"Реальна загроза" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)

Розділ перший Октавія

1

Повна назва посади мого співрозмовника звучала громіздко — начальник департаменту літно-навігаційного складу кадрового управління компанії „Еридані Інтерстар Інкорпорейтед“. Іншими словами, відділ, який очолював Гуго Гонсалес, займався комплектуванням екіпажів пілотами, а також їх наймом на роботу і звільненням. Щоправда, останнє мені поки не загрожувало, оскільки я лише намагався влаштуватися в „Інтерстар“ і, щиро кажучи, не тішив себе особливими надіями на успіх. Це була вже не перша космічна компанія, куди я звертався в пошуках роботи.

— Так, так, — промовив нарешті Гонсалес. — Ваш диплом справляє гарне враження, кадете Вільчинський. Ви непогано вчилися у своєму коледжі.

Я ледве стримався від того, щоб не скорчити незадоволену гримасу. Ха, „гарне враження“, „непогано вчився“!… Та я чудово вчився! Блискуче вчився — і це не вихваляння, а офіційно підтверджений факт. Я мав найвищі показники з усього цьогорічного випуску Вищої Школи Цивільної Астронавтики імені Роберта Гілрута — найстарішого і найпрестижнішого космічного коледжу на Октавії… Та от халепа — попри всі мої успіхи в навчанні, потенційні працедавці зовсім не палали бажанням залучити до себе такого перспективного молодого спеціаліста. Вони віддавали перевагу менш талановитим, зате „своїм“ — тим, чиє навчання вони оплачували і з ким ще на першому курсі уклали контракти. Я ж ніяких угод ні з ким не підписував, бо не хотів зв’язувати собі руки. Мій високий середній бал дозволяв мені навчатися безкоштовно і навіть отримувати чималу стипендію. А на крайній випадок, якби мої справи пішли кепсько, я мав заощадження, цілком достатні для того, щоб навчатися власним коштом. Проте потреби в цьому не виникало.

— Ну, що ж, — сухо сказав Гонсалес. — Можу запропонувати вам посаду молодшого пілота на ваговозі „Анталі“. Оплата за категорією W2, повний пакет соціального страхування, оплачувана двомісячна відпустка і все таке інше.

Втім, ці слова нітрохи не потішили мене. Я вже знав, що буде далі, та все ж слабкий вогник надії зажеврів у моїх грудях, і я несміливо поцікавився:

— Це міжзоряний корабель?

— Ні, каботажне судно. Доправляє на Октавію руду за копалень у метеоритному поясі.

Я гірко зітхнув. Ну от, знов те ж саме! Після п’яти років напруженого навчання на зоряного пілота мені пропонують кар’єру каботажника. А це нижчий клас; це все одно, що примушувати вченого-математика, фахівця з функціонального аналізу, займатися бухгалтерським обліком. У нашому коледжі взагалі не готували каботажників, і серед курсантів це слово часто-густо вживалося із образливим або презирливим відтінком.

— А як щодо міжзоряних рейсів?

— Для пілотів і навігаторів, на жаль, вакансій немає. Точніше, вони є — але на посади, що потребують певного досвіду. От якби ви мали пару років чи бодай один рік літного стажу, то зараз у нас була б зовсім інша розмова. Мені дуже шкода, юначе.

Я понуро кивнув і підвівся.

— Зрозуміло. Вам потрібні льотчики зі стажом, але де ж мені взяти цей бісів стаж, коли ні у вашій компанії, ні в інших немає вакансій для стажистів…

Не питаючи дозволу, я забрав з Гонсалесового стола свої документи й попрямував до виходу з кабінету. Аж тут він позвав мене, несподівано м’яко й доброзичливо:

— Стривай-но, Александе, повернися. Поговорімо неофіційно.

Першим моїм пориванням було пропустити його слова повз вуха і вийти з гордо піднятою головою. Та наступної миті я передумав. Зрештою, Гонсалес годився мені за батька, а то й за діда; крім того, йому було до снаги створити мені додаткові проблеми — наче теперішніх мало. Тому я повернувся і знову сів у крісло.

— Так, слухаю.

— Ти ж розумієш, у чому твоя біда?

Найдужче я боявся почути, що проблема в моєму батькові, проте ніщо в поведінці Гонсалеса не вказувало на це. Відомості про мою родину містилися в засекречених урядових файлах, доступ до яких для цивільних служб був закритий. Ані в інтернаті, де я жив і навчався до вісімнадцяти років, ані в коледжі ніхто не знав про моє походження.

— Схоже, починаю розуміти, — обережно відповів я. — Це все через те, що я навчався за державний кошт, а стипендію отримував з фонду Васильєва. — Я розгублено труснув головою. — Але ж це означає, що я вчився краще за багатьох інших — тих, чиє навчання оплачувала ваша компанія. А на мене ви не витратили жодної марки і, здавалося б… ну… — Я завагався, не знаючи, як далі сформулювати свою думку.

— Здавалося б, ми мали стрибати й танцювати на радощах, що ти пропонуєш нам свої послуги, — допоміг мені Гонсалес, і сказав він це без найменшого натяку на іронію. — Ще рік тому так воно б і було. Ми б змагалися за тебе з компаніями-конкурентами, пропонували максимально вигідні умови трудового контракту. Та наразі ситуація геть інша. Розумієш, синку, підготовка зоряних пілотів не закінчується в коледжі. На відміну, скажімо, від інженерів, ви не приходите до нас повноцінними спеціалістами, а потребуєте подальшого навчання. Щоб ви почали відробляти свій хліб, вам потрібен щонайменше рік чи півтора практики польотів на справжніх, а не учбових кораблях. Тому й існують у нас посади стажистів. В інших компаніях їх називають резервними пілотами, запасними, позаштатними, але суть від того не міняється — це учні, практиканти. Користі від них поки ніякої, одні лише витрати, а вони ще й отримують від нас платню. З тими випускниками, які навчалися в коледжах за наш кошт, проблем не виникає — вони ще на самому початку уклали з нами довготермінові угоди, розраховані на те, щоб компенсувати всі наші витрати як на їхнє навчання, так і на подальше стажування. Що ж до таких, як ти, то раніше ми підписувати з вами спеціальні контракти, які передбачали відшкодування наших витрат у разі, якщо ви захочете звільнитися раніше обумовленого терміну. Таким чином ми страхували себе від збитків, коли молодий пілот, щойно закінчивши у нас стажування, знаходив собі роботу десь-інде. Проте минулого року уряд ухвалив зміни до кодексу законів про працю, визнавши такі умови в угодах недійсними — бо вони, за його твердженням, дискримінаційні. В результаті найздібніші й найперспективніші наші стажисти отримали цілковиту свободу, вони мають право будь-коли піти від нас, так і не відпрацювавши затрачені на них кошти. Тепер тобі ясно, чому ти зустрів у нас такий прохолодний прийом? Та й не лише в нас, судячи з твоєї поведінки.

— Авжеж ясно, — кивнув я. — Та хіба уряд не розуміє…

— Він усе розуміє. Це було зроблено не з дурного розуму, а з практичних міркувань. Тобі, мабуть, відомо, що у нас відбувається модернізація Збройних Сил — і ти, певна річ, знаєш, з якої причини. Військові зараз у фаворі, армія зростає, ще більше флот — а кваліфікованих кадрів для нього бракує, от уряд і вирішив надолужити нестачу за рахунок цивільних космічних компаній. З часу набуття чинності змін до кодексу Міністерство оборони завербувало в „Інтерстарі“ майже півсотні молодих пілотів, які щойно закінчили стажування. Такі ж проблеми і в усіх наших конкурентів.

— А я не хочу бути військовим, — сказав я. — Якби хотів, то вступив би не в цивільний космічний коледж, а у військове училище.

Гонсалес з прикрістю похитав головою:

— Так ідеться ж не про тебе конкретно, а про принцип. Власне, ми не заперечуємо, щоб майбутні офіцери Військово-Космічних Сил стажувались у нас, але вимагаємо справедливої компенсації. А наші урядовці й чути про це не хочуть, стверджуючи, що ви навчалися за бюджетні гроші. Вони відмовляються визнавати, що ці самі бюджетні гроші — ні що інше як наші податки. — Гонсалес відсунув убік консоль свого терміналу і сперся ліктями на стіл. — Отакі справи. Навіть якщо ти справді не збираєшся йти до військових, навіть якщо даси чесне скаутське відпрацювати у нас належну кількість років…

— А якщо я внесу заставу? — Хоча було неввічливо перебивати старшого, та все ж я не стримався. — Ну, на зразок плати за стажування. Думаю, грошей у мене вистачить.

— Гм, цікава ідея. І досить неординарна. Проте законодавство не передбачає таких умов для працевлаштування. — Гонсалес пильно подивився мені в очі. — А якщо відверто, Александре, ти справді хочеш пов’язати своє життя з цивільним флотом?

Я мав велику спокусу збрехати, проте розумів, що це нічого не змінить, тому чесно відповів:

— Взагалі ні. Моя мета — служити в Астроекспедиції. Але туди не беруть новачків, тому я збирався років зо п’ять політати на пасажирських або вантажних кораблях, щоб набути необхідного досвіду. За цей час, — квапливо додав на завершення, — я б із надлишком відробив усі ваші витрати на моє стажування. Адже так.

— Безперечно, — погодився зі мною Гонсалес. — Мені подобається твоя відвертість. Гадаю, якби я взяв тебе на роботу, ти б дотримався своєї обіцянки, навіть без спеціального контракту. Проте… — Він зробив паузу і знову похитав головою. — Як я вже казав, нам ідеться про принцип. І мені дуже шкода, що ти і багато інших чудових хлопців та дівчат стали жертвами нашого конфлікту з урядом.

— То що ж мені робити? — розгублено запитав я.

— Якщо хочеш працювати за фахом, то залишається один шлях — вступити до ВКС. Оскільки ти навчався в цивільному коледжі, тебе візьмуть лише ворент-офіцером[1], але вже за кілька місяців ти зі своїми здібностями станеш мічманом, а ще через два-три роки — і суб-лейтенантом. Тоді зможеш подати рапорт про переведення в Астроекспедиційний Корпус. Повір мені: військова служба не така страшна, як ти думаєш, до того ж вона піде тобі на користь. Адже Корпус, куди ти прагнеш потрапити, напіввійськова організація. Розвідники Далекого Космосу не лише шукачі й дослідники, але також і бійці, готові у всеозброєнні зустріти будь-яку небезпеку. Тож подумай про це, Александре.

Я зрозумів, що наша розмова закінчилася, й підвівся.

— Дякую за пораду, пане Гонсалес. Шкода, що не зможу нею скористатися. Я нітрохи не боюся військової служби, просто мене туди не візьмуть. Ані ворент-офіцером, ані сержантом чи капралом, ані навіть рядовим.

— Чому?

Зо хвилю я помовчав, вагаючись, а тоді подумав: „Та якого біса! Однаково гірше не буде…“

— Річ у тім, що прізвище Вільчинський я отримав у шестирічному віці. А від народження я Александр Шнайдер.

На ці слова у мого співрозмовника аж очі вирячилися.

— Шнайдер? Ви родич Бруно Шнайдера? Адмірала Шнайдера?!

Я кивнув:

— Саме так, сер. І не просто родич, а син. На превеликий мій жаль…

Не давши йому часу оговтатись, я вийшов з кабінету.