"Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини" - читать интересную книгу автора (Тютюнник Юрко)

Перший Сімферопольский полк ім. гетьмана Петра Дорошенка

Трапилося так, що про початок революції довідався я в дорозі. Виконуючи службове доручення, я об'їхав околиці Сімферополя. Не доїжджаючи до міста, стрінув двох солдатів своєї роти. Солдати віддали військову пошану, а потім обидва разом гукнули:

— Пане поручнику! Царя вже нема… революція скрізь…

Обидва солдати походили з Кременчужчини. На їх вусатих обличчях виблискувало задоволення. Напевно вони думали, що й мені немалу приємність роблять звісткою про революцію. Я розпитував, як, що й від чого почалося. Солдати, один одного поправляючи, розповідали про події, що стали їм відомі за час моєї відсутности. Трохи дивно було. Ще кілька днів тому оці самі «дядьки в шинелях» намагалися говорити тільки по російськи, звали мене «ваше благородіє», щовечора виспівували «Боже царя храні», а тепер і поміж собою говорили і до мене зверталися на рідній мові і не ховалися переді мною зі своїми почуттями з приводу такого надзвичайного випадку, як «царя вже нема».

По місту були вже розліплені різні відозви, заклики, оголошення і т. іи. — продукти творчості першого періоду революції. Чільне місце займав «Пріказ № 1» петербурзької ради робітничих та солдатських депутатів. Того дня у вечері я був на спільному зібранні офіцерів залоги і делегатів од солдатів. Начальника залоги, він же командуючий охороною морського побережжя, ґен. Радовського (поляка), постановою зібрання усунули з посади, а на його місце вибрали капітана Зам'ятіна. Місце ад'ютанта при революційному начальникові залоги довелося обійняти мені. Тоді аж переведено перші вибори до «ґарнізоннаго Совєта» (залогова рада) солдатських депутатів. Я попав у товариші голови нової інстітуції. За кілька днів потому відбулося перше зібрання українців. Присутніх було не більше двохсот, майже виключно інтелігенція, більшість військових. По кількох промовах-докладах зібрання ухвалило утворити Симферопольську Українську Громаду і тут же вибрало раду громади на чолі з п. Клименком (гімназійний учитель). Я теж попав у члени ради. Всі присутні записалися членами громади. Тоді ж постановлено, поміж іншими справами, розпочати освідомлюючу роботу серед українців, що перебували у війську. Практичне переведення всіх тих справ доручено раді громади. «Освідомлювання» не було легким завданням. Як відокремиш «наших» від «чужинців»? Як поведеш працю, щоби на перших же кроках не стрінути ворожого опору з боку росіян? А головне, з чого власне розпочати роботу? І в якому напрямку проводити її? Всі ці питання ми мусили вирішати самотужки та ще до того й негайно, бо життя не чекало. Обміркувавши справу «освідомлювання» з принципового боку, рада громади доручила роботу серед війська п. Мацькові і мені. Користаючи зі свого урядового становища товариша голови залогової («общерусской») ради і з того, що остання доручила мені кермувати культурно-освітною та агітаційною справою, я виготовив відповідний звіт, в якому доводив конечність провадження дорученої мені справи на мовах, якими говорили поміж собою солдати залоги. Для того в докладі пропонувалося поділити солдатів залоги на національні секції і провадити роботу в кожній секції зокрема.

Звіт зустрінули москалі ворожо. Розпочалися гострі дебати на засіданні залогової ради. Але все ж таки звіт ухвалили, хоч і незначною більшістю. За приняттям голосували майже виключно самі «інородци». Зломлені в прінціпі, москалі погоджувалися на татарську, польську, грузинську, жидівську та инші секції, але не визнавали рації утворення української секції, бо «всє малороси прекрасно панімают русскій язик, да і лєкторов, знающих ґаліційско-українскій язик не отищеш в ґарнізонє», — говорили вони. Але й тут москалі потерпіли поразку: «інородци» визнавали таку рацію, а нас була більшість. Розіслано наказ до залоги приблизно такого змісту: «3 гідно з постановою залогової ради солдатських депутатів, пропонується командирам окремих частин залоги сьогодня о такій-то годині вислати до будинку такої- то гімназії всіх солдатів-«уроженців» губерній: Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської та Харківської. Туди ж прибути всім офіцерам, що походять із зазначених губерній. Можуть бути присутні й «уроженці» інших суміжних зі зазначеними губерній. Підписали: Начальник залоги капітан Замятін. Ад'ютант пор. Ю. Тютюнник.

Прибуло щось до семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:

— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!

Піднеслося не більше трохсот рук.

— Малороси! Піднесіть руки!

Піднесло руки коло половини присутніх.

— Хохли! Піднесіть руки!

Знов піднесла руки добра третина.

— Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки!

Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу.

Я відчитав свій звіт, уже ухвалений залоговою радою, і з'ясував, що всім присутнім прочитають кілька лекцій на різні політичні теми. Читати лекції будуть на рідній мові «оттакій, як я тепер говорю». На се, щоби ухвалити програму лекцій і встановити чергу поміж частинами, запропонував вибрати з-поміж себе депутатів по одному від роти. Вибори проведено тут же на площі. Потім говорило багато промовців, поміж ними: Мацько, Титаренко, Іванчук (старшини) і Масак та Близнюк (цивільні, члени Української Громади). Всі промовляли по-українському. Промови інтелігентів на «мужицькій» мові зробили надзвичайне вражіння на присутніх. Ніби не дихаючи, слухали «дядьки в шинелях», а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані «слава» та «гура» неслися вулицями Сімферополя. Промовці з'ясували, що «малороси» і «хохли» — це назви, якими наділили нас наші вороги, гнобителі і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і промовці, є українці, а наша батьківщина, коли була вільною, то звалася не «Малоросією», але Україною і так має знову називатися. Одному з промовців набігла думка показати синьо- жовту стрічку і запропонувати піднести руки тим, що знають значіння з'єднаних кольорів. Всього з десяток людей знали кольори національного прапора. Маси ще не знали того.

Розійшлися в темряві ночі.

Вибрані депутати назвали себе комітетом Українського Військового Клубу імені гетьмана Петра Дорошенка. Почалася робота. Та разом же почалася і боротьба з москалями. Зразу москалі гадали без великого труду зломити вплив на маси «фантазьорів», як вони спочатку звали нас. Стали відбуватися лекції по уложеній програмі. По своїй ідеї всі лекції мали підкреслити нашу національну окремішність. Яку тему не зачепив би лектор: земельне питання, війну, освіту, економічні справи і т.и. — обовязково само по собі перед аудиторією повставало питання про розбіжність, а навіть і протилежність інтересів України і Росії.

Не раз підводиться було й який-небудь бородатий козак, а часом і старшина[1], щоб зробити запитання лекторові:

— А чи не буде ота федерація відокремленням України від російської держави? Бо під час революції всі повинні єднатися, а не ріжнитися…

Уже відчувалася робота москалів. То від них пішла ідея «єдінаго революціоннаго фронта». Вона баламутила голови тим, що були найменше політично розвинуті і не мали досить природного розуму, щоби критично відноситись до теревенів язикатих московських соціялістів ріжних порід.

Звичайно лектор пояснював, що все буде залежати від бажання українського народу, який має висловитися на з'їздах. Поміж ініціаторами «освідомлювання» були люди, що з початку ж стали на позицію незалежності української держави від Росії. Революція тільки починалася, а вже відчувалося серед «дядьків у шинелях» стихійне бажання відокремитися в свої національні військові частини. Треба було бути вповні профаном, щоб не передбачити того, що коли хто-небудь стане на шляху дальшого розвитку нашого руху, то відокремлені в окремі військові частини «дядьки» докажуть, що вони вміють уживати зброю. А там, де запахне кров'ю, вже ніхто не жахатиметься зломати «єдіний революціонний фронт» і «відокремлення», хіба що наші вороги. Такою є логіка всякої боротьби. Розуміли все ми, розуміли й москалі.

На лекції приходили по черзі, кожний батальйон окремо. Щовечора охочі записувалися в члени військового клубу. А охочих було досить. Навіть ті, що з острахом поглядали на руйнацію «єдінаго революціоннаго фронта», вписувалися в члени клубу і пильно виконували всі постанови й розпорядки президії. Стихійне бажання організувати і виступати одностайно всім українцям було дужче від будь-яких страхіть «відокремлення». На перших же лекціях з ініціативи самих козаків повстало питання звести в «ротах» всіх українців в окремі чоти («взводи»). Мотивували козаки своє бажання тим, що «краще ходити в ладу на лекції. і до своєї команди будем приучуватись». Сам начальник залоги капітан Зам'ятін (москаль) був людиною безхарактерною, політично малосвідомою. Кандидатуру його на революційного начальника залоги висунула група молодих старшин, які бажали мати вільну руку для своєї політичної роботи. То був типовий представник толстовського «нєпротівлєнія злу», хоч до чого-небудь доброго теж не мав здібностей. Солдати його любили, бо він з ними був запанібрата. Але честолюбство все ж таки він мав і влади, хоч би й фіктивної, не цурався. Почалися «впливи оточення». А серед того оточення моя роль не була останньою. Швидко «ґаспадін капітан», начальник залоги столиці Криму і командуючий охороною побережжя, передав фактичне виконання всіх обов'язків ад'ютантові, а сам лише підписувався там, де йому запропонували. Президія військового клубу давала мені директиви; я «висказивал свойо мнєніє» своєму шефу, а залога одержувала потрібний наказ. Розпорядженням по залозі українці були зведені в ротах в окремі чети. Виявилося, що в полках не дуже охоче виконували накази по залозі, особливо, коли вони відносилися до українців. В залозі було більше одинацяти тисяч «уроженцев», а на перше віче прислали не більше семи тисяч. Та обов'язки слідкувати, чи виконують такі накази покладені на ад'ютанта, і я виконував їх так, щоб не було шкоди нашій організації. У половині квітня військовий клуб уже нараховував у своєму складі коло десять тисяч членів, що представляли, порівняно значну силу, бо вся залога складалася з тридцяти тисяч. Вкупі з іншими «інородцамі» ми складали більшу частину залоги. Найвищим органом військового клубу вважалося зібрання депутатів від сотень (комітет клубу). Всю практичну роботу провадила президія клубу, вибрана зібранням депутатів. Поміж старшинами і козаками панувала повна згода. Зовсім інакше було у москалів. Що дальше, то все більше ворожі ставали відносини поміж командним складом і масою. Допоміг загострити відносини і Керенський своїм приказом про окреме представництво в радах і комітетах від офіцерів і солдатів. Довір'я, що панувало в нас, особливо підкреслювалося під час виборів до різних демократичних інституцій та на з'їзди, яких досить було в перші місяці революції. Українські козаки рішуче відкидали принцип Керенського про окремі офіцерські і солдатські виборчі курії.

— Будемо вибирати людей, а не наплечники («поґони»)… Всі ми українці, а потім тільки козаки та старшини, — звичайно відповідали козаки на пропозиції провадити вибори по принципу Керенського. Психологія «ніжнєго чіна» була чужою нашому козакові вже в самому початку революції. В складі депутатів від сотень була більшість старшин; в президії був тільки один козак, та й той мав середню освіту. Зібрання депутатів постановило звести всі українські чети в один полк. Перевести в життя сю постанову було вже тяжче. Наказ по залозі, навіть у революційні часи, занадто вже кинувся в очі своєю «нєзаконностью». Хоч я і повів з сього приводу тихий наступ на свого шефа, але на цей раз нам не повелося. Москалі повели одверту боротьбу проти нас. За ними пішли поляки й жиди. Татари, грузини, білоруси та інші «інородци» організовано підтримували нас.

Незабаром стало ясним, що легальним шляхом наша організація дальше не піде. Треба було готовитися до «революції в революції»; власне треба було залишити на Божу волю «общерусскую революцію» і провадити свою національну, не звертаючи уваги на те, як відіб'ється наш рух на внутрішньому життю наших ворогів. До такого висновку і прийшла президія нашого клубу.

Отже, нібито не залишаючи проб вирішити справу легальним шляхом, ми послали Керенському довжелезну «служебну» телеграму з проханням дозволити утворити український полк. Та одночасно з тим до Києва виїхав голова клубу п. Мацько, де мав одержати відповідні розпорядження та інструкції від Центральної Ради, яка вже існувала. А я, будучи заступником п. Мацька, запровадив, поки що на папері «самочинне» зведення українців в окрему військову частину. То був своєрідний мобілізаційний план; українські чоти одного «общерусскаго» батальйону мали скласти сотню, сотні, що знаходилися в складі одного «общерусскаго» полка, зводилися в курені, а останні вже складали полк. Сотні та курені мали свою чергову лічбу. Були визначені й командири. Все, як і належиться в мобілізаційній справі, мало бути тайною. Але кожний козак і старшина повинен був знати, до якої сотні та куреня він приписаний, і так само знати своїх командирів. Одначе москалі пронюхали про наші приготовки. Знявся страшний галас. Пішли збори за зборами. Москалі закидали нам, що ми відокремлюємося, щоби не йти на фронт (тоді ще не вивітрився клич «до полной побєди!»). Ми запевняли, що як тільки сформуємо свій національний полк, то зараз же й вирушим умирати за «общеє атєчество». Та нам не вірили. І мали рацію, бо обороняти Росію, в погромі якої наша нація була зацікавлена, небагато найшлося б охочих навіть серед тих, що не хотіли «відокремлення». Там, де наші промовці перемагали, москалі зі своїми спільниками не цуралися й засобів недемократичних, як «арести по нєдоразумєнію» і т.ін. Вони навіть почали побрязкувати зброєю. Ми теж стали у відповідну позу. Російсько-польська частина залогової ради послала таємно від нас делегацію до Петербурга з проханням «ліквідіровать» нашу орґанізацію.

Зам'ятіна таки повалили. На місце його прислали з Одеси полковника Кондратьєва (москаль). 3 новим начальником залоги я не мав нічого спільного. На нових виборах до залогової ради переміг блок наших ворогів. На таврійському губерніальному з'їзді перемогли російські соціалісти- революціонери. Одне слово, ми не витримали наступу наших ворогів і повинні були зійти до ролі меньшости. В залоговій раді, в штабі залоги, в полках і ротах готовилися ліквідувати «раз'єдінітєлей, провокаторов, сепаратістов» та інших страшних людей, тобто нас. Не спали й ми. Мацько повернувся з Києва. Побув він у столиці більше тижня. Був і на Першому Українському Військовому З'їзді (5 травня), як представник нашого клубу. Мацько зробив перший звіт президії клубу, а потім у головних рисах про те ж розповів зібранню депутатів. Нас цікавив кожний факт, кожне слово, кожна думка, що походила з Києва, де повинен би бути мозок нації. Подібно до нервів, ми готові були передати в маси зарядження центру і самі прийняти участь у виконанню. Доходило до дрібниць. Питали:

— А який собою Винниченко? Петлюра? Міхновський? Ол. Степаненко?.

М. Грушевського всі вважали майже за генія. Хотілося, щоб там у Києві всі були геніями. І ми вірили, що там вони дійсно є. Але головного, якраз того, за чим їздив, не привіз Мацько. Не привіз ні директив, ні інструкцій, ні наказів. В новоутвореному Українському Генеральному Військовому Комітеті Мацькові тільки порадили: «Продовжуйте працю, як і до сього часу — організуйтеся». У Києві чи не хотіли, чи не вміли зрозуміти, що ми вже пройшли перший організаційний період, вже відокремили «наших» від «чужинців», вже знайшли себе: пройшли період, коли революційна маса сама стихійно організується і не потребує вказівок зверху; ми мусіли перейти в нову фазу боротьби за дальшу організацію, а боротьба, навіть стихійна, вимагає координації. Не знаючи ні остаточної мети, ні хоч би якогось загального плану, ми могли занадто сміливо виявити ініціативу і тим пошкодити загальній справі. Психологія революційних мас на початку боротьби є така, що вони вірять в існування загального плану. Ця доля не минула й нас. Ми вірили. Навіть у думках ми не хотіли припустити, щоби наші «національні проводирі» не мали ніякого плану. 3 того, що нас збиралися ліквідувати і що ми не мали наміру ліквідуватися, для нас було зрозумілим, що справа не обмежиться одними зборами, резолюціями, та паперовими протестами. Не виключена була збройна сутичка і, розуміється, кров. Треба було ж не спасувати на першій же репетиції. Залежало від нашої постави. До сього часу москалі уступали перед нашою рішучістю. Тактику не варто було міняти. В час, коли конечними були швидкі рішення, президія клубу сиділа над привезеними Мацьком газетами та листівками і студіювала їх, бажаючи знайти там відповідь на те, чого не привіз Мацько з Києва, бажаючи по промовах, відозвах, резолюціях і статтях, видрукуваних там, відгадати й ціль, що ставив собі київський центр, і план і тактику його. Але чим більше закопувалися ми в премудрість, яку розповідали політики в своїх промовах та резолюціях, яку викладали газетні писаки в різних партійних і непартійних органах, тим густішим туманом вкривалося те, чого ми шукали. Силою обставин ми примушені були шукати на шпальтах газет того, чого там не було, та власне й не повинно було бути. Якимсь загадковим хаосом повівало з Києва, і ніхто з нас не знав, чи той хаос є наслідком дійсного хаосу в головах керманичів політичних груп і партій, що об'єднувалися в Центральній Раді, чи може якась геніальна рука навмисне утворює той хаос, маючи на меті з хаосу витворити нові форми життя нації. Перше ми тільки умовно припускали, а в друге вірили. Поперед усього урядові заяви. Ось Союз Українських Поступовців, що взяв на себе ініціативу утворити Центральну Раду, закликає:

— Українці! Громадяни! Підпирайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні й що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо!

Отже виходило, що повинні ми підпирати той лад, що збирався ліквідувати нас. «Поступовці» збиралися йти по дороговказам, залишеним Кочубеями, Искрами, Носами. які теж дбали про свою участь у державному ладі Петра І, що був теж для свого часу «поступовим». А конференція української соціал-демократичної партії (4–5 квітня), визначаючи соціальний ідеал і нашу програму говорила:

— Конференція української соціал-демократичної партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давне домагання партії — автономію України. і дозволяє товаришам по партії піддержувати принціп федеративної будови російської демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання інших націй.

«Непохитна рішучість» наших соціяль-демократів імпонувала. Хребет партії складали товариші: Винниченко, Порш, Петлюра, Мартос — люди, що вже до революції були відомі ширшому загалові, не як «малоросси», а як українці. Ми міркували: «Ну, а що, як всі вони гуртом справді почнуть боронити «давне домагання» не тільки одними резолюціями?» Довелося би силою ламати не тільки «общерусскій» революційний фронт, а і свій таки рідний і близький. 3 наших і московських газет ми бачили, що в Києві вже розпочалася незгода поміж нашими. Про це промовляли до нас видруковані промови тих же українських соціал-демократів, вістря яких було звернене проти організації української армії. Бо й на що здалася армія автономній Україні! Проти соціал-демократів стояли: поручник Міхновський[2] та «самостійник» Ол. Степаненко. Поміркувавши довгенько над соціал- демократами, ми рішили, що «вони хитрі» — будучи правовіріними марксистами, безперечно працюють по заповіту свого апостола, що писав: «Як у приватному життю ми відрізняємо те, що думає і говорить людина, і те, що вона в дійсності уявляє і робить, так — і то навіть у більшій мірі — в історичній боротьбі ми повинні відрізняти фрази і продукти уяви партій від їх дійсного організму та їх дійсних інтересів, їх уявлення від їх реального змісту[3]». Ми прийшли до висновку, що наші соціал-демократи одне говорять, а зовсім друге роблять. «Реальний зміст» ми бачили в організації реальної сили — української армії. І нам здавалося, що ми не помиляємося. Українські соціал-демократи захопили кермуючі ролі в складі Українського Генерального Військового Комітету. А по своїй ідеї цей комітет мав стати військовим організаційним центром. Не могли ж ми припустити, що наші українські соціал-демократи боролися за місця у військовому комітеті для того, щоби дезорганізувати і провокувати українське військо. Ми ненавиділи ворогів і ідеалізували своїх. У тому не було нічого поганого. Бентежили нас тільки погляди москалів на діяльність наших чільних людей. «Кієвская Мисль», захоплюючись С. Петлюрою, писала такі речі: «В настрою з'їзду (І Український Військовий З'їзд) помітно піднесений націоналістичний підйом і перевагу радикальних мілітаристичних тенденцій, але можна сподіватися, що під умілим проводом досвідного голови С. Петлюри (відомого українського соціал-демократа) з'їзд прийме лагідніші форми на дальших засіданнях». А «Русскоє Слово» інформувало своїх читачів про те, як довго й уперто закликали з'їзд Винниченко та Петлюра не йти самочинним шляхом, а підтримувати контакт з російським Тимчасовим Правительством. І, розуміється, «Русскоє Слово» було задоволене роботою соціал- демократичних провідників і не ховалося з тим. Щоби москалі серйозно і щиро хвалили наших проводирів, ми не вірили.

— Люди добро нам роблять, а вороги хотять спровокувати нас, — гадали ми в Сімферополі. — Те, що добре для нас, не може бути добром для наших ворогів. Отже — не піддамося провокації! — рішили ми.

Установчий з'їзд партії українських соціалістів-революціонерів (4–5 квітня) вимагав у своїх постановах «широкої національно-теріторіяльної автономії України» і вважав, що найкращою формою устрою російської держави є федеративно-демократична республіка, якої установлення українська партія соціалістів-революціонерів буде домагатися на загально- російських установчих зборах». До загальноросійських установчих зборів було далеко. Ніхто не знав, коли вони відбудуться. А життя примушувало нас бути революційнішими, аніж навіть українські соціал-революціонери, котрі мали безумовно революційну назву і скрізь підкреслювали свій радикалізм. Бо утворення власної національної армії не мало місця в програмі, хоч би одної з політичних партій, що гуртувалися в Центральній Раді. Нас збиралися ліквідувати негайно, не чекаючи загальноросійських установчих зборів, а ми того не хотіли, хоч би самі установчі збори винесли таку постанову. І ми таки не допустили до ліквідації. Спільними силами Української Громади і Військового Клубу 24 травня було улаштоване Шевченківське свято в м. Сімферополі. Свято для Сімферополя випало досить таки імпозантно. Одних військових українців з нашої залоги прибуло до десяти тисяч. Наші українські чоти вперше практично були об'єднані в сотні й курені. Військо вишикувалося в каре. Цивільних українців теж прибуло кілька тисяч. Були й делєгації від українців залог м.м.: Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського Флоту. Службу Божу й панахиду відправили українські панотці з п.-о. Чорноморського Флоту з А. Левицьким на чолі. Потім хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська. Ряди струнко проходили перед президією клубу, салютуючи відповідно до муштрового статуту. Піднесення надзвичайне. Настрій зворушуючий. Новий начальник залоги полковник Кондратьєв, що прибув на свято на наше запрошення, як гість, не вдержався, щоби не сказати:

— А все таки національний принцип при комплектуванні війська велика річ. Не тільки за час революції, а навіть і за весь час війни мені не довелося бачити кращого ладу, як у вас на святі.

Та закінчилося свято тим, чого не сподівався ні полковник Кондратьєв, ні хто-небудь інший з наших ворогів. По параді перед військом виступили з привітами делегації від сусідніх організацій. Потім говорив член президії нашого клубу поручник Т. Промова останнього була і коротка і проста. Він сказав:

— Панотець читав у Євангелії — просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам. Ми шукали і знайшли себе — з'єдналися поміж собою. Просили у Керенського дозволу сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися в двері, та нам ніхто їх не відчиняє. Що маємо робити? — Панове! маємо силу. так ламаймо ж двері!!!

Громове «слава» перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдану. Коли затихло, промовець докінчив:

— Від нині ми не розійдемось. від нині ми складаємо Перший Симферопольський Полк імені гетьмана Петра Дорошенка.

Знову залунало «слава». За кілька хвилин полк маширував до касарень. Касарні були заняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор. А на дворі стояла варта, озброєна рушницями і кулеметами. В сотнях провадилося навчання і вправи.

Москалі заревли від люти. На бурхливому засіданні залогової ради винесено постанову зліквідувати нас негайно і то збройною силою. Але, як звичайно, від постанови ради до виконання не дуже мала дистанція була. До того ми також мали зброю і вміли нею володіти не гірше від наших ворогів.

До президії клубу прибув поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. Була то людина енергійна, рішуча. Як татарський патріот, він ненавидів москалів усією душею. Мав університетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер поручник Ібрагімов просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що ми вже зробили, й обіцяли свою підтримку. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося бути в складі нашої делегації, яку вислала президія клубу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини. В той же день народився в Сімферополі окремий татарський курінь. Москалі остаточно втратили голову. Жиди і поляки оголосили нейтралітет. Москалі, «счітаясь с фактом», розпочали з нами розмови, «щоби запобігти непорозумінням».

30-го травня начальник залоги полковник Кондратьєв передав до президії клубу телєграфічний наказ Керенського про переведення мене «для пользи служби» в 228-й піший запасовий полк (м. Катеринослав). Штаб одеського округу вимагав мого від'їзду з м. Сімферополя на протязі одної доби. Президія клубу не знайшла корисним входити в конфлікт з вищою військовою командою, яку ми все ж таки визнавали, хоч і «о стільки — оскільки» і корилися їй, коли те нам не шкодило. На цей раз наказ Керенського нічого не псував нам. Я вже був вибраний делегатом на ІІ Всеукраїнський Військовий З'їзд і мав од'їхати і без наказу, тільки не до Катеринослава, а до Києва.

Їдучи до Києва, я заїхав і до 228 полку. Командир полку полк. Дренфельд, довідавшись, що я українець, висловив при мені ж своє незадоволення, що «в полк прісилают беспокойний елємент, когда я і так достаточно імєю такового». Не питаючись дозволу у полковника Дренфельда (не було надії одержати), я вибрався до Києва, а йому послав рапорт про від'їзд. Після закінчення з'їзду довелося залишитися в Києві, як членові Центральної Ради. Полковник Дренфельд мене більше не бачив, хоч і мав ще деякий клопіт зі мною. Зі з'їзду я від'їхав на три дні до Сімферополя, де зробив звіт зібранню депутатів і Громади. Мене питалися:

— Чи справді провідники Центральної Ради вважають шкідливим утворити самостійну українську державу? Чи то може політична тактика примушує заховувати те до певного часу?

Я не міг дати відповіді, бо й сам не знав ще того, про що мене питалися.

Більше не довелося мені бути в Сімферополі. Майже через рік я довідався, що Симферопольський Полк імені гетьмана Петра Дорошенка не піддався москалям в час муравйовської навали і, пробиваючись до Києва, загинув у боях під Олександрівськом та Синельниковом. Цю звістку передав мені товариш по праці, старшина полку п. Шиманський.