ІІІ

За ніч погода змінилася, й на шосе, яке, огинаючи сквер, провадило до штабквартири «Тартару», стояли калюжі талої води.

— Дванадцятий! — сказав я командосові, котрий вийшов з вартівні коло воріт.

— Псевдо? — незворушно поспитавсь той, поправляючи на плечі автомат.

— Оскар… та відчиняй же ж, хай йому дідько!

Загудів електромотор, і броньована плита воріт помалу стала від'їжджати вбік.

От же ж йолопи, зітхнув я, натискаючи газ. Розвели тут секретність… а, головне, кожен день на воротях нові люди, котрі не знають мене в обличчя.

На стоянці бовваніло кілька авто. В цю ранню пору на службу приїхав тільки МурМур, — а може, він і не покидав своїх комп'ютерів, цілісіньку ніч чаклуючи над шифрограмами, — та ще Дядько Паюк, який очолював ударну групу командос, ну і ця нерозлучна пара, Барабаш із Гестаповичем… Щоправда, й шеф був на місці — його броньований БМВ («боевая машина вымогателей», як охрестити цю марку в народі) був припаркований біля самого входу.

— О, — гукнув Барабаш, загледівши мене у вестибюлі, — ти вже чув?

Запитання було винятково дурним. Але Барабаш на ввесь «Тартар» славився тим, що був тупий… ну, як двері, інакше не скажеш!

— Що я міг чути? — невдоволено буркнув я.

— О, — сказав Барабаш, розгортаючи переді мною газету, — дивись! Твоя робота?

Першу сторінку займав величезний знімок розгромленого офісу спільного підприємства «Лотос», — потрощені комп'ютери, купи цегли, двері, які тримаються на однісінькій петлі… «ПОМСТА ЧЕЧЕНСЬКОЇ МАФІЇ!» — кричав заголовок, набраний великими чорними літерами.

— Ти скажи! — пробурмотів я. — Ефектно…

Барабаш скрушно похитав головою.

— Така операція! — з жалем сказав він. — І ти не міг взяти нас із Гестаповичем? Що, не можна було підійти і сказать: «Хлопці, хочете розім'ятися»? Тут сидиш, сидиш, — ну ніяких тобі розваг…

Збоку підійшов Гестапович. Він був у камуфляжі й зі своїм нерозлучним шмайсером на плечі.

— Все, — сказав він, виймаючи з рота цигарку, — ти мені більш не друг! Поняв? Таку бойову операцію без нас…

— Ти мене на «поняв» не бери… поняв? — огризнувсь я, підіймаючись на другий поверх. Тоді спинився на сходовій площадці й натиснув кнопку ліфта. — Чекайте… незабаром роботи для всіх вистачить!

В приймальні сиділа Цуцичок.

— Ти чув? — поспиталася вона замість вітання.

— Чув, чув… — відмахнувсь я. — Мурат?

Вона кивнула на двері.

— Тількино приїхав… чекає на тебе, між іншим!

Шеф балакав з кимсь по селектору. Його здоровезна неоковирна фігура вивищувалася за столом як скеля.

— Ну? — поспитався він, поклавши трубку.

— Чув, — неохоче сказав я. — Добре розмалювали… чеченці, мовляв, починають терор проти росіян!

Мурат кивнув.

— Груба робота… я маю на увазі операцію! Треба ж було хоч отого начальника інформцентру затримати… А тепер він вже, напевне, сповістив Глобуса про цей наїзд! — Він махнув рукою. — Словом, ти знову надто ввійшов у роль… Що нового?

— Цілу ніч у засідці! — буркнув я. — Безрезультатно, причому.

— Де?

— На квартирі Глобуса.

— Підстави?

Я стенув плечима.

— Які підстави! Ми зробили обшук… ще вчора, після наїзду на «Лотос»… і знайшли схованку. Дискети з кодованою інформацією, зброя, долари… коштовності, врештірешт! МурМур тобі не казав?

— Я щойно приїхав! — буркнув шеф. — Що ще?

— Глобус не прийшов. Я чекав у засідці всеньку ніч, але марно. Зараз за квартирою стежить оперативна група.

— Ти гадаєш, він прийде туди?

Я посміхнувся.

— Голову дам одрубати, що прийде! Ти не уявляєш, наскільки це самовпевнений тип. Він же вважає себе суперменом. Крім того, оці дискети… там повинна бути дуже цінна інформація! Ну, й гроші, врештірешт…

Мурат подумав.

— Можливо, — сказав він, — можливо… Всетаки грубо ви провели операцію з «Лотосом»! Якби взяти було групу командос та вилучити всі носії інформації, включаючи й стаціонарні диски… Врешті, й того начальника слід було б допитати як слід!..

— Це нічого не дало б! — відмахнувсь я. — Вони знімали інформацію з легальних джерел… всі секретні відомості йшли через резидента й шифрувалися безпосередньо в посольстві! Ми просто помстилися за нашого товариша, та й годі!

— Гаразд, гаразд! — Мурат добув зі скриньки сигару й пошукав на столі ножика. — Запалюй, чи що…

Я взяв сигару й розім'яв її в долонях. Перш ніж Мурат устиг знайти ножа, я відкусив кінчик й, сплюнувши, поцілив ним просто в кошик для паперів.

— Ми, — озвався нарешті шеф, обрізавши свою сигару, — підняли на ноги всі служби. Фото Глобуса отримали наші агенти по всьому місту. Люди чергують на вокзалах, в аеропортах і так далі. Оголошено нагороду…

— … винагороду? — здивувавсь я.

— От, от… винагороду! — покивав шеф. — Тому хто виведе на Глобуса. Розмір — дві тисячі доларів.

— Гм! — сказав я, подумавши. — Краще б ти мені заплатив ці гроші…

— Ти своє одержиш! — буркнув шеф. — Словом, заходів ужито, але…

— …результатів жодних! — докинув я. — А десятка вимагає звітувати щодня, так?

Мурат кивнув.

— Ну, — сказав я, розводячи руками, — поки що новин не має! І зачіпок теж. Будем пантрувати в засідці. Що ще?

— Все, — сказав Мурат. — Поки що все. Ти куди зараз?

— Та куди, — буркнув я, позіхаючи, — спати… куди ж іще! До речі, дай мені в опергрупу оцих двох йолопів, — Барабаша з Гестаповичем. А то нарікають на життя… нудне, мовляв!..

— Нарікають? — здивувася Мурат. — Подумати тільки! Хай ідуть, чого ж… а то тільки відвідувачів лякають своїми мармизами!

В сусідній квартирі засигналило радіо.

Четверта година ранку, подумав я, випроставши заклякле тіло. І знову жодних результатів… ну й робота!..

Як на мене, то немає гірше в професії детектива, як чатувати в засідці. Мало того, що не спиш всеньку ніч, — з цим ще можна було б змиритися, не така й біда! — так ще ж доводиться сидіти буквально, як миша під віником: дотримуватися тиші, не палити, не вмикати світла… Нервова система в мене витривала, і я можу переплюнути будьякого снайпера в умінні вистежувати ціль, — а однак все воно з роками починає набридати…

Я підвівся з крісла й, нечутно скрадаючись, пройшов на кухню. Тоді відкрутив кран.

Ну от, подумав я, напившись води, — ще одна ніч! І цей драб або прийде, або не прийде… Третього не дано. Я подумки перебрав відомості про Глобуса. Винятково тренований. Відзначається великою фізичною силою. Агресивний. Самовпевнений. Небезпеки не уникає, а навпаки, йде їй назустріч. Про те, що тут чекає його засада, він знає. Шкода, що я не вбив начальника інформцентру…

І водночас не було жодних зачіпок. Я мусив чекати цього драба, тому що тільки він міг вивести на людину, котра працювала в «Тартарі» й передала росіянам відомості про транспорт зі зброєю. Хто б це міг бути, я не знав. Певна річ, можна було б піддати весь персонал інформаційноаналітичного відділу випробуванню на скополамін, — але ми не могли вдатися до такого методу, це було б чистісіньким безглуздям! А якщо інформацію зняли якимись технічними засобами? У світі щороку з'являється чимало каверзних новинок у цій області, од них можуть не врятувати екрановані стіни й кодування інформації… Хоча МурМур стежить за продукцією західних фірм і повинен знати, яку апаратуру може використовувати противник… Ні, тут щось не те.

У навушниках задзуміло. Я натиснув кнопку, посилаючи сигнал: «Обстановка без змін. Продовжувати стеження. Нуль.»

Хіба що його відловлять у місті, подумав я, сідаючи в крісло. Рано чи пізно, але це має статися — від «Тартару» йому не втекти, якщо він іще не покинув цю територію.

В квартирі було тихо. Темрява стояла така, що хоч в око стрель. Я розслабився й, заклавши ногу за ногу, розлігся в фотелі. О цій порі, над ранком, хтілося спати. Очі буквально злипалися. Мені доводилося спати в засідці: наближення противника, зміну обстановки фіксувало якесь шосте чуття, котре будило мене миттєво.

Я проспав, мабуть, з годину. В квартирі стояла все така ж густа чорнильна темрява, коли щось неначебто штовхнуло мене — і я блискавично зірвався на ноги, відкидаючи вбік фотеля.

Він мало не застав мене зненацька. Я відчув його присутність коли він був уже поруч, — здоровезний темний згусток пітьми, котрий рухається з котячою спритністю. Я блокував його удар підставленою рукою, тоді схопив за зап'ястя й, піднявши, пожбурив углиб квартири. Його масивне тіло вгатилося в кухонні двері й рознесло їх на друзки. Звук був такий, неначе бомба вибухнула. Інший скрутив би собі в'язи, — але цей драб, насилу, приземлившись, туттаки плигнув мені назустріч, розкручуючи своє тіло в блискавичному сокуто гері. Ну, то був і стрибок! Я в житті не бачив, щоб хтось так технічно грамотно й артистично виконував цей прийом карате: його нога атакувала мене на верхньому рівні, цілячи в голову, й удар не змилив би, — якби я не поставив жорстокий блок, потім ще один, відбиваючи удармолот, а затим наніс такий контрудар, що зарізяка заточився назад, безпорадно плутаючи ногами. Він і цього разу вийшов би з нокауту й певне знову ж таки атакував би мене, — але я схопив його за руки і, перекинувши через себе, вгатив об підлогу.

Він хекнув, неначеб розваливши сокирою поліно, й закляк.

Я дістав наручники, скував його зап'ястя за спиною й виволік тіло на сходову площадку. Загудів ліфт, і з кабіни вискочив Барабаш у супроводі кількох оперативників.

— Передай по рації: постів не покидати! — звелів я. — Діяти за оперативним планом.

З квартир висовувалися налякані мешканці.

— Что за драки! — завищала якась фіфочка. — Вы что себе позволяете?! Кто вы такие?

— Милиция! — гримнув Барабаш, грізно скорчивши свою звірячу мармизу. — Ану быстро по домам! Кому сказал, ну?

Зарізяка ледве дихав. Ми спустилися вниз, і Барабаш з Гестаповичем винесли його з ліфта.

— Ну, — глянув на мене Барабаш, — усе? Постам давати відбій?

Я покрутив головою.

— Ти що, не втямив наказ? Стеження продовжується. Старшим групи призначається Гестапович. Вранці приїде зміна.

— Навіщо?! — здивувався Барабаш.

Я перевернув ногою непорушне тіло.

— Бачиш? — поспитавсь я.

— Ну?

— Це не той чоловік, на якого ми пантрували, — відказав я. — Це не Глобус, розумієш?

— Я громадянин Сполучених Штатів Америки, — вперто сказав чоловік, який сидів посеред кімнати. — Вимагаю представника американського посольства.

Я зітхнув.

— З якою метою ви проникли в квартиру по вулиці Зарічній?

— Вимагаю представника… — знову почав він.

— Тихо! — гаркнув я. Тоді підвівся з крісла й підійшовши до вікна, став напружено думати. Може, це й справді американець… але якого дідька він заліз до помешкання Глобуса! — Ви — з Америки? — поспитав я у нього поанглійському.

Його лице витягнулося.

— Так, — відказав він. Не було жодних сумнівів: це був справжній ньюйоркський акцент. — Так, звичайно. Я вже сказав.

— З якою метою приїхали ви до України?

Він похитав головою.

— Так не піде. Спочатку назвіться самі. Хто ви такі?

Я подивився на Барабаша. Той зняв трубку й сказав декілька слів.

— Запитання ставитиму я! — В мені закипала злість. — Не будете відповідати — вживатимемо заходів.

— Яких? — спокійно запитав він.

Двері відчинилися, й до кімнати зайшов чоловік у білому халаті. В руках у нього була блискуча металева коробка.

— Тест на скополамін, — жорстко сказав я. — Останній раз запитую: хто ви такий і чому приїхали в Україну?

Американець щосили рвонувся з крісла. Сила в нього була справді волячою, але ремні витримали, — ще б пак, в цім кріслі до нього побували й не такі круті клієнти!

Я знову зітхнув.

— Давай! — кивнув я Барабашеві.

Все відбулося в однісінький мент: Барабаш мертвим стиском згріб американця за шию, чоловік у білому халаті закасав йому рукав сорочки й спритно ввів голку шприца в вену. Далі він став обм'якати, мов проколотий м'яч.

Лікар ще трохи подержав його за руку, відпустив її, й вона м'яко впала на коліно.

— У вас п'ятнадцять хвилин, — сказав він, виходячи з кімнати. — Не більше.

Я припалив сигарету й, затягшись, розігнав дим рукою.

– Ім'я?

— Джексон… — глухо відказав янкі.

— Повністю, дідько б тебе взяв!

— Сідней Рональд Джексон.

— Вік?

— Тридцять п'ять років.

— Професія?

— Журналіст.

— Точніше! — гаркнув я.

— Спеціальний кореспондент «Сіенен».

Під впливом скополаміну чоловік впадає в транс: воля його розпадається, й він відповідає на всі запитання. Як на мене, то це найгуманніший метод — не треба вживати жорстокого фізичного впливу.

— Ви — співробітник ЦРУ?

— Ні.

— Моссаду?

— Ні.

— СЗР?

— Я не знаю, що це таке, — прохрипів американець.

— На кого ви працюєте?

Він мовчав.

— Працюєш на кого?! — гаркнув я.

— Джафар… — прошепотів американець, понуривши голову. — Джафар… Стамбул… «Сірі вовки» уб'ють мене, якщо я скажу… Джафар найняв мене ліквідувати Глобуса… Я не можу…

— Джафар?! — не повірив я.

Барабаш злякано подивився на мене. Він нічого не зрозумів.

— Хай йому дідько! — вилаявсь я. Тоді підійшов до телефону й зняв трубку. — Мурат? Ми знову накололися. Цей чоловік працює на «Сірих вовків». Так… так, з людей Джафара. Міжнародний килер, скоріше всього… Так, звичайно, припиняємо!..

За годину ми сиділи в кабінеті Мурата.

— Випийте, — сказав я, наливаючи Джексонові коньяку. — Оцето історія! Ніколи не думав, що зіткнуся з людьми Джафара.

— Та ще й на Україні! — буркнув Мурат. — Він що, найняв вас?

Американець відпив ковток. Його жорстке вугласте лице було мов крейда, й тільки ножовий шрам на щоці порожевів.

— Я не можу сказати вам усього, — озвався він. — Вся ця справа…

— Та знаємо, знаємо! — махнув я рукою. — Джафар постачає зброю для режиму Дудаєва. Але при чім тут Глобус?

— Він вас цікавить? — поспитався Джонсон.

— Ну, — обережно сказав Мурат, — в нас із вами однакове завдання! Ми хочемо…

— …ліквідувати його! — навпрямки скзав я. — Цей чоловік працює на російську розвідку. І зробив нам чимало капостей.

— Нам теж, — буркнув Джексон… Він ще трохи ковтнув коньяку й відкинувся на спинку крісла. — Послухайте, як вам пощастило взяти мене?

Я стенув плечима.

— Я — фахівець. Вбивати, калічити, брати живцем… в цім полягає моя професія. Чому це вас так дивує?

Джексон розплющив очі. Аж тепер в них з'явився отой небезпечний полиск, який свідчить, що перед тобою — справжній крутий командос, джентельмен удачі, авантюрист, якому море по коліна.

— Я прожив на світі тридцять п'ять років, — поволі сказав він. — Мені доводилося воювати майже в усіх гарячих точках…

— Значить, журналістика — це тільки прикриття? — швидко поспитавсь я.

Він кивнув.

— Я займався поставками зброї, — сказав він. — Але річ не в тому… Я ще не зустрічав чоловіка, який би міг подолати мене врукопаш. Хай йому всячина, я перемагав у двобої навіть людей із «Чорних пантер»! Казали, щоправда, ніби в Афганістані на одній із навчальних баз муджагідів був інструктор з полонених… з ним ніхто не хотів мірятися силою, — але то радше виняток, якась аномалія, а не чоловік!..

— На якій базі? — поспитавсь Мурат.

— Бадабера. Одна з ракетних баз США на території Пакистану… Там проходили підготовку бойовики з угруповання Раббані…

Я похитав головою.

— Мусульмани прозивали його Оскар… Це поїхньому означає «воїн»… наші — КінгКонг. Пізніше йому пощастило втекти… Але його забили на кордоні з Афганістаном!..

— Малий же ж світ! — засміявсь я. — Гора з горою не сходиться, а тут… Шкода, що ми не зустрілися з вами в фортеці Бадабера, — я впізнав би вас із першого погляду!..

— То це що ж… — американець спантеличено глянув на Мурата —… оце — той самий Оскар?!

— Той… той! — буркнув Мурат. — Не сумнівайтеся… Джафар теж його знає, — вони зустрічалися років зо два тому в Стамбулі! Давайте ближче до справи. Чому ви хочете ліквідувати Глобуса?

Джексон не міг отямитись од подиву.

— Ну, — сказав він, — оце зустріч!.. Справді, малий світ… Аж не віриться! — підозріливо глянув він на мене.

— Давайте, — люб'язно сказав я, — пройдемо в спортзал — і вирішимо це питання на рингу. Іде?

— Запитаєте в Джафара, — нетерпляче сказав шеф, — він добре його знає… Навіщо вам Глобус?

— Він був посередником, — сказав американець, все ще недовірливо поглядаючи на мене. — Організовував поставки зброї сербам… зброї, якою торгував Джафар. Потім почалася оця чеченська війна, й він узявся переправляти транспорти в Грозний.

– І що ж? — не витримав я.

— Жоден транспорт не дійшов до місця призначення. Всі вони щезали напівдорозі. Пізніше ми дізналися, що він провадить нечисту гру.

— Глобус — агент російської розвідки! — понуро сказав Мурат.

— А даруйте, — насторожився янкі, — який ваш інтерес у цьому ділі?..

Я застережливо поворухнувся.

— Та що вже приховувати! — відмахнувся од мене Мурат. Тоді глянув на Джексона: — Такий же ж, як і ваш, звичайно!..

— Яка ваша роль в операціях Джафара? — поспитавсь я.

Американець одвів погляд.

— Невелика, — сказав він нарешті. — Я беруся за будьяку роботу, котра приносить гроші…

— В тім числі, й роботу килера? — уточнив я.

Американець кивнув.

— Звичайно, — сказав він. — Глобуса треба ліквідувати. Він перешкоджає бізнесу.

— Він розвідник, — буркнув Мурат. — У нього така робота!

– І за це вам, звичайно, заплатять? — продовжував допитуватись я.

— Сто тисяч баксів, — просто сказав американець. — І я сподіваюся заробити ці гроші.

— Ви згодні працювати з нами? — втрутивсь Мурат.

— В якому розумінні?

— Брати участь в полюванні на цього агента. Після допиту ми віддамо його у ваше повне ропорядження.

Джексон став думати.

— Я працюватиму з Оскаром? — запитав він.

— Звичайно. Плюс оперативна група, якщо зайде така потреба. Ну, і в майбутньому ми, очевидно, будемо мати потребу у ваших послугах…

— О'кей! — сказав Джексон. І посміхнувся, як вміють посміхатися лише американці: дружньою відкритою посмішкою, котра нічого не означає й ні до чого не зобов'язує. Дивно було бачити, як його варварська мармиза, котра здавалася ніби зшитою з окремих клаптів, ожила й стала геть цілком подібною до людського лиця. — З Оскаром я згоден працювати!..

Я налляв йому ще коньяку.

— Як тебе краще називати, — уголос подумав я. — Джеком, чи що? А може, Ронні? Га?..

Він махнув рукою.

— Хай буде Ронні! То що, домовилися?

— Домовилися, — сказав я.

Здоровезна будівля арсеналу була обнесена металевою сіткою, поверх якої тягнувся колючий дріт. Потойбіч огорожі вдень і поночі патрулювала спеціальна група командос із дресированими псами.

— Бач, яка в нас бюрократія, — сказав я Ронні. Ми стояли перед ворітьми, й кремезний зарізяка у камуфляжі недовірливо вивчав наші перепустки. — І знає ж мене, як облупленого… Два тижні тому я перебив йому носа в спортзалі!..

— Наказ шефа! — буркнув зарізяка. Тоді сховав перепустки в кишеню й кивнув комусь у вартовій будці. — А за носа я тобі віддячу, втямив? Ось на цім тижні будуть тренування…

Клацнув механізм, і хвіртка безгучно відчинилася.

— Хоч сто порцій! — сказав я, пропускаючи Ронні вперед. — Не забудь тільки шолома надіти й накладки… а то, не дай Боже, травму заробиш! Сам знаєш, я часом захоплююся…

– Іди, іди!.. — понуро буркнув зарізяка. Він завжди був меланхоліком, а згадка про навчальний бій остаточно зіпсувала йому настрій: я відпрацьовував поєдинок із шістьма противниками й трохи перебрав міру. — Клод ВанДам знайшовся!..

Ми перетнули подвір'я, і я натиснув кнопку біля вхідних дверей. У віконечко виглянула іще одна недовірлива мамиза.

— Одчиняй, дідько б тебе узяв! — гаркнув я. — Свої, не бачиш? А де Лугиня, між іншим?

— Тут він, тут! — сказав командос, одчиняючи двері. Тоді глянув на американця: — А це хто?

— Хрін в кожанім пальто! — буркнув я, безцеремонно відштовхуючи його вбік. — Так де Лугиня?

— Стрляє, — сказав командос. — Прийшла партія пістолетів. Послухай, він скоро там оглухне, їйправо!

— Які пістолети? — перебив я його.

Командос подумав.

— Звичайні марки, — нарешті буркнув він. — Беретта, маузер, кобра, детектив спешієл… так собі!

Я мовчки махнув рукою. Ми пройшли по коридору й стали спускатися в підвал.

— Оце така фірма «Тартар», — сказав я нарешті. — Найбільша не тільки в Україні, але і в усьому СНД. Гадаю, і в ваших Штатах такої нема… га?

Ронні стенув плечима.

— У нас до такого не допустили б… ФБР держить мафію під контролем! — Він зацікавлено озирнувся. — У цьому сховищі й тир?

— Ні, — похитав я головою. — Навчальний тир окремо… така величезна будівля, щось із десяток залів. Тут тільки арсенал — і внизу тир для випробування нової зброї. Ось він…

Я штовхнув двері, й по барабанних перетинках вдарила густа безладна стрелянина. Вся команда була на місці. Кожен був у навушниках й старанно палив з пістолета чи револьвера по мішенях. Гільзи валялися не тільки на столах, а навіть і на підлозі.

Я з утіхою втягнув носом повітря. Що я над усе люблю, то це бойову зброю! Оцей гострий їдкий запах пороху, од якого лоскоче в ніздрях, ота неймовірна, математично вивірена точність знаряддя, котре слухняно скоряється вмілим рукам, отой стрімкий політ кулі, яка з прикрим звуком прошиває повітря, — хіба зрівняється з цим досконалим творінням людського розуму будьяка інша річ? Що не кажіть, а людина зі зброєю в руках — це зовсім не те, що беззбройний чоловік із плоті й крові. Надто ж переконуєшся в цім, коли береш участь в справжній бойовій операції й на прицілі твого автомата не паперові мішені, а цілком живі постаті, котрі метаються, вимахують руками, падають під шквальним вогнем… Стрілянина по живих мішенях — найбільша втіха для справжнього чоловіка, хоч би що там не казали оті плюгаві гуманісти, котрі всеньке життя провели в штучному цивілізованому середовищі й поняття не мали, що таке опинитися поміж життям і смертю.

— З якою зброєю працюєш? — поспитавсь я в Ронні.

— Люгер! — коротко відказав той. Він стояв склавши руки на грудях, височезний і кремезний мов горила, безжальне грубе обличчя було незворушним і тільки в глибині холодних світлих очей проглядало задоволення, — цей професійний убивця любив і поважав зброю так само, як і я. — У вас є така марка?

— У нас, друже, все є… — буркнув я. Тоді торкнув крайнього стрільця за плече: — Гей, дядьку… отямся!

Той озирнувся й, загледівши мене, радісно розкрив обійми. Це був Лугиня, один з найкращих знавців стрілецької зброї, колишній офіцер спецназу, якого фірма «Тартар» залучила до роботи ще в епоху горбачовської перебудови.

— Скільки літ! — загорлав він, кладучи на стіл здоровезну беретту дев'ятого калібру й знімаючи навушники, які робили його трохи подібним до чебурашки. — Де тебе чорти носили, га?

Я махнув рукою.

— Не питай… В Інгушетії мало голову не одірвали!..

— Ну! — здивувався він. — Тобі?

— От тобі й ну! — буркнув я. — На кожного фахівця знаходиться ще більший фахівець… сам знаєш! Маю до тебе справу. Ось, познайомся…

— Ронні! — сказав американець. І поросійському: — У вас хорошая стрельба. Я тоже очень люблю стрелять из оружия.

— Ви що, зі Штатів? — спитав Лугиня поанглійському.

— Зі Штатів, — втрутивсь я, — зі Штатів… Послухай, дядьку, видай цьому чоловікові люгера.

— Накладна? — діловито запитав Лугиня.

— Ось, — дістав я з кишені удвоє складений листок. — До речі, це наш партнер. Шеф виписав йому перепустку в центральну зону території й звелів видати зброю.

Лугиня роззирнувся довкруги.

— Раб! — крикнув він.

Один зі стрільців невдоволено глянув на нього.

— Дай, — сказав Лугиня, простягаючи руку.

Стрілець втомлено зняв навушники. Його професійне псевдо й справді було Раб, — мабуть тому, що справжнє його прізвище було Рабинович. Це був єврей, причому репатріант, тільки не з України, а з Ізраїлю. Ще в середині 80х років його батьки виїхали на землю обітовану, але він так і не зумів прижитися в Ізраїлі, — хоч навіть встиг відслужити у війську, та ще й у парашутнодесантних підрозділах.

— Як механізм? — поспитавсь Лугиня, забираючи в нього люгер дванадцятого калібру.

Раб кивнув.

— Нічого. Цілком обстріляний. Спуск трохи тугий, але для спеца зійде.

— Можна випробувати? — поспитавсь Ронні.

Лугиня відступив убік.

— Давай, — сказав він, киваючи на вільне місце.

Американець витяг обойму і, взявши на столі кілька патронів, вставив замість витрачених боєприпасів. Тоді поволі випростав руку з пістолетом — і завмер, прицілившись у мішень.

Постріли загриміли один за другим. Я спинився в нього за плечима й добряче бачив, як перевертаючись у повітрі, скачуть відпрацьовані гільзи, як після кожного пострілу підкидає ствол, і як дивно, неначеб у сповільненій зйомці, відходить назад затворна рама, відкриваючи сизий од порохових газів патронник. Ронні був незлецьким снайпером — з дев'яти пострілів лише дві кулі пішли поза яблучком… А він же ж провадив вогонь із незнайомої зброї!

— Ну як? — поспитавсь я, коли він поклав пістолет на стойку.

— Піде. Спуск і справді тугий, але то дрібниці… Головне, що це люгер! — Він глянув на мене. — Позмагаємося?

Я стенув плечима. Чоловік, який має до діла зі зброєю, завжди мов дитина: в ньому живе азарт, смак до перегонів… А мені, сказати по совісті, все це давно вже набридло!

— Приз? — поспитавсь я, добуваючи з наплічної кобури парабелума.

— Дві пляшки коньяку! — Ронні тримав свій люгер догори стволом. — Іде?

Я кивнув.

— У що ж стріляємо?

— В мішень… У що ж іще?! — В його холодних очах світилася погорда.

Я посміхнувся. Цей чоловік мав зі мною діло в рукопашній сутичці, але так нічогісінько й не втямив.

— В мішень нецікаво. Я знаєш, полюбляю справжні змагання — коли на карту ставиться чиєсь життя…

— Яким це чином? — спантеличено поспитавсь янкі.

Лугиня крутнув головою. Раб одвернувся вбік, ховаючи посмішку. Решта облишила стрілянину й чекала, що буде далі.

— Я ж тобі казав, що «Тартар» — поважна фірма! Стрільці змагаються у нас не так, як всюди. Ми беремо живу мішень, найчастіше ось цього клієнта… — я кивнув на Лугиню, — … й ставимо його в центрі щита. Снайперу зав'язують очі. Умови гри: окреслити контури живої мішені так, щоб кулі лягали не далі, як на сантиметр од корпусу. Зіграємо?

Американець глянув на мене, як на йолопа.

– Із зав'язаними очима?!

Хтось із стрільців захихотів. Окрім Раба й Лугині, англійської тут не тямив ніхто, але їхня команда вже звикла до таких змагань.

— Та певно! — вигукнув я, вдаючи здивованого. — Який же ж інтерес палити у видимий об'єкт?

— Ти що, за дурня мене маєш? — вибухнув янкі. — Послухай, Мак…

Лугиня перепинив його коротким жестом.

— Граємо! — сказав він. Тоді глянув на мене: —

Парабелум?

Я кивнув. Цей пістолет дістався мені в спадок від діда, котрий ходив з партизанами, й за п'ять років роботи я так пристріляв його, що тепер не поміняв би на жодну іншу марку.

Лугиня ввійшов у зону вогню й, обернувшись, зупинився в центрі щита. Лице його було незворушним.

— Одна хвилина! — сказав Раб, показуючи Ронні на годинника.

— Що?.. — не втямив той.

— Снайпер фіксує мішень протягом хвилини, — пояснив Раб. — Лише після цього йому зав'язують очі.

Янкі вражено крутнув головою. Він анітрохи не вірив у цей трюк. Ще чого… навіть він, американець, представник могутньої нації, не може такого вчинити — а тут якісь українці, про яких ніхто ніколи не чув!..

Я зняв парабелум із запобіжника й загнав набій у ствол.

— Давай! — не обертаючись, звелів я.

Раб узяв брезентовий мішок і, підійшовши ззаду, надів мені на голову. Американець вилаявся. Тоді не втерпів і обійшов мене кружкома, певне, видивляючись, чи немає десь отвору для очей.

— Десять, дев'ять… вісім… шість… два, один… плі! — скомандував Раб.

Я бачив Лугиню якимсь внутрішнім зором, — він стояв переді мною на відстані витягнутої руки, й мені видно було кожнісіньку рисочку його лиця, кожну цятку на шкірі, кожну волосину на голові; я відчував це живе, пульсуюче тіло на фоні прицілу свого парабелума й знав, якою буде траєкторія кулі, як простягнеться вона через всеньку залу, як пройде за сантиметр од його вуха, шиї, плеча… Я не міг схибити — надто вже я зрісся з цим пістолетом, надто вже часто доводилося мені стріляти в людей й надто чіткою була моя пам'ять.

Парабелум загримів, часто й рвучко, викидаючи стріляні гільзи. Чутно було, як з прикрим хряском входять у сухе дерево щита пістолетні кулі; я плавно тиснув на спуск, окреслюючи вогнем кремезну постать, яка відбилася у моїй пам'яті; нарешті відгучав останній постріл, і я завмер, опустивши парабелума.

Довкруг полегшено зітхнули.

— Фак' ю! — понуро сказав Ронні. Й замовк.

— Смертельний номер! — почувся коло мене насмішкуватий голос Лугині. — От прострелиш колись мою головешку!..

Я зняв мішок, і в вічі вдарило потужне світло люменсцентних ламп, які горіли під стелею.

— Не прострелю! — буркнув я, заганяючи в колодку парабелума споряджену обойму. Тоді обернувсь до американця. — Коньяк?

Той понуро мовчав, підкидаючи на долоні підзорну трубу.

— Не вірив, бач! — кивнув на нього Раб. — Мусив йому трубу дати, щоб усе було без обману!..

— Американці, вони такі! — сказав я повкраїнському. І поанглійському: — Послухай, Ронні, ти що, в цирку ніколи не був?

— Ну й що? — буркнув він.

— Це ж елементарний трюк з репертуару циркових стрільців! Вони, щоправда, стріляють з гвинтівки, але так само бойовими патронами й теж зав'язують очі. Людина може все, навіть неймовірні речі — треба тільки талант і тренування…

До зали зазирнув якийсь драб у камуфляжі.

— Оскара до телефону! — гаркнув він.

Я поклав парабелум на стойку й вийшов у коридор.

— Гало! — сказав я, притискаючи трубку до вуха. — Говоріть, я слухаю!..

— Зайди, — озвався на тому боці Мурат. — Маємо новини.

У кабінеті шефа сиділа якась чорнява дівчина в джинсовому костюмі. Видно було, що вона не дуже бентежиться офіціозом, якого напустив на себе Мурат: між пальцями в неї диміла цигарка, та й розсілася вона досить безцеремонно в фотелі, навіть ногу за ногу закинула.

— Це, — сказав Мурат, підводячи на мене погляд, — Леся!..

Я стенув плечима. Леся то й Леся… Ще жінок мені не вистачало! На моє переконання, в детективному бізнесі їм робити нічого.

— Слухаю вас! — коротко сказав я, сідаючи в крісло.

Вона оцінююче зиркнула на мене. Очі в неї були темні й якісь безсовісні.

— Я напала на слід російського агента, — заявила вона. — Того, що зветься Глобус.

— Ви — співробітник «Тартару»? — перебив я її.

Вона зітхнула й подивилася на Мурата.

— На контракті, — сказав той. — Виконує окремі доручення інформаційноаналітичного відділу.

Я подумав.

– І де ж ви напали на слід?

Під моїм поглядом вона знітилася.

— Казино «Диск». Він приходить щосуботи о восьмій вечора. Можливо, для зустрічі з кур'єром.

— Це все? — гостро подививсь я на неї.

— Все, — незворушно відказала вона.

Я покрутив головою.

— Дивний спосіб контакту. Звідки у вас ця інформація?

— Я часто буваю в цім казино, — спокійно пояснила вона. — і в мене добра пам'ять на обличчя. Коли мені дали фото, я впізнала на нім чоловіка, якого бачила в цім закладі щосуботи. Мене ще й здивувало: чому він з'являється рівно о восьмій? Аж он воно що…

В кабінеті запала мавчанка.

— Тактак! — озвався нарешті Мурат. І до мене: — Що скажеш?

— Не знаю! — буркнув я. — Візьмемо до уваги, звичайно… якщо це не брехня!..

Дівчина крутнулася, неначе її голкою штрикнули.

— Брехня?! — вигукнула вона. — А ви знаєте скільки часу я працюю на «Тартар»?

Мурат замахав на неї руками.

— Знаємо, знаємо… — примирливо сказав він. — Просто цей пан не довіряє жінкам… Є за ним такий гріх!

Вона ображено глипнула на мене своїми безсовісними очиськами. Тоді войовниче зиркнула на Мурата.

— Винагорода? — поспиталася вона.

Шеф став було щось казати, але я випередив його.

— Після того, як перевіримо факти! — сухо відрубав я. — Не раніше. Сьогодні в нас, до речі, субота. Чекатиму вас в казино!

— А… — розкрила вона було рота, але я перепинив її лаконічним жестом.

— Більш не затримую вас! До вечора.

Леся загризла вуста. Тоді підвелася й, не кажучи ні слова, рушила до дверей. Джинси підкреслювали рельєфність її фігури, в якій відчувалася виклична хижа чуттєвість.

Зняти б з тебе оті штанці, тоскно подумав я, дивлячись їй услід.

— Ти що, не довіряєш їй? — поспитавсь Мурат, коли двері зачинилися.

— Хтозна!.. — буркнув я замислено. — Щось тут не так.

– І що ж саме?

— Не подумай, що я забобонний, але я не йму віри жінкам на ймення Леся. Для мене це ім'я нещасливе.

— Це все, що ти можеш мені сказати?

— Все не все… — зітхнув я, — … а інформацію треба перевірити. Так що почекаємо до вечора!