"Коштовний камінь" - читать интересную книгу автора (Гуляшки Андрей)

I

Ця історія почалась, дійсно, незвичайно.

В той час геолого-розвідувальними роботами в країні керував інженер Славі Спиридонов. Це був невисокий літній чоловік — сухорлявий, трохи сутулий, з довгими рухливими руками, а на високе чоло, пооране глибокими зморшками, спадав сивий густий чуб.

Славі Спиридонов закінчив геологічний факультет університету в Радянському Союзі, куди емігрував з Болгарії після розгрому Вересневого повстання. Там він брав участь у наукових експедиціях до Сибіру та Уралу. Отож, більша частина його життя пройшла на лоні природи. Справжній ентузіаст своєї справи, він навіть тепер, незважаючи на свій вік, все ще мріяв про подорожі, відкриття, життя, сповнене тривог і труднощів.

Інженер Славі Спиридонов віддавав перевагу досвідченим геологам, але й до молодих, які були спритними і сміливими, ставився сердечно, наче рідний батько. Він давав їм поради, допомагав, сам добирав для них інструменти та знаряддя і, коли вони відправлялись у далеку путь, проводжав на вокзал і з бадьорою посмішкою махав їм рукою з перону, бажаючи успіху.

Веселий і сердечний з щирими, відвертими людьми, він був непримиренним до тих, хто захоплювався легкою та дешевою славою, саркастично їх висміював.

В цей день Славі Спиридонов запросив до свого кабінету керівника третьої геологічної бригади, яку звичайно відправляли в такі райони країни, де шукали родовища особливо цінних мінералів.

Бригада готувалась у дорогу.

Керівник експедиції Вилю Власев, хімік за професією, був одним з тих вчених, які і в найпохмуріші роки фашистської реакції лишились вірними своїм переконанням. В нього були деякі дивацтва, хоч на перший погляд він справляв враження дуже простого, добродушного. Вилю Власев належав до категорії тих людей, які визнають за істину тільки те, в чому їх переконують власні чуття, і яким необхідно підтвердити свої теоретичні припущення в лабораторії, його знали, як скрупульозно акуратну, навіть педантичну людину, працівника, що ніколи не приймав ніяких рішень, поки не було наперед відомо, що зусилля обов'язково повинні завершитись успіхом.

Це був кремезний товстий чолов'яга з важкою ходою. В нього було кругле, завжди червоне обличчя з м'ясистим, трохи горбатим носом, його широкі ніздрі розрізняли найтонші, невловимі запахи. Він завжди важко дихав і обливався потом, однак і літом і зимою ходив у в'язаному шерстяному жилеті і свій велюровий крислатий капелюх, прикрашений побляклою коричньовою стрічкою, знімав тільки в лабораторії чи канцелярії та лягаючи спати.

Вилю Власеву вже було під п'ятдесят років, але все ще був нежонатий. Самотність особливо гнітила його у вихідні, а ще більше у святкові дні; однак при думці про шлюб він задоволене потирав руки, ніби далекоглядний мандрівник, що зумів обминути одне з найнебезпечніших місць на своєму шляху.

В кіно Вилю Власев ходив не більше як один-два рази на рік, і то тільки в тих випадках, коли демонструвався історичний або науково-популярний фільм. В театрі не бував із студентських років. Мав одну розвагу — грав у доміно з хазяїном квартири, і одну пристрасть — вів детальні записи в щоденнику про все, що вважав цікавим і важливим у своєму житті.

Про Власева ще можна було сказати, що вдача в нього була відлюдкувата і молодих людей з гарячими серцями і буйною фантазією він не любив. До того ж він потай сподівався, що його призначать на посаду начальника лабораторії.

День був ясний, сонячний і теплий. Поки Вилю Власев спокійно гортав сторінки щоденника, інженер Спиридонов кілька раз похмуро пройшовся по кабінету, розмахуючи руками, потім зупинився біля відкритого вікна і задивився в далечінь. На голубому, трохи блідому небі сяяло яскраве полудневе сонце; стіни хат блищали і скидались на відполіровані листи слюди. Повівав теплий південний вітерець, і каштан, що ріс просто під вікном, ледве погойдував гіллям, густо порослим великими свіжо-зеленими листочками.

Славі Спиридонов примружив очі, — останнім часом вони в нього почали сльозитися від яскравого світла. Він перевів погляд на крону каштана і мимохіть зітхнув. Ним оволоділо почуття, що він замкнений в чотирьох стінах свого робочого кабінету, як пташка в клітці, і наповнило його душу досадою, якоюсь огидною гіркотою. Йому так хотілося б вийти на вільний простір. Але очі в нього боліли від сонячного світла, а в кінчиках пальців почувався якийсь терпкий холодок. Це були перші неприємні ознаки старості, перші сигнали про те, що відтепер про подорожі, табірне життя можна тільки мріяти.

Та Славі Спиридонов не був сентиментальним. Ясно, що тепер він більше не зможе лазити по горах, а тільки передаватиме свій досвід молодим, допомагатиме їм і житиме їх успіхами. Але він був завжди молодий серцем.

Так думав Славі Спиридонов, схилившись над вікном, а Вилю Власев тимчасом попльовував на пальці і зосереджено гортав сторінки щоденника. Власне, це був не щоденник, а просто товста записна книжка в жовтувато-коричньовій шкіряній палітурці. Зелені шовкові стрічки розділяли цей щоденник на три частини. У першій частині були записи матеріального знаряддя. Туї в алфавітному порядку він записував усе, в чому мали потребу геологи: від компасів і торбинок для мінералів, від пробірок для похідної лабораторії до кольорових олівців картографів, лінійованого паперу й коробки з цвяхами та шпильками. Друга частина щоденника містила характеристики геологів. Ці характеристики були дуже лаконічні, наприклад: «Н. — спостережливий, але надто захоплюється, йому можна вірити тільки на 70 процентів». Або: «А. — добре лазить по скелях, але має нахил приймати все жовте за золото. Ентузіаст. Його проби і висновки обов'язково мають підлягати лабораторній перевірці». Або: «В. — невправний, але зате терплячий і солідний. Не захоплюється, не гарячиться. Добре обізнаний з порівняльним методом, розуміється на хімії. Йому можна вірити на 90 процентів».

У третій частині щоденника були записи географічного характеру й ескізи та плани місцевості, назви населених пунктів, рік, сіл, гір. Тут був і розпис руху поїздів, причому в дужках вказувались зупинки на станціях, а синіми хрестиками позначались ті місця, де зимою можна було попоїсти гарячого супу, а влітку — окрошки й запити лимонадом.

Вилю Власев кашлянув і, побачивши, що начальник повернувся в його сторону, похмуро, з заклопотаним виглядом заговорив:

— Цієї ночі, товаришу Спиридонов, ми відправляємось в дорогу, а наша матеріальна частина досі не впорядкована. Як вам відомо, я не раз скаржився на господарський відділ. Можете собі уявити! Ми от-от вирушаємо, а в нас немає двох запасних держаків до молотів і чотирьох ґнотів до спиртових ламп № 2. Отут, — він постукав по шкіряній оправі свого щоденника, — помітки червоним олівцем, які означають, що замовлення не виконано.

Вилю Власев витер долонею спітніле чоло й зітхнув.

— Взагалі, товаришу Спиридонов, господарська частина у нашій установі не зовсім на своєму місці, і прошу мати це на увазі. Скажете: велике діло — два запасних держаки! Справді, невелике. Але ж ви знаєте, що в складному механізмі буває досить і одної порошинки, щоб робота стала. Чи не так? Взяти хоча б годинниковий механізм… Та для чого звертатись до порівняльного методу, коли наш випадок і без цього ясний! Уявіть собі, що двоє з моїх людей поламають держаки молотів. А таке часто буває. Адже це однаково, що без рук лишитися!

Славі Спиридонов зсунув брови, насупився, по обличчю його промайнула тінь ледве стримуваної досади.

— Ви не повинні робити трагедію через такі дрібниці, — сказав він. — Ви інколи взагалі буваєте надто педантичним. Вибачте, але все це виглядає несерйозно. Два держаки! Мені здається, що ваші люди могли б зробити собі не два, а десять!

— Держава платить моїм людям за наукову, розвідувальну роботу. І вони повинні витрачати час саме на це. Що ж буде, товаришу Спиридонов, коли кожний із них почне займатися теслярством? Припустімо, держаки до молотків зробити можна. А ґноти до спиртових ламп? Невже мої люди повинні перетворюватись у спеціалістів по виготовленню ґнотів?

Спиридонов махнув рукою і з втомленим виглядом опустився в червоне шкіряне крісло біля письмового столу.

— Пробачте, якщо я вам надокучаю, — сказав Вилю Власев, розстібаючи верхній ґудзик шерстяної жилетки. — Ви знаєте, що я люблю суворий порядок і точність. Така звичка.

Тонкі губи Спиридонова скривила саркастична посмішка, та він стримав себе і, спокійно піднявши телефонну трубку, наказав завгоспу негайно видати бригаді ще одну дюжину запасних держаків для молотів і десять метрів ґноту для спиртових ламп.

— Про виконання доповісте мені особисто, — сказав він. Потім, поклавши телефонну трубку, повернувся до Вилю Власева і запитав:

— Ви задоволені? Може, вам видали мало спирту?

Той відкрив щоденник на букву «С», переглянув написане і заперечливо хитнув головою.

— Спирту досить, — сказав він.

— От і добре, я дуже радий! — засміявся Спиридонов. Якийсь час помовчав і вів далі: — Все-таки, знаєте, я б вам порадив привчити своїх людей самостійно знаходити вихід із скрутного становища. Це дуже важливо, коли розвідник сам знаходить вихід із труднощів, які постають перед ним. Адже ви йдете не в театр, а в гори, доведеться лазити по козячих стежках, по скелях, часом будете зовсім відрізані від світу. Справжній розвідник повинен уміти в разі потреби і штани полатати, і багаття розкласти, і землянку зробити. Він не може бути білоручкою. Розвідник вириває у природи її таємниці, він натрапляє на численні перешкоди, живе в скрутних умовах. Ви не повинні привчати їх до опіки. Ось що я хотів би сказати.

Вилю Власев похитав головою.

— Яка там опіка! — всміхнувся він і постукав пальцем по обкладинці щоденника. — Ось я склав графік роботи для кожного, хто входить у нашу групу: тут зазначається все, що він має робити кожен день і навіть годину.

Так він говорив, а сам думав: «Це вже занадто, шановний, щоб геологи стали кашоварами, теслярами, будівельниками тощо. Час робінзонів давно минув! Наша епоха нова, соціалістична, а це значить — техніка і точний розподіл обов'язків. Кожна жаба повинна знати своє болото. Завгоспу нічого заноситись, він мусить відпускати бригаді те, що їй належить згідно з рішенням, записаним у протоколі. Геологи не повинні стругати держаки, їм треба шукати мідь. За це держава платить їм зарплату і командировочні. Хай відкривають родовища, — от і все».

Інженер Спиридонов дивився на велику карту Болгарії, що висіла на стіні, і лице його освітила тепла посмішка, наче відблиск якогось внутрішнього вогню.

— Знаєте, — сказав він, — я так вам заздрю, товаришу Власев! Зрозумійте мене правильно. Я просто нудьгую, багато літ прожив, а постарів усе ж невчасно. Ось гляньте, — він кивнув головою в бік карти, — це ж геологічна цілина. Мені б ваші роки — я жодного дня не сидів би в кабінеті. Я обшарив би усю цю дорогоцінну цілину і чого б тільки не відкрив! Скільки чудес приховано в цій землі!

— Так, — сказав Вилю Власев. — Наша земля багата на корисні копалини і на мінерали. А серед мінералів є досить гарні, ви маєте рацію. Візьмемо хоча б наш мармур. Забарвленням він не поступається перед найкращими мармурами світу.

Славі Спиридонов нахмурився, зітхнув, але раптом щось згадав і пожвавішав.

— Мало не забув! Це ж важливо, а я тільки тепер пригадав! Власне, я вас тільки заради цього й викликав, а ви відвернули мою увагу своїми держаками та ґнотами. Ви, товаришу Власев, справді іноді перебільшуєте. Не гнівайтесь на мене, ви ж знаєте, що я вас поважаю. Якби тільки ви не були таким жахливим педантом, то були б великим ученим, запевняю вас. Але ви не схожий на інших педантів, інакше, їй-богу, я не зміг би вас терпіти. Так… Про що ж ми говорили? А, пригадав! — він погортав свій блокнот, щось прочитав і запитав: — У вашій бригаді працює один молодий геолог на прізвище Андрій Андрєєв.

— Є такий, — відповів Вилю Власев.

Славі Спиридонов помовчав.

— Чи знаєте ви, що цей Андрій Андрєєв твердить, нібито минулого року…

— Що — минулого року?

— Ось заждіть!

Начальник встав і почав ходити по кімнаті.

— Він твердить, що в минулому році, — уявіть собі, — у тому районі, куди ви тепер направляєтесь, є сліди… Але ж які! Вгадайте.

— Певно, не ведмедя, — сказав Вилю Власев.

— Ведмедя! Якби він сказав мені, що бачив сліди слона, я б менш був здивований! Та що варті сліди якогось там слона чи навіть мамонта, коли хочете знати, в порівнянні з його відкриттям! Слухайте. Цей ваш юнак запевняє, що напав на сліди берила. Берил, розумієте? Чудесний, рідкісний мінерал, з якого здобувається метал берилій, вдвічі легший за алюміній. Це метал, про який мріють авіаконструктори всього світу! Зрозуміли?

— Я — хімік, — перебив його трохи ображено Власев. — Трохи знаю питому вагу і якість цього металу.

— Невже? — Спиридонов засміявся і розвів руками. — Але ж уявіть собі, — у нас є свій берил!

— Мені це важко уявити, — нахмурився Вилю Власев. — Я людина науки і фантазую мало.

— Ех ви! Безнадійний скептик і педант! Адже наука без фантазії — це птах з підрізаними крилами.

— Я скоріше голову собі оддам одрубати, ніж повірю так одразу, що в нас є берил! — палко вигукнув Власев.

— Ні, ви краще одрубайте тільки свій скептицизм, — засміявся Славі Спиридонов. — А голова хай лишиться. Вона не зайва. А в деяких випадках навіть корисна. Слухайте! Ось так, як ви тепер, так десять-двадцять років тому буржуазні вчені твердили, що в нас нема нафти, нема свинцю, нема цинку. Однак і нафту знайшли, і свинець, і цинк.

— Але ж берил — це вже зовсім інше, товаришу Спиридонов По-перше, берилових родовищ взагалі так мало в світі, що їх можна полічити по пальцях! А чим рідше зустрічається мінерал, тим менше певності, що ми знайдемо його тут, у нас. Правда? Коли міркувати логічно, це так. Ще ніколи, ніде й нікому не спадало на думку, що в Болгарії може бути берил. Далі, немає геологічних ознак, які свідчили б про можливість існування цього мінералу в нашій країні. Проаналізуйте ці три обставини, і ви переконаєтесь, що я маю рацію.

— Я геолог, товаришу Власев, і не визнаю теорії, яка б виключала всяку можливість того, що в надрах нашої землі є цей цінний мінерал. Припустімо, що є тільки якісь два-три проценти. Але чому не повірити, що ці припущення можуть бути виправдані? Чому? — я вас питаю.

— Якщо гіпотеза ґрунтується на серйозних фактах, то прошу — перевіряйте. У нас є параграф, за яким дозволяється виділяти кошти для проведення розвідувальних робіт. Якщо такий параграф є, значить, можна законно робити витрати, тобто досліджувати. Але це не значить, що ми повинні сліпо вірити всяким фантазіям. Пробачте, але цей Андрій Андрєєв, хоч, може, в нього і є певні здібності, фантазер першої категорії. Крім того, майте на увазі, що це людина молода. Ось що в мене записано про нього: «Комуніст. Любить читати у вільний час, переважно історичну літературу. Був футболістом». Чуєте, товаришу Спиридонов, — футболістом! «Хороший альпініст, витривалий. Дуже вправний, спостережливий. Однак захоплюється речами, які не мають відношення до його безпосередньої мети як розвідника». Зверніть увагу, товаришу Спиридонов, — захоплюється самостійними дослідженнями. Це я вважаю нігілізмом. Далі: «Дуже пристрасний у роботі, цілком покладається на свою уяву, а вона в нього надто розвинута». Бачите? Тому я записав: «Робити спеціальний аналіз його проб, а поки вони не дадуть цілком певного результату, вірити не більше як на 30–40 процентів». Ось так. Хіба я можу після всього цього серйозно ставитись до його марень про берил, як ви радите? Якби в нього виникла думка про залізо, свинець, олово — тоді інша справа. А то — берил! Це ж фантастика, марення, плід гарячкової уяви, надмірно розвиненої читанням.

— Геолог без фантазії — це півгеолога, — почав сердитися Спиридонов.

— Геолог, який не зважає на факти і на висновки, що випливають з фактів, взагалі не може бути геологом. — Вилю Власев розстебнув і другий ґудзик свого жилета, як завжди, коли йшов спати. — Але де ж ці факти, товаришу Спиридонов?

Спиридонов хотів йому відповісти різко, але передумав і промовчав. Дійсно, молодий геолог не подав ніяких проб, ніяких кристалів, він просто твердив, що натрапив на нібито надійні сліди, які говорять про можливість існування берила в районі, де бригада провадитиме досліди. Він тільки голослівне обстоював свою гіпотезу — і нічого більше.

Але в цій гіпотезі було щось величне, щось надзвичайно важливе для науки, для оборони країни, для народу. Така гіпотеза може з'явитись тільки у людини, з палкою уявою і сміливим серцем. Якщо смілива уява поєднується з тверезим науковим мисленням, чому не допомогти? Вилю Власев — досвідчений хімік з неабиякими здібностями, але скептик за вдачею, і йому здається фантастичним усе, що не доведено наочно, не підтверджено лабораторним аналізом. Але ж до чого призведе досліджувана справа, якщо завжди, в усіх випадках, потрібні «очевидні» матеріальні докази? З історії великих відкриттів нам відомо багато прикладів, коли тільки догадка, невиразні припущення відіграють вирішальну роль для дальшого успіху.

Справа в тому, чи справді молодий геолог Андрій Андрєєв — серйозний учений, а не честолюбець, що живе манією величі. Але якби він був таким, то, безперечно, розплескав би скрізь про свою гіпотезу, і вся Софія вже б говорила про берилій, про те, які реактивні літаки і стратосферні літальні апарати робитимуть з цього металу. Однак це було не так… Молодий геолог не був базікою. В одній невеличкій доповідній записці на двадцять рядків він скромно повідомляв про своє припущення, перелічував деякі з мотивів і просив допомоги.

І зараз, обдумуючи, що сказати Вилю Власеву, як розворушити його суху, емпіричну душу, інженер Спиридонов пригадав., свою першу зустріч з хлопцем. Цій зустрічі передувала коротка, але бурхлива сцена за дверима його кабінету. Він наказав посильному нікого не впускати до нього, бо мав якусь термінову роботу, а впертий відвідувач намагався зайти. Потім почувся шум, і в кабінет, вдарившись головою об одвірок, влетів молодий чоловік мало не двометрового зросту. Він був у спортивній сорочці, з засуканими рукавами, що відкривали мускулисті волосаті руки.

На його смуглявому вилицюватому обличчі з коротким носом блищали, немов електричні вогники, ясні сірі очі.

Інженер Спиридонов нахмурився — він любив сміливих людей, але нахаб не терпів. А цей вскочив до нього без піджака і з засуканими рукавами. Спиридонов хотів якнайрізкіше вичитати йому і тільки почав вишукувати слова, як раптом упізнав юнака, — це був геолог, і до того ж його підлеглий. Півтора року тому його перевели з шахтного відділу у геологорозвідувальний. Проте, оскільки його роздратування не стихло, та ще й з прочинених дверей було видно скуйовджену голову обуреного посильного, він суворим, холодним тоном запитав:

— Що вам потрібно, товаришу, і чому це ви заходите до мене в такому вигляді?

— Пробачте, — сказав здоровань і почервонів так, наче його облили окропом. — Вибачте, що турбую вас. Оцей чоловік, — він з дружньою посмішкою кивнув у бік посильного, — цей чоловік уже втретє мене затримує, не пускає до вас. Зрозуміло, він не винен, це ви йому наказали, і я не серджусь на нього. Але ж наша третя бригада в середу вирушає в дорогу. Ви ж розумієте, — не можна гаяти часу. Ось, — він вийняв портфель і витяг звідти якийсь папірець. — Тут я даю деякі пояснення. Прочитайте. Якщо вам здасться цікавим, подзвоніть мені. В кінці я написав свій номер телефону.

Він залишив аркуш, ледве чутно промимрив «до побачення» і позадкував до дверей.

Того ж дня, по обіді, інженер Спиридонов дзвонив йому по телефону шість разів, але весь час один і той же мелодійний голос відповідав: «Нема його, товаришу, ще не повернувся». Тільки біля десятої години вечора він почув у трубці його сильний баритон, і невідомо чому його душу переповнила справжня радість.

— Кому ви ще розповідали про ваші припущення? — запитав він.

— Спробував поділитися з колегами. Та вони поставились до моїх слів з великим недовір'ям. Сміялись, — мовляв, хіба один мінерал має зелений блиск? Є, сказали, майже сто таких мінералів… А перед товаришем Власевим, зрозуміло, навіть не заїкався. І, признатись, сам спочатку вагався. Почав думати, що натрапив на якийсь невідомий мінерал зеленого кольору… Тому й мовчав. Але останнім часом прочитав одну цікаву книжку про гірничу справу в наших місцях у стародавні часи. І те, що я прочитав, змусило мене повірити, що я справді відкрив сліди берила.

— Принесіть мені детальний картографічний ескіз місцевості, де, за вашим припущенням, має бути цей мінерал, — звелів Спиридонов. — І нікому ні слова, ясно? Не варто передчасно зчиняти галас з цього приводу.

— Мені це і на думку не спадало, — засміявся молодий чоловік.

Наступного ранку, після розмови з молодим геологом, Спиридонов викликав до себе помічників Вилю Власева: Павла Папазова і спеціаліста по кольорових металах, мінералога Арсова.

Парторг Павел Папазов був спеціалістом в галузі хімії, як і Вилю Власев. І зовнішністю, і вдачею вони були цілковитою протилежністю один одному. Папазов був високий і стрункий чоловік, завжди чисто поголений; спиртних напоїв він не вживав, одягався добре — зі смаком і скромно, взуття, протерте суконкою, виблискувало, його відкрите красиве обличчя, на якому привітно сяяли спокійні сині очі, приємний голос і невимушено-просте ставлення до будь-яких турбот і тривог — все це схиляло до відвертості, викликало почуття симпатії навіть у людей, знайомих з ним кілька днів. Старий член партії, він до Дев'ятого вересня був у в'язниці.

Коли бригада була в поході, Папазов добровільно брав на себе обов'язки санітара: перев'язував, давав ліки хворим, пильно стежив за тим, щоб працівники не нехтували своїм здоров'ям. Він був улюбленцем усієї бригади. Тільки Вилю Власев тримався з ним холодно, майже офіціально і завжди звертався до нього на «ви». Та оскільки всі добре знали його потайну, нетовариську вдачу, то це нікого не дивувало.

У спеціаліста по кольорових металах Ігната Арсова — високого, сухорлявого чоловіка років сорока — було смугляве обличчя з орлиним носом, тонкими, ледь помітними губами і квадратним кістлявим підборіддям. Рухливий, спритний і неспокійний, він рідко сидів на місці: в нього ніби під ногами горіло. Вдача в нього була надто люб'язна; він часто надокучав колегам своєю надмірною догідливістю, невгамовним прагненням усім чимсь допомогти, прислужитися. А як, боронь боже, хтось захворіє, особливо в поході, то він носив його рюкзак, знаряддя, кип'ятив для нього чай, прибирав і підмітав у його палатці, пильно стежив за вживанням ліків, ніби створений був для того, щоб доглядати за хворими.

Ігната Арсова вважали досвідченим спеціалістом: за останні два роки він відкрив кілька родовищ міді, цинку й олова. Та як тільки заходила розмова про його особисті заслуги, він червонів, як дівчина, ніяковів, тікав, сердито й ображено махаючи рукою, і палко заперечував:

— Усе це дурниці. Я нічого не відкрив і не брав ніякої участі в цих роботах. Людина відкриває щось, коли до цього прагне свідомо, із заздалегідь виробленим планом. А я що?.. Я випадково, зовсім випадково натрапив на руду, сліпо… Запевняю вас, саме так. Якщо хтось і має заслуги в цьому відкритті, і нагороди заслуговує, то це наш керівник — товариш Власев, тому що ми працювали за його планом. Нагороди заслуговує і товариш Папазов, під чиїм безпосереднім керівництвом всі ми діяли. Заслуга, взагалі, належить нашим керівникам, а я просто випадковий виконавець. Кожний інший на моєму місці відкрив би те ж саме, що відкрив і я.

Всі, хто близько знав Арсова, бачили, що його надмірна скромність набрала хворобливого характеру. Він часто називав себе «неуком», «слугою», «сліпим знаряддям» випадковості, нікчемою, якій пощастило і т. п. Одного разу, в таборі під Бакарланом, Арсов був у пригніченому настрої і зробив дивне признання:

— Знаєте, — сказав він, — у мене якесь жахливе почуття: мені здається, що мій мозок безперервно скручується. Щодня, щогодини, — і вдень, і вночі, — в черепі моєму створюється жахлива порожнеча. І я думаю: що ж це за порожнеча, що в ній є? Повітря? Пара? Я багато думаю над цим.

Вилю Власев рідко говорив з Арсовим, і то тільки в службових справах. Він морщився, бо не терпів його м'якого шипучого голосу, уникав зустрічатися з ним поглядом, але завжди прислухався до його порад, — цінив як спеціаліста. Кілька разів начальник брався записати його характеристику в свій блокнот, та ніяк не міг: образ цієї людини не підпадав під відомі йому «показники» і проценти, не вкладався ні в які певні і точні формулювання.

А Павел Папазов полюбив Арсова, навіть зробив своїм помічником у партійних справах. Він захоплювався його скромністю, ретельністю, вважав взірцем бездоганної дисциплінованості. Парторг доручав йому робити доповіді, збирати членські внески, висунув своїм заступником. Все це Ігнат Арсов виконував дуже сумлінно. Часто писав характеристики на комуністів бригади, і Павел Папазов дивувався: «Наче писав моєю рукою і дивився моїми очима!»

— Дуже радий, — злегка вклонявся у відповідь Ігнат Арсов. — Ви ж навчили мене вірно бачити, суворо і об'єктивно оцінювати. Тим, чого досяг, я зобов'язаний тільки вам.

Минулого року восени Арсов відкрив поклади мідної руди, але й це своє відкриття приписав Папазову.

— Я працював за його вказівками, — твердив він.

Папазов не пригадував, чи справді давав Арсову якісь «вказівки», але чомусь не заперечив, змовчав і прийняв уже як належне. Це принесло йому славу, а згодом — підвищення по службі. Після цього випадку вони стали нерозлучними друзями.

Минулої осені, коли Андрій розказав про свою догадку щодо берила, Павел Папазов покликав свого друга і без зайвих слів спитав:

— Що ти думаєш з цього приводу?

Ігнат Арсов довго мовчав.

— Дозвольте відповісти через кілька днів, — нарешті відповів він.

Минув тиждень, десять днів. Ігнат Арсов чомусь їздив у Софію. І от одного вечора він сам заговорив про Андрія.

— Ви мене питали, що я думаю про його гіпотезу? Скажу: наївна фантазія.

— Так, все це так, — усміхнувся Папазов. — Фантазія, зрозуміло. Однак це хороше, коли люди захоплюються великими ідеями. Як це красиво і благородно!

І тут вперше Ігнат Арсов заперечив йому.

— Такі захоплення — марнування часу, — сказав він. — Я б на вашому місці його приборкав.

Ці слова пригадав Папазов того ранку, коли обидва стояли біля столу Славі Спиридонова.

— У вашій бригаді є один молодий геолог, — почав начальник. — Звуть його Андрій Андрєєв! Яка ваша думка про нього?

Павел Папазов крадькома глянув на свого приятеля, кашлянув і вимушено весело відповів:

— Андрій?.. Прекрасний хлопець! В свій час він був центром нападу в студентській футбольній команді.

При цих словах по обличчю його товариша промайнула задоволена, схвальна посмішка.

— Я вас не питаю про його спортивні якості, товаришу Папазов. Чи центром був він, чи крайнім. — Славі Спиридонов любив і розумів футбол. — Зараз мене цікавить не це. Я вас питаю про інше і певен — ви догадуєтесь, про що саме.

— Як вам сказати, це людина нового типу, — почав якось невпевнено Папазов. — Якщо захоплюється, то захоплюється цілком.

— Симпатична людина, — сказав Ігнат Арсов і вклонився.

— Говорив він вам про берил, про мінерал берил? — запитав їх Спиридонов, раптом підвівшись. — Про це я вас питаю, і відповідайте мені прямо, без викрутів.

Ігнат Арсов зітхнув.

— Звичайно, говорив, скільки разів! — засміявся Папазов, але було помітно, що в цей момент йому не до сміху. — У кожної людини є іdée fіxe. Якась манія, — продовжував він. — Що поробиш? У нашій бригаді є один геолог на прізвище Зюмбюлев, завзятий мисливець. Так він розповідав, що одного разу в лісі бачив, як його собака грався з вовком у довгої лози.

— Яка ж ваша особиста думка про справу з берилом? — раптом запитав, нахмурившись, Спиридонов.

— Та що тут думати! Це благородний ентузіазм, мрії, марення. Я тут абсолютно нічого поганого не бачу: молодість всюди шукає прекрасного.

Ігнат Арсов стиха кашлянув.

— Товариш Папазов має на увазі прекрасне в лапках.

— Ви не знаходите і зернинки ймовірності в цих його гіпотезах?

— Мабуть, зернинку ймовірності можна знайти навіть у вимислах божевільних, — поспішив відповісти Ігнат Арсов.

— Значить, ви, товаришу Папазов, упевнені, що все це — божевілля. Так?

— Я? — Павел Папазов почухав лоб, помовчав. — О, ні! Я не говорив подібних речей. Я завжди прихильно ставився до мрій молоді. Ви спитайте Андрєєва. Я не тільки не докоряв йому, а, навпаки, допомагав у міру своїх сил.

— Все це абсолютно вірно, — відповів Ігнат Арсов. — Товариш Папазов завжди ставився з благородною поблажливістю до фантазій цього юнака.

«Ясно, ці люди не вірять у гіпотезу про берил, вважають, що все це даремна справа, — подумав Спиридонов. — Але в усякому разі вони добре ставляться до зусиль юнака, особливо Папазов».

— Побачимо, — сказав він. — Я йому сказав, щоб він представив мені детальний геодезичний ескіз району, де, на його думку, можна припустити наявність слідів берила. Я зрозумію з ескіза, наскільки серйозна ця людина, яка відкрила берил, і чи справді вона щось відкрила. Ви вільні.

Так розвивалась «берилова» історія до цього часу.

І ось тепер Вилю Власев сидів перед ними і похмуро дивився у свій блокнот. І він, і Павел Папазов сприйняли гіпотезу Андрєєва як дивну фантазію, плід палкої уяви. Та коли перший ставився до подібного роду «марень» явно непримиренно, то другий — терпимо, як до наївного, але красивого пориву, властивого молодості.

«Я зрозумію з картографічного ескіза, чи є хоча б частка вірогідності в цій справі», вирішив Славі Спиридонов і послав кур'єра по Андрія.

На цей раз молодий геолог був зовсім не такий, як у свій перший візит. Він був одягнений в темний піджак, що робило його вищим і підкреслювало могутню статуру.

Інженер Спиридонов запропонував Андрєєву сісти і якусь мить любувався його атлетичною постаттю, молодим рум'янцем. Потім спитав прямо, без зайвих слів:

— Значить, ти віриш, що в цьому районі є сліди берила, правда?

— Вірю, — упевнено відповів Андрій, прямо глянувши у вічі начальникові. І знову повторив: — Вірю.

Вилю Власев багатозначно кашлянув.

— Скажи, — промовив він, — який тут процент ймовірності? Хоч один є?

— П'ятдесят один процент, — спокійно відказав Андрій.

Вилю Власев розкрив рот і широко розставив короткі руки. Він і слова не міг вимовити від подиву і тільки похитав головою, наче лікар біля ліжка безнадійно хворого.

— Що ви маєте на увазі: поклади, пласти, жили? — тихо спитав начальник.

— Я маю на увазі сліди, які дають підставу робити висновок, що колись, у давнину, в цих місцях будували шахти для добування смарагдів. В той час звичайний берил зовсім не цінили, шукали тільки кришталевий. Однак, я гадаю, що там, де є кришталевий, там повинен бути і звичайний.

— Тобто… ви бачили кришталевий берил… так я вас повинен розуміти? — Славі Спиридонов підвівся з-за столу. — Бачили смарагд?

— Це йому приснилось, — засміявся Вилю Власев. — Щось подібне бачив уві сні. А потім йому здалося, що це дійсність. Взагалі, це… казка з тисячі і однієї ночі!

— Чекайте, чекайте! — обірвав його Спиридонов. — Ви, значить, бачили смарагд? Прозорий, кришталевий берил? Чому ж не принесли шматочок, щоб показати?

— Я бачив щось подібне до кришталевого берила, — сказав Андрій. — За кольором, за м'яким блиском. Але я не зміг здобути ні піщинки, бо цей камінь лежав над головою на висоті більш як три метри. Не було чим і як відламати його. Та я й не був певний, що це дійсно кришталевий берил. Інші мінерали, якщо дивитися здалека, мають той самий колір. Вдруге мені не довелось побувати на тому місці, оскільки бригада вирушила на інший об'єкт.

— Вигадки! Видно, що начитався книжок, — почав сердитись Вилю Власев. — Хто зна, яка стародавня історія запаморочила тобі голову.

— Я позначив те місце на картографічному ескізі, — сказав Андрій.

— Дай його сюди! — в один голос вигукнули обидва вчені.

— А без ескіза ви мені не вірите? — усміхнувся Андрій. — Невже я схожий на шахрая, на людину, що свідомо обдурює?

— Деякі жінки схожі на ангелів, а душа їх чорніша, ніж у чортів, — сказав Вилю Власев. — Зовнішності я не вірю.

— Дайте ескіз! — інженер Спиридонов простягнув руку.

— Треба більше вірити людині, ніж паперам! — сумно всміхнувся Андрій. — А втім, — ось, дивіться!

Він розкрив свій портфель, вийняв м'яку коричньову папку і поклав на стіл.

— Я знаю в цьому районі кожну видолинку, кожну висоту, ти мене не заплутаєш, — погрозив йому пальцем Вилю Власев.

І тут трапилося щось зовсім несподіване, дивне, про що згадувалось уже на початку цього розділу.

Вилю Власев і інженер Спиридонов розкрили папку і жадібними очима вп'ялися в різнокольорові топографічні знаки. Минуло дві хвилини, три — чути було тільки їх посилене дихання, шарудіння пальців по гладенькому паперу для креслення.

Вилю Власев майже встромив ніс у креслення, а інженер Спиридонов випростався і з застиглим обличчям ледве чутно прошепотів:

— Це шифр… чи що?

— Який там шифр, — засміявся Андрій. — Це ж зовсім ясний геодезичний ескіз, зроблений за точним топографічним планом. Всі пояснення дано в легенді.

Вилю Власев неприємно хрипло захихикав.

— От шахрай, так шахрай, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Я так і думав. Хлоп'ячі легковажні вигадки.

По його обличчю промайнула невиразна тінь смутку.

— Як тобі не соромно так жартувати з нами, дорослими людьми? Хіба ж так годиться? Ми ж твої вчителі, як можна?

— Але в чому справа, що таке? — запитав здивований Андрій.

Інженер Спиридонов гнівно глянув на нього і стиснув зуби так, що на щоках заходили жовна.

— Ану прочитай нам цю легенду! Вголос! — наказав він, поманивши його пальцем.

Андрій нахилився над аркушем, і йому потемніло в очах. Це був звичайнісінький топографічний ескіз без будь-яких геодезичних значків, поцяткований червоними кружечками. Що тут сталось? Чи це не сон? Учора він до пізньої ночі працював над цим планом і добре пам'ятав, що зазначив навіть розрізи шарів і тільки два пункти відмітив червоними кружечками. Та ніби якась магічна сила стерла всі геодезичні позначення, нанесла на карту з десяток червоних кружечків і його почерком написала довжелезну легенду.

Це був не його план!

Андрій витер холодний піт, що проступив у нього на лобі, і, наче крізь сон, почув злий голос Спиридонова:

— Читай!

І Андрій почав по складах читати:

— Перший номер… хороше водоймище для купання… Другий номер — тут розводиться форель… Номер третій: є пісок, зручний для пляжу… Четвертий номер: звідси до пивної «Зелений рай» — чотири кілометри.

Гарячий клубок став поперек горла Андрієві, і він замовк.

— Ну, що скажеш? — накинувся на нього Спиридонов. — Оце і є твої зелені смарагди?

«Що ж трапилось? — гарячкове думав Андрій. — Я цього не писав. Невже вчора в мене був припадок божевілля?»

— Трапилась якась незбагненна помилка, — сказав він кволим, наче не своїм голосом. — Цей план — не мій… тобто не той план, який я зробив.

В цю мить у глибині його душі прокинувся інстинкт самоохорони, бажання оберегти свою честь від ганьби. Це збудило в ньому силу боротися.

— Я принесу вам справжній план. Вчора до півночі я креслив його. Ось зараз.

І він кинувся до дверей.

— Слухай! — пролунав бас начальника. — Якщо за годину не принесеш ескіз, який мені пообіцяв — не смій показуватись мені на очі! Зрозумів?

Андрій не відповів. Він грюкнув дверима і швидко попрямував до виходу. Він ішов ніби уві сні, почуваючи себе в якомусь фантастичному світі, в світі привидів.

— Гляди, гляди! — стурбовано похитав головою Вилю Власев. — Чорт його знає, на що це все схоже! І дивно, і безглуздо, і образливо, аж далі нікуди… Такого я не міг чекати, навіть якби був поганої думки про нього. Коли ж он воно що… От до чого може дійти юнацька легковажність — честолюбне прагнення сенсації, слави!

Обличчя Власева, до цього роздратоване і зневажливе, набрало сумного і винуватого виразу, наче його самого спіймали на брехні.

— Заплутався бідолаха, наче муха в павутинні, — продовжував він. — Хіба він передбачав, що ви справді будете вимагати в нього очевидного доказу цієї смарагдової гіпотези! Він розраховував до останньої секунди, що ви повірите його чесному слову і не захочете глянути в цей безглуздий ескіз… І справді, які докази він може вам дати? Ніяких! Це так. У нього просто хвороблива уява і більше нічого. Але про всякий випадок він поклав якусь папку в свій портфель, щоб, коли ви його запитаєте: «Чи маєте ви уявлення, де приблизно знаходяться ці берилові родовища?» — відповісти: «Звичайно», — і стукнути пальцем по обгортці папки. Значить: «Я все уточнив, відмітив, але ви, будь ласка, не утруднюйте себе перевіркою, бо цим ви мене образите. Ви повинні вірити людині! Беззастережно довіряйте мені і накажіть товаришу Власеву дати мені спокій і дозволити мандрувати, де я схочу». Абсолютно так. Так… Ви скажете: «А що ж це за ескіз? Його ж він сам поклав у свій портфель!» Простодушний, він не подумав, що ви будете більш наполегливим, що ви справді захочете подивитись на його знамените творіння. Взагалі, це неприємна історія. Я, відверто кажучи, хоч як скептично настроєний щодо молоді, але про цього хлопця був кращої думки… Берил! — Вилю Власев зітхнув і махнув рукою. — Пусте діло, фантазія!

— Все це ще невідомо! — сказав начальник і стомлено пригладив посивіле волосся. — Уявіть собі, що він дійсно випадково поміняв ескізи. Поклав у портфель не той ескіз, який я в нього просив. Коли папки однакові, це завжди може трапитись. Ви схильні в усякій помилці бачити злочин. А так не можна… Молоді люди менш передбачливі, ніж ми, старі, повірте! Наївність, нестриманість, палка уява, поспішність, — все це менш небезпечно, ніж користолюбні розрахунки деяких «зрілих» хитрунів.

Славі Спиридонов закурив цигарку, задумливо подивився на кучеряві кільця диму, потім несподівано стукнув вказівним пальцем по склу на столі і рвучко подався вперед.

— Якщо випадок з ескізом виявиться обманом, якщо те, що ви кажете, — правда, я вас прошу, товаришу Власев, не проявляйте тоді ні крихти поблажливості до цього юнака! Якщо він вдруге спробує обдурити когось своїми вигадками, зразу ж доповідайте мені, і я його вижену з роботи, як найостаннішого шахрая і брехуна!

— Що ж, нехай так! — Вилю Власев почухав потилицю. По його обличчю якось мимоволі розлилась ледь помітна посмішка.

— Хоч би він приніс цей проклятий план! — сказав він, зосереджено дивлячись на свої ноги. — Хоч би… на цей раз сталось якесь чудо… Краще б я помилився!