РОЗДІЛ IV

Прийшли назад у Норвегію, в місто Ставангер. Ці моряки виявилися благородними людьми й прийняли нас чудово.

Мене й Лома поселили в найкращому готелі, яхту за свій рахунок пофарбували найдорожчою фарбою. Та що там яхту — білок і тих не забули: виписали на них документи, оформили як вантаж, а потім приходять і питають:

— Чим накажете годувати ваших милих тваринок?

А чим їх годувати? Я в цьому нічого не розумію, ніколи білок не розводив. Спитав у Лома, той каже:

— Точно не скажу, але пригадується мені, що горіхами й сосновими шишками.

І ось, уявляєте, яка випадковість: я вільно розмовляю по-норвезькому, а оці два слова забув. Крутяться на язиці, а пригадати не можу. Як одбило! Думав, думав: що його робити? Ну й придумав: послав Лома разом з норвежцями в бакалійну крамничку.

— Подивіться, — кажу, — може й знайдете щось підходяще.

Пішов він. Потім повернувся, доповів, що все гаразд: знайшов, мовляв, і горіхи й шишки. Мене, признатися, трохи здивувало, що в крамниці торгують шишками, але, знаєте, в чужій країні чого не буває! Може, думаю, для самоварів чи, там, ялинки прикрашати, мало для чого?

А ввечері приходжу на «Біду» — подивитись, як іде фарбування, заглянув у трюм, до білок, — і що б ви думали! Лом помилився, але страшенно вдало помилився!

Дивлюся: сидять мої білочки, як на іменинах, і з апетитом уминають горіхову халву. Халва в банках, і на кожній, на кришці, намальований горіх. А з шишками ще краще: замість шишок привезли ананаси. Воно й дійсно, хто не знає, легко може переплутати. Ананаси, правда, розміром більші, а в іншому схожі, й запах такий же. Лом там, у крамничці, як побачив, ткнув пальцем сюди-туди — от воно так і вийшло.

Ну, почали нас водити по театрах, по музеях, показувати різні визначні місця. Показали, між іншим, живу коняку. Це в них велика рідкість. Їздять там на автомобілях, ще більше ходять пішки. Орали в ті часи своїми силами, вручну, так що коні їм були непотрібні. Котрі молодші — повивозили, котрі старші — так передохли, а котрі лишилися, ті стоять у зоопарках, жують сіно і мріють.

І якщо виведуть коняку на прогулянку, одразу ж збирається натовп, усі дивляться, кричать, порушують вуличний рух. Все одно якби у нас жирафа задумала пройтися по вулиці, то теж, я думаю, старшина не знав би, яке світло на світлофорі давати.

Ну, а для нас коняка не дивина. Я навіть вирішив здивувати норвежців, схопив її за чубок, скочив, пришпорив каблуками.

Норвежці ахнули, а другого ранку всі газети вмістили статтю про мою хоробрість і фотографію: мчить коняка скоком, а я на ній. Без сідла, кітель розстебнувся, тріпоче на вітрі, кашкет збився, ноги теліпаються, а в коняки хвіст трубою…

Потім я зрозумів: поганенька фотографія, неварта моряка, але тоді зопалу не звернув уваги й був навіть задоволений.

І норвежці лишились задоволені.

Взагалі треба сказати, приємна ця країна. І народ там хороший, такий, знаєте, тихий народ, привітний, добродушний.

Я там, в Норвегії, не раз, звісно, й раніше бував, і замолоду, пам'ятаю, зі мною трапився випадок.

Висадились ми в одному порту, а звідти мій шлях лежав залізницею.

Приходжу на станцію. Поїзд не скоро. З чемоданами гуляти, скажу я вам, незручно й важко.

Розшукав я начальника станції, питаю.

— Де тут у вас камера схову?

А начальник, славний такий дідок, розвів руками.

— Вибачте, — каже, — спеціального приміщення для зберігання ручної клажі в нас не передбачено. Але це нічого, ви, — каже, — не соромтеся, залиште тут ваші чемоданчики, вони нікому не заважатимуть, запевняю вас…

Отак-то. А недавно дружок мій звідти приїхав. Багато чого, каже, змінилося і в звичаях і в поводженні. Ну аякже, знаєте: у війну німці там побували — новий порядок наводили. Тепер американці піднімають спосіб життя на належну височінь. Ну й, звісно, трохи обтерся народ, став моторнішим. У дружка мого, не встиг він оглянутись, просто з поїзда, із замкненого купе, чемодан потягли. Культура!

Ну, а в ті часи жили там ще по-давньому. Тихо жили. Але не всі. Були й тоді в Норвегії люди, так би мовити, передові, такі, що вкусили від древа пізнання добра й зла. От, припустимо, власники великих магазинів, підприємств, фабрик. Ці й тоді розуміли, де що погано лежить.

І мене це теж зачепило безпосереднім, як кажуть, чином. Є там фірма одна — виробляє телефони, радіоприймачі… так ось, пронюхали ці фабриканти про мого зуба й занепокоїлись. Та воно й зрозуміло: адже коли всі почнуть на зуб приймати, ніхто й приймачів купувати не буде. Збитки ж які! Тут занепокоїшся! Ну, й вирішили, не довго думаючи, заволодіти моїм винаходом, та й зубом моїм заодно.

Спочатку, знаєте, так ото, по-хорошому, прислали ділового листа з пропозицією продати мій дефектний зуб. А я поміркував, подумав: «З якої рації?» Зуб ще нічого, кусати можна, а що з дуплом, то це вже, вибачте, моя справа. В мене он один знайомий є, то він навіть любить, якщо зуби болять.

— Звичайно, — каже, — коли болять, справді, й боляче й неприємно, але зате, коли біль пройде, дуже вже хороше!

Так. Ну, я відповів, що не продаю зуба, й кінець…

То, думаєте, вони заспокоїлись? Де там! Вирішили викрасти мого зуба. З'явились якісь негідники, ходять по п'ятах за мною, заглядають у рот, шепочуться… Ну, й стало мені не по собі: добре, якщо один зуб, так тому й бути, ану як для гарантії заберуть зовсім, з головою? Куди я без голови піду плавати?

От я й вирішив — далі від гріха. Запитав у порту відправлення інструкцій щодо білок, а сам, щоб захиститися від зловмисників, вжив особливих заходів: узяв дубову сходню, один кінець засунув під ворота пакгаузу, другий під двері кубрика й наказав Лому вантажити «Біду» баластом.

Яхта осіла до фальшборту, сходня зігнулась, як пружина, самим тільки краєчком тримається під дверима. Я перед сном оглянув, перевірив готовність цієї споруди й ліг спокійно спати. Навіть вахту не виставив: нема потреби. І от, знаєте, вдосвіта прийшли. Я чую обережні кроки, рип дверей, потім раптом — трах! — сходня вискочила з-під дверей, розігнулася…

Я виходжу й бачу: зробила моя катапульта своє діло, та ще й як! Тут на березі була радіостанція, то цих негідників закинуло на самий верх, на щоглу. Вони там зачепились штанами, висять і галасують на все місто.

Як вже їх знімали, не можу вам сказати, не бачив.

Тут якраз прийшла й відповідь з наказом здати білок у Гамбург. Був там знаменитий зоопарк Гаденбека, він скуповував різних звірів.

Я вам уже мав нагоду доповідати про деякі переваги спортивного плавання. В спортивному плаванні ти сам собі хазяїн: куди хочеш, туди й пливеш. А коли вже зв'язався з вантажем, тоді ти немов візник: віжки в руках, а везеш — куди накажуть.

Ось, припустимо, Гамбург… Та хіба б я пішов туди за своїм бажанням? Чого я там не бачив? Шуцманів, чи що? Ну, й до того ж, знаєте, ускладнюється плавання, з'являється всіляке комерційні листування, турботи про вантаж, митні формальності, а тим більше в Гамбурзі. Народ там, не в приклад норвежцям, тертий, неввічливий, так і дивись, живцем облуплять.

До речі, знаєте, я ніяк не збагну, чому це в нас твердо так вимовляється: «Гамбург»? Неправильно це, тамтешні жителі називають своє місто «Хамбург». Воно й звучить м'якше, а головне — більше відповідає дійсності.

Так, але коли наказано, треба підкорятися. Привів у Гамбург «Біду», поставив біля стінки, сам одягнувся чистенько й пішов розшукувати Гаденбека. Приходжу в звіринець. Там, знаєте, й слони, й тигри, й крокодил, і птиця марабу, й білка ця сама висить тут же в клітці. Та яка ще білка, не моїм рівня!.. Мої, ледарки, сидять у трюмі, об'їдаються халвою, а цій зроблена вертушка, й вона там увесь час, немов заводна, немов білка в колесі, так і стрибає, так і крутиться. Задивишся!

Ото ж, розшукав я самого Гаденбека, відрекомендувався й роз'яснив, що маю на борту повний вантаж білок, живцем, по вигідній ціні.

Гаденбек глянув на стелю, склав руки на животі, покрутив пальцями.

— Білки, — каже, — це такі з хвостиками й вушками! Як же, знаю. То у вас білки? Ну що ж, я візьму. Тільки, знаєте, в нас дуже суворо з контрабандою. Документи на них в порядку?

Тут я з вдячністю згадав норвежців і виклав на стіл документи.

Гаденбек дістав окуляри, взяв хустинку й не поспішаючи став протирати скельця. Раптом, звідки не візьмись, хамелеон. Стриб на стіл, висолопив язика, злизав документ, і тільки його й бачили. Я за ним. Та де там!

А Гаденбек сховав свої окуляри, розвів руками.

— Без документів, — каже, — не можу. Радий би, та не можу. У нас щодо цього дуже строго.

Я рознервувався, почав було сперечатися. Ну, бачу, робити нічого, пішов. Підходжу до пристані, дивлюся — на «Біді» щось не гаразд. Натовп ротозіїв кругом, на борту шуцмани, таможенники, портові чиновники… Напосідають на Лома, а той стоїть між ними й сяк-так відлаюється.

Я проштовхався, заспокоїв їх і довідався, в чому справа, А справа набула зовсім несподіваного й неприємного характеру. Гаденбек, виявляється, вже подзвонив на митницю, а там підібрали статтю, обвинуватили мене в незаконному ввозі худоби й загрожують відібрати судно разом з вантажем…

А мені й крити нічим: справді, документи втрачені, спеціального дозволу на ввіз білок я не одержав. Якщо правду сказати, хто ж повірить? Доказів нема ніяких, а змовчати — ще гірше.

Одне слово, бачу: діло кепське.

«Ех, — думаю, — пан або пропав! Ви так, і я так!»

Оправив кітель, випростався на весь зріст і найголовнішому чиновникові заявляю:

— Вимоги ваші, панове чиновники, безпідставні, оскільки в міжнародних морських законах прямо передбачено пункт, згідно з яким обов'язкові речі, як-от: якорі, шлюпки, розвантажувальні й рятувальні пристрої, засоби зв'язку, сигнальні прилади, паливо й ходові машини в кількості, необхідній для безпечного плавання, Ніякими портовими зборами не оподатковуються й спеціальному оформленню не підлягають.

— Цілком з вами згоден, — відповідає той, — але не відмовтеся пояснити, капітане, до якої саме категорії названих предметів відносите ви своїх тварин?

Я було відчув, що загнаний на слизьке, але, бачу, відступати вже пізно.

— До останньої, пане чиновнику: до категорії ходових машин, — відповів я і повернувся на каблуках.

Чиновники спочатку оторопіли, потім пошептались між собою, і знову головний виступив уперед.

— Ми, — каже, — охоче відмовимось від наших законних претензій, якщо ви зумієте довести, що тварини, які перебувають на борту вашого судна, справді правлять вам за ходову машину.

Ви самі розумієте: довести таку річ нелегко. Де там доводити, — хоч би час відтягнути!

— Бачите, — кажу я, — відповідальні частини двигуна зараз на березі, в ремонті, а завтра, будь ласка, наведу вам докази.

Ну пішли вони. Але тут же біля «Біди», дивлюся, поставили поліцейський катер під парами, щоб я не втік під шумок.

А я, розумієте, заховався в каюту, пригадав ту білку, що в Гаденбека, взяв папір, циркуль, лінійку й почав креслити.

За годину ми разом з Ломом пішли до коваля й замовили йому два колеса, як у пароплава, а третє подібне до млинового. Тільки в млиновому східці зовні, а ми зробили всередині й з двох боків натягли сітку. Коваль попався моторний, кмітливий. Зробив усе в строк.

На другий день, зранку, привезли все це хазяйство на «Біду». Пароплавні колеса приладнали по бортах, млинове посередині, з'єднали всі три колеса спільним валом і запустили білок.

Гризуни, знаєте, одуріли від світла, від свіжого повітря, помчали, як скажені одна за одною по східцях всередині колеса. Вся наша машина закрутилася, й «Біда» без парусів пішла так, що поліцейські на своєму катері ледве за нами поспішали.

З усіх кораблів на нас дивляться в біноклі, на березі юрби народу, а ми йдемо, тільки хвилі розбігаються в боки.

Потім розвернулися, стали назад, до причалу. Той самий чиновник прийшов, зіпсував собі настрій остаточно. Лається, кричить, а зробити нічого не може.

А ввечері на автомобілі прикотив сам Гаденбек. Виліз із машини, встав, подивився, склав руки на животі, покрутив пальцями.

— Капітане Врунгель, — каже, — це у вас білки? Як-же, пригадую. Як ви їх оцінюєте?

— Та бачите, — кажу, — не в ціні справа. Ви ж знаєте, документи на них загублені.

— Е, годі, — заперечує він. — Не турбуйтеся, капітане, ви не хлопчик, повинні розуміти — в нас з цим ділом просто. Ви ціну скажіть…

Ну, я назвав добру ціну; він поморщився, але, не торгуючись, тут же розплатився, забрав білок разом з колесами а напослідок питає:

— Чим ви їх годуєте?

— Халвою та ананасами, — відповів я й розпрощався.

Не сподобався мені цей Гаденбек. Та й Гамбург взагалі не сподобався.