8. Спогад про втрачене кохання

Яке це щастя, думав Мозес Келдор, що я ніколи не піддавався спокусі — цій привабливій приманці, яку наука й техніка кинула людству понад тисячу років тому. Варто було лише забажати, і я міг би забрати з собою електронний дух Евелін, закодований в кількох гігабайтах інформації в комп’ютері. Вона могла б з’являтися переді мною в будь-якому з наших улюблених місць зустрічі, і розмова, яка точилася б між нами, була б настільки переконлива, що стороння особа нізащо не здогадалася б, що нікого — нічого! — там насправді немає.

Але я сам зрозумів би це за п’ять чи десять хвилин, коли б тільки свідомо не ввів себе в оману. Та цього ніколи не вчиню. Хоч і не певен досі, чому мої інстинкти повстають проти цього; я завжди відмовлявся від фальшивої втіхи діалогу з мертвим. Не маю зараз навіть простого запису її голосу.

Набагато краще спостерігати, як вона мовчки походжає по садочку нашої останньої домівки, знаючи, що це не є ніяка ілюзія, створена майстрами образотворчості, а реально відбувалося двісті років тому на Землі.

Але єдиним голосом буде мій, і звучатиме він тут і зараз, бо пам’ять іще зберігається в моїм людськім мозку, який ще живий.

Приватний запис І. Код «альфа». Самознищувальна програма.

Ти мала слушність, Евелін, а я ні. Хоч я й найстаріша людина на кораблі, все ж, здається, що можу бути корисний.

Коли я пробудився, то побачив перед собою капітана Бея. Це мене дуже потішило — як тільки зміг щось відчувати.

— Що ж, капітане, — мовив я, — це для мене приємний сюрприз. Я був напівпевен, що ти мене викинеш у космос, як непотрібний мотлох.

Він зі сміхом відповів:

— Таке ще може трапитись, Мозесе: подорож іще не скінчилася. Але зараз ми тебе дійсно потребуємо. Планувальники Місії були мудріші, аніж тобі здавалося.

— Вони вписали мене до корабельного реєстру як «посланника-радника». В котрій з цих іпостасей я вам потрібен?

— Мабуть, в обох. І ще, можливо, в твоїй більше знаній ролі…

— Не вагайся, кажи: хрестоносця, хоч мені особисто це слово ніколи не подобалось і я себе ніколи не вважав ватажком жодного руху. Тільки завжди переконував людей, щоб думали самі, а не сліпо наслідували мене. Історія знала надто багато ватажків.

— Так, але ж не всі вони були погані. Згадай хоч свого тезка.

— Надміру переоцінений персонаж, хоч я розумію, чому ти так його полюбляєш. Адже й твоя місія полягає в тім, аби привести безпритульне плем’я на землю обітовану. Припускаю, виникла якась проблема.

Капітан посміхнувся й відказав:

— Я щасливий, що бачу тебе в повній бойовій. На даному етапі це ще навіть не проблема, та й звідки їй узятися? Але виникла ситуація, ніким не передбачена, а ти ж наш офіційний дипломат. Маєш кваліфікацію в сфері, яка, на нашу думку, ніколи не знадобиться.

Признаюсь тобі, Евелін, це таки вразило мене. Капітан Бей, мабуть, прочитав усі мої думки, побачивши, як моя щелепа відвисла, бо зразу відреагував:

— О, ні, жодних чужинців! Але виявляється, що людська колонія на Талассі не була знищена, як ми припускали, а існує й навіть процвітає.

Це, звісно, теж був сюрприз, але з приємних. Адже Таласса — Море, Море! — була тим світом, який я ніколи не сподівався побачити на власні очі. Коли я мав пробудитися, вона була б уже за багато світлових років позаду і за століття в минулому.

— Які тут люди? Чи ви вже мали з ними контакт?

— Ще ні, це твій хліб. Ти знаєш ліпше за всіх ті помилки, яких дослідники допускалися в минулому. Ми не хочемо повторювати їх тут. Тепер, якщо ти в змозі підійти зі мною на капітанський місток, я покажу тобі з висоти пташиного польоту наших віднайдених родичів.

То було тиждень тому, Евелін; як приємно тішитися вільним плином часу після того, як ти десятиріччям лежав наче мертвий і — у буквальному розумінні — заморожений! Тепер ми знаємо про талассіан максимум того, що можливе без особистого знайомства. А воно відбудеться сьогодні вночі.

Ми вирішили продемонструвати їм нашу з ними спорідненість. Місце першої висадки чітко видно, добре зберігається там, здається, парк чи, може, святиня. Це дуже добрий знак; лише сподіваюсь, що наша висадка не буде ними сприйнята як святотатство. А хто зна — може, вона засвідчить нашу божественність, що було б для нас найкраще. Чи винайшли талассіани богів — про це я мушу дізнатися, серед іншого.

Я знов розпочинаю жити, моя люба. Так, так, ти була мудріша за мене, хоча й звався я філософом! Ніхто не має права вмерти, доки ще здатний допомогти своїм. То було егоїзмом з мого боку, коли я бажав протилежного… коли сподівався лягти поруч із тобою навік у місцині, яку ми разом обрали так давно і так далеко звідси… Тепер я навіть можу змиритися з тим, що твої останки, як і все те, що я так полюбляв на Землі, розсіяні десь по всій Сонячній системі.

Втім, зараз маю роботу; а допоки я звертаюся до твоєї пам’яті, ти ще жива.