ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Андрій Содомора, Віктор Шовкун

Булгаков М. О.

Б90 Майстер і Маргарита: Роман / Пер. з рос. М. А. Білоруса; Передмова і примітки Н. П. Євстаф’євої; Худож.-ілюстратор Д. Б. Бублик; Худож.-оформлювачі Б. П. Бублик, С. І. Правдюк. - Харків; Фоліо, 2006. - 415 с. - (Б-ка світ. літ.).

ISВN 966-03-3335-8.

ББК 84.Р7-4

ISВN 966-03-3335-8.

© М. О. Булгаков, правонаступники, 2005

© М. А. Білорус, переклад українською, 2005

© Н. П. Євстаф’єва, передмова і примітки, 2005

© Д. Б. Бублик, ілюстрації, 2005

© Б. П. Бублик, С. І. Правдюк, художнє оформлення, 2005

© Видавництво “Фоліо”, марка серії. 2005

______________________________________________________________________________________________

Михайло Опанасович Булгаков народився 3 (15) травня 1891 року в родині викладача Київської духовної академії О. І. Булгакова. Мати його - В. М. Булгакова (дівоче прізвище - Покровська). Місце народження майбутнього письменника - будинок священика отця Матвія Бутовського, який мешкав у Києві на Воздвиженській вулиці, 28. 18 травня відбулося хрещення новонародженого за православним обрядом у Хрестовоздвиженській церкві на Подолі. Хлопчикові дали Ім’я на честь хранителя міста Києва архангела Михаїла. У 1901 році після закінчення підготовчого класу Булгаков розпочинає навчання в Першій київській чоловічій Олександрівській гімназії. У 1907 році, незадовго до смерті батька, родина Булгакових після численних переїздів поселяється на Андріївському узвозі в будинку №13. Приблизно через рік Булгаков знайомиться зі своєю майбутньою першою дружиною Т. М. Лаппа, гімназисткою, дочкою поважного саратовського чиновника, яка приїхала до Києва на канікули. Навесні 1909 року він закінчує гімназію, і в серпні його за попереднім проханням зараховують студентом медичного факультету Київського університету. У 1913 році Булгаков обвінчався з Т. М. Лаппа. У студентські роки працював військовим лікарем. Університетську освіту він завершив 1916 року, успішно склавши випускні іспити. Невдовзі Булгакову видали диплом про затвердження його “у ступені лікаря з відзнакою з усіма правами й перевагами, законами Російської імперії цим ступенем присвоєними”. Після закінчення університету молодий лікар певний час практикує в селі Нікольське під Смоленськом, згодом переводиться у В’яземську міську земську лікарню, а наприкінці зими 1918 року повертається до Києва і разом з дружиною селиться в батьківському домі на Андріївському узвозі.

Через рік Булгакова як військового лікаря мобілізували в армію Української Народної Республіки, однак йому вдалося уникнути служби. Влітку 1919 року Булгаков, як вважають, був мобілізований до Червоної Армії і разом з нею покинув Київ, однак восени повертається і в ході бойових дій на вулицях міста переходить на бік Збройних сил Півдня Росії (або ж потрапляє до них у полон). Невдовзі він стає начальником санітарного відділка 3-го Терського козачого полку. Влітку 1919 року письменник-початківець пише свої перші оповідання, працює над ранньою редакцією циклу “Нотатки юного лікаря”. Однак піти з військової служби він дістає можливість лише після прибуття на Північний Кавказ і участі у складі 3-го Терського козачого полку в поході проти чеченських повстанців. Пропрацювавши кілька місяців у військовому шпиталі Владикавказа, Булгаков назавжди залишає служби і взагалі заняття медициною. Починається його журналістська діяльність у кавказьких газетах і служба в закладах культури. 21 жовтня 1920 року відбулася прем’єра булгаковської п’єси “Брати Турбіни (Час прийшов)” у Першому Радянському театрі Владикавказа.

Усе подальше життя Булгакова пов’язане з Москвою, куди він приїздить 28 вересня 1921 року, відразу після того, як приїхала туди його дружина. Кошти на прожиття йому доводилося заробляти головним чином репортерською діяльністю, співробітництвом із газетами “Накануне”, “Гудок” та іншими виданнями. Московський період життя Булгакова супроводжувався кількома тяжкими кризами. Порівняно спокійні часи роботи над романом “Біла гвардія”, п’єсами “Дні Турбіних”, “Зойчина квартира” та іншими творами були затьмарені вже досить відчутним тиском на творчу інтелігенцію з боку влади. У лютому 1926 року Булгаков узяв участь у літературному диспуті, що проходив у Колонному залі Будинку Спілок. Згідно з донесенням невідомого Інформатора, він виступив з вимогою припинити фабрикацію “червоних Толстих” і стверджував; “Годі вже більшовикам дивитися на літературу з вузькоутилітарної точки зору, необхідно, нарешті, дати місце у своїх журналах справжньому “живому слову” і “живому письменнику”. Треба дати можливість письменникам писати просто про “людину”, а не про політику”.

Наприкінці 20-х років ставлення ревнителів “нової культури” до особи Булгакова стало відверто ворожим. Не друкувалися його твори, не ставилися п’єси. “Дні Турбіних” було знято з репертуару, “Біг” розгромлений ще до появи на сцені. На початку лютого 1929 року Сталін у листі до драматурга В. Н. Білль-Білоцерківського піддав різкій критиці п’єсу “Біг”, виступив проти її постановки і негативно висловився про вплив на публіку “Днів Турбіних”. Життя письменника набуло трагічного характеру після його листа-заяви до Й. В. Сталіна, М. І. Калініна та інших високих партійних діячів з проханням дозволити виїзд з СРСР, оскільки на батьківщині немає змоги здобути кошти на існування. Однак секретар ЦК А. П. Смирнов пропонує Політбюро Булгакова за кордон не випускати, а перейти до “лінії на залучення його до виправлення”. Світлою подією у долі письменника стало знайомство з О. С. Шиловською, його майбутньою третьою дружиною. Деякий час Булгаков був одружений з Л. Є. Білозерською. Пережити період повної заборони на постановку вже створених п’єс драматургові допомогла робота над новим твором - “Кабалою святош”. Звернувшись до життя Мольєра, він вивів універсальну формулу стосунків Генія і Володаря. Невдовзі і цю п’єсу Булгакова було заборонено. У розпачі він спалює свій рукопис роману про диявола, що писався паралельно з “Кабалою святош”, і надсилає листа Уряду СРСР з проханням визначити його долю: або ж дати право емігрувати, або надати змогу працювати режисером-асистентом у МХАТі. 18 квітня 1930 року, на другий день після похорону Маяковського, Булгакову на квартиру зателефонував сам Сталін і дозволив йому повернутися до улюбленої театральної роботи у МХАТі.

Наступне десятиліття Булгаков веде боротьбу за право на творче існування. Створені ним у ці роки п’єси - “Адам і Єва” (1931), “Блаженство” (1934), “Іван Васильович” (1935), “Олександр Пушкін” (1936), “Батум” (1939) - так і не були поставлені. У 1936 році, після шестирічної боротьби автора за право на життя п’єси “Кабала святош” (“Мольєр”) її нарешті побачили глядачі. Однак відбулося тільки сім вистав цього спектаклю, бо і його зняли після появи редакційної статті в “Правде” “Зовнішній лиск і фальшивий зміст”. Сценічна доля “Кабали святош” стала причиною розриву Булгакова з театром, якому він віддав чимало творчих сил і впродовж десятиліть був пов’язаний творчими зв’язками з багатьма його представниками. Розрив із МХАТом став поштовхом до створення роману про театр, що був пізніше названий “Нотатки покійника” (“Театральний роман”). У цьому, багато в чому біографічному, романі відтворена ситуація, коли художник опиняється на межі творчої загибелі і вчиняє самогубство. Основними мотивами “Театральний роман” відгукується на відступництво мхатівців при постановці п’єси про Мольєра від правди творчості.

Остаточно розлучившись із Художнім театром, Булгаков на пропозицію диригента С. Самосуда влаштовується на роботу у Великий театр лібретистом-консультантом.

Останні роки життя письменника були віддані його роботі над романом “Майстер І Марґарита”, яку доводилося суміщати з нервовою і виснажливою діяльністю постановника оперних спектаклів. Здоров’я Булгакова постійно погіршувалося, і восени 1939 року О. С. Булгакова була змушена взяти офіційну довіреність на ведення чоловікових справ, бо він повністю втратив зір. Востаннє Булгаков диктував дружині поправки до тексту “Майстра і Марґарити” 13 лютого 1940 року. А 10 березня його не стало. Як свідчать щоденникові записи О. С. Булгакової, серед прощальних слів Михайла Опанасовича були такі: “Я хотів служити народові...”. Урна з прахом Булгакова похована на Новодівочому кладовищі в Москві.

Творча біографія Булгакова - прозаїка і драматурга - починається після його переїзду до Москви. У 1922 році він отримує звістку про раптову смерть матері від висипного тифу. Це загострює його враження від київських років життя і дає додатковий імпульс до раніше задуманої роботи над романом “Біла гвардія”. Свій перший значний твір Булгаков створював в обстановці крайньої злиденності у вільний від репортерської діяльності час, ночами сидячи за письмовим столом в неопалюваній кімнаті. Робота над рукописом роману завершилася в березні 1924 року, проте опублікувати його в повному обсязі письменник не зміг. “Білу гвардію” друкували 1925 року в журналі “Россия”, але заключна частина твору так і не дійшла до читача, позаяк весь наклад чергового номера “России” було вилучено з цензурних міркувань.

В основу “Білої гвардії” покладені події, пов’язані з наслідками Брестської угоди і її розриву Радянським урядом 13 листопада 1918 року. Жертвами суспільно-політичних подій стали тисячі офіцерів колишньої царської армії, гімназистів і студентів. Історичною точкою відліку в романі Булгакова є момент взяття Києва військами головного отамана Директорії Української Народної Республіки С. Петлюри, що 14 грудня 1918 року скинули владу гетьмана Скоропадського. На початку лютого 1919 року війська Директорії покинули Київ під натиском Червоної Армії. Історична хронологія цих подій осмислена автором “Білої гвардії” в координатах біблійного міфу; від майбутнього Різдва до Стрітення. Основні мотиви твору сконцентровані у двох епіграфах. Перший - опис бурану з “Капітанської доньки” О. С. Пушкіна - укорінює події булгаковського роману в російській історії. Пушкінська філософія історії, в якій розуміння невідворотності народного бунту поєднується з побоюваннями перед його руйнівною силою, була близька і Булгакову. Цей епіграф ніби подовжує історичний час. Другий епіграф біблійний: “І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми”. У ньому звучить мотив провини, розплати, моральної відповідальності людини за справи свої.

Так, уже в епіграфах вимальовується каркас художнього світу не тільки роману “Біла гвардія”, але майже всієї булгаковської прози і драматургії. Індивідуальний часовий ряд героя стає зіставленим з історичним і вічним.

Колізію життя Турбіних взято в подвійному розрізі: це біда дому (родини), що втратив матір, і катастрофа світу всього старого життя. Виникають два символічні простори - Світ і Дім. Простір дому Турбіних - це не лише символ моральної міцності життя й усталеного побуту. Це, передусім, символ безсмертя того життя, яке ґрунтується на віковій культурі, вміщеній у невеликий простір дому. Що ж до великого простору, він поступово локалізується до об’ємів дволикого Міста. Місто прекрасне як сон Олексія Турбіна, як спогад. Різко міняється образ міста як вмістилища історичного часу. Виникає історична хроніка подій 1918 року: фарс обрання гетьмана, вторгнення німців, виникнення “третьої сили” - Петлюри. Оповідь яскраво забарвлюється іронічно-викривальними інтонаціями. Зображення великого і малого просторів поступово виростає в протиставлення історичного руйнівного часу війни і вічного мирного часу. Час “днів Турбіних” перебуває в конфлікті з історичним часом, оскільки вбирає в себе і в собі зберігає вічні загальнолюдські цінності життя. Всі події роману “Біла гвардія” організуються навколо трьох просторових і смислових центрів: Дім - Місто - Космос. Починаючись як сімейний роман, твір поступово набуває рис роману соціально-філософського і розвиває їх. Турбіни, два брати й сестра, намагаються зрозуміти, як жити далі. Опорою сім’ї є Олена, яка втілює в собі жіночність і відданість колишньому, старому моральному укладу дому. її старший брат бере на себе основний тягар тривоги та сум’яття. Вісімнадцятирічний Миколка активно шукає своє місце в тих подіях, що відбуваються.

Драматизм становища Турбіних пов’язаний із втратою ними системи оцінок, що видавалися непорушними, і це ускладнило для них вирішення проблеми честі. Для Турбіних честь - це пряме слідування своєму обов’язку, тобто монархічним ідеалам, присязі на вірність царю і вітчизні. Але імперія зруйнована, а разом з нею зникла й ідея. Історія в Булгакова повертається до людини сатанинським ликом. Що ж дає його героям моральну опору в ситуації, що склалася? Письменник показує людину, доведену до межі відчаю, але врятовану чудом любові. Булгаков завжди вірив у існування найвищої інстанції, що зберігає моральні й духовні зусилля людей, що здатна на творення чуда. Саме як чудо відбувається воскресіння Олексія Турбіна, яке супроводжується його душевним порухом від ненависті до любові. Герої “Білої гвардії” розстаються з ілюзіями, що вони їх мали, але зберігають себе як культурну силу, яка покликана продовжити історію людства. “Біла гвардія” - це роман, який стверджує на противагу черговому міфу про країну соціальної справедливості загальнолюдські цінності і безсмертя культури.

Після закінчення роману “Біла гвардія” Булгаков пише три повісті, об’єднані спільним принципом зображення світу - “фантастичним реалізмом”, який став для письменника засобом створення власного міфу про Москву. У “Дияволіаді” (1923) автор своєрідно осмислює тему “маленької людини”, яка стикається з державою. Місто стає центром зла і злочинів, які породжують загальну духовну люмпенізацію. “Фатальні яйця” - антиутопія, написана в 1925 році, яка обігрує характерну для епохи тему “перетворення дійсності”. Москва в ній - згубне місце, прокляте Богом і забуте людьми, від якого залишиться “тільки туман”. У третій повісті - “Собаче серце” (1925) - основою сюжету стає фантастичне дійство: з ошпареного окропом собаки і завсідника пивних люмпена Клима створено фантастичну істоту - напівлюдину-напівсобаку Поліграфа Поліграфовича Шарикова. Булгаков пародіює ідею створення “нової людини” з люмпенізованої маси.

Перетворення Шарика на людину супроводжується подіями, що загрожують не тільки звичному життєвому укладу професора Преображенського, який створив Поліграфа Поліграфовича, але й самому життю вченого. Професор опиняється в трагікомічному становищі, оскільки продукт його експерименту, ледве підвівшись із чотирьох кінцівок на дві, заявляє свої права на прописку в квартирі Преображенського, добуває всілякі “папери”, влаштовується на роботу завідувачем підрозділу очищення міста від бродячих котів, намагається одружитися і, нарешті, пише донос на професора. Шариков проймається, так би мовити, класовою свідомістю завдяки відповідному впливу провокатора Швондера, якого заполонила ідея “ущільнити” Преображенського, котрий мешкає в семикімнатній квартирі.

Поступово фарсові картини життя набувають під пером Булгакова глибокого соціально-морального змісту. Адже насправді йдеться не про зазіхання на житлову площу професора, а про з’ясування того місця, яке має посісти інтелігенція, що її представляє в повісті Преображенський, у новій постреволюційній радянській реальності. Примітивний Шариков стає засобом наступу голови будкому на Преображенського. Швондера не бентежить та обставина, що Шариков демонструє найгірші риси свого донора, хулігана і п’яниці пролетарія Клима. Тупому та агресивному Поліграфу Поліграфовичу надається Швондером статус “товариша”. Він переймається усвідомленням свого пролетарського походження і переваг, що від нього можна мати, і навіть робить спроби долучитися до науки, освоюючи листування Енгельса з Каутським. Швондер успішно прищеплює Шарикову думку про те, що він має право потіснити свого творця не тільки у квартирі, яку той займає, але і в житті. Преображенський переконується, що замість “нової людини” вийшла потвора, яка без жодної на те потреби розмахує револьвером. Професору не лишається нічого іншого, як повернути Шарикові попередній стан собаки.

Автор “Собачого серця” обґрунтовано передбачав, що Шариков легко зажене на той світ не тільки преображенських, але і швондерів. Поліграф Поліграфович абсолютно позбавлений совісті і зовсім незайманий у плані культури. Завбуд Швондер - похмуро-комічне уособлення нижчого рівня тоталітарної влади - рано чи пізно, за задумом Булгакова, також мав стати жертвою Шарикова, якого нацьковуватиме вже хтось інший.

Позиція автора в “Собачому серці” пояснюється непохитною відданістю Булгакова загальнолюдським і культурним цінностям. Професор Преображенський у знаменитому монолозі про розруху з пристрастю запитує: “Що таке ця ваша “розруха”? Баба з ключкою? Відьма, яка вибила всі шибки, погасила всі лампи? Та вона взагалі не існує! Що ви маєте на увазі під цим словом? Ось це що: якщо я, замість того щоб оперувати, щовечора почну в себе у квартирі співати хором, у мене настане розруха. Якщо я, коли ходжу в уборну, почну, даруйте на слові, мочитися мимо унітаза і те саме робитимуть Зіна і Дар’я Петрівна, в уборній відбудеться розруха”. Радянська пропаганда робила з розрухи якусь міфічну силу, яка заважала щастю пролетарської родини, ретельно приховуючи, що справжня першопричина розрухи - в політиці більшовиків, у воєнному комунізмі, в тому, що люди відвикли чесно і якісно працювати і не мають стимулів до праці. Булгаков разом зі своїм професором Преображенським визнавали тільки один засіб проти розрухи: забезпечення порядку, за якого кожний може робити свою справу. Разом з тим, письменник не знімає провини з ученого, який ґрунтував свій експеримент на символічній наївній Шариковій готовності проміняти свою свободу на шматок ковбаси. Експеримент, що відбувся, привів до сміливо змальованої Булгаковим несамовитості народу. У цій ситуації, що загрожувала руйнуванням усіх культурно-моральних життєвих устоїв, письменник наполягає на праві інтелігента захищати себе і свій світ культурного існування. У суперечках з доктором Борменталем Преображенський стає на позицію “чистих рук”, тобто спростовує право на насильство стосовно іншої людини. Борменталь же наполягає на необхідності самозахисту. Він - представник нового покоління інтелігенції - першим демонструє готовність до активних дій, наполягає на поверненні Шарикові собачого вигляду і відстоює таким чином свої права людини культури.

Фінал повісті свідчить про те, що Булгаков стверджує ідею сили інтелігенції, її головної ролі як у науковому, так і в суспільно-історичного прогресі. “Собаче серце”, як і дві повісті, що примикають до нього, - “Дияволіада” І “Фатальні яйця”, - є попередниками змалювання карнавального світу Москви в романі “Майстер і Марґарита”.

Повість “Собаче серце” Булгакову не пощастило надрукувати. Критика піддала письменника жорстким нападкам, перша книжка його оповідань була знищена відразу після видання, публікація “Білої гвардії” увірвалася разом із закриттям журналу “Россия”. Однак несподівано для Булгакова почалася нова творча смуга, що стала повністю присвяченою театру. У 1926-1928 роках він пише п’єси “Дні Турбіних”, “Зойчина квартира”, “Біг”, “Багряний острів”. У квітні 1925 року Булгаков отримав пропозицію інсценувати для Художнього театру роман “Біла гвардія”. П’єса вийшла під назвою “Дні Турбіних”, мала величезний успіх, як і трагіфарс “Зойчина квартира”, але її в результаті інтриг противників спектаклю було знято з репертуару в березні 1928 року і відновлено рішенням уряду лише в 1932 році.

Переробляючи текст роману “Біла гвардія” на сценічну версію, Булгаков прагнув зберегти всі основні події першоджерела і, головне, його концепцію. Однак втручання у творчий процес чиновників з організації, що звалася Реперткомом, спричинилося до появи п’єси, яка явно спрощує трагедію Турбіних. Події у “Днях Турбіних” і романі практично збігаються, але композиційним центром нового твору стає дім Турбіних. Просторово-часовий континуум історичної хроніки зберігає лише контурні обриси, що в кінцевому підсумку призвело до зміни конфліктів у булгаковській драмі. У “Днях Турбіних” проблема трагічної сутички людини з долею переведена Із загально-символічного плану в реальний, історичний. Автор спонукає своїх героїв робити вибір і здійснювати вчинки - аж до героїчної смерті Олексія. Історія вторгається в повсякденне життя Турбіних і посідає в ній центральне місце. Саме з реакції людини на перебіг історії випливають її роздуми й емоції.

У центр уваги в “Днях Турбіних” потрапляють не молоді представники роду, а передусім три білогвардійські офіцери: Олексій Турбін, Мишлаєвський і Студзінський. Вони уособлюють три шляхи в умовах революційної російської реальності. Це загибель Турбіна, яка звільняє від вибору, крок назустріч більшовикам Мишлаєвського і вибрана Студзінським дорога в безвихідь. Олексій Турбін - у романі доктор, бентежний інтелігент - у п’єсі перетворюється на полковника, командира артилерійського дивізіону. Він найбільш свідомо й гостро реагує на існуючу суспільно-політичну ситуацію, Його глибоко турбують події в Україні, що пояснює його відверто виражену позицію. Олексій Турбін розчарований у гетьмані, він бачить занепад білого руху, позаяк поведінка “гвардійської штабної орави” є згубною для всього офіцерства. Героїчна смерть Олексія Турбіна концентрує загальну ідею п’єси, яка відображає не тільки неминучість загибелі білого офіцерства, але й краху всього старого світу. Очевидно, що в п’єсі Булгакова кращі представники “старої Росії” визнають історичну невідворотність приходу більшовиків. Однак “прорадянський” ідеологічний план, що відсутній у романі, і в “Днях Турбіних” не видається прямолінійно визначеним завдяки унікальній жанровій поетиці п’єси. У ній органічно поєдналися трагічна, лірична і комічна першооснови, що дало змогу художньо тонко коригувати загальну ідеологічну спрямованість дійства. Майстерно вплітаючи історичну хроніку в психологічну драму з трагікомічними елементами, письменник зумів піднятися над класовими розбіжностями заради ствердження само цінності життя, непохитності його загальнолюдських моральних, духовних і культурних цінностей.

Навесні 1928 року Булгаков приніс до Художнього театру рукопис п’єси “Біг”, що невдовзі була поставлена, але оцінена Головреперткомом як твір “неприйнятний”, бо автор, взявши за основу Історичний факт відступу білої армії на південь і далі за кордони Росії, зосередився не на наголошуванні історичної правоти Жовтня, а на трагедії учасників білого руху. П’єсу було заборонено, але боротьба за її появу в театрі тривала ще кілька років. Булгаков уносив зміни до тексту “Бігу” аж до 1937 року.

У “Бігу” письменник відійшов від драми традиційного типу. Своєрідність п’єси визначається вже її підзаголовком “Вісім снів”. Зазвичай сон у літературі є способом художньо-психологічного аналізу. Це можливість збагнути потаємне в людині або мотивувати фантастичний поворот подій. Булгаковське подання п’єси як сукупності снів є багатозначним. У “Бігу” сон - синонім міражу, марення, спотворення дійсності. Водночас сон є синонімом реакції свідомості на реальність, що розпадається. Якщо у “Днях Турбіних” Булгаков пов’язав драматургію нового часу з чеховською епохою і лише виявив бажання писати по-новому, то в “Бігу” він створює нову драму. На перший план у ній виступають не фігури персонажів І не їхні стосунки, а сам автор. Настрої ж дійових осіб репрезентують можливі варіанти його інтелектуального і психологічного стану. Автор заявляє себе в епіграфах, які зазвичай відсутні в драматичних текстах, в ремарках. Через ремарки до “Бігу” введено розгорнуті авторські відступи, пейзажі, музичний супровід подій, докладний опис персонажів та інтер’єрів. У результаті впровадження названих новаторських рис драматургічного мислення письменник створив у “Бігу” картину поступового занурення світу в пітьму, наближення людини до межі небуття. Поєднання трагедії з фарсом і балаганом передає унікальну атмосферу булгаковської трагікомедії людського життя.

Один із найоригінальніших творів - його п’єса “Багряний острів”, поставлена в 1928 році в Камерному театрі режисером Таїровим. Це одна з останніх спроб письменника заявити про ганебне становище творчої інтелігенції в умовах пролетарської диктатури. П’єса являє собою різножанровий синтез, в якому домінують риси сатиричної комедії. Сам Булгаков назвав “Багряний острів” “драматургічним памфлетом”. Проблематика п’єси має два аспекти. Це, з одного боку, виклик чиновницькому свавіллю в художній творчості, протест проти втручання у творчий процес пролетарської держави, з другого боку - викриття халтурного, псевдореволюційного мистецтва. Булгаков використовує прийом подання тексту в тексті, тобто моделює ситуацію театру в театрі. Виникає зла й весела пародія на злободенну п’єсу з бездарним так званим революційним сюжетом.

Один драматург Димогацький (псевдонім Жуль Верн) складає і намагається поставити в театрі п’єсу про те, як на екзотичному острові “червоні туземці”, пригноблені “білими арапами”, добувають перли. Панує на цьому острові тиран Сізі-Бузі, який несподівано гине під час виверження вулкана. Його трон захоплює пройдисвіт і демагог Кірі-Кукі. Але туземці вчиняють бунт, і тоді Кірі-Кукі втікає до Європи. Перейнявшись до нього розумінням і співчуттям, лорд Гленарван споряджає корабель для придушення повстання туземців. Однак у першому варіанті фіналу п’єси лорд відводить корабель, злякавшись отруєних стріл туземців. У другому варіанті матроси здіймають бунт, скидають з корабля лорда, його дружину й капітана, а потім повертаються на острів з братським пролетарським привітом “червоним туземцям”.

Пролог і епілог п’єси Булгакова відтворюють закулісні картини життя театру. Розігрується трагікомічна боротьба за дозвіл на п’єсу, У першій картині директор театру по телефону вмовляє “володаря репертуару” Саву Лукича прийняти спектакль. Розкривається рабська залежність театру від свавілля неосвіченого і чванливого чиновника. Приходить Сава Лукич тільки на перегляд четвертого акту п’єси про туземців і намагається її заборонити як ідейно неприйнятну. У другому варіанті п’єса все ж таки допускається, оскільки за п’ять хвилин створено новий фінал у дусі міжнародної революції і солідарності трудящих.

П’єсу Булгакова критики не зрозуміли і не прийняли. Члени Головреперткому вбачали в ній тільки прагнення автора вивести “відповідальних радянських працівників дурнями”. Між тим головний задум Булгакова полягав у тому, щоб затаврувати пристосовництво у мистецтві, політичні спекуляції на революційній тематиці і безсоромну безпринципність “володарів репертуару”.

У 1929 році Булгаков зрозумів, що відбулося його “письменницьке знищення”, про що він писав братові в Париж. Усі булгаковські п’єси були викинуті з поточного репертуару, з белетристики не було надруковано жодного рядка. Письменник звернувся до Сталіна з проханням випустити його з дружиною за кордон на будь-який строк. Усе ж лишившись у СРСР, він веде боротьбу за право на творче існування. Один з найзначніших творів цього періоду - п’єса “Кабала святош” (“Мольєр”, 1929 р.) була поставлена тільки в 1936 році і знята після семи вистав. Основна тема “Кабали святош” - боротьба художника, творця за право виразити свій талант. Заради можливості побачити на сцені “Тартюфа” булгаковський Мольєр готовий стерпіти приниження гідності, лукавити, плазувати перед королем. Однак Мольєр, ставши жертвою змови і переживши приниження, все одно стає роздавленим тираном: він роздавлений, але прозрів. Майстерно побудована драматична дія, блискучий діалог, природне поєднання фарсової і трагічної першооснов, створення колізії, в яку вписана універсальна формула стосунків художника і влади, дають підстави бачити в “Кабалі святош” вершинне досягнення драматургічного таланту Булгакова.

Тема фатальної долі художника стає однією з центральних у творчості письменника. У 1936 році Булгаков знову опинився на межі загибелі, і ця ситуація знайшла відображення в романі “Нотатки покійника” (“Театральний роман”, 1936-1937 рр.). У центр оповіді поставлені особистість художника, його сповідь, посмертні нотатки про боротьбу за право сповістити світ про істину, що відкрилася творцеві. Смислове ядро роману утворюють мотиви високої цінності творчої особистості, її вибраності, прагнення самореалізації, а також мотиви середовища і підкорення мистецтва системі. Найбільш трагічно звучить у “Театральному романі” тема невпізнанності і незатребуваності великого творчого дару. А співвідношення двох реальностей - автобіографічної та художньої - перетворює окрему історію про талановитого письменника і драматурга, про його зіткнення із заздрісниками й тираном-режисером на міф про художника із завжди трагічною долею.

Підсумком творчості Булгакова є роман “Майстер і Марґарита”. Твір був задуманий у 1928 році, а останню повну редакцію письменник розпочав у листопаді 1937 року і продовжував до останніх днів свого життя. Перша радянська публікація “Майстра і Марґарити” була здійснена наприкінці 1966 - на початку 1967 року редакцією журналу “Москва” і супроводжувалася значними купюрами. Повний текст книги вийшов на батьківщині письменника тільки в 1973 році.

“Майстер і Марґарита” - це багатошаровий, складний за формою твір, що поєднує в собі історію про появу в Москві 1930-х років диявола з оповіддю про трагічну долю письменника, чий неопублікований роман про Понтія Пілата включений у текст основного роману. У “Майстрі і Марґариті” виявлена неймовірна творча фантазія автора, який геніально поєднав оцінку поточного моменту життя з глибоким філософським обґрунтуванням необхідності свободи людини, що здатна створювати культурні й духовні цінності. У “Майстрі і Марґариті” втілилися риси дуже поширеного в літературі XX століття роману-міфу. Від традиційного роману він відрізняється тим, що не вписується в рамки історичного мислення. У романі-міфі минуле й майбутнє, побутова реальність і надреальність - просто одне й те саме. Всі елементи тексту утворюють певну єдину субстанцію, що постійно змінює свій стан. Безкінечна зміна розстановки, сполучуваності, членування і розподілення цих елементів підпорядкована лейтмотивному принципу побудови оповіді[1], що створює передумову до багатьох вільних асоціацій і паралелей у процесі сприйняття тексту. Виникає незамкнене смислове поле, яке надає смислу роману рис відкритості і безкінечності.

Створюючи свій роман-міф, Булгаков використовує композиційний прийом “тексту в тексті”. До складу його книги входять два романи: роман Майстра про Понтія Пілата і роман про долю Майстра. Разом вони утворюють художню цілісність, зміст якої пов’язаний не тільки з долею окремої особистості, але і з долями людства. Поєднання в межах однієї естетичної реальності двох хронотопів - московського і єршалаїмського - створює для читача можливість відчувати себе безпосереднім очевидцем усіх подій, що відбуваються, легко переміщуючись з буденного життя в міфологічний простір. Міф перетворюється на реальність, але й реальність тим самим міфологізується. Всі предмети, характери, ситуації та інші елементи тексту одночасно існують у двох часових зрізах.

“Роман Пілата” займає близько 1/6 тексту, але це є змістовим центром “Майстра і Марґарити”. Чотири розділи роману про Пілата введені в основний роман по-різному. Перший розділ (“Понтій Пілат”) - розповідь Воланда, адресована Берліозові та Івану Бездомному, другий розділ (“Страта”) - сон Івана, третій розділ (“Як прокуратор намагався врятувати Іуду з Киріафа”) і четвертий розділ (“Погреб”) - фрагменти відтвореного Воландом рукопису Майстра, який читає Марґарита. Персонажі і багато з реалій роману Майстра проникають до основного роману. В Іванових видіннях виникає Єршалаїм, Левій Матвій просить про Майстра Воланда, Майстер, Марґарита і Воланд з почтом зустрічаються з Пілатом на місячній дорозі, нарешті, з’ясовується, що Ієшуа прочитав роман. Разом з тим чотири вставні розділи, які розповідають про один день римського прокуратора Іудеї, хронологічно послідовні і стилістично однорідні. Скупою карбованою прозою йде оповідь про зустріч Пілата з проповідником добра і справедливості Ієшуа, тобто про надзвичайно важливу подію християнської історії.

Автор вдається до дуже поширених у світовій літературі образів і сюжету Святого письма” що масштабно збільшує його твір і дає змогу утвердити духовні і моральні істини як вічні, загальнолюдські основи життя. Булгаков досить вільно поводиться з канонічним першоджерелом, актуалізуючи в ньому ті мотиви, які безпосередньо пов’яжуть з Ієшуа всі події лінії Майстра і Марґарити, що розгортаються в хронотопі московського світу. Мандрівний філософ, який не має ані дому, ані друзів, ані рідних, знаходить двійника в особі московського історика, який теж “від усього в житті” відмовляється заради творчості. Разом з тим Ієшуа наділений даром нести вищу істину “доброї волі”. Вона є життєво нездійсненною, тобто такою, що містить у собі надреальний смисл - адже натовп лишається глухим до проповіді істинно людських ідеалів. Але віра Ієшуа в людину, яка здатна творити добро заради самого добра, веде за ним Левія Матвія, здійснює переворот у душі та свідомості Пілата. Прокуратор, який стратив Ієшуа, знаходить шлях до себе - людини, прозріває можливості духовного й морального життя. Його прозріння оплачене трагічною загибеллю героя, що несе людству рятівну істину, не прийняту людьми. Власне, Ієшуа і сам визнає, що його думок не розуміє ніхто. У суперечці з Пілатом мандрівний філософ говорить не про сучасну людину, яка живе зараз, а про первісну непробуджену природу людини. За Ієшуа, людина є добра в задумі Творця. У наявній, реальній дійсності вона проявляє себе інакше.

Роман про Майстра показує людей в обставинах конкретної історичної дійсності. Це частина твору, присвячена булгаковському часу, просвіченому променем вічності. У формах буфонади і ексцентрики зображується прибуття в Москву диявола з почтом з метою ревізії нового світу. Поява сатанинської компанії супроводжується виникненням багатьох комічних картин, що варіюють одну й ту саму ситуацію - зіткнення Воланда з московськими обивателями. При цьому реальні персонажі, стикаючись із князем Пітьми, переступають межу потойбічного світу, а представники інобуття затишно почуваються в московських квартирах. Воланд і його прісні є персонажами, які активно діють як у гротескних епізодах, так і в лірико-драматичних і фантасмагоричних, виконуючи при цьому всілякі сюжетні функції У зіткненні з мешканцями Москви Воланд матеріалізує над-реальну силу, спрямовану на викриття людської ницості, вульгарності й дурості. Всі епізоди, що викривають сутність примітивних людських істот, будуються за єдиною схемою: зустріч, випробування, викриття, покарання. Жертва викривальної витівки Воланда сповнюється жахом, який ніби розсіюється разом із зникненням таємничого мага. Однак невдовзі з’ясовується, що на дні душі враженого обивателя назавжди осідає страх, який важко піддається поясненню. Барон Майгель, Берліоз покарані не лише жахом, а й смертю. До них долучається Іуда, страчений в романі про Пілата як втілення підлості й зла. Берліоз у романі є сучасним Іудою, претендуючи на роль ідеолога і наставника “інженерів людських душ”. Розбещені ним арімани і латунські, відомі завсідники ресторану “Дім Грибоєдова”, як і інші процвітаючі члени МАСОЛІТу, зуміли зломити дух Майстра саме завдяки псевдовчительству і псевдонаставництву Берліоза. Воланд стає потрібний Булгакову як володар сили, здатної відновити справедливість. У карнавально-фантасмагоричній формі письменник закінчує наскрізну тему всієї своєї творчості - тему необхідності активного боріння людини культури за право бути, а надто людини творчої. І коли життя все-таки штовхає Майстра до добровільного ув’язнення у стінах психіатричної лікарні, йому на допомогу приходить той, хто є частиною сили, що вічно хоче зла і вічно творить благо.

Майстер займає особливе місце в “московському романі”, хоча з’являється тільки в тринадцятому розділі. У його діалозі з іншим пацієнтом психіатричної лікарні, примусово туди привезеним Іваном Бездомним, уперше звучить слово Майстер, що замінило герою ім’я. Власники членських квитків МАСОЛІТу і відвідувачі “Грибоєдова” давно скомпрометували слово “письменник”, отже, Істинному письменникові не лишається нічого, як назвати себе просто Майстром. Його моральна позиція розкривається в романі про Пілата, затаврованого сучасними критиками. Оповідь про долю Майстра ведеться у відособленій лірико-патетичній тональності. Просторова організація епізодів, присвячених Майстру і Марґариті, повністю присвячена створенню особливого світу, в якому символічного значення набувають повторювані деталі: книги, квіти, пічка тощо. Яскрава колірна палітра більшості розділів роману звужується до стійкого поєднання жовтого й чорного, коли йдеться про любов героїв. Оселившись у двох кімнатах підвальчика, що перетворився на Дім Майстра завдяки книгам “від фарбованої підлоти до закопченої стелі” і пічки, герой віддається творчості й любові. Однак скоро відбувається зіткнення ідилії із зовнішнім світом, і поновити її можна тільки втручанням потойбічних сил. Натовп у часи Майстра так само темний, відсталий і корисливий, як це було в часи Ієшуа і завжди. Недарма Воланд іронічно зауважує з приводу публіки у московському вар’єте: “Ну що ж... вони - люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було... Ну, легковажні... ну, що ж... і милосердя інколи достукується в їхні серця... звичайні люди... загалом, нагадують колишніх...”

Основний інтерес Булгакова прикутий швидше не до осмислення незмінних стосунків поета й натовпу, а до пошуків сили, здатної захистити поета, стати свого роду посередником між носієм істини і не готовими його зрозуміти людьми. Пілат виявляється нездатним захистити Ієшуа, він залишається звичайною людиною: прозріння істини не позбавило прокуратора страху перед цезарем. Воланд, який рятує Майстра, не знає страху. Але Воланд - не людина. Користуючись своєю позаземною владою, він дарує Майстрові спокій.

Інтерпретатори роману неодноразово намагалися розгадати загадку Майстра і дати відповідь на питання: за що улюблений герой Булгакова був позбавлений світла? Очевидно, раз і назавжди дати відповідь на це питання неможливо, тому що письменник втілив свій погляд на світ, людину й епоху у формі міфологічного роману, основна риса якого - невичерпність смислу. Одне з цікавих трактувань образу і долі Майстра належить Б. Гаспарову. Здійснюючи мотивний аналіз романної структури “Майстра і Марґарити”, дослідник справедливо зазначає, що за очевидної подібності і пов’язаності Майстра й Ієшуа (бездомність, загальне цькування, донос і арешт, зрада, в’язниця і страта) їхня доля виявляється не цілком однаковою. Майстер переживає загибель і воскресіння для спокою, тоді як історія Ієшуа обмежується похованням. Виявляючи мотиви, здатні прояснити долю Майстра в концепції роману, Б. Гаспаров знаходить ще дві проекції цього образу. По-перше, автобіографічну: у листі Радянському уряду Булгаков писав, що в нього “злидні, вулиця й загибель”. Цей лист може розглядатися як літературний факт, заготовка для роману, оскільки майже дослівно повториться в монолозі героя. Автобіографічні паралелі послідовно проведені письменником через усі образи. Другою проекцією Майстра є Пушкін, який має багато спільного з Ієшуа. Але в 1937 році у зв’язку зі святкуванням сторіччя з дня загибелі першого поета Росії актуалізується ідолопоклонство, яке знищує справжність образу Пушкіна. Відбувається його перетворення на об’єкт ювілейного торжества. У сприйнятті Булгакова, Пушкін водночас є високим ідеалом, носієм істини І мертвим ідолом, що відмітає живу істину натовпу. Амбівалентність (подвійність) будь-якого художника-генія тричі заявлена Булгаковим в Ієшуа, Пушкіні й автобіографічному Майстрі. І важко не пов’язати наданий Майстру Воландом спокій з пушкінськими рядками: “На свете счастья нет, / Но есть покой и воля”.

“Притулок” Майстра перебуває у сфері Воланда. Це він басом “виконує” фрагмент пісні Ф. Шуберта “Скелі, моє пристанище...”. Музичний мотив теми доповнюють і інші моменти, як, наприклад, пейзаж із Марґаритиного сну, пейзаж клініки Стравінського, Гефсиманський сад - місце смерті Іуди, яке асоціюється з причастям його кров’ю, що нею був скріплений на балу договір із Сатаною. Спокій (притулок) Майстра в концепції булгаковського роману є результатом угоди з Сатаною. Фаустіанський смисл головного героя чітко видно в опосередкованій характеристиці притулку. Мотив спокою, дарованого дияволом, поєднується з темою роздвоєння особистості образу Пушкіна і виводить авторську думку до художнього узагальнення універсального масштабу. Б. Гаспаров показує, що в концепції Булгакова художник-творець завжди амбівалентно пов’язаний і з Богом (Ієшуа), і з дияволом (Воланд).

А поєднуються “у світі” Ієшуа і Пілат, оскільки вони обоє звернені до реального життя, до людей. Вони нічого не пишуть і не люблять, коли це роблять інші. Явна подібність Майстра і Ієшуа виявляється лише засобом для з’ясування відмінності. Майстер усе своє життя перетворює на матеріал для творчості, і поступово в його душі набуває сили почуття провини за угоду з дияволом заради реалізації таланту і здобуття безсмертя. Почуття провини за критичні моменти власного життя завжди потужно імпульсувало творчість Булгакова. Паралельно мотиву особистої провини в романі “Майстер і Марґарита” на повну силу звучить мотив провини і відповідальності будь-якої творчої особистості, що йде на компроміс із суспільством, владою, штучно ізолює себе від усіх зовнішніх проблем. Зневага до реальності завжди, за Булгаковим, призводить до катастрофи. Майстер відпускає Пілата, оголошує його вільним, а сам лишається у “вічному притулку”. “Людина, яка мовчки дозволила відбутися на власних очах убивству, витісняється художником, який мовчки дивився на все, що відбувається навколо нього, з “прекрасної далечини”... - Пілат поступається місцем Майстру. Провина останнього менш конкретна, але це провина більш загальна і незворотна - вічна”, - доходить висновку Б. Гаспаров.

Отже, одна з версій долі Майстра пов’язана з провиною Творця і фаустіанською першоосновою творчої особистості, яка протиставляє себе І свій внутрішній світ реальності. Однак ця версія може бути заперечена вже тією обставиною, що в епілозі роману, в останньому з трьох снів Івана, з’являється “неймовірної краси жінка”, яка відводить Майстра до місяця. Врешті-решт обидва герої прямують “до світла” місячною дорогою, якою раніше пішли Пілат і Ієшуа. Ще один можливий варіант трактування фіналу “Майстра і Марґарити”, який пропонує Б. Гаспаров, пов’язаний із зникненням того світу, відхід від якого ставиться за провину Майстрові. Зникнення “виморочного” міста може тлумачитися як звільнення від провини за його відкидання, тобто як визволення Майстра.

Інші дослідники булгаковського роману, враховуючи його неоміфологічну природу, разом з тим аналізують долю Майстра зовсім інакше. Р. Піддубна головну увагу приділяє сюжету Христа. Цей сюжет ставить у центр проблематики твору питання про природу людини, про його можливості і моральний вибір. Сюжет Христа інтерпретований як критерій оцінки трагедії сталінізму, її соціальних і морально-духовних наслідків для суспільства І людини. Р. Піддубна послідовно простежує етапи суспільної і особистої драми Майстра, що була спровокована його спробою опублікувати роман. Героя звинувачують у прагненні “протягти пілатчину”. В атмосфері нагнітання цькування і відразливої фальші критики він намагається якось врятувати себе. Але в душі його народжується страх до чогось, що не має відношення до роману. Майстра спостигає хвороба, а інтуїція і страх спонукають його спалити рукопис. Трагічна кульмінація долі героя відбувається в епізоді його добровільного приходу в клініку для душевнохворих, стіни якої він тепер бачить як єдиний можливий захисток. Р. Піддубна показує, як у людині гине художник. “І всемогутнє відомство Воланда виявляється безсилим: воно може відродити рукопис спаленого роману, може повернути героїв у колись щасливий для них підвальчик, але воно не може повернути людину до життя і творчості”. Єдиним милосердям, яке явлено героям, лишається “вічний спокій”.

Цікава інтерпретація долі Майстра запропонована Ю. Лотманом у статті, присвяченій аналізу символічного простору дому в романі “Майстер і Марґарита”. Вчений стверджує, що протягом усієї творчості Булгакова такою, що організує, виступає символіка Дому-Ан-тидому. Цей мотив розглядається як центральний і в “Майстрі і Марґариті”. Відразу з’являються дві теми: бездомність (Іван Бездомний і вічно мандрівний Ієшуа) і псевдодім (комунальна квартира). Квартира стає осередком аномального світу, у її просторі перетинаються дії інфернальних сил. Квартира “50” набуває значення простору смерті. Особняк Марґарити теж є антидомом. У ньому жити не можна, можна тільки померти. Палац Ірода зображений як предмет ненависті Пілата, який не бажає ховатися під його дахом навіть під час бурі. До антидомів Ю. Лотман долучає ще й дім Грибоєдова, табір (місце, де побував Майстер), божевільню.

Дім у Булгакова - завжди осередок духовності, що знаходить вираження в культурі, любові й творчості. Абсолютній духовності, за Булгаковим, не потрібний дім: дім не потрібний ані Ієшуа, ані Пілату. їхня доля - шлях. Мертва бездуховність життя символізована квартирою і “квартирним питанням”, що спотворило звичайних людей. Символом культурного життя виступає Дім. Простір Дому, в якому книги, тепла пічка, ноти на пюпітрі відкритого рояля, м’яке світло запаленої свічки, осмислений письменником як необхідна умова творчості. Мистецтво не піднімається до абсолюту, воно - світ людський. А тому художникові потрібний Дім. Шлях Майстра прочитаний Ю. Лотманом як пошук Дому і знайдення спокою не замість творчості, а заради воскресіння в людині Творця.

Усі розглянуті інтерпретації свідчать про те, що роман Булгакова, який показав передусім неоміфологічне мислення автора, виключає можливість однозначного трактування як окремих образів і сюжетних ліній, так і твору в цілому. Очевидно лиш одне: “Майстер і Марґарита” - це художньо-філософський підсумок роздумів письменника над долею Творця. Булгаков створив яскраву, унікальну за формою картину загальнолюдської драми, що сягає страждань Христа і являє проекцію на індивідуальну трагедію сучасної йому людини.

Н. Євстаф’єва

“...Ну, добре, хто ж ти є?

- Я - тої сили часть, що робить

лиш добро, бажаючи лиш злого”.

Ґете “Фауст”[2]

______________________________________________________________________________________________

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ 1

У пору спекотливого весняного заходу сонця на Патріарших ставках з’явилося двоє громадян. Перший з них - приблизно сорокарічний, зодягнутий у сіреньку літню пару, - був малого зросту, темноволосий, вгодований, з лисиною, свого респектабельного капелюха пиріжком ніс у руці, а ретельно поголене обличчя його прикрашали надприродні за розмірами окуляри в чорній роговій оправі. Другий - плечистий, рудий, чубастий молодик у збитій на потилицю картатій кепці - був у ковбойці, жмаканих білих штанях і чорних тапочках.

Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз, редактор товстого художнього журналу і голова правління однієї з найбільших московських літературних асоціацій, скорочено званої МАСОЛІТ, а молодий супутник його - поет Іван Миколайович Понир’єв, що писав під псевдонімом Бездомний.

Втрапивши в тінь ледь зазеленілих лип, письменники найперше кинулися до строкато розмальованої ятки з написом “Пиво і води”.

Ба, слід відзначити першу дивовижу цього страшного травневого вечора. Не тільки біля ятки, а й по всій алеї, рівнобіжній до Малої Бронної вулиці, не було ані душі. В ту пору, коли вже, здається, і сили бракло дихати, коли сонце, розпікши Москву, в сухій імлі валилося кудись за Садове кільце, - ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лаву, безлюдна була алея.

- Дайте нарзану, - попросив Берліоз.

- Нарзану нема, - відповіла жінка в ятці й чомусь образилася.

- Пиво є? - хрипко звідався Бездомний.

- Пиво привезуть увечері, - відповіла жінка.

- А що є? - запитав Берліоз.

- Абрикосова, тільки тепла, - сказала жінка.

- Ну, давайте, давайте, давайте!..

Абрикосова утворила пишну жовту піну, і в повітрі запахло перукарнею. Напившись, літератори відразу ж запікали, розплатилися й посідали на лаві обличчям до ставка і спиною до Бронної.

Цієї хвилини скоїлася друга дивовижа, що стосувалася самого Берліоза. Він раптом перестав гикати, серце його тріпнулось і на мить кудись провалилося, потім стало на місце, але з тупою голкою, що застрягла в ньому. До того ж Берліоза охопив безпричинний, проте такий великий страх, що йому притьмом захотілося неозирки тікати з Патріарших.

Берліоз тоскно розглянувся, не розуміючи, що його так налякало. Він зблід, витер хусточкою лоба, подумав: “Що це зі мною? Такого ніколи не бувало... серце каверзує... я перевтомився... Мабуть, пора кинути все до біса і в Кисловодськ...”

Тієї миті гаряче повітря згусло перед ним, і зіткався із цього повітря прозорий громадянин предивного вигляду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куценький теж таки з повітря піджачок... Громадянин на зріст у сажень, але в плечах вузький, худий неймовірно, і фізіономія, прошу зважити, глумлива.

Життя Берліозове складалося так, що дивовижні явища не були для нього у звичай. Ще дужче збліднувши, він витріщив очі й у замішанні подумав: “Цього не може бути!..”

Але воно таки було, і цибатий, проглядний наскрізь громадянин, не торкаючись землі, хилитався перед ним то вліво, то вправо.

Тепер жах такою мірою опосів Берліоза, що він заплющив очі. А коли голова МАСОЛІТу розплющив їх, - побачив, що все скінчилося, марево розвіялося, картатий щез, а водночас і тупа голка вискочила з серця.

- Тьху ти, чортяка! - вигукнув редактор. - Ти знаєш, Іване, зі мною оце мало удар від спеки не стався! Навіть щось як галюцинація було, - він спробував посміхнутись, але в очах йому ще билася тривога, і руки тремтіли. Проте поволі він заспокоївся, обмахнувся хусточкою і, проказавши досить бадьоро: “Отож виходить...” - повів далі мову, перервану питтям абрикосової.

Мова та, як згодом дізналися, йшла про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові для чергового числа журналу велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович скомпонував, і за дуже стислий термін, але, на жаль, редактора нею анітрохи не вдовольнив. Окреслив Бездомний головну дієву особу своєї поеми, тобто Ісуса, дуже чорними барвами, а проте всю поему треба було, на думку редактора, писати наново. І ось зараз редактор читав поетові щось неначе лекцію про Ісуса, з метою вияскравити основну помилку поета. Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича - чи зображувальна сила його хисту, а чи цілковита необізнаність з питанням, яке він брався викласти, - але Ісус у нього вийшов ну зовсім живісіньким Ісусом, таким, як він колись існував, хоча, правда, наділеним усіма негативними рисами.

Берліоз же хотів довести поетові, що сенс не в тому, яким був Ісус, лихим чи добрим, а в тому, що Ісуса цього, як особи, зовсім ніколи не існувало на світі, і всі розповіді про нього - прості вигадки, звичайнісінький міф.

Слід сказати, що редактор був людиною очитаною і дуже вміло посилавсь у своєму викладі на істориків давнини, наприклад, на славетного Філона Александрійського, на блискуче освіченого Йосифа Флавія, котрі ніколи й словом не прохопилися про існування Ісуса. Виказуючи поважну ерудицію, Михайло Олександрович повідомив поета, між іншим, і про те, що відповідне місце в п’ятнадцятій книзі, в розділі 44-му славетних Тацитових “Анналів”, де йдеться про страту Ісуса, - не що інше, як пізніший фальсифікаторський додаток.

Поет, для якого все, що розповідав редактор, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, прикипівши до нього своїми жвавими зеленими очима, і лише зрідка гикав, нишком кленучи абрикосову воду.

- Нема жодної східної релігії, - говорив Берліоз, - що в ній, як правило, непорочна діва не приводила б на світ бога. І християни, не вигадавши нічого нового, точнісінько так само створили свого Ісуса, якого насправді ніколи не було серед живих. Ось саме на це треба передусім напирати...

Високий тенор Берліоза лунав у безлюдній алеї, і в міру того, як Михайло Олександрович забивався в нетрі, куди може забиватись, не ризикуючи скрутити собі в’язи, лише дуже освічена людина, - поет дізнавався дедалі більше цікавого та корисного і про єгипетського Озіріса, милостивого бога й сина Неба та Землі, і про фінікійського бога Фаммуза, і про Мардука, і навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, що його вельми шанували колись ацтеки в Мексиці.

І ось саме в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, - в алеї з’явився перший перехожий.

Згодом, коли, чесно кажучи, було вже запізно, різні установи подали свої звідомлення з описом цього чоловіка. Порівняння їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низький на зріст, зуби мав золоті й накульгував на праву ногу. В другому - що він був на зріст височезний, коронки мав платинові, накульгував на ліву ногу. Третє стисло повідомляє, що особливих прикмет у незнайомого не було.

Доводиться визнати, що жодне з цих звідомлень нічого не варте.

Передовсім: ні на яку ногу описуваний невідомець не кульгав і на зріст був ані низький ані височезний, а просто високий. Щодо зубів, то з лівого боку в нього були платинові коронки, з правого - золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюма, черевиках. Сірий берет він хвацько заломив на вухо, під пахвою ніс тростину з чорним руків’ям у формі голови пуделя. З вигляду - мав років сорок з гаком. Рот якийсь кривий. Чисто виголений. Брюнет. Праве око чорне, ліве - чомусь зелене. Брови чорні, але одна вища за другу. Словом - чужоземець.

Пройшовши повз лаву, на якій розташувалися редактор і поет, чужоземець зиркнув на них скоса, зупинивсь і раптом сів собі на сусідній лаві за два кроки від приятелів

“Німець”, - подумав Берліоз.

“Англієць, - подумав Бездомний, - ич, і не парко йому в рукавичках!”

А чужоземець обвів поглядом високі будинки, що квадратом облямовували ставок, причому стало помітно, що він бачить цю місцину вперше і що вона його зацікавила.

Він зупинив зір на горішніх поверхах, які сліпуче відбивали пошматоване в шибках сонце, що назавжди йшло від Михайла Олександровича, потім перевів його вниз, де вікна починали передвечірньо темнішати, на щось там поблажливо посміхнувся, примружився, на руків’я тростини поклав руки, а на них підборіддя.

- Ти, Іване, - вів далі Берліоз, - дуже добре і сатирично змалював, наприклад, народження Ісуса, Сина Божого, та тільки сіль у тім, що перед Ісусом ще народилася ціла низка синів божих, як от, скажімо, фінікійський Адоніс, фрігійський Аттіс, перський Мітра. Стисло ж кажучи, то жоден з них не народжувався, і нікого їх не було, як і самого Ісуса, отож треба, щоб ти замість народження і, скажімо, приходу волхвів, зобразив би безглузді чутки про цей прихід. А то виходить із твоєї розповіді, що він і справді народився!..

Цю мить Бездомний спробував погамувати надто дошкульну свою гикавку, затримав дихання, від чого гикнув ще дошкульніше й голосніше, і тут-таки Берліоз урвав свою мову, бо чужоземець раптом підвівсь і рушив до письменників.

Ті здивовано звернули на нього погляди.

- Даруйте мені, будь ласка, - заговорив приходень з чужинецькою вимовою, хоч і не калічачи слів, - що я, не бувши знайомий, важусь... але об’єкт вашої вченої бесіди такий цікавий, що...

При цьому він ґречно скинув берета, і друзям нічого на залишалося, як підвестись і віддати вітання.

“Ні, ймовірніше француз...” - подумав Берліоз.

“Поляк?..” - подумав Бездомний.

А слід зазначити, що на поета чужоземець уже з перших слів справив препогане враження, Берліозові ж радше припав до вподоби, тобто не те щоб сподобався, а... як би це сказати... зацікавив, чи що.

- Ви дозволите мені присісти? - чемно попросив чужоземець, і приятелі якось мимохіть розсунулися; той спритно вмостився поміж них і відразу прилучився до розмови.

- Якщо мене не підвів слух, ви зводили казати, що Ісуса не було на світі? - запитав чужоземець, спрямовуючи на Берліоза своє ліве зелене око.

- Ні, слух вас не підвів, - чемно відповів Берліоз, - саме це я й казав.

- Ой, як цікаво! - вигукнув чужоземець.

“А якого чорта йому треба?” - подумав Бездомний і насупився.

- То ви були згодні з вашим співрозмовником? - поспитав невідомий, обернувшись праворуч до Бездомного.

- На всі сто! - підтвердив той, полюбляючи штуковані та фігуральні вислови.

- Диво дивне! - вигукнув непроханий співрозмовник і, чомусь по-злодійському оглянувшись і приглушивши свій низький голос, сказав: - Даруйте мою нав’язливість, але я так зрозумів, що ви, до всього іншого, ще й не вірите в Бога? - Він витворив перелякані очі й докинув: - Присягаюсь, я нікому не скажу!

- Так, ми не віримо в Бога, - ледь посміхнувшись на переляк інтуриста, відповів Берліоз, - але про це можна говорити цілком вільно.

Чужоземець відкинувся на спинку лави і спитав, аж верескнувши від цікавості:

- Ви - атеїсти?!

- Так, ми - атеїсти, - з посмішкою відповів Берліоз, а Бездомний подумав, розсердившись: “Ото причепився, гусак закордонний!”

- Ой, яка розкіш! - вигукнув вражений чужоземець і замотав головою, зиркаючи то на одного, то на другого літератора.

- У нашій країні атеїзм нікого не дивує, - з дипломатичною чемністю сказав Берліоз, - більшість нашого населення свідомо й давно перестало вірити в казки про Бога.

Цю мить чужоземець утнув дивацьку штуку: встав і потис спантеличеному редакторові руку, промовивши при цьому такі слова:

- Дозвольте подякувати вам від щирого серця!

- За що це ви йому дякуєте? - закліпавши очима, поцікавився Бездомний.

- За дуже важливе повідомлення, котре для мене, як мандрівника, надзвичайно цікаве, - багатозначно піднісши пальця, пояснив закордонний дивак.

Важливе повідомлення, видно, таки справило на мандрівника сильне враження, бо він перестрашено обвів очима будинки, немов боячись у кожному вікні побачити по атеїсту.

“Ні, він не англієць...” - подумав Берліоз, а Бездомний подумав: “Знати б, де це він навик так вправно говорити по-нашому!” - і знову насупився.

- Але, дозвольте вас запитати, - після тривожної задуми мовив закордонний гість, - як же бути з доказами існування Божого, що їх, як відомо, є рівно п’ять?

- Ба! - співчутливо відповів Берліоз. - Жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх в архів. Адже погодьтесь, що у сфері розуму ніякого доказу існування Бога бути не може.

- Браво! - скрикнув чужоземець, - Браво! Ви слово в слово повторили міркування невгамовного дідугана Іммануїла з цього приводу. Та ось чудасія: він дощенту поруйнував усі п’ять доказів, а потім, наче на глум собі, спорудив власний шостий доказ.

- Доказ Канта, - тонко посміхнувшись, заперечив освічений редактор, - також непереконливий. І недарма Шіллер твердив, що Кантові міркування в цьому питанні можуть удовольнити лише рабів, а Штраус просто брав на сміх цей доказ.

Берліоз говорив, а сам тим часом думав: “Але, зрештою, хто він такий? І чому він так добре говорить російською мовою?”

- Узяти б цього Канта, та за такі докази років на три до Соловків! - зовсім неждано бовкнув Іван Миколайович.

- Іване! - знічено шепнув Берліоз.

Але пропозиція запроторити Канта до Соловків не тільки не вразила чужоземця, а навіть викликала у нього захват.

- А й справді, справді, - скрикнув він, і ліве зелене око його, спрямоване на Берліоза, заяскрилося, - йому саме там місце! Адже казав я йому тоді за сніданком: “Ви, професоре, воля ваша, щось недоладне вигадали! Воно, може, й мудро, тільки надто незрозуміло. Вас на глузи братимуть”.

Берліоз витріщив очі. “За сніданком... Кантові?.. Що це він верзе?” - подумав він.

- Але, - провадив далі чужоземець, не переймаючись Берліозовим збентеженням і звертаючись до поета, - запроторити його до Соловків неможливо з огляду на те, що він уже сто років з гаком перебуває в місцях набагато віддаленіших, аніж Соловки, і видобути його відтіль у жоден спосіб неможливо, запевняю вас.

- А шкода! - відгукнувся задерика-поет.

- І мені шкода! - погодився незнайомець, зблискуючи оком, і мовив далі: - Але ось яка річ мене непокоїть: якщо Бога немає, то, дозвольте спитати, хто ж керує життям людським та усім взагалі ладом на землі?

- Сама людина й керує, - вихопився сердито з відповіддю Бездомний на це, ніде правди діти, не дуже ясне запитання.

- Даруйте, - лагідно озвався невідомий, - для того, щоб керувати, потрібно, що не кажіть, мати точний план на певний, хоч би якоюсь мірою більш-менш пристойний термін. Отож дозвольте вас спитати, як може керувати людина, коли вона не лише позбавлена змоги скласти будь-який план хоча б на сміховинно куций термін, ну, років, скажімо, на тисячу, а й не може поручитися навіть за свій завтрашній день? І справді, - невідомий вже обернувся до Берліоза, - уявіть, що ви, до прикладу, почнете керувати, порядкувати й іншими і собою, загалом, так би мовити, саме розохотитесь, і раптом у вас... кхе... кхе... саркома легені... - на цих словах чужоземець солоденько посміхнувся, наче думка про саркому легені його втішила, - так, саркома... - мружачись, наче кіт, повторив він лунке слово, - і ось вашому порядкуванню край! Нічия доля, крім своєї власної, вас більше не обходить. Рідні вам починають брехати. Ви, прочуваючи лихо, кидаєтеся по вчених лікарях, далі по шарлатанах, а буває, і по ворожках. Що й перше, і друге, й третє - цілком безглузде, ви самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно гадав, ніби він чимось порядкує, враз нерушно залягає в дерев’яний ящик, а навколишні бачать, що пуття від такого лежня більше ніякого, спалюють його в печі. А буває ще гірше, тільки-но чоловік намислить з’їздити в Кисловодськ, - чужоземець прискалив око до Берліоза, - здавалося б, дрібничка, а й ту довершити не спроможеться, бо невідь-чому раптом візьме послизнеться і втрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він сам собою так покерував? Чи не правильніше думати, що упорав його хтось зовсім інший? - після цих слів незнайомець якось чудно захихотів. Берліоз вельми уважно слухав неприємну розповідь про саркому й трамвай, і його почали непокоїти якісь тривожні думки. “Він не чужоземець... Він не чужоземець... - снувало йому в голові, - він занадто дивовижний суб’єкт... але, далебі, хто ж він такий?..”

- Ви хочете палити, як я бачу? - несподівано звернувся до Бездомного незнайомий. - Вам які до вподоби?

- А у вас усякі є, чи що? - понуро запитав поет, у якого цигарки скінчилися.

- То які вам до вподоби? - повторив невідомий.

- Ну, “Наша марка”, - з серцем відповів Бездомний. Незнайомий негайно витяг з кишені портсигар і запропонував його Бездомному.

- “Наша марка”.

І редактора й поета вразило не стільки те, що в портсигарі знайшлася саме “Наша марка”, скільки сам портсигар. Він був величезний за розміром, з червоного золота, і на його покришці, коли вона відкривалася, зблиснув синім та білим сяйвом діамантовий трикутник.

Тепер літератори подумали кожен своє. Берліоз: “Ні, чужоземець!”, а Бездомний: “От чортяка б його взяв! Га?”

Поет і власник портсигару запалили, а Берліоз, який не палив, відмовився.

“Треба буде йому заперечити так, - розважив Берліоз, - це правда, людина смертна, проти цього нічого не скажеш. Але річ у тім, що...”

Однак він не встиг вимовити цих слів, як заговорив чужоземець.

- Так, людина смертна, але це було б ще півбіди. Погано те, що інколи вона раптово смертна, ось у чому штука! І взагалі не спроможна сказати, що вона робитиме сьогоднішнього вечора.

“Якось безглуздо вивернуто питання...” - подумав Берліоз і заперечив:

- Ну, тут уже є перебільшення. Щодо сьогоднішнього вечора, то я більш-менш певен. Звісно, коли на Бронній мені звалиться на голову цеглина...

- Цеглина ні сіло ні впало, - значливо урвав його невідомець, - нікому й ніколи на голову не валиться. Зокрема ж вам, можу вас запевнити, вона аж ніяк не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

- То, може, ви знаєте, якою саме? - з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, втягуючись у якусь справді безглузду розмову. - І скажете мені?

- Охоче, - відгукнувся незнайомий. Він зміряв Берліоза поглядом, наче збирався пошити йому костюм, крізь зуби пробубонів щось на зразок: “Раз, два... Меркурій у другому домі... місяць пішов... шість - нещастя... вечір - сім...” - і голосно ще й радісно оголосив: - Вам відріжуть голову!

Бездомний дико і злостиво вирячився на невідомого зухвальця, а Берліоз спитав, криво посміхнувшись:

- А хто саме? Вороги? Інтервенти?

- Ні, - відповів співбесідник, - російська жінка, комсомолка.

- Гм... - промимрив Берліоз, роздратований неґречним жартом невідомця, - ну, це, вибачайте, малоймовірно.

- Прошу і мені вибачити, - відповів чужоземець, - але це так. Хочеться запитати вас, що ви робитимете сьогодні увечері, коли це не таємниця?

- Ніяка це не таємниця. Зараз я зайду до себе на Садову, а потім о десятій вечора в МАСОЛІТі відбудеться засідання, і я на ньому головуватиму.

- Ні, цього ні в якому разі не може бути, - твердо заперечив чужоземець.

- А то ж чому?

- Тому, - відповів чужоземець і прискаленими очима глянув угору, де, прочуваючи вечірню прохолоду, безгучно черкали небо чорні птахи, - що Аннушка вже купила олію, і не лише купила, а навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.

На якусь хвильку, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.

- Пробачте, - після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужоземця, який плів нісенітниці, - до чого тут олія... та ще якась Аннушка?

- Олія тут ось до чого, - раптом заговорив Бездомний, очевидячки, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, - чи не доводилося вам, громадянине, бувати коли-небудь в лікарні для душевнохворих?

- Іване!.. - тихо скрикнув Михайло Олександрович. Але чужоземець анітрохи не образився і від душі розсміявся.

- Бував, бував, та й не раз! - вигукнув він весело, водночас не зводячи з поета неусміхненого ока. - Де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія! То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

- Звідки ви знаєте, як мене звуть?

- Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? - Тут чужоземець дістав з кишені вчорашній номер “Літературної газети”, де Іван Миколайович побачив на першій же сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Але доказ його слави та популярності, ще вчора такий любий поетові, зараз анітрохи його не врадував.

- Перепрошую, - сказав він, і обличчя його потьмяніло, - ви не зачекали б хвилиночку? Я хочу товаришеві кілька слів сказати.

- О, залюбки! - вигукнув невідомий. - Тут так добре під липами, а я, до речі, нікуди й не кваплюсь.

- Ось що, Михайле, - зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, - він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, що перебрався до нас. Вимагай у нього документи, бо ще втече...

- Ти гадаєш? - стривожено шепнув Берліоз, а сам подумав: “Таж він має рацію!”

- Вже ти мені вір, - засичав йому на вухо Іван, - він дурником прикидається, аби випитати щось. Ти чуєш, як він по-нашому чеше, - поет говорив і косував оком, стежачи, щоб невідомець не дав драла, - ходім затримаємо його, бо ще втече...

І поет за руку потяг Берліоза до лави.

Невідомий не сидів, а стояв коло неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт з добірного паперу та візитну картку.

- Даруйте, що я в запалі нашої суперечки забув відрекомендуватись. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації, - вагомо проказав невідомий, проникливо дивлячись на обох літераторів.

Ті зніяковіли. “Чортяка, чув усе...” - подумав Берліоз і ґречним жестом показав, що показувати документи немає потреби. Але поки чужоземець тицяв їх редакторові, поет устиг розгледіти на картці друковане латинкою слово “професор” і початкову літеру прізвища - подвійне “В” - “W”.

- Дуже приємно, ~ тим часом знічено пробурмотів редактор, і чужоземець сховав документи до кишені.

Добрі стосунки в такий спосіб було відновлено, і всі троє знову повсідалися на лаву.

- То вас, професоре, запрошено до нас як консультанта? - спитав Берліоз.

- Так, як консультанта.

- Ви - німець? - вивідував Бездомний.

- Я себто?.. - перепитав професор і раптом задумався. - Так, мабуть, що німець... - сказав він.

- Ви по-російському здорово говорите, - зауважив Бездомний.

- О, я взагалі поліглот і знаю силу-силенну мов, - відповів професор.

- А хто ви за фахом? - запитав Берліоз.

- Я - фахівець з чорної магії.

“Оттакої!..” - шибонуло в голову Михайлові Олександровичу.

- І... і з цього фаху вас запрошено сюди? - затнувшись, поспитав він.

- Так, з цього фаху й запрошено, - підтвердив професор і пояснив: - Тут у державній бібліотеці виявлено рукописи - оригінали чорнокнижника Герберта Аврилакського, десятого сторіччя. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я - єдиний на весь світ фахівець.

- А-а! Ви - історик? - з великою полегкістю та повагою спитав Берліоз.

- Я - історик, - підтвердив учений і докинув ні сіло ні впало: - Сьогодні ввечері на Патріарших буде цікава історія!

І знову вкрай здивувалися і редактор і поет, а професор поманив їх до себе і, коли вони нахилилися ближче, прошепотів:

- Майте на увазі, що Ісус таки існував.

- Бачите, професоре, - силувано посміхнувшись, озвався Берліоз, - ми поважаємо ваші великі знання, але самі в цьому питанні дотримуємося іншого погляду.

- А ніяких поглядів і не треба! - відповів чудний професор, - просто він існував, і квит.

- Але ж потрібен який-небудь доказ... - почав Берліоз.

- І доказів жодних не потрібно, - відповів професор і заговорив стишено, при цьому його акцент чомусь зник: - Усе просто: у білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана...

Розділ 2

У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат.

Найбільше на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, і все тепер віщувало недобрий день, бо запах цей почав переслідувати прокуратора ще з досвіту. Прокураторові здавалося, що трояндовий дух точать кипариси й пальми в саду, що до запаху шкіряного обладунку та поту від конвою домішується клятий трояндовий струмінь. Від флігелів у затиллі палацу, де розташувалася перша когорта Дванадцятого Блискавичного легіону, що прибула з прокуратором до Єршалаїма, заносило димком у колонаду через горішню ділянку саду, і до гіркуватого диму, який свідчив про те, що кашовари в кентуріях почали готувати обід, домішувавсь усе той самий масний трояндовий дух.

“О боги... боги, за що ви караєте мене?.. Так, без сумніву, це вона, знову вона, нездоланна, страшна хвороба... гемікранія, через яку болить півголови... від неї немає ліків, немає жодного рятунку... спробую не рухати головою...”

На мозаїчній підлозі біля водограю вже було наготоване крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простяг руку вбік. Секретар шанобливо поклав у цю руку клапоть пергаменту. Не стримавши болісної гримаси, прокуратор скоса пробіг очима написане, повернув пергамент секретареві й через силу проказав:

- Підслідний з Галілеї? А до тетрарха справу посилали?

- Так, прокураторе, - відповів секретар.

- І що ж він?

- Він відмовився дати висновок у цій справі й смертний вирок Синедріону надіслав вам на затвердження, - пояснив секретар.

Прокуратор сіпнув щокою і сказав тихо:

- Приведіть обвинуваченого.

Ту ж мить з ділянки саду під колони на балкон два легіонери ввели і поставили перед кріслом прокуратора чоловіка років двадцяти семи. Чоловік цей мав на собі старенький і роздертий блакитний хітон. Голова його була покрита білою пов’язкою з ремінцем округ лоба, а руки зв’язані за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, у кутику рота - садно із запеченою кров’ю. Приведений з тривожною допитливістю дивився на прокуратора.

Той помовчав, а потім тихо спитав по-арамейському:

- То це ти підбивав народ зруйнувати єршалаїмський храм?

Прокуратор при цьому сидів, мов кам’яний, і лише губи його ворушилися ледь-ледь, коли він вимовляв слова; Він був мов кам’яний, бо остерігався хитнути головою, що горіла пекельним болем.

Чоловік зі зв’язаними руками трохи подався/ вперед і заговорив:

- Чоловіче добрий! Повір мені...

Але прокуратор, так само не ворухнувшись і анітрохи не підвищивши голосу, тут-таки урвав його мову:

- Це мене ти називаєш добрим чоловіком? Ти помиляєшся. В Єршалаїмі всі пошепки кажуть про мене, що я люте страховисько, і це чиста правда. - І так само розмірено додав: - Кентуріона Щуролупа до мене.

Всім видалося, що на балконі потемніло, коли кентуріон першої кентурії Марк, прозваний Щуролупом, постав перед прокуратором. Щуролуп був на голову вищий за найвищого з вояків легіону і такий широкий у плечах, що повністю заступив невисоке ще сонце.

Прокуратор звернувся до кентуріона латиною:

- Злочинець називає мене “чоловік добрий”. Виведіть його звідси на хвильку, поясніть йому, як слід розмовляти зі мною. Але не скалічте.

І всі, окрім непорушного прокуратора, провели поглядом Марка Щуролупа, який махнув рукою в’язневі, показуючи, що той мусить іти за ним.

Щуролупа взагалі, хоч би де він не з’являвся, всі проводжали поглядами через його зріст, а ті, які бачили його вперше, ще через те, що обличчя кентуріон мав знівечене: ніс йому колись було розбито ударом германської довбні.

Прогупали важкі чоботи Марка по мозаїці, зв’язаний пішов за ним безгучно, цілковита мовчанка запала в колонаді, і чутно було, як туркотіли голуби в саду біля балкона, та ще вода співала муарованої приємної лісні у водограї.

Прокураторові захотілося підвестися, підставити скроню під струмінь і так завмерти. Але він знав, що й це йому не зарадить.

Вивівши в’язня з-під колон у сад, Щуролуп витяг з рук легіонера, котрий стояв коло підніжжя бронзової статуї, бича і, несильно розмахнувшись, ударив арештанта по плечах. Рух кентуріона був недбалий і легкий, ;але зв’язаний як стій повалився додолу, наче йому підрубали ноги, похлинувся повітрям, сполотнів на обличчі й закотив очі. Марк однією лівою рукою, легко, як порожній мішок, висмикнув поваленого вгору, поставив його на ноги і заговорив гундосо, калічачи арамейські слова:

- Римського прокуратора називати - ігемон. Інших слів не говорити. Стояти рівно. Ти зрозумів мене, чи вдарити тебе?

Арештований хитнувся, але опанував себе, обличчя його зажевріло, він передихнув і відповів хрипко:

- Я зрозумів тебе. Не бий мене.

Через хвилину він знову стояв перед прокуратором. Загучав мерклий, недужий голос:

- Ім’я?

- Моє? - похапцем озвався в’язень, усім єством виказуючи готовність відповідати до ладу, не накликати більше гніву.

Прокуратор сказав неголосно:

- Своє я знаю. Не прикидайся дурнішим, ніж є насправді. Твоє.

- Ієшуа, - поспіхом відповів в’язень.

- Прізвисько маєш?

- Га-Ноцрі.

- Звідки ти родом?

- З города Гамали, - відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, праворуч від нього, на півночі, є город Гамала.

- Хто ти по крові?

- Достоту не знаю, - жваво відповів в’язень, - я не пам’ятаю своїх вітця-матері. Мені казали, що мій батько був сирієць...

- Де маєш осідок?

- Я не маю осідку, - ніяково відказав ув’язнений, - я мандрую від города до города.

- Це можна висловити коротше, одним словом - волоцюга, - прорік прокуратор і спитав: - Рідня є?

- Нема нікого. Я один на світі.

- Чи знаєш ти грамоту?

- Так.

- Чи знаєш якусь мову, крім арамейської?

- Знаю. Грецьку.

Набрякла повіка піднялася, затуманене стражданням око втупилось у в’язня. Друге око лишилося приплющеним.

Пілат заговорив по-грецькому:

- Отож це ти збирався зруйнувати будівлю храму й закликав до цього народ?

Цієї миті в’язень знову пожвавішав, очі його вже не відбивали переляк, і він теж заговорив грецькою мовою:

- Я, чол... - жах промайнув у очах в’язня від того, що він мало не помилився, - я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не намовляв на такий безглуздий чин.

Подив виобразився на обличчі секретаря, що гнувся над низеньким столиком, записуючи свідчення. Він підвів голову, але відразу ж знову схилив її до пергаменту.

- Сила-силенна всякого люду стікається у цей город на свято. Бувають серед нього маги, астрологи, віщуни й убивці, - монотонно промовляв прокуратор, - а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: намовляв зруйнувати храм. Так свідчать люди.

- Ці добрі люди, - заговорив в’язень і, поспіхом додавши: - ігемоне, - повів далі: - нічому не вчилися і попереплутували все, що я казав. Я взагалі починаю боятися, що плутанина ця триватиме дуже довго. І все через те, що він хибно записує за мною.

Запала мовчанка. Тепер уже обидва хворі ока важко дивилися на арештанта.

- Повторюю тобі, але востаннє: облиш удавати причинного, харцизе, - мовив Пілат м’яко і монотонно, - за тобою записано небагато, та записаного досить, щоб тебе повісити.

- Ні, ні, ігемоне, - весь напружуючись у бажанні переконати, говорив ув’язнений, - ходить, ходить один з козлячим пергаментом і без упину пише. Якось заглянув я у цей пергамент і жахнувся. Анічогісінько з того, що там записано, я не казав. Я його благав: спали ти, ради бога, свій пергамент! Але він вихопив його в мене з рук і втік.

- Хто це такий? - гидливо спитав Пілат і торкнув рукою скроню.

- Левій Матвій, - охоче пояснив ув’язнений, - він був збирачем податків, і я зустрів його вперше на дорозі у Віффагії там, де клином виходить фіговий сад, і розбалакався з ним. Спершу він поставився до мене неприязно і навіть ображав, себто думав, що ображає, називаючи собакою. - При цьому в’язень усміхнувся: - Як на мене, то я нічого поганого не бачу в цьому звірові, щоб ображатись...

Секретар облишив записувати й нишком здивовано зиркнув, але не на в’язня, а на прокуратора.

- ...однак, наслухавшись мене, він почав лагідніша-ти, - вів далі Ієшуа, - а врешті викинув гроші на дорогу і сказав, що піде зі мною в мандри...

Пілат осміхнувся однією щокою, вищиривши жовті зуби, і мовив, обернувшись усім тулубом до секретаря:

- О, городе Єршалаїме! Чого тільки не ночуєш у ньому. Збирач податків, слухайте лишень, викинув гроші на дорогу!

Не знаючи, як відповісти на це, секретар визнав за потрібне повторити Пілатову посмішку.

- А він сказав, що віднині гроші стали ненависні йому, - пояснив Ієшуа дивні вчинки Левія Матвія і додав: - І відтоді він став моїм супутником.

Все ще вищиряючись, прокуратор подивився на в’язня, тоді на сонце, яке неухильно підбивалося вгору над кінними статуями гіподрому, що лежав далеко внизу праворуч, і раптом з якоюсь тоскною мукою подумав, що найпростіше було б вигнати з балкону цього чудного харциза, промовивши лише два слова: “Повісити його”. Вигнати і конвой, піти з колонади всередину палацу, звеліти затемнити кімнату, впасти на ложе, зажадати холодної води, жалісним голосом покликати собаку Банга, поскаржитися йому на гемікранію. І думка про отруту раптом спокусливо майнула у хворій голові прокуратора.

Він дивився каламутними очима на ув’язненого і деякий час мовчав, болісно пригадуючи, навіщо на нещадному вранішньому єршалаїмському осонні стоїть перед ним арештант з понівеченим від побоїв обличчям і які ще не потрібні нікому запитання він мусить ставити.

- Левій Матвій? - хрипким голосом спитав недужий і заплющив очі.

- Так, Левій Матвій, - долинув до нього високий, нестерпучий голос.

- А що ж ти все-таки говорив про храм юрбі на торговищі?

Голос того, хто відповідав, здавалося, шпигав Пілатові у скроню, завдаючи нестерпної муки, і цей голос проказував:

- Я, ігемоне, говорив про те, що розпадеться храм старої віри і постане новий храм істини. Сказав так, щоб зрозуміліше було.

- Навіщо ж ти, волоцюго, на торговищі баламутив народ, розказуючи про істину, про яку й поняття не маєш? Що таке істина?

Нараз прокуратор подумав: “О боги мої! Я запитую його про щось непотрібне на суді... Мій розум не слугує мені більше...” І вкотре вже привиділася йому чаша з темною рідиною. “Отрути мені, отрути...”

І знову почув він голос:

- Істина насамперед у тому, що в тебе болить голова і болить так сильно, аж ти легкодухо подумуєш про смерть. Ти не тільки не годен говорити зі мною, але тобі навіть дивитися важко на мене. І зараз я мимоволі завдаю тобі мук, що смутить мене. Ти не можеш навіть і думати про що-небудь і прагнеш лише того, аби прийшов твій собака, єдина, очевидячки, істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз кінчаться, головний біль минеться.

Секретар витріщився на в’язня і не дописав слова.

Пілат звів мученицькі очі на арештанта й побачив, що сонце вже височенько стоїть над гіподромом, що промінь промкнувсь у колонаду й підповзає до стоптаних сандалій Ієшуа, і той сторониться від сонця.

Цю мить прокуратор підвівся з крісла, стис голову руками, і на жовтавому голеному обличчі його проступив жах. Однак він враз притлумив його своєю волею і знов опустився у крісло.

В’язень тим часом провадив далі свою мову, хоч секретар нічого більше не записував, а тільки, витягши, як гусак, шию, намагався не пропустити жодного слова.

- Ну ось усе й минулося, - говорив ув’язнений, доброзичливо поглядаючи на Пілата, - і це мене дуже тішить. Я радив би тобі, ігемоне, покинути на часинку палац і прогулятися пішки де-небудь на околиці, ну хоч би в садах на Єлеонойській горі. Гроза почнеться, - в’язень обернувся, примружився на сонце, - пізніше, надвечір. Прогулянка тобі була б вельми корисна, а я залюбки супроводив би тебе. Мені спало на думку дещо нове, - гадаю, воно могло б тобі видатись цікавим, і я охоче поділився б цими міркуваннями, тим паче, що ти справляєш враження дуже розумного чоловіка.

Секретар зблід, як мрець, і впустив сувій на підлогу.

- Лихо в тому, - продовжував зв’язанець, якого ніхто не зупиняв, - що ти надто замкнений і до решти втратив віру в людей. Адже ж, погодься, не можна вмістити всю свою прихильність у собаку. Твоє життя вбоге, ігемоне, - у цю мить бесідник дозволив собі усміхнутися.

Секретар думав тепер лише про одне: вірити йому своїм вухам чи не вірити. Доводилося вірити. Тоді він спробував уявити, в який неймовірний спосіб виллється гнів запального прокуратора на таке нечуване в’язневе зухвальство. І цього секретар уявити не міг, дарма, що добре знав прокуратора.

Тоді пролунав надтріснутий хрипкуватий голос прокуратора, що мовив латиною:

- Розв’яжіть йому руки.

Один з вартових легіонерів стукнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотуззя з арештанта. Секретар підібрав сувій, вирішив поки що нічого не записувати й нічому не дивуватись.

- Зізнайся, - тихо по-грецьки запитав Пілат, - ти великий лікар?

- Ні, прокураторе, я не лікар, - відповів арештований, полегшено тручи посмугований і набряклий багрянистий зап’ясток руки.

Круто з-під лоба Пілат свердлував очима арештанта, й у цих очах уже не було каламуті, в них з’явились усім знайомі іскри.

- Я не спитав тебе, - мовив Пілат, - ти, може, знаєш і латину?

- Так, знаю, - відповів арештований.

Жовтаві щоки Пілатові зайшлися барвою, і він запитав латиною:

- Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?

- Це дуже просто, - відповів ув’язнений також латиною. - Ти водив рукою в повітрі, - і арештант повторив Пілатів рух, - наче хотів погладити, і губи...

- Справді, - сказав Пілат.

Помовчали, а потім Пілат поставив запитання грецькою мовою:

- Отож ти лікар?

- Ні, ні, - жваво відповів ув’язнений, - повір мені, я не лікар.

- Гаразд, якщо хочеш тримати це в таємниці, тримай. Справи це безпосередньо не стосується. Отже, ти твердиш, що не закликав зруйнувати... або підпалити, або в який інший спосіб знищити храм?

- Я, ігемоне, нікого не закликав так чинити, повторюю. Хіба я схожий на недоумка?

- О так, на недоумка ти не схожий, - тихо озвався прокуратор і якось жаско осміхнувся, - тоді заприсягнись, що цього не було.

- Чим хочеш ти, щоб я заприсягнувся? - спитав, увесь стрепенувшись, розв’язаний.

- Та хоча б життям своїм, - відповів прокуратор, - ним заприсягатися саме час, бо воно висить на волосинці, знай це!

- Чи не гадаєш, ігемоне, що це ти його підвісив? - поспитав арештант. - Коли так, то ти дуже помиляєшся.

Пілат здригнувся і відповів крізь зуби:

- Я можу перетяти цю волосину.

- І в цьому ти помиляєшся, - світлисто всміхаючись і затуляючись рукою від сонця, заперечив арештант. - Погодься, що перетяти волосину, либонь, спроможен лише той, хто її підвісив?

- Атож, атож, - посміхнувшись, сказав Пілат, - тепер я не маю сумніву, що роззявкуваті нероби в Єршалаїмі ходили за тобою по п’ятах. Не знаю, хто підвісив тобі язика, але підвішено його добре. До речі, скажи, чи правда, що ти заявився до Єршалаїма через Сузьку браму верхи на ослі в супроводі юрми голодранців, що гукали тобі вітання, начеб якомусь пророкові? - прокуратор вказав на сувій пергаменту.

Арештант непорозуміло подивився на прокуратора.

- Та в мене й осла ніякого немає, ігемоне, - сказав він. - Прийшов я в Єршалаїм таки Сузькою брамою, але пішаницею, і супроводив мене самий лише Левій Матвій, і ніхто не гукав мені нічого, бо ніхто мене тоді в Єршалаїмі й не знав.

- Чи не знаєш ти часом, - вів далі Пілат, не зводячи очей з арештованого, - таких собі Дісмаса, другого - Гестаса і третього - Вар-раввана?

- Цих добрих людей я не знаю, - відповів в’язень.

- Правда?

- Правда.

- А тепер скажи мені, що це ти все вживаєш слова - “добрі люди”? Ти всіх, чи що, так називаєш?

- Всіх, - відповів в’язень, - лихих людей немає на світі.

- Вперше таке чую, - з осміхом сказав Пілат. - Та, видно, я мало знаю життя! Можете далі не записувати, - звернувся він до секретаря, хоч той і так нічого не записував, а далі продовжував до арештанта: - Це ти в якійсь із грецьких книг вичитав?

- Ні, я самотужки дійшов до цього.

- І ти проповідуєш ще?

- Так.

- А ось, наприклад, кентуріон Марк, його прозвано Щуролупом, - то він теж добрий?

- Так, - відказав арештант, - він, щоправда, нещасливий. Відтоді, як добрі люди знівечили його, він став жорстоким і нечутенним. Цікаво б знати, хто його покалічив?

- Охоче можу розповісти це, - промовив Пілат, - бо я був свідком при тому. Добрі люди кидалися на нього, як собаки на ведмедя. Германці вп’ялися йому в шию, в руки, в ноги. Піхотний маніпул потрапив у пастку, і коли б кавалерійська турма не врубалася збоку, а командував нею я, - тобі, любомудре, не довелося б говорити з Щуролупом. Це було в бою поблизу Ідіставізо, у Дівочій Долині.

- Якби з ним поговорити, - раптом мрійливо сказав арештант, - я певен, що він круто перемінився б.

- Я гадаю, - озвався Пілат, - що мало втішив би ти легата легіону, якби надумав розмовляти з котримсь із його старшин чи вояків. А втім, цього й не станеться, на загальне щастя, і першим, хто про це подбає, буду я.

У цей час до колонади прудко залетіла ластівка, окреслила під золотою стелею коло, знизилася, мало не черкнувши гострим крилом обличчя мідяної статуї в ніші, і сховалася за капітеллю колони. Можливо, їй заманулося вити там гніздо.

А поки вона летіла, в ясній тепер і легкій голові прокуратора склалася формула. Вона була така: ігемон розглянув справу мандрівного філософа Ієшуа, на прізвисько Га-Ноцрі, і складу злочину в ній не знайшов. Зокрема, не знайшов жодного зв’язку між діями Ієшуа і розрухами, що сталися нещодавно в Єршалаїмі. Мандрівний філософ виявився несповна розуму. Тим-то смертного вироку Га-Ноцрі, що його виніс Малий Синедріон, прокуратор не потверджує. Однак з огляду на те, що божевільні утопічні казання Га-Ноцрі можуть спричинити заворушення, прокуратор видаляє Ієшуа з Єршалаїма і заточує його в Кесарії Стратоновій на Середземному морі, тобто саме там, де прокураторова резиденція.

Лишалося продиктувати це секретареві.

Ластівчані крила фуркнули над самою головою ігемона, пташина метнулася до чаші водограю і вилетіла на волю. Прокуратор звів очі на арештанта й побачив, що біля нього стовпом загорівся пил.

- Усе про нього? - звернувся Пілат до секретаря.

- Ні, на жаль, - несподівано відказав той і подав Пілатові інший клапоть пергаменту.

- Що там іще? - запитав Пілат і насупився.

Перечитавши подане, він ще дужче перемінився з обличчя. Чи то темна кров надплинула до шиї та обличчя, чи щось інше сталось, але шкіра його втратила жовтизну, побуріла, а очі наче запалися.

Знов-таки завинила в цьому чи не кров, яка ринула до скронь і стугоніла там, - у всякому разі в прокуратора щось поробилося з зором. Так, примарилося йому, що голова арештанта відпливла кудись, а замість неї з’явилась інша. На цій гирявій голові сидів рідкозубий золотий вінець. На лобі видніла густо намащена кругла виразка, що роз’їдала шкіру. Запалий беззубий рот з обвислою нижньою примхливою губою. Пілатові видалося, ніби пощезали рожеві колони балкона і покрівлі Єршалаїма вдалині, внизу за садоне, і все потонуло навкруг у густющій зелені капрейських садів. Та й зі слухом сталося щось дивне - наче звіддалік програли негучно, але грізно сурми і вельми виразно почувся гундосий голос, який бундючно розтягував слова: “Закон про образу величності...”

Думки застрибали короткі, роз’єднані й незвичайні. “Пропав!”, потім - “Пропали!..” І якась зовсім недоладна серед них гадка про якесь безсмертя, до того ж це безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.

Пілат через силу прогнав це видиво, повернувся зором на балкон, і знову перед ним постали арештантові очі.

- Слухай-но, Га-Ноцрі, - заговорив прокуратор, дивлячись на Ієшуа якось чудно: лице прокураторове було грізним, але очі збентежені, - ти коли-небудь говорив щось про великого кесаря? Відповідай! Говорив?.. Чи... не... говорив? - Пілат протяг слово “не” трохи довше, ніж це годиться на суді, і послав своїм поглядом до Ієшуа якусь думку, що її немов хотів навіяти арештантові.

- Правду говорити легко та приємно, - зазначив арештований.

- Мені не треба знати, - придушеним, злим голосом озвався Пілат, - приємно чи неприємно тобі говорити правду. Але ти муситимеш її сказати. Тільки, говорячи, зважуй кожне своє слово, коли не хочеш не лише невідворотної, а й лютої смерті.

Ніхто не знає, що поробилося прокураторові Іудеї, але він дозволив собі піднести руку, наче затуляючись від сонячного променя, і за цією рукою, як за щитом, послати арештантові поглядом якийсь натяк.

- Отож, - продовжував він, - відповідай, чи знаєш ти такого собі Іуду з Киріафа і що саме ти говорив йому, якщо говорив, про кесаря?

- Було це так, - охоче почав розповідати арештант, - позавчора ввечері я познайомився біля храму з одним молодиком, що назвався Іудою з города Киріафа. Він запросив мене у свій дім у Нижньому Городі й почастував...

- Добрий чоловік? - запитав Пілат, і диявольський вогонь зблиснув йому в очах.

- Дуже добрий та ще й спраглий знань, - потвердив ув’язнений, - він виявив величезне зацікавлення моїми думками, гостив мене вельми радо...

- Світочі позапалював... - крізь зуби, в тон арештованому, проговорив Пілат, і очі його при тому мерехтіли.

- Справді, - трохи дивуючись обізнаності прокуратора, вів далі Ієшуа, - він ще попрохав мене викласти свій погляд на державну владу. Його це питання надзвичайно цікавило.

- І що ж ти сказав? - запитав Пілат. - Чи ти відповіси, ніби забув, що говорив? - але в тоні Пілатовому була вже безнадія.

- Серед іншого я казав, - розповідав арештант, - що будь-яка влада - це насильство над людьми і що надійде час, коли не буде влади ні кесарів, ані жодної іншої влади. Людина перейде в царство істини та справедливості, де взагалі непотрібна ніяка влада.

- Далі!

- Далі нічого не було, - сказав в’язень, - у ту хвилину надбігли люди, почали в’язати мене і повели в тюрму.

Секретар, силкуючись не пропустити ані слова, поспіхом виводив на пергаменті рядки.

- На світі не було, немає і ніколи не буде величнішої й прекраснішої для людей влади над владу імператора Тіверія! - зірваний і хворий голос Пілатів погучнішав.

Прокуратор чомусь із ненавистю дивився на секретаря і сторожу.

- І не тобі, безумний злочинцю, розважати про владу! - Нараз Пілат загорлав: - Вивести сторожу з балкону! - І, обернувшись до секретаря, додав: - Залиште мене зі злочинцем наодинці, тут справа державної ваги!

Сторожа підняла списи і, розмірено гупаючи підкованими калігами, вийшла з балкона до саду а за сторожею вийшов і секретар.

Мовчання на балконі деякий час порушувала лише пісня води у водограї. Пілат бачив, як напиналася над руркою водяна таріль, як обламувались її краї та падали цівками.

Першим заговорив арештант:

- Я бачу, скоїлося щось лихе через те, що я балакав з цим юнаком з Киріафа. У мене, ігемоне, передчуття, що з ним стрясеться біда, і мені дуже його шкода.

- Я гадаю, - дивно посміхнувшись, відповів прокуратор, - є ще хтось на світі, за ким годилося б побиватися тобі більше, аніж за Іудою з Киріафа, і кому поведеться набагато гірше, аніж Іуді!.. Так ото Марк Щуролуп, незворушний і питомий кат, люди, котрі, як бачу, - прокуратор тицьнув у понівечене обличчя Ієшуа, - гателили тебе за твої проповіді, розбійники Дісмас і Гестас, що зі своїми присними забили чотирьох вояків, і, врешті, паскудник-виказувач Іуда - всі вони добрі люди?

- Так, - відповів ув’язнений.

- І настане царство істини?

- Настане, ігемоне, - переконано відповів Ієшуа.

- Воно ніколи не настане! - раптом заволав Пілат таким жаским голосом, що Ієшуа сахнувся. Багато років тому в Дівочій Долині горлав так Пілат своїм вершникам: “Рубай їх! Рубай їх! Здоровань Щуролуп у пастці!” Він ще підвищив зірваний на командах голос, викрикуючи слова так, щоб їх чули в саду: - Ти злочинець! Злочинець! Злочинець!

А потім, стишивши голос, запитав:

- Ієшуа Га-Ноцрі, чи віриш ти в яких богів?

- Бог один, - відповів Ієшуа, - у нього я вірую.

- Тож помолися йому! Дуже-дуже помолись! А проте, - голос Пілатів упав, - це не допоможе! Дружину маєш? - чомусь тоскно поспитав Пілат, не тямлячи, що з ним діється.

- Ні, я сам.

- Осоружний город, - неждано чомусь пробелькотів прокуратор і пересмикнув плечима немовби з холоду, а руки потер, наче обмиваючи їх, - якби тебе зарізали перед твоєю стрічею з Іудою Киріафським, таки було б краще.

- А ти відпусти мене, ігемоне, - несподівано попрохав арештант, і голос став тривожним, - я бачу, що мене хочуть забити.

Обличчя Пілотові перекосила судома, він звернув до Ієшуа запалені в червоних прожилках білки очей і сказав:

- Ти гадаєш, нещасливцю, що римський прокуратор відпустить людину, яка говорила те, що говорив ти? О боги, боги! Чи тобі здається, що я ладен стати на твоє місце? Я твоїх думок не поділяю! І послухай мене: якщо від цієї хвилини ти прохопишся хоч словом, заговориш з будь-ким, стережися мене! Повторюю тобі: стережися.

- Ігемоне...

- Мовчи! - гаркнув Пілат і ошалілим оком провів ластівку, що вкотре запурхнула на балкон. - До мене! - вигукнув Пілат.

І коли секретар та сторожа повернулися на свої місця, Пілат оголосив, що затверджує смертний вирок, винесений на зібранні Малого Синедріону злочинцеві Ієшуа Га-Ноцрі, і секретар записав Пілатові слова.

За хвилину перед прокуратором стояв Марк Щуролуп. Йому прокуратор звелів передати злочинця начальникові таємної, служби і водночас повідомити його про наказ прокуратора, щоб Ієшуа Га-Ноцрі тримали окремо від інших засуджених, а також, щоб команді таємної служби заборонили під страхом тяжкої кари про будь-що розмовляти з Ієшуа чи відповідати на його запитання.

На знак Марка довкола Ієшуа замкнулася сторожа і вивела його з балкона.

Потім перед прокуратором станув стрункий світлобородий красень із сяйними лев’ячими мордами на грудях та орлиним пір’ям на гребені шолому, із золотими бляшками на шабельтасі меча, у зашнурованому до колін взутті на потрійній підошві, у накинутому на ліве плече багряному плащі. Це був легат - командувач легіону. Його прокуратор запитав про те, де зараз себастійська когорта. Легат доповів, що себастійці тримають кордон на майдані біля гіподрому, де перед народом буде оголошено вирок злочинцям.

Тоді прокуратор наказав, щоб легат виділив з римської когорти дві кентурії. Одна з них, під проводом Щуролупа, має конвоювати злочинців, вози з катівським начинням і самих катів дорогою на Лису Гору, а прибувши туди, увійти у верхній кордон. Друга ж мусить відразу вирушати на Лису Гору і розпочати негайно її оточення. Для тієї ж мети, тобто для охорони Гори, прокуратор попросив легата вислати допоміжний кавалерійський полк - сирійську алу.

Коли легат вийшов з балкона, прокуратор наказав секретареві запросити до палацу голову/та двох членів Синедріону і начальника храмової; сторожі Єршалаїма, але при цьому додав, що просить улаштувати так, щоб до наради з усіма цими людьми він міг поговорити з головою раніше і сам на сам.

Прокураторові накази було виконано; швидко й чітко, і сонце, що з якоюсь незвичайною шаленістю палило в ці дні Єршалаїм, не встигло наблизитись до зеніту, коли на верхній терасі саду біля двох мармурових левів, які сторожували сходи, зустрілися прокуратор і виконувач обов’язків голови Синедріону первосвященик іудейський Йосиф Каїфа.

У саду було тихо; Але прокуратор, вийшовши з-під колонади на залитий сонцем верхній сад а пальмами на страхітливих слонячих ногах, звідки перед ним стелився весь осоружний йому Єршалаїм з висячими мостами, фортецями і, найголовніше, з неймовірною брилою мармуру під золотою драконячою лускою замість даху - храмом єршалаїмським, - гострим слухом ухопив далеко внизу, там, де кам’яний мур відокремлював нижні тераси палацового саду від міського майдану, глухий гомін, над яким вряди-годи сплескували слабенькі й тонкі чи то стогони, чи то зойки.

Прокуратор зрозумів, що там, на майдані, вже зібралася тьма-тьменна розбурканих останніми заворушеннями єршалаїмців, що це стовпище нетерпеливиться в чеканні вироку і що серед нього кричать невгомонні продавці води.

Прокуратор почав з того, що запросив первосвященика на балкон, аби сховатись від немилосердної спеки, але Каїфа чемно вибачився і пояснив, що зробити цього напередодні свята не може. Пілат накинув каптур на свою вже ледь лисувату голову і почав розмову. Говорили вони по-грецькому.

Пілат сказав, що він розглянув справу Ієшуа Га-Ноцрі й затвердив смертний вирок.

Таким чином, на страту, яка має бути доконана сьогодні, засуджено трьох розбійників: Дісмаса, Гестаса, Вар-раввана та ще цього, Ієшуа Га-Ноцрі. Перших двох, які намислили підбивати народ на бунт проти кесаря, захоплено з боєм римськими властями, вони значаться за прокуратором і тому про них тут не йтиме. Решту ж, Вар-раввана та Га-Ноцрі, захопили місцеві власті, і засудив їх Синедріон. Згідно з законом та звичаєм, одного з цих двох злочинців треба буде звільнити на честь великого свята Пасхи, яке настає сьогодні.

Отож прокуратор жадає знати, кого з двох злочинців наміряється пустити на волю Синедріон: Вар-раввана чи Га-Ноцрі?

Каїфа схилив голову на знак того, що питання йому зрозуміле, і відповів:

- Синедріон просить відпустити Вар-раввана.

Прокуратор добре знав, що саме так і відповість первосвященик, але йому належало показати, що така відповідь викликає у нього подив.

Пілат це й зробив, і то вельми вправно. Брови на гоноровитому обличчі звелися, і він зчудовано глянув первосвященикові просто у вічі.

- Як на правду, то ця відповідь мене дивує, - м’яко заговорив прокуратор, - боюсь, чи немає тут непорозуміння.

Пілат пояснив свою думку. Римські власті анітрохи не важать на права місцевої духовної влади, первосвященикові це добре відомо, але тут вочевидь зайшла помилка. І у виправленні цієї помилки римські власті, ясна річ, зацікавлені.

Бо й справді: злочини Вар-раввана і Га-Нонрі непорівнянні за ваготою. Якщо другий з них, чоловік виразно несповна розуму, винен у виголошенні безглуздих промов у Єршалаїмі та ще подекуди, то першого обтяжено набагато поважніше. Мало того, що він припустився відвертих закликів до бунту, але він ще й убив охоронця при спробах узяти його. Вар-равван багато небезпечніший за Га-Ноцрі.

З огляду на все сказане прокуратор просить первосвященика переглянути ухвалу і залишати на волі того з двох засуджених, від якого буде менше шкоди, а таким, поза сумнівом, є Га-Ноцрі. Отже?

Каїфа сказав тихим, але твердим голосом, що Синедріон уважно розглянув справу і вдруге дає до відома, що наміряється звільнити Вар-раввана.

- Як? Навіть після мого клопотання? Клопотання того, в особі якого промовляє римська влада? Первосвященику, повтори втретє.

- І втретє даю до відома, що ми звільняємо Вар-раввана, - тихо сказав Каїфа.

Все скінчилося, і більше вже не було про що говорити. Га-Ноцрі відходив назавжди, і страшних, лютих болей прокураторових нікому вгамувати, від них немає ліків, окрім смерті. Однак не ця думка вразила в ту ж мить Пілата. Усе та сама незбагненна туга, що вже приходила на балконі, прошила його єство. Він одразу ж спробував її пояснити, і пояснення те було якесь чудне: прокураторові невиразно здалося, що він чогось не договорив із засудженим, а може, - чогось і не дослухав.

Пілат відігнав цю думку, і вона відлетіла вмить, як і прилетіла. Вона відлетіла, а туга залишилася непоясненою, бо ж не могла її з’ясувати, змигнувши блискавкою і тут-такими загаснувши, якась, коротка інша думка: “Безсмертя... прийшло безсмертя...” Чиє безсмертя прийшло? Цього не. збагнув прокуратор, але думка про це загадкове безсмертя змусила його похолонути на палючому сонці.

- Гаразд, - сказав Пілат, - хай буде так.

Він роззирнувся, охопив поглядом видимий; йому світ і подивувався, яка зайшла зміна. Щез обтяжений трояндами кущ, пропали кипариси, що облямовували горішню терасу, і гранатове дерево; і-біла статуя серед зелені, та й сама зелень. Попливла замість усього цього якась багряна гуща, в ній захиталися водорості й рушили кудись, а разом з ними зрушивсь і сам Пілат. Тепер його підхопив; душачи та обпалюючи, найнестерпніший гнів - гнів безсилля.

- Тісно мені, - промовив Пілат, - тісно мені!

Він холодною вологою рукою смиконув пряжку з коміра плаща, і та впала на пісок.

- Сьогодні парко, заноситься на грозу, - озвався Каїфа, не відводячи очей від почервонілого обличчя прокуратора і прочуваючи всі муки, які були ще попереду. “О, який страшний місяць нісан цього року!”

- Ні, - сказав Пілат, - це не тому, що парко, а тісно мені стало з тобою, Каїфо. - Примруживши очі, Пілат посміхнувсь і додав: - Начувайся, первосвященику.

Темні очі первосвященика зблиснули, і незгірше, аніж перед тим прокуратор, він виобразив на своєму обличчі подив.

- Що я чую, прокураторе? - гордо й спокійно відповів Каїфа. - Твою погрозу після ухваленого вироку, який ти сам і затвердив? Чи ж можливе таке? Ми звикли, що римський прокуратор добирає, слів перед тим, як, казати щось. Не. почув би нас хто, ігемоне?

Пілат мертвими очима подивився на співбесідника і, ощирившись, удав посмішку.

- Що ти, первосвященику! Хто ж може почути луг нас зараз? Хіба я схожий на молодого причинного волоцюгу, якого сьогодні стратять? Хіба я дитина, Каїфо? Знаю, що кажу і де кажу. Оточено сад, оточено палац, так що й миша не промкнеться в жодну шпарину. Та не тільки миша, не промкнеться навіть цей, як його... з города Киріафа. До речі, ти знаєш такого, первосвященику? Атож... якби такий сюди пробрався, гірко нарікав би він на свою долю, в цьому ти мені, певно, поймеш віри? Так знай же, що не буде тобі, первосвященику, віднині спокою! Ні тобі, ні народові твоєму, - і Пілат вказав удалину праворуч, туди, де високо палахкотів храм, - це я тобі кажу, Пілат Понтійський, вершник Золотий Спис!

- Знаю, знаю! - безстрашно відповів чорнобородий Каїфа, і очі йому заблисли. Він підніс руку до неба і вів далі: - Знає нарад іудейський, що ти ненавидиш його лютою ненавистю і багато мук йому завдаси, але повністю його не вигубиш! Захистить його Бог! Почує нас, почує всемогутній кесар, оборонить нас від погубителя Пілата!

- О ні! - вигукнув Пілат, і з кожним словом йому ставало легше й легше: більше не треба було прикидатися, не треба було підбирати слова. - Забагато ти скаржився кесареві на мене, і настала тепер моя .пора, Каїфо! Тепер полетить вістка від мене, та не намісникові в Антіохію і не до Риму, а просто на Капрею, самому імператорові, вістка про те, що ви певних ворохобників у Єршалаїмі ховаєте від смерті. І не водою із Соломонового ставка, як хотів я на користь вам же, напою я тоді Єршалаїм! Ні, не водою! Пригадай, як довелося мені через вас знімати щити з імператорськими вензелями зі стін, перемішувати війська, довелося, бачиш, самому приїхати подивитися, що тут у вас коїться! Затям моє слово, первосвященику. Побачиш ти не одну когорту і Єршалаїмі, ні! Прийде під мури города увесь легіон Фульміната, підійде арабська кіннота, тоді почуєш ті гіркі плачі та стогони! Згадаєш ти тоді врятованого Вар-раввана і пошкодуєш, що послав на смерть філософа з його мирною проповіддю!

Лице первосвященика вкрилося плямами, очі горіли. Він, як і прокуратор, посміхнувся, вищиряючись, і відповів:

- Чи ж ти, прокураторе, сам віриш у те, що оце кажеш? Ні, не віриш! Не мир, не мир приніс нам спокуситель народу в Єршалаїм, і ти, вершнику, це чудово розумієш. Ти хотів його випустити для того, щоб він люд збаламутив, над вірою поглумивсь і підвів народ під римські мечі! Але я, первосвященик іудейський, доки житиму, не дам у наругу звіру їй обороню народ! Ти чуєш, Пілате? - І тут Каїфа грізно підніс руку: - Прислухайся, прокураторе!

Каїфа змовк, і прокуратор почув знову неначе гул моря, що надпливало до самісіньких мурів саду Ірода Великого. Цей гул надходив знизу до ніг і до обличчя прокураторові. А за спиною в нього, там, у затиллях палацу, чулися тривожні сигнали сурм, тяжкий хряскіт сотень ніг, брязкіт заліза, і прокуратор усвідомив, що римська піхота вже вирушає за його наказом, прямуючи на страшний для бунтівників та різунів передсмертний парад.

- Ти чуєш, прокураторе? - тихо повторив первосвященик. - Невже ти скажеш мені, що все це, - тут він підніс обидві руки, і темний каптур упав з голови Каїфи, - спричинив мізерний драпіжник Вар-равван?

Прокуратор витер зап’ястям руки мокре холодне чоло, подивився на землю, потім, примружившись, у небо, побачив, що розпечена куля майже над самою його головою, а тінь Каїфи зовсім збіглася біля лев’ячого хвоста, і сказав тихо і байдужно:

- Йдеться до полудня. Ми захопилися розмовою, а треба завершувати справу.

У вишуканих виразах перепросивши первосвященика, він запропонував йому посидіти на лаві в тіні магнолії та почекати, поки він викличе інших осіб, потрібних для останньої короткої наради, і віддасть ще один наказ перед стратою.

Каїфа ґречно вклонився, приклавши руку до серця, і залишивсь у саду, а Пілат повернувся на балкон. Там секретареві, який очікував на нього, він звелів запросити в сад легата легіону, трибуна когорти, а також двох членів Синедріону і начальника храмової охорони, які ждали виклику на нижній терасі саду в круглій альтанці з водограєм. До цього Пілат додав, що і він зараз вийде у сад, а сам подався всередину палацу.

Поки секретар збирав радців, прокуратор у захищеній від сонця темними завісами кімнаті відбув побачення з кимось невідомим, обличчя якого було напівприкрите каптуром, хоч у кімнаті сонячне проміння і не могло йому дозоляти. Побачення це було надзвичайно коротким. Прокуратор тихо сказав чоловікові кілька слів, після чого той подався собі геть, а Пілат через колонаду пройшов у сад.

Там у присутності всіх, кого хотів бачити, прокуратор урочисто й стримано ознаймив, що затверджує смертний вирок Ієшуа Га-Ноцрі, і офіційно звідався у членів Синедріону, кого із злочинців вони воліють лишити при житті. Діставши відповідь, що це Вар-равван, прокуратор сказав:

- То й гаразд, - та звелів секретареві тут-таки. записати це до протоколу, стис у руці пряжку, що її підняв секретар з піску, і врочисто промовив: - Пора!

Усі присутні рушили вниз широкими мармуровими сходами поміж трояндовими стінами, що точили запаморочливий аромат, опускаючись усе нижче й нижче до палацового муру, до брами, що виводила на великий, рівно вибрукуваний майдан, з протилежного краю якого видніли колони та статуї єршалаїмського гіподрому.

Тільки-но гурт вийшов з саду на майдан і піднявся на просторий кам’яний поміст, що панував над майданом, Пілат, розгледівшись крізь примружені повіки, визначився в довкіллі. Той простір, який він щойно перетяв від палацового муру до помосту, був безлюдний, але перед собою Пілат уже не побачив майдану - його поглинула юрба. Вона затопила б і поміст і той звільнений простір, якби не стримували її три лави себастійських вояків лівобіч Пілата і вояків ітурейської допоміжної когорти - правобіч.

Отож Пілат зійшов на поміст, несвідомо затискуючи в кулаці непотрібну пряжку і приплющуючи очі. Мружився прокуратор не тому, що сонце палило йому очі, ні! Він не хотів чогось бачити купку засуджених, що їх, він чудово це знав, зараз-таки слідом за ними виводять на поміст.

Щойно білий плащ із багряним підбоєм з’явивсь угорі на кам’яній брилі над крайкою людського моря, невидющому Пілатові вдарила у вуха звукова хвиля: “Га-а-а...” Вона почалася негучно, зародившись десь удалині біля гіподрому, потім зробилася громохкою і, потривавши декілька секунд, стала спадати. “Побачили мене”, - подумав прокуратор. Хвиля не спала до найнижчого рівня і раптом почала знову наростати і, гойдаючись, піднеслася вище першої, і на другій хвилі, як на морському валу скипає піна, скипіли посвисти та окремі чутні крізь ревище жіночі зойки. “Це їх вивели на поміст, - подумав Пілат, - а зойки від того, що зачавили кількох жінок, коли стовписько подалося вперед”.

Він перечікував, знаючи, що жодна сила не змусить замовкнути натовп, доки він не видихне всього, що нагромадилось у нього всередині, та не притишиться сам.

А коли та мить настала, прокуратор викинув угору правицю, і останній шум здуло з юрби.

Тоді Пілат набрав, скільки зміг, гарячого повітря у груди й закричав, і зірваний голос його понесло понад тисячами голів:

- Іменем кесаря імператора!..

Цю ж мить у вуха йому кілька разів гримнув залізний рубаний крик: у когортах, викинувши вгору списи та гасла, страхітливо прокричали вояки:

- Хай живе кесар!

Пілат задер голову й уткнувся обличчям просто в сонце. Під повіками в нього спалахнув зелений вогонь, від вогню зайнявся мозок, і над юрбою полетіли хрипкі арамейські слова:

- Чотирьох злочинців, заарештованих у Єршалаїмі за вбивства, підбурювання до заколоту й зневагу до законів та віри, засуджено до ганебної страти - вони мають бути повішені на стовпах! І ця страта зараз буде доконана на Лисій Горі! Імена злочинців - Дісмас, Гестас, Вар-равван і Га-Ноцрі. Ось вони перед вами!

Пілат вказав рукою правобіч, не бачачи злочинців, але знаючи, що вони там, на тому місці, де їм і належиться бути.

Юрба відповіла довгим гулом чи то подиву, чи то полегші. Коли ж гул цей загас, Пілат повів далі:

- Та стратять з них тільки трьох, бо за законом і звичаєм, на честь свята Пасхи одному із засуджених, за вибором Малого Синедріону і потвердженням римської влади, великодушний кесар-імператор повертає його нице життя!

Пілат вигукував ці слова і водночас наслухав, як на зміну гулові йде велика тиша. Тепер ні подиху, ні шелесту не долинало до його вух, і навіть настала така мить, коли Пілатові здалося, що все довкола взагалі щезло. Ненависне йому місто вимерло, й лише він один стоїть, спалюваний прямовисним промінням, упершись обличчям у небо. Пілат ще притримав тишу, а потім почав вигукувати:

- Ім’я того, кого зараз при вас відпустять на волю...

Він ще раз примовк, зволікаючи з ім’ям, перевіряючи, чи все сказав, бо знав, що мертвий город воскресне, тільки-но буде вимовлено ім’я щасливця, і ніяких подальших слів ніхто не почує.

“Все? - безгучно прошепотів собі Пілат. - Все. Ім’я!”

І, розкотивши звук “р” над безгомінним городом, він прокричав:

- Вар-равван!

Тієї миті йому здалося, що сонце, дзенькнувши, розскочилося над ним і залляло його вуха вогнем. У цьому вогні вирували ревище, вереск, зойки, регіт і свист.

Пілат обернувсь і рушив помостом назад до сходинок, не дивлячись ні на що, крім різнокольорових клітин настилу під ногами, щоб не оступитися. Він знав, що тепер у нього за спиною на поміст градом летять спижові монети, фініки, що в ревучій юрбі люди, топчучи одне одного, лізуть на плечі, щоб побачити навіч диво - як чоловік, що вже був у лабетах смерті, вимкнувся з цих лабет! Як легіонери знімають з нього мотуззя, мимохіть завдаючи йому пекучого болю в повикручуваних на допитах руках, як він, морщачись і охкаючи, усе ж усміхається безглуздою божевільною усмішкою.

Він знав, що в цей час конвой уже веде до бокових сходинок трьох зі зв’язаними руками, щоб спровадити їх на дорогу, яка пролягла на захід, до Лисої Гори. Лише опинившись за помостом, у затиллі його, Пілат розімкнув очі, знаючи, що він тепер у безпеці - бачити засуджених він уже не міг.

Юрба потроху вгамовувалась, і до стогону її тепер домішувалися виразно чутні пронизливі вигуки оповісників, які повторювали один арамейською, а інший грецькою мовами все те, що прокричав з помосту прокуратор. Окрім того, до слуху його долетіли щораз ближчий частий цокітливий тупіт коней і гук сурми, яка просурмила щось коротко й весело. Цим звукам відповіли пронизливі посвисти хлопчиськ з покрівель будинків на вулиці, що вела з торговища до гіподромного майдану, і вигуки “стережись!”

Вояк, який самотньо стояв на очищеному просторі майдану з гаслом у руках, застережно змахнув ним, і тоді прокуратор, легат легіону, секретар і охорона зупинилися.

Кавалерійська ала в розгоні на ширший клус вилетіла на майдан, щоб проскочити його краєм, обминаючи здвиг народу, і провулком уздовж кам’яного муру, заснованого виноградом, навпростець дістатися Лисої Гори.

Летячи клусом, маленький, як хлопчик, темний, як мулат, командир али - сирієць, порівнявшись із Піл атом, щось тонко вигукнув і вихопив меча з піхов. Злий мокрий вороний кінь шарпнувся вбік і піднявся дибки. Вкинувши меча у піхви, командир огрів коня пугою по шиї, вирівняв його і помчав у провулок, переходячи на галоп. За ним лавами по троє полетіли вершники у хмарі пилу, застрибали вістря легких бамбукових списів, повз прокуратора замиготіли якісь наче особливо засмаглі під білими завоями обличчя з весело вишкіреними сяйними зубами.

Збиваючи до неба пилюку, ала увірвалась у провулок, і останнім повз Пілата промчав вояк з огнистою від сонця сурмою на спині.

Затуляючись від пилу рукою і невдоволено морщачи лице, Пілат рушив далі в напрямку до брами палацового саду, а за ним пішли легат, секретар і охорона.

Було близько десятої години ранку.

Розділ 3

- Так, було близько десятої години ранку, вельмишановний Іване Миколайовичу, - повторив професор.

Поет провів рукою по обличчі, ніби щойно прочнувшись, і побачив, що на Патріарших зайшов вечір.

Вода у ставку почорніла, і легкий човник уже ковзав по ній, і чувся плюскіт весла та уриваний сміх якоїсь громадянки в човнику. В алеях на лавах з’явилася публіка, але знову ж таки на всіх трьох сторонах квадрата, крім тієї, де були наші бесідники.

Небо над Москвою наче вилиняло, й зовсім чітко проступав у височині повний місяць, але ще не золотавий, а білий. Дихати стало набагато легше, і голоси під липами тепер звучали м’якше, по-вечірньому.

“Як же це я не спам’ятався, що він устиг сплести ціле оповідання?.. - подумав Бездомний вражено. - Адже ось і вечір!.. А може, це й не він розповідав, а просто я заснув, і все мені приверзлося?”

Але треба гадати, що розповідав-таки професор, а не то доведеться визнати, що те ж самісіньке приснилось і Берліозові, бо він сказав, уважно вглядаючись у лице чужоземцеві:

- Ваше оповідання надзвичайно цікаве, професоре, хоч воно зовсім і не узгіднюється з євангельськими оповідями.

- Даруйте, - поблажливо посміхнувшись, відгукнувся професор, - уже хто-хто, але ж ви повинні знати, що нічогісінько з того, що написано в Євангеліях, не діялось насправді ніколи, і якщо ми почнемо посилатися на Євангелії як на історичне джерело... - Він ще раз посміхнувся, а Берліоз проковтнув язика, бо достеменно те саме казав Бездомному, йдучи з ним по Бронній до Патріарших ставків.

- Це так, - зазначив Берліоз, - але боюся, що ніхто не може підтвердити, що й розказане вами нам діялося насправді.

- О ні! Це може хто підтвердит! - почавши говорити каліченою мовою, надто впевнено відповів професор і несподівано таємниче поманив обох приятелів до себе ближче.

Ті понахилялися до нього з обох боків, і він сказав, але вже без жодного акценту, який у нього, біс його зна чому, то зникав, то з’являвся:

- Річ у тім... - тут професор лякливо оглянувсь і заговорив пошепки, - що я особисто був присутній при тому всьому. І на балконі був у Понтія Пілата, і в саду, коли він з Каїфою розмовляв, і на помості, але тільки таємно, інкогніто, так би мовити, отож прошу вас нікому ані слова - цілковитий секрет!.. Тсс!

Запала мовчанка, і Берліоз зблід.

- Ви... ви відколи у Москві? - тремким голосом запитав він.

- А я щойно сеї хвилини приїхав до Москви, - неуважно відповів професор, і лише тут приятелі здогадалися заглянути пильніше йому в очі й пересвідчилися, що ліве зелене - у нього цілком несамовите, а праве - порожнє, чорне й мертве.

“Ось тобі усе й з’ясувалося! - подумав Берліоз розгублено. - Приїхав божевільний німець, або оце тепер з’їхав з глузду на Патріарших. Ну ж бо й історія!”

Так, справді, з’ясувалося все: і дивовижний сніданок у покійного філософа Канта, і безглузді балачки про олію та Аннушку, й пророкування, що голову буде відрубано, і все інше - професор був несповна розуму.

Берліоз відразу зметикував, що слід робити. Відкинувшись на спинку лави, він поза спиною професора заморгав до Бездомного - не супереч, мовляв, йому, але збитий з пантелику поет цих мигів не зрозумів.

- Так, так, так, - збуджено казав Берліоз, - втім, усе це можливе!.. Навіть дуже можливе, і Понтій Пілат, і балкон, і таке інше... А ви самі приїхали чи з дружиною?

- Сам-один, я завше один, - з гіркотою відповів професор.

- А де ж ваші речі, професоре? - вкрадливо питав Берліоз. - В “Метрополі”? Де ви зупинилися?

- Я? Ніде, - відповів божевільний німець, тоскно й дико блукаючи зеленим оком по Патріарших ставках.

- Як?.. А... де ж ви замешкаєте?

- У вашій квартирі, - раптом нахабно відповів варіят[3] і підморгнув.

- Я... я радо, - забелькотів Берліоз, - але, далебі, в мене вам буде незручно... А в “Метрополі” чудові номери, це люксусовий готель...

- А диявола також нема? - раптом весело поцікавився хворий у Івана Миколайовича.

- І диявола...

- Не супереч! - самими губами шепнув Берліоз, падаючи за професорову спину і гримасуючи.

- Немає ніякого диявола! - розгубившись від усієї цієї нісенітниці, загукав Іван Миколайович не те, що слід. - Ото халепа! Киньте ви психувати!

Тут божевільний розреготався так, що з липи над головами бесідників випурхнув горобець.

- Ну це вже й поготів цікаво, - трясучись від сміху, вимовив професор, - чом же це у вас, до чого не візьмись, нічого нема! - Він урвав сміх раптово і, що цілком природно для душевнохворого, після реготу вдавсь у протилежний настрій - роздратувався й вигукнув гнівно: - Отож, виходить, так-таки і нема?

- Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, - мимрив Берліоз, остерігаючись хвилювати недужого, - ви посидіть хвилиночку тут з товаришем Бездомним, а я ось збігаю на той ріг, дзенькну по телефону, а потім ми вас і проведемо, куди ви захочете. Адже ви не знаєте міста...

План Берліоза слід визнати правильним: треба було добігти до найближчого телефону-автомата і сповістити в бюро чужоземців про те, що, мовляв, приїжджий закордонний консультант сидить на Патріарших у стані вочевидь ненормальному. Так ось, необхідно вжити заходів, а то заноситься на якусь неприємну дурницю.

- Зателефонувати? Ну що ж, телефонуйте, - сумовито погодився хворий і раптом пристрасно попрохав: - Але благаю вас на прощання, повірте хоч у те, що диявол існує! Більшого від вас я і не проситиму. Майте на увазі, що на це є сьомий доказ, і вже найпевніший. І вам зараз його буде надано!

- Гаразд, гаразд, - з удаваною лагідністю говорив Берліоз і, підморгнувши зніченому поетові, якого зовсім не тішило чатування коло божевільного німця, кинувся до виходу з Патріарших, що вів на ріг Бронної та Єрмолаєвського провулка.

А професор відразу наче спам’ятався і прояснів.

- Михайле Олександровичу! - гукнув він навздогін Берліозові.

Той здригнувся, обернувсь, але заспокоїв себе думкою, що його ім’я та по батькові відомі професору теж з яких-небудь газет. А професор прокричав, склавши руки рупором:

- Якщо ваша згода, то ж звелю зараз же зателеграфувати вашому дядечкові в Київ.

І знову пересмикнуло Берліоза. Відки ж варіят знає про існування київського дядька? Адже про це в жодних газетах, безперечно, нічого не сказано. Еге-ге, чи не має рацію Бездомний? А що як документи ті липові? Який же бо предивний суб’єкт... Телефонувати, телефонувати! Негайно телефонувати! Його швидко виведуть на чисту воду!

І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.

Отут, біля самісінького виходу на Бронну, з лави назустріч редакторові підвівся такий самісінький громадянин, що тоді за сонячного ще світла зіткався з масної спекоти. Тільки зараз він був уже не прозірчастий, а звичайний, плотський, і в ранніх сутінках Берліоз виразно розгледів, що вусики у нього, наче куряче пір’я, очиці маленькі, іронічні й напівп’яні, а штанці картаті, підсмикані настільки, що видно було брудні білі шкарпетки.

Михайло Олександрович так і позадкував, але заспокоїв себе думкою, що це безглуздий збіг і що взагалі зараз про це нема коли мізкувати.

- Турнікет шукаєте, громадянине? - надтріснутим тенором спитав картатий тип. - Сюди, будьте ласкаві! Прямісінько, та й вийдете куди слід. З вас би за вказівку на чвертку... похмелитися... колишньому регенту! - блазнюючи, суб’єкт навідліт зняв свій жокейський картузик.

Берліоз не зупинився слухати прошака і кривляку регента, підбіг до турнікета й узявся за нього рукою. Провернувши його, він уже хотів був ступити на рейки, як в обличчя йому бризнуло червоне й біле світло: загорівсь у скляній скриньці напис - “Стережись трамвая!”

Тієї ж миті підлетів цей трамвай, що завертав новою колією з Єрмолаєвського на Бронну. Повернувши й вийшовши на пряму, він раптом засвітився зсередини електрикою, скреготнув і наддав швидкості.

Обережний Берліоз, хоча й стояв у безпечному місці, вирішив повернутися за огорожу, переніс руку на вертушці, ступив крок назад. І відразу його рука посковзнулась і сприснула, нога невтримно, як по льоду, поїхала по брукові, що похило сходив до рейок, другу ногу підкинуло, і Берліоза швиргонуло на колію.

Намагаючись за щось ухопитися, Берліоз упав навзнак, злегка вдарившись потилицею об брук, і встиг побачити у височині, але праворуч чи ліворуч - він уже не збагнув, - підзолочений місяць. Він устиг перевернутися на бік, відчайдушним рухом відразу підтягнувши ноги до живота, і, перевернувшись, угледів зовсім біле від жаху обличчя жінки-вагоновожатої та її червону пов’язку, які нестримно летіли на нього. Берліоз не скрикнув, але довкола нього розпачливими жіночими голосами заверещала вся вулиця. Водійка смиконула електричне гальмо, вагон сів носом на землю, після цього відразу підскочив, і з його вікон із тріском та дзвоном посипалися шибки. Цієї миті в Берліозовому мозкові хтось несамовито гукнув - “Невже?..” Ще раз, і востаннє, змигнув місяць, але вже розвалюючись на шматки, і затим стало темно.

Трамвай накрив Берліоза, і в бік штахет Патріаршої алеї викинуло на брукований схил круглу темну річ. Скотившись із цього схилу, вона заскакала по каменях бруківки Бронної.

Це була відрізана Берліозова голова.

Розділ 4

Вщухли істеричні жіночі зойки, відсюрчали свистки міліції, дві санітарні машини забрали: одна - безголове тіло і відрізану голову в морг, друга - поранену уламками скла красуню вожату, двірники в білих фартухах прибрали скал-ля і засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лаву, не добігши до турнікета, так і залишився на ній.

Кілька разів силкувався він підвестись, але ноги його не слухалися - Бездомного ніби як розбив параліч.

Поет метнувся до турнікета, щойно почув перший зойк, і бачив, як голова підскакує на бруківці. Від цього він так знетямився, що, упавши на лаву, вкусив себе за руку до крові. Про божевільного німця він, певна річ, забув і намагався лишень збагнути одне, як це може бути, що ось тільки-но він говорив з Берліозом, а за хвилину - голова...

Розхвильовані люди шмигали повз поета алеєю, щось вигукуючи, але Іван Миколайович їх слів не сприймав.

Та нараз коло нього зіштовхнулися дві жінки, і одна з них, гостроноса і простоволоса, загукала над самісіньким вухом поета іншій жінці таке:

- Аннушка, наша Аннушка! З Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та літрову пляшку об вертушку й розгокай! Всю спідницю загидила... Вже вона лаялася, лаялась! А він, бідолашний, отож послизнувся та й поїхав на рейки...

З усього, що вигукувала жінка, в розладнаний мозок Івана Миколайовича вчепилося одне слово: “Аннушка”...

- Аннушка... Аннушка?.. - забурмотів поет, тривожно озираючись. - Стривайте, стривайте...

До слова “Аннушка” прив’язалося слово “олія”, а потім чомусь “Понтій Пілат”. Пілата поет відкинув і почав в’язати ланцюжок від слова “Аннушка”. І ланцюжок цей зв’язався дуже швидко і відразу допровадив до божевільного професора.

Он воно що! Він же сказав, що засідання не відбудеться, бо Аннушка розлила олію. І ось маєте, воно таки не відбудеться! Це ще не все: він просто так і сказав, що Берліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була жінка?! Що ж це таке? Га?!

Не лишалось і на макове зерно сумніву в тому, що таємничий консультант достеменно знав наперед усю картину жахливої смерті Берліоза. Тут дві гадки прошили мозок поета. Перша: “Він зовсім не божевільний! Усе це дурниці!”, і друга: “Чи не сам він і підлаштував усе це?!”

Але, дозвольте запитати, яким чином?!

- Е, ні! Про це ми дізнаємося!

На превелику силу Іван Миколайович підвівся з лави і метнувся назад, туди, де мав розмову з професором. І він побачив, що той, на щастя, ще не втік.

На Бронній уже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що консультант стоїть, тримаючи під пахвою не тростину, а шпагу.

Колишній регент-причепа сидів на тому самому місці, де недавно сидів сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на носа вадимо непотрібне пенсне, в якому одного скельця зовсім не було, а друге надтріснуло. Від цього картатий громадянин став ще бридкіший, аніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях на рейки.

З похололим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався, що жодних ознак божевілля в цьому обличчі немає і не було.

- Зізнавайтеся, хто ви такий? - глухо спитав Іван.

Чужоземець насупився, глянув так, наче вперше бачить поета, і відповів неприязно:

- Не розумій... по-вашому говарит...

- Вони не розуміють! - встряв з лави регент, хоча ніхто його не просив тлумачити слова чужоземця.

- Не прикидайтеся! - грізно сказана Іван і відчув, як під грудьми в нього похололо. - Ви щойно чудово говорили по-нашому. Ви не німець і не професор! Ви - вбивця і шпигун! Документи! - грізно сказав Іван.

Загадковий професор скривив гидливо і без того кривий рот і стенув плечима.

- Громадянине! - знову встряв мерзенний регент. - Навіщо ви дратуєте інтуриста? За таке ви якнайсуворіше відповісте! - А підозрілий професор набундючився, повернувся і пішов геть від Івана.

Іван відчув, що втрачає груш від йолами. Задихаючись він звернувся до регента:

- Гей, громадянине, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов’язані це зробити!

Регент надзвичайна пожвавився, схопився на ноги і заволав:

- Которий злочинець? Де він? Іноземний; злочинець? - очиці регента радісно заблищали. - Оцей? Та якщо він злочинець, то насамперед слід кричати: “Пробі!” А то він утече. Нумо, вдвох! Разом! - І регент роззявив писок.

Розгубившись, Іван послухався штукаря-регента і гукнув “пробі!”, а регент його піддурив, нічого не крикнув.

Поодинокий, хрипкий Іванів вигук добрих наслідків не дав. Дві якісь дівулі шарпнулися від нього вбік, і він почув слово “п’яний!”

- А, так ти з ним у спілці? - проймаючись гнівом, прокричав Іван. - Ти що ж це, на глум мене братимеш? Пусти!

Іван мотнувся вправо, і регент - теж праворуч! Іван - наліво, і той негідник туди ж.

- Ти навмисне під ногами плутаєшся? - шаленіючи, закричав Іван. - Я тебе самого віддам у руки міліції!

Іван намірився був схопити негідника за рукав, але промахнувся і нічогісінько не упіймав. Регент як. у землю увійшов.

Іван охнув, глянув удалину і побачив клятого невідомця. Той був уже біля виходу в Патріарший провулок, і до того не сам. Більше ніж підозрілий регент устиг прилучитися до нього. Але й це ще не все: третім у цій компанії опинився, не знати звідки взявшись, кіт, величезний, мов кабан, чорний, як сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.

Іван пошвидкував за лиходіями і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже важко.

Трійця вмить проскочила провулок і була вже на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між втікачами і ним анітрохи не скорочувалася. Поет і не зчувся, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікітських воріт, де становище його погіршало. Тут була вже штовханина, Іван наскочив на якихось перехожих, його вилаяли. А злочинницька ватага до того ж саме тепер вирішила вдатись до улюбленого бандитського заходу - тікати врозсип.

Регент з великою спритністю на ходу всвердлувався в автобус, який мчав до Арбатського майдану, і зслиз. Втративши одного з утікачів, Іван зосередив свою увагу на коті й побачив, як цей дивовижний кіт підійшов до приступки моторного вагона “А”, що стояв на зупинці, нахабно зсадив жінку, яка сторопіло верескнула, вчепився в поруччя і навіть спробував усучити кондукторці гривеник через відкрите з огляду на задуху вікно.

Поведінка кота так вразила Івана, що він нерушно завмер коло бакалійної крамниці на розі й наступної миті повторно, але значно дужче був вражений поведінкою кондукторки. Та, тільки-но побачила кота, що ліз у трамвай, з люттю, що аж трясла її, заволала:

- Котам не можна! З котами не можна! Дзуськи! Злізай, не то міліцію покличу!

Ані кондукторку, ані пасажирів не вразила сама сутність факту: не те, що кіт лізе в трамвай, у чому було б іще півбіди, а те, що він збирається платити!

Кіт виявився не лише платоспроможною, але й дисциплінованою твариною. Після першого ж вигуку кондукторки він припинив атаку, знявся з приступки і сів на зупинці, розгладжуючи гривеником вуса. Але щойно кондукторка смикнула мотузку і трамвай рушив, кіт учинив, як кожен, кого виганяють з трамвая, але кому все ж таки потрібно їхати. Пропустивши повз себе три вагони, кіт скочив на задню дугу останнього, лапою вчепився в якусь кишку, що виходила зі стінки, і поїхав собі, заощадивши в такий спосіб гривеника.

Зосередившись на паскудному котові, Іван мало не загубив найголовнішого з трьох - професора. Але, на щастя, той не встиг накивати п’ятами. Іван побачив сірий берет у натовпі на початку Великої Нікітської, або вулиці Герцена. Миттю Іван і сам опинився там. Але успіху він не мав. Поет і крокував сягнисто, і починав підбігати ристю, штовхаючи перехожих, а не наблизився до професора й на сантиметр.

Хоч який занепокоєний був Іван, проте його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася гонитва. І двадцяти секунд не минуло, як після Нікітських воріт Іван Миколайович був уже засліплений вогнями на Арбатському майдані. Ще кілька секунд, і ось уже якийсь темний провулок з нерівними тротуарами, де Іван Миколайович гепнувся і розбив коліно. Знову освітлена магістраль - вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок, бридкий, похмурий і ледь освітлений. І ось тут Іван Миколайович остаточно загубив того, хто був йому так потрібен. Професор щезнув.

Іван Миколайович знітився, але не надовго, бо нараз йому сяйнуло, що професор неодмінно має бути в будинку № 13 і обов’язково у квартирі 47.

Увірвавшись до під’їзду, Іван Миколайович вихопився на другий поверх, відразу знайшов цю квартиру і нетерпляче подзвонив. Чекати довелося недовго: відчинила Іванові двері якась дівчинка років п’яти і, ні про що не спитавши у приходня, відразу пішла собі кудись.

У величезному, вкрай занехаєному передпокої, тьмяно освітленому малесенькою вугільною лампочкою під високою, чорною від кіптяви стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояла величезна скриня, окута залізом, а на полиці над вішалкою лежала зимова шапка, і довгі її вуха звисали донизу. За одними з дверей розкотистий чоловічий голос в радіоапараті сердито щось горлав віршами.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився в незнайомому місці й просто почимчикував у коридор, міркуючи так: “Він, звісно, сховавсь у ванній”. У коридорі було темно. Потикавшись у стіни, Іван побачив слабеньку смужку світла внизу під дверима, намацав клямку і несильно смикнув її. Гачок зіскочив, й Іван опинився саме у ванній і подумав про те, що йому поталанило.

Але поталанило не так, як було б слід! Івана огорнуло вологим теплом, і у світлі вуглин, що тліли в колонці, він розгледів великі корита, розвішані по стінах, і ванну, всю в чорних страшних плямах на місцях пооббиваної емалі. Так ось, у цій ванні стояла гола громадянка, вся в милі й з мачулою в руках. Вона короткозоро мружилася на Івана у дверях і, очевидячки помилившись у пекельному освітленні, сказала тихо й весело:

- Кирюшко! Облиште це варнякання! Чи ви з глузду з’їхали?.. Федір Іванович зараз повернеться. Геть звідси негайно! - і махнула на Івана мачулою.

Непорозуміння було видиме, і винен у цьому був, безперечно, Іван Миколайович. Але визнати це він не захотів і, вигукнувши докірливо: “Ух, розпусниця!..” - відразу опинився невідь-чого на кухні. В кухні не було нікого, і на плиті у напівтемряві стояло близько десятка загашених примусів. Один місячний промінь, промкнувшись крізь закіптюжене вікно, яке роками не витиралося, скупо освітлював той куток, де в пилюці й павутинні висіла забута ікона, з-за кіота якої висовувалися кінчики двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла приколота маленька - паперова.

Ніхто не знає, яка думка заволоділа ту мить Іваном, але перед тим, як вибігти на чорний хід, він присвоїв одну з тих свічок, а також і паперову іконку. Разом з тими речами він покинув невідому квартиру, щось буркочучи, ніяковіючи при згадці про те, що він хвилину тому пережив у ванній, мимоволі намагаючись угадати, що за один цей нахаба Кирюшко і чи не йому належить бридка шапка-вушанка.

У безлюдному гнітючому провулкові поет розглянувся в пошуках утікача, але того ніде не було. Тоді Іван твердо сказав сам до себе:

- Ну, звісно, він на Москві-ріці! Вперед!

Годилося б, напевно, запитати в Івана Миколайовича, чому він гадає, що професор саме на Москві-ріці, а не деінде. Та біда в тому, що запитувати не було кому. На гидкому провулку не було жодної душі.

За найкоротший час можна було бачити Івана Миколайовича на гранітних сходинках амфітеатру Москви-ріки.

Скинувши з себе одяг, Іван доручив його якомусь приємному бороданю, що смалив самокрутку біля драної білої толстовки і розшнурованих стоптаних черевиків. Помахавши руками, аби прохолонути, Іван ластівкою пірнув у воду. Йому забило дух, така холодна була вода, навіть думка майнула, що, мабуть, і вискочити на поверхню не зможе. Але зміг-таки, і, відсапуючись та пирскаючи, з круглими від жаху очима, Іван Миколайович почав плавати в чорній воді, яка тхнула нафтою, поміж ламливих зиґзаґів берегових ліхтарів.

Коли мокрий Іван пританцював сходинками до того місця, де залишився під охороною бороданя його одяг, з’ясувалося, що викрали не лише другий, але й першого, тобто самого бороданя. Саме на тому місці, де була купка одягу, залишилися смугасті кальсони, драна толстовка, свічка, іконка і коробочка сірників. Погрозивши у безсилій люті комусь удалину кулаком, Іван нап’яв на себе те, що було залишено.

Тієї хвилини його почали непокоїти дві думки: перша про те, що пропало посвідчення МАСОЛІТу, з яким він не розлучався, і друга - чи пощастить йому в такому вигляді безперешкодно пройти по Москві? Все ж таки в кальсонах... Щоправда, кому до того діло, та все ж коли б бува не трапилось якої причіпки або затримки.

Іван обірвав ґудзики з кальсон там, де ті защібались коло кісточок, розраховуючи на те, що, може, в такому вигляді вони уподібняться до літніх штанів, забрав іконку, свічку, сірники і рушив, сказавши самому собі:

- До Грибоєдова! Поза всяким сумнівом, він там!

Місто вже жило вечірнім життям. У куряві пролітали, брязкаючи ланцюгами, вантажівки, і на їхніх платформах, на мішках, порозлягалися догори животами якісь чоловіки. Вікна повсюди були розчинені. В кожному з цих вікон горів вогонь під оранжевим абажуром, і з усіх вікон, з усіх дверей, з усіх підворіть, з дахів і горищ, з підвалів і дворів - виривалося хрипке ревіння полонезу з опери “Євгеній Онєгін”.

Побоювання Івана Миколайовича цілком справдилися: перехожі звертали на нього увагу і, сміючись, оглядалися. Тим-то він вирішив зійти з великих вулиць і пробиратися провулочками, де люди не такі прискіпливі, де менше шансів, що причепляться до босої людини, дратуючи її розпитами про кальсони, які вперто не хотіли ставати схожими на штани.

Іван так і зробив, заглибився в таємничу мережу арбатських завулків і почав пробиратися попід стінами, перестрашено зиркаючи навсібіч, щохвилини озираючись, раз по раз ховаючись у підворіттях і уникаючи перехресть зі світлофорами, шикарних дверей посольських вілл.

І на всьому його важкому шляху несказанно чомусь його мучив усюдисущий оркестр, під акомпанемент якого густий бас співав про свою любов до Тетяни.

Розділ 5

Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору розташувався на бульварному кільці в глибині миршавого саду, відокремленого від хідника бульвару візерунчастою чавунною огорожею. Невеликий плацик перед будинком був заасфальтований, і взимку на ньому вивищувалася гора снігу з лопатою, а літньої пори він перетворювався в найчудовніший відділ літнього ресторану під парусиновим тентом.

Будинок названо “Домом Грибоєдова” на підставі того, що буцімто колись його мала у власності тітка письменника - Олександра Сергійовича Грибоєдова. Мала чи не мала - ми достеменно не знаємо. Пригадується навіть, що ніякої такої тітки-домовласниці, здається, у Грибоєдова не було... Проте будинок так називали. Більше того, один московський брехун розповідав, що начебто ось на другому поверсі, в круглій залі з колонами, славетний письменник читав уривки з “Лиха з розуму” цій самій тітці, що розляглася на софі. А втім, лихий його знає, може, й читав, вагу має не це!

А вагу має те, що на цей час володів цим будинком якраз той МАСОЛІТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи на Патріарших ставках.

З легкої руки членів МАСОЛІТу ніхто не називав будинок “Домом Грибоєдова”, а всі говорили просто - “Грибоєдов”: “Я вчора дві години проштовхавсь у Грибоєдова”. - “То й що?” - “В Ялту на місяць домігся!” - “Молодець!” Або: “Піди до Берліоза, він сьогодні від чотирьох до п’яти приймає в Грибоєдові...” і так далі.

МАСОЛІТ облаштувався в Грибоєдові так, що краще і затишніше не придумати. Кожен, хто входив до Грибоєдова, насамперед мимохіть знайомився з оголошеннями різних спортивних гуртків і з груповими, а також індивідуальними фотографіями членів МАСОЛІТу, якими (фотографіями) було обвішано стіни вздовж сходів, що вели на другий поверх.

На дверях першої ж кімнати на цьому горішньому поверсі яснів великий напис “Рибно-дачна секція”, і тут же було зображено карася, що потрапив на вудку.

На дверях кімнати № 2 було написане щось не зовсім зрозуміле: “Одноденна творча путівка. Звертатися до М. В. Підложної”.

Наступні двері мали на собі короткий, але вже цілком незбагненний напис: “Перелигіно”. Далі у випадкового відвідувача Грибоєдова починали розбігатися очі від написів, що ними рябіли горіхові тітчині двері: “Запис у чергу на папір у Покльовкіної”, “Каса”, “Особисті розрахунки скетчистів”...

Перетявши довжелезну чергу, яка починалась уже внизу коло швейцара, можна було бачити напис на дверях, що до них щосекунди вдиралися люди: “Квартирне питання”.

За квартирним питанням відкривався розкішний плакат, на якому зображено було скелю, а по її гребеню їхав вершник у бурці й з гвинтівкою за плечима. Нижче - пальми та балкон, на балконі - молодик з чубчиком у кріслі дивиться кудись у височину дуже-дуже метикованими очима, тримаючи в руках самописне перо. Напис: “Повно-об’ємні творчі відпустки від двох тижнів (оповідання-но-вела) до одного року (роман, трилогія). Ялта, Суук-Су, Борове, Цихідзирі, Махінджаурі, Ленінград (Зимовий палац)”. Коло цих дверей також була черга, але не надмірна, людей на півтораста.

Далі йшли, підкоряючись примхливим вигинам, підйомам і спускам грибоєдовського дому, - “Правління МАСОЛІТу”, “Каси № 2, 3, 4, 5”, “Редакційна колегія”, “Голова МАСОЛІТу”, “Більярдна”, різні допоміжні установи і, нарешті, та сама зала з колонадою, де тітка втішалася комедією геніального небожа.

Перший-ліпший відвідувач, якщо він, звісно, не був цілковитим телепнем, потрапивши до Грибоєдова, відразу втямлював, наскільки добре живеться щасливцям - членам МАСОЛІТу, і чорні завидки починали негайно терзати його. І негайно ж таки він посилав до неба гіркі докори за те, що воно не приділило йому від народження літературного таланту, без якого, природно, не було чого й мріяти запопасти членський МАСОЛІТський квиток, брунатний, з духом дорогої шкіри, з широким золотим обідком, - відомий усій Москві квиток.

Хто скаже що-небудь на захист заздрості? Це почуття паскудної категорії, але треба ж таки зважати на становище відвідувача. Бо те, що він бачив на горішньому поверсі, було не все і далеко ще не все. Весь нижній поверх тітчиного дому був зайнятий рестораном, і яким рестораном! Справедливо він вважався найкращим у Москві. І не лише тому, що містився він у двох великих склепінчастих залах, розписаних бузковими кіньми з ассирійськими гривами, не лише тому, що на кожному столику стояла лампа, накрита шаллю, не лише тому, що туди не міг промкнутись перший-ліпший з вулиці, а ще й тому, що якістю своєї провізії Грибоєдов перевершував будь-який ресторан у Москві, як сам знав, і що ту провізію надавали за дуже помірними, анітрохи не обтяжливими цінами.

Тому немає нічого дивного в такій хоч би розмові, що якось її чув автор цих найправдивіших рядків біля чавунної огорожі Грибоєдова:

- Ти де сьогодні вечеряєш, Амвросію?

- Що за питання, звісно, тут, дорогий Фоко! Арчибальд Арчибальдович шепнув мені сьогодні, що будуть порційні судачки а натюрель. Віртуозна річ!

- Умієш ти жити, Амвросіюі - зітхаючи, відповідав худющий, заиехаєний, з карбункулом на шиї Фока червоногубому велетові, золотоволосому, пишнощокому Амвросієві-поету.

- Ніякого особливого якогось уміння в мене немає, - заперечував Амвросій, - а є звичайне бажання жити по-людськи. Ти хочеш сказати, Фоко, що судачки можна запопасти і в “Колізеї”. Але в “Колізеї” порція судачків коштує тринадцять карбованців п’ятнадцять копійок, а в нас - п’ять п’ятдесят! До того ж, у “Колізеї” судачки триденної давності, а ще в тебе немає гарантії, що ти не дістанеш у “Колізеї” виноградним гроном по пиці від першого-ліпшого молодика, який увалиться з Театрального проїзду. Ні, я категорично проти “Колізею”, - гримів на весь бульвар гастрономіст Амвросій. - Не умовляй мене, Фоко!

- Я не умовляю тебе, Амвросію, - пищав Фока. - Дома можна повечеряти.

- Даруйте великодушно, - сурмив Амвросій, - уявляю собі твою дружину, яка намагається зготувати в каструльці на спільній кухні комуналки порційні судачки а натюрель! Ги-ги-ги!.. Оревуар, Фоко! - і, наспівуючи, Амвросій швидкував до веранди під тентом.

Леле-леле... Що було, те було!.. Пам’ятають московські старожитці славетного Грибоєдова! Що відварні порційні судачки! Дешевинка це, любий Амвросію! А стерлядь, стерлядь у сріблистій каструльці, стерлядь шматочками, перекладена раковими шийками та свіжою ікрою? А яйця-кокот з шампіньйоновим пюре в чашечках? А полядвички зі шпаків ви не смакували? З трюфелями? Перепілки по-генуйському? Дев’ять з половиною! Та ще джаз, та ввічлива обслуга! А в липні, коли вся сім’я на дачі, а вас невідкладні літературні справи тримають у місті, - на веранді, в тіні виткого винограду, в золотій, плямі світла на чистій-чистісінькій скатертині тарілочка супу-прентаньєр?’ Пам’ятаєте, Амвросію? Та що й питати! По губах ваших бачу, що пам’ятаєте. Що ваші сижки, судачки! А дупелі, гаршнепи, бекаси, вальдшнепи по сезону, перепели, кулики? Шумуючий у горлі нарзан?! Але досить, ти відволікаєшся, читачу! За мною!..

О пів на одинадцяту тога вечора, коли Беряіоз загинув на Патріарших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, й у ній скніли дванадцятеро літераторів, що зібралися на засідання і чекали Михайла Олександровича.

Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у правлінні МАСОЛІТу, вельми потерпали від задухи. Жоден відсвіжуючий струмінь не потрапляв через порозчинювані вікна. Москва віддавала нагромаджений за день у асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегші. Тхнуло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанова кухня, і всім праглося пити, всі нервували і сердилися.

Белетрист Бескудніков - тихий, пристойно зодягнутий чоловік з уважними і водночас невловимими очима - витяг годинника. Стрілка повзла до одинадцяти. Бескудніков стукнув пальцем по циферблату, показав його сусідові, поету Двубратському, який сидів на столі й з нудьги теліпав ногами в жовтих черевиках на гумовій підошві.

- Ого, - буркнув Двубратський.

- Хлопець, певно, на Клязьмі застряг, - густим голосом відгукнулася Настя Луківна Неодмінова, московська купецька сирота, яка стала письменницею і писала батальні морські оповідання під псевдонімом “Штурман Жорж”.

- Даруйте! - сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. - Я б і сам зараз охоче на ґаночкові чайку попив, замість того щоб тут упрівати. Адже засідання призначено на десяту?

- А зараз чудово на Клязьмі, - під’юджувала присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літературне селище Перелигіно на Клязьмі - спільне болісно-чутливе місце. - Тепер уже соловейки, напевно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.

- Третій рік сплачую грошики, щоб дружину, яка слабує на базедову хворобу, відвезти в цей рай, та щось нічого хвилі не несуть, - гірко, з трутизною сказав новеліст Ієронім Поприхін.

- Це вже як кому повезе, - прогудів з підвіконня критик Абабков.

Втіха загорілася в маленьких очицях Штурмана Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:

- Негоже, товариші, заздрити. Дач лише двадцять дві, і будують ще тільки сім, а нас у МАСОЛІТі три тисячі.

- Три тисячі сто одинадцять осіб, - докинув хтось із кутка.

- Ось бачите, - вела далі Штурман, - що ж подієш? Природно, що дачі дістають найталановитіші з нас...

72

- Генерали! - напрямки встряв у розбрат Глухарьов-сценарист.

Бескудніков, удавано позіхаючи, вийшов з кімнати.

- Один у п’яти кімнатах у Перелигіні, - вслід йому сказав Глухарьов.

- Лаврович один у шести, - вигукнув Денискін, - та їдальня дубом обшита!

- Ет, зараз не до того, - прогудів Абабков, - он уже пів на дванадцяту.

Зчинився галас, назрівало щось ніби заколот. Почали телефонувати в ненависне Перелигіно, потрапили не в ту дачу, до Лавровича, дізналися, що він пішов на річку, і від того вкрай роздратувалися. Навмання подзвонили в комісію красного письменства по додатковому № 930 і, звісно, нікого там не знайшли.

- Він міг би і зателефонувати! - репетували Денискін, Глухарьов і Квант.

Ох, кричали вони даремно: не міг Михайло Олександрович нікуди телефонувати. Далеко, далеко від Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячоватними лампами, на трьох цинкових столах лежало те, що лишень недавно було Михайлом Олександровичем.

На першому - голе, в засохлій крові, тіло з перебитою рукою і розчавленою грудною кліткою, на другому - голова з вибитими передніми зубами, з осклілими відкритими очима, які не лякало прегостре світло, а на третьому - купа зашерхлих ганчірок.

Коло позбавленого голови стояли: професор судової медицини, патологоанатом і його прозектор, представники слідства і викликаний телефоном від хворої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза по МАСОЛІТу - літератор Желдибін.

Машина заїхала за Желдибіним і, насамперед, разом зі слідством відвезла його (десь опівночі це було) на помешкання вбитого, де було виконане опечатування його паперів, а потім уже всі поїхали до моргу.

І ось тепер ті, що стояли коло останків небіжчика, радилися, як краще вчинити: чи пришити відрізану голову до шиї, чи виставити тіло в грибоєдовській залі, просто щільно закривши мерця до підборіддя чорним покровом?

Так, Михайло Олександрович нікуди не міг дзвонити, і зовсім даремно обурювалися й репетували Денискін, Глухарьов і Квант з Бескудніковим. Рівно опівночі всі дванадцятеро літераторів залишили горішній поверх і зійшли в ресторан. Тут знову вони про себе недобрим словом пом’янули Михайла Олександровича: всі столики на веранді, природно, були вже заповнені, й довелося залишатися вечеряти в цих ошатних, але задушливих залах.

І рівно опівночі в першій з них щось гримнуло, задеренчало, посипалося, заскакала. І відразу тоненький чоловічий голос на одчай душі закричав під музику: “Алілуя!!” Це вдарив славетний грибоєдовський джаз. Вкриті випотами обличчя наче засвітилися, видалося, що ожили на стелі намальовані коні, в лампах немов додали світла, і раптовно, наче зірвавшись з припону, затанцювали обидві зали, а за ними і веранда.

Затанцював Глухарьов з поетесою Тамарою Півмісяць, затанцював Квант, затанцював Жуколов-романіст з якоюсь кіноакторкою у жовтій сукні. Танцювали: Драгунський, Чердакчі, маленький Денискін з величезною Штурман Жоржем, танцювала красуня архітекторка Сімейкіна-Галл, міцно схоплена невідомим у білих рогожевих брюках. Танцювали свої та запрошені гості, московські й приїжджі, письменник Йоганн з Кронштадта, якийсь Вітя Кухтик з Ростова, здається, режисер, з бузковим лишаєм на всю щоку, танцювали найчільніші представники поетичного підрозділу МАСОЛГТу, тобто Павіанов, Богохульський, Сладкий, Шпичкін і Адельфіна Буздяк, танцювали невідомої професії молодики, підстрижені боксом, з підбитими ватою плечима, танцював якийсь у дуже поважних літах мужчина з бородою, що в ній застрягло пірце зеленої цибулі, танцювала з ним хирлява дівчина, що її доїдало малокрів’я, в оранжевій шовковій вим’ятій сукенці.

Спливаючи потом, офіціанти несли над головами оброшені кухлі з пивом, хрипко і з ненавистю кричали: “Перепрошую, громадянине!” Десь у рупорі голос наказував: “Карський раз! Зубрик два! Фляки господарські!!” Тонкий голос уже не співав, а завивав: “Алілуя!” Гримотіння золотих тарілок у джазі іноді перекривав брязкіт посуду, який обслуга похилою дошкою спускала на кухню. Одним словом, пекло.

І було опівночі видиво в пеклі. Вийшов на веранду чорноокий красень з гострою бородою, у фраці й царственим поглядом обвів свої володіння. Говорили, говорили містики, що був час, коли красень не носив фрака, а був підпоясаний широким ременем, з-за якого стирчали руків’я пістолів, а його чорне як смола волосся було пов’язане червоним шовком, і плив у Караїбському морі під його проводом бриг під чорним смертоносним прапором з адамовою головою.

Але ні, ні! Брешуть звабники-містики, немає жодних Караїмських морів на світі, й не пливуть по них одчайдухи-флібустьєри, і не женеться за ними корвет, не стелиться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, та нічого й не було! Он зачучвірена лина є, є чавунна огорожа і за нею бульвар... ї топиться лід у вазі, й червоніють за сусіднім столом налиті кров’ю чиїсь бичачі очі, й страшно, страшно... О, боги мої, боги, отрути мені, отрути!..

І раптом за столиками спурхнуло слово: “Берліоз!!” Враз джаз розсипався і стих, наче хтось пристукнув по ньому кулаком. “Що, що, що, що??!” - “Берліоз!!!” - І пішли зойкати, пішли схоплюватись...

Так, піднеслася хвиля горя за страшною звісткою про Михайла Олександровича. Хтось метушився, горлав, що необхідно зараз же, тут же, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму і негайно відіслати її.

Але яку телеграму, запитаємо ми, і куди? І для чого її посилати? Справді, куди? Навіщо здалася будь-яка телеграма тому, чия розплющена потилиця затиснута цієї миті в гумових руках прозектора, чию шию зараз проколює кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому жодна телеграма. Всьому край, не будемо переобтяжувати телеграф.

Так, загинув, загинув... Але ж ми таки живі!

Так, піднеслася хвиля горя, але потрималася, потрималася і почала спадати, а дехто вже повернувся до свого столика і - спершу крадькома, а потім і відверто - випив горілочки і закусив. Далебі, не пропадати ж курячим котлетам де-воляй? Чим ми зарадимо Михайлові Олександровичу? Тим, що голодні залишимося? Та ми ж бо живі!

Натурально, рояль замкнули на ключ, джаз розійшовся, кілька журналістів поїхали до своїх редакцій писати некрологи. Стало відомо, що з моргу приїхав Желдибін. Він примістився в кабінеті покійного нагорі, й відразу ж прокотилася чутка, що він заступатиме Берліоза. Желдибін викликав до себе з ресторану всіх дванадцятьох членів правління, і на засіданні, що тут-таки почалося в кабінеті Берліоза, приступили до обговорення невідкладних питань про опорядження колонної грибоєдовської зали, про перевезення тіла з моргу в цю залу, про відкриття доступу до зали та про інше, пов’язане з сумною подією.

А ресторан зажив своїм звичайним життям і жив би ним до закриття, тобто до четвертої години ранку, якби не сталася зовсім несосвітенна річ, яка вразила ресторанних гостей набагато дужче, аніж звістка про загибель Берліоза.

Першими захвилювалися візники, які чергували коло брами грибоєдовського дому. Чути було, як один з них, піднявшись на передку, прокричав:

- Тю! Дивіться-но лишень!

Після цього відразу, невідь-звідки взявшись, біля чавунної огорожі спалахнув вогник і поплив до веранди. Всі за столами почали вставати і придивлятися, та й побачили, що разом з вогником простує до ресторану білий привид. Коли він наблизився до самого трельяжа, всі ніби закам’яніли за столиками зі шматками стерлядини на виделках, повирячувавши очі. Швейцар, котрий саме в цю хвилину вийшов з дверей ресторанного гардероба у двір попалити, затоптав цигарку і рушив до привида з виразною метою перетяти йому шлях до ресторану, але чомусь не зробив цього і зупинився, придуркувато посміхаючись.

А привид, пройшовши в отвір трельяжа, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це - ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний - широко відомий поет.

Він був босий, у розірваній білуватій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколота паперова іконка з потертою парсуною невідомого святого, та в смугастих світлих кальсонах. У руці Бездомний ніс запалену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича мала свіжу подряпину. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запала на веранді. Видно було, як в одного офіціанта пиво тече з перехнябленого кухля на підлогу.

Поет підняв свічку над головою і голосно сказав:

- Здорові будьте, браття! - після чого заглянув під ближній столик і вигукнув тоскно: - Ні, його тут нема!

Пролунало два голоси. Бас безжально проказав:

- От маєте. Біла гарячка.

А другий, жіночий, переляканий, мовив:

- Як же міліція пропустила його вулицями в такому вигляді?

Це Іван Миколайович почув і відповів:

- Двічі хотіли затримати, в Скатертному і тут, на Бронній, та я майнув через огорожу і, бачите, щоку роздер! - Тут Іван Миколайович знов підніс свічку і загукав: - Братове у літературі! (Хрипкий голос його зміцнів і став палкішим.) Слухайте мене всі! Він об’явився! Ловіть же його мерщій, а то він накоїть лиха-біди!

- Що? Що? Що він сказав? Хто об’явився? - залунали голоси звідусіль.

- Консультант! - відповів Іван. - І цей консультант ось зараз на Патріарших убив Мішу Берліоза.

Тут із внутрішньої зали посунув на веранду народ, і круг Іванового вогню збилася юрба.

- Прошу, прошу, кажіть точніше, - почувся над вухом Івана Миколайовича тихий і ввічливий голос, - скажіть, як це вбив? Хто вбив?

- Іноземний консультант, професор і шпигун! - озираючись, відповів Іван.

- А як його прізвище? - тихо запитали на вухо.

- Отож-то й воно, прізвище! - тоскно гукнув Іван. - Якби ж я знав прізвище! Не розгледів я прізвища на візитній картці... Пам’ятаю тільки першу літеру “Ве”, на “Ве” прізвище! Яке ж це прізвище на “Ве”? - схопившись рукою за лоб, сам себе запитав Іван і раптом замимрив: - Ве, ве, ве! Ва... Во... Вашнер? Вагнер? Вайнер? Вегнер? Вінтер? - волосся на голові Івановій почало їздити від напруги.

- Вульф? - співчутливо викрикнула якась жінка. Іван розсердився.

- Дурепа! - прокричав він, шукаючи очима жінку. - До чого тут Вульф? Вульф нічим не завинив! Во, ва... Ні! Так не пригадаю! Так от що, громадяни: дзвоніть зараз же в міліцію, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: якийсь довготелесий картатий... пенсне надтріснуте... і котяра чорний, товстий. А я тим часом обшукаю Грибоєдова... Я відчуваю, що він тут?

Іван занепокоївся, розштовхав з’юрмлених, почав розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і заглядати під столи. Тут пролунало слово: “Лікаря!” - і чиєсь ласкаве м’ясисте обличчя, голене й опасисте, в рогових окулярах, з’явилося перед Іваном.

- Товаришу Бездомний, - заговорило обличчя ювілейним голосом, - заспокойтесь! Ви вражені смертю всім нам дорогого Михайла Олександровича... ні, просто Міші Берліоза. Ми всі це чудово розуміємо. Вам потрібен спокій. Зараз товариші проведуть вас у постіль, і ви заснете...

- Ти, - вишкірившись, урвав Іван, - чи розумієш, що треба впіймати професора? А ти лізеш зі своїм глупством! Кретин!

- Товаришу Бездомний, даруйте!.. - відповіло обличчя, шаріючись, відступаючи й уже розкаюючись, що втрутилося в ці події.

- Ні, вже кому-кому, а тобі я не подарую, - з глухою ненавистю сказав Іван Миколайович.

Судома перекосила йому обличчя, він швидко переклав свічку з правої руки в ліву, широко розмахнувся і затопив сердобольцю у вухо.

В ту мить напоумилися кинутись на Івана - і кинулися. Свічка загасла, і окуляри, які зіскочили з сердобольця, негайно були розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, що його було чутно, на загальну спокусу, навіть йа бульварі, та почав захищатися. Забряжчав посуд, падаючи зі столів, заверещали жінки.

Поки офіціанти в’язали поета рушниками, в гардеробі точилася розмова між командиром брига і швейцаром.

- Ти бачив, що він у підштаниках? - холодно запитував пірат.

- Але ж, Арчибальде Арчибальдовичу, - перелякано відповідав швейцар, - як же я можу не пустити їх, якщо вони член МАСОЛІТу?

- Ти бачив, що він у підштаниках? - повторював пірат.

- Згляньтесь, Арчибальде Арчибальдовичу, - буряковіючи, говорив швейцар, - що я можу зробити? Я сам розумію, на веранді дами сидять...

- Дами тут ні до чого, дамам це байдуже, - відповідав пірат, просто-таки спалюючи швейцара очима, - а це міліції не байдуже! Людина у білизні може простувати вулицями Москви лише в одному випадку, якщо вона йде в супроводі міліції, й лише в одне місце - у відділок міліції! А ти, коли ти швейцар, мусиш знати, що, побачивши таку людину, ти повинен, не гаючи ані секунди, починати сюрчати. Ти чуєш? Чуєш, що діється на веранді?

Знетямлений швейцар почув якесь гехання, биття посуду і жіночі крики, що долинали з веранди.

- Ну що з тобою зробити за це? - запитав флібустьєр.

Шкіра на обличчі швейцара набула тифозного відтінку, а очі помертвіли. Йому привиділося, що чорне волосся, зачесане тепер на пробір, вкрилося вогненним шовком. Щезли пластрон і фрак, і за ремінним поясом вигулькнуло руків’я пістолета. Швейцар уявив себе повішеним на фор-марса-реї. Своїми очима побачив він власний висолоплений язик і безживну голову, що впала на плече, і навіть почув плюскіт хвиль за облавком. Коліна швейцарові підломились. Але тієї миті флібустьєр змилувався над ним і пригасив свій гострий погляд.

- Дивись, Миколаю! Це востаннє! Нам таких швейцарів у ресторані задарма не треба. Ти до церкви сторожем наймись. - Промовивши це, командир наказав чітко, ясно, швидко: - Пантелія з буфетної. Міліціонера. Протокол. Машину. В психіатричну. - І докинув: - Сюрчи!

Через чверть години вкрай вражена публіка не лише в ресторані, але і на самому бульварі та у вікнах будинків, що виходили в сад ресторану, бачила, як з воріт Грибоєдова Пантелій, швейцар, міліціонер, офіціант і поет Рюхін виносили сповитого, як лялька, молодика, котрий, заливаючись слізьми, плювався, норовлячи поцілити саме в Рюхіна, і горлав на весь бульвар:

- Наволоч!.. Наволоч!..

Шофер вантажної машини зі злим обличчям розкручував мотор. Поруч візник розохочував коня, бив його по крупу бузковими віжками, кричав:

- А ось на біговій! Я возив у психічну!

Навколо гув натовп, перемелюючи небачену пригоду. Словом, був гидкий, паскудний, звабливий, свинський скандал, який закінчився лише тоді, коли вантажівка повезла на собі від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціонера, Пантелія і Рюхіна.