"Фройд би плакав" - читать интересную книгу автора (Карпа Ирена)

8. Мескіпун і Чуача.

Перед тим, як збираєшся поїхати до якоїсь омріяної країни, спершу треба отримати свою омріяну візу. Саме з цією священною місією Марла з Х'ялмаром днів зо п'ять планували стирчати у Джакарті – місці, якщо й якихось мрій, то явно тих, що не збулися.

– Тут за п'ять хвилин пішої прогулянки дістаєш рак легень, – прохрипіла Марла, натягуючи горло футболки собі на носа.

– Угу, – погодився Х'ялмар, – диви, який смог…

– Сіній туман, бляха, серпанок романтичний! Я вже й забула, який той кисень на смак!

– Який – «той»?

– Той! Кисень вульгаріс, ідіот! Давай забиратися звідси! Таксі, курча мама!

Таксі з життєво необхідним АС – кондиціонером повітря – також вартувало свого ґрейцера. По-перше, в тому самому АС, мабуть, задіювали якийсь підозрілий газ, бо відразу, сівши до салону, пасажир відчував дивну вайлуватість і сонливість – навіть язиком поворушити ліньки. Таксист тим часом, щоб не нудьгувати в нескінченних «пробках», завзято намотує кола довкола якої-небудь клумби, радісно глипаючи на лічильник, подібний скоріше до автомата «джек пот», ніж до мірила відстаней і цін.

Столицю Iндонезії Марла зненавиділа ледь не на десятій хвилині свого в ній перебування.

– А-а-а!!! Ти бачив це?! Там же до хмарочоса приліпили фасад готичного собору! Кажись, навіть Нотр Дам хотіли здерти! А назвали як! «Ва Уіпсі»! Ой Боже, постмодерн, тримайте мене за ноги!…

– М-да, кічувата місцинка…

– Та це капут яка! Брудота, бридота і несмак! Ну, але то таке – як знайдемо тут хоча би щось хороше – вкушу тебе за ніс…

Наразі, просто щоби дістатися із помешкання Карен та Патріка – їхніх новоспечених канадських приятелів – до центру міста, а потім назад, треба було прожити в таксі ледь не цілий день. Насторожувало тут те, що Карен із Патріком самі «жили в центрі», а центру як такого в Джакарти не було. Як не було й душі. Хоча її пошуками Марла не особливо й цікавилася. Вона походила туди-сюди так званим Старим Містом, поряд із яким найзанюханіший районний центр України виглядав би просто Прагою, подихала випарами людських нечистот і автомобільних вихлопів, посумувала над річечкою, в якій текла істинно молочна від усього лайна, що текло разом з нею, вода, і, на грані істерики, затуляючи носа, рота й очі всім, чим тільки можна було, Марла дійшла до сараєподібного приміщення пошти, звідкіля послала барвисті листівки дідові й бабі. «Я не можу звикнути до слуг…» – такою була квінтесенція її послання. Чомусь їй видавалося це дивним: «Слуги? За кордоном? В українця?…» А не навпаки.

Втім, вони обоє – Марла і Х'ялмар – погоджувалися, що без слуг життя куди вільніше і приватніше. Не почуваєшся винним у вмиканні «Cartoon Network», коли за статусом маєш дивитися лише СМН (Марла), чи розкиданні презервативів по підлозі (Х'ялмар). Зрештою, навіть самі канадські дипломати, в чиїй тимчасовій власності був цей чудернацький лайф-стайл, не могли адекватно сприймати улесливі посмішки служниці і гіпертрофовано солодке, з дрижанням у голосі звертання «Мадам» до Карен чи сторазове перепитування «Хочете їсти?» Патріка. Але, врешті-решт, усі погоджувалися, що хоч готувати їдло собі самому весело й цікаво, прибирати і прати – зайняття куди нудніші й прозаїчніші, тож нехай краще хтось це робить за гроші.

–

– О, а ти ким хочеш бути, – питала Марла у Х'ялмара, чіпляючись ззаду йому за шию й волочачи ногами по землі, – Чукупом чи Мескіпуном?

– Гм… «Чукуп» – це «досить», «мескіпун» – це «навіть якщо»… Певно, буду Мескіпуном.

– А. Ну тоді я – Чуача.

– Це що, weaser?

– Ага.

– Чудова парочка – Even Though і Weaser.

– Отак вони і вмерли.

– Чого це вони вмерли?

– Бо страшно стало Чуачі одного разу. Дядьки з автоматами стоять на виході з торговельних центрів, покупців фалічними символами на наявність вибухівки штирять… О, а якби і справді штирили? Уявляєш – така кривава оргія…

– Боже, ти про шо? – Х'ялмар помацав Марлиного лоба.

– А прикинь, у мене внатурі параноя почнеться тут? Вилизані, бляха, котеджики посольські, басейничок голубесенький, не дай Боже, заглибокий щоб не був, охорона по чотирьох кутках у будах сидить, та ще й ввесь час довкола ходять. Тут і не закричиш нормально під час оргазму – подумають, що терористи нападають, щоб їм скиснути. – Марла похмуро кивнула охоронцям на вході до їх тимчасової «резиденції» і, міцніше вхопивши Х'ялмара за руку, почвалала до будинку номер 17, що, в принципі, абсолютно не відрізнявся ні від номера 18, ні від 23, ані від 5 чи 9. Вона підозрювала, що меблі в усіх тих вишикуваних в каре будинках також були однаковісінькими. Бездушні гарнітури, копія копії якогось там минулого століття, темне дерево і жовте золото, геморойна м'якість оббивок і всюдисущий колір цнотливо вицвілої старості, за яку відвалено здоровенну купу нічийних грошей.

– Бее… – сказали один одному Марла і Х'ялмар.

– Не думаю, що Карен і Пат страшенно зраділи цьому вмеблюванню, – припустив Х'ялмар.

– Ага. Такі меблі би моя мама хіба що на розпродажі купила. Щоб перед сусідами не соромно було. – Марла пошурґала дубовим кріслом по підлозі. – А чи й дубове воно?

– Ти будеш сміятися, але, коли ми жили в Штатах, мої батьки купили саме такі меблі. Я зненавидів і Штати, і меблі, дістав герпес на всю пику від тих нервів, і, врешті-решт, ми повернулися до Європи.

– Амінь, – сказала Марла.

– Амінь. – Х'ялмар поцілував її в чоло.