"Грає синє море" - читать интересную книгу автора (Тельнюк Станіслав)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ, який розповість про невеселі пригоди чотирьох хоробрих, панів, посланців сеньйора Гаспероні

А за два тижні до цієї зустрічі у відкритому морі відбулася в кримському степу, недалеко від підніжжя Кара—Дагу, теж цікава, хоч і менш історично важлива, зустріч.

Пан Славек Сулятицький разом із довготелесим паном Адамком, кривоногим Євгеніушем Беднарським та пришелепуватим Влодзімежем Рубанчиком в оточенні двох десятків едичкульців мчали вечірнім степом до Кафи.

Пана Славека так розтрясло, що в нього боліли всі нутрощі, і єдине, що тримало його ще на коні, — це усвідомлення того, що Кафа вже близько, військовий комендант Кафи сьогодні ж викладе на стіл перед чотирма польськими панами величезну суму грошей, яких вистачить на те, щоб пиячити років зо п'ять, не думаючи ні про яке майбутнє.

Пан Адамек думав не зовсім так. Йому імпонувало, що він бере участь у такій важливій справі, але він не вельми розумів, чому це треба їхати аж до Кафи, коли було б значно простіше викликати цього самозванця й мерзотника Олександра, псевдографа Чорногорського, на герць і проткнути його шаблюкою чи застрелити з пістоля. І зовсім не розумів, навіщо рятувати турків од біди? Зрештою панові Адамкові дуже навіть подобається, коли християни б'ють нечестивих. А козаки, хоч вони і здрайці, і православні, а проте ж ідуть бити турків, а він, пан Адамек, що вірує в наймогутнішого католицького бога, він, чия чесність ні в кого ніколи не викликала сумніву, з дурного дива їде допомагати ворогам християнства…

Беднарський та Рубанчик не думали ні про що. Вони затямили, що мають отримати великі гроші. І затямили ще — все, що стоїть на заваді до здійснення цієї мети, є аморальне, навіть єретичне.

Коні бігли швидкою риссю, вершників, одвиклих од верхової їзди, трясло немилосердно, тільки татари—єдичкульці їхали, мов поприбивані до кінських спин. Подорожні могли б прибути до Кафи ще опівдні, та від такої їзди у всіх чотирьох вельможних польських вершників розболілися животи, і тому через кожну верству то один, то другий злітав з коня і прожогом біг до найближчих кущів.

Далеко попереду темніли зелені громади Кара—Дагу. До Кафи лишалося шість—сім волоських миль. Це ще година—півтори — і пан Славек буде власноручно вручати найвельмож—нішому з усіх кафинських турків звістку сеньйора Реньеро Гаспероні. А за те матиме гроші. Єдине, що якось смутить чесного польського дворянина — так це те, що тії гроші дасть йому прихильник богопротивно'! віри, лютий ворог Польщі. Ну, та це дрібниці. А врятувати світ від великого мерзотника — хіба це не честь, хіба це не радість, хіба це не щастя?

Єдичкульці тривожно позирнули на недалекий горб. Потім, перезирнувшись, зупинились.

— Чого ми стоїмо? — роздратовано запитав пан Славек.

Єдичкульці мовчки показали на горб. Звідти їхали якісь вершники, їх було щось близько сотні.

— Ешкийя![123] — закричав раптом один з єдичкульців. І вся охорона, не змовляючись, кинулась втікати.

— Назад! Назад! — розпачливо заволав пан Сулятицький, але єдичкульці були вже далеко. Вони ганебно тікали назад, лишивши напризволяще своїх підопічних. А до Кафи було ж зовсім близько!

Пан Славек довго не мудрував. Він вигукнув до своїх супутників: «Уперед!» — і вони, забувши про свої розтрушені животи, помчали до Кафи.

Кінь, на якому їхав пан Сулятицький, був швидкий, хоч і норовистий. Але ще швидші були коні в розбійників. Коли пан Славек озирнувся назад, він побачив, що розбійники мчать не за єдичкульцями, а за ними, і відстань між двома різновеликими групами — розбійниками й поляками — катастрофічне скорочується.

Розбійники летіли великим півколом, намагаючись оточити пана Сулятицького та його товаришів.

— Ну, біжи скоріше, — молив коня пан Сулятицький, — біжи скоріше, якнайскоріше біжи!

І кінь біг, і, здавалося, була ще можливість вирятуватися. І раптом позаду почувся вереск — то упав з коня Влодзімеж Рубанчик. Як не тяжко втрачати в біді друга, але така ситуація була навіть на користь: кілька передніх татар, які вже сідали на п'яти нещасливій четвірці поляків, зараз мусять зупинитися біля пана Влодзімежа, витратити час на його зв'язування і таке інше, а тим часом пани Славек, Адамек, Євгеніуш встигнуть утекти.

Та несподівано пан Адамек осадив свого коня і почав повертати його назад.

— Що то ви робите, пане Адамку? — на ходу закричав пан Славек, але відповіді не почув.

Пан Адамек, знехтувавши, що він один, а татарів сотня, кинувся виручати свого компаньйона.

Що ж, і це непогано! Пан Адамек, можливо, затримає на якусь хвилину цю орду, а тим часом пан Славек встигне відірватися від ворога.

Та тут над головою пана Славека щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, він інстинктивно пригнувся до коневої шиї, щосили махнув рукою, мов відбиваючись од гадюки, та було вже пізно. Татарський аркан обхопив його за плечі (слава богу, що не за шию) і здер з коня.

Він ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек тут же скинув його з себе і скочив на рівні. До нього підлетів татарин, наставив ратище просто в груди. Пан Славек вхопився за його гостряк і упав на коліна, закричавши:

— Помилуйте! Не вбивайте!

Повз нього протупотіли інші татари — вони гналися за Євгеніушем Беднарським.

Татарин опустив ратище і знаком показав панові Славеку, аби він піднявся на ноги і заклав руки за спину. Пан Славек зробив це тут же, намагався усміхатися тремтячими устами, але в нього нічого не виходило, його била пропасниця, він кивав головою, казав, заїкуючись:

— Мер—х–х—аба! Са—а–лям алейк—к–кум! Мерх—хаба! Са—а–лям алейк—к–кум!

Татарин мовчав. У нього були світлі, якісь водянисті, аж безбарвні очі — одне з більмом, велика руда борода, кирпатий ніс.

Він мовчки об'їхав свого бранця з усіх боків, а той, задкуючи і догідливе всміхаючись дрижачими вустами, обертався, щоб не стояти до того, хто його тільки—но полонив, спиною. З щемкою печаллю подумав про те, які гарні гроші він мав одержати — і от маєш: піймали розбійники, зараз пограбують і дуже добре буде, якщо не вб'ють…

Татарин нарешті зупинився, і пан Сулятицький побачив, що верхівці ще й досі женуться за паном Євгеніушем Беднарським. «Невже втече? — подумав з досадою. — То чого це йому має таланити? Невже він одержить гроші від турецького аги? Це буде найбільша несправедливість. Він же йолоп із йолопів».

«Чого вони не стріляють? — подумав пан Славек і не жахнувся цієї думки. — Стріляйте! Стріляйте! — підганяв він татар. — А то втече».

Та й панові Євгеніушеві не поталанило. Побачив пан Славек, як здійнявся вгору довгий мотуз з зашморгом на кінці — і пан Беднарський гепнув на землю.

«От і все! Тепер будемо пропадати всі разом», — зітхнув полегшено Сулятицький і став готуватися до найгіршого. «Тільки б не на палю, бо це буде ганебно й жахливо боляче».

— Мерхаба! Салям алейкум! Змилуйтесь?

— А ти хто будеш? — раптом почув пан Сулятицький запитання, вимовлене зрозумілою йому мовою московитів.

— Я уродзоний шляхтич, пан Станіслав Сулятицький, маю великий маєток, а оце зараз їду з важливим дорученням до Кафського бейлер—бея… Відпустіть мене!

— Ану, ша! — гарикнув татарин, і пан Сулятицький знову відчув, як у нього дрібно трясуться коліна.

Зв'язані руки давно вже потерпли. Спочатку панові Сулятицькому здавалося, що по них бігають великі волохаті мурашки, а потім він просто перестав їх відчувати. Так само, як і він, пов'язані сиділи на конях пан Адамек, пан Євгеніуш та пан Влодзімеж. Пан Влодзімеж весь час хилився впасти. Тіло його зм'якло, мов споловинений бурдюк з вином, а на обличчі не було відбито нічого, крім тваринного жаху. Пан Євгеніуш мав роздряпану пику й добряче обчухрану шию, його рот весь час кривився в дивному позіханні… Лише пан Адамек їхав, мов нічого не сталося. Сидів рівно, наче настромлений на ратище, зціпив зуби, ні на кого з друзів не дивився, лише інколи люто зиркав на татар.

Вони їхали спочатку гірським дубняком. Гілляки боляче били по обличчю, а тут ще якийсь кліщ причепився до носа пана Сулятицького і завдає йому невимовних страждань. Той кліщ (пан Сулятицький навіть бачив його на кінчику носа) робив свою підлу справу й нічого не боявся. Вже ж пан Сулятицький вертів головою — думав, може, той кліщ відпаде, чи що, — але борше відірвалась би голова, ніж оця огидна тварюка. Пан Сулятицький хтів дістати носом до плеча, але не міг, у нього боліли в'язи від усіх цих спроб, але кліщ вмостився на його носі, як татарин на коні, й ні на що не зважав.

Той рудобородий татарин, який полонив і зв'язав пана Сулятицького, тепер їхав десь попереду, панові Славкові нічого не залишалося, як мовчати, бо він уже кілька раз звертався до свого конвоїра, просив, молив, щоб зняли кліща з носа, але конвоїр його не розумів, довго слухав, підозріло придивлявся, а потім огрів нагайкою свого бранця по плечах… Пан Славек заплакав слізьми безсилля, сорому й розбитих надій.

Сльози котилися по щоках, залишаючи брудні патьоки.

Пан Сулятицький не міг їх стримати, він здригався від ридань і, навіть піймавши презирливий погляд пана Адамка, не заспокоївся.

Вибралися з лісу й потрапили на край прірви. Пан Славек заплющив свої заплакані очі, щоб не бачити, як кінь обережно йде по тонюсінькій стежинці… «Єзус Марія, пронеси, Єзуо Марія, пронеси!» — повторював він.

Навіть татари — і ті примовкли, їдучи цією стежиною. Та щойно вони минули це страшне місце і виїхали на велику галявину, що примостилася під гребінчастою верхівкою гори, як татари знову зашуміли, почали сміятися й навіть співати.

Галявина була простора. Висока торішня трава діставала до колін. Хитали чорними стовбурами торішні будяки, мальви та інша рослинність, якій пан Славек не знав назв. Внизу, при землі, вже пробивалася зелень, хоч подекуди ще сіріли снігові латки.

Темніло.

Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели своїх коней на ступу і в'їхали в ліс. Знову гілляки одна за одною стали стьобати пана Славека по щоках, але цей біль він ладен був терпіти, якби не триклятий кліщ, який, напевне, вирішив зовсім оселитися на чужому носі…

Стало ще темніше. Ліс погустішав, дерева побільшали. Потім пан Славек помітив, що вони їдуть біля високої скелі, що, мов кам'яний мур, прямовисне здіймалася вгору. Попереду почулися чиїсь голоси, весела розмова… Загін, що був розтягся по дорозі, збився в купу. Передні зупинилися. Зафоркали коні.

«Приїхали, — зітхнув полегшено пан Сулятицький. — Хай би скоріше розв'язали». Він зараз ладен був віддати своє життя тільки за те, щоб йому дали зняти з носа осоружну тварюку і власноручно скарати її.

Татари підійшли до бранців, розв'язали їм ноги, зсадили на землю й показали, що треба йти.

Пан Сулятицький, розставляючи ноги, рушив уперед. Пана Влодзімежа тягли під руки, бо він нездатний був до ходьби і просився до устемпу,[124] але татари його не розуміли, а бородатий десь зник. Пан Адамек ішов, не згинаючи колін, а пан Євгеніуш дріботів, зігнувшись у три погибелі — він, очевидно, добре—таки забився.

Їх привели в якусь печеру, освітлену смолоскипами. Вони йшли, пригинаючи голови, щоб не вдаритися лобом об камінь. Трохи далі печера розходилась, утворюючи велике підземне приміщення. Вгорі була дірка, внизу, під цією діркою, палахкотіло велике вогнище, навколо якого сиділи на каменях, на пеньках, на кошмах якісь люди.

Біля самого вогню смалив люльку дебелий чолов'яга з ріденькими вусиками. Він дивився на бранців спокійно і, сказати б, навіть велично. Поряд з ним сидів бородатий, глипав своїм більмом на пана Сулятицького.

Отаман почекав, поки всі повсідалися, де хто міг, і тільки після цього почав розмову. Затягшись димом з люльки, він сказав кілька слів по—татарськи.

Рудобородий вислухав і сказав поганою польською мовою:

— Нас цікавить, хто ви є, куди ви їдете і навіщо? Пан Сулятицький відповів:

— Я є уродзоний шляхтич пан Станіслав Сулятицький. Я маю важливе завдання до пана бейлер—бея в Кафі. Пан бейлер—бей зі своїми хоробрими яничарами будуть сердитися на вас за те, що ви нас затримали.

— Ми не підкоряємося ні бейлер—беєві, ні бьолюк—баші, — відповів рідковусий, вислухавши переклад слів пана Сулятицького.

— Ми не знаємо, хто ви такі, — втрутився в розмову пан Адамек. — Те, що ви дієте, в освічених державах іменується розбоєм.

— Пане Адамку! — задрижав від страху пан Славек, — не кажіть такого, не сердіть їх, прошу вас.

— Замовчіть, пане Сулятицький, — сказав пан Адамек. — Я не хочу од них благати нічого. Розбій є розбій.

Рідковусий уважно подивився на пана Адамка, вислухав переклад його слів і засміявся.

— Так, ми і є розбійники. Я — Амет Киримли. Мене і моїх хлопців знає весь Ада.[125]

— Я не знав ні тебе, ні твоїх хлопців, — сердито кинув пан Адамек. — І знати не хочу.

— Пане Адамку! — істерично гукнув пан Сулятицький і повернувся до рудобородого: — Пане товмачу, скажіть панові Амету Киримли, що пан Сулятицький багато про нього чув і дуже сильно його шанує, а якщо пан Амет Киримли захоче когось скарати, то нехай карає цього грубіяна пана Адамка. Та й хіба він пан, цей Адамек, він — бидло!

Рудобородий пильно подивився на пана Сулятицького, блиснув своїм більмом і щось сказав Амету Киримли. Той заперечливо покрутив головою й звернувся до набурмосеного пана Адамка.

— Що за доручення маєте до бейлер—бея?

— Ми про це маємо сказати не тобі, а бейлер—беєві, — відрізав Адамек.

— Пане Амете! — заволав пан Сулятицький. — Я скажу, що то за доручення, тільки ж гарантуйте нам життя. Ми хочемо жити… Змилуйтеся! Я все скажу!

— Що то за доручення? — знов переклав тлумач слова свого ватажка. На цей раз мав відповідати пан Сулятицький.

— Прошу пана… Справа така. Запорожці й донці мають вирушити в похід на Туреччину. Похід почнеться ось—ось. У козаків — п'ятнадцять тисяч і в донців десять тисяч війська…

— Ну й що? — без будь—якого інтересу перепитав Амет Киримли.

— Як то: ну й що? Цей похід буде не звичайний. Його очолює не запорожець, не урус, — догідливе закинув татарське слівце пан Сулятицький, — а один самозванець, про якого докладно написано в листі, що його ми веземо панові бейлер—бею. Він хоче дуже багато.

— Ну, а що вам до того? — запитав Амет Киримли. — Ви ж поляки, хіба вам буде погано, якщо хтось там поб'є турецького султана?

— Так він же ж — хі—хі—хі, — натужно засміявся пан Сулятицький, — він же звичайний собі мужлан, самозванець… Він зовсім не граф…

— А як у вас був самозванець Дмитрій — так ви не хіхікали, — переклав відповідь Киримли рудобородий. — Мабуть, навіть сам ходив під його орудою на Москву, га?

— Ходив, — закивав головою пан Сулятицький. — Москва погана, її бити треба, хі—хі…

Амет вислухав слова тлумача, різко вдарив долонею по коліну і щось сказав сердито.

— То ти не поляк, а зрадник, — переклав рудобородий. — Як ти можеш зраджувати інтереси своєї держави? Адже козаки підвладні Польщі, отже, те, що вони роблять, мусить піти на користь Польщі. Ти гяур не тільки для мусульман, ти гяур і для християн!

Пан Славек відчув, як ноги його зігнулися в колінах, як у животі щось обірвалося — і він упав на брудну підлогу печери. Амет щось сказав, і кілька рук підвело пана Сулятицького.

— Що то за лист? Покажи! — коротко наказав бородатий. — Та не трясись ти так! Ніхто тебе поки що на палю не збирається садовити.

Варта розв'язала панові Сулятицькому та його друзям руки. Пан Славек поліз у потайну кишеню, дістав неслухняними пальцями папірець.

— Давай.

Амет Киримли розкрутив папір і став читати. Пан Славек стежив за виразом його обличчя. Ватажок розбійників повільно проходив очима рядок за рядком. І з кожним рядком посилювався вираз здивування на його обличчі.

Потім він одірвав очі від листа і щось запитав. Тлумач переклав.

— Чи знаєте ви, що написано в листі?

— Знаємо, — з гордістю відповів пан Славек.

— А ви можете читати арабське письмо?

— Ні, але сеньйор Гаспероні докладно розповів зміст цього листа.

— Хто це — сеньйор Гаспероні?

— Наш друг, італієць.

Амет Киримли уважно послухав переклад. Потім знову став читати лист…

— Запорожці — то розбійники, — сказав пан Славек.

— Мені й багатьом моїм друзям волю дали запорожці, а не ви, хоч ви вважаєте себе людиною порядною й достойною. І я не хочу, щоб про моїх друзів тут говорили погано.

— Ми ж не говоримо, ми ж не говоримо, — затремтів голос пана Сулятицького. Він був страшенно вражений почутим. Він просто не уявляв, як йому тепер треба ставитися до всіх подій, які оберталися навколо нього. — Ми нічого не знаємо.

— А чи знаєте ви справжнє ім'я сеньйора Гаспероні, як ви його називаєте?

Починались нові загадки. В пана Сулятицького голова пішла обертом. Він не міг навіть уявити, що ж зараз почує. І тут озвався пан Адамек:

— Якщо ви хочете сказати щось достойне про нашого друга, то ми послухаємо, хоч і не віриться, що в розбійницькому кодлі будуть говорити достойні речі про достойних людей. Але ми люди шляхетні…

Він не закінчив, бо в цю мить тоскно, по—поросячому заверещав пан Влодзімеж Рубанчик:

— Ай—ай—ай! Де тут у вас устемп? Відпустіть мене до устемпу!

Амет Киримли сердито глянув на пана Рубанчика — і тут же один з охоронців оперезав сердешного поляка нагайкою, та так хвацько, що тому забило дух. Рудобородий переклав вереск пана Влодзімежа. Амет усміхнувся й наказав поляка вивести.

— Ну, продовжуй далі, — сердито глянув розбійницький отаман на пана Адамка.

Пан Адамек махнув рукою. Пан Влодзімеж своїм недоречним криком зіпсував таку прекрасну фразу… Ніби він не міг почекати принаймні ще півхвилини. Адже не так часто пан Адамек збирається на тривалі промови. Отож лиш мовив:

— А, нема що казати…

— Отож—то й воно — переклав тлумач відповідь Амета Киримли. — Справжнє ім'я вашого сеньйора Гаспероні — Кемаль, а кличка Сус. А сам він турок, шпигун. І якщо довідається ваш король, що ви допомагали турецькому шпигунові, то він вас посадить на палю. А козаки — я їх знаю теж! — з вас живих шкуру поздирають. Вибирайте, що краще!

— Ми не хочемо! — знову затремтів голос пана Сулятицького.

— Ну, то на галери підете. Це вже точно. Кафський бейлер—бей сам відправить вас чотирьох на галери. Ось так.

— О ні, — бейлер—бей дуже порядна людина. Так сказав сеньйор Гаспероні.

— Сеньйор Гаспероні? Асане Касапчі[126] переклади їм, про що пишеться наприкінці листа до бейлер—бея.

Він став повільно читати, а рудобородий — перекладати:

— «Ваша милосте! Уклінно прошу передати до Стамбула що вбивство Олександра відкладається через те, що він має надзвичайно пильну охорону. Козацький флот уже готовий до походу, який розпочнеться через…» — Амет Киримли зробив паузу, взяв перо і щось позначив у листі, — «…місяць. Триста чайок та ще має бути двісті донських човнів. Олександр пливе в найбільшій чайці попереду. Я постарався забезпечити все для його вбивства. Мої люди подбають про те, щоб порох на кожній чайці був мокрий… Ваша милосте! Ці гяури зробили потрібну всім нам справу. Мені здається, що вони були поганими підданцями короля польського. Вважаю, що не краще б вони служили б і нашому найяснішому султанові. Я обіцяв їм за послуги велику суму грошей, але її в мене зараз немає, та вони й не заробили таких великих грошей. Чи не могли б ви надати їм можливість попрацювати на галерах і заробити ту суму, яку вони назвуть, власними м'язами? Припадаю до ваших ясних ніг, цілую порох на дорозі, де йдете Ви. Ваш вірний раб Кемаль, названий Сусом».

— Отак! — сказав Амет і засміявся. — Я не заздрю вашій долі. Куди не підете — скрізь біда. Щоправда, родичаєшся з собакою, то не жди дружби од людей… То що ви на це скажете?

Пан Славек мовчав, мов йому заціпило.

Пан Адамек сів на землю і вхопив голову в руки. Пан Євгеніуш дивився скляними очима на вогонь, і в нього по щоках лилися сльози.

І в цей час нагадав про себе осоружний кліщ, що оселився на носі пана Славека. Стало так свербно, аж потемніло в очах. Пан Сулятицький схопив себе нігтями за краєчок носа, скинув проклятущу тварюку, яка завдала йому стільки прикростей, з насолодою роздавив пальцями…

Хтось чалапав по печері. То повертався, впоравшись під наглядом охоронця із своїми нагальними справами, пан Влодзімеж… Він був найщасливіший серед четвірки, бо позбувся свого клопоту і нічого не знав про написане в листі…

Наступного дня Амет Киримли наказав покликати до себе чотирьох бранців.

— От що, вельможне панство! Мені не треба ні ваших голів, ні ваших грошей. Ми вас упіймали для того, щоб ви передали розпроклятому туркові — бейлер—бею кафському Мухаммеду—баші та його бьолюк—баші Чаїру Чайлаги нашого листа. В цьому листі пишеться, що я, Амет Киримли, розбійник, оголошую смертну війну всім тим, хто поневолює наш край. У цьому листі я також пишу, що коли з голови мого посланця — а посланцем будете ви, пане Сулятицький, — упаде хоч одна волосина, то тоді ми будемо нищити всіх турків — правих і винуватих. А татари вміють такі речі робити… Так от, пане Сулятицький, ось вам лист від вашого сеньйора Гаспероні й кінь. Сідайте й відвозьте наш лист. Вас проведе наш товмач Асан Касапчі.

— Але, але… я не хочу — на галери… — заплакав пан Славек.

— А ми це місце в листі відрізали, — заспокоїв Амет. Сльози миттю висохли на очах пана Сулятицького. Амет довго мовчав, мов чогось чекаючи, а далі запитав:

— А чому пан Сулятицький не цікавиться долею своїх товаришів?

Ах, так, пан Славек зовсім не подумав, що в нього ж є товариші, які їхали разом з ним, страждали разом з ним. І розчарувалися в ділі… Вийшло нешляхетне.

Але пан Сулятицький недаремно вчився красномовству…

— Тому, що пан Сулятицький не уявляє своєї долі без долі своїх товаришів, — відповів, задерши голову.

Ці достойні слова, однак, не справили на розбійницького ватажка належного враження.

— Я не думаю, що пан Сулятицький каже правду, — сказав він. — Коли я спостерігав його поведінку в бою, в мене склалося інше враження.

Пан Сулятицький рвучко схопився за свій пояс з лівого боку — там мала бути його шаблюка. Але її не було. І пан Славек про це знав. Проте він мав зробити такий жест — інакше б його честь зазнала страшних моральних збитків.

Амет Киримли погладив великим пальцем свій ріденький вус і, ніби не помічаючи гніву пана Сулятицького, вів далі:

— Ваші товариші залишаються в мене. Отже, ви маєте прекрасну можливість довести істинність ваших слів про дружбу й товариство. Я переконаний, що ви це доведете.

— Я хочу запитати у вас, що ви нам зробите, якщо пан Сулятицький не виконає своєї обіцянки, — запитав пан Євгеніуш.

— Продам на галери. А якщо він приведе сюди яничарів — позрубую вам голови. От і все.

Він подумав, подивився на пана Адамка і сказав:

— Ви з ним теж поїдете. Двоє — в Кафу, двоє — тут. Пан Влодзімеж і пан Євгеніуш опустили голови. Пан Адамек стояв рівно і з ненавистю дивився на розбійницького ватажка.

— А тепер рушайте, — сказав Амет Киримли. — Хай подорожує з вами щастя. Іншаллах![127]

Амет не сказав, що його писар виправив у листі дату початку козацького походу. Турки думатимуть, що матимуть у запасі три тижні, а то й місяць, а козаки вже ось де!

…Через п'ять хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий їхали гірським дубняком у напрямку до Кафи.

Пан Сулятицький тримався за повід, в його голові мішалися думки. Хотілося напитись горілки, щоб забути про вчорашній кошмар. Та де ти візьмеш горілку тут, в оцьому розпроклятому Криму? Щоправда, в Кафі має бути все.

Поліз до потайної кишені. Гроші, слава богу, лишилися цілі. Ці бандити явно не за грішми полювали, їм треба було взяти якогось шляхетного чоловіка з іноземців, який би передав їхнього листа бейлер—беєві та яничар—баші. Місцевий житель міг спокійнісінько собі втекти, не виконавши наказу, чи з ним просто не захотів би говорити бейлер—бей, а якщо й говорив би, то під час допиту, тортур. Пан Сулятицький похолов: а якщо і його візьмуть на тортури?.. Та ні: він усе—все розповість. Він скаже, що його товариші — вірні друзі Туреччини (воно, звісно, не так, але в інтересах справи можна й збрехати), сидять заложниками в лігві Амета Киримли. Бейлер—бей і яничар—баші мусять повірити одразу.

Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але міцний коник спокійно йшов по краях прірв, під прямовисними скелями. Ось він вивіз свого вершника на гребінь гори — і пан Сулятицький побачив синє—синє море внизу, помережане сірими розводами…

— Море… Руське море, — сказав по—російськи рудобородий.

Пан Сулятицький повернувся до товмача. І спитав теж по—російськи:

— А звідки ви знаєте мову московитів?

— А ви звідки? — в свою чергу запитав татарин.

— Я? Ого? Я ж був у Московії. Разом з Дмитрієм—царевичем. Били ми тоді московитів — ще й як!

— А проте московити вигнали—таки вас із своєї землі.

Пан Сулятицький не знайшов що відповісти, а тому знов повторив своє запитання:

— Так звідки ж усе—таки вам відома московитська мова?

Товмач блиснув своїм більмом, зиркнув спід лоба.

— Бо я сам московит. Був московит… Тепер я Асан. Та ще хлопці називають мене Касапчі.

І Асан Косапчі став розповідати історію свого життя:

— Яз нижегородських міщан, був ремісником — і непоганим: по золоту, сріблу, міді, латуні, бронзі працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду мав — Авдотію. А тут нещастя на нашу землю. Гине російська земля, гине російський народ… І чую — говорить Козьма Захарович Мінін—Сухорук: хто, мовляв, що має, — віддавай на оборону, на боротьбу з ворогами—поляками. Прийшов я додому, перелічив свої гроші, залишив дещо для дружини Авдотії, а решту віддав на святеє діло. Та й сам в ополчення пішов. Бився добре. Немало вашого брата на той світ одправив… А потім і самому не поталанило. Прибив мене під Москвою в бою якийсь лях. Бабахнув по голові ломакою — я й зомлів. А коли отямився — дивлюся: зв'язаний, у неволі… Знущалися, а потім повезли на продаж. Везли мене довго. Спочатку привезли в лядську землю. Потім — в угорську. От там мене й продали туркам. Турки привезли в Стамбул, перепродали мене на галеру. Став я працювати на галері. Робота тяжка. Сидимо ми по п'ять душ на лаві, тримаємося за одне весло, горнемо без кінця. Ногу прикували до ланцюга під лавкою, а коли галера йде у відкрите море, то ще й наплічники такі одягають — залізні кола. Шкіра на тілі від поту горить, як у смаленого вепра.

Асан Касапчі зітхнув.

— Пропадаю я на галерах, а надії на те, що викуплять з цієї неволі агарянської, немає. Ото греби, поки здохнеш. Погріб я отак з рік — із мене тільки шкіра та кості лишилися. Другий рік іде… Ще гірше… Якось наглядач став бити особливо ретельно, я кинувся на нього, та ланцюг не пускає. Мене страшенно відлупили та ще й вирішили стратити — повісити на щоглі. Вивели мене на це, значить, діло, прощаюся я з життям, аж тут думка одна в голову прийшла: як помирати, так весело. Дай—но, думаю, перевернуся в турецьку віру, хай мене після того вішають. Хоч на одного басурмана менше стане… То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися турки, побігли до капітана нашої галери. А він сам з потурмаків — твій земляк, Іллях… І не стало на світі Андрія Сомова, сина Василевого, а став потурмак Асан.

Не повісили мене, а привезли на берег, з великою радістю водили по вулицях, з музикою, з громом. Живу я турком рік, другий, третій. Займаюся своїми справами ремісницькими. Маю добрі прибутки. Та от якось лягаю спати, а мені моя Волга сниться. І передзвін церков нижегородських. І рідна мова, і рідні люди… І так же погано мені стало, що далі нікуди. Став я помаленьку пити горілку. А коран це забороняє. Так, мабуть, аллах мене за це й покарав. Була якось бійка на вулиці, я в неї встряв, от хтось мене по оку і врізав… Я до лікарів бігав, гроші великі платив. Око вони мені врятували, та на нім більмо наросло. От як хоч, так і живи!.. А в мене ж робота така, що там око — найперше діло… Стали мої справи гірше йти, став я біднішати… Якось зайшов я в мечеть, та так задумався про своє нещастя, що замість молитися, плюнув спересердя на підлогу. А це — гріх страшний. Що знялося в мечеті! Кинулись усі до мене. А я згадав наші кулачні бої на Волзі — та як заходився усіх — у мечеті! — молотити. Схопили мене та й відправили на галери знову. Отам я й познайомився з Аметом Киримли. А потім під час бою наша галера вийшла в море — в погоню за козаками, які зробили напад на Стамбул. Та, поспішаючи, не встигли наплічники на нас поодягати. Не до того було. Наша галера налетіла на козацьку чайку, затопила її, але кілька козаків встигло вчепитися за щось там таке і пробратися на галеру. А діло було вночі, під час бурі. Козаки залізли до нас, убили наглядача, забрали в нього ключі від ланцюгів. Ми тут же визволилися. І потім кинулися на ворога. Забрали галеру в свої руки, а козака Недайборща своїм капудан—агою поставили…

Коні спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгі вали хвиль, на далекий мис, що ніби розпливався в повітрі…

— Ну, а коли ж додому, в Московію повернетесь? — спитав пан Сулятицький.

Асан Касапчі відповів не одразу. Він зітхнув, відкашлявся.

— Не знаю. Тут таке діло. Перед богом християнським я немало нагрішив. І призвичаївся вже до віри Мухаммеда…

— А Волга ж як?

— Сниться… Мабуть—таки втечу додому, але не сьогодні й не взавтра. Та й Амету Киримли потрібна моя допомога. Вони їхали вже дві години, а Кафи ще не було видно.

Пан Адамек мовчав, скільки з ним пан Славек не намагався розпочати розмову.

Нарешті вершники вибрались на гору й побачили внизу велике місто з фортечними мурами і вежами, з брамами, ровами, бійницями. Покручені вулички були подібні до коридорів у легендарному Лабіринті, червоні черепичні дахи виблискували на сонці, то тут, то там сіріли дерева, ще не вкриті зеленню. У порту стояло кілька суден, маленькі човни снували між ними…

І море — синє—синє…

— Кефе, — промовив по—турецьки Асан Касапчі. Вітер з моря віяв йому в лице, дим з люльки летів кудись назад, до Кара—Дагу.

— Тепер так, — сказав він. — Ви їдете вниз, до найближчої од нас брами. Говорите, хто ви і що ви. Вас пропускають. Ну, а далі дієте, як належить… Потім, якщо буде відповідь, ви їдете назад. Якщо не буде відповіді — теж їдете. Ми ж тримаємо ваших товаришів. Я вас чекатиму за оцією горою. Добре?

— Добре, — сказав пан Сулятицький.

— Гаразд, — пробурчав пан Адамек.

Через три дні пан Славек і пан Адамек виїздили з Кафи. З тяжким рипом розчинилися ворота, загримотів на ланцюгах міст.

Пан Сулятицький згадував свої розмови з бейлер—беєм та яничар—баші. Він віддав листа Гаспероні, докладно розповів туркам про те, як готувалися козаки до походу, скільки набрали харчу та набоїв — про все це він знав зі слів сеньйора Гаспероні. Бейлер—бей особливо розпитував про зовнішність та манери Олександра—Ях'ї, про його тілохранителів, цікавився, чи не збирається самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький, подумавши, відповів, що така можливість, очевидно, виключена, бо самозванця передусім цікавить стамбульський трон, отже, він з усіма силами має піти саме туди, користуючись тим, що в столиці не все гаразд із владою та військом. Бейлер—бей був приємно здивований такою глибокою поінформованістю пана Сулятицького, він сказав кілька добрих слів і на адресу полководницьких талантів шановного пана з Ляхистану. Він сказав навіть таке: «Якби пан з Ляхистану став турком, то його, без сумніву, чекала б велика кар'єра полководця». Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмішку. Це вже друга особа говорить йому такий комплімент. Правда, першою тією особою був сеньйор Гаспероні. Але, зрештою, турки зовсім непогані люди. І тому пан Славек вирішив не залишатися в боргу. Він заявив: «Ваше прекрасне місто давно славилося в світі, але зараз, коли воно перебуває під орудою такого видатного державного діяча, як бейлер—бей Мухаммед—баша, воно розквітло по—справжньому. Та що там місто! Кожне око втішиться, поглянувши на благодатні околиці Кафи, на щасливі обличчя мешканців цього краю… Навіть розбійники, чий нахабний лист я мав приємну нагоду передати вам, навіть вони мимоволі беруть приклад з освіченості й мудрості бейлер—бея та яничар—баші». Бейлер—бей всміхнувся й поцікавився: а чи не заблукають зацні пани по дорозі назад. «А ми маємо провожатого, — сказав пан Славек, — розумного співрозмовника, що добре знає турецьку, московітську та нашу мову. Він же нас і назад одведе». Бейлер—бей ізнов посміхнувся у вуса і махнув рукою: «Він на вас, мабуть, уже не чекає. Скільки мої воїни не дивилися на ту гору, з якої ви спустилися, — там нікого немає…» — «А він за другою горою», — сказав пан Славек і раптом відчув на собі пекучий погляд пана Адамка.

Пан Славек думав про те, як щедро бейлер—бей нагородив його за послуги в ім'я імперії. Три тисячі червоних флоринів було видано йому. Стільки ж він отримав і на пана Євгеніуша та пана Влодзімежа. Пану Адамку давали півтори тисячі червоних флоринів, але не захотів їх брати. Пан Славек узяв ці гроші собі — з тим, що пізніше він умовить пана Адамка взяти їх…

Зиркнув на пана Адамка. Супиться, наче не пан Славек порятував його гроші, що мало не загинули через його дурну амбітність.

— Пане Адамку! — подав голос пан Сулятицький.

Пан Адамек мовби води в рот набрав. З торгівцями він не розмовляє. Тільки—но вони прибудуть до Києва, він повідомить представників королівської влади про те, що пан Сулятицький виконував шпигунські завдання. Та ні, він не піде доносити на негідника Сулятицького. Він просто дасть йому прилюдно по пиці, але це буде не тут, а в Києві, і викличе його на герць!

Вершники вже вибрались на гору, коли побачили, що їм назустріч мчить невеликий загін акинджів.[128] Акинджі—ага поштиво дав дорогу панові Славеку. На одному із списів стирчало щось кругле й кудлате. Акинджі—ага показав на цей спис і щось промовив, уклоняючись панові Сулятицькому. Єдине слово, як пан Славек зрозумів, було «Рахмат».[129] За що ж йому дякують? Пан Сулятицький безпомічно озирнувся, шукаючи того, хто міг би перекласти промову акинджі—аги. Але товмача Асана Касапчі тут не було…

Вірніше, він тут був. Адже то його голова стирчала на списі. Руда борода метлялась під вітром, а в незабільмованім оці застиг вираз подиву й докору.

І пан Сулятицький не зміг дивитися в це око.

Акинджі промчали вниз, здіймаючи першу, ледь помітну, пахучу весняну пилюку.

Пан Адамек довго дивився їм услід якимись скляними очима, а потім, під'їхавши впритул до пана Сулятицького, щосили вдарив його в обличчя.

— Брудни пєс![130] — тонким голосом вигукнув він. — Фари—зеуш![131] Кров цієї нещасної людини — на вас. Ви його виказали бейлер—беєві. Вам турки дякують за підлість!!!

— Не кажіть мені таких слів! — закричав пан Сулятицький. — Мав би я зброю, я б вас…

— Ах, так?! — заревів пан Адамек. — Маш оплату![132]І він став бити свого недавнього друга кулаками в обличчя, під боки, по спині.

— Кажи: виказав? Кажи: виказав?!

— Ну так що? — розпачливо стогнав пан Сулятицький. — Але ж то невірний. Він розбійник… Ойо, ойо, ой!

— Зараз ми поїдемо до Амета Киримли. Ми мусимо визволити наших товаришів.

— Але ж той розбійник позрубує наші голови!

— Вашої голови мені не жаль. Шкода, що зняли з пліч голову того московита, а не вашу, собачу!

Пан Сулятицький сьорбав носом, сякався кров'ю і думав, як спекатися пана Адамка. Ярлик на вихід з Криму в нього є. Гроші — теж. Сім з половиною тисяч червоних флоринів. Панові Влодзімежу та панові Євгеніушеві вони не потрібні.

Їх чекають смерть чи галери. Розбійник не подарує загибелі свого товмача. Але ж хіба в тім винен пан Славек? То турки, жорстокий народ, отаке чинять… Сто дяблів у печінку цьому дурневі Адамкові. По—перше, так битися не можна. По—друге, грошей він не побачить. По—третє, пан Сулятицький з ним до розбійників не поїде.

— Не їдьте до розбійників. Мені шкода вас, хоч ви й не гідні моєї прихильності, — сказав пан Сулятицький.

— А я кажу, що і ви поїдете. Ми присягалися життям і честю своїх товаришів, що приїдемо.

— Розбійник не дотримуватиме присяг, коли довідається про загибель свого товмача. Він знищить нас усіх. То ліпше буде, якщо…

— Що — ліпше? — заревів пан Адамек і знову кинувся на пана Сулятицького.

Але на цей раз його колишній друг не захотів підставляти своє обличчя під удар кулака. Він стьобнув коня, круто розвернув його назад і помчав до Кафи.

— Стій, негіднику! — несамовито кричав услід йому пан Адамек. Він погнався за паном Сулятицьким, але той виявився щасливішим — його кінь мчав, як птиця, а кінь пана Адамка, перестрибуючи через якусь яму, зашпортнувся й разом зі своїм вершником полетів на землю.

…Пізно вночі дістався пан Адамек до Кара—Дагу. Немилосердно боліло розбите коліно. Він добирався пішки, залишивши коня, який зламав ногу.

— Пане Амет Киримли, пане Амет Киримли! — гукав пан Адамек, видираючись на гору.

Гори мовчали. В небі сльозинами блимали рясні зорі…