"Червона зоря" - читать интересную книгу автора (Богданов Александр Александрович)

II. НА ЗАВОДІ

Біля 500 кілометрів за дві години — швидкість найшвидшого соколиного лету, не досягнута навіть нашими електричними шляхами… Внизу, швидко змінюючись, линули дивовижні, незвичні краєвиди, а ще швидше мигтіли повз нас чудні, невідомі птахи. Проміння сонця відбивалося синім світлом від дахів і звичайним жовтавим — від величезних бань якихось невідомих мені будівель. Річки й канали блискали стальними стрічками: очі мої на них відпочивали, бо ж вони були однакового вигляду з земними. Але ось віддалік замаячило величезне місто, розкидане навколо невеличкого озера і перетнуте каналом. Через кілька хвилин човник стишив ходу і м’яко пристав біля гарненького невеличкого будиночка, де жив Нетті.

Нетті був дома і зустрів нас дуже радо. Він сів у нашого човника і ми поїхали далі: до заводу було що кілька кілометрів, він лежав по тім боці озера.

П’ять величезних будівель навхрест і всі на один взірець: чистий скляний дах на кількох десятках темних колон, розставлених колом, чи ледь розтягненим еліпсом; скляні шибки, почергово матові й прозорі, між колонами замість мурів. Ми висадилися біля центрального, найбільшого корпуса, перед ворітьми, що зайняли одне міжколоння, бувши метрів з 10 завширшки та з 12 заввишки. Стеля першого поверху горизонтально перетинала посередині наші ворота; по землі в ворота бігло кілька пар рейок, зникаючи в глибині корпусу.

Ми підпливли до верхньої половини воріт і, заглушені гуркотнею машин, одразу ж опинилися на другому поверсі. Але, це не був поверх у звичайному змісті цього слова: це була, радше, мережа повітряних мостів, що з усіх боків оплітала велетенські машини незрозумілого мені призначення. На кілька метрів над нею містилася друга мережа, за нею третя, четверта й п’ята; всі їх було зроблено зі скляного паркету, переплетеного брусками залізних ґраток, і зв’язано безліччю ліфтів та східців: кожна нова мережа була менша за нижню.

Ні диму, ні сажі, ні прикрого запаху, ні дрібного пороху. Серед чистого, свіжого повітря, освітлені неяскраво, але звідусіль, машини працювали рівно й спокійно. Вони різали, пиляли, стругали й свердлували величезні шматки заліза. алюмінію, нікелю, міді. Велетенські стальні руки ходили рівно й повільно; просторі платформи совалися туди й сюди, як хронометр: шківи й паси ніби стояли. Не брутальна сила вогню й пари, а делікатна, але ще могутніша сила електрики була душею цього грізного механізму.

Сама гуркотня машин, коли вухо до неї потроху звикало, починала видаватися майже мелодією, якщо не зважати було на ті моменти, коли падав головний, на кілька тисяч тонн ваги, молот і все струшувалося наче від грому.

Сотні робітників упевнено ходили проміж машин і ні кроків їх, ні голосів не чути було серед моря звуків. На обличчях у них не видно було напруженої заклопотаності, лише спокійну уважність; вони мали вигляд цікавих учених спостерігачів, котрі плутаються тут майже без діла: їм, мовляв, просто цікаво дивитись, як величезні шматки металу, запливши на рейкових платформах під прозору баню, дістаються в залізні обійми темних страховиськ; як потім ті страховиська розгризають їх своїми міцними щелепами, мнуть своїми важкими твердими лапами, стругають і свердлують своїми гострими блискучими кігтями, і як, нарешті, наслідки цієї жорстокої забавки вивозяться з другого боку корпусу вагонами електричної залізниці у вигляді струнких і тендітних частин машин загадкового призначення. Видавалося явищем цілком природнім, що сталеві страховиська не чіпають маленьких великооких спостерігачів, дозволяючи їм вільно і без страху гуляти проміж себе: це було ніби потурання їхньому слабосиллю, визнання здобичі надто мізерною, не вартою грізної сили велетнів. Не видно й не помітно було тих ниток, що сполучали тендітний мозок людей з незламними органами машин.

Коли ми, нарешті, вийшли з корпусу, наш поводар технік запитав нас, чи бажаємо ми оглядати решту корпусів і допоміжних будівель одразу ж, чи наміряємося зробити перерву для відпочинку. Я висловився за перерву.

— Я бачив машини і працівників, — сказав я; — самої ж організації праці ніяк собі не уявляю. От про це мені й хотілось би у вас розпитати.

Замість відповіді технік повів нас до невеличкої, кубічної форми будівлі, що стояла між центральним і одним з бічних корпусів. Таких будівель було ще три і розміщено їх було аналогічно. Їхні чорні стіни вкрито було низками блискучих білих знаків. Я вже доволі добре тямив марсіанську мову, щоб їх зрозуміти: це були звичайні таблиці статистики праці. На одній з них, позначеній номером першим, містилося:

«Машинна продукція має зайвини 968,757 робочих годин щодня, з них 11,325 годин праці досвідчених спеціалістів.

На цьому заводі — зайвина 753 годний, з них 20 годин праці досвідчених спеціалістів.

Нема недостачі працівників у галузях: хліборобській, гірничій, земляних робіт, хімічній…» і т. д.; було перераховано за абеткою безліч різних галузей праці

На таблиці номер два було написано:

«Продукція одежі має недостачу в 392,685 робочих годин щодня. з них — 21,380 годин праці досвідчених механіків на спеціальних машинах, та 7,852 години праці спеціалістів-організаторів.

Продукція взуття потребує 79,360 годин: з них…» і т. д.

«Інститут обчислень — 3,078 годин…» і т. д. Подібного ж змісту були й таблиці номер 3-й та 4-й. У списку галузей праці були й такі, як виховання дітей молодшого віку, виховання дітей середнього віку, медицина міст, медицина сільських округ і інше.

— Чому саме зайвину праці докладно вказано лише для машинної продукції, а недостачу з такими подробицями скрізь? — запитав я.

— Це річ проста, — відповів Мецці. — Таблицями треба вилинути на поділ праці, а для цього необхідно, щоб кожен міг бачити, де робочої сили не вистачає і в якій саме мірі. Тоді, в разі однакової або ж приблизно рівної прихильності до двох спеціальностей, людина вибере собі ту з них, де недостача більша. Про зайвину ж праці докладні відомості досить знати тільки там, де ця зайвина є, щоб кожен робітник цієї галузі міг свідомо взяти на увагу і ступінь зайвини і ступінь своєї прихильності до зміни спеціальності.

Коли ми так оце розмовляли, я зненацька помітив, що декотрі числа таблиці зникли, а на їхньому місці з’явилися нові. Я спитав, що це означає.

— Числа змінюються щогодини, — пояснив Менні. — За годину кілька тисяч чоловік устигли заявити своє бажання перейти на другу роботу. Центральний статистичний механізм весь час стежить за цим і щогодини електрика розносить його повідомлення по всьому Марсу.

— Але яким чином центральна статистика встановлює свої числа зайвин і недостач?

— Інститут обчислень має скрізь свою агентуру, котра наглядає за рухом продуктів по коморах, за продуктивністю праці всіх підприємств і за зміною числа робітників по них. Цим шляхом докладно з’ясовується, скільки й чого саме слід виробити на певний термін і скільки потрібно на це робочих годин. Після цього інститутові лишається лише підраховувати по всіх галузях праці різницю між тим, що є, і тим, що мусить бути, та про це скрізь оповіщати. Хвиля добровольців відновлює рівновагу.

— А споживання продуктів не обмежене нічим?

— Цілковито нічим: кожен бере те, що йому потрібно і стільки, скільки захоче.

— І від нього не вимагають чогось подібного до грошей, якихось свідчень про кількість виконаної праці, чи зобов’язань її виконати, чи взагалі чогось на цей взірець?

— Рішуче нічого такого. У вільній праці у нас ніколи не буває недостачі; праця — природна потреба соціально розвиненої людини і будь-яке замасковане або й одверте приневолювання до праці цілком нам зайве.

— Але раз споживання у вас нічим не обмежене, то чи ж не можливі в ньому гострі хитання, котрі можуть перекинути догори всі статистичні розрахунки?

— Звичайно, ні. Окрема людина може й стане їсти ту чи іншу страву у двічі чи тричі більше, ніж усі, може схоче змінити десять одежин за десять днів, але ж суспільство в три тисячі мільйонів душ так чинити не може. Коли маємо справу з такими великими числами, то відхилення в той чи інший бік урівноважуються і середні величини змінюються дуже поволі, в суворій безперервності.

— Отже, ваша статистика працює майже автоматично — безпосередні підрахунки тай годі?

— Е, ні. Труднощі тут величезні. Інститут обчислень повинен пильно стежити і за новими винаходами, і за зміною природних умов промисловості, та добре на них уважати. Чи заводиться нова машина, — вона одразу ж вимагає переливання праці, як у тій галузі, де ту машину застосовують, так і в машинній продукції, інколи ж і в продукції матеріалів для обох цих галузей. Чи виходить руда, або ж знаходять нові мінеральні багатства, — знову потрібно регулювати працю в цілій низці спеціальностей — в гірничій справі, в продукції залізничних колій і т. д. Все це треба розрахувати з самого початку, коли хоч і не зовсім точно, то аби з практичним наближенням; це ж дуже складна річ, поки не одержано наслідків безпосереднього досвіду.

— Раз це така складна річ, — зауважив я, — то вам обов’язково треба мати певну зайвину праці в запасі.

— Безперечно, — на ньому ж найбільше наша система й стоїть. Років за двісті до нас, коли колективної праці лише ледве-ледве вистачало для задоволення всіх потреб суспільства, тоді потрібна була велика обережність у обчисленнях і поділ праці не міг навіть відбуватися цілком вільно: існував обов’язковий робочий день і в його межах доводилося не завжди і не в повній мірі уважати на прихильність товаришів до тої чи іншої спеціальності. Але ж кожен винахід, створюючи для статистики тимчасові труднощі, полегшував розв’язання найпершої ваги завдання, — перейти до необмеженої свободи праці. Спочатку робочий день скорочувався, а згодом, коли в усіх галузях праці знайшлася зайвина, всяку обов’язковість було скасовано. Зауважте собі мізерність усіх чисел недостачі праці по продукціях: тисячі, десятки, сотні тисяч робочих годин, не більше, і все це — на мільйони і десятки мільйонів годин праці, котрі вже витрачаються в тих галузях.

— Але недостача праці все ж буває, — заперечив я. — Та її, мабуть, покриває потім зайвина, так чи ні?

— Та й не одна зайвина. На ділі й сам підрахунок ведеться так, що до справді потрібного числа додається ще якась кількість. В найбільшої для суспільства ваги галузях — у виробництві харчів, одежі, будівель, машин, — цей додаток досягає 5 відсотків, в менш важливих — 1–2 відсотки. Таким чином, числа недостачі в цих таблицях відображають, загалом беручи, лише відносну, а не абсолютну недостачу. Коли б позначених тут десятків і сотень годин і не було поповнено, то суспільство ще б не відчуло собі з того жодної шкоди.

— А скільки часу працюють щодня на цьому, наприклад, заводі?

— Здебільшого 2,5, 2 і 1,5 години, — відповів технік, — але буває і більше, і менше. От, наприклад, товариш, що завідує великим молотом, до такої міри захоплюється своєю роботою, що за всі 6 годин щоденної праці заводу не дозволяє себе заступити нікому.

Я переклав собі в голові ці числа з марсіанського числення на земне. Доба там трошки довша, ніж у нас, і поділяється на 10 годин. Отже вийшло, що звичайна праця людини тягнеться 4, 5 і 6 годин; робота заводу — 15 годин, себто така, як у нас на Землі по найтяжче експлуатованих підприємствах.

— А хіба товаришеві біля молота не шкодить так багато працювати? — спитався я.

— Поки що не шкодить, — відповів Нитті. — Якихось там півроку він іще може дозволяти собі таку розкіш, зі свого боку я, звичайно, попередив його про небезпеки, котрими загрожує йому його захоплення. Найперша з них — це можливість раптового психічного пориву, що з непереможною силою потягне його під молот. Торік такий випадок трапився тут-таки з іншим механіком, таким самим шукачем гострих відчуттів. Тільки щастя допомогло спинити завчасу молот і врятувати людину, що й не думала про самовбивство. Жага гострих відчуттів ще не є хворобою, але ж вона легко набуває шкідливих форм, щойно лише нервова система хоч трохи похитнеться від перевтоми, душевної боротьби, чи якоїсь випадкової хвороби. Певна річ, я не спускаю з очей тих товаришів, що надуживають своїх сил на якійсь одноманітній роботі.

— А чи ж не повинен би був цей товариш скоротити свою роботу, раз у машинній продукції є зайвина праці?

— Звісно, ні! — засміявся Менні. — З якої речі саме він мусить відновлювати рівновагу за свій рахунок? Статистика нікого й ні до чого не приневолює. Кожен бере її собі на увагу, але не може керуватися нею одною. Коли б ви схотіли негайно поступити на цей завод, вам, напевне, знайшли б роботу, а в центральній статистиці число зайвини збільшилося б на 1–2 години, та й годі. Вплив статистики позначається на масових перекочуваннях праці, окрема ж особа — цілком вільна.

За розмовою ми встигли відпочити і всі, окрім Менні, пішли оглядати завод далі. Менні ж поїхав додому — його було покликано до лабораторії.

Увечері я ухвалив лишитися у Нетті: він обіцяв на другий день повести мене в «Дім дітей», де в числі виховательок була й його мати.