"Діти Безмежжя" - читать интересную книгу автора (Бердник Олесь)Ніч другаМістер Нойс був урочистий, підтягнутий. Він переможно поглядав на Гримайла, усміхався, жартував. — Ви не хвилюєтесь, містере Гримайло? — А чого б то? — дивувався академік. — Аякже! Ваш винахід випробовується па експорт, — сміявся Нойс. — А раптом він не витримає іспиту? — У вас американська самовпевненість! — у тон йому відповів Гримайло. — Заходьте, готуйтесь до мандрівки в майбутнє. І залиште тут, на веранді, свій репортерський характер. Веселий дружній сміх покотився з веранди на берег. Американець викинув недокурену сигару в річку, зітхнув, пригладив рідке волосся. — Ну що ж, я готовий. Лягаючи в машину часу, він поглянув на Елен, щось сказав по-англійськи. Вона схвально хитнула головою. Півсфери зійшлися. Гримайло дав команду Стьопі і Наді. Над головами присутніх спалахнули примарним сяйвом антени — приймачі енергії. — Що він сказав? — безцеремонно запитала Маня у матері. — Тихо, — прошепотіла Таня. — Негарно… — Ні, що він сказав? — допитувалася дівчинка. — Він сказав, — пояснив Малина, — що колеги його лопнуть від заздрощів. Що він привезе в Америку і надрукує в своїй газеті точне пророцтво про майбутню атомну війну!.. — Яку війну? — здивувалася дівчинка. — Війни ж не буде! — Правильно, Маню, — ласкаво сказав Гримайло. — Тобі не потрібна машина часу. Ти знаєш і так. А що принесе він звідти — побачимо. Стьопо! Вмикай!.. Електронне вістря заколивалося, рушило по екрану. Надя схилилася над пультом, відлічувала: — Десять років… П’ятнадцять… Тридцять… П’ятдесят… Все… — Недалеко залетів американець! — озвався Шум. — Невже таки надибав атомну війну? Ніхто не відповів. Над верандою, над берегом запанувала мовчанка. Чому? Чому присутні так нетерпляче очікують результатів? Що принесе з мандрівки ця людина — житель зовсім іншого світу? Невже він побачить лише породження маніакального розуму, вихованого сенсаціями, страхом і непевністю? Сфера розійшлася. Нойс нерухомо лежав у кріслі. Обличчя його було спокійне, очі заплющені. — Милий, що з тобою? — захвилювалася Елен. Нойс різко ворухнувся, ніби прокидаючись зі сну. Він встав з крісла, вийшов з машини часу. Попросив сигару. Елен подала йому коробку. Американець запалив, смачно випустив дим. Присутні здивовано перезирались. Чому він мовчить? Тишу порушив академік. — Не дуже далеко ви мандрували, містере Нойс. Всього п’ятдесят років. — Я знаю. Я запам’ятав час. Мені не потрібно було далі. Я побачив те, що хотів! — Як зрозуміти вас? — Я розповім. — Сенсація буде? — жартома запитав біолог Сум, — Не знаю, — зиркнув на нього кореспондент. — А втім, так. І дуже значна. — Ну, не мучте, — сказав Малина. — Починайте. — Дозвольте подумати, — заявив Нойс. — Е, ні! — вигукнув Шум. — Думати не можна. А то ви наговорите такого, що і в газеті вашій не надрукують! — Може, й ні, — дивним голосом відповів Нойс. — Слухайте ж… Я був пілотом космічного ракетоплана. Мені було не більше Двадцяти п’яти. Звали мене Ричардом. Я пам’ятаю товаришів, подруг. Пам’ятаю матір і батька. Вони жили у Флоріді; там же я і вчився в школі астропілотів. Проте більшість вражень юнацтва туманні… Я не зміг би точно передати їх. Найкраще, найсильніше запам’яталося останнє… Був похмурий ранок. Я прокинувся від сигналу телевізофона. На екрані побачив серйозне обличчя шефа. Він привітався, лаконічно сказав: — Пора! Я одягнувся, помчав до гаража на відкритому даху котеджу. Мені було холодно і тривожно. Я хвилювався. Сівши на гелікоптер, я попрямував на космодром. Над землею пливли сірі хмари, свинцевим відблиском мерехтіли масивні боки зоряних кораблів. їх було багато. Почулася команда, посилена могутніми динаміками. Я і багато моїх товаришів займали місця в ракетах. Під моїм командуванням була група з десяти кораблів. Велетенські тягачі, мов потворні жуки, методично повзали по бетонованому покриттю космодрому, обережно потужними кранами передавали в черево кораблів вантаж і знову поверталися назад, поринаючи в глибокі підземелля. Нарешті вантаження було закінчено. Пролунав пронизливий сигнал тривоги. Люки космічних кораблів закрилися. Космодром спорожнів. Я відчував, як сильно, болісно пульсує кров у моєму тілі. Знову спалах екрана — і я вдруге побачив шефа. Він сказав: — Нація жде! Нація довірила вам почесну справу! Захищайте честь Америки, як це робили наші славні предки! Я тихо промовив слова подяки. — З богом! — востаннє озвався шеф. Я приготувався. Почулася команда старту. Я передав її своїй групі. Мій корабель піднявся в простір перший. Внизу танула Земля, зникав у мареві Атлантичний океан. Навколо сяяли зірки, темніло небо. Я викликав по радіо своїх товаришів. Все було гаразд. Всі десять кораблів стартували успішно. Ми летіли на Місяць. Його срібний диск виростав спереду і трохи збоку. Через кілька годин ми повинні були з ним зустрітися. Я ввімкнув локаційний устрій. На екрані побачив літаючу споруду. Це був штучний супутник Місяця. Його зробили люди. Я знав, що це мета нашої подорожі. Саме туди перевозили вантаж… — Який вантаж? — не стрималася маленька Маня. Нойс поглянув на неї, ніби насилу вириваючись з полону уявлень, здивовано перепитав: — Що ти хочеш, маленька? Ах так, вантаж! Вантаж був у нас незвичайний, страшний… — Який? — Атомні бомби! Присутні здивовано переглядалися. Шум іронічно поглянув на Івана Заграву, на академіка. Його обличчя ніби говорило: «А що я вам казав?» Та Нойс не звертав уваги на ті погляди. Він ще раз повторив: — Ми везли атомні бомби. Саме тому я так хвилювався. Ми повинні були їх доставити на штучний супутник Місяця… — Чули, чули! — вигукнув Шум. — І читали. Ваш Браун і всякі інші давно мріють про воєнну базу в небесах! — Хлопче, більше спокою, — зауважив Гримайло. — Спасибі вам, — поклонився Нойс. — Я скоро закінчу. Слухайте далі… Наші кораблі повисли над супутником. І ось я побачив якісь чужі кораблі. Вони теж прямували до супутника. На екрані відеолокатора вирізнялись чіткі обриси корпусів, ілюмінатори. Я дуже хвилювався, згадав наказ шефа — не зганьбити честь Америки. Я рішуче поклав руки на пульт, натиснув кнопку… — Не треба! — раптом закричала Маня. — Не треба, чуєте? — Донечко, що з тобою? — пригорнула її мати до грудей. — Заспокойся… — Що не треба, дівчинко? — схвильовано запитав американець. — Не треба… натискувати кнопку, — захлинаючись від зворушення, говорила Маня, і сльози покотилися по її щоках. — Ви неправду кажете… такого не було! Американець поглянув на Елен, схилив голову, трохи помовчав. Потім схвильовано сказав: — Друзі мої! Ця дівчинка дала мені урок. їй не потрібно заглядати в майбутнє, вона несе його в своєму серці. Вона знає давно те, що я побачив. Люба моя, — ніжно звернувся він до Мані, — ну звичайно ж, ніякої війни не було. І кнопку натискують не тільки для нападу. Я включив відеофон. Ми привіталися з радянськими колегами. А потім наші кораблі пішли на посадку. — А чого ж ви морочили нас? — засміявся Сум, потираючи сухі руки. — Звичка репортера! — підхопив американець. — Але ж… до чого тоді атомні бомби? — здивовано запитав Ананій. — Невже ви не догадалися? Це ж дуже просто. Всесвітня Рада Народів дала наказ: всю атомну зброю, всі запаси бомб — плутонієвих, уранових, термоядерних і нейтронних — перевезти на штучний супутник Місяця. Я виконував це почесне завдання. Мені важко згадати всі перипетії довгих наукових суперечок, але я знаю твердо одне: вчені Землі одностайно вирішили використати енергію колишньої зброї для потужної небесної станції. Навколо Місяця мали створити штучне сонце. Ним хотіли обігрівати певні ділянки Місяця, коли вони входили в земну тінь. — І про війну не чути було там… у майбутньому? — схвильовано запитав академік. — Ну звичайно ж ні! — ясно усміхнувся Нойс. — Дякую вам за все, любі друзі. А найбільше тобі, дитинко. Маня соромливо сховала заплакані очі на грудях матері. Нойс встав, зітхнув, сказав дружині: — Елен, нам пора. Містере директор, чи не можна вночі дістатися до станції? Лисиця підхопився, запопадливо відчинив двері до залу. — Прошу! Машина до ваших послуг! Американці рушили до виходу. В дверях Елен на одну хвилину зупинилась. Вона оглянула всіх присутніх, затримала теплий погляд на Мані. — Я не вмію говорити, — сказала вона. — Але серце моє не мовчить… Ми були недовго у вас — і народилися знову. Спасибі всім вам! Промені фар замиготіли на деревах, на кручі. Прощально загула сирена. Почулися звуки мотора, віддалилися, затихли. А на веранді ще довго панувала тиша. Хороша, сердечна тиша. Вона не була безмовною. Вона зливалася з плином ріки, мерехтінням небес, подихом вітру. Вона була живим словом вічної, великої Матері Природи… |
||
|