"Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини" - читать интересную книгу автора (Тютюнник Юрко)

Творимо!

Щоб там не сталося, а слова — «Однині самі будемо творити наше життя» — пролунали. Проголосила ті слова до українського народу Українська Центральна Рада в Першому Універсалі. Значить: геть з хитаннями, геть з проханнями милости у Петербурга, геть з компромісами і зо всім геть, що перешкоджає титанічному розвиткові національної революції! — Сим зроблено рішучий крок.

Слова універсалу, вперше проголошені до народу з-під пам'ятника великого гетьмана на Софійській площі, покотилися по Україні. Вони докотилися і до селянської стріхи, і до брудних казарм, і до вогких шанців, в яких до цього часу за чужу справу гинули сини України. Слова доторкнулися найніжніших, а заразом і найсильніших струн народної душі. Покотилися вони по Україні, досягли далеких границь воскресшої батьківщини і звідтіля поверталися до Києва могутньою луною-відгомоном:

— Творіть!

Де тільки билося українське серце, де була жива українська душа, скрізь готовилися допомагати Центральній Раді в утворенню нового життя. Мільйони українського народу спішили висловити свою радість; українська нація присягала не служити більше Петербургові, присягала боротися з ним.

«Громадяни с. Броварки, гадяцького повіту, одноголосно постановили. оподаткувати всі землі по 10 копійок від десятини і віддати до скарбниці Української Центральної Ради».

«Волосний сход у Бузирках на Бердичівщині… постановив оподаткувати землі по десять копійок від десятини на користь рідної справи»…

Таких постанов були тисячі. Український селянин сам себе оподатковує і несе свої копійки в свою державну скарбницю. Зібрані гроші привозили селяни до Києва, щоби «власноручно віддати їх Центральній Раді», яку вони визнають своїм урядом.

А в Умані, Винниці, Полтаві, Петербурзі, Москві і на фронтах, українські селяни в солдатських «ґімнастьорках», зі зброєю в руках, готовляться «всіма силами підтримувати і боронити свій уряд — Центральну Раду». Вони служать молебни і присягають «на вірність Центральній Раді» («Русское Слово», 18 червня 1917 р.).

Народні маси щиро прийняли слова «самі будемо творити наше життя» і творили, що могли і як уміли, щоби допомогти Києву визволитися з-під впливу Петербурга. Своє майно, свою кров жертвувала нація для свого визволення. Бувають моменти в житті, великі і дорогі моменти, коли душа поривається стихійно до боротьби за вищі і світлі ідеї. Таким моментом в житті української нації були тижні по оголошенню універсалу. Тяжко, майже неможливо збагнути, як сталося таке, що рік, півроку ще тому німі, здавалося, духовно мертві маси, рабсько покірні, сьогодні стали вільними громадянами; вчора були то пігмеї, сьогодні — гіганти. Хіба не велетень отой виснажений, зранений солдат у «ґімнастьорці», що зірвав з своїх грудей золоті й срібні відзнаки, зібрав такі ж відзнаки від своїх товаришів і привіз усе «своєму урядові»? Ті медалі та хрести, куплені кров'ю, пролитою за Росію. тепер вони принесені в жертву для боротьби проти Росії; при згадці про останню — очі солдата світяться ненавистю. А як назвати отого діда з Вільного Козацтва, що тупцює по коридорах педагогічного музею, приїхавши до Києва присягти на своїй прапрадідівській шаблюці, що зложить свою сиву голову за Україну і за «свій український уряд»? Революція створила чудо. З'явилися герої, святі і невідомі до того герої. Вони вміли любити свою нещасливу батьківщину і навчилися ненавидіти її ворогів; віки неволі не знищили шляхетних почувань у масах. Скільки було тих героїв? Легіони! І всі вони ясно й рішуче говорили Центральній Раді:

— Творіть!

Поміж тими, що повинні були творити, опинився і я. Опинився в купі з всіма військовими депутатами, що були вибрані членами Центральної Ради на другому всеукраїнському військовому з'їзді.

Зібралися на перше засідання в помешканні педагогічного музею. Таке вражіння, що поміж вибранцями від війська більшість сільських інтелігентів — люди мало досвідчені в політичній премудрості; для них є авторитетом міський інтелігент, особливо, коли останній був відомою особою ще перед революцією. Всі депутати у військових сорочках — «ґімнастьорках» і френчах. Лиця позасмалювані. Розмови енергійні, рішучі, часом пристрасні.

Засідання має відчинити тов. голови Ц. Ради В. Винниченко. Чекаємо. В помешканні аж занадто тепло. Піт заливає очі. Ба, нарешті з'являється Винниченко. Вигляд в нього трохи заклопотаний, неспокійний.

Промову свою почав з привітання нас в імені Центральної Ради. Далі він говорить:

— 3 початку мушу зазначити, що військовий з'їзд не виправдав наших надій. Ц. Рада чекала від з'їзду чогось іншого. Ми надіялися, що з'їзд вибере членів Ради, яких можна буде використати, як матеріал до агітаційної роботи на селах.

Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому «матеріал» хочеться бачити в мені? Як не є, а я вважаю себе таким же членом українського революційного парламенту, як і сам «товариш» Винниченко, а не «матеріалом до агітаційної роботи». Дивлюся навколо і бачу замішання на лицях моїх товаришів. А Винниченко нервово з притиском продовжує:

— Поміж вами, товариші депутати, багато офіцерів. нам треба солдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо там їх не будуть слухати; офіцер — член Ц. Ради одним своїм виглядом буде шкодити авторитетові найвищої демократичної інституції. Дивуюся, як то вибрано стільки офіцерів членами Ради.

— Офіцери обманули нас солдатів! — гукнув з кутка солдат А-ко. Його підтримало ще кілька «товаришів». Нараз солдат А-ко опинився коло трибуни поруч з Винниченком і не попросивши дозволу говорити, почав «підтримувати товариша Винниченка». Його теж підтримувало вигуками з місць близько п'яти солдатів. Зірвався з місця й один прапорщик, за ним підпоручник. Найменше зрівноважені перлися до трибуни. Офіцери, б'ючи себе в груди, доводили, що вони «нікого не обманювали і зараз же відмовляються від своїх мандатів». Солдати розпалено доводили, що їх обманювали. Галас зчинився страшенний. Розпалені люди про щось кричали, щось комусь доводили, присягалися і навіть погрожували. Винниченко хотів спинити галас, але його вже ніхто не слухав. Побачивши таке, він постояв трохи, махнув рукою і зник. Галас збільшувався. В декого з офіцерів блищали сльози в очах від образи.

Я з декількома товаришами рішив вийти в коридор, поки гарячі голови трохи прохолонуть. Тут нас стрінув М. Грушевський; довідавшись про причину галасу, він побіг у залу засідань. Ми пішли за ним. Через хвилину М. Грушевський уже дзвонив дзвоником коло трибуни і просив усіх сідати на місця.

М. Грушевського послухали; його постать імпонувала. Промова М. Грушевського була видержана в лагідному тоні. Про Винниченка він сказав:

— То Володимир Кирилович від себе додав. Нам, Ц. Раді однаково потрібні і солдати й офіцери, бо всі ви є рівноправні члени революційного парламенту.

По промові Грушевський відчинив перше засідання Всеукраїнської Ради Військових Депутатів. Ту назву ми й засвоїли назавжди. Вибрали президію, вибрали комісію, яка мала подбати, щоби ми мали що їсти і де спати; ще вибрали комісії: агітаційну, просвітну, організаційну і т. п.

Назавжди залишилося неприємним спомином перше наше засідання. Нам не довелося почути, що сказав би Винниченко в кінці своєї промови, почули ми лише те, що він сказав «з початку». 3 нас і сказаного було досить. Винниченко, здається, хотів поділити нас на дві ворогуючі групи: солдатську і офіцерську, і здобувши собі симпатії «товаришів-солдатів», шахувати інтелігентнішу частину депутатів. Він хотів викликати своєрідну діференціацію, певно не класову, бо поміж солдатами були люди досить заможні, а поміж офіцерами депутатами чимало людей було, що належали до т. зв. інтелігентного пролетаріату. «Діференціація» не випала на користь

Винниченка — він більше не виступав перед Всеукраїнською Радою Військових Депутатів, а військові не захоплювалися політичною премудрістю вождя пролетаріату. Можливо, що сказане Винниченком «з початку» зірвалося з його уст мимоволі, як наслідок органічної ненависті до війська і до військових, яка була властивою голові першого нашого уряду; цю ненависть він часом умів заховувати, але було, що вона і проривалася в нього на зовні.

Характеристичною рисою наших революційних мас була їх безкомпромісність. Гасло «однині самі будемо творити наше життя», вони прийняли просто без будь-яких застережень. Ні в одній організації, чи громаді не ухвалено постанови зі застереженнями, якими вимагалося би бути обережними і не поривати з Петербургом. Нашим масам не подобалося російське «постолько-посколько». Український народ не робив різниць у відношеннях поміж урядами Московщини, Туреччини, чи Німеччини, як висловився на військовому з'їзді представник Вільного Козацтва — всі вони були далекі й чужі, бо своїм урядом українські маси визнають Ц. Раду. Здоровий національний інстинкт вказував підстави, на яких мало будуватися нове життя. Тими підставами народні маси вважали свою державну скарбницю і свою національну армію. Оподатковуючи себе селянин намагався утворити скарбницю, а військо творив, відокремлюючись від росіян в тилу і на фронті.

Трохи інакше розуміли проголошений принцип самі автори універсалу. Як саме розуміли вони його, тяжко було відгадати, але без сумніву не так, як народні маси. Бо вже в перших днях по оголошенню універсалу почалися в Ц. Раді суперечки відносно способу переведення в життя проголошеного принципу. В Ц. Раді було чимало членів, що жахалися грандіозного вибуху народного ентузіазму і втративши голову, не знали, що діяти. На засіданнях Ради розпочалися дебати. Одні доводили конечність утворення центрального виконавчого органу, завданням якого повинно бути надання стихійному утворенню української влади на місцях певної системи, бо така влада виникла сама по собі, а російської влади населення не визнавало і не хотіло до неї звертатися, або й збиралося виганяти зі своїх околиць; були й такі повіти, що російська влада сама тікала з них. Саме життя вимагало утворити центральний кермуючий орган. Проте думка про утворення такого органу стрінула значну опозицію серед членів Ц. Ради. А саме головне, що в опозиції опинилися «наукові сили» — партія соціал-федералістів і велика частина українських соціал-демократів. В опозиції був якраз «мозок» Ради. Опозиція не заперечувала конечності утворення органу виконавчої влади цілої України, але не визнавала за українським народом права «самочинно» творити такий орган; радили просити дозволу в Петербурга; були й такі, що боялися — у нас не хватить сили.

По довших суперечках все ж більшістю голосів вирішено творити центральний виконавчий орган, якому надано назву «Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради». За кілька днів з'явився на світ божий перший уряд воскресшої України. Він був «коаліційний»; в складі його були: соціал-демократи: 1. В. Винниченко — голова секретаріату і секретар внутрішніх справ; 2. С. Петлюра — військові справи; 3. Б. Мартос — земельні справи; 4. В. Садовський — судові справи; 5. І. Стешенко — освіта; соціал-революціонери: 1. П. Христюк — писар; 2. М. Стасюк — харчові справи; соціал-федералісти: 1. С. Єфремов — міжнаціональні справи; безпартійні: 1. Х. Барановський — фінанси.

Дивним було, що в складі Генерального Секретаріату опинилися люди, що найбільш завзято боролися против утворення такого органу (Б. Мартос), запевняючи, що «ми не маємо права».

Минали дні, тижні. Нарешті 27-го червня (ст. ст.) В. Винниченко оголосив декларацію Генерального Секретаріату. Мовчки, з напруженою увагою слухала Ц. Рада першу декларацію першого українського уряду. А вислухавши плескала в долоні і кричала:

— Слава!

Витали декларацію всі члени Ради. Одним подобався зміст декларації, іншим те, що то було декларація «свого уряду», а ще інші витали, бо бачили, що плещуть у долоні і вигукують сусіди по кріслах.

Декларація досить довга і поза загальною частиною, ще вказує і завдання кожного секретаріату зокрема. Подавати цілий зміст декларації не конче потрібно, досить буде навести лише найбільше яскраві місця. Генеральний Секретаріат уважає момент «серйозним і відповідальним»; нова українська влада не повинна бути такою, «як стара європейська». Право творити нове життя Українська Центральна Рада, на думку секретаріату, здобула з довір'я до себе народних мас, «се право родилось і виросло з одного довір'я» без будь-якого примусу; «сконцентрована воля» нації чим дальше, тим більше «поглиблюється». Проте Генеральний Секретаріат не знає, на яку ступити: «Ми вступили в ту зону, де стираються межі двох влад — моральної і публично-правової»; Секретаріат безсильний вирішити, в «якій саме половині більше, чи менше стоїмо». Не зважаючи на те, що сам же Секретаріат визнає факт «довір'я до кінця, в всіх сферах, як національного, так і економічного і політичного й державного життя», яким наділив український народ своїх вибранців, секретарі не почувають в собі досить сили, щоби творити, не оглядаючись на Петербург, бо «легше довіритись, чим справдити чиєсь довір'я». Генеральні секретарі сміливо підписуються за українську націю: «тут нема ворожнечі до Петербурга», а є тільки «цілковита байдужість». Зазначивши, що нібито має забагато вже довір'я, Секретаріат дальше зазначає, що тільки здобувши собі довір'я і в гнобителів української нації та від їх агентів на Україні (т. зв. «національні меньшости»), зможе закінчити «процес перетворення в публично-правову, повновластну владу зі всіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами». Прискорення того процесу вважає Генеральний Секретаріат, є «завданням Ц. Ради в сей критичний, переходовий момент»; виконати завдання береться сам Генеральний Секретаріат і «тільки так і розуміє своє призначення». «Інститут Генерального Секретаріату має обхоплювати всі потреби українського народу» і в напрямку задоволення їх буде провадити свою роботу.

«Найпершою перешкодою до планового переведення сієї роботи є недостача політично-соціальної свідомості й мала зорганізованість народних мас. В цьому криється найбільша погроза». Гірка, але свята правда! Народні маси мали в собі колосальні запаси енергії та ще здоровий життєвий інстинкт, а свідомості вони не мали, бо коли б її мали в належній мірі, то напевно не віддали б свого довір'я людям, що самі не були свідомі своїх завдань. Та й звідкіль могли народні маси здобути ту свідомість? Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопоталися про «загальні здобутки революції», про «єдиний революційний фронт» та про «врятування всієї Росії», аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх «довір'ям до кінця»! Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочачи про «братнє співжиття» з москалями. І в тому дійсно «криється найбільша небезпека» нашого визволення.

В декларації заповідалося, що генеральний секретар внутрішніх справ у першу чергу візьметься поглиблювати в масах свідомість конечності «організації автономного ладу на Україні»; до компетенції цього ж секретаріату належало і «підготовлення. організації єдиної краєвої автономної влади». 3 цього було видно, що Генеральний Секретаріат не збирався творити навіть автономії, а тільки підготовляти. Пізніше я довідався, що на засіданнях Генерального Секретаріату дійшло до палких дебатів з приводу того, чи «творити автономію», чи «підготовляти» і нарешті вирішено «підготовляти». Не багато революційного запалу і розмаху мали наші генеральні секретарі та й на відвагу не хорували.

У справах фінансових Секретаріат збирався провадити «підготовчу працю». Секретаріат земельних справ «в цілях підготовки. має підготовити проект земельного закону». Секретаріат військових справ збирався «українізувати військо», замість того, щоб творити українське військо.

На кінці декларації Генеральний Секретаріат вмістив погано замаскований вибрик проти невеликої купки української інтелігенції, котра підходила до справи нашого визволення не з боку підготовлення до автономії та рятування Росії, а з боку боротьби проти Росії за утворення Самостійної Української Держави і негайного «самочинного» творення головної підстави державності — національної армії. В декларації згадано про «анархістичні елементи українства», з якими генеральні секретарі збиралися «боротися неухильно».

А Петербург пильно стежив, що робиться в нас. Оголошення універсалу зіпсувало там настрої. Спочатку там повірили в серйозність замірів Центральної Ради і не знали, з якого боку починати вирішення справи. Як видно з відозви петербурзького уряду, там рішили, що Україна відокремлюється від Росії, бо закликали: «Брати українці! Не відривайтесь від загальної батьківщини! Не розвалюйте загального війська!» Тільки опам'ятавшись, почали російські партії та організації виносити постанови про «скасування універсалу». Побачивши, що за рішучими словами універсалу ми не збираємося робити рішучих діл, росіяни придивляються, з якого боку можна би заатакувати наше «самовизначіння». Вони шукали найслабшого місця в нашій позиції, тобто найнепевніших елементів серед нашої демократії, щоб націлити свій удар безпомилково.

Реакційні російські кола радили просто зліквідувати силою нас. Та фактично надійної сили росіяни не мали. Взяти яку-небудь військову частину і послати в Київ проти Центральної Ради було небезпечно, бо в кожній частині було багато українців. Тому петербурзький уряд, який складався почасти з елементів реакційних, почасти з нібито демократичних, доручив цілу нашу справу своїй «демократичній» частині.

Неначе по команді (можливо, що таки дійсно по команді) посипалися «демократичні» резолюції російської демократії. В резолюціях ніби й справді визнавали нам право на самовизначення (аж до автономії включно!), але тільки, коли на те згодяться російські установчі збори. В резолюції Всеросійської Ради Селянських Депутатів так таки й сказано: «Всеросійські установчі збори. єдиний повновласний господар російської держави». Воно б то нам і байдужісінько було, кого там росіяни вважають своїм господарем, але все лихо в тому, що російська революційна демократія не погоджувалася з тим, що в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі не російська держава. В сій самій резолюції росіяни визнають в «інтересі. добра самого українського народу конче потрібним скасування виданого Українською Центральною Радою Універсалу». Всеросійський З'їзд Рад Робітничих і Солдатських Депутатів теж клопочеться про «добро» українського народу і визнає, «що автономію (для України) можуть остаточно установити лише всеросійські установчі збори». Взагалі російська демократія вважала за найкраще, щоби Центральна Рада сама відмовилася від принципів, проголошених у Першому Універсалі.

Петербург мав своїх вірних агентів на Україні. То були: урядовці різних російських установ, що одержували з російської державної скарбниці додаткову платню і премії в нагороду за «русифікацію» нашого народу, російські військові, що катували в свій час український народ, коли він пробував заворушитись, люди «свободних професій» у вигляді росіян — адвокатів, агрономів, інженерів, техніків і т. п., що обслугували інтереси росіян-поміщиків на Україні; до прихильників пануючої нації належали також поляки й жиди. Ота «демократія» ворожої нам національності ретельно виконувала директиви з Петербурга і виявляючи «разумную» ініціативу, боролася проти нас. Ця «демократія» справді була відважною — навколо клекотіло українське море, а вона сиділа серед хвиль і говорила. Нічого більше не могла вона вдіяти, але виголошувати промови, звернені проти нашого революційного руху, сидячи в нашій же столиці, в той час було неабиякою смілістю. Виконуючи директиви з Петербурга, російська «демократія» в Києві шукає порозуміння з Центральною Радою. Знову відбуваються засідання тої «демократії» на яких уже виступали і представники Центральної Ради: М. Грушевський і В. Винниченко. Перший підхоплює російське гасло «об'єднання демократії», а другий признається, що «в роз'єднанню (з росіянами) не можна йти далі, що треба прийти до порозуміння». Мало того, В. Винниченко запевняє наших ворогів, що «до часу порозуміння Генеральний Секретаріат не видасть ніякого акту». Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами! Говорили вони обидва щиро. І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами, як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів. 3 того всього був задоволений Петербург і його агенти на Україні. Прочитавши «підготовчу» декларацію Генерального Секретаріату і почувши заяви М. Грушевського і В. Винниченка, наші вороги рішили, що «не такий дідько страшний, як його малюють», що Ц. Рада не думає і навіть боїться відірватися «від загальної батьківщини». Швидко до Києва приїхали гості з Петербурга.

Будучи чудово поінформованим про дійсний стан на Україні, петербурзький уряд рішив підтримувати наших угодовців проти радикальних елементів українства, чи, як сказано в декларації Генерального Секретаріату, проти «анархістичних елементів».

Тому до Києва поїхали міністри-«демократи»: Керенський, Церетелі та Терещенко (теж демократ!). Демократам легше вговорити демократів, отож

Петербург і вислав до нас відповідну принаду, щоби піймати на гачок. Приїхали російські міністри до Києва несподівано і просто до своїх агентів. Там вони радилися, якби найкраще навернути Ц. Раду до «законности». Тільки нарадившись, почали міністри балачки з представниками Ради.

Обидві сторони були за порозуміння. Проте, як і належить у таких випадках, торгувалися завзято й уперто. Представники Центральної Ради подали проект доповнити останню депутатами від «меншостей». Вони пропонували неукраїнцям 30 % місць. Проект був дуже вигідний для росіян, проте російська демократія і міністри не погоджувалися на нього. Побачивши нерішучість і уступчивість Центральної Ради, її бажання досягти порозуміння-компромісу за всяку ціну, росіяни «обнаґлєлі»; вони вимагали для меншостей цілих 50 % місць. Рада, власне її верхи, можливо і погодилася б на російську пропозицію, коли б не боялася стратити авторитет в масах; тому більше 30 % місць нашим ворогам дати вона боялася.

Солодко зітхали верхи нашої демократії, чекаючи, поки то дійде до бажаного порозуміння; боязко їм було «творити наше життя» без згоди Петербурга. В ті часи «Нова Рада» писала: «Треба сподіватися, що сим разом порозуміння дійде вже до щасливого кінця» (1 липня ст. ст.). І ще б не дійшло! коли обидві сторони так хотіли того порозуміння. Дійсно, що порозуміння дійшло «до щасливого кінця», який не віщував щасливого кінця національній революції, на чолі якої опинились угодовці.

Наші демократи так зраділи порозумінню, що обома руками підписалися: «волим під царя московського!» Спільно з російськими міністрами вироблено текст другого універсалу, яким касувалися революційні принципи, проголошені в Першому Універсалі. Російська демократія і недемократія мали підстави радіти — «для добра самого українського народу» Центральна Рада касувала «виданий нею Універсал. Та росіяни були більше досвідчені в політиці і не висловлювали голосно своїх почувань, як робили те наші демократи з «Нов. Ради» і М. Грушевський з Винниченком. Навпаки, росіяни на зовні виявляли невдоволення з угоди.

Другий універсал оголошено на засіданні Центральної Ради 3-го липня ст. ст. По оголошенню автори його витали один одного.

— Витаю вас і всю Україну з новим ладом, — говорив Винниченко в промові на засіданні Ради.

Україна не витала ні Другого Універсалу, ні його авторів. Останнім нічого не залишалося, як тільки потішати себе:

— Ми дійсно переходимо велику межу нашого безправства, — так говорив голова Генерального Секретаріату. Автори другого універсалу так жахалися «безправства», що без сорому заявили: — «Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до всеросійських установчих зборів» (слова Другого Універсалу) і що Генеральний Секретаріат буде діяти «як орган Тимчасового Правительства (російського)».

За все те обіцяли пани петербурзькі міністри «признати. Генеральний Секретаріат, склад якого означить правительство. Через отсей орган будуть здійснюватися заходи, що відносяться до організації країни і її управи». Більше нічого не одержали угодовці. Вони жахалися безмежности революційного «безправства» і раділи, що Петербург обіцяв признати їх своїми урядовцями і дати їм обмежене право.

Аналізуючи обидва Універсали, не тяжко побачити, що обидва вони писалися «прімєнітєльно к обстоятєльствам». Перший Універсал вимусили революційні маси — це революційний акт. Другий Універсал вимусила російська демократія — маємо «волим під царя московського»!

Вже по виробленню тексту угоди, В. Винниченко подав його на затвердження Центральній Раді. Проект викликав опозицію. Почалася критика. Можна було сподіватися, що текст не буде ухвалений Радою. Критика проекту вивела з рівноваги В. Винниченка. Він бігав коло трибуни, хапався руками за голову, махав ними в повітрі, лопочучи листами паперу, на яких був написаний проект. Я ніколи не бачив В. Винниченка таким лютим. Перебиваючи промовців, він вигукував:

— Товариші! Церетелі. Церетелі виїде з Києва! Тоді все загине. Він приятель наш! Рішаймо швидше, бо все загине.

І більшість Центральної Ради погодилася, що російський міністр Церетелі є приятелем України, що краще поріжнитися з своїм народом, аніж з російською «демократією» — текст угоди затверджено.

Російські міністри почували себе переможцями. І мали рацію. Вони з мужністю виконали обов'язок перед Росією.

2-го липня (ст. ст.) міністри від'їжджали з Києва. На київському залізничному двірці зібралася юрба «меншостей», проводити «своїх» міністрів і вітала їх. Відповідаючи на привитання, «приятель наш» Церетелі поміж иншим сказав: «Велічіє рускаго государства дорого революціонной демократії. Во імя єдінаго, велікаго цєлаго ми нє остановімся, чтоби задавіть малоє — часть цєлаго!». А Керенський і собі погрожував: «Росія должна бить велікая, сільная, нєраздєльная. когда кто-лібо посягньот на єя цєлость і протянєт рукі, то ми сможем єщо сказать: Рукі проч!» Так говорили представники революційної Росії, яких ласки запобігав Генеральний Секретаріат — про «право» і «новий лад», з якими вітав Україну Винниченко. Вони їхали горді зі своєї перемоги і тоді ж опльовували тих, що вважали російських міністрів за приятелів України.

Удосвіта 5-го липня на головних улицях Києва розпочався надзвичайний рух. Чути було, як ступали тисячі ніг по бруківці, як дерчали тягарові авта, цокотіли фіри, клацали підковами коні об каміння. Місто ще спало. Я прокинувся від того надзвичайного руху і відчинив вікно.

Величезна колона, якій не було видно кінця, посувалася по вулиці. Хвилями кивалися багнети понад головами сірих людей. Понад багнетами тріпотіли жовто-сині прапори. Рух мовчазної колони робив грізне вражіння.

— Куди і за чим йдуть ці люди? Яка сила послала їх в таку ранню пору на вулицю? — промигнуло в моїй голові.

Немов опарений вискочив я на улицю, накинувши на себе одіж. Пішов поруч з колоною, питаючись, куди йдуть козаки. На мої запити або зовсім не відповідали, або говорили коротко і рішуче:

— Йдемо кацапів бить. Йдем допомагати Центральній Раді творити наше життя.

3 колоною дійшов я до будинку педагогічного музею. Тут спинився.

Повз мене проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали:

— Слава!! Слава Центральній Раді!

Сонце вже зійшло і червоним промінням поблискувало на тисячах багнетів, понад якими маяли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величного будинку на марш невідомих героїв.

Це були полуботківці, тобто український полк імені гетьмана Павла Полуботка. Швидко всі державні установи і цитаделя на Печерську були заняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали.

Не зважаючи на висловлене в декларації рішення «неухильно боротися», ні Генеральний Секретаріат, ні Генеральний Військовий Комітет не швидко зібралися: хто знав, чи не повернуть своїх багнетів повсталі війська проти угодовців, як ворогів батьківщини? Ніхто не міг сказати, як розвиватимуться дальші події. Тільки переконавшись, що повстання звернене виключно проти росіян, почали збиратися генеральні секретарі і члени Генерального Військового Комітету. Ще перед тим на Великій Володимирській улиці з'явився полк імені Богдана Хмельницького. Збиралися і члени Центральної Ради до будинку педагогічного музею. У всіх повна безпорадність. Ніхто не знає, що починати.

Тим часом Полуботківці, підтримуючи зразковий лад у місті, заховувалися пасивно. Видно вони не чекали такого несподіваного успіху.

3 Петербурга одержано по телеграфу наказ силою зліквідувати повстання. Цей наказ надіслано командуючому київським округом і Українському Генеральному Військовому Комітетові. У росіян не було надійних військ у Києві. Але їм став на допомогу Український Генеральний Військовий Комітет. Полк Богдана Хмельницького одержав наказ від вищої української інституції рушити проти полуботківців. Я бачив, як рухалися сотні Богданівського полку проти полуботківців. Неохоче виконували богданівці наказ, але виконували — співчуття було на стороні відважних полуботківців. Разом з богданівцями рушили й росіяни.

Побачивши наступаючих росіян, полуботківці почали відстрілюватись. Росіяни теж стріляли, але продовжувати наступ не рішилися. Впало кілька ранених. Перед полуботківцями з'явилися лави козаків Богданівського полку. Одночасно полуботківцям послано наказ від Українського Генерального Військового Комітету, щоби вони залишили місто і відійшли до своїх казарм.

Перед заходом сонця залишали полуботківці місто. Так само, як і ранком, йшли вони грізно, врочисто. Вони виконали наказ вищої української влади. А слідом за відійшовшою колоною росіяни чіпляли знову трикольорові прапори на державних установах.

На вимогу петербурзького уряду Український Генеральний Військовий Комітет видав наказ полуботківцям, щоб вони склали зброю і вирушили на фронт. Полуботківці по хитаннях виконали і цей наказ.

Про незадоволення угодовою політикою Центральної Ради в частинах київської залоги велика більшість членів Ради не була своєчасно поінформована. Тільки по ліквідації виступу довідалися ми, що полуботківці вимагали від президії Ради припинити угодову політику. Президія Ради нібито й погоджувалася з полуботківцями, але продовжувала переговори про угоду. Полуботківці рішили, що своїм рішучим виступом вони нададуть рішучості і Центральній Раді. Та сподіванки завели — Рада стала не по стороні повстанців. Цілком можливо, що коли б всі члени Ради, а власне найбільше радикальні, були своєчасно поінформовані про настрої полуботківців, то останні не залишилися би без політичного проводу в день виступу. На жаль дійсно революційна частина членів Ради взнала про виступ тільки 5-го липня.

Самий виступ полуботківців викликав значний відгук на периферії. До Києва «на допомогу» рушило Вільне Козацтво; до того ж готовилися й українські вояки. Швидка ліквідація виступу припинила і рух «на допомогу».

Одвертий і рішучий виступ полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же є першим масовим протестом проти угодової політики українського політичного центру. Той відгук, що викликав він по Україні, вказував, що наші революційні маси не бояться ні «самочинності», ні «безправства». Українська кров полуботківців, яка зачервоніла на Печерську, пролилася за ідею самостійної української держави. Та кров указувала шлях, який виведе нас із безправства.

Українська демократія, що гуртувалася в Центральній Раді, не звернула уваги на пересторогу. Серед широких українських мас росло незадоволення угодовою політикою. Психологічні нитки, що в'язали в одно ціле український народ, потрохи натягаються, хоч і не рвуться ще. А соціалістичні політики Ради звернули всю свою увагу на Петербург.

Революція набирала більшого й більшого розмаху. Треба було творити. Треба було будувати. Ми мали сприяючі умови, щоби творити — наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах. Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом не погані, але не було архітекторів- творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час минав; умовини змінялися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію, їх було не багато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката — Росії, яка охоче підтримувала угодовців. Останні мали ще авторитет у масах, бо «українцями стали не з березня місяця». Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку і платили інтересами цілої нації. Досить пригадати, що декількох полуботківців посадили росіяни в льохи київської цитаделі, де вони й просиділи аж до осені 1917 року. Про тих полуботківців не дуже клопоталася Центральна Рада і їм нічого не залишалося, хіба що крізь мури і грати посилати молитви до Господа, щоб він «розсудив» їх як колись благав гетьман Павло Полуботок.