже — скарб золотий царський заховали.

— Ну звичайно, — іронічно зауважив Генка, — скарб — це вже обов'язково. Без скарбу не обійтись.

Мишко показав рукою в напрямі поміщицького будинку:

— Про цих графів ти розповідаєш?

— Про них, — кивнув головою Жердяй, — про їх предків. Той граф, що за кордон утік, так тому, що під гаткою, він онуком доводиться.

Мишко позіхнув:

— Вигадки!

— Не кажи, — заперечив Жердяй, — старі люди розповідають.

— Мало що старі люди розповідають, — знизав плечима Мишко. — Хіба мало чудес розповідали про мощі, а як почали в церквах конфісковувати цінності на користь голодуючих, так нічого й не знайшли в цих мощах. Тільки трухлятина, і більш нічого. Омана! Опіум! Затуманюють вам мозок, і більш нічого!

Потім Мишко глянув на свій годинник. Хоч він і носив його на руці, але годинник був перероблений з кишенькового і був таким великим, що навіть рукав сорочки не міг його закрити. Пів на дев'яту.

— Давай відбій! — наказав Мишко горністові. У нічній тиші гучно пролунав горн. Прощаючись з Жердяєм, Мишко сказав:

— Завтра ми прийдемо клуб обладнувати. Так ти сходи з хлопцями в ліс і нарубай соснових гілок. Ми ними клуб прикрасимо.

— Можна, — згодився Жердяй. — А книжки принесете?

— Обов'язково. І попроси Миколу, щоб він теж прийшов. Допоможе нам закінчити сцену і лавочки.

— Прийде! — впевнено відповів Жердяй.

Біла сорочка майнула між деревами. Почувся хрускіт гілок. Усе затихло.

— Як він не боїться сам вночі ходити в лісі! — сказала Зіна.

— А чого боятися? — хвалькувато заперечив Генка. — Я вночі куди завгодно піду. Хоч би навіть на цю дурну гатку.

— Лягай краще спати, — сказав Мишко, — а то завтра на поїзд запізнишся.

Всі розійшлися по палатках. Деякий час чулися сміх і метушня. Мишко востаннє обійшов табір, перевірив пости. Зупиняючись біля палаток, він голосно говорив: «Ану давайте спати». Нарешті ліг і Мишко. Все затихло.

Місяць освітлював заснулий табір.

Але спали не всі.

Вартові ходили по галявині, сходилися біля щогли і знову розходилися в різні боки.

Мишко лежав і думав про те, куди могли подітись Ігор та Сева і що робити, якщо завтра виявиться, що їх немає в Москві.

Славика мучило, що хлопці зникли саме тоді, коли він лишався за старшого.

Дівчатка прислухалися до тиші нічного лісу і, згадуючи розповідь Жердяя про Голигінську гатку, боязко натягували на себе ковдри.

Коровін роздумував над тим, що садиба загалом придатна для трудкомуни. А старуха хоч і страшна, але директор дитбудинку Борис Сергійович так її шарахне, що вона одразу прийде до розуму.

Генка як ліг, так і заснув.

Бечка лежав і вже наперед обурювався при згадці, що Генка розмахуватиме портфелем, а його примусить таскати мішок з продуктами. І він придумував справедливу і горду відповідь Генці і зловтішався, уявляючи, як» сторопіє Генка, коли побачить, що він, Бечка, взяв з собою замість одного два мішки, щоб їм таскати порівну.

Найдовше крутився Кит. Він прикидав, які продукти привезуть завтра з міста Генка та Бечка і що з цього можна буде зварити.

Нарешті в мріях про сніданок заснув і Кит.