"Пригоди Грицька Половинки" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод)РОЗДІЛ VI,Перші справжні таємниці і справжні несподіванки. Високий уривистий берег річки у цьому місці був густо порослий кущами, над якими здіймалася старезна коренаста верба, і Котька не одразу знайшов те, що шукав. Він обережно скрадався кущами, уважно роздивляючись і вслухаючись. Ще не знав, як він заговорить з хлопцями, що їм скаже. З хлопцями Котька контактував важче, ніж з дівчатами. І тому він хотів спершу добре вивчити обстановку, не виказуючи себе, а вже тоді… Котька нашорошив вуха. Йому здалося, що десь недалеко у кущах теж хтось ховається. Він напружив зір, але, як не вдивлявся, нічого не побачив — кущі були дуже густі. Котька рушив далі. Попереду посвітлішало. Котька обережно розсунув гілки і побачив — у кущах була лисина, така собі прогалина між кущами, і на тій лисині стояла тринога з саморобним телескопом, до якого був підмонтований фотоапарат. Біля триноги порався якийсь довгоносий хлопець з плямистим вигорілим волоссям. Котька затамував подих. Але міг цього і не робити. Довгоносий хлопець настільки був зайнятий своєю справою, що нічого не бачив і не чув. Якби Котька навіть вийшов зараз із кущів, він би його не помітив. І Котька вже хотів вийти, як раптом з протилежного боку вилетіла з кущів стріла і вцілила довгоносому в спину. І одразу ж, розмахуючи луком, з кущів вискочив мускулястий вилицюватий хлопець, розмальований під індіанця, і войовничо загукав: — Уа-уа-а!.. Чайник, падай!.. Ти вбитий. Падай! Ну! — Та йди ти, Петякантроп! — скривився довгоносий. — Іди! Не заважай! І взагалі… — Що значить «іди»?! Ти як розмовляєш з вождем племені делаварів?! — Петякантроп погрозливо виставив уперед нижню щелепу. — Вклею!.. — Ну тікай, ну! — загундосив Чайник. — Що тобі — місця мало? — А що це таке? — тицьнув луком у бік телескопа Петякантроп. — Гармата, чи що? — Ні, не гармата. Воно тобі не цікаво. І взагалі… Це мирний об'єкт, військового значення не має. Я ж кажу, тобі не цікаво. Іди. — А ти, Чайник, грубіян. Що значить «не цікаво»? От мені якраз цікаво. Ану говори, бо зараз вмажу і оцю петрушку твою поламаю. — От же Петякантроп! Ну чого пристав, як смола? Ну? Ну, йди, тобі кажуть!.. Я ж тебе не чіпаю. І взагалі… — Ти, Чайник, просто хуліган! Бандит і розбійник. Тебе треба виховувати. Не хотів, але доведеться… — Петякантроп зітхнув, поклав свій лук на землю, потім дуже ловко зробив Чайнику підніжку, повалив його на землю і почав товкти: — Уа-уа-а-а!.. — Пусти! Ну! Пусти!.. — безсило пручався Чайник. — Кажи, що ти тут робиш? Га? Бо не пущу. Уа-а-а! У-а-а-а!.. — Та… та… козу пасу… По-науковому. — Що-о? — здивувався Петякантроп і одпустив Чайника. — З оцимо пасеш? — показав він на телескоп. — А що? — Чайник підвівся. — Для спостереження… Ти ж знаєш нашу Маньку. Це ж не коза, а звір, сатана рогата. Її пасти — згуба для здоров'я. Мельк — і нема. Уже в шкоді. Тому я спеціально й придумав оце-го — «козошукатор». — Ой, брешеш, — недовірливо глянув на нього Петякантроп. — Я тебе знаю. Став би ти щось корисне придумувати. Це щось інше. — Ну, кажу ж — правда! Змушений був. Баба мені загадувала і воду носити, і дрова рубати, і… Знаєш, скільки роботи вдома! А я визвався козу пасти, По-науковому. Все-таки легше. — Голова!.. Я теж з дому втік, щоб на городі не гребтися. — Петякантроп зітхнув і раптом підозріло примружився: — А… а фотоапарат нащо? Чайник розгублено закліпав очима: — Ну… ну, просто так… і взагалі… — Що — може, портрети кози робити? Га? — грізно підступив до нього Петякантроп. — Розігруєш мене? Дурником вважаєш?! Думаєш, як у тебе двійок нема, то ти вже… От я тобі зараз покажу «козошукатор»! — він схопив Чайника за груди і знову повалив па землю. — Я тобі зараз зроблю портрет… Коза не впізнає!.. — Пусти!.. Ну! Пусти! — знову запросився Чайник. — Я тебе зараз розіграю! По нотах! — товк його Петякантроп. — Ти у мене зараз заспіваєш!.. Ану співай! Ну! — Ой!.. Пусти!.. Ой!.. — скрикнув Чайник. — Сам винен. Було б правду казати. — Ну… ну я… дивлюсь на небо… і взагалі… — «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», — проспівав Петякантроп і зареготав: — Га-га-га!.. А чого?.. Кажи! Ну! — Ну… ну… — застогнав Чайник. — Ну… я… спостерігаю за НЛО. — Га? — Петякантроп одпустив Чайника і встав. — От тобі й «га»! — Чайник підвівся і став обтрушуватися. — НЛО Нерозпізнані літаючі об'єкти. В усьому світі люди спостерігають. Тільки в Америці понад дванадцять тисяч фіксацій. У газеті було написано. — Га? — Петякантроп роззявив рота. — Не «га», а інопланетні пришельці. Гуманоїди. От!.. На так званих «літаючих тарілках». Котька усміхнувся. Зовсім недавно він прочитав книжку естонського письменника Ено Рауда «Історія з «літаючими тарілками», де розповідалися кумедні пригоди естонських хлопчаків, які розігрували один одного інопланетними пришельцями. «Мабуть, і Чайник читав цю книжку. І хоче розіграти Петюкантропа». — Брехня, — пхикнув Петякантроп. — Наукова фантастика!.. — Фантастика!.. — хмикнув Чайник. — Дуже ти розумієш!.. А читав у «Известиях», що в Петрозаводську було?.. Світлова медуза над містом, променевий дощ. Дванадцять хвилин, А по телевізору? У програмі «Время» показували — яке страховисько японські рибалки витягли з океану! Вчені вважають — плезіозавр, які вимерли мільйони років тому. А з шотландського чудовиська Нессі теж сміялися колись. Теж казали — фантастика!.. Так що тримай себе в руках! І взагалі… — Га? — «Га»?.. А кіно «Спогади про майбутнє»? Мій тато сам бачив, розказував… І у пресі писали… Я сам читав… А про Бермудськнй трикутник чув? — Га? — «Га»!.. Місце таке в океані, де кораблі й літаки зникають, як бульки на воді. От! По телевізору навіть колись передавали. У «Клубі кіноподорожей»… А тепер, кажуть, там на дні океану піраміду відкрили. Схожу на єгипетську. І там вроді якась цивілізація… О! І, може, ті НЛО звідти й вилітають. І взагалі… — Га? — Петякантроп тільки те й робив, що гакав і розкривав рота. Видно, вся ця інформація була для нього нова. — А взагалі… мабуть, усе-таки вони з інших планет, — хитнув головою Чайник. — А що? Раз ми у космос ракети запускаємо, то що — вони не можуть? І взагалі… — Ну-у… взагалі, звичайно… — А Тунгузький метеорит? У тисяча дев'ятсот восьмому році. То тільки так вважається, що метеорит, а насправді? Хто його зна… Може, то космічний корабель вибухнув… Інопланетний. — Га? — Дерева повалило на площі дві тисячі двісті квадратних кілометрів. Що це тобі — жарти? Добрий мені метеоритик. І тут раптом Петякантроп замість «га» сказав несподівано: — Баба. Чайник рвучко обернувся і скривився. Котька глянув у той бік, куди дивилися хлопці, і побачив згорблену бабу з мішком за плечима, що підійшла до кущів. Крекчучи, баба скинула мішка на землю і випросталася. — Ху-у! Втомилася… — і раптом голос її набрав сили й задзвенів: — О! Васько?! Ти куди ж це дивишся, опудало? А де Манька? Либонь, у шкоді? — Що? Манька? — стрепенувся Чайник. — А… зараз-зараз, — він заметушився біля телескопа і, припавши до нього оком, почав водити туди-сюди. — Не хвилюйтеся, бабо. Не хвилюйтеся! Зараз усе буде гаразд… зараз… Одійдіть!.. Одійдіть, бабо! Не застуйте!.. Ви закриваєте об'єктив козошукатора. Одійдіть! Зараз… зараз ми її… тую Маньку… Зараз… — Ну ж чортова робота, — похитала головою баба. — Нещасної кози не впасе… Ну!.. — Зараз… Зараз… — продовжував водити туди-сюди телескопом Чайник. — Тут нема. І тут нема. Гм… Складний випадок… Дуже важкий об'єкт, але… одну хвилиночку… Зараз… зараз… — Дома таке робиться… — скрушно хитала головою баба. — У дворі, як після татарської навали, зайти не можна. Просила — поможи прибрати. І діжка розсихається, налити треба. І дрова… Так ні — «Пастиму козу по-науковому!..» От тобі й маєш… — Та ваша коза — це диявол у козячій шкурі. За її пасіння молоко видавати треба. Як на шкідливому виробництві. Я цілий день не відходжу від козошукатора. — Чайник плаксиво скривився. — А ви… ще й нарікаєте… — Ну ж чортова робота! — вигукнула баба. — Та я її зараз тобі без козошукатора умить знайду! Манько! Де ти? Манько! І баба зникла десь за кущами. — Ай! — махнув Чайник у бік баби рукою. — Коза мені в голові, як ондо на Мадагаскарі щось упало. В «Известиях» вичитав. Кратер у діаметрі двісті сорок метрів. І взагалі… От! — він дістає з-за пазухи газету. — «Політ космічного пришельця в атмосфері супроводжувався яскравим світінням…» — Га? — Гепнуло б тобі на голову, було б тоді «га». — Вріжу!.. — спокійно сказав Петякантроп. — Це все, що ти вмієш. А от., мислити на рівні науково-технічної революції… «Вріжу!», «Вклею!», «Вмажу!» Петякантроп! У наш час фізична сила — ніщо! Все вирішує людський розум. — Чайник постукав себе по лобі. — Ін-те-лект! — Ага, ясно! — сказав Петякантроп, знову дуже спритно зробив Чайнику підніжку, повалив на землю і сів на нього верхи: — От хай твій інтелект трошечки поїсть землю! У-а-а!.. Уа-а!.. — Пусти! Ну! Пусти! — задриґав ногами Чайник. — Ну, раз фізична сила ніщо, то хай твій розум тебе виручає. — Ну пусти!.. Ну! — От бачиш, твій пігмейський розум проти моєї фізичної сили ніщо. Доведено на практиці. — Ну пусти, боляче! Руку скрутиш! Ой!.. — А будеш мене ображати, грубіян? Будеш? — Не буду! Ну! Не буду! Пусти!.. — Дивись мені! Свистун! — Петякантроп зліз із Чайника і одпустив його. — От! Дуремар! — кривився Чайник, підводячись (видно, було таки боляче). — Хіба можна з тобою про розумне балакати. Як ти нічого не тямиш. Одразу битися лізеш. Порозпускав свої лапи!.. Мордобоєць… — Я не мордобоєць, а драчун за справедливість, — усміхнувся Петякантроп. — А чого ж ти лізеш? Я ж перший ніколи не… Ну, добре, я тобі прощаю. Так що ти там… у ту свою трубу… Набачив щось чи ні? — Який швидкий! Думаєш, отак зразу, так просто… Зашаруділи кущі, і з'явилася баба: — Я її там припнула, — дивись, щоб не одв'язалась. І пильнуй же, опудало, пильнуй! Попасеш іще з годину й додому. Треба ж і води наносити у діжку, і дрова кінчилися, і стільки всього. Хіба я одна впораюсь?! Такий же час гарячий. Жнива. Батьки у полі днюють і ночують. А ти, ледащо. О! — баба вдарила себе об поли. — А де ж мішок?! Ой, лишенько! Нема! Отут же під кущем поклала. Ось-ось-о!.. Отут! Це ви сховали, іроди? Признавайтеся! — Та що ви, бабо! Воно нам треба, — закопилив губу Чайник. — І взагалі… — Ні-ні, це не ми. Точно, — запевнив Петякантроп. Котька похолов. Зараз побачать його і вирішать… Він зіщулився і завмер. Баба покрутилася трохи, поойкала і зникла, кудись побігла. — Ти диви. Справді. Був же мішок. І десь дівся… — задумливо сказав Чайник. — А втім, зафіксовано, що в районах, де з'являються НЛО, несподівано зникають різні предмети. А інколи навіть цілі люди. Було вже кілька випадків, коли пришельці брали на борт свого корабля людей, а потім одпускали. Одного разу взяли навіть двох. Американських чоловіка і жінку. — Га? — От тобі й «га»! Двоє не збрешуть. Двом одразу примаритися не може. І взагалі… — Взагалі, звичайно… Котька стояв ні живий ні мертвий. От зараз хлопці почнуть нишпорити по кущах (цікаво ж, де все-таки дівся мішок?), виявлять його і… Він уже шкірою відчував стусани Петікантропа і чув його войовничий клич: «Уа-а!.. Уа-а!..» Аж раптом замість «уа» почулося дзвінке дівоче: — О! Драстуйте, хлопчики-горобчики! Ой! А що це у вас та-ке-е? З кущів вибігла чорнява Свєта і зразу підскочила до телескопа. — Ой, як цікаво! Телескоп? Ви що, зірки фотографуєте? — До побачення! — перетнув їй дорогу Чайник. — Давай «худ бай» звідсіля! І взагалі… — Кульгай! — підтримав його Петякантроп. — Моментально! Ноги на плечі! Ну! Бо вклею! — Ох, які ж ви невиховані, — зневажливо пхикнула Свєта. — Хіба так можна? Хіба культурні учні так говорять? — А чого ж ти лізеш? — почервонів Чайник. — Бо мені цікаво, — щиро сказала Свєта. — Іди до бабів, — мовив Петякантроп. — Хай тобі з ними буде цікаво. А в нас тут… — Це не дівчача справа, — сказав Чайник. — І взагалі… Приходити без запрошення — це теж невиховано, некультурно. — А мені вчителька сказала… І піонервожата, щоб я у позашкільний час благотворно на вас впливала, бо ви, ледарі, дома не допомагаєте… — Що-о?! — виставив уперед нижню щелепу Петякантроп. — Щоб я дозволив тобі на себе впливати?! Та ще й у позашкільний час! От я тобі зараз вплину… по портрету! Благотворно! — Вихователька знайшлася! — хмикнув Чайник. — Ех ви! — ображено вигукнула Свєта. — Я хотіла щось дуже цікаве сказати… Яке стосується тебе, Чайнику… А тепер… — Йди-йди!.. Знаю твоє цікаве! «А давайте, хлопчики, поприбираємо у дворі!» — перекривлюючи її, пропищав Чайник. — «А давайте помиємо підлогу!..» — «А давайте вичистимо корівник!» — і собі пропищав Петякантроп. — Ах, як цікаво! — сплеснув руками Чайник. — Захоплююча справа! — сплеснув руками Петякантроп. — Не-нор-маль-ні! — вигукнула Свєта. — Нічого ви не розумієте. Ні-чо-гі-сінь-ко!.. — Вклею!.. Уа-а! — підступив до неї Петякантроп. Свєта кинулася навтіки. І вже з-за кущів долинуло: — Іще пошкодуєте! От побачите! От поба… — Ну ж зануда, — сказав Чайник. — Всюди їй треба свого носа впхати. Котька трохи заспокоївся. Навряд чи будуть хлопці нишпорити зараз по кущах. Петякантроп припав оком до телескопа, почав дивитися в небо. — А нічого телескопчик, — сказав він. — З чого це ти його стулив? — З старого морського бінокля, дядько колись подарував, той, що в Одесі. А трубки алюмінієві. Штанга — розпирачка для ванної, клейончасту занавіску вішати, щоб вода від душу не розбризкувалася… — Молодець, Чайник!.. Едісон! Але невже ти справді думаєш щось сфотографувати? Це ж… — Треба було б… — зітхнув Чайник. — Отако треба було б щось. Я розумію, звичайно… Одразу справжню «літаючу тарілку» це… — Хоч би ложку абощо… Ге? А чого це так закортіло? — Та треба… Для… міжнародних зв'язків. — Га? — Та розумієш, з хлопцем я одним листуюся… Арміном… З Демократичної Німеччини. І він теж пришельцями цікавиться. А оце написав, що його друг, якийсь Інгрід, їде на міжнародний дитячий фестиваль «Хай завжди буде сонце!». І він мені ним книжку передасть. Денікена. Отого, що кіно зробив «Спогади про майбутнє». Правда, німецькою мовою… — Чайник зітхнув. — А у нас же в школі англійська. Але там малюнків нібито багато… — А як той друг передасть тобі книжку? Ти що — в Артек підскочити збираєшся? — Та ні! Той Інгрід на зворотному шляху з Артеку заїде сюди. Він — червоний слідопит, героїв війни розшукує. І в нашому районі щось назнав… Так уявляєш, як було б здорово, якби мені вдалося щось таке клацнути! Армін мені книжку, а я йому — фото. НЛО… — Взагалі, красиво… — Петякантроп усе ще дивився у телескоп, але вже не на небо, а на землю, за річку, по той бік. — А що ж, — Чайник мрійно зітхнув. — Ой! — скрикнув раптом Петякантроп. — Ой! Що це? Тю! Ух ти!.. Ух-х-х-х-х!.. — Що? Що таке? — захвилювався Чайник. — Ану дай! Ану! — Тю! Не може бути!.. Тю! — вражено тюкав Петякантроп, не відриваючись од телескопа. — Та пусти ж! Ну! Дай! Ну! Що там таке?.. — півником скакав біля нього Чайник. — Отамо!.. О!.. На тому березі… на острові… біля верби… — відступив нарешті Петякантроп. — Бачиш? Бачиш? — О-о-о-о!.. І-і-і-і! — аж захлинувся Чайник, припавши до телескопа. — Ух ти-и! Та це ж… Та це… Ох-х! Не може бути! Ой! Зник… Сховався… І я навіть клацнути не встиг… Ну! Якийсь час Чайник і Петякантроп, вражені, мовчки дивилися один на одного. Якби Котьку в цю мить спитали, ким він хоче бути, він би, не задумуючись, сказав: «Жирафою!» Так йому хотілося зараз витягти шию і зазирнути туди, за річку, де хлопці побачили щось таке незвичайне. Але Котька не був жирафою, і як би він не витягав шию, все одно нічого б не зміг побачити. Він тільки весь напружився і чекав. — Ну?! — сказав нарешті Петякантроп. — Ну?! — сказав Чайник. — А… а може, то кіно знімають? — сказав Петякантроп. — Пам'ятаєш, у Рудні позаторік знімали… — А де ж кіношники? — сказав Чайник. — Пам'ятаєш, скільки їх було — і людей, і машинерії… Ні! — Тю!.. Якби я на власні очі не бачив, н-не повірив би. — Тю!.. — Але ти ж бачив. Бачив… і скафандр… і антени… І взагалі. — А човен який чудернацький… По-моєму, на підводних крилах. — Ну, то що це? Хто це? — А я знаю… — знизав плечима Петякантроп. — Ну… ну схоже ж… Га? Схоже?.. — аж тремтів від збудження Чайник. — Ну, схоже… — І… зникнення бабиного мішка, і… вчора ввечері бачив спалахи!.. — І я, точно… — От! — Ну… я думав, блискавиця. І гриміло ж за лісом. — І я думав. А воно, бач… «Політ космічного пришельця в атмосфері супроводжувався яскравим світінням…» І взагалі… — Га? — «Га», «га»! Треба, той… пе-перевірити… сфотографувати… І взагалі. Бо може ж зовсім зникнути. Мерщій! Мерщій! — Ти пожди. «Мерщій! Мерщій!» Як на пожежу. Подумати треба. Це діло таке… — Та що там думати?! Коли думати? — кип'ятився Чайник. — Поспішати треба, а не думати. Бо… — Взагалі-то… — Петякантроп почухав потилицю. — Мені картоплю підгорнути загадали. — Та ти що?! — вибухнув Чайник. — Тут таке… таке… А він — картоплю. — А ти?! Який хоробрий! А… а Манька? — Та яка там Манька!.. — Ой, дивись! Як ухопить тебе старий Чайник за чуба та як трусоне! Буде тобі «та». — Взагалі-то… — тепер уже Чайник почухав потилицю. — Взагалі-то він на жнивах… Але… Хай!.. Одженемо Маньку бігом додому і… — А картопля? — Переб'єшся! Давай! Хлопці поспіхом зняли телескоп, склали триногу, підхопили все і вмить зникли за кущами. Останнє, що чув Котька, було Чайникове: — Ну!.. Армін закачається, як узнає! Ну, закачається! Упаде! |
||||||
|