«БОЖЕВІЛЬНЕ МАРЕННЯ»

…Засідання світової Асамблеї учених наближалися до кінця Мета Асамблеї була незвичайною — знайти шляхи для більш доцільного існування людства, відшукати нові форми соціального, політичного та філософського співіснування.

Було багато сказано старих і нових істин. З трибуни Асамблеї лунали і мудрі слова, і тріскуні фрази, і висока вченість, і явне неуцтво.

Коли проходили останні засідання Асамблеї, її стали зовсім мало відвідувати, а преса взагалі втратила до неї всякий інтерес.

Та на передостанньому засіданні сталося щось дивне. Репортери, які раніше дуже сумно розглядали розмальовану стелю приміщення, тепер гарячково передавали щось з допомогою портативних радіоапаратів в газети. Газети зробили за годину своє діло — і сталося небачене…

…Конференц-зал університету знову заповнили вчені. Були представники зовсім протилежних течій в науці — і матеріалісти, і найреакційніші ідеалісти, і навіть священнослужителі різних релігій.

Засідання, що відбувалося сьогодні, стало справді цікавим завдяки людині, яка стояла тепер на трибуні. Над здивованою і схвильованою аудиторією неголосно, глухо звучав голос, народжуючи незрозумілі, дивні істини, зачаровуючи присутніх:

— …В безкінечній пустелі Всесвіту пливуть неосяжні зоряні світи. Свідомість неспроможна охопити надграндіозності світобудови, а всі спроби хоча б частково з’ясувати суть Буття — даремні, нікчемні і смішні…

— Десь у безодні — пилинка. Це — Земля. На ній — нікчемні своїми розмірами істоти, сміховинно малі! Але дух і розум цих істот, що вічно пориваються до шукання, — неймовірно великі і сильні…

— Хто вони такі? Куди ідуть? Багато людей шукають розгадки великої таємниці. Дві дороги в Науці людства. Дві крайності. Між ними — безліч дрібних стежечок… Плутанина, ворожнеча — а відгадки нема! Таємниця! Де ж істина?

Оратор замовк. Поглянув на зал.

— Чи не ви будете нам відкривати істину, містер Барвицький? — прозвучав серед мовчанки різкий іронічний голос. Аудиторія зашуміла. Почувся сміх. Та оратор, навіть не звернувши уваги на непристойний вигук, говорив далі:

— З одного боку — містичні теорії ідеалістів, що незмінно приводять до першопричини і, нарешті, вимагають віри в Творця Всесвіту, а з другого боку — примітивні доктрини матеріалістів, які виводять великий могутній Розум людини з косної мертвої матерії і, таким чином, наділяють матерію розумною основою хоча б в потенціалі… Закони Природи, які діють нібито незмінно скрізь, де для цього є умови, створюючи в процесі еволюційного розвитку живі істоти від первісного протиста до обдарованої Розумом людини — знову нічим не відрізняються від Творця, але тепер уже несвідомого, що ще гірше!..

— Це що — знищення всієї науки? — знову вигукнув насмішкуватий голос. На нього обурено зашикали. А Барвицький спокійно говорив:

— Але є, безперечно, є вірний шлях до абсолютного знання, який захований від нас Природою. Гарантією цього є той факт, що одна за одною падають таємниці Світу перед зброєю Розуму. Цей шлях — в шуканні взаємозв’язку Матерії, Розуму, Часу і Простору…

Оратор зупинився, передихнув Взяв стакан, спокійно відпив ковток води.

Це був високий худий чоловік з розтріпаною величезною русявою шевелюрою, з глибоко запалими очима на довгому кістлявому обличчі, в якому була своєрідна похмура краса. Ось він відкинув волосся з лоба, пошукав щось в записці, яка лежала перед ним, і знову підняв темний незрозумілий погляд на аудиторію.

Всі з подивом і тривогою ждали, що їм скаже ще цей дивний, схожий на маніяка, вчений. А він говорив, дивлячись кудись за голови, за стіни будівлі, немов проникаючи силою думки в безодні Космосу:

— Чи можна стверджувати, що є тільки Буття, яке пізнається нашими почуттями? Ні в якому разі! Бо це буде вульгарне обмеження безкінечного Всесвіту, який мусить бути в своїх проявах безкінечним так само, як в Часі і Просторі. Людина ж з своїми почуттями і аналізом Розуму пізнає тільки найнікчемнішу частину безмежного Буття не тільки в Часі і Просторі, а і в якості.

Той самий молодий учений, що кидав іронічні репліки, знову не витримав і, схопившись з місця, крикнув:

— Для чого ви спеціально ускладнюєте проблему? Для чого нагромаджуєте стільки містики і незрозумілості? Чи є що-небудь поза можливостями почуттів, ми не знаємо! А те, що ми поволі і безкінечно пізнаємо світ — це ясно кожному школяреві!..

— Цілком вірно — кожному школяреві! — спокійно підтвердив оратор. — Але питання йде про те, як ми його пізнаємо, наскільки глибоко…

— В безкінечному Космосі є безкінечні кількості різних невідомих нам існувань. Природа їхньої організації та координати, в яких вони знаходяться, чужі і недоступні для нас І ось, в той час, коли перед нами лежать безкрайні простори невивчених чудесних країн, ми повинні зупинитися на березі океану, який відділяє нас від тих чудес. Цей океан — Час і Простір! Так, кайдани Часу і Простору зв’язують руки і ноги людства, яке, незважаючи на «прогрес»— безсильне і жалюгідне!

— Ну, це вже занадто! — закричало з десяток голосів з різних місць залу.

— За кого він нас вважає?

— Що за неонігілізм?!

— Тихо! Джентльмени, це ж дуже цікаво!

— Геть!

Всі ці вигуки заглушив спокійний голос Барвицького:

— Ні! Не занадто… Я доведу це!

— Справді, давайте проаналізуємо справжнє становище людства. Куди пориваються люди, що хочуть, які їхні перспективи в майбутньому?..

— Незаперечні заслуги науки в полегшенні праці людини, у виробленні засобів для більш швидкого пересування у створенні засобів зв’язку на відстані та інше… Все це робиться для того, щоб максимально задовольнити різноманітні потреби людей. Але самі вони — «Царі природи» — для чого живуть і куди йдуть? Це не пусте запитання, не треба іронічних поглядів! Адже ніякі потуги соціологічних наук, які звуть людей до справедливого суспільства, і ніхто з вас не приховає і не спростує того, що в даний час людина відрізняється від тварини тільки своїм інтелектом та тим, що може більш повніше задовольняти свої забаганки чи бажання — як хочете! В усьому ж іншому — народження, короткочасне життя, зникнення разом з індивідом навіть найпрекрасніших його ідей чи бажань, смерть — ми подібні до нещасних тварин, життя яких з філософської точки зору безглузде. Можуть заперечити — адже наші діла приносять користь майбутнім поколінням! Пуста фікція! В майбутньому настане час, коли загине і наша планета і людство. То в ім’я чого ж всі незліченні страждання і страшна праця тисяч поколінь? Ради того, щоб колись на мертвому космічному тілі залишити тільки сліди діяльності нікчемних істот, які багато мільйонів років боролися ради ефемерних ідей, а потім забрали їх з собою в могилу, чи кинули в безодні Космосу?!

— Що ж ви пропонуєте? — вигукнуло тепер уже декілька роздратованих голосів. А той самий вчений, що кидав репліки, іронічно додав:

— Очевидно, шановний професор пропонує колективне самогубство для всього людства, якщо все наше життя ефемерне!..

— Не поспішайте з висновками, погано вихований молодий чоловіче! — відрізав Барвицький і говорив далі:

— Де ж вихід? Як глибше пізнати Світ? Як осмислити наше життя і зробити його більш перспективним?..

Весь зал притих.

Барвицький, очевидно, підходив до основного, ради чого він — професор університету — авторитетний вчений, виступив на Асамблеї, куди з’їхалися учені майже з усього світу.

І ось присутні почули слова, які примусили їх здивовано перезирнутись:

— Перш за все треба зробити людство безсмертним! Так, панове насмішники, — іменно безсмертним! І не окремих людей, а все людство!

— Ахінеї! — почулося кілька голосів. Вчені і всі присутні стримано і якось ніяково почали перемовлятись. Але оратор уже підняв руку, закликаючи до порядку схвильовану аудиторію.

— Не дивуйтесь! Я все з’ясую, панове! Судити будете потім Справа йде про те, щоб розірвати ланцюги Часу і Простору, які скували Людство і примусили його скніти в безглуздій метушні — політичній і соціальній — на нікчемній планеті, без надії відвернути коли-небудь невмолимий фатум Часу і Простору — народження, смерть, народження, смерть!..

— Я гадаю, що висновки теорії відносності відомі всім присутнім, і зупинятися на конкретизації їх я не буду Скажу основне…

— Ви всі знаєте, що для об’єкта чи суб’єкта, який летить в просторі з швидкістю променя, і об’єкта або суб’єкта, що знаходиться, допустимо, в звичайних умовах, на Землі, час буде проходити по-різному. Чим більша швидкість, тим менше «старіє» об’єкт або суб’єкт. Такий висновок теорії відносності. Людина, промандрувавши в Космосі кілька місяців, може повернутися на Землю через століття за земним часом. Страшний парадокс! Але в ньому, на щастя, вихід для всього людства. Це — та стежечка, те віконце, яке Природа залишила для нас в царство безкінечності і осмисленого безсмертного Буття!

Зал насторожився.

— Найбільша швидкість розповсюдження причинності — це швидкість розповсюдження променя. Так говорить теорія відносності. Я вважаю, що це неправильний висновок! Обмежені швидкості можуть бути тільки в обмеженому Всесвіті. Всесвіт же безкінечний, тому й швидкості в ньому можуть бути загалом безмежно великі! А раз так, то неминуче наступить момент, коли тіло, що летить з надпроменевою швидкістю, сповільнить свій розвиток до мінімуму, потім зупиниться в своєму розвитку в часі, а далі почне молодіти! Я стверджую—хто досягне надпроменевої швидкості, той буде вічно молодим і безсмертним, він вийде за межі Часу і Простору і зможе навіть вернутися в будь-яке минуле. Таким чином Людина стане справжнім господарем Буття, Космосу, а не жалюгідною лялькою в руках сліпих сил Природи!..

— Безумний! — зірвався з місця високий блідий священик. — Разом з сучасною наукою ви хочете зруйнувати ідею Бога! Ваша теза про безсмертя Людини в плоті — богохульство! Ви ставите під сумнів існування душі, боготворите Людину!

Барвицький криво усміхнувся:

— Факти говорять за себе! Чи не краще самим стати Богами, зруйнувавши стіну Часу і Простору, згромаджену Космосом навколо нас, ніж чекати милості невідомого Бога? Перед людством — прекрасний шлях!

— Тепер необхідно побудувати апарат, який міг би досягти надпроменевої швидкості, і провести експеримент. Це можливо завдяки успіхам ядерної фізики. Але я бачу інші часи. Недалеко та хвиля, коли Людство перетворить планету, на якій живе, в величезний міжзоряний корабель, який, летячи в просторі з неймовірними швидкостями, буде не тюрмою для нашого бунтарського духа, а справжньою машиною часу, яка перенесе нас в будь-яке Буття, в будь-який час і дасть безсмертя.

— Я звертаюсь до вас, кращі вчені світу, мозок людства! Давайте всі разом приступимо до практичних робіт по підкоренню Космосу і розірвемо кайдани Часу і Простору!..

Потік неймовірних ідей був такий раптовий і вражаючий, що багато присутніх не змогли знайти відразу слів для реакції. Тільки репортери без кінця фотографували сенсаційне засідання та передавали по радіо нечувані слова Барвицького.

Нарешті, піднявся старий академік Мільтон — Президент Національної академії.

— Питання ставиться так, — роздратовано сказав він, — що всякий, поважаючий себе вчений, відмовиться брати участь в подібних прожектах. Все це ніщо інше, як антинаукова авантюра, якщо не гірше..

— Ви помиляєтесь, містер Мільтон, — заперечив російський академік Копилов. — Хоч я і не згоден з філософськими висновками Барвицького, але в його пропозиції — великий науковий і практичний смисл Питання поставлено дуже сміливо, але з якого це часу сміливість в науці вважається авантюрою або неуцтвом?!

Та роздратований Президент з свитою професорів поспішав до виходу. Чулися образливі вигуки на адресу Барвицького, нічого не можна було зрозуміти в залі, яка кипіла почуттями схвильованих до краю людей…

До Барвицького підійшов Копилов, кілька французьких інженерів, з десяток молодих учених.

— Колего, — говорив російський академік, — по-моєму, ви в своїх висновках глибоко помиляєтесь. Я не кажу вже про ваш повний нігілізм в соціологічних проблемах.

— Так що — ви цілком відкидаєте мої пропозиції? Ви вважаєте їх нездійсненними? — різко запитав Барвицький.

— Ні, чому ж! Але ви справді, критикуючи ідеалізм, самі залазите у архіідеалізм Ви зважаєте, що людина звільниться від своєї матеріальної оболонки при досягненні зверхпроменевих швидкостей і цілком перейде в область ідеї — здається, я так зрозумів вас?

— Майже так!

— То ось — я вважаю, що ви жорстоко помиляєтесь. Людина — це, перш за все, матеріальна субстанція, і «перетворення», зв’язані з різницею часу, можуть бути обмежені, а не такі фантастичні, як ви малюєте! Чи не краще зайнятися справді побудовою корабля, але для реальних польотів, в межах швидкості світла? Це буде корисно, по-перше, а по-друге — наша Академія візьме участь в цьому…

— Ні! — вперто нахмурився Барвицький. — Вийти за межі Часу і Простору можна. І я зроблю це!..

— Гляньте! — показав Копилов на залу.

Глибоко запалими очима дивився Барвицький, як виходили один за одним вчені, до яких він звертався, у кого в руках була доля здійснення його фантастичних незбагненних ідей… Потім повернувся спиною і понуро схилив голову… Гості переглянулись, Копилов теж знизав плечима і пішов. За ним пішли інші.

Барвицький залишився один. Зовсім один!..

На другий день газети всього світу вийшли з великими статтями, присвяченими Асамблеї. Газети Америки майже всі дали велетенські заголовки:

В кожній газеті слова і ідеї Барвицького трактувалися по-різному. Одні насміхалися над тими ідеями, інші погрожували, треті вимагали заборонити подібні виступи, бо вони, мовляв, підривають віру в смисл життя і суспільства.

Газети, зв’язані з релігійними організаціями, надрукували ряд злобних нападок на Барвицького і його виступ. Вони вимагали повністю розгромити подібні ідеї і їх ініціаторів, і серед слів у кожному рядку відчувалася погроза..

…Барвицький посміхнувся, прочитавши ті погрози. Але його легковажність була передчасна. Коли він прийшов на другий день до університету, його викликав ректор.

— Містер Барвицький, — сухо офіціально звернувся він до професора, — на превеликий жаль ми мусимо відмовитися надалі від ваших послуг.

— В чому річ? — здивовано підняв брови Барвицький.

— Я більше нічого не можу сказати вам…

Професор пильно подивився на ректора, зрозумів, що вже почали діяти ті сили, які погрожували, мовчки повернувся і вийшов.

В той же день його було звільнено від наукових посад в усіх інститутах. Барвицький був пригнічений. Замість того, щоб зрозуміти його, світ позбавляє його можливості навіть теоретично працювати над улюбленою проблемою, не кажучи вже про практичне здійснення.

Що ж робити? їхати в Європу? Копилов обіцяв, що їх Академія допоможе! Ні! Вони не тим шляхом ідуть, вони не одірвуться від Землі навіть тоді, коли ракета буде летіти з швидкістю світла! Це, здається, крах його ідей! Дні ідуть за днями і скоро старість! Його надія на Асамблею, на її підтримку провалилась, і тепер залишилось тільки, як пишуть газети, «божевільне марення», всесвітня ганьба і гіркота в душі…