"Пригоди Грицька Половинки" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод)РОЗДІЛ IVПрокинувся Котька від одчайдушного маминого зойку. Він підхопився з ліжка й кинувся до вікна — мама верещала надворі. Визирнув і побачив: мама стоїть навколішках біля погреба у напруженій неприродній позі, одкинувшись назад і прикривши обличчя рукою. — Що? Що таке? — перелякано вигукнув Котька і через відчинене вікно вискочив надвір: мама у небезпеці! — Що? — Он! Он! — трагічно мовила мама і тремтячою рукою вказала на погріб. Котька витягнув шию і, затамувавши подих (може, змія?!), потроху посунувся, зазираючи у погріб. Нарешті — зазирнув. У погребі, на кришці каструлі, сиділа маленька, як п'ять копійок, зелена жабка. — Тю! — Котька засміявся. — Ага — «тю»! Я їх так боюсь. — Тю! — повторив Котька, перехилився, спритно схопив жабку рукою і підніс догори: — Диви, яка симпатична! — Ой! Кинь зараз же цю гидоту! — відсахнулась мама. Котька одніс «симпатичну гидоту» за кілька кроків і обережно поклав на пісок. — І це треба було так верещати? — поблажливо пхикнув він. — Ех ви, жінки… Серце його сповнювала гордість. Він відчував себе мужчиною. День починався добре. Майже з подвигу. — А де тато Карло? — весело спитав він («Пригоди Буратіно» з дитинства були улюбленою Котьчиною книжкою, і він жартома називав тата іноді «тато Карло»). — Карабас-Барабас він, а не тато Карло, — сердито відповіла мама. — Запроторив нас у якийсь тераріум, серед гадів та плазунів, і задоволений!.. Рибу пішов ловити. Котька побіг до річки. Тато Карло в трусах і в сорочці навипуск (так що трусів не було й видно, і можна було подумати, що він у самій сорочці) стояв по коліна у воді і, мов зачарований, дивився на поплавець. — Як успіхи, тату Карло? — бадьоро загукав Котька, підбігаючи. Тато, не обертаючись, мовчки застережливо підніс руку. Котька, трошки постояв на березі і, так і не дочекавшись від тата ні погляду, ні слова, зітхнув і пішов купатися. Сам Котька ловити рибу не любив. У нього не було терпіння довго дивитися на нерухомий поплавець. Не чекаючи, поки риба клюне, він раз у раз смикав вудлище і витягав голого гачка. Ну й, звичайно, ніколи нічого не впіймавши, через якихось кілька хвилин не витримував і кидав риболовлю. Тато ж був затятий рибалка. Він і в Євпаторії з ранку до ночі ловив бичків, а то й скумбрію «на самодур». А вдома, у Києві, навіть взимку ходив на підлідний лов. Зачіпати його, коли він ловить рибу, не було ніякого сенсу. Викупавшись, Котька побіг оглядати навколишню місцевість. Він був сповнений жагучого бажання негайно ж почати пізнавати сільське життя — вимріяне, романтичне і солодке сільське життя: кататися верхи на корові, красти на баштані кавуни, змагатися з пастухами. Місцевість ліворуч від бази відпочинку, власне, Котька знав — звідти вони прибули на «Бережок»? там вони йшли пішки, там тато з мамою шубовснули у Рівчак, там Котька вперше побачив «дику природу»… Села там не було. Одразу за базою відпочинку починався молодий густий і задушливий сосновий ліс. Ні баштану, ні корів, ні хлопців-пастухів там теж, звісно, бути не могло. Нерозвіданою лишалася тільки місцевість праворуч від будиночків. Туди Котька й побіг. Десь за останнім будиночком ліс кінчався і починалося поле. Боляче дряпаючись об стовбурі і наколюючії обличчя та руки глицею, Котька поліз на крайню з узлісся сосну. Скільки сягало око, до крайнеба простягалося жовте море пшениці… І враз Котька відчув себе обдуреним і нещасним. Що ж це таке? Що ж це таке виходить, люди добрі? Їхав-їхав у село. Приїхав. А села й близько нема. Якась безглузда база відпочинку. Нащо йому та база! Нащо йому той відпочинок! «Прекрасні будиночки!», «Газові плитки!», «Холодильники!» Що — він дома не бачив газових плиток і холодильників? Треба було для цього їхати! Під час сніданку, спідлоба дивлячись на радісно збудженого тата, який приніс три миршавих верховодки, Котька похмуро сказав: — Пішли у село! Тато здивовано звів ліву брову (коли він дивувався, він завжди зводив тільки одну ліву брову). — Чого це раптом? — Бо я хочу в село. Я їхав у село. — Так ти ж у селі. — Це не село. — А що ж це? Київ? Село. Річка. Купайся, загоряй, лови рибу, відпочивай. — Я не хочу відпочивати. Я хочу в село. — У яке село? — Там, де люди. — А тут тобі що — не люди? — Ну піди з дитиною В село, — несподівано підтримала Котьку мама. — Нічого годинами стовбичити у воді з тою вудкою. Займися сином!.. Заодно подивитесь, що там у магазині. Може, якісь кофточки імпортні. Або щось із взуття. У сільмагах часто буває те, чого не дістанеш у ЦУМі. Тато скривився й почухав потилицю. Котька усміхнувся і вдячно кивнув мамі. Коли вони вийшли за територію «Бережка», тато цикнув крізь зуби і сказав: — Ну ти ж і кадр! Зараз такий кльов почався, а ти… — Не обманюй! — весело сказав Котька. — Ти сам казав, що по-справжньому клює тільки рано-вранці і надвечір. І взагалі треба займатися сином. — Куме Андрею, не будь свинею!.. — тато нахмуривсь і одвернувся. Але через три хвилини вони вже дружно крокували в ногу і бадьоро удвох співали: Тато не вмів довго сердитись, він швидко одходив. Співали вони хвилин двадцять. Потім захекались і замовкли. Почався пісок, іти стало важко. Сонце пекло немилосердно. Сорочки поприлипали до спин. — «До села два кроки…» — єхидно прохекав Котька. — Хто ж його знав… Так мені казали, — винувато прохекав тато. Пшениці кінчилися, почалася кукурудза. Потім кінчилася кукурудза, почалася картопля… І от нарешті голубими підмальованими очицями-вікнами визирнула з-за тину перша біленька хата. Починалося село. Пройшли вони кілометрів чотири з гаком, не менше. Кожен «крок» виявився по два кілометри. Настрій у Котьки зіпсувався вкрай. От тобі й приїхав у село! До якого більше як година ходи! Щодня не побіжиш. Та й взагалі — ніхто його самого сюди не пустить. Це вже він зрозумів остаточно. Прощайте, нальоти на баштан! Прощай, верхова їзда на корові! Прощайте, захоплюючі змагання з хлопцями-пастухами, хто далі плюне!.. Ех, дурний Тютя! Заздрив!.. Вони йшли і мовчали. Котька безнадійно сопів. Вулиця вивела їх на майдан, до сільмагу, біля якого стояв стовп з гучномовцем і блакитною табличкою автобусної зупинки. Вони піднялися по рипучих сходах і зайшли в сільмаг. Незважаючи на великі вітрини, у сільмазі було темно й прохолодно. Мабуть, тому, що зсередини попід вітринами, затуляючи світло, стояло щось велике, оббите дошками — чи то якась мебля, чи мотоцикл з коляскою, чи хто його зна що… На полицях вишикувалися телевізори, радіоли, каструлі, відра, дитячі іграшки, парфюмерія, книжки… А на нижній полиці, зовсім окремо, стояли величезні кирзові чоботи, до яких було прищеплено папірець з написом: «Сапоги, 56 р. Ціна 12 крб. 10 коп.». Такого розміру чобіт Котька ще зроду не бачив, хоча, як ви вже знаєте, і тато Котьчин не був карликом, і мама теж. — Ого-го! — не втримався Котька. І раптом почув знайомий насмішкуватий голос: — От бачиш, і такого у вас нема! Котька обернувся: у затишку за меблями (чи то мотоциклом, чи хто його зна чим) стояв знайомий дідок у військовому кашкеті без зірочки і навхильці пив з пляшки пиво. Ковтнув, витер рукавом губи і продовжив: — Може, поміряєш? Бо завезли, а в нас таких лапацонів ні в кого нема. Третій рік ніхто не купує. Котька гигикнув. Дідок йому подобався. Настрій у Котьки покращав. — Тату Карло!.. Мама хотіла щось із взуття… — лукаво зиркнув він на тата. — Беремо! — весело вигукнув тато. — Загорніть нам, будь ласка, ці тапочки! — звернувся він до продавщиці, кругловидої усміхненої молодички. — Ви що — серйозно? — зразу перестала усміхатися та. — Цілком серйозно! От вам гроші! На відміну від мами, яка робила все дуже помірковано і вдумливо, тато був легковажний — любив несподівані жарти, сюрпризи і розиграші. — Молодці! — схвально сказав дідок Дика природа. — Люблю рішучих людей. Вітаю з покупкою. Цим чоботам зносу не буде. І торгівлю нашу підтримали. Молодці! Носіть на здоров'я. Може, ви заодно й оцю концертну роялю візьмете? Бо світ затуляє, — дідок поплескав по дошці здоровенного ящика. — Ні! Ми граємо тільки на магнітофоні, — сказав тато. На «Бережок» ішли весело. «Сапоги» несли по черзі — то Котька, то тато. І весь час сміялися. І уявляли, який-то буде сюрприз для всього «Бережка», як реготатиме Спиридон Спиридонович, його дружина, дочка… Як усі по черзі мірятимуть «сапоги» і бігатимуть у них, спотикаючись і падаючи… Але… У мами якраз щось підгоріло, вона була сердита, і, коли тато, піднявши «сапоги» над головою, дзвінким голосом вигукнув зарані придуману фразу: «Заїнько, дивись, ми купили тобі імпортні модельні туфлі!» — Котька одразу зрозумів, що сміху не буде. Мама так глянула на тата, що він враз замовк, опустив «сапоги» і тихо промимрив: — Ну, чого ти, Заєць?.. Ну, ми ж пожартували… Ми ж… Якби поглядом можна було справді спопеляти, — від тата лишилася, б жменька попелу. — Комедіант! — просичала мама і одвернула червоне як жар обличчя до плити. Тато винувато глянув на Котьку, розвів руками, швиргонув «сапоги» під ліжко і втік на річку, Котька зітхнув і пішов купатися. Після пригоди з «сапогами» тато більше сином не займався. Котька знову засумував. |
||||
|