10 ЧИ ЗІПХНУВ ЛАДІСЛАВ СЛАВЕТНИЙ ІЗ РЕЙОК ТРАМВАЙ? СМУТНИЙ КАРОЛІНИН ВИГЛЯД. Я ГЕ, ЛЮДИНА З МООГО

— Ні, не роби цього, Ге!

Я озирнувся. Це кричала Геленка.

— За віщо ти маєш вибачатись? — сказала вона. — Що щадиш його? Що ти достойний противник? Леле, замість подякувати тобі, він іще дере носа, зухвалець! Славетний Ладіслав. Ліпше облиш, Ладю, бо я розповім, як ти хотів зіпхнути з рейок трамвай.

І Ладіслав ту ж мить перестав бути найславетнішою людиною в світі. Промимрив, що був тоді ще малий. Усім нам він видався раптом маленьким і нещасним.

— Можете нам про це не оповідати, — мовила малярева сестра.

— Так нехай не гороїжиться, — відказала Гелена.

— І ти зіпхнув з рейок той трамвай, Ладіславе? — поцікавився я.

Кароліна підійшла до Ладіслава й пригорнула його до своїх грудей.

— Не зіпхнув, — відмовила вона за нього.

— Не зіпхнув, — потвердила Гелена. — Але хотів і набрався великого сорому. Чому про це треба мовчати? Йозіфек теж зізнається, що осоромився, і це ліпше, ніж хвалитися славою, якої в нього немає.

Ладіслав прогугнявив, що Геленці недавно записали зауваження в щоденнику — вона вчила Сашу Марушакову непристойної пісеньки.

Геленка відказала, що вона хоч уміє співати, а Ладіслав може хіба хрипіти.

Вони знов наскіпалися одне на одного й почали страшно сваритися в чужому домі.

Кароліна й маляр мало не плакали. Їм здавалося, що вони погані господарі, коли ми так негарно в них бавимося.

Я більше не годен був цього витримати й гримнув:

— Тихо!

Це почула тільки Кароліна й окинула мене смутним поглядом. У неї жовто-золоті очі, як у матері, й дещо нагадують розкраяну помаранчу. Вони блищать доти, поки не посмутніють.

— Обіцяю тобі, Кароліно, — мовив я, — що вони будуть любитися.

Кароліна сумнівалася в цьому. Я відвів її вбік.

— У них іще не було нагоди, — провадив я, — аби одно за одного пішло на муки, скочило у вогонь. Я дам їм цю можливість. Вони будуть любитися, Кароліно.

Відтак попросив її, щоб вона розпитувала мене про мою планету Моого й сама нітрохи не сумнівалася, що там мій дім. Інакше все зіпсується.

Ми домовились іще про дещо, а тоді повернулися до нещасного Йозіфка та наших сварливих діток.

Кароліна вела мене під руку, гордо піднявши голову й прибравши поважного вигляду. В оксамитових штанях до колін і в білій блузочці, вона крокувала, як малий пишний принц.

— Скажи мені, Ге, — мовила Кароліна голосно, так, щоб її почули діти, — де ти навчився битися на шпагах? Звідки ти знаєш про Сірано де Бержерака? Ти стільки всього знаєш, наче ходив до земної школи й гарно вчився.

Діти вгамувалися.

— Що, граємося вже в мооганина? — вигукнув Йозіфек. — Геленко, дозволь нам. Всяка гра розумніша, ніж сварка.

Геленка мовчки визнала, що маляр має слушність.

Настала моя хвилина.

— Ви кажете про гру, — мовив я. — Це означає, що ніхто з вас не бере мене за правдивого мооганина. Як знаєте. Що ж, бавмося. Але це все одно, що до вас прийшов у гості правдивий носоріг, а ви хочете гуляти з ним у носорогів. До вас прийшов справдешній мооганин. Я Ге, людина з Моого.