У НАС В КІБЕРТОНІЇ Повість-казка

Хмара з моря

Кібертонія… Кібер… Кібер… Чи не правда, у цьому слові є, щось технічне?

Кібертонія… тонія… тонія… Музичне в ньому теж є! Все пояснюється просто — в Кібертонії живуть музики та конструктори. Вони ніколи не сваряться одне з одним, не сперечаються, що важливіше — акорд чи контакт. Це, коли хочете знати, одні й ті ж люди.

Найобразливіше для мешканця Кібертонії — «він не знає, звідки береться електрика». І не менш образливо — «йому ведмідь на вухо наступив». Кібертонці дуже рідко вживають ці вислови, і лише капосні хлопчаки, які є навіть у незвичайній країні, уперто виводять їх крейдою на парканах.

Кібертонці так люблять музику, що навіть житла один час будували у вигляді інструментів. Є в них дім-рояль, у трьох ніжках якого бігають ліфти, і дім-акордеон, який можна стискати й розтягувати. Звів ці обидві споруди відомий архітектор Плінтус. Він був вельми здивований і ображений, коли новосельці надіслали йому колективного листа:

Виявляється, кришка рояля час від часу зривалася з підпори, і тоді бідолахи-пожильці думали, що настав кінець світу; в будинку ж акордеоні розгулювали такі жахливі протяги, що всі в ньому, від малого до старого, через хронічний нежить говорили в ніс. Поволі все якось уладналося: до кришки рояля прилаштували годинниковий механізм, і вона падала в будні рівно о сьомій ранку, а по неділях — о восьмій тридцять, отже, це вже була не кришка, а будильник. Для мешканців будинку-акордеона організували курси французької мови, і вони вчилися лише на добре й відмінно завдяки чудовій вимові.

Кібертонці всі до одного закохані в техніку і не втрачають нагоди щось удосконалити чи винайти. Дорослі кібертонці роблять великі винаходи, а дітвора — маленькі, але теж дуже корисні. Хіба не здорово мати надувну подушечку, сидячи на якій ви будете вищі за всіх? Її придумав кібертончик Сі спеціально для низьких на зріст кіноглядачів. А інший школяр запропонував зробити так, щоб автомобілі гавкали по-собачому. Він доводив, що такий сигнал необхідний марновірним водіям: жодна кішка не посміє перебігти дорогу перед їхньою машиною.

У Кібертонії, як і в будь-якій іншій країні, є свої свята. Вони не виділені в календарях червоним, усе залежить від погоди. Розпукає листя — починається Великий Весняний Маскарад. Випадає сніг — люди святкують День Першого Снігу. Часом погода кепкує з кібертонців — приморожує в травні, шпує дощиком у грудні. «Це все через оті електромагнітні поля!» — нашіптують у таких випадках місцеві кумасі.

Того пам'ятного для кібертонців грудня надворі були великі калюжі. Люди були похмурі, як і небо. На всіх перехрестях торгували модними калошами, — вони не рипіли при ходінні, а насвистували вальс «Осіннє листя». І ось, коли здавалося, що зима вже не з'явиться, радіо припинило свої звичайні передачі. Слухайте важливе повідомлення! — гучно й весело оголосив диктор. — За даними кібертонського бюро прогнозів завтра, 31 грудня, сподіваємося мінливої хмарності з опадами у вигляді снігу!»

Тут повсюди засурмили сурми, — це кібертонці, дорослі й діти, виявляли свою радість. А награвшись досхочу, вони кинулися готуватися до свята — діставати лижі, сани, ковзани… Ну, і, звичайно, купувати моркву, бо сніговиків у Кібертонії ліплять точнісінько так, як у нас. Лише один громадянин, на ім'я Невіртомущочуєш, якого кібертонці звали просто Невірком, взяв у руки не сурму, а телефонну трубку, і, набравши номер бюро прогнозів, спитав: «А ви певні, що сніг випаде?»

«Звичайно, — відповів черговий метеоролог, — адже прогноз складений електронною обчислювальною машиною!»

«А вона у вас як, цілком справна?» — спитав Невірко і, діставши ствердну відповідь, заходився шукати босоніжки.

За ніч ртутний стовпчик термометра зіщулився від холоду, і, коли кібертонці в яскравих спортивних костюмах висипали на вулицю, під ногами похрускував свіжий лід.

З півночі, від моря, наповзала чорна, як вугілля, хмара, та кібертонці знали, що вона несе з собою сніг, і бурхливо виявляли свою нетерплячку за допомогою ксилофонів. Ось хмара зачепилася за телевізійну вежу й зупинилась. Стало так темно, що довелося знову засвітити ліхтарі. Люди напружено дивилися вгору, кожен хотів раніше за інших побачити першу сніжинку.

— Летить, летить! — закричав рудий, як полум'я, Тирляль, знаменитий голубар. І справді, то завмираючи в нерішучості, то знову ковзаючи вниз, у небі танцювала сніжинка. Над нею друга, третя… Маленький хлопчик підставив долоню, і сніжинка опустилася на неї, наче парашутист. Хлопчик подивився на сніжинку і заплакав: «Мамо, мамо, вона чорна!» А сніг надав уже платівцями, густий чорний сніг, від якого поблякли ліхтарі і люди перестали бачити одне одного. Із жахом розбігалися вони по домівках, штовхаючись, падаючи, знову підводячись… Вони щільно причиняли за собою двері і, тремтячи від страху, вибивали на барабанах зловісне:

— Тр-ра-катан! Тр-ра-катан!

Бліді губи беззвучно повторювали те ж саме ім'я: Тракатан.