"Україна у революційну добу. Рік 1918" - читать интересную книгу автора (Солдатенко Валерій Федорович)

І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ

Зими в Україні, як відомо, не відзначаються сталістю. Морози, правда, незмінно тріщать на свято Водохрещі. А в іншому погода мінлива, в тому числі в середньому місяці найхолоднішої пори року. Трапляються й дуже теплі дні, бува випадає й чималенько снігу, та раптом починається дощ і земля знову чорніє. Задувають й пронизливі вітри.

Те ж, що відбувалося в політичному житті на українських теренах у січні 1918 р., ніяк інакше як лютою завірюхою не назвеш. Це був місяць, коли у вирішальному двобої зійшлись непримиренні сили, полярні орієнтації, відмінні суспільно-політичні альтернативи, різні революції. Антагонізм між ними досяг апогею, шляхи до порозуміння були відрізані остаточно, місце в суспільному житті могло залишитись лише для когось одного.

То ж не дивно, що зустріч Нового року не затяглася. На традиційно особливе, визначане й шановане свято взагалі ледь зважили. Було явно не до урочистостей, тим більше — веселих пустощів.

У Бресті-Литовському, де вирішувалися воістину доленосні питання. українців зустріли насторожено, навіть із підозрою. Юридичні невизначеності щодо державного статусу Української Народної Республіки майже напевне обіцяли ускладнення, для подолання яких треба було виявити чимало політичної волі, рішучості, наполегливості.

У глухий кут зайшли стосунки з Антантою, яка будь-що прагнула зберегти бодай українську частину Східного фронту, а тому виявляла неабияку ініціативність — правда, поки що більше на рівні обіцянок, аніж реальних справ.

Українські Установчі збори — найвищий, найцінніший ідеал, до якого прагнув український політикум, з луском провалювалися — нормальні вибори заважала провести фронтова обстановка, що погіршувалася щодня й щогодини.

У Харкові й на ближчих до столиці УНР фронтах більшовики активно готувалися до скорих військових дій проти Центральної Ради, терміново мобілізовували усіх придатних до невідворотного збройного зіткнення, масштаби якого обіцяли перевершити усе, що в цьому плані трапилося в 1917 р.

Одним словом, народ, нація стояли перед неминучістю небувалих потрясінь, надскладних випробувань, майже фізично відчували наближення грізної бурі.

Доки Центральна Рада й Генеральний секретаріат вели публічну полеміку з ленінським Раднаркомом, більшовицькими ЦВК рад України й Народним секретаріатом, доводили свої права на владу в Україні, ситуація в республіці досить стрімко змінювалася. Лавиноподібне встановлення влади рад на початок 1918 р. набуло таких масштабів, так звузило територію, на яку поширювався реальний вплив Центральної Ради, що загроза здачі останніх бастіонів Української революції, в тому числі й Києва, виглядала більше ніж імовірною.

Втрачаючи ґрунт під ногами, провід УНР не обмежувався лише ідеологічними заходами, дедалі вдавався й до силових методів. Так, у ніч на 5 січня 1918 р. в Києві за наказом Генерального секретаріату гайдамацькі курені і загони вільних козаків за підтримки панцерників зненацька зайняли заводи «Арсенал», «Ауто», дротяно-цвяховий, Деміївський, снарядний, Варшавську суднобудівельну верф, механічні майстерні політехнічного інституту, університет, управління Південно-Західних залізниць та інші установи міста (загалом близько 30 пунктів). Скрізь припинялись роботи, вилучалась знайдена зброя, були заарештовані понад 200 осіб. Того самого дня солдати українізованих формувань, розгромивши Уманську раду робітничих і солдатських депутатів, убили члена ЦВК Рад України, голову місцевого комітету РСДРП(б) О. Піонтковського і голову ради більшовика І. Урбайліса. Наступної ночі в Києві була захоплена друкарня більшовицької газети «Пролетарская мысль». Подібні кроки здійснювались і надалі.

На початок січня 1918 р. обставини зумовили і зміну тактики Раднаркому, який, з одного боку, не домігся в ході грудневих переговорів, щоб Центральна Рада змінила ставлення до радянської Росії, а з іншого, завдаючи рішучого збройного удару по каледінщині, міг тепер використати частину свого потенціалу і проти іншого суперника в боротьбі за владу на Півдні — Української Ради.

На той час прибічники радянської влади домоглися серйозних зрушень на свою користь у багатьох регіонах України, одержали ряд військових перемог на південному від Харкова напрямі. В загальний успіх цих сил значний внесок зробили повстання, що вибухали в тому чи іншому населеному пункті з наближенням радянських військ. Нерідко прихильники Центральної Ради залишали міста ще до підходу регулярних військ, після збройних зіткнень з повсталими.

Тому на початку січня 1918 р. з військово-політичних міркувань і було ухвалене рішення про наступ проти головних сил Центральної Ради з Харкова на Полтаву — Київ. Окрім того, в штабі Головнокомандуючого по боротьбі з контрреволюцією на Півдні країни В.Антонова-Овсієнка стало відомо про наміри Центральної Ради завдати збройного удару через Полтаву в напрямі Харкова — Лозової[1].

Ще 15 грудня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату було ухвалено організувати генеральний штаб (Особливий штаб з оборони України) у складі М. Порша^{1}, С. Петлюри^{2}, В. Єщенка[2] для оперативного керівництва збройними силами, перед якими висувалось завдання: «Взяти Харків — оплот більшовизму на Україні»[3].

Крім створюваних частин Червоного козацтва, червоногвардійських загонів, передбачалось, що у наступі проти Центральної Ради братимуть участь і сформовані з революційних частин фронту армії, які підійдуть до Києва з заходу і північного заходу, відріжуть місто зі сходу. Було досягнуто домовленості з представниками київських більшовиків, які прибули до Харкова, щоб у вирішальний момент, коли радянські війська наблизяться до Києва, закликати трудящих міста до повстання проти Ради.

Реалізувати накреслений план у всіх його складових частинах не вдалося. Похід на Полтаву — Київ, а також з району Брянська на Київ здійснювався легко, майже без опору збройних сил Центральної Ради[4].

Чисельної переваги радянські війська над збройними силами Центральної Ради не мали. Це стосується співвідношення сил і в окремих пунктах (наприклад, під Полтавою воно було 1:2,5 на користь Ради), і загалом по республіці. Найвища цифра, яка наводиться історіографами для кількісної характеристики збройних сил, що наступали на Київ, ніколи не перевищувала З0 тис.[5]

Означене число — реалістичне, документально підтверджене, однак вимагає й певних пояснень, врахування достатньо істотних моментів. Адже дві третини військових частин з Радянської Росії брали в той час участь у боротьбі проти каледінців, а якась частина з решти 12 тис, що була спрямована на південь, «застрягла» у ряді пунктів (що цілком природно) під час просування територією України. Так, достеменно відомо, що зведений загін М. Муравйова, сформований з червоногвардійців Харкова, двох сотень червоних козаків В.Примакова і бронепоїзда, налічував лише 700 чоловік. Зведений загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П. Єгорова складався з 1200 бійців (найчисельнішою формацією виявилися донецькі червоногвардійці, якими керував Д.Жлоба)[6]. Поповнені полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С.Козюри, ці два загони з'єдналися в одну колону в Полтаві й рушили 10 січня на Київ.

Об'єктивні дослідники давно відмовилися від твердження, що процес творення української державності був перерваний агресією численних армій Радянської Росії. Так, І. Лисяк-Рудницький зазначає: «…Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про «безчисленні полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917–18 та 1918–19) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здібна поширюватися на ті країни, що їхнє власне безголів'я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініатюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограда, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонна Україна з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна кон'юнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже, причини невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства на Україні»[7].

До останнього, цілком слушного зауваження, слід додати, що навколо сил Центральної Ради в кінці 1917 р. — на початку 1918 р. створювався своєрідний вакуум, вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку мас, а здеморалізовані військові частини хутко розбігалися, частіше за все ще до прямих збройних зіткнень з радянськими військами.

Думається, що близьким до дійсності, а можливо й найточнішим, є аналіз співвідношення військових сил, що його дає Д. Дорошенко: «З північного сходу рухалися 12-тисячні більшовицькі сили на чолі з талановитим командувачем Володимиром Антоновим-Овсієнком і його кривавим помічником Михайлом Муравйовим. Проти них український військовий міністр Симон Петлюра мав розкиданих по різних місцях 15 тис. вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», Січових стрільців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної лави»[8].

З цими даними майже збігаються оцінки В. Антонова-Овсієнка, котрий вважав, що під час радянського наступу на Київ на боці Центральної Ради перебували 12–20 тис. вояків[9]. Він, судячи з усього, не довіряє даним розвідки ревштабу Ставки, згідно з якими Рада стягнула до Києва на початок січня до 100 тис. військових[10]. В. Антонов-Овсієнко перелічує такі частини, що були на її боці: кінний полк «Захистя», складений з воїнів Київського гусарського, 10-го, Інгерманландського й Кірасирського полків, Віленського, Чугуївського і Київського військових училищ (800 шабель, 100 кулеметів, 23 гармати, 2 панцерники) — спішених 1800 багнетів; 1-й Богданівський полк (500 багнетів, 40 кулеметів); Шевченківський полк (800 багнетів, 30 кулеметів); Богунський полк (600 багнетів, З0 кулеметів); Дорошенківський полк (800 багнетів, кулемети); Чорноморський курінь (800 багнетів і кулемети); загони вільних козаків (20 сотень по 60 козаків у кожній); чехословацький полк (склад невідомий); два полки чорних і червоних гайдамаків[11].

Хоча Центральна Рада до останнього моменту сподівалася, що їй прийдуть на допомогу українізовані частини з фронту (надходили повідомлення про українізацію 9-ї, 12-ї, 31-ї дивізій, різних частин 17-го, 21-го та 24-го корпусів)[12], та вони, за рідкісним винятком, не справдилися.

Показовими щодо цього були події в 36-му пішому Орловському полку 10-го корпусу 9-ї армії Румунського фронту (Буковина, район міст Сучава — Серет). Після українізації він двома ешелонами прибув на початку січня 1918 р. до Кременчука, вибивши нечисленний і погано організований червоногвардійський загін. Та якостей українських вояків, що танули буквально погодинно, не вистачило на скільки-небудь серйозний опір численнішим загонам, що відразу ж розпочали наступ з Полтави.

Інші частини 10-го корпусу, що були ще менш дисциплінованими, розклалися вже по дорозі й розійшлися по домівках, зірвавши виконання наказів командування[13].

Траплялися і випадки, коли частини вантажилися у вагони як бойові одиниці, а після відправлення з фронту припиняли своє існування як такі. Це відбувалося миттєво, вибухово, з одного боку, засвідчуючи прагнення солдатів швидше дістатися додому, а з іншого, доводячи відсутність глибоких політичних переконань і марність кількамісячної роботи з українізації війська. Саме така доля спіткала український курінь, що його було сформовано на базі штурмового батальйону 102-ї пішої дивізії 39-го армійського корпусу Особливої армії Південно-Західного фронту[14].

Дедалі більше усвідомлюючи брак військових сил, керівники Центральної Ради уважніше почали ставитись до «Вільного козацтва». Його загони все активніше формувалися у містах. У Києві цю справу енергійно вів інженер М. Ковенко^{3}, залучаючи до загонів добровольців робітничу молодь. На початку грудня С. Петлюра, за погодженням з радою «Вільного козацтва», наказав провести мобілізацію вільних козаків для створення залог у містах і на найважливіших залізничних станціях.

17 грудня в Києві на Софійській площі відбувся парад «Вільного козацтва», в якому брали участь 16 куренів: 3 Подольських, по 2 — Шулявських, Лук'янівських і Святошинських, а також курені — Байківський, Деміївський, Печерський, Арсенальний, заводу Гретера і Криванека, вокзалів Київ-І і Київ-ІІ[15].

Проте в організації «Вільного козацтва» було більше недоліків, ніж плідної, цілеспрямованої роботи. Промовистим є факт, про який згадує черкаський полковий отаман «Вільного козацтва» Я. Водяний. Сам отаман «Вільного козацтва» П. Скоропадський у грудні 1917 р. «признався мені щиро, що він до цього часу не цікавився тою справою, не зважаючи на те, що зістав вибраний отаманом "Вільного козацтва", а тепер, коли побачив цілковиту деморалізацію фронту, якій почали вже піддаватися й українізовані частини, він хотів би ближче ознайомитися з системою організації "Вільного козацтва" та цілком віддатися його справі»[16].

Нарешті, на початку січня 1918 р., Генеральний секретаріат ухвалив передати «Вільне козацтво» під керівництво секретарства військових справ і створити Вільне реєстрове козацтво на державному утриманні. Кожен повіт мав призначити дві сотні — кінну і пішу, які б боролися з заколотами й анархією[17].

Правда, ця інформація розходиться з даними, які наводяться в двохтомнику «Історія українського козацтва», де, власне, з використанням здебільшого тих же, що й у даній книзі джерел, говориться про «участь вільно козачих» загонів зимою 1917–1918 рр. у боротьбі з більшовицькою агресією по всій території України»[18]. Вочевидь, тут необхідні додаткові зусилля, передусім на регіонально-краєзнавчому зрізі та ставлення до «Вільного козацтва» як до специфічної формації, здатної на, умовно говорячи, «пульсуюче» функціонування — то швидке збільшення рядів, то «замирання» на якийсь час. Звісно, останнє зумовлювалось конкретно-історичними обставинами, що, своєю чергою, вимагає й граничної чіткості у кваліфікації існування феномена, коли узагальнення за більш-менш тривалий період просто неможливі.

Але й на даному напрямі не вдалося досягти скільки-небудь відчутних зрушень. Так, опинившись на середину січня 1918 р. у становищі «генерала без армії», П. Скоропадський відбув спочатку до Білої Церкви, а потім на Звенигородщину, де намагався зібрати вільних козаків для боротьби з більшовиками, але не зміг нічого вдіяти й ні з чим повернувся до Києва.

Сподівання Центральної Ради великою мірою пов'язувались з Українським гайдамацьким кошем Слобідської України, що складався з двох куренів — «червоних» і «чорних» гайдамаків. У першому переважали солдати-фронтовики, а до другого входили учні юнацької, тобто офіцерської, школи. Всього кіш налічував близько 300 вояків, дещо збільшившись згодом за рахунок добровольців. Отаманом коша був призначений колишній генеральний секретар військових справ С. Петлюра. (Цікаві деталі, пов’язані з формуванням гайдамацького коша Слобідської України, які істотно коригують загальноприйняті уяви, використано в новітній монографії про С.Петлюру[19]. До аналізу залучено, зокрема, інформаційно сенсаційні, однак дуже правдоподібні аргументи М.Чеботаріва[20]). До коша була додана 1-а сотня галицьких Січових стрільців, якою командував Р. Сушко, у складі майже 200 чоловік.

Січові стрільці складали частину Галицько-Буковинського куреня, що формувався з полонених галичан і біженців починаючи з кінця 1917 р. Курінь очолював Є. Коновалець, а начальником штабу призначили А. Мельника. Крім згаданої сотні, існували Друга (командир — І. Чмола), а також резервна сотня, сотні кулеметників і гарматників — разом близько 500 чоловік.

Звісно, з такими незначними і не вельми боєспроможними силами С. Петлюра не міг нічого вдіяти на Лівобережжі, яке йому було наказано боронити від більшовиків (єдине, що здійснили Січові стрільці, так це роззброїли Наливайківський полк у Броварах (1200 чоловік), який перейшов на бік більшовиків і загрожував ударити по Центральній Раді з тилу[21]), і з початком повстання 15 січня 1918 р. був відкликаний до Києва.

У Києві під час січневого повстання вірними Центральній Раді залишалися Гайдамацький кіш Слобідської України, загін вільних козаків, дві сотні Січових стрільців, невеликі групи козаків з колишніх Богданівського, Полуботківського, ім. Богуна (Георгіївського) полків, відділ матросів Чорноморського флоту. Під час вирішальних подій із Західного фронту прибув полк ім. К. Гордієнка (300 чоловік).

П. Христюк наводить дані, що українським військам у січневих подіях допомагали сотня польських легіонерів та невеликі грузинські загони[22].

Наявність такого обмеженого військового контингенту робила дуже проблематичною подальшу долю і Центральної Ради, і тієї державності, яку вона уособлювала. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко присвятив з'ясуванню суті цього феномена чимало сторінок у книзі «Відродження нації» і дійшов невтішних для себе висновків: «…Це була війна впливом. Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпорядитися по волі керуючого центра, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало те військо.

Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли…

Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по руськи, а тільки по українськи, які, значить, були не лотишами й не руськими, а своїми, українцями. З якою зневагою, люттю, з яким мстливим глумом вони говорили про Центральну Раду, Генеральних секретарів, про їхню політику»[23].

Думається, що цитування твору В. Винниченка у даному разі зовсім не надмірні: яскрава, талановита особистість, він, до того ж, очевидно, володів і талантом передбачення. І начебто спеціально для нащадків, які будуть спекулювати на суб'єктивному тлумаченні подій тих непростих днів, зазначав: «Коли аналізуєш тепер усі події, які тим бурхливим, болючим віхором проносились крізь історію українського відродження, то перш усього задаєш собі питання: як же сталось, що ті маси, які так гаряче, так віддано піддержували і боронили українську владу, які так горіли національним чуттям і виявляли таку міць національної самосвідомості, як воно так сталось, що вони раптом відвернулись від нас, покинули й навіть повстали проти своєї влади?

Ми тоді, коли прихильність мас до нас гасла й помирала, пояснювали це більшовизмом. Більшовики, мовляв, здеморалізували солдатські маси, загітували їх, оббрехали українську владу перед ними, розпалили своєю демагогією їхні темні інстинкти, потягли за собою безсовісними, безоглядними обіцяннями всяких нездійснимих благ, — от маси і пішли за ними. А ми, мовляв, чесно поводились, ми не обіцяли того, що неможливо, ми дбали про організацію життя, ладу, порядку, ми не хотіли руйнувати господарських сил країни, ми кликали маси до дисципліни духа, до роботи, а це здеморалізованим масам не подобалось і вони через те відвернулись од нас.

Так ми тоді роз'ясняли сітуацію. Так, мабуть, будуть роз'яснять її українські історики. Але таке роз'яснення буде або нещире, або наївне, як воно було й у нас.

Так пояснялось й пояснятиметься особливо ще й для того, щоб виправдати наші маси, щоб довести, що вони таки мали національну свідомість, а що їх тільки збаламутили вороги українства, й через те вони так схибнули під той час.

Так само вороги українського відродження будуть посилатися на цей момент і доводити, що ніякої національної свідомості у мас не було, бо отже вони повстали ж самі проти української влади.

І те й друге пояснення — не вірне. Вся причина в тому, що українська влада, що вся керуюча, партійна українська демократія розійшлася з своїми масами, що вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична»[24].

Багато активних учасників подій, відомих, визнаних учених убачають головну причину фактичного провалу українського військового будівництва в некомпетентності ключових фігур тогочасного українського руху. Так, зокрема, вважають Д. Дорошенко і П. Христюк. «Немає сумніву, — пише останній, що коли б у влади стояли більш енергійні, більш живі та чулі і більш здатні до творчої революційно-державної роботи політичні діячі, можна було б зробити далеко більше, ніж було зроблено в той час. Особливо кидалась в вічі безрезультатність роботи таких важних в той час відомств, як внутрішні та військові справи. В результаті великих змагань української демократії, справлених на українізацію війська, Генеральне Секретарство військових справ під проводом соціал-демократів Петлюри і Порша зуміло зробити тільки одно: повернути цю велику справу в трагікомічний фарс, з бучними парадами, ріжнокольоровими шпиками на козацьких шапках і "власними франтами" без власного війська. Замість серйозної, розумної, впертої роботи по організації української справді демократичної селянсько-робітничої армії, яка б одчувала свою одмінність від старої армії і знала б своє призначення, відбувалась більш бутафорна українізація армії. Через це, коли діло дійшло до того, щоб пустити в діло українську армію, то її не було»[25].

Ще з більшою категоричністю ця думка обстоюється у публікаціях П. Мірчука[26], який особливо дорікає В. Винниченку й М. Поршу (останній у другій половині грудня замінив на посаді Генерального секретаря військових справ С. Петлюру) за те, що з ініціативи українських соціал-демократів Центральна Рада видала 3 січня 1918 р. закон про демобілізацію армії і створення замість регулярних збройних сил «народної міліції».

Навряд чи варто так однобічно оцінювати ці рішення, оскільки головною їхньою метою був не розклад, розпуск боєздатних частин (їх уже не існувало, а ті, що вважались за такі, надзвичайно швидко деградували), а спроба за допомогою політичного маневрування завоювати прихильність українських вояків, залучити їх на добровільній основі до збройної боротьби.

Є в історіографії й думки, що заперечують наведені підходи. Так, О. Брик вважає безпідставними твердження, що невеликі сили армії УНР зумовлювались пацифістськими поглядами соціалістів (В. Винниченко) або загальною м'якістю і нерішучістю більшості членів уряду, які побоювались проведення примусової мобілізації. На його думку, «величезна більшість українського народу (а ним було національно несвідоме селянство) була проти відновлення української державності»[27].

Очевидно, відкидати жодне з наведених пояснень-міркувань не варто, оскільки в кожному з них є частка істини, а в сумі вони здатні дати більш-менш повну відповідь на порушене питання. Хіба що можна зауважити на додаток таке.

Протягом листопада — грудня 1917 р. з багатьох причин (частково про це йшлося у попередній книзі: орієнтація на мирний шлях розвитку революційних процесів, безпідставні розрахунки на те, що Центральну Раду можна переобрати «законним» шляхом на з'їзді рад, відсутність великих збройних сил, тактика оборони щодо збройних виступів гайдамаків, спроби РНК уладнати конфлікт з Радою через мирні переговори тощо) більшовики, революційні сили практично не здійснювали активних збройних акцій проти українізованих частин. І це кінець-кінцем об'єктивно мало своїм наслідком те, що в особі червоногвардійців, революційних солдатів рядові учасники військових формувань Центральної Ради не вбачали запеклих ворогів, які здійснювали агресію проти України. Якщо слушним є судження соціологів про те, що як політичні сили, так і люди переважно консолідуються не за принципом «за», а за принципом «проти», то його яскравою історичною ілюстрацією можуть бути розглядувані події.

Хоч би як там було, сам собою напрошується висновок, що Центральна Рада, обираючи лінію поведінки на кінець 1917 р. — початок 1918 р., без сумніву, розраховувала на широку підтримку мас, на великий військовий потенціал, що був у її розпорядженні. Проте цей потенціал надзвичайно швидко розтанув, і вже січні 1918 р. Центральна Рада виявилась нездатною до скільки-небудь серйозного опору навіть дуже обмеженим силам радянських військ.

Мабуть усвідомлення браку необхідного військового потенціалу, тверезі оцінки нестримного процесу поширення радянської влади приходили до лідерів Української Народної Республіки все ж недостатньо оперативно. Інакше просто нелегко пояснити, чому, досить часто вдаючись у грудні 1917 р. — січні 1918 р. до самостійницьких гасел на засіданнях Центральної Ради, в різного роду пропагандистських акціях, провід УНР не поспішав з оформленням відповідного державного акту.

Центральна Рада, Генеральний секретаріат поводилися так, начебто перебували в стабільній ситуації, мали значний запас часу, щоб розважливо і якомога солідніше підійти до важливої, відповідальної справи. Вони вважали, що найбільшого ефекту буде досягнуто, коли самостійність України оголосять Українські Установчі збори. Їх скликання було призначено на 9 січня 1918 р.

Те ж, що навіть провести вибори у більшості регіонів уже буде неможливо, принаймні — вкрай проблематично, до уваги бралося мало. Не дуже враховувалося й те, чи вдасться скликати депутатів у такій кількості, щоб забезпечити кворум.

Створюється враження, що захоплена автономістською інерцією, Центральна Рада не лише не прагнула якнайшвидше відособити УНР від радянської Росії, а й остерігалась навіть опосередковано бути причетною до рішучого кроку через оперативне скликання Установчих зборів. В результаті сталося те, що не раз виявлялося в поведінці Української Ради: ситуація цілком визріла, а ті, від кого залежало остаточне рішення, все ще продовжували вагатися.

Тоді на перший план вийшла група зовнішньополітичних чинників[28]. Справа в тому, що статус УНР за Третім Універсалом (як автономної частини неіснуючої федерації) відразу ж виявився завузьким, не відповідним потребам ведення республікою зовнішньополітичної діяльності, яка об'єктивно детермінувалася тогочасними геополітичними процесами.

Провідні держави світу на кінець 1917 р. перебували у стані війни, й більшовицька революція стала подією, що знаменувала собою значний поворот у ній. Радянська влада запропонувала негайно припинити війну й укласти загальнодемократичний мир. На цю ініціативу відгукнулись лише країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія). Після оперативного укладення перемир'я на фронтах у грудні 1917 р., в Бресті-Литовському розпочалася мирна конференція з метою підготовки мирного договору.

Такий розвиток подій не входив до планів країн Антанти і США. З одного боку, вони сподівалися на швидкий крах радянської влади, прихід до правління в Росії сил, які б виявились вірними союзницьким зобов'язанням і відновили воєнні дії. І один з напрямів дипломатичної діяльності був розрахований саме на подібний результат.

З іншого боку, було б легковажним виключати інші варіанти розвитку подій у Росії. І західні дипломати почали гарячково шукати на території колишньої східної імперії сили, які хоча б частково могли утримувати фронт проти Центральних держав. Серед таких сил була й Центральна Рада.

Країни Антанти виявляли інтерес до України ще до краху Тимчасового уряду й активно зондували ґрунт на випадок розпаду імперії. Коли ж відбулося проголошення УНР і почалося її дистанціювання від радянської влади, радянської Росії, дипломатичні зусилля західних країн дуже швидко набули масштабного характеру. Щоправда, західні партнери не могли знати що УНР на той час не диспонувала скільки-небудь масштабними і надійними військовими силами для ведення бойових дій, і результат їх дипломатичних зусиль мав би, в кращому разі, морально-політичний, однак ніяк не воєнний ефект.

На початку грудня 1917 р. до Києва зі Ставки переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Обіцяючи керівникам УНР величезну фінансову, матеріальну, військову допомогу, уряди Англії та Франції вдалися до досить ефектних „заохочувальних” заходів: до Києва були направлені офіціальні посли (представники при уряді) — Піктон Багге та генерал Жорж Табуї з відповідними вірчими грамотами, нотами, з проведенням відповідних урочистих церемоній тощо[29].

Відсутність державного суверенітету України (в усякому разі, його проблематичність згідно з ІІІ Універсалом) не надто непокоїла країни Антанти. Та й керівництво Центральної Ради, Генерального секретаріату, передусім В.Винниченко, О.Шульгин, С.Петлюра до певного часу активно підтримували контакти з іноземними емісарами, стимулювали їх активність.

Хоч як намагались антантівські кола схилити на свій бік УНР (чим, дійсно, зробили вагомий внесок у вироблення самостійницької позиції), всупереч їм діяли інші чинники. Й останні виявились потужнішими. Сталося так, що з перших днів свого існування Українська Народна Республіка потрапила в епіцентр світової політики, стала одним з найпритягальніших об’єктів міжнародної дипломатії. Підвищений інтерес до України поспішили виявити не лише країни Антанти, а й Четверного союзу. Розпочавши переговори в Бресті з радянською Росією, Німеччина й Австро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій в національних регіонах свого партнера. Протидія встановленню там влади рад, факти конфронтації з петроградським урядом послужили підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи російської делегації, змусити її згодитися представляти не країну в колишніх імперських рамках, а виключивши з неї Польщу, Україну, Білорусію і Прибалтику. Почасти це випливало з давніх стратегічних задумів, з якими Німеччина та Австро-Угорщина розв’язували світову війну, почасти з оцінки ситуації в Росії, яка уявлялася критичною, сприятливою для тиску на РНК. Однак представники радянської Росії на переговорах, рахуючись з реальним фактом відроджуваної польської державності, згоджувалися на вилучення з-під свого впливу і, відповідно, меж відстоюваних інтересів лише однієї Польщі[30].

Тоді країни центральноєвропейських держав звернулися безпосередньо до керівництва нових національно-державних і територіально-адміністративних утворень на теренах Росії, в тому числі й УНР, з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції. Центральна Рада і Генеральний секретаріат на той час не раз уже заявляли про намір брати самостійну участь в міжнародному житті, а не через посередництво радянської Росії, начебто сигналізували тим самим про готовність взяти участь і в мирній конференції[31]. Вони позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста, і схваленням укладеного 28 листопада у Фокшанах перемир’я між командуванням Румунського фронту та урядом Румунії з німецько-австрійським блоком[32] (акція була узгоджена з країнами Антанти). Та все ж остаточне рішення далося непросто. Зокрема, багатьма українськими політиками уже усвідомлювалося, що для повноцінної участі в переговорах треба мати не лише формальну. а й юридичну державну самостійність. Незборима ж інерція політичного мислення, незнищенна віра в федералістичні ідеали не дозволяли зважитися на оперативний рішучий крок. Теплилась надія й на замирення з більшовиками, з РНК — адже двостороння дипломатична активність не знижувалася. Водночас немало бентежило те, що центральноєвропейські держави також добре розуміли складність ситуації і з перших же контактів почали тиснути на Київ, щоб він уконституював самостійність УНР. Спочатку це викликало опір частини українського проводу. Так, на засіданні Генерального секретаріату 26 грудня 1917 р. О.Шульгин^{4} говорив, що „незалежність нам підсовують німці і тому її не треба оповіщати”, пропонував „помиритися з більшовиками”[33]. А прибічникам негайного оголошення самостійності генеральний секретар відповідав: „…Німці признають незалежність України, але за це виторгують собі всі економічні впливи. З німецького боку насувається на нас велика небезпека. Треба спертися на всі живі сили Росії — нові республіки. Самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить. А одночасно прийдеться вести дужчу війну з Росією; в цій війні треба буде опертися на Германію, на її військову силу, а в результаті Україна буде окупірована Германією…”[34].

Отже, принаймні, частина лідерів Української революції, а серед них і Голова Генерального секретаріату — В.Винниченко та й певною мірою Голова Центральної Ради М.Грушевський бачили реальну перспективу, яка чекала народ, націю, республіку. І якщо робили відповідальний вибір, то це зовсім не означає, що вони були впевнені у правильності здійснюваних кроків. Однак альтернативи не знаходили, чи не могли її реалізувати.

Неважко було передбачити, що можливості для маневрів на переговорах у делегації УНР буде небагато. Та й відповідних потребам моменту кандидатів до делегації в силу природних причин (повної відсутності дипломатів бодай з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. Тому на переговори було відправлено здебільшого дуже молодих людей: В.Голубовичу (голові делегації) було 32 роки, М.Левитському^{5} — 37, М.Любинському — 26, М.Полозу^{6} (Полозову) — 27, Є.Севрюку^{7} — 24 роки. Не дивно, що, попри всі їх потенційні особисті якості, на момент Брестської конференції, вони об’єктивно були малопідготовленими до прямого зіткнення, жорстокого протиборства з грандами європейської дипломатії. Певною мірою це компенсувалося тим, що членів делегації двічі консультував М.Грушевський, який як вчений не лише досить чітко науково прогнозував поведінку всіх суб’єктів переговорного процесу, але й найбільш ґрунтовно й тонко розумівся на суто українських проблемах, національних інтуїціях, ймовірних шляхах їх реалізації.

З першого ж дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Якщо Л.Троцький відразу ж, 28 грудня 1917 р., заявив, що російське представництво „не бачить жодної перешкоди до участі української делегації” в мирних переговорах[35], то західні дипломати розпочали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва — чи вона самостійна делегація, чи складова радянської[36]. Однак, коли Л.Троцький дізнався, що поза офіційними засіданнями відбуваються таємні контакти українців з німцями та австрійцями, він вдарив на сполох і почав інтенсивні консультації по прямому дроту з Петроградом щодо необхідності кореляції ним же офіційно заявленої позиції. Об’єктивно цього вимагало і рішення Народного Секретаріату УСРР про направлення до Бреста Ю.Медведєва, В.Затонського і В.Шахрая, які мали представляти Україну на переговорах у складі єдиної російської делегації. Оскільки ж Л.Троцький у притаманній його натурі схильності до інтриганства вів власну гру, по суті ігноруючи урядові інструкції, В.Ленін і Й.Сталін викликали його до Петрограда. Заява Л.Троцького про бажання влаштувати паузу у роботі конференції була охоче підтримана представниками інших делегацій — у всіх на той час нагромадилось немало питань для погодження із власними урядами.

В особливій нагоді перерва стала і українській делегації. Справа в тому, що в процесі переговорів дедалі жорсткіше виявлялася, так би мовити. „протокольна” позиція країн Четверного союзу: вони не згоджувались укладати договір з утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи — ввійде чи не ввійде до неіснуючої на той момент федерації, або ж досягне самостійності тощо. І це не було лише дотриманням формального боку справи, традицій міжнародного життя. Німеччина й Австро-Угорщина поводилися дуже прагматично: вони намагалися створити найсприятливіші умови для досягнення власних інтересів, передусім матеріальних, на „законних підставах”. Дивилися вони й у майбутнє, прагнучи забезпечити наперед вигоди свого міжнародного становища в повоєнній розстановці сил в Європі.

Досвідчені дипломати в даному разі відкидали специфічний для міжнародного діалогу стиль і вимагали розв’язати питання про самостійність України. Так, німецький генерал М.Гофман „казав українським делегатам, що коли вони хочуть мати формальне право заключити мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки”[37].

Не випадково, між доповіддю делегації в Малій Раді і остаточним рішенням про необхідність Четвертого Універсалу був прямий логічний зв’язок (хоч і вичерпувати проблему державницького статусу України на підставі дії лише одного чинника не варто — вона була значно багатоаспектнішою і складнішою[38]). В тому ж ключі — нагальної потреби вести незалежну, самостійну зовнішню політику — витримана й „Відозва Генерального секретаріату до народу України про мирні переговори” від 8 січня 1918 р.[39] Завданням негайного укладення мирного договору як першочерговим аргументом мотивував необхідність ухвалення Універсалу і Голова Центральної Ради М.Грушевський, коли представляв документ Малій Раді 11 січня 1918 р.[40]

Синтетичним відбиттям позиції переважної більшості лідерів Української революції, очевидно, може бути формула, запропонована М. Грушевським: зваживши на оцінку всіх вищевикладених факторів, слід було остаточно порвати з позиціями Третього Універсалу, треба було «рішучо відтяти всякі двозначности й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на прінціпі повної самостійності Української республіки»[41].

Завершальну фазу процесу зміни курсу, принаймні, його ідеологічного усвідомлення М. Грушевський змалював так: «Серед безконечних фракційних і партійних нарад, що в трівожній атмосфері обложеного Київа, в смертельнім страху за будуччину української державности днями й ночами йшли в будинку Центр. Ради всю першу половину січня с. р., кінець-кінцем більшість Ц. Р. висловилась за політику рішучу, а против тактики уступок большевизмови й порозуміння з ним. У день 9 січня, призначений для українських установчих зборів, рішено було універсалом Ц. Ради проголосити Українську Республіку державою самостійною й незалежною, щоб мати вповні вільну руку в уладженню своїх міжнародніх і внутрішніх відносин, щоб відібрати грунт від усяких мішань у внутрішні справи України як одної, мовляв, з частин будучої росийської федерації, та поставити боротьбу з совітом народніх комісарів, большовицькими бандами на справжній грунт — війни Великоросії на знищеннє України і повстання против української держави, а не політичної боротьби, під гасло котрої ховались усякі нейтралісти.

Се мало справді велике не тільки принціпіальне, а й чисто практичне значеннє. В принціпі українські фракції й партії признавали далі федерацію найбільш користною формою державного життя в будущині. Але в даний момент, коли всякі неприхильні або й просто ворожі українству елементи й сили, всякі оборонці єдности і неподільности Росийської держави, перекрашуючись в захистний колір федералізму, чіпались федералізму тільки для того, щоб гальмувати далі свобідний розвій українського державного й економичного будівництва спадщиною Росийської імперії, орієнтованєм на єдність її — чи то буде єдність росийської революції, чи єдність росийської мануфактури, як влучно характеризував се оден оратор з Ц. Ради, — було очевидно, що в інтересах успішної охорони свобідного будівництва України вона мусить стати твердо на ґрунті незалежносте і самостійности…

Фактично вона вже й стала такою, коли на місце розбитої большовиками Росийської держави не організувалось федеративної спілки. Се було зазначено на закінченню VIII сесії Ц. Р. і признано представниками Центральних держав і навіть представниками совіту нар. ком. на конфереції в Берестю З0 с. с. грудня. Але потрібувалось і формальне проголошеннє та правне ствердження й оформленнє сього факту, і се було й дано четвертим універсалом, принціпіально рішеним 9 січня»[42].

Варто зауважити, що хоча документ було позначено 9 січня 1918 р. — днем, коли планувалося відкрити Українські Установчі збори і днем «принціпіальної ухвали сього важного акту»[43], суперечки й редакційна робота тривали до 11 січня, а проголосовано і затверджено Універсал було в ніч на 12 січня 1918 р.

Звертаючись до народу України, Центральна Рада заявляла: «Твоєю силою, волею, словом утворилась на землі українській вільна Народна Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх — борців за вольності і права трудящих.

Але в тяжку годину відродилась воля України. Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність. Фабрики товарів не виробляють. Заводи спиняються. Залізниці розхитані. Гроші в ціні падають. Хліба зменшується. Насуває голод. По краю розплодились юрби грабіжників і злодіїв, особливо коли з фронту посунуло військо, зчинивши криваву різню, заколот і руїну на нашій землі.

Через усе це не могли відбутися вибори в Українські Установчі збори в приписаний нашим попереднім Універсалом час, і ці Збори, призначені на нинішній день, не могли зібратись, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революційну владу над Україною, уставити лад у Народній Республіці нашій і організувати нове правительство»[44].

Далі в Універсалі йшлося про оголошення петроградським урядом (РНК) війни Україні, «щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть», і про вирядження російських військ для пограбунку хліба і вивезення його до Росії.

Українська Центральна Рада запевняла, що вона вжила всіх заходів, аби не допуститися братовбивчої війни двох сусідніх народів, але РНК не пішов назустріч.

Крім того, твердив Універсал, уряд Народних Комісарів почав зволікати з укладенням миру й закликав до нової війни, називаючи її «священною».

«Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і солдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру, і мир демократичний повинен бути якнайшвидше».

Але для того, щоб ні руське «правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, а для того, щоб вести свій край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України:

Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки.

Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народних Міністрів»[45].

Перехід лідерів Української революції на самостійницьку позицію дався справді нелегко, не без боротьби і вагань. Навіть М. Грушевський вдається тут до спеціального роз'яснення: «Серед самих українців знайшлись групи, настільки захоплені росийською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії або до традиційного федеративного гасла, що не згоджувались на самостійність навіть як на форму, переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про групи неукраїнські: українців, які відірвались від української стихії й уважали себе «русскими», великоросів захожих і навіть євреїв, які також не вміли відразу стати на грунт реальних інтересів єврейської людности України, а вважали потрібним наперед виявити свій протест розриву з єврейськими організаціями Росії»[46].

Проголошення самостійності, вважає Д. Дорошенко, «так само, як і проголошення Української Народньої Республіки III Універсалом… явилось не результатом якогось попереднього руху, як осягнення вже раніше постановленого домагання, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами акт». І цей акт ще менше, ніж попередній, мав характер «всенародного торжества»[47]. Ця теза повністю узгоджується з численними публікаціями «Народної Волі» — рупору українських есерів — керівної на той час партії Центральної Ради, — які раз-у-раз засвідчують, наскільки такий крок видавався вимушеним, і навіть небажаним на той час[48].

Такою ж була позиція й українських соціал-демократів. Не можна протиставити зазначеним позиціям і рішення відстоювати самостійність УНР, ухвалене в середині січня 1918 р. УПСФ: «Хоч партія соц. — федералістів і далі стоїть на засаді федералізму, але цю засаду вона вважає уже дальшим етапом, а при теперішніх обставинах признає потрібним утворення незалежної української держави. Через самостійність — до федерації, — є тепер гаслом партії»[49]. Такої ж думки дотримувалися й інші українські партії.

У будь-якому разі, певно, можна погодитись з Д. Дорошенком, коли він наступним чином оцінює сумарну позицію ініціаторів Четвертого Універсалу: «Трудно, здається, знайти в новій історії приклад, щоб провідники якого-небудь народа в такий спосіб оцінювали акт проголошення державної самостійності своєї країни»[50].

Непевний настрій підсилювався й кризовими процесами, що загострилися в урядовому таборі, привели до зміни Генерального секретаріату. Успіхи більшовиків і рівночасні невдачі проводу УНР за оцінками М.Грушевського привели до того, що „певне хитання пішло і в певних політичних українських кругах”.

Спричинили його, на думку М. Грушевського, передусім російські есери, з якими підтримували зв'язки (зокрема, блокувались на виборах) українські есери. Ліві російські есери, дійшовши угоди з більшовиками, «потягли за собою певні елементи і з українських с.-р., доводячи їм, що большевизм являється льогічним розвитком революційно-соціалістичних домагань, і большевицькі гасла мусять бути прийняті українськими соціалістами з тактичних мотивів», Центральну Раду слід переобрати, відразу передавши владу на місцях Радам робітничих і солдатських депутатів, одним словом, піти назустріч більшовизмові, РНК. «Все це внесло хитання в українську політику, страшенно небезпечне в такий критичний момент»[51].

П. Христюк підходить до змалювання порушеного М. Грушевським питання з інших позицій. Він присвячує великий за обсягом сюжет аналізові суті політики Центральної Ради й Генерального секретаріату до середини січня 1918 р. Найчисленнішою і найвпливовішою в масах була партія українських есерів. Керівництво ж державними органами продовжували здійснювати УСДРП (передусім її праве крило) й УПСФ. Нарешті, така розстановка партійних сил негативно позначилася на розвитку і надбаннях Української революції. «Есдеківсько-есефівський Генеральний секретаріат працював весь час надзвичайно мляво, несміливо, без потрібного в творчій революційній роботі вогню… Всі «реформи», оголошені в декляраціях Генерального секретаріату та Універсалах Центральної Ради, так і зістались на папері нездійсненими»[52].

У результаті досить детального аналізу діяльності державних установ УНР (цьому присвячено цілий, великий за обсягом, параграф «Під проводом українських соціяль-демократів та соціялістів-федералістів» розділу «Соціяльно-економична політика та законодавство Української Центральної Ради під час війни з Московщиною») П. Христюк приходить до невтішних висновків. Основну помилку в політиці української виконавчої влади він убачав у тому, що, «виступаючи проти можливості переведення соціялістичної революції на Україні і захоплюючись національно-політичною боротьбою, Секретаріят фактично, в своїй діловій роботі, не дбав і про переведення тих соціяльно-економичних реформ, які намічались робітничо-селянською більшістю Центральної Ради. Старі суспільно-економичні відносини брались ним майже непорушно, як база і для відродженої української державності; в них думав Секретаріят зробити тільки незначні, другорядні зміни: замазати великі діри, що поробив їх час і революція в старім будинкові, підштукатурити, пофарбувати в новий жовто-блакитний колір, прибити нову вивіску — «Українська Народня Республіка» — і годі. А там, згодом, помаленьку та потихеньку, обережно та «твердо стоячи на ногах», при забезпеченні «всіх свобід» всім громадянам — гнобителям і гнобленим — можна буде попробувати намацати шлях і до соціялізму. Позиція цілком не революційна, яку могли спокійно поділяти з Винниченком українські «еволюціоністи» — соціялісти-федералісти. З неї цілком льогично випливало різке розмежування двох моментів української революції: моменту національно-політичного і моменту соціяльно-економичного, розмежування, яке вело весь час до того, що Генеральний Секретаріят постійно віддавав перевагу моментові національно-політичому перед соціяльно-економичним, аж до того, доки не загубив цим самим і справи української народньої державності»[53].

Тому-то УПСР, яка «в дійсності завше була більш революційною і соціялістично-послідовною, ніж соціяль-демократія», в критичний момент революції вирішила перебрати ініціативу до власних рук.

Фракція українських соціалістів-революціонерів і Центральний Комітет цієї партії постановили рішуче вимагати відставки Секретаріату В. Винниченка. Ліва частина ЦК УПСР (до якої належали М. Полозов, П. Любченко, Г. Михайличенко, В. Елланський, С. Бачинський, О. Сіверо-Одоєвський та ін.), зв'язана з лівими російськими соціалістами-революціонерами (через Качинського й Олексіїва), вимагала не тільки відставки Генерального секретаріату і утворення лівоесерівського уряду, але й негайного замирення з радянською Росією і цілковитого визнання радянської форми влади. Правиця й центр партії (М. Салтан, М. Чечель, М. Шраг, К. Корж, П. Христюк, І. Лизанівський, Ю. Охримович та ін.), приєднуючись до вимог лівиці про відставку Секретаріату В. Винниченка, наполягала: на утворенні коаліційного кабінету з правих і лівих українських соціалістів-революціонерів за участі лівих українських соціал-демократів; на залученні до державної роботи рад робітничих і селянських депутатів; на продовженні війни з більшовиками до того часу, поки вони не припинять свої воєнні операції проти України і Центральної Ради. Нарешті, праве крило і ліве крило партії дійшли згоди, і фракція есерів виступила на засіданні Центральної Ради 18 січня 1918 р. не тільки з убивчою критикою політики есефівсько-есдеківського Генерального секретаріату, але й з вимогою його негайного усунення та утворення справді революційного уряду з соціалістів-революціонерів і лівих соціал-демократів[54].

Однак, скинувши уряд В. Винниченка (більшість генеральних секретарів (народних міністрів) з полегшенням сприйняли такий дарунок долі — увільнення від відповідальності в найскрутніший момент), розколота УПСР тривалий час не знаходила спільної урядової платформи. Найупертішими виявились ліві українські есери, які вважали війну з радянською Росією злочинною помилкою, говорили про необхідність термінової зміни курсу, спрямування його ближче до більшовицького річища.

Ліва група УПСР, яка при посередництві лівих російських есерів розпочала переговори з Радою народних комісарів про припинення війни, навіть виношувала плани насильницького повалення Центральної Ради і проголошення радянської влади в Україні. Але нерішучість, вагання, брак конспірації не дали змоги довести справу до практичної реалізації. Потенційні ж учасники змови (М. Полозов, Г. Михайличенко, О. Сіверо-Одоєвський, О. Шумський) ще 16 січня були превентивно заарештовані[55].

В. Винниченко — основна мішень тогочасної та пізнішої есерівської критики (книга П. Христюка) — виявив згодом напрочуд вражаючу солідарність з наведеними оцінками. Єдина відмінність його твору — спроба довести, що Українська революція на січень 1918 р. опинилась у такому глухому куті, що справа була не в особах, не в їх заміні, а в зміні сутності здійснюваного курсу. «Єдина поміч, єдиний рятунок був не йти всупереч з настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною і соціальною ідеєю»56.

Тому В. Винниченко з великим співчуттям ставиться до позиції тих лівих елементів у Центральній Раді, які прагнули зміни політики, вважаючи, що боротьба йшла не стільки проти Радянської Росії, скільки проти власного народу. «І через те ці люди згожувались і на перевибори Ц. Ради, й на приняття лозунгу «вся влада радам», і навіть на переворот, на насильне скинення уряду, але українськими ж силами»[56].

Колишній Голова Генерального секретаріату не лише шкодує, що згаданий вище план лівих есерів так і не було здійснено, а й наводить подібний власний план. За ним, ліва частина генеральних секретарів (таких як М. Порш) мала заарештувати Голову секретаріату (тобто В. Винниченка) і деяких інших членів уряду, оголосити владу рад, перевибори Центральної Ради й негайно розпочати мирні переговори з РНК. За переконанням лідера УСДРП, таким чином «влада лишилась би в національних руках, за неї зразу встали б усі індиферентні в боротьбі з большевиками нац. — українські військові частини, й припинилась би війна з Росією. Мало того: коли б цей план було переведено, історія революції на Україні пішла би зовсім инчими шляхами, не такими трудними й болючими й часом ганебними та й надзвичайно шкодливими для самої національної справи, не кажучи вже про політично-соціальну»[57]. Однак цей план був відхилений «вузьким» складом Генерального секретаріату, і після нової (другої) урядової кризи провід у виконавчій владі перейшов до українських есерів.

Наведені вище широкі міркування М. Грушевського, П. Христюка, В. Винниченка про суть кризи в керівництві Української Народної Республіки свідчать, що навіть у січні 1918 р. Українська революція перебувала перед альтернативою (або знову волею обставин опинилася перед нею): яким шляхом іти далі. І знову було обрано не лише антибільшовицький, а й антисоціалістичний курс. «Бо головним усе ж таки фактором нашої непіддатливості на соціалістичну революцію на Вкраїні було наше недовір'я в успіх її, а також відсутність гарячого бажання боротись за таку революцію, не зважаючи на те, чи буде успіх, чи ні в ім'я самої ідеї соціалізму й пропаганди його ділом, акцією, самим життям»[58].

Після другої в історії українського уряду кризи (12 січня 1918 р. В.Винниченко і його кабінет подали у відставку) 18 січня загальними зборами Центральної Ради було затверджено склад Ради народних міністрів на чолі з В.Голубовичем^{8}.

За винятком двох міністрів-соціал-демократів Д.Антоновича та М.Ткаченка усі місця у виконавчому органі влади заповнили члени УПСР та співчуваючі їм: А.Немоловський (військові справи), П.Христюк (внутрішні справи), С.Перепелиця (фінанси), Є.Сакович (шляхи сполучення), М.Ковалевський (продовольчі справи), Н.Григоріїв (освіта), А.Терниченко (хліборобство). Чимало міністерських посад залишилися вакантними.

Суть вибору, який відбувався в січні 1918 р., лапідарно й абсолютно чітко сформулював М. Шаповал: «Не лише Республіка наша мусить бути самостійна але самостійною мусить бути і наша соціяльна революція»[59].

Певним підтвердженням цих слів став сплеск активності проводу УНР відразу після ухвалення IV Універсалу, який став начебто своєрідним каталізатором не лише загальнодержавотворчого процесу, а й реалізації конкретних, нагальних соціально-економічних проблем Української революції.

Зокрема, вищим державним актом обіцялась оперативна розробка земельного закону на основах скасування приватної власності й соціалізації землі. Справді, буквально за кілька днів, 18 січня 1918 р., тимчасовий закон, над яким попередня робота провадилась уже тривалий час, було ухвалено. Українська Центральна Рада визначала такі загальні засади аграрного курсу:

«1. Право власності на всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами в межах Української Народної Республіки віднині касується.

2. Всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами стають добром народу Української Народної Республіки.

3. На користування цим добром мають право всі громадяни Української Народної Республіки без різниці полу, віри і національності, з додержанням правил цього закону»[60].

«Основною ціллю цього закону, — зазначав П. Христюк, — являлось утворити такі умови користування землею, при яких була б виключена всяка можливість капіталістичного визискування за допомогою землі людської праці, инакше кажучи — всяка можливість використовування землі, як знаряддя продукції, для експльоатації людини людиною. Поруч з цією ціллю стояла друга — утворення таких умов землекористування, які полекшували б спочатку організацію окремих великих громадських господарств з спільним, громадським веденням господарства, а потім — перехід до громадського ведення сільського господарства в загальнодержавних межах. Досягнення цих цілей мислилось в формах, які відповідали б соціяльно-економичним умовам розвитку землекористування на Україні і вели б до зросту сільськогосподарської культури і звязаної з нею інтенсивности та продукційности сільського господарства»[61].

Наскільки наведений закон відповідав потребам земельної справи в Україні, на практиці перевірити не довелося. Військові події розвивалися так швидко, що уряд мусив залишити Київ раніше, ніж закон був опублікований. Надруковано його було вперше в Житомирі. А спроби запровадити закон у життя були здійснені вже під час перебування в Україні німецько-австро-угорських військ.

Поряд із цим той самий П. Христюк висловлює сміливе припущення: «Можна з певністю сказати, що коли б означений закон було прийнято Центральною Радою місяців на два — три раніше і коли б було вжито тоді серйозних заходів до його переведення в життя, заходів, які йшли б вкупі з переведенням инших соціяльно-економичних реформ, оповіщених III Універсалом Центральної Ради, і вкупі з визнанням революційно-державного значіння за радами робітничих, салдатських і селянських депутатів та зміцнення цих органів як єдино здатних побороти контрреволюційні перешкоди і перевести потрібні трудовому народові реформи, — земельний закон мав би своє — в першу чергу політичне — значіння, міцно зв'язав би трудове селянство України з Центральною Радою, а тим самим відіграв би велику ролю в московсько-українській війні. Виданий же в дні виходу Центральної Ради з Київа, він тратив в цім смислі дуже багато»[62].

Приблизно такою ж є оцінка і закону про 8-годинний робочий день (прийнятого ще пізніше). Не випадково П. Христюк відповідний параграф своєї книги назвав: «Запізніле законодавство: Закони Центральної Ради про землю і про восьмигодинний робітничий день». А В. Винниченко навіть відверто іронізував з цього приводу[63]. Деякі автори вважають ухвалені поспіхом закони недосконалими і навіть шкідливими. Зокрема, так ставився до закону про землю Д. Дорошенко. Він же не вельми делікатно оцінював і «Закон про національно-персональну автономію», «яким діячі Ц. Ради дуже пишалися як зразком того, як треба улаштовувати міжнаціональні відносини в державах з мішаним населенням, але який в дійсності утворював якусь державу в державі і головне — не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншостей»[64].

Що ж до інших державних документів, яких настійно вимагало життя, то до них так і не дійшло.

Ні IV Універсал, ні прийняття соціалістичних законів не вплинуло на більшовиків, на їх прагнення довершити розпочату справу, знищити Центральну Раду. Наступ радянських військ продовжувався. Спинити його було зовсім не під силу. Точніше — таких сил не було, нічим було чинити спротив.

Відчайдушну спробу не стільки врятувати Українську революцію, Українську Народну Республіку, скільки, мабуть, відстояти їх честь спромоглася лише невелика група патріотично налаштованої молоді.

З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки здатними на самовідданий порух виявилися передусім студенти й гімназисти. Уже 5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету Св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаного за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових стрільців для участі в боротьбі проти радянських військ. До формування „під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці”[65]. Окрім студентів до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб (одна — друга — сотня потім брала участь у боях в Києві, тобто, не залишала міста). Військові власті в якості командира призначили старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету, й виділили для бранців приміщення Костянтинівського юнкерського училища.

Вище державне керівництво, безперечно, було добре поінформоване про патріотичний порух молоді й, навіть, морально, та й ідейно, підтримало його. Так 11 січня 1918 р. „Нова Рада” — газета українських соціалістів-федералістів, впливової фракції у Центральній Раді — опублікувала звернення „До українського студентства”, підписане українською фракцією центру Університету св. Володимира: "Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-"большевицька" (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і одною дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу. Будьмо ж, товариші, щирі й чулі! Облишмо тимчасом стерно науки і відважно ходім до стерна перемоги! Кому, як не нам, нести світичі свідомості й відваги до наших братів-вояків! Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі!

Записуйтесь до "Куреня Січових стрільців", який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги. Запис приймається в Педагогічному музеї щодня (вдень)"[66].

У цьому ж, номері "Нової Ради „містився такий заклик: "Всі товариші, що вписались в курінь, повинні негайно явитись в казарму куреня (Печерськ, Московська вул., Костянтинівська військ. школа)".

Подібні матеріали друкувалися й іншими органами преси.

Настрої студентства підігрівалися також тогочасними найвагомішими державними документами. Так у IV Універсалі Центральної Ради говорилося: „До так званих „більшовиків” та інших напасників, що нищать та руйнують наш край, приписуємо правительству Української Народної республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жаліючи життя, боронити добробут і свободу нашого народу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограда найманих насильників, які топчуть права Української Республіки”[67].

Отже, можна аргументовано стверджувати про пряму причетність вищого державного керівництва до руху студентської молоді як з ідейного, так і з організаційно-технічного боку.

Упродовж 5–6 днів (8–13 січня) молоді бранці намагалися одержати амуніцію, озброєння й оволодіти елементарними навичками поводження з ним. В казармах Костянтинівського училища, зайнятих, природно, з дозволу військового начальства, якісного вишколу за вкрай короткий термін здійснити не вдалося[68]. Вранці 13 січня до учбового закладу повернулась частина юнкерів (близько 300 чоловік), які розповіли про те, що вони під командою сотника А.Гончаренка у малій кількості (близько 600 чоловік), погано озброєні одинокими залишаються на цілому Лівобережному фронті під Бахмачем і потребують негайної підтримки[69]. Хто і як вирішував питання про відправку на передову студентської сотні, що попервах планувалася для захисту Центральної Ради в Києві, за документами й спогадами достеменно з’ясувати не можна. Вказується лише, що наказ було одержано „від командного складу 1-ої військової школи”[70]. Однак, зрозуміло, що самостійно студенти вирішити багато питань, у тому числі й про спеціальний потяг (хоч це й зайняло півтори доби), не могли.

15 січня зранку 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути (твердження про подвиг під Крутами «декількох сот київських студентів та гімназистів»[71] не знаходить документального підтвердження — В. С.) і більшість з них відправилась на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками. Обабіч бойові позиції зайняв загін юнкерів у 200 осіб[72].

Зранку 16 січня (тобто 29 — за новим стилем) загін балтійських матросів під командуванням Ремньова (за деякими даними до 2 тис.), на марші несподівано натрапив на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів. Виникло сум’яття. А тут ще наспів панцерник сотника Лощенка з гарматою і почав вести прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бронепотяги. Так чи інакше, вірватися до Крут „сходу” червоним не вдалося[73].

Подальший перебіг дня відтворити в деталях непросто — настільки суперечливо подають відомості навіть самі його учасники[74].

У пресі за „свіжими слідами подій” розвиток трагедії знайшов таке відображення: У кожного юного захисника Крут „було всього по три обійми патронів…А треба вже воювать, бо несподівано підійшов ворог і почав обстрілювати їх кулеметним і гарматним вогнем. Через короткий час виявилась нова несподіванка: з бокової лінії з Чернігова підійшло кілька російських ешелонів і почали обстріл з тилу. Далі було таке: штаб ніяких приказів не шле, патронів і знаряддя бойцям не присилає. Усі патрони витрачені. Одна одним гармата, котра була у юнкерів, мусила замовкнути, випустивши останню шрапнель. Прийшлось посилати когось на станцію шукати командира і штаб (судячи з усього в редакції „Нової Ради”, керівництві УПСФ знали справжні імена командира — „капітан Т” і склад штабу — „два брати Б.”, однак із якихось міркувань не стали широко обнародувати дані, що з часом стали нез’ясовуваною таємницею — В.С.). Їх на станції вже не було. Вони подалися за своїм поїздом, не повідомивши своє військо, не пославши йому ніякого приказу, а хапалися виїздити так, що забулися відчепити від свого поїзда вагони з знаряддям до гармат і з патронами, і завезли їх. Наших вояк росіяне оточили і перебили”[75].

Отже, якими б героїчними не були дії захисників маловідомої до того залізничної станції, вони врешті не мали жодного шансу на успіх, тим більше — на перелам загальної ситуації на фронті. Тому на кінець дня Крути були вже в руках більшовиків[76], а шлях на Київ, де почалось робітниче повстання проти Центральної Ради, було відкрито.

Пізніше багато писалось, з одного боку, про кровопролитність бою, неодноразові атаки моряків, що відзначались нечуваною жорстокістю, і те, що їх мужньо стримували „напівдіти” (Д.Дорошенко), що, начебто, вони ще й кидались у контратаки. А, з іншого — про відсутність у студентів набоїв та й елементарного вміння стріляти (багато хто з них одержав у руки гвинтівку безпосередньо напередодні бою), про те, що юнакам було вкрай незручно у незграбних битих валянках, в які їх поспіхом взули, хоча склади Першої української військової школи (колишнє Костянтинівське юнкерське училище) „ломилися” від новеньких чобіт тощо. Все ж студентам якимось дивом вдалося відійти з позиції у відкритому полі (1 км від станції) і ешелоном, що чекав, від’їхати у напрямку Києва. Організованому здійсненню останньої операції допомогло те, що юнаки завчасно розібрали залізничні колії і „відірвалися” від переслідувачів[77].

Можливо, якоюсь мірою закріпленню в публікаціях очевидних перебільшень сприяло й те, що амбітний М.Муравйов прагнув показати своєму начальству власні особливі заслуги у боротьбі за нову владу і в донесеннях Головнокомандуючому військами по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В.Антонову-Овсієнку явно „прикрашав” жорстокість єдиного бою, який довелось дати радянським військам на шляху до Києва, умисне завищував силу супротиву ворога, використовував у донесеннях навіть нісенітниці. „Після дводенного бою, — повідомляв він, — перша революційна армія Єгорова при підтримці другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська Ради, керовані самим Петлюрою. Петроградська червона гвардія, Виборгська і Московська гвардія винесли майже одні весь бій на своїх плечах. Петлюра під час бою пустив потяги з беззбройними солдатами з фронта назустріч революційним військам, які наступали, і відкрив по нещасних артилерійський вогонь. Війська Ради складались із батальйонів офіцерів, юнкерів і студентів, які крім звірств, здійснених щодо солдат, які поверталися з фронта, били сестер милосердя, що потрапили до їх рук. Іду на Київ. Селяни захоплено зустрічають революційні війська”[78].

З очевидних неточностей документа варто звернути увагу не стільки на те, що під Крутами не було С. Петлюри і згаданих у донесенні дій він, природно, не міг здійснити, скільки переконане твердження, що у військах Центральної Ради були „батальйони офіцерів”. Мабуть такими були кваліфіковані юнкери (втім про них згадується і окремо), хоча в наступному офіцерам така впевненість „приборкувача Києва” коштуватиме дуже дорого.

Утім, гадається, прагнути до спростування будь-яких обопільних неточностей, відрафінування деталей не так уже й важливо. Загальних уяв про розстановку сил у районі бою, як і про стратегічне становище УНР, достатньо, щоб зрозуміти абсолютну детермінованість кінцевого підсумку. Просто зайве „копирсання” у фактах скидається на бажання поставити під сумнів високий героїзм і патріотичну самопожертву юних борців за ідею, відданих захисників національної справи.

С.Петлюра, що перебував того дня зранку на ст. Бобрик, одержавши повідомлення і докладну доповідь про бій під Крутами, вирішив, що більша небезпека УНР походить від повсталих арсенальців і, не довго вагаючись, спрямував свій загін до Києва, наказавши студентам їхати до Дарниці[79].

І донині існує значний різнобій у визначенні не лише масштабності бою під Крутами, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне — кількості жертв.

Так, Д.Дорошенко наводить у поіменному переліку лише 11 прізвищ загиблих студентів, хоч пише, що першого дня (тобто 16 січня) була знищена частина куреня, а другого дня було розстріляно 27 полонених, над якими дико знущались. Вони входили до розвідувальної чоти, що відійшла до Крутів на момент, коли станцією вже оволоділи червоні. Вісьмох поранених відправили до Харкова, де ними ніхто не зацікавився, і вони щезли з шпиталів, куди їх влаштували на лікування. До Києва на перепоховання начебто було привезено „кілька десятків понівечених трупів”[80].

Результати 40-річного документального дослідження питання ввійшли до книги С.Збаразького „Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 — 29 січня 1956”, що побачила світ у 1958 р. у Мюнхені й Нью-Йорку у видавництві „Шлях молоді”. Книга відкривається таким мартирологом:

"Згинули під Крутами:

Сотник Омельченко — командир Студентського Куреня, студент Українського Народного Університету в Києві.

Володимир Яковлевич Шульгин, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський — студенти Університету св. Володимира в Києві.

Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик — студенти Українського Народного Університету в Києві.

Андрій Соколовський — учень 6-ї кляси 2-ї Української Київської Гімназії.

Микола Корпан з Тяпча, під Болеховом, Західна Україна. М. Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський — учень 7-ї кляси, родом з Західної України, розстріляний з 35-ма іншими на станції Крути, перед розстрілом перший почав співати „Ще не вмерла Україна”, всі інші підтримали спів”[81].

Отже, називається 18 імен. З того часу і до сьогодні ніяких змін до наведеного переліку ніхто не спромігся внести…

У вирі тогочасних подій ні бій під Крутами, ні його учасники не привернули уваги громадськості. Однак, коли з поверненням до Києва у березні 1918 р. Центральної Ради ситуація стабілізувалася, близькі й друзі підняли питання про перепоховання загиблих.

9 березня „Нова рада” вмістила такі рядки: „Гурток родичів звертається до всіх батьків і родичів студентів, середньошкільників і інших, що входили в склад січового стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня с. р. і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також поховати у Києві”[82].

Історія відразу набула резонансного присмаку скандальності. 16 березня під криптонімом „С.Ш.” (найімовірніше — це Сергій Шемет*, один з лідерів Української партії хліборобів-демократів) з’явилася стаття „Трагедія на Крутах”. В публікації говорилося: „Ми хочемо звернути увагу суспільства й української влади на ту страшну трагедію, котра відбулася біля ст. Крути в часи наближення большевиків до Києва. В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків-ентузіастів української національної ідеї.

Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійним становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в Крути…". Автор вимагав від уряду зробити належні висновки й покарати, „а хоч, принаймні, усунути геть від справи винуватців”[83].

Хоча в статті не називаються конкретні імена, кожен добре розумів, що йдеться, передусім, про вище політичне й військове керівництво УНР, зокрема М.Грушевського й, особливо, С.Петлюру, який повернув собі колишні позиції військового лідера.

Ось тут і стали у великій нагоді глибокі професорські знання й політична інтуїція М.Грушевського. Видатний український історик, безперечний тогочасний національний лідер не раз звертав увагу на деякі психологічні особливості української нації, які навіть був схильний відносити до її ментальних рис. Серед них, як не дивно — вміння влаштовувати похорони. „Вони великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу, — відзначав Голова Центральної Ради. — Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди — не їх діло, вони тримаються гасла: "моя хата скраю", беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців…”[84].

Хоча М.Грушевський говорить про такі національні звичаї з очевидним негативним, навіть засуджуючим відтінком, саме до „традиційного” варіанту він вдався й сам, коли довелося давати відповіді на схвильовані питання збуреної громадськості і віднаходити вихід з непростої ситуації. На засіданні Малої Ради він запропонував вшанувати пам’ять загиблих під Крутами і перенести їх тіла до Києва, на Аскольдову могилу. Зібрання вшанувало пам’ять героїв вставанням й ухвалило „прийняти похорон на кошт держави”[85].

Велелюдні похорони відбулися 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, вояки, духовенство, хор під орудою О.Кошиця, багато киян. Заупокійну відправу відслужив єпископ Никодим. Візники, з двома сіро-блакитними трунами на площадці у кожного, рушили від вокзалу. Біля будинку Центральної Ради до траурного походу з жалібно-урочистим словом звернувся Михайло Грушевський: "От у сій хвилі, — мовив він, — коли провозять ся їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак росийської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістьдесят з верхом літ. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді герої, котрих ми проважаємо.

Вони щасливі, що могли купити своєю кров’ю вартости свому народови! Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодня ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя — вмерти за отчину! Їх слава і вдячна пам’ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині до віку!”[86]

У братську могилу на Аскольдовому кладовищі, за даними тогочасної преси, було опущено 17 трун (лише на одиницю відрізняється це число від вищенаведеного поіменного переліку жертв С.Збаразьким. Можливо, тут не було тіла сотника А.Омельченка, який одержав смертельне поранення під час бою 16 січня і був відразу відправлений до Києва, однак по дорозі помер. Вочевидь, він був похоронений не під Крутами, хоча дехто з мемуаристів і фахівців називають і його ім’я серед тих, кого поховали в Аскольдовій могилі). Газети вміщували траурні промови й статті Л.Старицької-Черняхівської, С.Єфремова, В.Дурдуківського, інших відомих діячів українства.

Павло Тичина присвятив загиблим вірш „Пам’яти тридцяти” (назване число тут пояснити непросто, якщо не зважити на поетичну схильність до гіпербол):

Тодішня преса широко висвітлювала перепоховання героїв: „Похорон жертв боротьби за волю України” — „Народна Воля”, „Два похорони” („Боротьба”), Всеволод Чаговець, „Pro patria mori” („Киевская мысль”). Серед іншого траплялися й прикрі для влади висловлювання. Так лікар С.Коломійцев у кореспонденції „На пам’ятник жертвам у Крутах” відзначав: „Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним „до зубів” большевикам-росіянам… Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього[88].

Там же було надруковано і теплий відгук спомин члена ЦК УПСФ С.Єфремова про Володимира Шульгина, якого вчений-ерудит знав з дитинства і шанував високі обдарування юного патріота. Партійний і державний діяч також не втримався, щоб не висловити гнівного осуду на адресу влади, яка покликала для своєї оборони молодих романтиків, ідеалістів. „І от тут починається страшна трагедія таких душ, як Шульгинова, — відзначає С.Єфремов. — На заклик вони озвалися, пішли й зложили все, що мали… Але я уявляю собі, що довелось їм пережити там, під Крутами, покинутим, беззбройним і беззахисним, перед невблаганним диким ворогом, і може з убійчою свідомістю, що чиста жертва їх ні на що не здалася, що вона за даних обставин страшної дезорганізації вийшла зайвою і непотрібною, нікого і нічого не рятувала. Воля, як і доля, „жертв искупительных просит” — з цим треба миритись, Але не можна миритись, коли ці жертви розтрачено так марно, як це було з святим поривом української молоді, що головами наложила під Крутами”[89].

Однак загальний настрій, у тому числі й родичів загиблих, визначено змістився у бік вдячності владі, яка виказала до загиблих такі підкреслені почесті на найвищому державницькому рівні і взяла зобов’язання надалі ще більше вшанувати молодих героїв (інших бо й взагалі не було). Навіть опосередкована причетність до загальновизнаного національного подвигу робила незручною подальшу публічну вимогу сатисфакції щодо влади. Всупереч достатньо поширеним твердженням, ніби М.Грушевський-політик значно поступається М.Грушевському-науковцю, запропоноване Головою Центральної Ради рішення, переконливо свідчить про інше: здатність тримати руку на пульсі суспільних настроїв і ефективно, тонко впливати на них.

С. Петлюра, який у березні 1918 р. жодним словом не обмовився про події під Крутами (причини зрозумілі — остерігався нагадати про свою роль й викликати на себе до часу безіменний вогонь критичних стріл) і саме тоді відсунутий на другорядні військово-політичні позиції, уже після поразки Української революції також не раз покликався до героїчного подвижництва юнаків. Так, у публіцистичній праці про патріотизм він у притаманній йому патетичній манері уособив високе національне почуття у приклад, що дедалі набував самодостатності.

„Коли вимовляю це слово, — писав про патріотизм колишній військовий провідник, — в моїй уяві постають незабутні моменти історичних днів під Крутами.

Страшні й величні картини!..

„Нас мало, але дух наш і єдність із криці”, — чую з уст молодого сина України, що сміливо й одверто йде на нерівний бій з нечесним ворогом.

„Мамо, ми вмираємо, але щоб Україна вічно жила!” — в передсмертних муках кличе його товариш й гине славною смертю з ім’ям Вітчизни й Матері на устах…

„Наша смерть, то лише мізерний, потужний дар вічним, невгасимим змаганням за честь і незалежність України” — казали инші й з радісною усмішкою на устах приносили себе в жертву Великому укоханої Батьківщини…

Коли ж, нарешті, родиться геній-маляр, що оживить в нашому сумлінні красу смерти за добробути Вітчизни?

Чи є фарби, що ними зарисує він ці благородні профілі найкращих синів України?..

Нема!..

А вони такі необхідні…

І справжні, не фальшиві фарби, котрі промовляли б до серця товаришів та братів і батьків тих, що вмирали під Крутами, котрі б нагадали живим заповіт мертвих героїв.

Чи заливає краска наше лице, коли розуміємо, що ми негідні були апостолами прекрасних заповітів наших найкращих? Чи може вона розмилася в гущі підлої прірви. котру ми одідичили й котрою напоєне таке часом гидке наше минуле?.. Чи може благородна кров великих українців вже змішалась з кров’ю безчесних дегенератів?

Коли так, то пробі!!!

Рятуймо бодай каплі благородної крови в нашому тілі, аби вона не опоганила, не здегенерувала цілого нашого покоління”[90].

Не вдаючись до низки умовиводів, до яких саме собою настійно спонуках написане С.Петлюрою, гадається, в контексті вищезазначеного понад інше варто не пройти повз ремінісценцію особистісного забарвлення. Зовсім не байдужий до „суда історії” (самозахисне запевнення, що він його не боїться — безперечна нещирість, оскільки не може бути політика, індивідума взагалі, який би почувався в згаданому сенсі апріорі впевнено), один з провідних діячів Української революції, вочевидь, знайшов форму каяття, що її чисто по-людському, по-християнському можна прийняти й зрозуміти.

Набравши з того часу певної інерційної самодостатності, в українській історіографії подія під Крутами набула гіпертрофованих оцінок, обросла міфами, стала порівнюватись із відомим подвигом спартанців під Фермопілами, а загиблими дедалі частіше стали називати всіх 300 юнаків, з них — 250 студентів і гімназистів[91]. Паралельно деякі автори дедалі збільшують кількість виведених з ладу червоноармійців. Так, В. Улянич, оперуючи не стільки документами, скільки сумнівними методиками, вважає, що втрати радянських воїнів (убитими, пораненими й тими, хто зник безвісти, склали «1500 вояків із загального числа 3000»[92]. За відсутності інших яскравих прикладів вияву національної самосвідомості й жертовності, до непростої історичної сторінки дедалі активніше звертаються, реалізуючи виховні заходи, особливо в середовищі молоді.

Вищевідтворений сюжет в найголовніших моментах знайшов сутнісне втілення в спеціальній публікації в науковому збірнику[93] і в газетному варіантові[94]. Стаття не залишалася непоміченою й була передрукована під назвою «Жертви урядової легковажності» (оцінюючі слова зі статті С.Єфремова — В. С.), «Про бій під Крутами і політичні маніпуляції навколо нього журналом «Комуніст України»[95] та під назвою «Це було під Крутами» друкованим органом збройних сил України «Народна армія»[96].

Тому певне здивування викликають закиди на адресу публікації автора даної праці аж десятирічної давнини, зроблені у статті О.Бойко, приурочені до 90-річчя події[97]. Адже в межах доступного на сьогодні в згаданих публікаціях відтворено не лише фактологічний бік справи (що справді об’єктивно виявилося непростим, а відтак — затяжним, поетапним процесом), а й запропоновано вірогідну версію виникнення очевидних перебільшень і фальсифікацій як подій, пов’язаних із боєм під Крутами, так і їх оцінок. Дослідниця ж, багатократно наголошуючи на міфологізації історичного епізоду, закликає до додаткового його вивчення (хоча і застерігається, що це малоперспективно), намагаючись, мабуть, хоча б у такий спосіб, з одного боку, дистанціюватися від нестримної політизації минулого досвіду, а з іншого — пройти (а може й «прослизнути») повз доведене, навряд чи спростовне.

Вищевикладене зумовлює висновок про потребу значно виваженішого підходу до непростої сторінки вітчизняної історії, застосування оцінок і висновків, вільних від кон’юнктурних збочень і невиправданих політичних маніпулювань, штучного виривання окремих подій із загального контексту й довільного їх препарування. Зрада істині не може бути виправданою жодними мотивами й розрахунками.

Об’єктивні, неупереджені уроки з історичного досвіду — якими б незручними й неприємними вони не видавалися — єдина гарантія уникнути повторення прикрих прорахунків і помилок минулого, водночас — надійний ключ до пошуку оптимальних варіантів перспективи суспільного розвитку. Це рівною мірою стосується як науки, так й ідеологічної сфери.

Буквально за два з лишком тижні січня 1918 р. епіцентр політичної напруги, передній край смертельного зіткнення сил, як ворогували в Україні, стрімко перемістився під мури столиці, та й у сам Київ.

Січневі події в древньому місті безліч разів відтворювалися й оцінювалися істориками. Дослідження й публікації рясніють масою найрізноманітніших, часто вкрай взаємо суперечливих версій, тлумачень, позицій. Віднайти рівнодіючу, яка б задовольнила, чи примирила всіх учасників перманентних дискусій, неможливо. А одна з найістотніших причин полягає в тому, що всі сторони, які конфліктують, хоча кожна і на свій лад, припускаються однієї й тієї ж вади — приносять фактологічну достовірність у жертву ідеологічним схемам.

Тому, наприклад, в радянській історіографії всіляко підносився героїзм, стійкість повстанців Арсеналу, мужність, доблесть червоноармійців, а в працях істориків — антиподів ці ж якості набували прямо протилежних характеристик і оцінок, а самі дії радянських сил, більшовиків кваліфікувались як вкрай ганебні, антинаціональні тощо. Точно так же, однак зі зміною позиції на 1800 здійснювались підходи тих же таборів до висновків і узагальнень щодо поведінки захисників Центральної Ради, національної державності.

Істотний крок у наближенні до ідентичної передачі суті подій, відбиток у комплексі документів, які збереглися, став другий том хронікальної праці про соціалістичну революцію в Україні[98], хоча категоричної відмови від домінуючих стереотипів тоді не сталося. Така ситуація віддзеркалилася й у відповідних сюжетах узагальнюючої, по-суті підсумкової праці про здобутки більшовицької стратегії і тактики[99].

Що ж до літератури антирадянського спрямування, та й практично всіх сучасних публікацій, в них власне воєнному аспекту боротьби за столицю Україні надається небагато уваги[100]. Іноді взагалі все зводиться до кількох традиційних загальних зауважень, запозичених здебільшого із арсеналу ідеологічної полеміки 1918 р.[101] Дещо більші за обсягом сюжети містяться хіба що в новітніх працях про С.Петлюру. Їх автори детальніше відтворюють події 19–22 січня 1918 р., тобто в ті дні, коли С.Петлюра на чолі Гайдамацького коша Слобідської України, повернувшись до Києва, керував придушенням повстання проти Центральної Ради[102]. Та й акценти зміщено у бік піднесення іміджу одного з воєнних керівників УНР.

Принагідно можна зауважити, що все ж не відповідають дійсності дані, згідно яких С.Петлюра зі своїм кошем прибув до Києва лише 22 січня 1918 р.[103] Виникає питання й щодо дати їх повернення 19 січня. Адже відомо, що гайдамаки від’їхали з Бобрика в напрямку Києва (відстань по залізниці близько 70 км) ще 16 січня, мотивуючи свою відмову допомоги тим, хто саме вів бій під Крутами потребою пошвидше добутись до столиці для придушення повстання. Правда, у Броварах дорогу заступив українізований Наливайківський полк, що перейшов на бік більшовиків (1200 шабель). Його роззброїли[104], однак немає свідчень, що це зайняло цілих три дні.

У результаті адекватного відтворення січневих подій в історіографії так і не спостерігається, змушуючи, в разі потреби, звертатись у пошуках хоч скільки-небудь повної й об’єктивної інформації до давніх розвідок[105] і мемуарів[106], а також до тогочасної преси.

Більшовики Києва готувалися до повстання заздалегідь. Вони планували підняти маси на рішучі дії у момент наближення до столиці радянських військ, тобто застосувати тактику комбінованого удару, що в останні тижні довела свою ефективність.

Однак і Центральна Рада інтуїтивно “прочитувала” ближчу перспективу поведінки супротивника, природно, прагнула розладнати плани превентивними діями. Вона крок за кроком намагалася взяти під контроль, або блокувати ті пункти (підприємства, установи), де більшовики користувалися значною підтримкою робітників і службовців, а відтак приховували в собі потенційну небезпеку для влади.

Так, 15 січня 1918 р. стало відомо про розпорядження Центральної Ради, точніше підконтрольного їй коменданта міста М.Ковенка вивезти зі складів заводу “Арсенал” всі запаси вугілля (тоді саме надійшла пора двадцятиградусних морозів), щоб припинити роботи й розпустити робітників. Заводський комітет негайно зібрав на території підприємства мітинг, на якому було вирішено протидіяти намірам властей аж до збройного спротиву. Тоді ж було скликано екстрену нараду більшовиків і членів заводського комітету “Арсенала”. На неї прибули уповноважений Народного секретаріату по організації повстання в Києві О.Горвіц, члени загальноміського комітету РСДРП(б) І.Крейсберг та І.Фіалек, а також делегати двох військових частин, що були розташовані поряд із заводом. Нарада ухвалила рішення про початок збройного виступу. Для керівництва повстанням було обрано ревком у складі О.Горвіца^{9}, І.Фіалека, М.Костюка.

Того ж дня по місту за підписом Київського комітету РСДРП(б) — Соціал-Демократії України поширювалась листівка “До всіх робітників і солдатів м. Києва” із закликом до повалення Центральної Ради і встановлення влади рад: “…Товариші! Всі на захист революції! На захист своїх рад! Геть контрреволюціонерів, які згрупувалися в Центральній раді й Генеральному секретаріаті!

Вся влада радам!”[107]

Рішення арсенальців почати повстання і вироблення необхідних заходів у зв’язку з цим було обговорено на екстреному засіданні загальноміського комітету більшовиків за участі представників районних партійних організацій. Ухвалено підтримати вимушену ініціативу робітників, незважаючи на те, що радянські війська були ще на значному віддаленні від Києва. Було створено загальноміський Воєнно-революційний комітет (оперативний штаб для керівництва повстанням у складі О.Горвіца, І.Крейсберга, Д.Іткінд, І.Смирнова, М.Зарніцина та ін[108]. Через деякий час членами ВРК стали також А.Іванов і Я.Гамарник^{10}.

У багатьох військових частинах місцевого гарнізону прокотилась хвиля мітингів з вимогами негайної передачі влади радам, арешту контрреволюціонерів, звіту властей про обставини арешту й вбивства дуже популярного в солдатському середовищі голови Київського ВРК Л.Пятакова[109].

На вечір напруга в місті досягла апогею. В ніч на 16 січня робітники, розпропагувавши солдат охорони, зайняли територію “Арсенала”. До них приєднались 450 солдатів українського полку ім. П.Сагайдачного, а за ними й частина солдатів українського полку ім. П.Полуботка, робітники військово-обмундировочних майстерень, Деміївського снарядного заводу, водопроводу та інших підприємств міста. За стінами “Арсеналу” опинилося понад 1 тис. Чоловік. Вони обрали комендантом більшовика С.Міщенка, який очолював вояків українського полку ім. П.Сагайдачного[110]. Принагідно зауважимо, що аргументи С.Литвина з посиланнями на О.Підгайного про те, що підняти арсенальців на повстання “виявилося легко через те, що тут працювало близько 4 тис. робітників з Москви й Петрограда, для яких українська влада… психологічно виявилася не лише чужою, а й ворожою своїми “сепаратистськими тенденціями”[111], у світлі вищенаведених самоочевидних фактів варто залишити просто без коментарів.

Командування військ Центральної Ради спробувало відразу ж приборкати повстанців. У район “Арсеналу”, поряд з яким розташовувалися 3-й авіапарк і перший запасний понтонний батальон, що відразу приєдналися до повстання і разом утворили своєрідне “ударне ядро”, під прикриттям панцерника (за деякими джерелами — трьох панцерників) було кинуто сотню кінного полку “Вільної України” й загони вільних козаків. На їх шляху виросли барикади й почались перші бої. Частина авіапарківців і понтонерів перебралися на територію “Арсеналу”, переправивши повстанцям значну кількість зброї і боєприпасів.

Паралельно в Маріїнському палаці було скликано мішану комісію з представників повсталих і військових властей Центральної Ради. Однак сторони, висунувши взаємні ультимативні вимоги про припинення дій, швидко зайшли у безвихідь[112].

Увечері об’єднане засідання ради робітничих депутатів, представників профспілок і фабзавкомів 256 голосами, при 11 проти і 22 тих, хто утримався, ухвалили запропоновану більшовиками резолюцію про оголошення в Києві загального політичного страйку і створення страйкового комітету[113].

Бойові дії, які дещо згасли вночі, зранку 17 січня спалахнули з новою силою. На підтримку арсенальців піднялися робітники й червоногвардійці Деміївки, Шулявки, Подолу, Куренівки, залізничники Солом’янки. Припинився трамвайний рух. Про участь у загальному політичному страйку заявили 35 професійних спілок[114].

Набували сили й інші тенденції. Так, збори представників частин гарнізону ухвалили резолюцію про припинення збройної боротьби і розв’язання суперечностей мирним шляхом. Однак, до подібних закликів вже мало хто дослуховувався. На Печерську не стихала артилерійська канонада, підтримувана спорадичною вуличною стріляниною практично в кожному районі столиці.

На ранок 18 січня під контроль повсталих перейшли значна частина Подолу, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Старокиївського району. Було захоплено центральний телеграф. Рухаючись Володимирською вулицею, робітники й солдати наблизились до Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада.

Однак повстанці були не найкращим чином підготовлені до затяжних боїв, недостатньо дисципліновані. Не мали належної організації й керівництва, узгодженого плану дій. І хоча загальна кількість озброєних червоноармійців і революційних солдатів досягала, за різними даними, 6–8 тисяч[115], вважати їх ефективною військовою силою, навіть за умови відданості соціалістичній ідеї, навряд чи можна.

Після перших поразок і невдач вжили екстрених заходів, зорганізувалися й прибічники Центральної Ради. На той момент у їх рядах нараховувалось біля трьох тисяч вояків: Галицький курінь Січових стрільців, “Вільне козацтво” М.Ковенка, Чорноморський курінь, автопанцерний дивізіон, підрозділи полків ім. Б.Хмельницького, П.Полуботка й І.Богуна. На їх озброєнні було 10 гармат і біля сотні кулеметів[116]. Переважна ж кількість українських частин у вирішальний момент терміново оголошувала “нейтралітет”, а деякі з них, співчуваючи повсталим, навіть передавали їм зброю. Часом урядові війська обстрілювались невідомими з дахів і балконів будинків.

Скоординувавши дії двох командних осередків — штабу отамана М.Ковенка й штабу сотника М.Шинкаря, вояки українських частин зупинили атаки у напрямку Педагогічного музею й почали “розтискати” кільце, що майже замкнулися навколо приміщення Центральної Ради, урядових установ у центральних кварталах міста. Обидві сторони несли чималі втрати: з боку повсталих — 150 убитих і більше 300 поранених, а з супротивного боку, відповідно, 70 і 150[117].

На 19 січня, дещо поступившись позиціями у самому центрі Києва, повстанці продовжували зміцнюватися практично у всіх районах, опановуючи околиці. Саме в цей час до Києва з Дарниці через Слобідку Миколаївським мостом прорвався Гайдамацький кіш Слобідської України, підсилений сотнею Січових стрільців Галицького куреня. Разом з Гордієнківським полком, на чолі з В.Петрівим, що саме напередодні пробився до столиці аж із Західного фронту, гайдамаки почали витісняти повсталих із Печерська. Оточивши “Арсенал”, вони направили до захисників заводу делегацію, сформовану Українським революційним комітетом військових частин. Делегація запропонувала повсталим припинити боротьбу, скласти зброю. Однак арсенальці відповіли, що вони не змиряться, доки Центральна Рада не буде розігнана, влада в Києві не перейде до рад робітничих і солдатських депутатів, а владою у всій Україні не буде визнано ВУЦВК[118].

Кілька масованих атак 19 і 20 січня захисникам “Арсеналу” вдалося відбити, однак їх сили неухильно танули. До того ж до них не змогли пробитися залізничники, інші загони, які прагнули надати допомогу оточеним. Перевага цілком певно позначилася на боці українських вояків, атаками яких керував особисто С.Петлюра[119].

Удосвіта 21 січня гайдамакам врешті вдалося взяти штурмом “Арсенал”, частина захисників якого змогла залишити завод підземними комунікаціями. “В приступі на “арсенал” полягло яких 70 українських козаків, а більше ніж 300 більшовиків попереколювано”[120].

Близькими до наведених були й дані, якими оперували репортери на сторінках тогочасної преси. Так, “Вісти Об’єднаного комітету Всеукраїнських рад селянських, робітничих та військових депутатів” повідомляли: “Арсенал взятий о год 2 ночі. Полягло коло 300 чоловік арсенальців, стільки ж взято в полон. Наші втрати невеликі. …На Подолі був великий бій. Большевики понесли величезні втрати”[121].

Захоплення “Арсеналу”, безперечно, стало переламним моментом усього повстання. Однак червоногвардійці в інших районах, особливо на Подолі, Шулявці, Деміївці і Солом’янці продовжували боротьбу. Тим не менше ініціатива міцно перейшла до гайдамаків, “вільних козаків”, які займали дедалі нові пункти і квартали.

Удень ВРК, не володіючи інформацією про місцезнаходження радянських сил, які наступали на Київ, вирішив припинити боротьбу. Дещо пізніше з’явилася листівка за підписом страйкового комітету з повідомленням про припинення загального страйку.

Проте бої в деяких місцях ще довго не стихали — можливо згадані рішення не дійшли до повстанців. Червона гвардія Шулявки й залізничники в районі пасажирського вокзалу, товарної станції й Головних залізничних майстерень продовжували вперті бої. Хоча символом січневого (1918 р.) повстання прийнято вважати “Арсенал”, справедливості ради варто відзначити, що не менш масштабною й ефективною була участь у бойових діях авіапарківців, подольських і шулявських червоногвардійців і, особливо, залізничників. Зокрема останні виявили неабияку стійкість, почали залишати зайняті позиції і відходити до Поста Волинського під натиском гайдамаків лише ввечері 22 січня[122].

Саме в той час радянські війська зі сходу й півночі наблизилися до Києва. Ще зранку 1-а революційна армія під командуванням Ю.Коцюбинського, П.Єгорова, В.Примакова, Д.Жлоби, бронепоїзд під орудою А.Полупанова з боєм зайняли Дарницю і через Слобідку рушили далі. Захопивши мости через Дніпро, війська опанували набережною. Водночас загін Червоних козаків (200 сабель) на чолі з В.Примаковим біля Вишгорода подолали тонким льодом Дніпро і через Пуща-Водицю вийшли на з’єднання з червоногвардійцями Подолу і Куренівки[123].

Наступ підтримувався артилерійським вогнем із-за Дніпра, яким подавлялись воєнні сили, вірні Центральній Раді. Втім, канонада, що не вщухала кілька днів. мала й психологічне значення. Мішенями за наказом М.Муравйова[124] було обрано найвищі споруди столиці й їх руйнація прицільним вогнем приголомшувала всіх, сіяла загальну паніку[125].

Свою роль тут відігравало й те, що не маючи розвідки, штаб М.Муравйова, який знаходився у Дарниці, не знав справжньої ситуації в Києві, давав значно завищені оцінки військовим силам Центральної Ради, гадав, зокрема, що на її боці понад 30 тис. офіцерів старої армії (про те, що така кількість зосередилася в місті, не раз писали газети — В.С.). Тому командування радянських військ, загалом прагнучи пошвидше оволодіти столицею УНР (до цього спонукало й політичне керівництво радянської України, й В.Антонов-Овсієнко, й, особливо, офіційна Москва, щоб використати бажаний факт втрати Києва Центральною Радою для тиску на австро-німецьку сторону на переговорах в Бресті), водночас побоювалося наразитися на достатньо масовану оборону, зазнати великих втрат, а то й поразки[126].

Однак, навіть при тому, що сили Центральної Ради помітно танули, вірні їй вояки, старшинський корпус розуміли всю важливість утримання столиці в руках національної влади й вели відчайдушну боротьбу за кожну вулицю, за кожен будинок, як за останній рубіж. В екстремальних умовах вони виявляли усі бойові якості, на які тільки були здатні.

Радянські війська, яким допомагали місцеві червоногвардійці, вели запеклі вуличні бої, однак оволодівали величезним містом поволі. М.Муравйов^{11}, з одного боку, браво рапортував начальству про оволодіння Києвом (певні підстави для того таки були — частина міста була в руках ввірених йому частин), з іншого — слав підлеглим командирам наказ за наказом, вимагаючи негайного переможного завершення всієї операції, виправдовуючи будь-які методи. 22 січня М.Муравйов видав відомий наказ № 9, у якому наказав військам „…безпощадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції. Частини, які тримали нейтралітет, повинні бути негайно розформовані, їх майно передати у військово-революційний комітет м. Києва…”[127].

В.Антонов-Овсієнко відзначив, що цей наказ, виданий без погодження з представниками Народного секретаріату, відразу викликав занепокоєння більшовицько-радянського керівництва, привів до нових суперечностей в таборі супротивників Центральної Ради. Підтверджується це й іншими документами та дослідженнями[128].

Правда, дехто схильний був виправдовувати дії М.Муравйова як зворотну реакцію на те, що після придушення січневого повстання гайдамаки розстріляли понад 1500 київських робітників, причому „приводом для розстрілів були мозолисті руки й робітничі куртки”[129].

Звісно, гинули, йдучи в атаку, й червоні бійці. За деякими даними, на вулицях Києва полягло більше тисячі радянських воїнів[130]. Якими були жертви за ті 3–4 дні у супротивної сторони — залишилось нез’ясованим, як достеменно невідомо, чи взагалі віддали їм останні земні почесті (це питання ставив на сторінках „Нової Ради” один з лідерів українських соціалістів-федералістів В.Прокопович)[131].

За мемуарними свідченнями, особливою напругою відзначалися бойові дії в центрі міста — в районі будинку Купецького зібрання, Царського саду, Олександрівської вулиці, Бібіковського бульвару й Брест-Литовського шосе.

Переконавшись у неможливості подальшого перебування в місті, Центральна Рада надвечір 25 січня почала спішну евакуацію з Києва, хоча ар’єргардні бої вірних їй сил тривали ще 26 січня.

30 січня 1918 р. до Києва офіційно переїхав уряд радянської України, хоча частина народних секретарів, яка перебувала в рядах військ, що штурмували місто, розгорнула тут свою діяльність ще тоді, коли на вулицях продовжувалися бої, а частина прибула відразу ж після встановлення в місті радянської влади[132].

М. Грушевський пише з цього приводу: захопивши Київ, більшовики «…вчинили в перших днях ганебну різню, розстрілюючи всіх, хто мав посвідчення українського правительства, всіх, в кім можна було підозрювати Українця. Вони хвалились, що в сі дні розстріляли 5000 Українців. Ся цифра побільшена, більш обережні розрахунки приймають коло 2000, але висота їх не грає ролі — важнійша принціпіальна сторона, виявленнє дійсного характеру сеї війни, котру з большевицької сторони виставлювано боротьбою соціялістичних гасел против буржуазії й реакції, а в дійсності вона була війною національною, боротьбою за визволення єдиної Росії і на знищеннє сепаратизму — ще більш завзятою, ніж яку вів з українством старий царський уряд, централістичні гасла котрого понесли під своїм соціалістичним прапором большевики, викликаючи тим різку опозицію в українських соціалістичних кругах»3.

Видатний український історик неодноразово наголошував, що в київських розстрілах уособлено всю війну Московщини проти України, що розстріли ті стали своєрідними символами відносин двох сусідніх народів. «Руйнуються не тільки міста, а й традиції, — пише М. Грушевський. — Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люде вийдуть з нього нові, й новими очима глянуть на світ.

Горять, між иньчим, історичні, культурні, економичні, і всякі иньші звязки народу українського з народом великоруським. Історія сих двох «братніх народів» вступає, видима річ, в ту стадію, в яку вже ранійше вступила історія двох иньших словянських братів — українського і польського»[133].

Учений і політик доходить висновку, що більшовики своїми діями досягли того, чого прагнула імперіалістична буржуазія — прикриваючись демагогією, на практиці жорстко провадили централістичне державне начало. Тому їхні дії схвально зустріли віковічні гнобителі українського народу.

На підтвердження численних розстрілів українців радянськими військами П. Христюк нагадує, що в Києві «було звірськи замордовано бувшого міністра земельних справ Центральної Ради О. Зарудного, укр. соц. — рев., що належав до лівої групи партії, члена Центральної Ради журналіста І. Пугача, українського соціял-революціонера, і старого партійного діяча — українського соціял-революціонера Бочковського, що так само як і Зарудний, більш співчував лівій течії партії»[134]. М. Шаповал серед замучених називає тих же трьох згаданих осіб[135], а Д. Дорошенко додає ще лікаря М. Орловиного[136].

Як і М. Грушевський, П. Христюк також уважає політику більшовиків нещирою, в своїй суті терористичною, антиукраїнською. «Того, що большевики фактично встигли зробити за час свого перебування на Україні, — пише він, — цілком вистачає для оцінки їхньої політики там. Політика та була хибною і в своїй принціповій основі і, тим більше, в фактичному здійсненню. Основна її хиба полягала в тій перевазі, яку російські большевики віддавали в соціялістичному будівництві на Україні своєму північному «штикові», перед революційною волею, свідомістю і силою українського працюючого люду. А сталось це через те, що московські большевики в дійсности не захотіли визнати за українським робітництвом та селянством права на нічим необмежене національно-державне, а разом з тим і революційно-соціяльно-економичне самоозначення»[137].

Д. Дорошенко звертає увагу на те, що основне вістря терору радянських військ у перші дні після захоплення Києва було спрямоване проти російського офіцерства, яке після встановлення радянської влади в Петрограді й на фронтах шукало притулку в Центральної Ради. Однак понад З0 тис. військових фахівців, що прибули до української столиці, спільної мови з проводом УНР не знайшли й у січневих подіях виявились осторонь подій. Тому й постраждали головним чином абсолютно безвинно. Д. Дорошенко вважає, що найвірогідніше муравйовці розстріляли близько 3000 офіцерів. Водночас він наводить і дані з австрійського донесення від 2 квітня 1918 р. (називаючи їх «точною цифрою замордованих офіцерів») — 2576 чоловік[138].

До речі, М. Грушевський оперує твердженнями самого Муравйова про жорстоку революційну помсту, в результаті якої «сотні офіцерів і юнкерів були нещадно вбиті».

Що ж до українців, то тут, на думку Д. Дорошенка, втрати були не такими масштабними, як це намагаються довести чимало авторів. «…Тому що у большевиків ще не було добре поставленої розвідки, то більшість українських діячів, що залишилися в Києві, змогла переховатись, — наголошує іменитий історик. — Загинуло лиш кілька людей, здебільшого випадково»11.

Водночас у своїх споминах Д. Дорошенко згадує про кілька цікавих епізодів з власної практики (відвідини Ю. Коцюбинського, одержання перепусток для від'їзду з Києва для себе й О. Лотоцького — колишнього Генерального писаря, про фактично легальні збори ЦК УПСФ (майже всі його члени залишались у Києві до повернення Центральної Ради), безперешкодний вихід «Нової Ради» тощо. Мемуарні відомості прямо кореспондуються з даними періодики. Так, у «Новій Раді» в рубриці «Становище в Києві» було надруковано статтю «З діяльности Головного Комітету укр. партії соціалістів-федералістів». У ній говорилося: «Під час большевицького наїзду на Київ діяльність Ц. К. не тільки не припинилася, але навіть жвавішим пішла темпом, хоча дехто з працьовитіших членів опинився по за Київом і не міг брати участі в роботі. Зібрання Ц. Комітету одбувались часто й регулярно в побільшеному складі, бо до участи притягнуто всіх членів київської організації партії. На цих зібраннях обмірковувалися всі питання дня й виносилися постанови, якими повинні були керуватись члени партії в своїй тактиці за «лютого времени». Найбільше притягало увагу відношення до большевицькой власти та паралізування її шкодливої діяльности. З цього приводу Ц. К. дав членам партії директиви — між иншим не допускатись жадного співробітництва з большевиками і всюду виказувати і викривати дійсну природу цього захожого, чужого й узурпаторського, злочинного «правительства», ведучи непримиренну боротьбу з ним»12. Можна навести й інші факти, документи, що перебувають у певній суперечності з вищеописаними подіями, наведеними історіографічними оцінками. Однак, звісно, це не може суттєво змінити загальної картини, що постає в уяві після ознайомлення з тяжким досвідом Української революції.

На відміну від колег по політичній діяльності й науковій роботі, В. Винниченко абстрагується від конкретних фактів і цифр, намагається з'ясувати сутність, генеральну спрямованість політики більшовиків. Вони скористалися з неосвіченості, національної несвідомості однієї частини українців і тимчасового розчарування в результатах Української революції іншої частини «для затвердження духовної калікуватости і недорозвинености українських мас, для затвердження тої темноти колонії, якою користувались пануючі кляси метрополії»[139].

Колишній голова українського уряду намагається розкрити причини такого курсу більшовиків і вбачає їх, передусім, у наступному. «Насамперед через те, що кожний руський большевик є все ж таки руський, є член руської нації, є сопричасник руської культури, яку він хоч-не-хоч любить, цінить, якою навіть гордиться перед другими націями…Большевик, як і всякий инчий руський, також звик уважати все українське своїм, руським, що він також не раз кривився й говорив: "Э, какая там Украина! Все это мелкобуржуазнья видумки. Хохлы — это те же русские", тільки додавав ще, що "хохлацький" націоналізм роз'єднує єдиний руський пролетаріат»[140].

Інша причина, на думку В. Винниченка, мала економічний характер. Щоб зміцнити перемогу радянської влади, більшовикам за будь-яку ціну було потрібно задовольнити потреби очолюваних ними мас у продовольстві та сировині, які традиційно постачались Україною. І чим менше українці усвідомлювали б свою окремішність, тим легше було б порядкувати в їхньому краї більшовикам, і саме на це вони й розраховували. Тому-то більшовики з такою настирливістю воювали проти української державності й української культури.

Відверто шовіністична, імперіалістична політика більшовиків у національному питанні й об'єктивна неможливість у тодішніх умовах швидко реалізувати соціальні програми, на думку В. Винниченка, призвели до різко негативних наслідків. «…Українські національні елементи, соціально-прихильні до них (більшовиків. — В. С.) одхитнулись;…елементи, які вагались, сумнівались у вірности своїх соціальних позіцій, тепер на них утвердились у противний до большевиків бік;…елементи, які ставились вороже до соціальних цілей большевиків, а цю ворожість прикривали й виправдували недовіррям до большевиків у національному питанню, тепер торжествували: а бачите, хіба ми не мали рації, борячись з ними? а бачите, хіба їм о соціалізм на Україні ходило? Хіба це соціалісти? Це — такі самі імперіалісти й насильники нашої нації, як і монархісти, як чорносотенці»[141].

Подібні оцінки й висновки, звичайно, мали на меті додатково обґрунтувати правомірність того курсу, що здійснювався проводом Української революції. Стрижнем його стала протидія, будь-якою ціною, більшовизмові, фізичне викорінювання радянської влади з українського ґрунту. Цій меті підпорядковувалось не лише укладення мирного договору з країнами австро-німецького блоку, а й наступні кроки щодо використання зовнішнього чинника для розв'язання внутрішніх проблем.

Проголошення України самостійною державою давало їй змогу підписати на юридично оформленій підставі договір із країнами австро-німецького блоку. Серед інших політичних розрахунків, якими керувалася Центральна Рада, був і такий. Оскільки не вдалося забезпечити собі військового захисту на власній території, залишалося сподіватись, що із укладенням миру можна буде домовитись про вирядження з-за кордону в Україну частин Січових стрільців, що на початку війни були створені в Австро-Угорщині, а також формувань з українських військовополонених у Німеччині.

«Українське правительство, — наголошував М. Грушевський, — прикладало всі зусилля до того, щоб протриматись в Києві можливо довше, аби відданням його не попсувати свого міжнародного становища і справи миру. Воно сподівалося, що мир з Центральними державами принесе Україні не тільки можливість повної демобілізації, свободнійшого упорядкування внутрішніх справ, відкриття границі для довозу різних товарів, незвичайно потрібних для широких українських мас, але й поворот українських воєннополонених, заходами українських інструкторів освідомлених, обучених і організованих в полки для боротьби за визволення України. Сим з самого початку війни зайнявся «Союз визволення України» на випадок можливого конфлікту України з Росією, і тепер на сі свідомі українські кадри накладались великі надії супроти розкладу війська на Україні. Так само, з огляду на велику цінність, яка виявилась за відділами галицьких Січових стрільців, що організувались на Україні з воєннополонених і виселенців і віддавали важну прислугу Україні, вважалось важним в даній хвилі дістати такі січові дружини з Австрії. З цих мотивів провідні фракції Ц. Р. і українське правительство вважали потрібним все зробити, ціною яких-небудь жертв, щоб улегшити заключення миру. Одним з важнійших моментів з сього погляду, як я вже сказав, було потриматись у Києві бодай до моменту, коли справа миру буде рішена зовсім»[142].

Мабуть, це знову той випадок, коли Грушевський-політик бере гору над Грушевським-істориком, намагаючись будь-що виправдати сумнівні тези. Головна надія у здійсненні Української революції пов'язувалася тепер хоч і з етнічно-українським елементом (військовополонені українці та Січові стрільці), та все ж далеко не основним, не визначальним. Виходило, що революцію для українських робітників, солдатів, селян (а вони розчарувались у Центральній Раді, Генеральному секретаріаті, відмовляли їм у довірі) мали здійснювати ті сили, які на власному досвіді ще не відчули істинної політики лідерів українського руху, і можна було сподіватись на використання їхніх національних почуттів, національної свідомості, патріотичних настроїв. Тому подібна логіка не могла сприяти створенню скільки-небудь міцного ґрунту для серйозної політики (що й засвідчать наступні події). Не могла вона тривалий час служити навіть для виправдання політичних прорахунків. І сам М. Грушевський у своїх спогадах, написаних пізніше за «Ілюстровану історію України», не просто критичніше ставився до діяльності «Союзу визволення України», а й прагнув довести, що Центральна Рада намагалася всіляко відмежуватись від нього, від тих його членів, які буквально «нав'язувались» Києву.

Зрозуміло, що зі скрути Центральної Ради тут же намагався скористатися ленінський РНК. Під час перебування Л. Троцького у Петрограді було вирішено спробувати домогтися усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитись із західними партнерами про участь у конференції делегації Радянської України. Звичайно, було зрозуміло, що без ускладнень здійснити цей план буде неможливо через очевидну його невигідність для країн Четверного союзу. Проте, розрахунок базувався на тому, що вони будуть поставлені перед реаліями — повсюдним поширенням влади Рад і звуженням до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політичної арени взагалі.

Природно, що з відновленням роботи конференції в Бресті Л.Троцький. А.Іоффе, Ю.Медведєв та й інші радянські представники цілеспрямовано, хоч і з застосуванням дипломатичних прийомів, хитрощів, прагнули реалізувати намічений РНК план: висували різні умови, застереження — делегація УНР мала підписати угоди, які будуть погоджені чи то з урядом Росії, чи то з радянською делегацією, а західним дипломатам доводили, що підписувати мир з Центральною Радою — означає мати справу з „учорашнім днем”, оскільки влада Генерального секретаріату в Україні фактично не існує і Центральні держави ризикують в очах всього світу опинитися в смішному становищі тощо[143].

Однак молоді посланці УНР виявили неабияку стійкість, методично відкидаючи всілякі домагання російського наркома і його колег, спростовуючи їх аргументи.

Можна сказати й більше. Ситуація на конференції склалася так, що представники центральноєвропейських держав з визнанням делегації УНР повноправним учасником переговорів втратили колишній інтерес до російської делегації і всю увагу зосередили на посланцях Центральної Ради. У практику ввійшли сепаратні зустрічі української і австро-німецької сторони. Оцінюючи їх змістовний бік, а не лише формальне розмежування в колі учасників конференції, історик В.Коваль вважає ці зустрічі (переговори) „фактично… другою Брестською мирною конференцією, яка проходила паралельно з першою (між російською делегацією та Четверним союзом) і закінчилася раніше від неї укладенням Україною мирного договору окремо та незалежно від Росії”[144].

Якщо й не у всьому, принаймні беззастережно можна приставати до категоричного висновку молодого дослідника, все ж не варто зовсім відмовляти і запропонованій логіці. Розшарування на Брестській конференції стало реалією, прикрість якої особливо хворобливо сприймала російська делегація. Однак і вдіяти нічого вона не могла. Зміщення акцентів стало результатом дії цілої низки чинників, частина яких була абсолютно непідвладною жодним дипломатичним зусиллям.

Не менша витримка, принциповість і послідовність знадобились і в стосунках з німецькою та австро-угорською делегаціями. Їх прагнення укласти мир з Україною зумовлювалося не лише неможливістю подальшого ведення війни (практично всі можливі ресурси на той час було вичерпано), а й пекучою потребою одержати хліб, продовольство, без яких вибухонебезпечна ситуація, що склалася, обіцяла досить швидко досягти критичної межі. Для М.Грушевського — єдиного державного діяча, що інструктував мирну делегацію, було ясно, що за таких обставин вправні дипломати центральноєвропейських держав шукатимуть можливості досягти таких угод, за яких відверто слабку у воєнно-політичному відношенні УНР можна буде змусити «заплатити» за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Однак і українці мають скористатися зі скрути, в яку потрапили уряди Німеччини і, особливо, Австро-Угорщини для досягнення давніх українських територіальних домагань: з'єднання з матірною Україною її західних теренів.

О.Севрюк згадував пізніше про розмову з М.Грушевським напередодні від'їзду до Бреста: «…Говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, ну, й, розуміється, про Східну Галичину. Інтереси цих українських земель мали ми твердо боронити, але зв’язку жодного зі Східною Галичиною ні Ц. Рада, ні ми не мали; незручно і тяжко було говорити відносно Сх. Галичини за спиною її представників і без жодного з ними контакту. «Але ви там вже викрутитесь й зробите якнайкраще для наших інтересів» — виправляли нас в дорогу такими словами в Києві»[145].

Перспективи реалізації українських задумів виглядали непростими. Ще з кінця 1916 р. в Австро-Угорщині (у порозумінні з Німеччиною) було взято курс на відновлення Польської держави з планами включення до складу останньої більшості з перелічених українських територій, передусім Східної Галичини. При конкретно-історичному розкладі сил на початок 1918 р. можна було сподіватися, що українські домагання підтримають німці, щоб зайвий раз довести свою першість у союзі з австрійцями. А останні перед загрозою голоду, що насувався, можуть відступитися від своїх симпатій і обіцянок полякам, лише б хоч якось вийти з продовольчої кризи (звичайно, зторгувавшись з українцями).

Варто сказати, що проводирі українського руху в Австро-Угорщині (Українська парламентарна репрезентація і Народний комітет) поводилися дещо двозначно. З одного боку, вони постійно заявляли про бажання воз'єднання двох гілок українського народу, а з іншого — самі ж доводили малореальність здійснення таких прагнень найближчим часом і згодні були на культурно-національну автономію українців у складі Австро-Угорщини (стара ідея «коронного краю»). Тому М.Грушевський особливо докладно визначивши лінію майбутнього кордону між Польщею і Україною на північному сході («дбаючи за кожне містечко, за кожне село з українським населенням»), вважав, що за непоступливості Австро-Угорщини врешті можна буде, використавши всі можливості на переговорах, згодитись і на поміркованіший варіант[146].

Під час другого інструктажу членів делегації, коли вони перебували в Києві, за словами О.Севрюка, «проф. Грушевський жалкував, що нам, правдоподібно не вдасться включити до України деяких, незначних частин Підляшшя, про що Гофман не хотів нічого й чути з стратегичних причин, і погодився, що мир може бути заключений при умові створення зі Східної Галичини та північної Буковини австрійського коронного краю»[147].

Однак з перших же контактів (як офіційних, так і приватних) австро-німецька сторона чи то з обуренням, чи то з глумом відкидала українські пропозиції, гордовито заявляючи, що не допустить втручання у свої внутрішні справи, нізащо не згодиться на «територіальні аспекти» і ніяких розмов про Карпатську («Угорську») Русь (Закарпаття) й чути не хотіла. Вона категорично протестувала проти пропозицій референдуму в Галичині й Буковині, щоб з'ясувати настрої населення щодо самовизначення цих регіонів. Визнання незалежної УНР ставилося у пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Росією і Австро-Угорщиною на початок світової війни[148].

Однак віденський і берлінський уряди дедалі настійніше вимагали від дипломатів без хліба з конференції не повертатись. Українські ж делегати, хоч і самі представляли країну, що опинилася у вкрай критичному стані, отримували інформацію про ситуацію в центральних державах і наполягали на своєму.

Тоді, підтвердивши 18 січня 1918 р. спеціальною заявою повноваження делегації Центральної Ради і офіційно визнавши УНР як незалежну державу, що має права на самостійне укладення міжнародних договорів, австро-німецька сторона на сепаратній нараді з українськими представниками вчинила на них безпрецедентний тиск. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін від імені обох держав наголосив, що уряд УНР перебуває в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготовлений проект договору. В ньому містилися лише три позиції: загальна констатація завершення стану війни; намір встановлення дипломатичних і консульських відносин між центральними державами й Українською Народною Республікою; зобов'язання УНР доставити центральним державам 1 млн. тон збіжжя та інших харчових продуктів. Всі інші питання відкладалися до пізнішого спеціального погодження між урядами[149].

Видатний український дипломат і політик Д.Дорошенко так оцінив демарш західних партнерів: «Це був диктат, проба нервів українських делегатів»[150]. Однак вони виявили витримку і самовладання.

Наступного дня українські дипломати запропонували свій контрпроект. В ньому було теж три пункти: кордон в Холмщині пролягає за етнографічним принципом (у прямій відповідності з інструкціями М. Грушевського); зобов'язання УНР надати центральним державам збіжжя і сировину має бути зафіксоване окремою додатковою угодою; зобов'язання Австро-Угорщини провести на етнографічній підставі поділ Галичини на Західну і Східну і утворити зі Східної Галичини й Буковини коронний край (щодо цього мала бути ухвалена окрема таємна угода)[151].

Після офіційного ознайомлення партнерів з цими умовами конференція зайшла у глухий кут, керівники австро-угорської і німецької делегації О.Чернін і Р.Кюльман терміново виїхали до Берліна, де було влаштовано широку нараду урядовців обох держав. На ній остаточно було вирішено «за всяку ціну заключити з Україною мир і дати їй оружну допомогу, якщо вона сама її попросить»[152]. На контури останнього варіанту угоди справив визначальний вплив дипломат М.Залізняк, який не мав спеціальних повноважень і діяв більше в інтересах західних партнерів, аніж УНР.

Однак часу на адекватне реагування на підсумковий документ практично не було: з України приходили повідомлення тривожніші одне за інше. Навколо них весь час зчиняв галас Л.Троцький. Його неоднаразові заяви про падіння Києва й Центральної Ради раз-у-раз спростовувалися українськими делегатами. Нарком закордонних справ Радянської Росії до останнього моменту намагався перешкодити сепаратним переговорам між Україною та австро-німецьким блоком. Вже 27 січня 1918 р. він сповіщав по прямому дроту:

«Петроград. Смольний. Леніну.

Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з години на годину. Лише точні і перевірені дані, що Київ в руках Радянської влади могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатись в долі України. Лише негайне і остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу. Троцький.»[153].

І хоча 27 січня народний секретар УСРР М.Скрипник направив Л.Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного дня урядова телеграма про перемогу влади рад в Україні і переїзд до Києва Народного секретаріату надійшла до Петрограда, Берліна, Відня, Будапешта, Бреста, для ходу і підсумків переговорів вона вже нічого не означала.

Українська делегація ще до полудня 26 січня через спеціального кур'єра мала точні відомості, що Центральна Рада напередодні залишила Київ, однак утаємничила інформацію до підписання договору, яке відбулося вночі 27 січня. Важко повірити, щоб за тогочасних обставин і країни Четверного союзу перебували в інформаційному вакуумі, не знали про падіння Києва. А можливо, їх більше турбувало зовсім інше — як з найбільшою вигодою скористатись із ситуації. І це їм вдалося якщо і не в абсолютно максимальному обсязі, то, принаймні, у варіанті, якому можна знайти небагато аналогів в історії дипломатії.

Уже 27 січня 1918 р. граф О.Чернін відправив до Відня донесення надзвичайної ваги, в якому передано не лише новий зміст досягнутих з Українською Народною Республікою угод, але й смислову розшифровку формул та їх комбінацій, розгадати далекосяжні наслідки реалізації яких українським делегатам було дуже непросто. В документі говорилося: «Підписаний сьогодні в 2 години ранку мировий договір між союзними державами з одного боку і Українською Народньою Республікою з другого, містить в загальних рисах такі умови: границя між Монархією й Укр. Народньою Республікою залишається та сама, що була між Монархією й Росією. Що до Польщі дістає Україна гряницю, яка в деталях буде установлена допіру змішаною комісією «згідно з етнографічними відносинами і з оглядом на бажання населення», і яка взагалі йтиме від Тарнограду до Білгораю і далі вдовж західної межи Холмської губернії. При цім подумано, що західна частина Холмщини, яка переважно є польська, лишиться при Польщі, східна ж, яка є українська, має припасти Україні. Через відповідне представлення цієї думки перед громадянством буде спробувано заспокоїти теперішнє схвильовання польських кругів відкликом до цієї засади, що спірається на праві народів на самоозначення. Додаткова умова: І. Евакуація окупованих областей Укр. Нар. Республіки, одже головно Волині й Холмщини, хоча має наступити «безпроволочно» після ратифікації мирового договору, але переведення цієї евакуації доручається комісії, яка по мовчазній згоді переводитиме цю евакуацію в пізніщому часі і поступнево. Ця угода дає нам змогу відкладати евакуацію на який схочемо час, Україна сама бажає, щоб окупація продовжилась ще довший час, бо вона не в силі перейняти на себе організацію краю»[154].

Антиукраїнський підтекст підписаних у Бресті документів абсолютно очевидний і дуже дивно, що представники УНР не змогли своєчасно його «вловити». Те ж саме можна сказати й про інші положення. «Кошти війни і воєнне відшкодування відпадають з обох боків.

Задля торговельних зносин утворюється такий режим: аж до 31 липня с.р. обмініються держави почвірного союза і Укр. Нар. Республіка цілою надвишкою сільсько-господарських продуктів і індустріальних виробів. Ці надвишки мають бути установлені негайно після підписання миру комісією, яка зійдеться в Києві. Ця комісія установить також негайно спосіб достави і транспорту.

…В протоколі, який має бути держаний в таємниці, задокументовано, що Україна посідає надвишку збіжа щонайменше в один мілійон тонн, яку вона має дати до розпорядження центральним державам, і що ми маємо допомогти в організації транспорту, при чім подумано про дуже далеко йдучу поміч через виставлення військового й технічного персоналу, так що постачання має опинитись в наших руках. В цьому таємному протоколі зазначено, що ми тільки тоді готові будемо ратифікувати договір, коли ця київська комісія винесе детальні постанови в заначеному змислі. Після 31 липня протягом 6 місяців по заключенні загального миру є в силі і загальних рисах наш старий торговельний договір з Росією. Для часів після цього періоду має бути заключений новий договір»[155].

Дуже промовистими є наступні рядки з листа високопоставленого австрійського дипломата: «В звязку з цілим отсим мировим договором стоїть таємна декларація, якою обмінялися лиш я та українські делегати; в ній ми говоримо, що майбутні приязні відносини будутьскріплені тим, що польська, німецька і жидівська меншости на Україні та українське населення Австрії будуть забезпечені в їх культурному й національному розвою. Я зі свого боку приймаю до відома, що Україна вже видала закони в цім змислі; українські делегати приймають до відома, що Його Цісарська й Королевська Апостольська Величність при вступі на престол і в тронній промові приобіцяв розбудову вже істнуючих в Австрії установ і що австрійське правительство після цього постановило не пізніше 20 липня с. року внести законопроект, згідно з яким «частини східної Галичини з переважаючим українським населенням мають бути відлучені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один коронний край», та що «австрійське правительство всіма способами, які стоять до його розпорядимости, буде старатись, щоб цей законопроект дістав силу закону». В кінцевому розділі оголошується, що ця декларація має держатися в таємниці і що вона тратить силу, якщо Україна не виконає котроїсь з умов договору. Тим способом створення нового коронного краю, який складався б з східної Галичини й Буковини, зв`язане з умовою, що Україна дасть до розпорядження центральних держав до 31 липня один мілійон збіжжа»[156].

Здається, асиметрія наведених положень настільки разюча, навіть обурлива, що не помітити різниці між уже здійсненим, законодавчо закріпленим, гарантованим і непевно обіцяним та надто проблематично досяжним не може жоден, хто має здатність логічно мислити. Проте й наведені умови було схвалено.

Якщо дипломатичну мову перекладати на безжально-об'єктивні оцінки, то незаперечним є те, що безвихідним становищем проводу УНР новоявлені партнери скористалися спритно і сповна. Кожне положення підсумкових документів обумовлювалося такою безліччю застережень, що за реалістичного погляду на них ставало зрозумілим: або ж Україна сплачувала неадекватну ціну за обіцяну допомогу, або її просто брутально, принизливо ошукували, як це було, наприклад, з абсолютно нездійсненними умовами, за яких на користь УНР начебто вирішувалися питання про Холмщину, Підляшшя та Східну Галичину.

Незаперечним є і те, що якби Німеччина та Австро-Угорщина не одержали очевидного економічного зиску, що давав змогу зняти внутрішнє напруження в цих голодуючих країнах, то навряд чи держави Четверного союзу взагалі підписали би будь-яку угоду з УНР.

Основний текст договору засвідчував завершення стану війни між Українською Народною Республікою з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імперією з іншого, а також їх бажання жити в мирі і дружбі. Сторони відмовилися від взаємних територіальних та матеріальних претензій, обмінювалися військовополоненими, зобов'язувалися налагодити економічні взаємовідносини[157].

Договір, підписаний представниками УНР з центральними державами, був актом геополітичного масштабу і клав край кривавому безумству на велетенських просторах з десятками мільйонів населення. На дипломатичному фронті досягалося одне із стратегічних завдань Української революції. Це досягнення було цілком співзвучним жаданням народів воюючих країн. Водночас патріотично-демократичні сили одержували ще один шанс продовжити вже при вирішальній підтримці зовнішньополітичного чинника процес українського державотворення, національного відродження. Однак австрійсько-німецька сторона під різними приводами буквально відібрала в українських дипломатів єдиний екземпляр таємного договору про Галичину, передала його на зберігання міністерству закордонних справ Німеччини, обопільно домовившись, що в разі недотримання Україною умов постачання хліба (а в те, що їх можна взагалі виконати, міг вірити лише абсолютно позбавлений реалізму політик) автоматично втратять силу всі домовленості. Шляхом відвертого, цинічного шантажу австрійці домоглися істотного перегляду таємної угоди про Холмщину на користь поляків, не особливо переймаючись грубим порушенням науково-етнографічного принципу, і не полишаючи настійних спроб взагалі «законно похоронити» всю угоду в частині взятих перед українцями зобов'язань.

Далеко не у всьому коректною виявилася конкретизація положень економічного договору: вони йшли незмінно на грані зриву, оскільки західні делегації відверто домагалися односторонніх вигод. Всіляко ухиляючись від точної фіксації своїх зобов'язань, вони, істотно зменшуючи обсяги можливого імпорту в Україну, домагалися від української сторони підписання, а потім і виконання умов, які були заздалегідь непропорційними, програшними, в кінцевому підсумку, навіть, згубними для української економіки, а в принципі — часто просто нереальними. Для досягнення мети австро-німецька сторона не зупинялася перед безпардонною ревізією і фальсифікацією «великого договору», підписаного в Бресті 27 січня 1918 р.[158] Недалеким від істини був А.Денікін, який вважав, що в основу своєї економічної політики Німеччина поклала принцип «…для даного моменту — викачування з України по можливості найбільшої кількості сировини, для чого був заборонений чи ускладнений товарообмін з сусідами, навіть з окупованою німцями Білорусією; на майбутнє — захоплення українського ринку і торгівлі, оволодіння чи підрив української промисловості і штучне утворення сильної заборгованості України»[159].

Ще в ході конференції розвіялися надії на примноження українських збройних сил за рахунок формувань з військовополонених, що потрапили до німецьких та австро-угорських таборів. На відповідні прохання представники урядів центральноєвропейських держав відповіли по-суті відмовою. Посилаючись на технічні труднощі передислокації українських військ для передачі їх під начало Центральної Ради, вони натомість вимагали походу в Україну власних регулярних збройних сил. Делегація УНР намагалася після відповідних консультацій з урядом, який вже перебував у Житомирі, домовитися, щоб німецькі війська розташувалися лише вздовж лінії північного кордону України. Та, маючи реальну силу, австро-німецька сторона не стільки домовлялася, скільки диктувала свої умови. І тому без особливих труднощів, скориставшись з безпорадності Центральної Ради, провела такі рішення, згідно з якими збройні сили Австро-Угорщини і Німеччини мали просунутись углиб України як гарант дотримання інших положень договору. Власне, навіть текст відповідного документа — звернення Центральної Ради до урядів Німеччини й Австро-Угорщини виробила німецька сторона, а українському представнику — М.Любинському^{12} нічого не залишалось, як підписати чужий текст[160]. Д. Дорошенко наводить переконливі аргументи на користь висновку, що «сама збройна інтервенція… була вже наперед вирішена в Берліні ще перед підписанням мирового договору»[161].

Перша масштабна дипломатична акція УНР була зустрінута політичним проводом в цілому з надією, хоч і з застереженнями, часом досить істотними.

М. Грушевський, що першим і в тогочасних політичних виступах у періодичній пресі, і в своїй ґрунтовній історичній праці роз'яснював суть підписаних угод, висловив думку: «Трактат давав Україні мир гідний, як здавалось (це «як здавалось» зовсім не випадкове, несе чимале змістове навантаження. — В. С): привертав їй західні українські землі, не тільки окуповані під час війни, а й раніше від неї відірвані, як Холмщина, Берестейщина, Пинщина (хоч і не в повнім їх обсягу — так, околиці Дорогичина, Більська, Брянська зістались таки поза Україною); уставляв обмін воєннополоненими без оплат, обмін товарів на основання контінгентовання (уставлення скількости товарів, які мали довозитись і вивозитись)»[162].

Переважно позитивно оцінював договір і таємні угоди до нього і П. Христюк (в його «Замітках і матеріалах», як і в книзі Д. Дорошенка, очевидно, з максимально можливою для обох повнотою задокументовано зміст дискусій на конференції, особливо щодо кордонів України). «Заключений мировий договір з Україною, — пише автор, — являється, мабуть, єдиним по формі не імперіалістичним з тих численних договорів, які було заключено після нього в кінці великої, всесвітньої імперіялістичної війни під диктовку буржуазної Антанти. Договір цей був заключений дійсно без анексій і контрибуцій. Він здійснював також щодо українського народу принціп національно-державного самоопреділення»[163].

П. Христюк схильний виправдовувати й економічні угоди. «Факт заключення договору і його зміст, — веде він далі, — свідчать про велику державно-будівничу роботу, якої доконала українська робітниче-селянська нація в часі революції. Виявленій українським селянством, робітництвом та вояцтвом в національно-політичній боротьбі силі і здатности до державної організації мусимо в першу чергу завдячувати той факт, що і держави Антанти, і Центральні держави знайшли потрібним в той момент визнати Українську Народню Республіку і зав’язати з нею в тій чи иншій формі дипльоматичні зносини»[164].

П. Христюк не заперечує, що укладанню угод сприяли й певні обставини (суперечності між Центральними державами і РСФРР, продовольча криза в Австро-Угорщині й Німеччині, сподівання на її пом'якшення за рахунок українських ресурсів тощо). Та він не вважає ці обставини вирішальними.

У суперечності з такими твердженнями перебуває позиція В. Винниченка, який писав: «…Мир цей був би дуже корисним і для української держави, й для її уряду, коли б… при цьому була одна умова, а саме: коли б цей мир явився не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили й волі, коли б ми тою силою самі могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це був би дійсний і корисний мир.

А коли український уряд тої сили не мав; коли розбиті невеличкі військові відділи його безпорадно одступали на самий краєчок української теріторії й не було ніякісінької надії своїми силами вернути загублену владу над державою; коли без чужої сили реалізації того миру не можна було й сподіватись, — то весь мир набірав уже инчого характеру, він весь був у руках тої сили, яка мала переводити його в життя»[165].

З часу дошкульної поразки Центральної Ради у січні 1918 р. тривають невщухаючі дискусії з приводу з'ясування її причин. З царини політичних дебатів суперечки швидко були перенесені до наукових праць, однак згоди і на сьогодні не досягнуто. Було б невиправданим оптимізмом зважати й на перспективу: практично кожна теза знаходить у публікаціях наступних авторів антитезу-заперечення. Тому, здається, буде до певної міри виправданим, не вступаючи в полеміку з жодним з авторів, обмежитись наведенням міркувань, висновків тих особистостей, чий підхід до питання імпонує більше за інших, з чиїми авторитетними думками можна великою мірою солідаризуватись як з найоб'єктивнішими, найкомпетентнішими і найвиваженішими. Такий варіант видається виправданим і ще з одного боку: практично всі, хто брався за висвітлення цього питання, так чи інакше модифікували положення і висновки, виношені активними учасниками й найталановитішими історіографами Української революції[166].

Передусім мова може йти про П. Христюка. З багатьох чинників, що зумовили поразку Центральної Ради, автор визначає три, на його думку, найголовніших: «1) запізнення Центральної Ради з переведенням важніших соціяльно-економичних реформ; 2) недооцінення ваги рад робітничих, селянських і солдатських депутатів в революційній боротьбі і зв'язане з цим переоцінення ваги органів, побудованих на демократичних основах, і 3) незадовольняюча організація апаратів державної влади, головно адміністративних, як в центрі, так і на місцях, і відсутність армії»[167].

Кожна з наведених причин мала для воєнних дій надзвичайно велике значення. Перша причина — запізнення Центральної Ради з проведенням найважливіших соціально-економічних реформ — призвела до ослаблення зв'язків між Центральною Радою і активними революційними елементами селянства, робітництва і солдатів. Вона викликала байдужість, а подекуди, після більшовицької агітації, і ворожість до Центральної Ради. Вона дала ґрунт для більшовицької агітації. Вона, нарешті, призвела до того, що в найкритичніший момент, коли треба було збройною силою виступити на оборону Центральної Ради, українські військові частини, що раніше так палко її вітали як «єдину заступницю і обороницю» своїх інтересів, оголошували «нейтралітет». Щоправда, Центральна Рада обіцяла зробити ще багато «доброго», але те саме, і навіть ще більше, обіцяли зробити й російські більшовики. «Залишався момент національно-державний, — веде далі П. Христюк, — але від українського селянства, робітництва і вояцтва не можна було вимагати, щоб вони виключно із-за цього моменту йшли накладати своїми головами. Для такого виступу недоставало ще дуже багато дечого. Вся справа полягала в тому, що головна пружина всіх великих рухів — безпосередні соціяльно-економичні клясові інтереси — не штовхали в данім випадкові селянства та робітництва на війну з Московщиною»[168].

Щільно з першою причиною пов'язана й друга — недооцінка ваги класових робітничо-селянських організацій в революційній боротьбі. Ця недооцінка призвела до того, що Генеральний секретаріат не сприяв розвиткові й зміцненню рад селянських депутатів, які до самого останнього часу підтримували політику Центральної Ради; що ж до рад робітничих і солдатських депутатів, то їх спочатку було просто зігноровано, а пізніше український уряд ставився до них з неприхованою ворожістю. Таким способом Генеральний секретаріат відмежував Центральну Раду від справді активних революційних органів української і неукраїнської демократії, органів, які, зрештою, єдині могли стати справжньою опорою Центральної Ради в її революційному, національно-політичному і соціально-економічному будівництві. Ця політика Генерального секретаріату ставала тим прикрішою, що саме українське селянство (не говорячи вже про робітництво) від самого початку революції, коли про більшовицьку радянську державну систему ще й мови не було, ставило в центрі революційного будівництва саме ради селянських, солдатських і робітничих депутатів. Та й конструкція Центральної Ради підказувала їй необхідність зважати більше на ради, ніж на органи, побудовані на позакласових, загальнодемократичних засадах. Безперечно, позначилося тут те, що керівники Генерального секретаріату — переважно члени УПСФ й УСДРП, виховані на ідеях західної парламентської демократії, не змогли відчути (а зрозуміти були нездатні) значення класових органів у революційній боротьбі, що відбувалась у той час в Україні. Свою роль відіграла й та обставина, що ради робітничих та солдатських депутатів були майже в усіх містах України (особливо великих), з відомих причин, неукраїнськими за своїм складом і байдужими, а то й ворожими до національно-державних домагань української демократії. «…Щиро-приязне відношення Центральної Ради до цих органів і виразна та послідовна соціяльно-економична політика Ради, ведена в такий спосіб, щоб і ці органи було втягнуто в процес революційної роботи, яку провадила Центральна Рада, — вважає П.Христюк, — поза всяким сумнівом були б коли не цілком знищили московсько-централістичні, "общеруські" і антиукраїнські настрої цих органів, то, принаймні, нейтралізували б ці настрої і тим способом унеможливили б активний перехід всіх цих організацій на бік московського війська під час війни. Власне, саме радам робітничих і салдатських депутатів у великих містах України большевики в першій лінії завдячують свої перемоги над Українською Центральною Радою. Бо ще не вспіла розпочатись війна з Московщиною, як ці ради зробили спроби захопити владу в свої руки. Вони дезорганізували запілля українського війська, порушували нормальне телеграфічне і залізно-дорожне сполучення і так далі»[169].

Нарешті, й третя причина — незадовільна організація апарату державної влади і відсутність справжньої армії — також відіграла велику роль. Якби Українська Республіка мала в той час хоча б задовільно організовані апарати державного управління, можна було б навіть примусом не допустити військових частин до сумнозвісного «нейтралітету». Можна було б зробити серйозну спробу організації української робітничо-селянської армії, на відміну від тої бутафорії, якою захопилися С. Петлюра та М. Порш. «Багацько дечого, потрібного для оборони республики, можна було б зробити навіть в той бурхливий, трудний для всякої роботи час, — робив висновок історик. — Та без добрих апаратів державного управління не було чого й думати про це. Події йшли цілком стихійно. Правительство було цілком безсиле проти них»[170].

Автор називає й інші причини, що дали перевагу ворогам Української революції: «общеруські» настрої великих міст (більшовики сприймалися як носії перемоги над сепаратистами, «мазепинцями»); матеріальні й технічні засоби старих апаратів державного управління (армія, інтелігенція, в тому числі військова, фінанси); безробіття, продовольча криза в Росії (безробітні охоче йшли в армію для боротьби з «буржуазною Радою» за хліб для голодуючого народу).

«Нарешті, — висновує П. Христюк, — присутність московського війська на українському фронті також дуже допомогла большевикам перемогти Центральну Раду. В той час, як большевицькі частини наступали з Харківщини, зайняли потім Катеринославщину та Полтавщину, московські частини сунули стихійно (і з наказу большевицького командування) з фронту "додому" і на Київ — проти "хохлацкой" Центральної Ради — займали Поділля, Волинь, Київщину. З цієї причини, здавши Київ, правительство України власне не мало куди відступати. Переїхавши до Житомира, воно опинилось в мішку: Коростень, Рівне, Бердичів були зайняті цими «фронтовими» большевицькими частинами; по шосе ж до Коростишева наближались большевики вже з Київа.

Узявши все це на увагу, а також взагалі дуже трудні до оборони географічні кордони України з Московщиною, не можна було й надіятись на перемогу Центральної Ради над Радою Народних Комісарів»[171].

П. Христюк вступав у полеміку з більшовицькими ідеологами, а можливо, й із В.Винниченком, намагаючись спростувати тезу про масштаби впливу більшовиків на українські маси і ступінь недовіри останніх до Центральної Ради: «Часом люблять пояснювати перемогу большевиків над Центральною Радою не наведеними вище складними причинами, а тим, що немовби українські селянські, робітничі і салдатські маси всі були "большевиками" і через те свідомо збройно виступали проти Центральної Ради, допомагаючи війську Ради Народніх Комісарів. Та таке пояснення являється помилковим, бо твердження, на якому воно ґрунтується, не відповідає дійсности. Особливо воно не відповідає дійсности в тій частині, яка торкається селянства. Селянство, правда, ждало переведення реформ і в першу чергу земельної. Українські салдати і селяне були незадоволені млявістю і нерішучістю Центральної Ради в соціяльно-економичній політиці. В певній своїй частині вони були добре розагітовані большевиками проти Центральної Ради, думаючи, що, може, й справді в Раді сидять буржуї. Але від всього цього ще було далеко до того, щоб селянство вітало большевиків, а тим більше активно допомагало їм в війні проти Центральної Ради. Українські салдати в своїй масі об'явили свій "нейтралітет" в війні, а селянство просто дивилося, що з того вийде. І Центральна Рада "обіцяє багато", і большевики ще більше: отже, поки що, не було рації за те — невідомо ще яке — "більше воювати"»[172].

П. Христюк, можливо, наочніше за інших авторів висловив спільну для більшості й сучасних дослідників позицію фактично повного ігнорування існування радянського центру в Україні (ВУЦВК рад), радянського уряду України (Народного секретаріату), їхніх апаратів на місцях, а також збройних загонів, що їх підтримували (Червоного козацтва, Червоної гвардії, формувань з революційно налаштованих солдатів). Усі ці органи й організації лише побіжно, здебільшого зневажливо згадуються як агенти Московщини, посібники чужорідних сил. «Наступ російського совітського війська на Україну, який має всі ознаки окупації України і національної боротьби, — ось що було головне в цей момент, ось що відігравало рішаючу ролю в подіях, — накреслює загальні контури схеми історик. — Через це про цей наступ і доводиться тут говорити, а не про так званий український радянський уряд. Подібно до того, як фактично вів війну проти Центральної Ради головнокомандуючий російського совітського війська Муравйов, який був дійсно головнокомандуючим і мав військо, а Юр. Коцюбинський (секретар військових справ) не мав ніякого війська, ніяких апаратів і ніякого впливу на військові події і був тільки українською етикеткою на Муравйовському багнеті, так і цілий український радянський уряд і ціла Українська Радянська Республика були тільки ширмою, "надстройкою" над політикою Совітської Росії»[173].

Слідом за П. Христюком М. Шаповал також схильний до думки, що виграти війну Українська Народна Республіка в той час не могла. Проте аргументацію він наводить власну. Серед моментів, які вирізняють його позицію, є й такі: «За Москвою всі переваги: населення удвоє більше, ніж на Україні. Але на Україні ще багато жидів та москалів, які своїй Москві допомагають. Опріч того — хіба всі українці за Україну стояли? Ні, ще були мільйони несвідомого люду по містах і селах, який ревів за Москву, за Росію, вважали себе за руських, а українство слідом за московською пропагандою вважали за "німецьку вигадку"»[174].

Щодо переваг Москви з технічно-організаційного боку, то тут, крім конкретизації наявних у росіян державно-адміністративних апаратів, М. Шаповал додає відсутність в Україні оборонних заводів (це не зовсім точно — зброю й боєприпаси виготовляли великі для свого часу військові заводи в Києві, Харкові, Олександрівську, Миколаєві, Одесі, практично в усіх найбільших містах. — В. С.); а також однакову з Росією ширину залізничної колії, що робило Україну особливо вразливою перед північним сусідом.

М. Шаповал твердить, що свідомі українці розуміли неможливість воєнної перемоги над Росією, «але все-таки рішили боротись: хай ми будемо розбиті, хай по наших трупах переїде Москва, але хай же нарешті на Україні знайдуться горді люде, що відважуться боротись, а не скіглити в неволі!»[175]. Їхній приклад, їхня самопожертва мали вплинути на формування національної свідомості українського народу і продемонструвати всьому світові величний порив нації до свободи.

М. Шаповал доводив, що Московщина перемагала Україну ще однією страшною зброєю — брехнею, політикою під гаслом «поділяй і владарюй!» «В такій тактиці виявляли себе майстрами єзуїти, а в наш час — большевики. Технічними засобами розкладу вони вживали переважно чотири: терор, брехню, підкуп і зворушення честолюбства. У боротьбі проти Центральної Ради і пізніше вони практикували найбільше брехню, терор і зворушення честолюбства, підкуп не міг тоді дати наслідків»[176].

У неймовірному хаосі, коли простій людині було надто складно збагнути суть подій, наголошував М. Шаповал, «Москва перекричала нас, Москва обманом розклала наш народ і перемогла нас»[177].

Як і в інших випадках, своєрідний підхід до питання демонструє Д. Дорошенко. Тяжіючи до правих поглядів, він, поряд із зазначеними причинами невдач Української революції, називав і надзвичайно низький моральний дух її проводирів. «…В той час, — з сумом констатує історик, — як большевики виявляли колосальне напруження енергії, активність, захоплення й завзяття, — на українському боці ясно виявлялися депресія, упадок духа і зневіра, починаючи з самого уряду, з Генерального Секретаріяту, крім, може, двох — трьох осіб»[178]. На підтвердження такого висновку він наводить яскраві факти опору національній владі.

Д. Дорошенко вважав серйозним прорахунком українських політиків і те, що вони допускали безперешкодне існування більшовицьких осередків, їхню енергійну агітацію проти Центральної Ради, УНР тощо[179].

Отже, до кінця січня 1918 р. Українська революція пройшла великий складний шлях і опинилась у дуже суперечливій ситуації. З одного боку, створена в процесі революційної боротьби Українська Народна Республіка проголосила себе «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», «прорвалася» на міжнародну арену, здобула собі європейське визнання, а з іншого — народжена цією ж революцією влада зазнала великої воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, втратила масову підтримку, змушена була залишити столицю, шукати опори серед зовнішніх сил. Тому, якщо й лунають поодинокі мажорні ноти в оцінці досягнутого, вони відразу змінюються мінорними тонами.

Поширення радянської влади на кінець січня 1918 р. практично на всю територію України, по-суті, історичний успіх — якщо не тріумф більшовиків — насправді не означав перетворення республіки на міцний моноліт, зцементований єдністю мети й волі, ідеї й організації.

Саме в цей час набрали реальних обрисів тенденції, які виявлялися в середовищі місцевих більшовиків увесь 1917 рік, породжуючи розходження в позиціях щодо питань національно-державного будівництва. Більше того, нагромаджені відмінності у поглядах реалізувалися у відповідні рішення, реальні кроки, які поставили під загрозу цілісність України як державного утворення, несли в собі серйозний замах на єдність нації, великого народу.

IV з’їзд Рад Донецько-Криворізької області, що почав свою роботу в день переїзду до Києва Народного Секретаріату (в цьому кроці, мабуть, було все ж більше символізму, демонстрації перетворення всієї України на оплот соціалістичної революції, ніж практичної потреби), одним з ключових питань порядку денного визначив відокремлення області від республіки, створення власного адміністративно-державного утворення, його приєднання до Російської радянської федерації.

З часу виникнення й нетривалого досвіду існування Донецько-Криворізької радянської республіки й до сьогодні не припиняються суперечки навколо непростого суспільного феномена[180]. Іноді, як це було, наприклад, на межі 2004–2005 рр., дискусії набирали особливої гостроти, конфліктності, доходили до пропозицій сутнісного повторення варіанта, випробуваного взимку-весною 1918 р.

Природно, що в невщухаючій полеміці спектр думок завжди був надзвичайно строкатим і незмінно поділяв суспільство на два табори — тих, хто був готовий до виправдання, апології щодо регіоналістсько-сепаратистських дій, і тих, хто якнайрішучіше не сприймав подібні ідеї й відчайдушно критикував, засуджував практику розколу й розвалу України як органічного, неподільного цілого.

Дискусії попередніх років значною мірою відбились і знайшли кваліфіковане тлумачення, аргументовані оцінки в спеціальній публікації П.Варгатюка „Донецько-Криворізька Республіка в оцінці В.І.Леніна”[181].

Сучасний погляд на історію створення, досвід діяльності й зумовленість ліквідації Донецько-Криворізької Республіки було сформульовано в кількох публікаціях І.Кураса та В.Солдатенка[182].

Актуальність неодноразового звернення до даної сторінки вітчизняної історії дещо несподівано була підтверджена драматичними подіями, що супроводжували президентські вибори 2004 р. Невдоволення керівництва низки областей, де перевагу одержав В.Янукович (а це, передусім, Південно-Східний регіон) політичними рішеннями, до яких вдалася Верховна Рада після другого туру голосування, вердиктом Верховного Суду України, якими відмінялись ухвали Центральної виборчої комісії і, на вимогу прибічників В.Ющенка, призначалось повторне голосування, вилилось у сепаратистсько-регіоналістські заклики.

На Всеукраїнському з’їзді депутатів Автономної республіки Крим. депутатів місцевих рад усіх рівнів 28 листопада 2004 р. у Сєверодонецьку, надзвичайних сесіях Донецької, Луганської, Харківської, деяких інших рад, які відбулися у ті ж дні, пролунали думки про можливість створення Південно-Східної української республіки, зміни адміністративно-територіального устрою України, перетворення її на федерацію з одночасним наданням областям самостійного (республіканського) статусу, проведення з цією метою регіональних (обласних) референдумів[183].

Хоча в загальній риториці незмінно наголошувалося на збереженні територіальної цілісності України, замах на єдність держави (хай навіть декларативний, вкрай нереальний) був очевидним. Втім ініціатори реанімації сепаратистських замірів навряд чи усвідомлювали наслідки, до яких могли привести їх спроби тиску на державну владу з допомогою першого аргументу, який „потрапив під руку”. В усякому разі якихось більш-менш серйозних доказів на користь нових державницьких утворень у періодиці, в усних заявах прибічників зміни Конституції України, її державного устрою виявити було непросто.

Дана обставина, разом з усвідомленням того, що коріння багатьох суспільних проблем, серед них і вищезазначеної, сягає революційної доби, 1917–1918 рр., зумовили додаткове оприлюднення наукової позиції щодо історії Донецько-Криворізької Республіки в найпопулярнішому в колах інтелігенції, вітчизняних інтелектуалів тижневику з солідним накладом — „Дзеркалі тижня”[184].

У пропонованому творі звернення до важливого й дуже суперечливого історичного сюжету здатне висвітлити такі його аспекти, які одержують додаткову вагу й значимість у контексті всіх відтворюваних подій буремного 1918 року.

Тим більше, що з різноманітних факторів, які зумовили процес утворення Донецько-Криворізької Республіки, аналізувались здебільшого співвідношення між економічними розрахунками і принципами національної політики більшовиків, роль військових аспектів (оборона Донкривбасу від каледінців та австро-німецьких окупантів), великодержавницькі, проросійські настрої і орієнтації керівників обласної організації РСДРП(б), серед яких практично не було українців за національністю (Ф.Сергєєв (Артем), Д.Філов, М.Жаков, А.Каменський, В.Межлаук, М.Рухимович, С.Васильченко, Б.Магідов та ін.).

Водночас поза увагою завжди залишалось дослідження рівнодіючої політики всіх реальних сил (за винятком знову-таки протилежних в оцінках дій В.І.Леніна, ЦК РСДРП(б), РНК, персонально кожного з діячів Донецько-Криворізької Республіки). А це, гадається, мало далеко не останнє значення у фабулі розвитку подій, породило феномен регіоналізму і має знайти своє наукове вирішення.

Наявні ж звертання до історичних аргументів дуже часто грішать непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків, бажанням підтасувати історичний досвід і його уроки під відстоювану політичну схему, під обраний розрахунок[185].

Все вищевикладене і зумовлює потребу об'єктивного, неупередженого аналізу історичного матеріалу для з'ясування процесу утворення, функціонування і зваженої оцінки результатів існування Донецько-Криворізької Республіки.

Принципово важливо з'ясувати політичні передумови і політичні чинники оформлення самої ідеї виокремлення Донецько-Криворізької області, можливості її відриву від України. Безперечно, це ключовий момент для розуміння сутності всієї проблеми, еволюції її практичного вияву на всіх історичних стадіях.

Для Тимчасового уряду, що успадкував великодержавні, централістичні підходи царизму у національній політиці, для урядових партій і організацій (кадети, есери, меншовики, Бунд) Україна існувала в основному і навіть виключно як географічне, а не політико-адміністративне, тим більше — державне (бодай — потенціально!) поняття. Відповідною була і реакція Тимчасового уряду на домагання Центральної Ради вибороти для Генерального секретаріату (органа виконавчої влади автономії, що народжувалась і де-факто визнавалась уже офіційним Петроградом) прерогативи у межах дев'яти губерній: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (материкові, північні повіти).

"Тимчасовою інструкцією Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні" від 4 серпня 1917 р. повноваження Генерального секретаріату обмежувались першими п'ятьма з перерахованих губерній[186]. Найрозвинутіші у промисловому відношенні губернії Лівобережжя, а також товарноземлеробські губернії півдня України у такий спосіб "вилучались" з українських. Одним із аргументів затяжної полеміки навколо цього питання був мішаний склад населення означеної території, в тому числі й Донецько-Криворізької області.

Центральна Рада, зі свого боку, довгий час не виявляла належної твердості, послідовності, принциповості щодо Донкривбасу як органічної частини України. Зустрівши Інструкцію Тимчасового уряду обуренням, після бурхливого обговорення її на засіданнях Малої Ради (президії) і шостій сесії Центральної Ради (5–9 серпня 1917 р.)[187], документ Тимчасового уряду, а з ним і його позицію щодо Донкривбасу було в цілому схвалено[188].

Після повалення Тимчасового уряду питання "про злучення українських земель" ("про прилучення "позаавтономних" частин України") було порушено на сьомій сесії Центральної Ради 29 жовтня — 2 листопада 1917 р. 31 жовтня після короткого обговорення було ухвалено постанову: "Поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме — Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини"[189].

У Третьому Універсалі Центральної Ради Харківщина і Катеринославщина уже беззастережно розглядались як українська територія[190].

Неважко помітити, що у вищезгаданих документах (і Тимчасового уряду, і Центральної Ради) жодного разу не згадується Область Війська Донського, західна частина якого (Таганрозький округ — аж по Макіївку) — невід'ємна складова Донецького вугільного басейну, а у етнічному відношенні — ареал переважно український. Можливо, тому Центральна Рада, Генеральний секретаріат не могли зайняти чіткої позиції щодо захоплення частини Донецького басейну військами генерала О.Каледіна наприкінці 1917 р. Навпаки, вони готові були поступитися інтересами населення Донецького басейну заради збереження приязних стосунків з козачими верхами Дону.

Так, 11 листопада 1917 р. О.Каледін направив Голові Генерального секретаріату УНР В.Винниченку телеграму про те, що козаки почали займати полосу відчуження Катерининської залізниці (а це вже Катеринославська губернія — В.С.) і дипломатично просив підтримки[191]. Жодних протестів чи ж то заперечень з цього приводу генерал не отримав.

Генеральний секретаріат вагався навіть тоді, коли до нього зверталися жителі Донбасу зі скаргами на дії каледінців і проханнями захистити їх від військового свавілля.

Цікаво відзначити, що така позиція викликала протест не лишеї прорадянськи чи пробільшовицьки настроєних сил регіону. Саме на протидії каледінцям — з одного боку, і гайдамакам Центральної Ради — з іншого, шматуванню ними Донецько-Криворізького регіону в кінці 1917 р. — на початку 1918 р. в Гуляйполі зароджується і починає зміцнюватися махновщина[192].

Отже, не варто спрощувати підходи до складної, багатофакторної проблеми, зводити її до дій однієї якоїсь сили. Звісно, головну роль тут відіграли більшовики.

Ідея утворення Донецько-криворізької Республіки викристалізувалася з позиції більшовиків Лівобережжя, що після Лютневої революції відстоювали тези про принципову відмінність Донецького і Криворізького басейнів від господарських засад останньої території України, про проблематичність входження Донкривбасу до складу України, про необхідність з'ясування цього питання шляхом референдуму[193]. Восени 1917 р., після того як Центральна Рада оголосила себе вищою владою в Україні, а всупереч цьому посилився процес встановлення влади рад на місцях, особливо в промислових, пролетарських центрах, ідея вичленення Донкривбасу одержала нові імпульси і поступово стала переводитись в практичну площину.

Як відомо, більшовики Південно-Західного краю у листопаді 1917 р. висунули пропозицію скликати Всеукраїнський з'їзд Рад для розв'язання найнагальніших проблем тогочасного життя.

4 листопада 1917 р. об'єднане засідання київських ради робітничих і ради солдатських депутатів на ініціативу фракцій РСДРП(б) висловилось за скликання Всеукраїнського з'їзду рад, який мав створити центральний орган радянської влади в Україні[194]. Цю ідею підтримали багато інших рад[195].

Одночасно обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю, який першим зрозумів необхідність консолідації сил більшовиків у всеукраїнському масштабі, виступив з ініціативою скликання всеукраїнського з'їзду більшовицьких організацій, щоб утворити керівний партійний центр більшовиків України. Якби ця ініціатива була підтримана Донецько-Криворізьким обкомом партії і особисто Ф.Сергєєвим (Артемом) як членом ЦК РСДРП(б), то такий центр, очевидно, вдалось би утворити вже в грудні 1917 р.[196] Але цього не сталося. На Обласний (Крайовий) з'їзд РСДРП(б), що відбувся в Києві 3–5 грудня, приїхали делегати від більшовицьких організацій Південно-Західного краю, Південно-Західного фронту, Катеринослава і Єлисаветграда. В той час, коли в Києві засідав Обласний (Крайовий) з'їзд РСДРП(б), в Харкові делегати збиралися на свою окрему обласну партійну конференцію. Проігнорувавши з'їзд у Києві, конференція визнала за необхідне "скликати в найближчому майбутньому з'їзд партійних організацій Донецько-Криворізького басейну і Південно-Західного краю", але не для організаційного об'єднання, а лише "з метою вироблення і спільного плану агітації і боротьби"[197].

Отже, відмовившись від участі у всеукраїнському партійному з'їзді, керівні працівники Донецько-Криворізької обласної партійної організації в питаннях партійного будівництва виявили явний сепаратизм, що визначив їх позицію і в сфері державного будівництва. Вони зайняли двоїсту позицію щодо Всеукраїнського з'їзду рад: з одного боку, на ряді засідань підтримали ідею скликання Всеукраїнського з'їзду рад, виділили свого представника до Організаційного бюро з підготовки з'їзду, сприяли обранню делегатів на з'їзд, з іншого боку — одночасно в Харківській міській і Донецько-Криворізькій обласній радах робітничих і солдатських депутатів обговорювали ідею створення обласної Донецько-Криворізької радянської республіки.

Виступаючи 17 листопада 1917 р. на пленумі обласного) комітету рад Донецького і Криворізького басейнів при обговоренні українського питання, Ф.Сергєєв (Артем) підтримав меншовика Рубінштейна і есера Голубовського, висловився за свободу самовизначення областей і народів, проти "анексування" їх Центральною Радою. Він пропонував "створити незалежну від київського центру самоврядну автономну Донецьку область і добиватися для неї всієї влади Рад". На пропозицію Артема пленум схвалив постанову: "Розгорнути широку агітацію за залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної адміністративно-самоврядної області"[198].

Ця ідея відображена і в резолюції загальних зборів Харківської ради, схваленій 24 листопада. Донецький і Криворізький басейни розглядалися в ній як область, що не входить до складу України[199]. 22 листопада такі ж положення були включені до резолюції загальних зборів робітників і службовців Харківського вузла Південних залізниць, схваленої на доповідь Ф.Сергєєва (Артема)[200].

За прикладом останнього, виконуючи постанову пленуму обласного комітету рад, діяли й інші більшовики Харкова. Виступаючи 29 листопада в думі, член більшовицької фракції Е.Лугановський говорив, що Харківська губернія і Донбас є територією, яка не входить в Україну, віднесення їх до України "в економічному відношенні дуже згубно, бо цим самим створюється розчленування Донецького басейну"[201].

Так було покладено практичний початок кампанії за виділення з України Донецько-Криворізької області в окрему адміністративну одиницю. В грудні 1917 р. проблему мав вирішити III з'їзд рад Донецько-Криворізької області при обговоренні питання про обласну організацію.

Намір організувати "обласну" республіку протиставлявся Українській Народній Республіці, що кваліфікувалася більшовиками буржуазною державою. Однак на той час розгорнулась досить інтенсивна боротьба за утворення Української радянської республіки. З переїздом до Харкова делегатів з'їзду рад, що залишили Київ, Ф.Сергєєв (Артем) та інші організатори обласного форуму рад змушені були піднятися вище своїх обласницьких (регіоналістських) прагнень і погодитися на спільне проведення Всеукраїнського з'їзду рад. Форум, як відомо, проголосив Україну республікою рад, заявив про повалення влади Центральної Ради, встановлення федеративних зв'язків Радянської України з Радянською Росією, обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) рад, а останній виділив зі свого складу Народний секретаріат — перший радянський уряд України. Третину обраного на з'їзді ЦВК рад становило представники рад Донецько-Криворізької області, а кілька з них, у тому числі Ф.Сергєєв (Артем) також увійшли до складу Народного секретаріату.

Проте, всупереч цим рішенням, І Всеукраїнський з'їзд рад, за наполяганням делегатів від Донецько-Криворізького регіону обговорив питання "Про Донецько-криворізький басейн". У резолюції з цього питання сказано: "Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів протестує проти злочинної імперіалістичної політики керівників козацької та української буржуазних республік, які намагаються поділити між собою Донецький басейн і буде добиватися єдності Донецького басейну в межах Радянської Республіки"[202].

Проект резолюції, очевидно, готувався до III з'їзду рад Донецько-Криворізької області і згодом був лише відповідно відредагований: так резолюція не дуже вдало маскувала поняття "Російська республіка" словами "Радянська республіка".

Невдовзі події підтвердили прагнення Ф.Сергєєва (Артема) та деяких інших працівників Донецько-Криворізької області відособитися від ЦВК рад України і Народного секретаріату. Значна частина членів ЦВК рад від Харкова та області не відвідувала його засідань. Як видно з протоколів ЦВК, Ф.Сергєєв (Артем) також не був присутнім на жодному з цих засідань. 16 грудня 1917 р. на засіданні ЦВК рад він був одноголосно призначений членом радянського уряду України — народним секретарем з торгівлі і промисловості[203]. Але так і не приступив до виконання своїх обов'язків, не підготував і не підписав жодного державного документа, ігнорував засідання Народного секретаріату. В зв'язку з цим ЦВК рад України на засіданні З0 грудня змушений був покласти виконання обов'язків народного секретаря з торгівлі та промисловості за сумісництвом на народного секретаря праці М.Скрипника.

Ставлення Ф.Сергєєва (Артема) і його найближчого оточення до працівників ЦВК рад України й Народного Секретаріату під час їх перебування у Харкові не завжди було товариським і навіть лояльним. Державним установам не відвели приміщення для роботи, а під житло для працівників апарату була виділена колишня в'язниця. Коли ж радянський уряд України за допомогою загону червоногвардійців конфіскував приміщення редакції та друкарні ліберальної газети "Южный край", це викликало обурення бюро обласного комітету РСДРП(б), яке 16 грудня 1917 р. спеціально обговорило питання про ставлення до ЦВК Рад України[204]. Тоді ж це питання було обговорене на засіданні Харківського комітету РСДРП(б). А 20 грудня цей комітет доручив М.Рухимовичу звернутися до обласного комітету партії з запитом про заходи, які вжиті для здійснення автономії Донецького і Криворізького басейнів[205]. У зв'язку з такими настроями взаємини між ЦВК рад України та Харківською міською і Донецько-Криворізькою обласною радами 23 грудня були обговорені на засіданні Харківської ради і 28 грудня — на нараді активних працівників Харківської організації РСДРП(б)[206].

Нарада визнала, що загальну політичну лінію визначає ЦВК рад України, а місцеві органи радянської влади повинні допомагати йому в роботі. Але резолюція наради була опублікована в "Донецком пролетарии" лише 9 січня 1918 р., тоді як З0 грудня 1917 р. газета опублікувала статтю В.Філова (К.Тушина) "ЦВК Рад України і Обласний комітет Донецького і Криворізького басейнів". У цій статті, посилаючись на автономію Донецького і Криворізького басейнів, автор всіляко виправдовував прагнення обласного комітету рад зноситися безпосередньо з ВЦВК і РНК радянської Росії, обходячи ЦВК рад України і Народний секретаріат.

1 січня 1918 р. відбулось чергове засідання Харківської загальноміської конференції РСДРП(б), в роботі якого взяли участь представники загальноміського і обласного комітетів партії, райкомів, більшовицьких фракцій ЦВК рад України, міської і обласної рад робітничих і солдатських депутатів. Обговоривши питання про ставлення до ЦВК Рад України, засідання визнало його вищим органом центральної радянської влади в Україні, зобов'язавши міську і обласну ради керуватися директивами ЦВК рад України і Народного секретаріату[207].

Однак і після цього ті працівники, які домагалися утворення Донецько-Криворізької Республіки, не облишили своїх замірів. Зважаючи на настрої Ф.Сергєєва (Артема), його однодумців, маючи інформацію про їх плани, народний секретар В.Затонський 24 січня 1918 р. вернувся з телеграмою до члена ЦК партії, наркома в справах національностей Й.Сталіна, в якій просив його вплинути через ЦК РСДРП(б) на Ф.Сергеєва (Артема) і обком партії Донецького і Криворізького басейнів, щоб не допустити "проведення автономії Донецького басейну"[208]. Як відреагував Й.Сталін на це звернення, невідомо.

27-30 січня 1918 р. відбувся IV обласний з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. На з'їзді були присутні 74 делегати з правом вирішального голосу (48 більшовиків, 19 есерів, 5 меншовиків, 2 безпартійних)[209].

До порядку денного було внесено питання: 1) Поточний момент; 2) Економічна політика в Донецькому басейні; 3) Обласна організація. Останній пункт, власне, точніше було б найменувати "організація області"[210]. Доповідь з цього питання зробив С.Васильченко. Основні її тези, за газетою "Донецкий пролетарий", зводились до наступного: "В міру зміцнення радянської влади на місцях, федерації Російської Соціалістичної Республіки будуть будуватися не за національною ознакою, а за особливостями національно-господарського побуту.

Такою самодостатньою в господарському відношенні одиницею є Донецький і Криворізький басейни.

Донецька республіка може стати зразком соціалістичного господарства для інших республік.

В силу цього Донецький і Криворізький райони повинні мати самостійні органи економічного і політичного самоврядування.

Влада, що організується в області — Рада Народних Комісарів — відповідальна перед з'їздом і перед виконавчим органом з'їзду — обласним комітетом"[211].

Із співдоповіддю з обговорюваного питання виступив член ЦВК рад України, народний секретар праці М.Скрипник. Він був противником виділення Донецького і Криворізького басейнів зі складу України. Однак чіткістю аргументації його позиція не відзначалася. "Ставити в основу організації влади економічний принцип — вірно; не можна однак майбутнє переносити в сучасне, — говорив народний секретар.

Мир передусім означає національне питання, право націй на самовизначення"[212].

Таким чином, не заперечуючи загалом проти економічного принципу будови федеративної пролетарської держави, М.Скрипник вважав передчасною його реалізацію щодо Донкривбасу. Еклектизм поглядів одного з провідних діячів більшовиків України привів його до відстоювання відповідної штучної формули: "Виділення Донецького басейна означало б підрив радянської влади і посилення Генерального секретаріату. Автономія необхідна, але як частина, що входить до складу Української Федерації"[213].

Коріння поглядів прихильників виділення Донецько-Криворізького басейну і його приєднання до Російської Федерації М.Скрипник вбачав у меншовизмі, що був проти "української радянської влади".

У дискусії, яка вибухнула і набула досить гострого, емоційного характеру, позицію М.Скрипника підтримали лише есери (Голубовський), а серед більшовиків представник ЦВК Рад України опинився по суті в ізоляції і зазнав енергійних нападок з боку прихильників утворення Донецько-Криворізької Республіки. Останні будь-яких нових аргументів не висували, однак консолідовано звинувачували М.Скрипника в націоналізмі. Так, Ф.Сергеєв (Артем), виходячи з ідеалу всезагальної пролетарської федерації, заявляв: "Ми не розбиваємо ні єдиної федеративної республіки, не зазіхаємо на національні інтереси України, ми не збираємось створювати незалежної республіки. Хіба ми збираємось проводити особливу митну політику та ін.? Ми хочемо зв'язатись з усією країною. "Вся влада радам" — вся влада пролетаріату і біднішому селянству, яким нікого не потрібно пригнічувати"[214].

У контексті наведеного очевидним є ототожнення "усієї країни" з Росією у її колишніх межах. І вже звідти випливали звинувачення М.Скрипника у схильності до сепаратизму. Ф.Сергєєв (Артем) наголошував: "Сепаратисти не ми, а ви (М.Скрипник, ЦВК рад України — В.С.). Чому ви прагнете до Києва? Тому що Радянська республіка не за національною ознакою для вас міцніший горіх, ніж національна…Ми, як більшовики, не розходимося з тов. Скрипником. Ми розходимося з ним, як з офіційним представником Українського ЦВК"[215].

Ф.Сергєєв (Артем) твердив, що уже в ході перемоги соціалістичної революції національне питання втрачає своє значення. Ця позиція була підтримана і розвинута у виступах інших прибічників створення Донецько-Криворізької Республіки. Зокрема, М.Жаков доводив: "Якщо політика Донецького басейну має бути чомусь підпорядкована, то це, звісно, не випадковим тимчасовим політичним завданням наших українських товаришів, а політиці промислових центрів півночі.

Донецький басейн важливий перш за все для долі всієї російської революції в цілому. Його організація, революційне будівництво (а тут ще не було революції, не було "Жовтня") повинні стояти на першому плані. Звичайно, ми повинні допомогти своєю участю в житті всього півдня подолати вплив дрібної буржуазії, як на Україні, так і на південному сході, однак саме для цього "пролетарський кулак", що зараз розпластаний на всі п'ять пальців, має бути зібраним, організаційній розхлябаності та багатовладдю має бути покладено кінець"[216].

Ще різкіші формулювання містилися в заключному слові з обговорюваного питання С.Васильченка. "Скрипник двома ногами стоїть на націоналізмі, — безапеляційно заявив доповідач. — Правий Сандомирський (меншовик, що в принципі підтримав ідею створення Донецько-Криворізької Республіки — Авт.) — щось одне: або соціалістична революція, або ви загрузнете по коліна в націоналізмі. Скрипник говорить, що ще не зжиті національні забобони.

Однак Рада загинула під тиском сил ззовні України, і все-таки вона загинула, і повстання на її захист не сталося.

Якщо III Всерос. з'їзд говорить про федерацію націон. республік, то це не виключає об'єднання за економічною (ознакою)…

Нам не потрібно ні міністерства іноземних справ, ні монетних дворів, нам потрібна радянська влада, виконавиця центральної влади Ради Народних Комісарів"[217].

М.Скрипник спробував переломити ситуацію і вніс на розгляд проект резолюції, яка, на його гадку, примирювала суперечності, які виникли. В документі пропонувалося: "IV обласний з'їзд Рад робітничих депутатів Донецьк. Бас. і Криворізького району постановляє: 1) Донецьк. Бас. і Криворізьк. район складають автономну область південноросійської Української Республіки, як частини Всеросійської Федерації Радянських Республік"[218].

Проте подібна, по суті, паліативна позиція була рішуче відкинута більшістю тих, хто взяв участь в дебатах, і М.Скрипник сам зняв свій проект резолюції, додавши, що "вона (резолюція — В.С.) носила декларативний характер і не має на меті дезорганізувати фракцію"[219].

50 голосами було ухвалено проект резолюції, внесений С.Васильченком. В документі було зафіксовано: "В міру того, як у вільній федерації радянських республік Росії з розвитком соціалістичної революції засоби виробництва будуть усуспільнюватись, головні галузі промисловості націоналізовуватись, виділення окремих республік дедалі більше буде і повинно проводитись за принципом особливостей тієї чи іншої області в господарсько-економічному відношенні.

Донецький і Криворізький басейн, як область, що вже й зараз має свою певну економічну господарську фізіономію, повинен мати власні органи економічного і політичного самоврядування, єдині органи влади, які організують в басейні політичний, економічний і культурний правопорядок Радянської республіки"[220].

Згідно з резолюцією мав бути обраний обласний комітет рад Донецько-Криворізької області, який, в свою чергу, повинен був організувати Раду народних комісарів Донецько-Криворізької Республіки.

До обласного комітету були обрані 5 більшовиків — С.Васильченко, М.Жаков, М.Тевелєв, Й.Варейкіс, Андреєв; 1 меншовик — Рубінштейн; 3 есери — Киричок, Ровенський, Макар'ян. Було також обрано кандидатами в члени обкому Алексєєва, Марка, Попова (всі меншовики) і Голубовського, Добровольського, Чорного (всі есери)[221].

Через день після закінчення з'їзду рад, 14 лютого (1 лютого за ст. ст.) 1918 р., обласний комітет рад сформував Раду народних комісарів Донецького і Криворізького басейнів.

До складу обласного радянського уряду ввійшли Ф.Сергєєв (Артем)^{13} — голова РНК і комісар у справах народного господарства, а також його однодумці: С.Васильченко — народний комісар внутрішніх справ, М.Жаков — комісар з народної освіти, А.Каменський — комісар з державного контролю, Б.Магідов — народний комісар праці, В.Межлаук — народний комісар фінансів, М.Рухимович — народний комісар у військових справах, В.Філов — комісар у судових справах[222]. Одночасно обласний комітет рад зобов'язав обласний Раднарком проводити в життя декрети РНК Російської республіки, а ЦВК Рад України постановив вважати "органом, паралельним обласному комітетові". Щоправда, тут же було додано, що "ради Донецького басейну беруть участь в загальному будівництві державного життя з радами всього півдня Росії — України і Доно-Кубано-Терського району"[223].

Утворення незалежної від України Донецько-Криворізької Республіки було теоретичною і практичною помилкою, породженою не лише нерозумінням шляхів національно-державного будівництва, а й амбіційністю організаторів республіки. Всупереч рішенням III Всеросійського з'їзду рад, який поклав в основу Радянської Федерації об'єднання радянських національних республік, ініціатори Донецько-Криворізької Республіки, в тому числі делегати цього з'їзду Ф.Сергєєв (Артем) і С.Васильченко вважали, що Російська радянська Республіка повинна бути федерацією економічно однорідних областей, а не національних радянських республік.

Виділення з України промислово розвинутої області погіршувало економічне і військове становище республіки, суперечило інтересам усіх раніше пригнічених націй, в тому числі українців, їх віковічним прагненням до утворення української держави.

Поділяючи ставлення "лівих комуністів" до Брестеських переговорів, керівники Донецько-Криворізької Республіки деякий час самозаспокоювали себе тим, що міжнародні угоди щодо України, якими б вони не були, ким би не підписувались, не поширюються на Донкривбас. Однак, австро-німецьке командування так не вважало. Орієнтуючись на "географію Винниченка", тобто на державні кордони, визначені III і IV Універсалами Центральної' Ради, австро-німецькі війська почали окупацію східних теренів України. Навіть за цих умов Ф.Сергєєв, С.Васильченко, М.Жаков, їх однодумці продовжували вперто стояти на своєму. Вони ще деякий час ігнорували заклики Голови Народного секретаріату України М.Скрипника до об'єднання всіх військових сил південних радянських республік (Української, Донецько-Криворізької, Донецької, Кримської, Одеської), координації їх дій щодо відсічі загарбникам.

Аналізуючи пізніше відносини між ЦВК Рад України, Народним секретаріатом і Радою народних комісарів Донецько-Криворізької Республіки, В.Затонський відзначав: "…В тому й полягала різниця між народним секретаріатом та групою т. Артема в Харкові, катеринославцями та нашими криводонбасцями, що останні намагалися відгородитися від "радівської" України у своєму Донбасі, а ми намагалися утворити національний український радянський центр для всієї України"[224].

Раднарком РРФСР не визнав Донецько-Криворізьку республіку ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації. А в телеграмах представникам РНК в Україні Г.Орджонікідзе і В.Антонову-Овсієнку В.Ленін вимагав суворого дотримання суверенітету радянської України, невтручання в діяльність ЦВК рад України, тактовності в національному питанні, турботи про зміцнення співробітництва Української і Російської радянських республік[225].

Під час роботи III Всеросійського з'їзду Рад Ф.Сергеєв (Артем) зустрічався з В.Леніним і намагався одержати його згоду на утворення Донецько-Криворізької республіки. Як свідчив В.Затонський, Ф.Сергеєв (Артем) не домігся санкції В.Леніна на відокремлення Донецько-Криворізької області від України[226]. В середині січня 1918 р. В.Ленін збирав дані про ставлення делегатів III Всеросійського з'їзду рад від України до ідеї термінового скликання II Всеукраїнського з'їзду рад, щоб утворити авторитетний уряд Радянської України і покінчити з сепаратизмом Донецько-Криворізької області[227]. Тоді ж у зв'язку з від'їздом В.Затонського в Україну між ним, В.Леніним і В.Антоновим-Овсієнком обговорювалося питання про можливість призначення Ф.Сергеєва (Артема) на посаду представника Народного секретаріату при РНК радянської Росії. Напевне, таким чином прагнули відвернути його від реалізації задуму утворення Донецько-Криворізької Республіки, але намір цей не здійснився[228].

Вождь більшовиків уважно спостерігав за військовим походом радянських військ проти Центральної Ради. Одержавши повідомлення про близьке взяття Києва, 23 січня 1918 р. він підписав радіограму "Всім, всім, всім…", в якій говорилося, що в найближчі дні буде скликаний Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, про участь у якому "заявили всі без винятку міста і губернії України: Харків і Катеринослав, Київ і Поділля, Херсонська губернія і Полтава, Чернігівська губернія і Донецький басейн, Одеса і Миколаїв, усі прибережні міста і увесь Чорноморський флот, увесь фронт і тил України. З'їзд скликається і відкривається Всеукраїнським ЦВК"[229].

Проте керівники Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) порушили досягнуту за участю делегатів від рад області угоду і вирішили поставити РНК і Народний секретаріат України перед фактом. 31 січня 1918 р. Ф.Сергєєв (Артем) повідомив про це телеграмою, адресованою члену ЦК РСДРП(б) і голові ВЦВК Рад радянської Росії Я.Свердлову[230].

Як тільки ця телеграма була одержана і розглянута радянським урядом і ЦК партії, Я.Свердлов 17 лютого 1918 р. відповів у Харків лаконічно, однак цілком категорично: "Виділення вважаємо шкідливим"[231].

У кінці лютого В.Ленін зустрічався з В.Межлауком, а на початку березня з Ф.Сергєєвим (Артемом) і переконав їх у помилковості виділення Донецько-Криворізької області зі складу України, у необхідності в нових умовах, які були створені наступом німецько-австрійських військ, забезпечити єдиний бойовий фронт проти зовнішнього ворога. Зазначимо, до речі, що саме цей аргумент був вирішальним, а не потреба національної української держави в її радянському варіанті. 14 березня 1918 р. в листі до Г.Орджонікідзе він просив переконати в цьому також С.Васильченка, М.Жакова та інших членів РНК Донецько-Криворізької Республіки, які займали непримиренні позиції щодо об'єднання республіки з Українською радянською Республікою[232].

На прохання членів Українського радянського уряду 15 березня 1918 р. під головуванням В.Леніна відбулося засідання ЦК РКП(б), яке обговорило питання про взаємовідносини між Українським радянським урядом і Донецько-Криворізькою Республікою. В засіданні взяли участь члени Народного секретаріату В.Затонський і В.Шахрай та голова РНК Донецько-Криворізької Республіки Ф.Сергєєв (Артем). Після обміну думками ЦК постановив: "Донецький басейн розглядається як частина України"[233]. ЦК зобов'язав усіх партійних працівників "працювати спільно по створенню єдиного фронту оборони", забезпечити участь рад з усієї України, в тому числі з Донецького басейну, в II Всеукраїнському з'їзді рад. "На з'їзді, — наголошувалося в постанові, — необхідно створити один уряд для всієї України"[234].

Рішення ЦК РКП(б) означали, що вся попередня діяльність Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) щодо розчленування Української радянської республіки і створенню на частині її території обласної республіки була помилковою і шкідливою. Вони також підтвердили неприйнятність економічного підходу, нехтування національними чинниками і схвалили саме національний принцип радянського будівництва.

Постанова ЦК партії в Донецько-Криворізькій обласній партійній організації виконувалася не без внутрішньої боротьби. Ф.Сергєєв (Артем) особисто і частина представників рад цієї області взяли участь у II Всеукраїнському з'їді рад (Катеринослав, 17–19 березня 1918 р), чим сприяли об'єднанню України, утворенню єдиного фронту проти ворога. Але Ф.Сергєєв (Артем) вів себе на форумі досить пасивно. Привітавши з'їзд, він, проте, не взяв участі в обговоренні питань порядку денного. Ні Ф.Сергєєв (Артем), ні інші його прихильники не ввійшли до складу оновленого після з'їзду Народного Секретаріату, щоб особисто взяти участь в об'єднанні України.

Задумуючись над причинами утворення Донецько-Криворізької Республіки і її прагненням до виділення з України, не можна не дійти висновку, що вони криються в нігілістичному ставленні частини керівництва більшовиків до українського національного руху, української державності, в тому числі в національному складі керівних органів більшовицьких організацій цього району, якому не були близькими і важливими національні інтереси українського народу. Серед названого вище персонального складу ініціаторів утворення Донецько-Криворізької Республіки, її наркомів, як відзначалося уже, відсутні більшовики-українці. В.Ленін міг мати на увазі і цей факт, коли, узагальнюючи історичний досвід 1917–1919 рр., підкреслював ігнорування значення національного питання і прояви великодержавності на Україні, "чим дуже часто, — писав він, — грішать великороси (і, мабуть, не набагато менш часто, ніж великороси, грішать цим євреї)"[235].

При утворенні Донецько-Криворізької Республіки ініціатори порушили важливу умову, яка вимагає погоджувати такі дії з точно вираженою волею всього населення даної території. В листопаді 1917 р. Ф.Сергєєв (Артем) та інші працівники області пропонували провести з цього приводу референдум. Але в наступному ця пропозиція була забута, і воля населення, серед якого переважало українське селянство, була проігнорована. Під час підготовки до IV обласного з'їзду рад проблема виділення Донецько-Криворізької області з України на місцях не обговорювалася. Повідомлений на місця його порядок дня також не включав цього питання. Тому обрані на з'їзд делегати не одержали від місцевих рад ніяких директив і при вирішенні питання про Донецько-Криворізьку Республіку висловили власну думку, а не позицію своїх рад. Не випадково пізніше деякі учасники форуму згадували, що утворення республіки було справою керівників харківських, катеринославських і частини донецьких більшовиків, а для більшості партійних організацій області воно було зовсім несподіваним. У той час, коли готувалося виділення Донецько-Криворізької області з України, і пізніше трудящі цього району активно підтримували уряд Української радянської республіки. Про це заявили І Всеукраїнська конференція рад селянських депутатів (20–22 січня), Харківський, Катеринославський губернські з'їзди Рад селянських депутатів (21–23 і 28–30 січня), VII делегатський з'їзд Катерининської залізниці (26 січня), Бахмутська, Дружківська, Кам'янська, Нікопольська, Олександрійська, Павлоградська, Ізюмська, Чугуївська та інші Ради (січень-лютий 1918 р.)[236]

Саме рішення цих з'їздів і конференцій слід було розглядати як вираження волі всього населення області. Однак, незважаючи на це, на постанову II Всеукраїнського з'їзду рад про злиття всіх радянських утворень на території України в одну Українську радянську республіку, на формальне визнання цих рішень ініціаторами створення Донецько-Криворізької Республіки вони все ж залишилися на старих позиціях. "Ліві комуністи" С.Васильченко, М.Жаков і В.Філов стали в опозицію до рішення ЦК РКП(б) від 15 березня, наполягали на збереженні Донецько-Криворізької республіки. В статтях, опублікованих в газетах "Донецький пролетарий" та "Известия Юга" в березні і квітні 1918 р., вони різко нападали на Народний секретаріат, всіляко прагнули його дискредитувати. Дісталося й Ф.Сергєєву (Артему), якого картали за зраду інтересів Донецько-Криворізької Республіки, включення її до складу радянської України. Ф.А.Сергєєв (Артем) змушений був відмежуватися від крайнощів цих діячів. Донецько-Криворізький обком РКП(б) за антипартійну статтю "Кого судити?"[237] виключив В.Філова з лав партії.

Втім, обласницькі настрої колишніх працівників Донецько-Криворізької Республіки зникли не одразу й не безслідно. Вони жевріли ще довго, вихоплюючись ще не раз вогняними язиками, коли ситуація в Україні доходила до нових серйозних ускладнень.