"Покоївка" - читать интересную книгу автора (Тарасюк Галина)

* * *

Останнім часом Тодор Йонович рідко бував вдома. Після розвалу колгоспу і приватизації землі кликали його очолити селянську спілку, але він відмовився і зайнявся бізнесом: відкрив два ковбасні цехи, завод мінеральних вод, а от уже завіз обладнання для броварні. Ковбасні цехи зразу ж принесли йому чималий прибуток з огляду на дармове м'ясо вирізаної ним у перші дні так званої реорганізації всієї, «до хвоста», колгоспної худоби, починаючи зі свиней і кінчаючи дійними коровами та тягловими кіньми. Тож селянам, охопленим гарячкою розпаювання землі, зосталися лиш голі стіни колись величезної тваринницької ферми. Збагнувши, що з ними вичворив колишній «батько рідний» домнул Чепрага, село рипнулось було позиватися, але на якій основі, коли жодним законом не були передбачені права колишніх членів розваленого колгоспу? Тож покричали-погаласували, а не знайшовши правди в суді, простили і самі вже просили Тодора Йоновича купити за безцінь їхні поросятка та телятка для його ковбасних цехів. І домнул Чепрага, як добрий батько, теж простивши своїм колишнім кріпакам колгоспним дитячі домагання, милостиво скуповував домашню худобу, аби селянам було за що бодай лопату купити, щоби свої наділи розпайовані обробляти. Адже й техніка вся теж з його легкої руки невідомо куди ділась (але за чималі гроші) і тепер на тракторній бригаді лиш вітер гуляв та собаки здичавілі блукали серед іржавих куп негодящого брухту.

Завод мінеральних вод Тодор Йонович збудував коло двох природних джерел мінеральної води на галявині Синявського лісу, отих самих слатин 11, з яких навіть корови не пили. А варто було розлити солонувату джерелицю в пластикові пляшки та розбовтати вуглекислим газом, як і народ в чергу став за цілющо-лікувальною водою. Майже дармові гроші рікою потекли у кишеню підприємливого Тодора Йоновича, та такою широкою, що скоро він за безцінь купив збанкрутілий і розкрадений консервний завод в обласному центрі, обладнав його дорогими імпортними лініями і став першим в області легалізованим мільйонером, як і годиться, при шикарнім офісі та шестисотім «Мерседесі.»

Віорелія Віорелівна ніколи серйозно не цікавилась чоловіковою роботою ані тоді, коли він головував, ані тепер. І не зовсім через свою жіночу обмеженість чи скромність. Так була привчена Тодором Йоновичем з перших днів сімейного життя: покладатись цілковито на нього, свого чоловіка, і знати своє, жіноче, місце. Помічницями собі брав дипломованих економісток і бухгалтерок, переважно жінок спритних, ризикових і, як казали в селі, «слабких на передок», яких тримав в узді, як норовистих кобилиць. Про не зовсім чесні махінації чоловіка Віорелія здогадувалась із підслуханих нехотячи балачок селян, із уривків телефонних розмов Тодора. Але до голови не брала: не бачила в тому ані гріха великого, ані переступу проти закону, бо вірила словам свого мудрого тата, що «чесно жити — бідно жити». То чого мала чіплятися до Тодора? Хіба він придумав цей світ і це життя? Та піп у церкві не святий. Мала перед очима отця Онуфрія, із яким жили в межу. Досі у вухах стоїть хруст свячених крашанок, атож, тих самісіньких, попом освячених, що їх люди на Пасху біля церкви клали у кошики служок, а потому їх три дні по Великодню хрумали попові свині…

Але що в тім поганого — не викидати ж добро! А за радянських часів у їхньому селі не було зовсім убогих чи голодних, і в лікарнях добре годували. То тепер, коли стільки нужденних, завели звичай на врочисті свята ходити з дарами по шпиталях та сиротинцях… Та щось не чутно, аби серед тих дающих та були місцеві панотці… хай Бог простить її грішну…

А Тодор Йонович, хоч проповідей не читає, а свого не жаліє убогим і немічним. Перед кожним святом релігійним, як пишуть місцеві газети і телебачення показує, офірує лікарням, інтернатам для малих і старих сиріт продукти. А в тій же Буківці, де стільки відголовував, за власні кошти, кажуть, церкву зводить. Кажуть… Кажуть Віоріці добрі знайомі, одверто лестячи. Казала Міля, забула з якої притичини, але казала, потупивши смиренний черничий погляд. Сама Віорелія спробувала заговорити з Тодором на цю тему, але він тільки пильно зиркнув на неї і суворо спитав:

– А ти, жінко, ніби дивуєшся? Ніби сама не знаєш, скільки я добра зробив для людей, з тої ж таки Буковки? Пригадай, що то за пустка була, коли я туди головою прийшов… Згадай, в яких злиднях сама росла… А я колгосп мільйонером зробив, а їх, засранців, людьми. Ґаздувати навчив, показав, як на теплицях мільйони заробляти… Згадай, скільки в селі за мого головування машин було: в кожній хаті… А вони… ще лиш поголос пішов про реорганізацію, як почали за землю битися та на мене плювати! Та… Бог з тим народом… Має тепер те, що має. Аби хоч кров не пролили за ту землю з дурного розуму… Тому й на церкву дав, за поману 12. Сказано ж: дающого рука нє оскудєєт… Будемо й ми надіятись, що… нє оскудєєт.

Тож не переймалася Віоріка діяльністю Тодора. Тривожило інше, те, що з тих пір, як Тодор зайнявся приватним підприємництвом, вона майже не бачила чоловіка. В дім з'являвся рідко: перепочити між постійними відрядженнями за кордон, метанням між цехами і заводами, закупкою сировини і вибиванням кредитів. Бізнес поглинув його з головою. Даремно Віоріка намагалась поговорити з ним про сина, який закінчував юридичний факультет в Букурешті. Їй не хотілося, щоб її улюбленець, як вже дочка, десь поневірявся далеко від дому.

Тим більше, що Тодорові здався б надійний юрист. Звичайно, Данику ще далеко до професіонала, але пора йому впрягатись у сімейний бізнес…

І от цей жах… Її збиралися вбити! У власній хаті… Але хтось знав… все-таки хтось знав… А може, вона збожеволіла від страху, кликала на поміч?!. Бо отой грюкіт у ворота… Яку добру душу Бог послав у смертну хвилину спасти її?.. Вона вже чула кроки, дихання вбивці… дихання смерті… Боже, невже це з нею відбувалося?.. Усвідомлення, що вона могла лежати закривавлена і бездиханна зараз на своєму ліжку, потрясло жінку з новою силою, повергнувши в страх і розпач. Вона заридала, забилась в істериці.

Прибігла, нарешті, з валер'янкою покоївка. Бліда і ніби враз постаршала на років десять, і тим дуже схожа на молоду Мілю, тулила до тремтячих вуст хазяйки склянку, співчутливо приказуючи дуже схожим на Мілин голосом:

– Поплачте! Виплачте свій страх, біль, але образу залиште при собі — вона вам ще пригодиться…

Віорелія ридала, дзенькотіла по склянці зубами, розливала по грудях ліки.

Нарешті притихла. Після нападу істерики їй справді полегшало. Закутавшись у плед, вона стала думати про дітей і внуків. І ці думки поволі приводили жінку до пам'яті. Вона зігрілась і вже могла тверезо осмислити нічну пригоду. Невже це був Тодоріка? Але чому? Навіщо йому було її вбивати?! І де взялась Жоржетта? Як вона могла проникнути у дім, коли двері були замкнені на три замки?!

Тепер у Віорелії Віорелівни не залишалось сумніву, що то Жоржетта розіграла з нею комедію. Їй стало враз соромно і бридко… Якась пройда має її за круглу дурепу, розігрує і шантажує. Але скоро цьому кінець. Зараз вона встане і поїде до Мілі, але не за тим , щоб ридати над її недолею, а спитати, з якою метою вона підіслала цю дракулицю? І схопивши Жоржетту за руку, спитала грізно:

– Як ти зайшла в дім? Відповідай, а то я тебе здам міліції.

– Просто, — спокійно відповіла та. — Ворота і всі двері в будинку були розчинені навстіж. Я навіть злякалася, подумала, що вас уже нема і що він спеціально залишив усе відчиненим, щоб підловити на мокрусі мене.

– Тебе? Слухай, дівко, що ти городиш? При чім тут ти?

– А при тому, що він боїться, щоб я не відкрила вам очі і не розповіла про все… От причім…

– Про що — розповіла?

Раптом Жоржетта нашорошила вуха. Віоріка й собі прислухалась: до воріт під'їжджало авто.

– Це він! — тихо скрикнула покоївка. — Швидко у хату. На кухню! Робіть вигляд, що нічого не сталося. А я — в саду. Коли що — кричіть! — І щезла у хвіртці, що вела в сад.

Підхоплена тривогою, Віорелія Віорелівна й собі кинулась у дім, на кухню. Руки в неї тряслись, все тіло ходором ходило, але вона примусила себе вдавати, що зайнята миттям посуду. Вона чула, як в'їхав на подвір'я джип, як хряпнули дверцята. Бажання побачити вираз обличчя чоловіка в ту мить, коли він уздрить її, живу і неушкоджену, перемогло страх, і вона стала в порозі кухні і побачила…

Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Тодора Йоновича. Прошкуючи до кабінету, як завше заклопотаний, зверхньо-поблажливий, навіть не привітавшись, кинув на дружину, що заплакана завмерла у дверях кухні, байдужий погляд і несподіване для неї запитання:

– То ти надумала їхати чи ні? Бо завтра я знову від'їжджаю за кордон. І буду там довго.

Давлячись словами, вона відповіла:

– Дітей немає. Поїхали ніхто не знає куди. Будуть тільки за тиждень. Так сказали на роботі….

– Тоді чекай. — І зачинив за собою двері. Точнісінько так, як робив це останні десять чи двадцять років. Спокійно-байдужий до неї, до цього дому, до дітей…

Сумно, але чоловікова байдужість цього разу втішила Віорелію. Значить, то був не він уночі, не Тодоріка!.. Слава Богу! Бо ж яким він би не був підлим, все одно, бодай поглядом, а видав би себе… А це… такий, як завжди, і все — як завжди… Вона знала, що тепер чоловік, як завжди після кожного відрядження, поспить зо дві години, потім пообідає і поїде… Але хто ж тоді?.. Який ще чоловік зацікавлений в її смерті?.. Чи не той наречений Жоржеттин? Може, вони золота чи доларів шукають?.. Їм же, злидням цим, гроші потрібні, як та дівка каже, на весілля, квартиру… Точно, це був він, той віруючий! Боже, як вона могла послухати якусь підлу брехливу дівку?! І повірити в її брехню на Тодора! Ні, вона таки мусить все чесно розповісти Тодорові. Хай що буде! Хай навіть він її після цього запроторить в психарню! Пора нарешті покласти край цьому чортовинню!

Віорелія Віорелівна не могла дочекатись, доки чоловік прокинеться. А в тім, що він спав, сумнівів не було: крізь замкнені двері кабінету долинав його звичний могутніх храп. Невже після того, що він збирався зробити з нею цієї ночі — вбити її, матір своїх дітей, невже Тодоріка міг так преспокійно спати?! Де ж його совість?! Невже він так звироднів через ті гроші, втратив на старості літ все людське? А може, він просто вдавав, щоб приспати її пильність?

Сумніви і підозри терзали Віорелію Віорелівну, як пси кістку… Ні, вона все має вияснити! Все розказати і примусити чоловіка бути з нею чесним і одвертим. Якщо вона йому заважає, то що ж тут поробиш? З принуки милою не будеш… Вона може уступитись… Поїхати до дітей. Але він сам має сказати їй про все, чесно, вона заслужила на те за тридцять літ подружнього життя.

Нарешті в кімнаті чоловіка почулося вовтузіння і він вийшов, заспаний, недобрий.

– Тодоріко, я хотіла поговорити про Даника, — покликала вона з дивана, відчуваючи з подивом, що якась осторога не дає їй бути з ним одвертою до кінця і розповісти про нічні жахи.

– Рито (він називав її Ритою), я вже сказав раз і назавжди, щоб Дан шукав роботу в Букурешті. Він вже не дитина, може про себе подбати. А як не годен, хай ожениться на Владовій дочці. Тоді вже точно буде десь при міністерстві. Я його спеціально відправив учитись в Румунію, в столицю, щоб він там собі кар'єру зробив. Ти це знаєш. А тепер ти хочеш його повернути. Куди? В це болото? Ти хочеш зіпсувати йому життя лише тому, що не маєш чим зайнятися? Тоді йди в цех ковбаси начиняти, чи в коптилку… В мене людей не вистачає. А Данові, повторюю, нема що тут робити. А мені нема часу на дурниці. Я вже, з цієї хвилини, у відрядженні.

Весь цей довжелезний, як на їхні стосунки, монолог Тодор Йонович виголосив по дорозі до ванної кімнати і, грюкнувши дверима, поклав крапку.

«От і поговорили», — з досадою подумала Віоріка. Але більше Тодора не зачіпала. Зачинившись на кухні, наслухала, як він хлюпався у ванній, як виходив з хати, не попрощавшись. Коли подаленів гул авто, Віорелія вийшла з кухні, ходила по порожньому дому, відчиняла вікна, дивилася у сад, мимохіть зайшла в чоловіків кабінет, поправила на дивані покривало, а коли поправляла подушку, на килим скотилась мініатюрна сережка: діамантова слізка на тоненькому золотому ланцюжку.

Знову! Чортовиння не покидало цей дім. Воно повторювалось, доводячи її до безуму!

Віорелія Віорелівна не плакала. Здається, після сьогоднішньої ночі вона остаточно отупіла. Чи збожеволіла? Адже ж на власні очі бачила, що в кабінет до Тодора ніхто не заходив. Звідки ж ця сережка? Ці жіночі прикраси… Звідки вони? Про те, що в Тодора хтось є, неважко було здогадатись. Жінки липнуть до багатих чоловіків. До Тодора завжди липли. Завжди він гуляв, але і її мав за жінку. Але тепер… невже якась молода, дуже молода розлучниця намовляє його на вбивство?..

Вона йому ніколи не дорікала зрадами. Прощала лиш тому, що чоловіків ідеальних не буває. Той — п'є, той — б'є, той — нероба, а той — скупий… Тодорів недолік видавався їй найневиннішим. Бо хіба він винен був у тому, що його, статечного, розумного, багатого голову колгоспу, жінки любили? Але тепер…

Хтось тихо відчинив двері і став за спиною. Віоріка хутко сховала сережку до кишені, але не оберталась: їй так хотілось, щоб це був Тодор, щоб він повернувся, загризений совістю… Щоб признався… або… або показав їй, що то не його кроками ходила по дому вночі її смерть.

– Чому ви дозволяєте йому знущатись над собою? — хтось тихо запитав її. Тихо, наче власна совість. — Ви ж така красива, достойна, добра… Як ви можете терпіти його зради, його зневагу, його хамство, врешті-решт, садизм цього страшного чоловіка, який сьогодні вночі лиш тому вас не прикінчив, що йому завадили?!

Віорелія злякано обернулась на голос і спаленіла… перед нею стояла Жоржетта.

– Хто ти така? Як ти смієш?! Таку… таку брехню зводити на мого чоловіка! — Віоріка задихалась, готова роздерти це нахабне дівчисько, яке нагло ввірвалось в її тихе, затишне, благополучне життя і зробило з нього страшну, криваву руїну! І замість того, щоб знітитись, покаятись, підібгати хвіст, раптом зблиснуло люто очима і пішло грудьми на неї, карбуючи слова:

– Смію! Ще й як смію! Бо мені вас жаль. Мені соромно, що всі сміються над вашою терпеливістю, що всі знають, як він вас принижує. Що хоче вас позбутися, збути, як … як … якусь непотріб!

– А тобі що до того?!

– Бо сама таке пережила…

– Ти?

– Я! Дивлячись на свою нещасну матір. Так мій батько знущався над нею, топтав, нищив, доки… доки не знищив. Ви були вчора в нас? Ви бачили? Ви все бачили. Хочете бути схожою на тих двох нещасних? Але ви не доживете до їхніх літ. Він уб'є вас! Не сьогодні-завтра! А я не хочу, не хочу, щоб він знищив вас!

– Твоя мама — та нещасна, прикута до ліжка жінка?

– Яке це має значення?! Вона чи не вона! Ви всі — нещасні, прикуті до його ліжка ідіотки!

– Як ти смієш! Що ти мелеш?!

– Смію! Ще й як! Бо мені осточортіло дивитися на це… скотство!

– Жоржетто, вибач… Мені дуже жаль твою маму, але це не привід втручатись у моє… у наше з Тодором Йоновичем життя.

– А я й не втручаюсь. Я бувала за кордоном — там жінки знають собі ціну. Тому вони й живуть як люди, а не як… скотина! Як моя мама прожила! Її я не встигла врятувати… то хочу бодай вам допомогти.

– Як? Чим допомогти? Плітками?

– Не плітками — фактами!

– Невже? Теж мені адвокат знайшовся!

– Не смійтеся. Бо ви не знаєте, що давно не маєте ані чоловіка, ані цього дому, ані гроша за душею. Що ви давно така ж бідна, як і я. Він відправив за кордон ваших дітей, щоб йому не заважали і не претендували на його заводи і фабрики, а тепер хоче відправити вас, але ще далі –– на той світ. А у вас розуму не вистачає зрозуміти це!

– Замовкни! Бо я викличу міліцію! — такого зухвальства Віорелія Віорелівна не чекала. Хоч слова Жоржетти діткнули її за живе, злили крижаною водою (Боже мій, невже це правда?), але вона не могла йти проти своїх власних правил, хоч би там що. А правила її були прості, як правда: хочеш мати чоловіка, зберегти сім'ю, ніколи не слухай ані пліток, ані порад. Бо ж недарма кажуть: не так тії вороги, як добрії люди.

Замолоду в неї була тисяча причин розлучитись із Тодором, але що б це дало? Осиротила б дітей, зосталася б без кола і двора, та й, врешті, що ліпшого знайшла б серед цих чоловіків? Якогось п'яничку, чи лайдака? Тому мовчала і терпіла. Тому й зараз вибухнула невластивим їй гнівом:

– Геть з мого дому! Щоб твоєї ноги тут не було, паршивко! Порадниця… молоко обітри на губах! Тепер я впевнена, на всі сто відсотків впевнена, що це ти все придумала, що ти все це спеціально затіяла! Ти шантажуєш мене, падлюко! Але скажи, скажи чому? Навіщо? Що хочеш з того мати? Гроші?!

Жоржетта теж, певно, не сподівалась такої реакції від добросердої, примороченої нічною пригодою Віо-Віо-Віорелі, бо, здавалось, подавилася словами, аж гикати почала. А тоді задки-задки і — за двері. І вже за порогом з лютим розпачем вилаялася:

– Та йдіть ви всі до чорта! Подавіться своїми грішми, нещасні!

І тут якась сила протверезила Віорелію. Гнів як рукою зняло, натомість з'явилась холодна і зла цікавість: а що ж то за факти такі знає це підле дівчисько? І чому це я бідна? Земля, кажуть, чутками повниться, і не на порожнім місці… І вона кинулась за Жоржеттою, що тим часом сердито добігала хвіртки.

– Стій! Я кому сказала: стій! Ти живою звідси не вийдеш, доки мені все не розкажеш як на духу!

Жоржетта зупинилась, зло і спокійно спостерігаючи, як насувається на неї озвіріла господиня. Підійшовши майже впритул, Віорелія раптом зів'яла і втомлено сказала:

– Я хочу все знати. Все. Я більше не годна так жити… Якщо ти знаєш правду, залишайся. Я тобі гарно віддячу. А за… вибач. Ти мене дуже, дуже вранила… Якщо це правда?.. Боже, яка я нещасна…

– Вибачте, коли так… я не хотіла, — силувано усміхнулась Жоржетта, ховаючи в очах, як здалося Віорелії, холодну зловтіху.