РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На вулиці ще світло, але перші сутінки вже підсинили повітря. Ще трохи, й настане таємнича й смутна вечірня пора.

Насилу вибравшись із густого натовпу на вулиці Георгія Димитрова, я нарешті вийшов на площу перед Мавзолеєм. Колись тут була тісна вулиця, що відділяла Міський парк від Палацового парку. Потім ішов крутий поворот, і очам відкривався відомий бульвар Царя-визволителя, що починався від тісної вітрини ресторану «Еліта», традиційною прикрасою якої було смажене порося з лимоном у пащі. Цей заклад так і лишився для мене пекучою загадкою, оскільки мені ніколи не щастило зазирнути у двері з віконечками — вони завжди були закриті білими завісками.

Далі містилися кафе-кондитерські, вітрини яких широко відкривалися поглядам перехожих. Тільки завдяки цьому кафе мали успіх, бо люди приходили туди, щоб показати себе. На відтинку менше двохсот метрів скупчилися усі чотири люксові кондитерські міста — «Болгарія», потім «Савой», «Софія», а навпроти їх — «Цар-визволитель». Отак я, ще зелений юнак, вдосконалював свою освіту: і грошей не тринькав, бо їх не мав, і часу не гаяв. За вітринами тих закладів збиралися, немов у чотирьох величезних акваріумах, найвельможніші представники мешканців міста. У «Болгарії» перед давно висохлими чашечками по випитій турецькій каві здебільшого розводили теревені політикани й аферисти. Тут звичайно показувалися світові й іноземні гості, які вносили певну екзотику в атмосферу місцевих пліток. За гостей найчастіше були колись відомі, а тепер забуті артисти та різноманітні шпигуни, що мандрували по Сходу як лектори. Іноді, коли при вході до «Учительської каси»[9] з'являлося оголошення «вхід вільний», юнацька цікавість заводила мене туди послухати когось із тих лекторів. Якось американський мислитель виголосив бесіду про «Християнську науку, або шлях до спасіння», іншого разу відставний полковник Інтелідженс-сервіс вельми захоплююче говорив про «Джона Мільтона, або тугу за втраченим раєм», маючи на увазі, певно, втрачений англійський вплив на Сході.

Публіка в «Савої» була ще мальовничіша. Тут переважали жінки. Вони сиділи в недбало-елегантних позах. Їхні ноги в блискучих оранжевих панчохах, здавалося, були вилиті з міді й дбайливо відполіровані. Натомість обличчя були дуже білі, неймовірно білі, оскільки в ті часи пудру не економили. І на тому борошняному тлі вирізнялися страхітливо червоні уста, вимальовані неодмінно у формі серця а ля Марта Егерт чи якоїсь іншої кінозірки.

Наступний акваріум — «Софія» — мав три поверхи. Його завсідниками була молодь, мамині синки й доньки, адже тут грав оркестр і танцювали. У «Царі-визволителі» панувала нудота: письменники, художники й усякі інтелектуали, деякі з них, певно, зранку добували гроші на єдину чашечку кави і потім смоктали її протягом дня.

Пожвавлення панувало й на самому бульварі. Хлопці і дівчата рухалися двома зустрічними потоками, критично обдивляючись одне одного. Чулися уривчасті репліки: «Де будете увечері?» «Дай п'ятірку до завтра», «Підкинь якусь копійчину». В натовпі шмигали малі продавці газет, вигукуючи до хрипоти: «Нова перемога Роммеля», «Самогубство двох закоханих на Горнобанському шосе», «Від завтра — новий режим на олію і цукор». А повз тротуари мчали «мерседеси» нуворишів і сіро-зелені «оппелі» німецьких офіцерів, власники яких мали вволю бензину.

Я звернув на вулицю Раковського, дивуючись, чому це на мене ринула уся ця ретроспекція минулого. Причина, очевидно, в тому, що я йшов на зустріч до одного з героїв того минулого — до якогось Лазара Танева. Я завбачав, що він давно вже позбувся колишнього блиску. Точнісінько, як і заклад, що повз нього я саме проходив: колись це був розкішний «Максим-бар», а тепер тут, напевне, буденна їдальня для службовців.

Сутінки дедалі густішали. Я йшов серед молоді, якій було байдуже до мінливої історії вулиць. До спогадів минулого долучалися неприємності сучасного. Взагалі на серці мені було важко, як ото учневі, що йде до школи, не приготувавши уроків. Танев, мабуть, хитрий лис, а я йду до нього, не знаючи як слід його хитрощів. Такі імпровізовані зустрічі, звичайно, не дають бажаних наслідків: замість примусити чоловіка розкритися, ти можеш його завчасно сполохати, і він постарається все замаскувати. Але, на жаль, іншого виходу нема. Коли в меню стоїть тільки тушена квасоля, даремно питати індички з каштанами.

Лис жив у старому солідному чотириповерховому будинкові неподалік од центра. Займав квартиру в бельетажі. До того ж був оточений жінками, про що свідчила табличка на дверях:

Лазар Танев — дзвонити 1 раз

Віра Танева — дзвонити 2 рази

Мімі Петрова — дзвонити З рази

Дзвоню згідно з вказівкою один раз і, чекаючи, розглядаю електровимикач. Він старомодний, навіть добряче пошарпаний, але цілком справний. Небезпеки стати жертвою електричного струму немає. Зате небезпека чигає з іншого боку: на сходах сильний протяг. Це змушує мене вдруге натиснути кнопку. Нумо, покваптесь, пане Танев.

Танев, одначе, зовсім не поспішає. Дивно. Наскільки пригадую, він нічого не заборгував мені. Хіба що кілька дрібних пояснень. А от не відчиняє.

«Пусте, — сказав я собі, — діятимемо за порядком номерів». І втретє натиснув дзвінок, але тепер уже двічі. За мить почувся чіткий цокіт жіночих каблуків, клацнув секретний замок, і на порозі з'явилася гарна молода жінка.

— Товаришка Танева?

Жінка кивнула і трохи наполохано огледіла мене, може, тому, що світло на сходах уже погасло і моя фізіономія, певно, видалася їй у темряві дещо сумнівною. Я постарався заспокоїти господиню, показавши їй своє посвідчення.

— Мені потрібна маленька довідка…

— А саме?

— Чи не можна зайти до господи?

— Чому ж ні, прошу!

Жінка відступила, даючи мені дорогу, однак обличчя її не виражало захоплення. Я машинально торкнувся своїх щік. Борода ще не виросла. Цікаво, чим я не сподобався цій дамі?

Ввійшли у просторий хол. Частину його відгороджено оксамитовою оливково-зеленою завісою. Решту приміщення займали дорогі й громіздкі меблі тридцятих років, поліровка яких свого часу також, очевидно, була оливково-зеленою, а тепер стала якогось невизначеного кольору. Люстра під високою стелею темна й запорошена. В кутку під величезним рожевим абажуром, пістрявим від коричневих плям, мерехтіла лампа. На стінах — один проти одного — два великі альпійські пейзажі з дивовижно червоними від заходу сонця глетчерами. Пошлість і несмак водночас. Дух старого, перепрілого відчувався в холі. Тут неначе застоялися запахи міщанської ситості й давніх гулянок. Далі, крізь прочинені двері, видно яскраво освітлену кімнату. Господиня ввела мене саме туди. Хол і світлу кімнату відділяли тільки двері, але, переступивши поріг, людина потрапляла з однієї кліматичної зони в іншу. І причина не тільки в тому, що кімнату добре зігрівав електричний камін. Стіни свіжо пофарбовані у світло-зелений колір. На одній висіла під склом чимала репродукція — соняшники, що, як на мої пізнання в малярстві та коли повірити підписові, належать пензлеві Ван-Гога. Низька шафа, ліжко, маленький письмовий стіл і чотири табуретки — усе з білого дерева. Світло, привітно, дихається вільно.

На письмовому столі величезний букет білих хризантем, розкриті книжки. У попільниці димилася цигарка.

Ці подробиці, а також невдоволення господині дали мені змогу пожартувати:

— То кажете, тільки-но людина сіла працювати, а тут приходить якийсь бовдур і заважає їй… Чи не так?

Танева легко усміхнулась, і я вловив, що крига почала танути.

— Так, саме так. Виключивши, звичайно, епітети.

Вона помітила, що я зацікавлено розглядаю меблі, і додала:

— Якщо вам подобаються, можу дати адресу кооперативу.

— Мені подобаються. Крім табуреток.

— А табуретки ні? Чому? Приємна оббивка.

— Про оббивку нічого не скажу. Але що то взагалі за сидіння — табуретка? Немає спинки, ні на що навіть обіпертися?

Зате займає менше місця. І, найголовніше, дешеві.

Найдешевше, — сказав я, — сидіти по-турецькому на підлозі.

— Навпаки, це страшенно дорого, — знову всміхнулася Танева. — Треба мати м'який килим. — При цих словах вона взяла цигарку з попільниці й поспішила до дверей: — Вибачте, я на хвилинку… Поставлю воду…

Лишившись на самоті, я підійшов до письмового столу, зазирнув у розкриті книги, потім сів на ту жахливу конструкцію, що зветься табуреткою. Та-ак. Читають люди. І неабищо — книжки з медицини. Як і я колись. Не пам'ятаю, чи говорив я вам, але після футбола й скрипки медицина була моїм третім уподобанням. Мало не стала професією. Як і перші дві.

— Я хочу вивчати медицину, — заявив я, коли мені запропонували зайнятися криміналістикою.

Чоловік, який тоді розмовляв зі мною, уважно подивився на мене:

— Чому саме медицину?

— Хочу лікувати людей… бути корисним для них…

— В такому разі, все гаразд: у нас ви теж будете корисним і лікуватимете.

— Ви займаєтесь злочинами, — заперечив я непевно.

— Так. Як лікарі хворобами. Ви лікуватимете не окремого пацієнта, а піклуватиметесь про гігієну цілого суспільства. Ви оберігатимете його від пухлини злочинів. А коли пухлина. виявиться злоякісною, допоможете її вирізати.

Слова чоловіка звучали красиво. Але медицина була мені кращою.

— Мені здається, що ви не лікуєте, — мовив я ніяково. — Ви, скоріше, санкціонуєте.

— Хірург теж санкціонує, — всміхнувся чоловік. — Що не перешкоджає йому бути лікарем. І, нарешті, характер будь-якої професії залежить, певною мірою, й від того, хто як ставиться до неї. Коли вже йдеться про спеціалістів, які тільки санкціонують, то ми маємо тут доволі тих, хто лишився від минулого. Вони озброєні досвідом і знаннями, яких бракує, скажімо, вам. Вони зразкові криміналісти, але буржуазного типу. А нам потрібні криміналісти іншого типу. Не такі, які тільки ставили б небезпечні пастки на злочинців, а люди з новою мораллю, що прагнуть «лікувати».

Я зробив ще дві-три спроби викрутитись, проте неясно відчував, що відступаю.

— Чи не міг би я, принаймні заочно, вивчати медицину, відвідуючи практичні заняття? — запитав я врешті, усвідомлюючи, що це запитання рівнозначне капітуляції.

— Ніхто не заперечуватиме, — усміхнувся чоловік, — якщо стане сили робити обидві справи, це тільки на краще…

Проте в його усмішці була недовіра, яку я збагнув через кілька днів. На прощання чоловік підвівся з-за столу і сказав, потискуючи мені руку:

— Особисто я сумніваюсь, щоб ви присвятили себе медицині. Здається, від цього моменту питання вашої професії вирішене. І все-таки ніколи не забувайте, що ви хотіли стати лікарем.

Відтоді минуло майже двадцять років. Мені тоді теж було майже двадцять. А коли людина чує щось у такому віці, то запам'ятовує надовго.

Отже, і з третьої мрії нічого не вийшло. Шкода тільки, що вона не вивітрилася так швидко, як дві попередні. Не тільки не вивітрилась, а й досі рана іноді трохи кровоточить. Наприклад, коли я бачу в когось на столі розкриті книжки з медицини. Одначе кінець кінцем, може, це й на краще. Аби не трапилось як із Сираковим. Бути посереднім лікарем, а все життя думати, що міг стати геніальним хірургом, який пересаджує серця й оживлює мертвих через десятки годин після смерті.

— Даруйте, — сказала Віра Танева, повернувшися до кімнати з тацею в руках. — Я приготувала чай. Вип'єте чашечку?

— Чай? — перелякався я. — Невже я схожий на хворого?

Віра обережно поставила тацю на стіл.

— Ви п'єте чай тільки тоді, коли хворієте?

— Мушу зізнатися, що й тоді не п'ю. А втім, нічого, налийте. Слід виконувати поради лікаря. Ви ж лікар, правда?

Віра ствердно кивнула, наливаючи чай з порцелянового чайника.

Перше враження не обмануло мене: господиня справді гарна. Спокійне й світле обличчя. Поводиться невимушено, без кокетства. Взагалі багато приємних зовнішніх даних. І все-таки вона досить далеко від Перніка і, зокрема, від однієї мешканки того міста.

— Скільки цукру вам покласти? — запитала Віра, піднявши очі.

Я завагався.

— Покладіть скільки хочете. Адже я казав, що не маю досвіду в цій галузі. Так куди поїхав ваш дядько?

— Він мені не дядько, — відповіла Віра, подаючи чашку.

— Ну, гаразд, родич. Словом, Лазар Танев.

— Припускаю, що в провінцію.

Віра сіла до столу, розмішала чай і ковтнула з такою насолодою, ніби чай не тільки за кольором, але й за смаком нагадував коньяк.

— Чому припускаєте? — запитав я, механічно помішуючи ложечкою.

— Бо казав, що їде в провінцію.

— І все-таки ви не певні, а тільки припускаєте…

Я, мабуть, уже добре розмішав свій чай. Отже, міг поставити чашку на тацю й закурити.

— А чи ви завжди вірите тому, що вам кажуть люди? — спитала Віра, стежачи за моїми незграбними рухами.

Побачивши, що я дістаю пачку цигарок, господиня послужливо подала мені попільницю й знову взялася до своєї чашки. Просто дивно, яку втіху мають люди, наповнюючи себе гарячою водою.

— Облишмо мене, — відповів я й закурив. — Моя недовіра — щось подібне до професійної деформації. Але лікарка… До того ж по дитячих хворобах…

— Лікарі по дитячих хворобах — не діти.

— Згода. Отже, ваш родич казав, що їде в провінцію, але ви не певні того. Чи можете пояснити, звідки походить ваша недовіра до близької людини?

— Ви надто поспішаєте з висновками, — зауважила Віра і наче посміхнулася.

— Хіба я помиляюсь?

— Ні…

— Тоді?

— Ви маєте слушність. Але надто просто ставите питання про найскладніші речі. Як я можу двома словами відповісти, звідки походить недовіра, що накопичувалася в мені протягом років?

— Хто ж вас примушує відповідати двома словами? Я не збираюся лічити ваші слова. Саме сьогодні я зовсім випадково маю досить часу. Отож розкажіть спокійно все, що знаєте про вашого родича, відколи оселилися тут — як він живе, коли й чому поїхав…

При цих словах я знову видобув з кишені пачку цигарок і запропонував господині, аби наша розмова була дружніша. Віра поставила порожню чашку на тацю, взяла цигарку й закурила. Потім допитливо подивилася на мене:

— Чи не попався на якійсь махінації?

— На якій махінації?

— Звідки я знаю? Якщо ви прийшли…

— Якщо прийшов, значить, маю на те причини. А свідома громадянка має виконати свій обов'язок. Отже?

— Не знаю, що саме вас цікавить. Я знайома з Таневим три роки. Переселилася сюди за рік до закінчення інституту. Доти тільки чула, що в мене є родич. Ніколи його не бачила, і ніколи мені й на думку не спадало шукати його. Багато років тому він посварився з моєю матір'ю. Знайшов мене сам: мав вільну кімнату і хотів відступити мені, просто так, без грошей, аби йому не підселили чужих людей. Моя мати живе у Відині на учительську пенсію і майже зовсім не могла допомагати мені, так що я перебивалася тільки на стипендію. Пропозиція Танева здалася мені спокусливою. Але тоді навіть і питання не виникло: звідки таке піклування про бідну родичку? А втім, я швидко його розкусила. Він любив, як сам казав, «молодий світ», а до мене, зрозуміло, приходили подруги. Танев розважав нас анекдотами, частував цукерками й коньяком, аж поки я не пояснила йому, що оселилася тут не для того, щоб влаштовувати йому журфікси, а щоб учитися, і якщо йому потрібні гості, хай запрошує їх до себе. Він, очевидно, тільки на те й чекав, бо відтоді справді почав запрошувати моїх приятельок…

Я пригасив цигарку і після короткої паузи закурив нову.

— Отже, чарівний кавалер… — зауважив я.

— Чарівний? А ви його бачили?

— Тільки на фотографії, — признався я.

— От коли побачите в натурі, зрозумієте, який він чарівний. Уся його чарівність — у грошах. З жінками завжди гойний. Виставляє закуски й пляшки, заводить грамофон… Є дівчата, яким тільки того й треба… Проте я щось не пам'ятаю, чи він причарував когось, окрім, може, Мімі…

— Мімі? — повторив я. — Її прізвище є на вхідних дверях?

Віра ствердно кивнула.

— Так. Вона аптекарка. Непогана дівчина… втім, яка вона дівчина… вже майже тридцять. Але трохи…

Господиня багатозначно покрутила рукою біля скроні.

— Балахманна… — допоміг я.

Віра знову кивнула.

— І крім того, має певний талант причаровувати старих. Схожа на біблійну Сусанну.

— Вибачте, — сказав, — але я слабий у біблії. Не міг завершити цей курс.

— Сусанна, та сама, на яку напали хтиві старі, коли вона купалася. Хіба що наша Сусанна не чекає, поки на неї нападуть, а сама атакує…

— Ваші міркування звучать як узагальнення, — зауважив я. — З цього випливає, що старий — не єдина жертва…

— Так, — підтвердила Віра. — Є й другий.

— Ти диви! Є й другий?

— Є. Його звуть Медаров.

— Був, — поправив я. — Звали. Про покійників говорять у минулому часі.

Віра глянула на мене трохи наполохано:

— Ви хочете сказати…

— Саме те, що сказав. Розповідайте далі.

— Але як це — покійник? — Віра все ще дивилася на мене наполохано. — Його вбито? Чи..

— Чому ви припускаєте, що вбито? — у свою чергу стріпнувся я.

— Просто запитую.

— Людина ніколи не запитує просто, — заперечив я. — Запитує, завжди щось маючи на думці. Що примушує вас припустити, що Медарова вбито?

— Та, власне, нічого. Люди вмирають або природною смертю, або насильницькою. Чому вас дивує, що я запитала, яка саме спіткала Медарова?

— Облиште ці силогізми. Вони трапляються тільки в підручниках формальної логіки. На 10 000 осіб 9999 вмирають природною смертю і тільки одна — насильницькою. Чому у вас виникла підозра, що Медаров саме ця одна особа?

— Йдеться не про підозру, а скоріше про передчуття, — трохи ніяково відповіла Віра.

— О, тепер ви відсилаєте мене до сфери підсвідомих явищ. Усі ці наукові екскурси, звичайно, вельми корисні, й при іншій нагоді я теж міг ознайомити вас із думкою мого випадкового знайомого про Фрейда і фрейдизм. Але коли я сказав вам, що маю досить часу, це не значить, що ми можемо говорити до завтрашнього ранку. Нумо, товаришко Танева, ми сподіваємося від таких, як ви, — активної допомоги, а не додаткових ускладнень. Облиште передчуття й переходьте до фактів!

— Факти, які мені відомі, не мають нічого сенсаційного. Просто під час кількох зустрічей з Медаровим я відчувала, що ця людина чогось боїться.

— А чого, на вашу думку, він міг боятися?

— Не можу вам сказати.

— Товаришко Танева, — почав я застережливо.

— Знаю, чула вже, що я свідома громадянка і що ви чекаєте від мене допомоги… — дещо роздратовано перебила мене Віра. — Зрозумійте, нарешті, що я не знаю нічого конкретного.

— Я скромна людина. Задовольнюся й неконкретним. Аби було щиро.

— Неконкретне полягає в тому, що Медаров боявся Танева. Старий ніколи не говорив ні про кого іншого, окрім Танева. Його думки весь час були зв'язані з Таневим. Між цими людьми, певно, були якісь невлагоджені давні порахунки, і мені здавалося, що занепокоєння Медарова було пов'язано з думками про Танева.

— Це вже більш визначено. Які порахунки збирався влагодити Медаров з вашим «дядьком»?

Віра невдоволено подивилася на мене:

— Я зву його «Танев», а ви весь час повторюєте: «ваш дядько»…

— Ну то що? Адже він таки ваш дядько, брат вашої матері?

— Він може бути мені дядьком, але я особисто не вважаю його за родича. Навіть, до вашого відома, давно вирішила піти звідси, і якщо ви застали мене в цій квартирі, то тільки тому, що я не встигла знайти іншої.

— Коли виникла у вас неприязнь до вашого дядька, пробачте, до Танева? І чому?

— Через його минуле й почасти теперішнє…

Віра підвелася, дістала з шухляди столу цигарки й закурила. Потім знову сіла. Я терпляче ждав. Коли розмовляєш з людьми, треба вміти не тільки запитувати, але й чекати. Якщо ж пауза надто затягується, можна й собі закурити, що я й зробив.

— Коли я сюди прийшла, — озвалася Віра, — то майже нічого не знала про минуле Танева, крім того, що він був колись багатієм і вів торгівлю. На канікули я поїхала до Відина. Дізнавшись, що я оселилась у Танева, мати моя страшенно розсердилася. Від неї я довідалася, що торгівля Танева була не така вже й безневинна, що він мав зв'язки з гітлерівцями і ще бозна-що, і що Танева навіть умовно засудили після Дев'ятого. Місяців зо три тому прийшов Медаров. Я сказала йому, що Танев виїхав у провінцію й попередив мене, що повернеться не скоро. Але незважаючи на це, Медаров приходив кожного вечора. Тільки-но повернуся з поліклініки, як він уже дзвонить:

— «Нема Танева», — кажу. А старий дивиться, ніби не розуміє. «Чи не можна, — питає, — увійти, почекати на нього?» — «Як же його чекати, — кажу, — хіба ви не зрозуміли, що він буде у від'їзді довго?» — «Гаразд», — відповідає.

А на другий день притьопується знову. Зрештою, не знаю як, зав'язав знайомство з Мімі і одного дня дивлюсь — сидить у холі. Відтоді приходив щовечора. Чаркували з Мімі. Вона спеціально для нього тримала пляшку мастики, старий не пив нічого іншого. Пили, звісно, на гроші Медарова. Потім він несподівано зник.

— Коли?

— Коли? — Віра подивилася вгору, неначе рахуючи подумки. — Десь близько місяця.

— І більше не приходив?

— Жодного разу. Я навіть питала Мімі, куди подівся її кавалер. Але вона тільки плечима знизала.

— Танев теж не з'являвся тут?

— Ні.

— Може, приходив, коли ви були на роботі?

— Можливо. Але не думаю…

— Чому?

— Бо коли б навіть і приходив, я це відчула б. У мене дуже добрий нюх, а він завжди напахчується огидно сильним одеколоном, чимсь середнім між бузком і йодною настойкою. Увійде в кімнату, потім за день приміщення не провітриш.

— Може, тимчасово перестав напахчуватися?

— Ні. Це неможливо. Танев — людина усталених звичок.

— Еге, та ви добре його знаєте. Проте закінчуйте свою думку.

— Я сказала вам усе.

— Йшлося про те, що Медаров боїться Танева… — нагадав я.

— Справді. Я трохи відхилилася: хотіла сказати, що від Медарова сподівалася дізнатися що-небудь про «Комету» і про афери Танева з націстами. Але той мовчав. Тільки одного разу, коли Мімі вийшла на кухню, старий не витримав і сказав мені: «Ваш дядько — небезпечна людина… Дуже небезпечна… Майте це на увазі».

— З якого приводу він сказав таке?

— Я запитала було, як це сталося, що його, Медарова, засудили на тридцять років, а Танев викрутився. Старий за своєю звичкою не відповів. «Ви, певно, його прикрили, — кажу. — А от я, на вашому місці, підсікла б». Тоді Медаров нахилився до мене — як сьогодні його бачу — і прошепотів: «Ваш дядько — небезпечна людина».

— Гм… А ви що думаєте про це?

— Не знаю, що й думати, — знизала плечима Віра. — Переді мною Танев виступав переважно в ролі кавалера і люб'язного господаря. Надмірно галантний і занадто сильно напахчений літній добродій, який послужливо пропонує вам коньяк і старі анекдоти… І все-таки маю відчуття, що такий ось Танев убив би людину, не змигнувши оком, якби тільки вбивство дало йому користь.

— З чого, власне, живе Танев?

— Я й сама задавала собі таке питання… але даремно. Колись, під час процесу, його майно конфіскували. Потім, після смерті свого батька, Танев успадкував квартиру й якусь хатку в передмісті, втім, зовсім зруйновану під час бомбардування. Казали, що старий лишив йому іще «дещицю», та чи лишив насправді й скільки, про те знає тільки Танев.

— Я чув, що Танев мав і машину.

— Так. Він на ній і поїхав. Має машину, чимало тратить грошей на «відвідувачок»…

— Мабуть, і на Мімі…

— Цього не знаю. Зверніться до неї. Вона компанійська, сподіваюсь, усе розповість вам сама.

— Гаразд, — кивнув я. — Раз компанійська, може й порозуміємося.

Віра допитливо глянула на мене.

— Що, вгадуєте мій вік? — запитав я.

Господиня засміялася.

— Для нас, — кажу, — найгіршими бувають пацієнти двох типів. Одних запитуєш, як провели минулий день, а вони починають із спогадів про свої перші кроки. З інших кожне слово треба витягувати обценьками.

— В лікарській професії так само, — зауважила Віра. — Тому я вибрала дітей.

— Дуже розумно, — визнав я. — На жаль, мені нема чого робити з дітьми.

— А дитяча злочинність?..

— Справді. Тільки я ловлю убивць.

Віра кинула на мене швидкий погляд:

— Значить…

— Та ні, — кажу. — Нічого не значить. Взагалі, думайте про свої справи, а мої полишіть мені. І не прохопіться нікому, що я був тут.

— Не турбуйтеся. До мене майже ніхто не приходить.

— Вірю вам, — кивнув я і підвівся з клятої табуретки, як і чекав, з болем у попереці. Потім глянув на величезний букет хризантем і мовив:

— Які свіжі квіти… Ніби щойно зрізані… Ви самі собі купуєте квіти чи… вам їх дарують?

— Е-е, інспекторе… — застережливо промовила Віра.

— Вибачайте. Професійний дефект. Звикаєш задавати запитання, й подеколи інерція заводить тебе далі, ніж дозволено. А оця ваша Сусанна, тобто Мімі, вдома?

— Навряд, — відказала Віра. — її присутність завжди озвучена музично. Якщо не чути радіоли, значить, ще не повернулась.

— Як ви гадаєте, — запитав я, — чи не почекати її?

— Боже мій, від певного часу кожен, хто сюди приходить, хоче когось чекати. Чекайте, як маєте охоту. Тільки не вірю, що вам пощастить. Тепер вона живе!

— А ми що? Агонізуємо?

— Ми існуємо. А вона живе: ходить по ресторанах, танцює, стежить за програмами в барах, бере од життя все!

— Ага! Ну, в такому разі…

Я не закінчив фрази, бо в цей момент грюкнули двері й невдовзі почувся мелодійний жіночий голос. Жінка наспівувала джазову мелодію.

— Прийшла Сусанна, — сказала Віра.

— Тоді слід поспішити, поки вона кудись не завіялась, — пробурмотів я, беручи капелюха.

— Ви ж навіть чаю не випили…

— Зараз вип'ю. Я, знаєте, завжди так: чекаю, поки чай прохолоне, а потім — одним духом. Діє зогріваюче.

Продемонструвавши свою манеру пити чай, я вийшов у хол.

Присутність Сусанни справді була музично озвучена. Звуки радіоли долинали з-за завіси, і це напевно зацікавило б і вічного скептика Холмса. Я підійшов до завіси, але — несподівана незручність: нема в що постукати.

— Товаришка Петрова? — питаю крізь завісу. У відповідь чути хрипкі вигуки Джоні Холідея.

— Товаришка Петрова? — питаю вдруге, вже значно голосніше.

— Та я тут, чого зволите? — чую з-за спини.

Обертаюся. Сусанна стоїть поряд. Вона, мабуть, йшла з кухні, бо тримала в руці електричне джезве[10] з якого капала вода.

— Маю до вас невелике діло, — пояснив.

— Прошу!

Мімі пройшла вперед, підняла завісу, і ми опинились у відгородженій частині холу. Запорошені стіни так-сяк почищені. Занадто багато різностильних меблів: до хазяйського мотлоху Мімі, видно, додала й свій. Біля дивана на маленькому столику електропрогравач. Це свідчило про певну звичку господині.

— Лежимо й музику слухаємо, га? — запитав я добродушно.

— Ви б теж так само робили, коли б цілий день простояли на ногах. Сідайте! — запросила Мімі й притишила звук радіоли.

Я огледівся, але не побачив, де можна було б влаштуватися. Два важких оксамитових крісла закидані панхочами, жіночою білизною й пластинками.

— Момент, зараз звільню місце, — бурмотіла Мімі, намагаючись через трійник увімкнути одночасно радіолу, електрокамін і джезве.

— Ви, бачу, майстер по електричних приладах, — сказав.

— Аякже, майстер! Була б майстром, то поставила б ще один штепсель, а не чекала, коли, нарешті, принц спроможеться зробити це.

— А тут є й принц?

— Атож, маємо свого принца…

Мімі нашвидку зібрала речі з одного крісла й жбурнула їх купою на інше.

— Прошу! А ви, власне, у якій справі?..

— Мені потрібна маленька довідка, — відповів я, сідаючи. — Я з міліції.

— З міліції? — злякано перепитала Мімі. — Влипла!

— У що влипли? — поцікавився я.

— Він же не вмер? — запитала Мімі, занепокоєно дивлячись на мене.

— Вмер.

— Невже? — Жінка розпачливо піднесла руки до рота.

— Вмер, — повторив я. — І до того ж остаточно. А, власне, про кого ви питаєте?

— Та про того, що його Жора вдарив пляшкою по голові.

— А, про того не знаю. В цій справі зверніться до когось іншого. Я кажу про Медарова.

— І Медаров помер? — спитала Мімі, зовсім засмучена. — Боже, що це з людьми коїться! Всі вмирають.

— Не побивайтеся, — сказав я філософськи. — І ми помремо.

— Правда ж! — вигукнула Мімі, несподівано пожвавившись. — І я те саме кажу: всі помремо. Отож менше клопоту й більше розваг, поки живі. Відколи говорила це Вірі. А вона: «В тебе несерйозне ставлення до життя». Навіть почала називати мене Сусанною. Про цю Сусанну, певно, й вам ляпнула?

— Чому Сусанна? — запитав я. уникаючи відповіді.

— Бо до мене все старі липнуть. А які вони старі? Принцеві ледве перейшло за п'ятдесят. Медаров не був мені ані нареченим, ані приятелем…

— Все-таки він частенько гостював у вас, — зауважив я.

Мімі нахилилася над джезве. Поставила каву й цукор, вишкребши з пачки те, що, мабуть, лишалося на дні з учора. Вигуки в радіолі стихли, але замість них почулося квакання якогось танго.

— Гостював… — пробурмотіла Мімі. — Сідав і чатував, коли повернеться принц.

— Маєте на увазі Танева?

— Так, Танева. Але я зву його принцем.

— Вважаєте, що так звучить лагідніше?

— Я це вигадала не через те, що лагідно звучить, а тому, що він за холодну воду не береться.

— Людина звикла, щоб їй прислужували.

— Атож, тільки я не звикла прислужувати. І не раз про це йому казала. «Гадаєш, кажу, що за якусь там половину кімнати, відгороджену завісою, я тобі прислужуватиму? Наставляй кишеню». Я повертаюсь ледь жива від утоми, а він: «Мімі, принеси те…», «Мімі, подай се…» Принц, та й годі!

— Справді, неприємно, — погодився я. — А навіщо Танев знадобився Медарову?

— Хтозна! Я в нього питала. «Коли чекаєш якоїсь допомоги від принца, — кажу старому, — наставляй кишеню!» А він: «Це не твоє діло. Допоможи тільки знайти його, і я тебе озолочу»! «Тебе озолочу», — так і говорив.

Піна в джезве загрозливо піднялась. Мімі скочила й висмикнула шнур. Потім взяла зі столу дві чашки, протерла їх якоюсь серветкою й налила каву.

— Щедра обіцянка! — мовив я, стежачи за рухами господині. — Одне тільки лихо: щедрі обіцянки рідко виконуються!

— А, так я йому й повірила! — відказала Мімі, подаючи мені чашку.

Вона сіла на диван біля радіоли і з насолодою ковтнула кави.

— А Танев де криється? — питаю.

— Думаю, що в Банкя.[11]

— Ви казали про це Медарову?

— Аякже, так йому і скажу!

— Чому ж ні?

Замість відповіді господиня озирнулася, неначе щось шукаючи:

— Десь були цигарки… Фу, що за гармидер!

Я поставив чашку з кавою на підлогу й дістав свою пачку.

— Чому ж ви не приберете? — запитав, пропонуючи цигарку Мімі.

Дехто може зауважити з приводу цієї розмови, що я базікаю зайвину. Що вдієш — кожен має свої звички. Досвід навчив мене, що не все, не пов'язане з розслідуванням, неодмінно зайве. Коли ти створюєш у співрозмовника враження, що розмовляєш з ним як людина з людиною, службові справи не постраждають. Не виключено навіть, що виграють. Ну, гаразд. Отже, питаю у господині, чому вона не прибере.

— Три дні вже збираюсь… І все відкладаю. Така вдача.

Мімі закурила. За компанію закурив і я.

— Ну, — нагадав, — уже придумали відповідь?

— Яку відповідь? — звела брови Мімі, безневинно дивлячись на мене.

— Крім фармацевтики, ви закінчили, видно, й акторські курси. Я питав, чому ви не сказали Медарову, де переховується Танев. Сподіваюся, тепер ви пригадаєте.

— Ух, які ви всі в міліції недовірливі, — роблено зітхнула Мімі. — І отой ваш колега теж: «Чому твердите, — каже, — що потерпілий перший вдарив Жору?» — «А тому, — відповідаю, — що це було саме так. На Жору напали, і він реагував з позиції законної самооборони!» — «Ні, — каже, — ви хочете вигородити свого дружка…»

— Дуже цікаво, — погодився я, жестом зупинивши господиню. — Згодом, як захочете, розповісте мені всю історію. Той Жора, мабуть, справжня цукерка. Але зараз давайте покінчимо з нашими справами: чому ви не сказали Медарову, де переховується Танев? Чи Танев не переховується?

— Ховається. Він зник саме перед тим, як з'явився Медаров, і я певна, що це не просто збіг.

— А звідки ви взнали, що він ховається в Банкя?

— Від нього самого. Він прийшов до мене в аптеку…

— Коли?

— Коли? — Мімі випустила під стелю густу цівку диму. — Мабуть, тижнів через два після того, як зник…

— Ну, і?..

— Прийшов до мене в аптеку. Тоді ж і сказав мені, що він у Банкя і що при потребі його можна знайти у двоюрідного брата. Його двоюрідний брат там живе. Потім почав розпитувати про Медарова. Але я не сказала йому нічого певного, крім того, що приходить час від часу і я частую його мастикою. А принц усе розпитує: коли точно приходить, що говорить, де живе, з ким зустрічається і таке інше…

— А ви розповіли Медарову, що Танев цікавиться ним?

— Ні про що я не розповідала Медарову. Хіба я не казала вам про це?

— Але чому? Ось моє запитання.

— Бо… Бо я передчувала, що коли вони зустрінуться, то скоїться щось страшне.

— Страшне вже скоїлося, — нагадав я. — Отже, нема ніяких підстав будь-що приховувати далі. Скільки разів Танев приходив до вас?

— Та я ж казала вам.

— Так, але мені здалося, що ви не були впевнені. А тепер поміркуйте добре і скажіть точно: скільки разів Танев приходив до вас?

Мімі нервово пригасила цигарку в попільниці, що стояла на радіолі. Це дало їй, одначе, всього п'ять секунд відстрочки. Вона глянула на мене, потім подивилася на радіолу:

— Ух, які ви… Двічі я бачилася з Таневим… А з отим випадком, увечері, всього три рази…

— А тепер розкажіть точно про кожну зустріч: коли бачилися, де бачилися, що вам говорив Танев, що ви йому відповідали! І вже нічого не пропускаючи!

Мімі хотіла заперечити чимось подібним до свого «ух, які ви», але, зрозумівши з виразу мого обличчя, що я не маю настрою жартувати, перевела погляд на свої елегантні чорні черевички. Взагалі Мімі — досить елегантна жінка, має смак. Правда, про домашній затишок вона не дбає зовсім. Форми в Мімі ледь-ледь пишніші, ніж того вимагає нинішня мода, але, може, саме це подобається старим. Обличчя гарне, без особливих прикмет, крім виразу легкої втоми, що іноді переходить майже в апатію. Що поробиш! Людина живе…

— Про перший раз я вже вам розповіла: він хотів знати все про Медарова. «Приходить кожен вечір, — кажу. — Питає про тебе, випиває одну-дві чарки мастики, потім мовчить, як пень, а тоді йде. Де його квартира і з ким зустрічається — не знаю». — «Взнай, — велів принц. — І коли прийду вдруге, розкажеш». А коли прийшов удруге, то навіть не питав про ті справи…

— Куди прийшов? Знову в аптеку?

— Ні. Не в аптеку. І, по суті, не прийшов, а викликав мене по телефону. Сказав, що дзвонить з автомата у Судовій палаті. Я пішла. Поцікавився тільки, чи прийде Медаров увечері. «Певно, прийде, — кажу. — Він щовечора припирається». Тоді принц дав мені пляшечку. «Наллєш цієї рідини йому в мастику, — каже, — щоб заснув. Треба за всяку ціну переглянути його кишені». Я хотіла відмовити, але Танев так глянув на мене, що я погодилась. «Як засне, — вів далі принц, — ти вийдеш і притьмом покличеш мене. Я чекатиму на тебе у «Золотому гроні». Це був другий випадок…

— Коли точно?

— Та десь місяць тому… Авжеж, трохи більше… Я саме одержала платню…

Мімі замовкла і огледілась. Я дістав цигарки. Закурили.

— Ну, а потім?

Мімі жадібно затягнулася.

— Увечері Медаров справді прийшов. Я почастувала його мастикою. В мене завжди була пляшка мастики, спеціально для нього. Я особисто, мушу вам сказати, не переношу її. Звичайно, я і не збиралася нічого доливати йому в чарку. Принц казав — засне, але звідки я знаю, на який час засне і чи взагалі прокинеться. Я аптекарка і з такими речами не жартую. Не тільки не долила рідини, але й сказала Медарову, що маю відчуття, ніби його життя в небезпеці і що йому краще припинити оці регулярні відвідини. «Ти бачила Танева», — гримнув старий. «Не бачила я ніякого Танева. Проте в мене таке передчуття, а ви робіть, що знаєте». Медаров, видно, зрозумів чи принаймні припустив, бо був підозріливий, що на нього чигає небезпека, й відтоді не приходив.

— А Танев?

Мімі знову двічі затягнулася цигаркою, потім роздушила її в попільниці.

— Танева я послала по живу воду. Знайшла його в «Золотому гроні» й сказала, що Медаров, мабуть, щось запідозрив, бо не захотів навіть понюхати чарку й швидко пішов.

— І Танев повірив?

— Звідки я знаю, повірив чи ні. В усякому разі нічого не сказав. Відтоді я його не бачила.

— Ви певні цього?

— Цілком.

— А що ви зробили з пляшечкою?

— Десь тут має бути…

Мімі нахилилася й почала шукати пляшечку під недоречний супровід якоїсь життєрадісної «ча-ча-ча». Через мить з купи мотлоху вона дістала маленьку пляшечку з прозорою рідиною і подала мені.

— Сподіваюся, ви не замінили вміст, — пробурмотів я, ховаючи пляшечку до кишені.

— Ух, ці мені слідчі! Людина все вам розповідає, як на сповіді, а ви…

— Гаразд, гаразд… — зупинив її. — Отже, у вас склалося враження, що Танев і Медаров ненавидять один одного?

— Ще й як! Обидва знависнілі, здичавілі від злості, плюс артеріосклероз, принаймні в Медарова… Просто підстерігали один одного й тільки очікували моменту…

— Аби самознищитися?

— Аби звести рахунки. Медаров усе повторював, що хоче розрахуватися з Таневим. А Танев хотів знайти щось в кишенях Медарова…

— Ясно, — кивнув я. — А як ви тоді поясните, що Медаров так швидко згорнув прапори?

— Чому згорнув? — здивувалася Мімі. — Я казала, що він перестав приходити, а це не те саме. Перестав приходити він, а став учащати інший.

— Конкретніше, будь ласка. До мене повільно доходить.

— Всі ви удаєте, начебто до вас повільно доходить. Поки не витягнете з людини все, що вам треба. Конкретніше може розповісти вам Віра. Ви ж були в неї? Хіба що вона промовчала, і ви перекинулися до мене.

— А, пусте, — промимрив я із звичною своєю добродушністю, — може, це й на краще. Ви симпатична жінка. Так?..

Мімі трохи нахилилася:

— Тільки-но перестав приходити Медаров, в'явився отой, молодий Андрєєв. Коли він прийшов уперше, я була вдома одна. «Мені потрібен товариш Танев», — каже. «Якщо ви шукаєте товариша Танева, чому не дзвоните один раз, як позначено на табличці?» — питаю. «Чув, що його нема». — «А раз чули, що його нема, то чого прийшли?» — «Хочу взнати, коли він повернеться». — «Мені це невідомо, — кажу. — І взагалі дзвоніть тричі, коли прийдете до мене особисто». Й зачинила перед ним двері. А через два дні побачила, як він виходить з Віриної кімнати. «Познайомтеся, — сказала Віра. — Товариш Андрєєв, електроінженер…»

— Електроінженер?

— Чого ви дивуєтеся? — звела брови Мімі. — Електроінженер, кажу, не космонавт.

— Далі?

— А далі — нічого. Проте я певна, що його послав Медаров. Бо тільки-но він перестав приходити, як з'явився Андрєєв. І все до Віри…

— А ви що, ревнуєте?

— Ревную, аякже! — презирливо скривила губи Мімі. — Остобісіли мені мужчини.

— То розженіть їх, коли остобісіли, — порадив я. — Почніть з принца.

— Я так і думала зробити. Збиралася… А тоді на думку спадало інше… Життя одне, слід його якось провести…

— Чому якось? Чому не добре, а якось?

— Ах… — Мімі страдницьки подивилася на мене. — Хіба ж знаєш, що добре, а що погано?..

— Як це так — не знаєш? — здивувався я. — Невже ви цього не знаєте?

— Не знаю, виходить. А ви знаєте?

— Звичайно. Хіба ви забули, чого навчалися в школі.

— Ну, в школі!.. — Мімі поблажливо посміхнулась.

— Авжеж, у школі. Найбанальніші істини засвоюються ще в школі… що не заважає їм залишатися істинами.

— Сподіваюсь, ви нагадаєте мені декотрі з них… — так само поблажливо посміхнулася Мімі.

— Чому ж ні? Аби ви хотіли. — І я почав підкреслено повчальним голосом: — Добре, наприклад, регулярно прибирати в кімнаті, а не жити в безладді. Безладдя взагалі неприпустиме ніде. Добре, коли людина приємно відпочиває, але якщо відпочинок втомлює, то це вже зле. Добре, коли маєш справжнього друга, а не товариша по чарці… Говорити далі?..

Мімі мовчала, похнюпившись. З радіоли все ще недоречно долинав якийсь фокстрот. — Та-ак… — протягнув я, аби порушити мовчанку. — Життя одне, кажете. Але одне життя — це не дрібниця. Особливо коли зважити, що другого нема.

Мімі мовчала, не зводячи погляду з елегантних черевичків.

— Ви, наприклад, глибоко впевнені у своїй чесності, бо нездатні підсипати комусь отруту. А чи ви чесні самі перед собою? Думали про отруту, яку самі п'єте? Жори, пляшки, все таке — гаразд. А потім?..

Мімі не ворухнулася. Музика урвалась. Довгограюча пластинка крутилася на диску. Голка шкребла по ній, але ми не зважали на це.

— Проте, — додав я, — не виходитимемо за межі розслідування. До побачення!

Я взяв капелюха й підвівся. Мімі втомлено подивилася на мене й машинально зауважила:

— Ви не випили каву…

— Беріг на заключний акорд, — пояснив я. — Зараз вип'ю. Це мій патент на пиття кави: почекати, поки охолоне, і потім — одним духом.

Я нахилився, підняв чашку з підлоги і коротко продемонстрував свій метод.

— Бувайте здорові! — повторив я й привітно помахав рукою.

— Бувайте, інспекторе… — почув з-за спини втомлений голос Мімі.

А голка продовжувала шкребти по пластинці.