"У нас в Кібертонії" - читать интересную книгу автора (Сапожников Леонид Александрович)

Втеча

Невіркові приснився Сурдинка. Він грав у лісі на губній гармошці, а ззаду підкрадалися хижі тіні. «Бережіться, професоре!» — хотів гукнути Невірко і прокинувся. На кашкеті холодним зеленим вогнем горів герб Тракатана. Головний Тишко Кібертонії! Невіркові стало жарко. Що подумає про нього професор Сурдинка? Що подумають про нього співвітчизники?! Він згадав, як дроботи трощили рояль, і знову стис кулаки, цього разу не криючись. Тікати, тікати звідси! Розшукати професора, розшукати Румба Тромбона, підняти на ноги весь народ! От тільки куди поділися черевики? Ага, один є. А ось і другий.

Насунувши кашкета, Невірко штовхнув двері. Вони беззвучно відчинилися. Коридор теж його не видасть: під ногами лежить губчастий килим. Крок уперед… Ой, що це так калатає? Ще крок… Ну, сміливіше!

Лякаючись власного подиху, Невірко навшпиньки прочалапав коридором і спустився пружними сходами. Він узявся за спітнілий козирок кашкета і обережно повернув його справа наліво. Двері стиха клацнули. Тремтячою рукою Невірко повернув картуза назад. Почулося ще одне клацання і сталеві половинки розсунулися. Невірко був на волі.

На білій від місячного сяйва галявині дрімало горбате чорне чудовисько. «Спокійно, колего, це всього лише трибуна!», — підбадьорив себе Невірко, та налякані ноги вже несли його кудись убік. Похмура стіна дерев швидко затуляла собою небо. Ось вона розступилася, і захеканий утікач упав ницьма на м'який лісовий мох. Куди тепер іти? Ліс кишить небезпеками. Та не залишатися ж на місці! Будь-якої хвилини можуть кинутися в погоню. О, навіщо він залишив товаришів! Тепер з ними було б нічого не страшно.

Трохи перепочивши, Невірко підвівся. По його колючих щоках текли сльози. Якби з ним була хоч волинка! Він притис би її до грудей, і тоді…

Кібертонець не встиг додумати своєї думки. В голові йому сяйнула блискавка, і все пірнуло в безодню.

Розплющивши очі, Невірко побачив самотню голубу зірку. Вона заплуталася у гілках і тремтіла. «Що зі мною? — подумав Невірко. — Невже я теж потрапив у пастку? Але чому на лобі в мене щось холодне? Хіба ці позбавлені слуху дроботи зробили б компрес?..»

— Поздоровляю, колеги, він живий! — почувся гучний знайомий голос.

Невірко скочив на ноги:

— Професоре! Вщипніть мене!

— Ні, ні, — жахнувся Сурдинка, — вам і так дісталося! В Дона Кібертона важка рука. Подякуйте Синьйорині — це вона подала вам першу допомогу.

Невірко міцно обійняв професора, потряс широку долоню розгубленому Тирлялеві, радісно усміхнувся до Айї.

— Яке щастя, що я вас зустрів! Якби ви знали друзі, скільки мені довелося за цей день пережити…

— Ну, годі, годі, — ласкаво поплескав його по плечу Сурдинка. — Розкажіть-но краще, звідки у вас цей кашкет. Через нього ми вас не одразу впізнали…

— Цей кашкет вручив мені Грауен від імені Тракатана, — сказав, червоніючи, Невірко. — Мені пощастило завоювати їхню довіру. Сьогодні вранці Тракатанові дроботи виступають на Кібертонію. Всі, крім одного. Якби ви їх тільки бачили! Воші зроблять усе, що Тракатан накаже їм по радіо!

— Здається, ми вже мали таку втіху, — замислено сказав професор. — На щастя, їхній загін пройшов від нас на солідній відстані. Огидне видовисько!

— А що, коли заволодіти радіоприймачем? — несміливо спитала Айя.

— Цілком і повністю підтримую! — жваво відгукнувся Сурдинка.

— Думка взагалі непогана, — обережно зауважив Невірко.

— Я готовий, — сказав Тирляль.

— Отже, — підсумував професор, — треба пройти в будинок. Зараз для цього цілком слушна година. Не будемо ж зволікати і попросимо колегу Невіртомущочуєш виконувати обов'язки нашого проводаря.

Розвідники вийшли з лісу. Тракатанове житло — наче мертвий склеп. «Може, по мене ще не кинулися?» — із надією подумав Невірко.

— Швидше вперед! — скомандував він товаришам. І боязко додав — Ура!..