"Україна у революційну добу. Рік 1917" - читать интересную книгу автора (Солдатенко Валерій Федорович)VI. ЖОВТНЕВА БУРЯ: ЧАС ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУНа осінь 1917 р. в Росії дедалі виразніше вимальовувалася революційна криза. Офіційна влада не лише не демонструвала впевненості, рішучості, наполегливості. Всі її кроки неначебто спеціально підкреслювали її нездатність контролювати розвиток подій. повну розгубленість, пригніченість, дивний симбіоз паніки з апатією. Здавалося, міністри Тимчасового уряду не стільки бажали виконувати владні функції, навіть тішитись своїм винятковим становищем у суспільстві, скільки втомлено й приречено чекати, коли скінчиться невизначеність і їм вдасться скинути з себе тягар історичної відповідальності. Персональні урядові зміни ніякого ефекту не приносили. Демократична нарада, створення Передпарламента сприймались практично всіма як млява імітація діяльності, коли навіть ініціатори не вірили в досягнення власних задумів. Зволікання ж із розв’язанням практично всіх, навіть нерідко й не таких уже складних нагальних завдань, що стало по-суті стрижнем і нормою поведінки правлячої верхівки, сподівання на те, що перевтома пройняла все суспільство й ситуація розрядиться якось сама-собою, сприймались як небажання працювати задля народу, країни, викликали зростаюче невдоволення, нервували, електризували маси. Останнім украй набридло чекати. Вони виявляли нетерпіння, що переростали в агресивність, і з кожним днем відверталися від тих, хто з весни 1917 р. взяв на себе ініціативу у влаштуванні долі величезної країни, народів, що її населяли. Низи не лише не бажали більше покладатись на бездіяльне керівництво, вони просто не могли того більше робити. Знемагаючи від невизначеності, маси відчували вже пекельне дихання економічної катастрофи, голоду, що зловісно насувався. І якщо соціальні низи не мали в своїй переважаючій більшості уяви, який шлях здатен зарадити поглибленню кризи, як іти до покращення ситуації, в одному вони переконувались дедалі очевидніше: з наявним політичним істеблішментом переломити негативні тенденції не вдасться. З ними нічого взагалі досягти не можна, бодай пом’якшити наростання всіляких негараздів. Інакше говорячи, суспільні настрої вибудовувалися в інтегральний вектор, який не стільки визначав перспективу, напрям руху, скільки вимальовував сили, яким більше не було віри, підтримки, сили, від яких треба було очистити політичне поле й дати можливість спробувати своє щастя комусь іншому. З цього погляду не варто скидати з рахунку численних документальних даних про наростання масового невдоволення і формування сил, які, зрештою, повалили Тимчасовий уряд і цілком визначено прагнули, стали на шлях перемін. Проаналізовані й узагальнені в радянській історіографії[763], вони останнім часом здебільшого ігноруються (хоча зустрічаються і винятки[764]), замовчуються, своєрідно „спрацьовуючи” на концепцію більшовицької змови, верхівкового перевороту тощо. Гадається, це небездоганний, навіть невиправданий, поверховий підхід, який, окрім принесення в жертву наукової об’єктивності, не дає змоги зрозуміти справжніх причин поразок антисоціалістичних сил, що намагались зберегти статус-кво, і, водночас, збагнути феномен перемоги тих, хто боровся за соціалістичні ідеали, народоправство, подолання глибокої, системної кризи. Відзначені тенденції достатньо рельєфно давалися взнаки і на регіональному рівні[765]. Ескалація протестної напруги створювала важливі передумови повалення правопорядку, який значною мірою сам себе завів у безвихідь. Однак, володіючи ще чималими владними можливостями, сили, що концентрувалися навколо Тимчасового уряду, не могли просто, „самопливом”, безконфліктно залишити політичну арену. Необхідні були імпульси консолідаційного спрямування, які б об’єднували всіх до крайнощів невдоволених ситуацією, організовували їх на цілеспрямовані дії, необхідний був достатньо підготовлений суб’єкт суспільного життя, який би не лише очолив руйнацію наявної політичної системи, а виявився готовим до реалізації власної, відмінної від попередньої, справді альтернативної моделі суспільної організації, творення ладу, який мав би притягальні обриси, здійснення поведінки, яка б виглядала прийнятною відповіддю на суворі виклики часу. На таку роль історія висунула більшовиків. Суб’єктивно РСДРП(б) прагнула до того, починаючи ще з перемоги Лютневої революції. Вона не раз заявляла про готовність взяти на себе всю відповідальність за одноосібне, або з ідейно близькими ліво-радикальними силами, скажімо, лівими есерами, формування нової влади. І доки інші сумнівались у здатності більшовиків очолити російське суспільство, лякали соціалістичними експериментами обивателів, ленінська партія нагромаджувала потенціал і досвід, вживала необхідних заходів на всіх напрямках можливої реалізації своїх задумів. Загальні тенденції захопили значною мірою й Україну, своєрідно відбиваючись на регіональному перебігу подій, в тому числі й на національних процесах. Їх аналіз засвідчує, що визвольний рух на осінь 1917 р. нагромадив доволі могутні потенції, а з іншого — що його керівництво, уособлене Центральною Радою, Генеральним Секретаріатом, проводом українських партій, не змогло запропонувати політики, яка б зберегла динаміку літнього поступу. Насправді аж до крутого перелому кінця жовтня — початку листопада 1917 р., до проголошення Української Народної Республіки, можна назвати зовсім небагато скільки-небудь істотних подій у розвитку Української революції. Серед них — хіба що З’їзд народів, що відбувся у Києві 8-15 вересня 1917 р., який, хоч „і не мав великого реального значіння в дальшому розвиткові загальноросійської і української революцій, проте він являється, безумовно, одною з найбільш світлих сторінок останньої”[766]. Ідея скликання такого зібрання належала Центральній Раді, українським соціалістичним партіям. Виходячи з автономістсько-федералістських принципів, Український національний з'їзд доручив Центральній Раді проявити в якнайближчому часі ініціативу в справі утворення міцного союзу тих народів Росії, котрі, як і українці, домагаються національно-територіальної автономії в демократичній республіці[767]. Якщо діяльність Української Ради, спрямована на досягнення автономії, протистояння з цього приводу з Тимчасовим урядом, конфлікти з Радою Народних Комісарів завжди були в полі зору дослідників, то ініціативи й зусилля української політичної еліти щодо федеративного переустрою Росії постійно залишались на узбіччі наукового аналізу[768]. Це, звісно, несправедливо й нічим не виправдано. Адже обидва напрями, обидва елементи — автономія і федерація — між собою діалектично нерозривно пов'язані, взаємозумовлені. Наявні ж дослідження, як правило, розвиваються за іншою логікою: вивчення процесу досягнення автономії, що не привів до кінцевого позитивного результату, набуває свого продовження у з'ясуванні проблем запровадження державної самостійності України. В результаті всі кроки, серед них і З'їзд народів, відступають на задній план. Адже навіть головний натхненник і основна постать на з'їзді — М. Грушевський (він сам себе називав «героєм сього з'їзду») — крізь призму років досить скептично висловлювався на його адресу: «Він (з'їзд. — В. С.) не дав нічого конкретного, і його навіть можна вважати також одним з відхилянь укр[аїнської] демократії від конкретних організаційних зводок в бік національної романтики чи стрілянини через голову безпосередніх справ до далеких мет»[769]. Проте в 1917 р. все було значно складніше, принаймні інакше з фактичної точки зору. Після Українського національного з'їзду Центральна Рада кілька разів порушувала на засіданнях своїх сесій різні питання щодо підготовки З'їзду народів[770]. У першій же декларації Генерального Секретаріату, ухваленій пленумом Центральної Ради 26 червня 1917 р., перед секретарством у міжнаціональних справах ставилося завдання «об'єднати роботу всіх національностей Росії для боротьби за автономно-федеративний лад російської республіки та для порозуміння українців на тих основах з іншими національностями. На першім плані стоїть скликання з'їзду представників народів та областей Росії і підготовка матеріалів до цього з'їзду»[771]. Скликання з'їзду спочатку відстрочили липневі події, потім заколот Корнілова. Нарешті він зібрався 8 вересня 1917 р. в Києві. Його ініціатори вважали б за краще провести з'їзд у Петрограді чи Москві, та на той час, за оцінкою М. Грушевського, російська демократія вже встигла «розложитись і згнити». Тому ініціаторам, що не бажали відступати від свого задуму, довелося скликати з'їзд саме у Києві. На момент відкриття з'їзду кількість прибулих делегатів була незначною, з'явилися навіть сумніви щодо доцільності його проведення, та в ході роботи прибували нові посланці, й урешті-решт представництво виглядало так: делегатів з правом вирішального голосу — 84, серед них 8 українців, 7 білорусів, 2 грузини, 4 естонці, 11 євреїв, 9 козаків (від Терського, Донського, Амурського, Кубанського, Уральського, Забайкальського, Оренбурзького військ), 10 латишів, 9 литовців, 6 молдаван, 3 росіянина, 10 татар, 5 тюрків (закавказьких та закаспійських мусульман). Крім того, з правом дорадчого голосу на з'їзді були присутні 6 поляків (вони обстоювали не автономію, а повну незалежність Польщі)[772]. За даними П. Мілюкова, «вірмени, якути, башкири, калмики, гірські народи Кавказу і Дагестану надіслали привітання й наперед приєднувались до рішень з'їзду»[773]. До Києва прибув і представник Тимчасового уряду — голова Комісії з розробки обласної реформи — М. Славинський. З правом дорадчого голосу в засіданнях брали участь й численні гості (протоколи «З'їзду представників народів і областей, що прагнуть до федеративного переустрою Російської Республіки, скликаного Українською Центральною Радою» зберігаються в копіях у фонді Центральної Ради в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, а також опубліковані «Робітничою газетою» у вересні 1917 р., у першому числі журналу «Свободный союз»; частково використані у спогадах М. Грушевського, «Відродженні нації» В. Винниченка, «Замітках і матеріалах…» П. Христюка та ін.). До президії з'їзду були обрані Й. Бараташвілі (грузин), І. Красковський (білорус), А. Юргенштейн (естонець), Н. Сиркін (єврей), А. Долгов (козак), К. Бахман (латиш), В. Бєльський (литовець), В. Чижевський (румун), А. Сеттаров (татарин), Ш. Рустамбеков (тюрк), М. Шраг, М. Любинський, А. Пісоцький (українці)[774]. Вітаючи делегатів з'їзду, М. Грушевський, якого обрали почесним головою форуму, наголосив, що «українське громадянство не розуміє нового вільного устрою держави без федерації і ніколи від цього гасла не відступить» і «що ідея федерації надалі буде служити народам провідним компасом»[775]. М. Славинський висловив надію, що Всеросійські Установчі збори запровадять федеративний лад, але цьому має передувати велика підготовча робота, яку можуть і повинні здійснювати спільними зусиллями представники різних народів[776]. Доповіді делегатів з'їзду на пленарних засіданнях були присвячені різним аспектам і проблемам федеративного устрою: «Федерація в світі державного права» (С. Гаєвський); «Про майбутній федеративний устрій Росії» (А. Воль-демар), «Про економічне обгрунтування необхідності федерації» (Б. Борохов); «Про кооперацію центральних і крайових властей в майбутній російській республіці» (І. Маєвський); «Про державну і національну мову» (Б. Борохов); «Про забезпечення національних меншостей» (М. Шац-Анін); «Про національно-територіальну автономію» (Н. Сиркін); «Про принципи і проект розподілу Росії на країни (штати)» (М. Кушнір); «Про відношення окремих країн (штатів) до центральних органів федерації» (Ф. Лещенко). На підсумковому засіданні були одноголосно ухвалені резолюції, центральною ідеєю яких виступало розуміння того, що Росія повинна стати федеративною демократичною республікою. У постанові з'їзду «Про федеративний устрій Російської держави», зокрема, говорилося: «…9. Головне домагання сучасної демократії —широка участь громадян в державному житті та налог на порядкування цим життям законодавчим, а не адміністративним способом (наприклад, обрахунки видатків) — можливе тільки при федеративному устрою держави; 10. Республіканський лад може міцно стояти тільки в федеративній державі, бо в зосередкованих державах легко можна робити зміни державного ладу через захоплення осередкових установ; 11. Осередкова влада може мати довір'я всіх шарів людності і мати силу, тільки при федеративному устрої; 12. Через те, що Росія складається з багатьох народів, які мають більшу чи меншу національну самосвідомість, різноманітну національну культуру, історичне минуле та в економічному відношенні вони складають окремі своєрідні кола, то єдино придатною формою федерації є така, котра основана на національній підставі; 13. Великі краї, заселені одною національністю, можуть, по бажанню, поділитись на кілька федеративних одиниць або, лишаючись одним федеративним цілим, дати автономію окремим частинам краю; 14. Ті національності, котрі — як, наприклад, єврейська — розпорошені по всій державі і ніде не мають свого краю, користуються правом мати екстериторіально-персональну автономію. Вважаючи на згадані міркування, З'їзд народів, скликаний Центральною радою, визнає, що Росія повинна бути федеративною демократичною республікою»[777]. Окремою постановою з'їзд обгрунтував принцип національно-персональної автономії, зокрема визначивши, що: «1. Кожен з населяючих Росію народів має право на національно-персональну автономію, тобто організування нації в публічно-правову спілку, до якої можуть входити всі члени даного народу на всім просторі держави. 2. Обсяг правування, а також і певні форми внутрішньої організації національно-автономної установи визначаються національними Установчими зборами певного народу, скликаними на основі вселюдного, рівного, безпосереднього, таємного, пропорціонального і без різниці пола голосування. 3. Державний закон забезпечує національним меншостям, кількість яких досягає в певному краї визначеного законом числа, право користуватись своєю мовою як в місцевих державних чи крайових установах, так і в установах місцевого самоуправління»[778]. З'їздом ухвалено й окремі рішення щодо деяких народів. Було визнано за необхідне видання Тимчасовим урядом актів стосовно автономії Білорусії та Латвії в їхніх етнографічних межах, щодо визнання Литви суверенною державою. Делегати погодились із принципом окремішності козацтва з усіма правами на його незалежне існування[779]. У резолюції «Про загальнодержавну та крайові мови» зазначалося, що «в майбутній Російській Федеративній Республіці має бути назавше забезпечено цілковиту волю всім мовам в приватних та приватно-правових зносинах»; в окремих державах — частинах федерації мали визнаватись одна або кілька краєвих мов, а російська мова стала б «загальнодержавною для зносин центральних органів федеративних одиниць з центральними органами федерації та між собою». Щодо школи, церкви і суду загальнодержавна мова не повинна була мати жодних переваг перед крайовими мовами[780]. На думку делегатів, існувала нагальна потреба в «націоналізації російської армії під проводом революційно-демократичних національних організацій з рівночасною організацією тилу фронту при співпраці тих же організацій»[781]. З метою завершення війни і укладення почесного миру з'їзд визнав за доцільне реорганізувати спеціальні конференції із крайових реформ у спеціальну Раду національностей при Тимчасовому уряді з метою захисту інтересів народів. З'їзд висловився за скликання поряд із Всеросійськими крайових Установчих зборів[782]. Делегати сподівалися, що майбутня мирна конференція проходитиме під знаком повного права всіх націй на самовизначення. Для розробки і втілення в життя завдань автономно-федеративного будівництва було вирішено створити Раду народів, до складу якої ввійшло по 4 представники від кожного народу, що брав участь у з'їзді. Раді дозволялося поповнити свій склад і представниками інших народів з усіма правами дійсних членів Ради. Постійним місцем перебування Ради народів визначався Київ[783]. Друкованим органом став журнал «Свободный союз». Обрана З'їздом народів спеціальна делегація в останній день засідань терміново відбула до Петрограда на Демократичну нараду. Проте виступ її представника був зустрінутий прохолодно і не мав жодних наслідків. Рада народів по суті не працювала. В листопаді вийшло лише перше число журналу «Свободннй союз». Атмосфера загального піднесення на з'їзді, декларація спільної волі всіх поневолених раніше народів про потребу шукати порозуміння, налагоджувати разом життя на федеративних засадах, вдячні погляди ближчих і дальших сусідів у бік України при вияві недовіри до великоросійської демократії, безперечно, тішили самолюбство лідерів Української революції, породжували оптимістичні настрої. Незаперечний авторитет України в усеросійському масштабі (М. Грушевського було обрано головою Ради народів), очевидно, виявився в подальшому не лише з позитивного, але й з негативного боку. Центральна Рада переоцінила власну роль у створенні на руїнах колишньої імперії федеративної демократичної республіки. І З'їзд народів, що набрав форм яскравої, зворушливої демонстрації потягу вільних народів Росії до нових форм співжиття, явно запаморочив голову своєму ініціаторові й організаторові — Центральній Раді. В усякому разі він спричинився до дій, логіку яких зрозуміти, а тим більше виправдати, буде нелегко. Однак, як перша спроба визначення теоретичних і практичних засад федеративного переустрою Росії, з'їзд народів у Києві має посісти належне йому місце в історії. В цілому ж у розвитку Української революції в серпні — жовтні 1917 р. не було чогось примітного, непересічного, особливо ж такого, що свідчило б про стрімке наростання масштабів боротьби, поглиблення суспільних процесів. Не залишили рельєфного сліду і події, пов'язані з виробленням позиції українського визвольного руху щодо Державної та Демократичної нарад, щодо заколоту генерала Корнілова тощо. Весь цей час постає періодом млявої, рутинної роботи, з суперечливими уявленнями про кінцеву мету руху, про шляхи її досягнення. Як своєрідну реакцію «образи» на Інструкцію Тимчасового уряду від 4 серпня, як намагання хоч якось боронити розтоптану гідність можна кваліфікувати рішення сесії Центральної Ради не брати участі в роботі Московської державної наради. Нелегко було визначитись лідерам Української революції з лінією поведінки в тривожні дні контрреволюційного заколоту генерала Корнілова. Й це є зрозумілим, оскільки хоч Південно-Західний фронт, штаб Київської військової округи й вважалися бастіонами заколотників, Центральна Рада добре усвідомлювала, що з перемогою корніловців будь-які перспективи розв'язання української проблеми зникнуть остаточно. А підтримати Тимчасовий уряд не дозволяла та ж таки ображена гідність. Тому до Крайового комітету по охороні революції, створеного з ініціативи Центральної Ради, було залучено якнайширше коло учасників. А мета, платформа, напрямки роботи коаліції залишались надто туманними. Врешті-решт Центральна Рада, обговоривши на низці закритих засідань політичне становище, видала кілька відозв до населення із засудженням контрреволюційного виступу, наказом місцевим органам влади, політичним і громадським організаціям не виконувати розпоряджень заколотників і закликом стати на захист демократії, завойованих позицій. У документі, схваленому 28 серпня 1917 р., зазначалось: «Станьмо ж дружно і міцно коло Тимчасового уряду і Української Центральної ради на оборону нового ладу. Напружте свої сили до того, щоб не допустити старих порядків. Сила організованого свідомого народу непереможна»[784]. Водночас український провід вважав момент за такий, коли можна скористатися скрутою Тимчасового уряду для обережного тиску на нього і хоч незначного просування у справі затвердження Генерального Секретаріату[785]. 9 вересня 1917 р. на засіданні Малої Ради було обговорено позицію щодо Демократичної наради, яка скликалася на 14 вересня ВЦВК Рад робітничих і солдатських депутатів для демонстрації підтримки Тимчасового уряду та його голови О. Керенського з боку громадських демократичних організацій. Після бурхливих дебатів було затверджено спеціальний наказ (імперативний мандат) делегатам на нараду. Серед його основних положень варто зазначити такі: «сформування однорідного, революційно-соціалістичного уряду, відповідального перед демократіями усіх народів Росії»; «передача усіх поміщицьких, монастирських і церковних земель до Установчих зборів в завідування земельних комітетів»; «встановлення контролю державної і крайової власті над продукцією і поділом»; «передача в завідування крайових органів власті найважніших галузей промислу»; «скликання для кожного краю, який того домагається, національнокрайових суверенних Установчих зборів»; «передача власті на Україні в руки Української Центральної ради і її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту Центральної Ради з 16 липня сього року»[786]. 9 делегатів від Центральної Ради і 3 від Всеукраїнської Ради військових депутатів не змогли знайти у понад двотисячного зібрання не тільки підтримки, а навіть елементарного розуміння. їхні виступи зустріли оплесками лише більшовики та ліві есери, решта ж влаштували обструкцію, а шовіністична преса вибухнула новими «викриттями», нібито в Центральній Раді перебуває понад десяток офіцерів австрійського та німецького генеральних штабів, які «допомагають» українцям у сепаратистській роботі[787]. Ставало дедалі зрозумілішим: Тимчасовий уряд у жодному разі не погодиться надати Україні автономію. Додатковим аргументом тут може стати й рішення російського Сенату від 2 жовтня 1917 р. про незаконність навіть горезвісної інструкції Генеральному секретаріату від 4 серпня через явно надуманий, формальний привід — Тимчасовий уряд буцімто не ухвалював рішень про створення Центральної Ради і Генерального Секретаріату. Дедалі примарнішими ставали надії і на скликання Установчих зборів. Звісно, все це дуже несприятливо позначилось на всій діяльності українського проводу, української влади. Особливо невиразною і малоконструктивною була діяльність Генерального Секретаріату. Одна з найсуттєвіших вад в його роботі полягала в тому, що практично не існувало зв'язку з провінцією. Жоден з секретарів не виїжджав за межі Києва, хоча відповідні рішення ухвалювались. На місця не надсилалось ані інструкцій, ані наказів, тільки одні відозви. Посланцям з місць, навіть губернським комісарам, було дуже нелегко потрапити на прийом до генеральних секретарів. Крім того, зовнішні чинники призводили до того, що Генеральному Секретаріатові доводилось «більше уваги звертати на вищу політику, ніж на свою організаційну і взагалі ділову роботу»[788]. Д. Дорошенко вважає, що обставини на початку осені 1917 р. в цілому складались сприятливо для Центральної Ради, Генерального Секретаріату. «…Навіть ті суспільні елементи, які нічого доброго не ждали для себе від революції, покладали тепер одиноку надію на Генеральний Секретаріат, на те, що він врятує край від елементарної руїни, не допустить, принаймні, самовільних вчинків, грабунків, насильств, міжусобної різанини. Можна з певністю сказати, що з початком осени Генеральний Секретаріат, як би схотів, міг мати до свого розпорядження багато місцевих культурних сил, які б дуже придались для будівництва автономної України. Але він не хотів їх мати, бо то були «пани»[789]. Суттєвим недоліком у діяльності Генерального Секретаріату була орієнтація його керівників на розширення власної компетенції, своїх владних повноважень шляхом відповідних вимог до Тимчасового уряду. Хоча б обмежених спроб узяти керівництво на місцях у власні руки й довести населенню свої переваги над безсилим І непопулярним петроградським урядом, своє прагнення навести в краї лад і порядок не було зовсім. Багато в чому це підтверджується й оцінками М. Грушевського, хоч до суті питання він підходить дещо з іншого боку — через аналіз розстановки партійно-політичних сил та їхнього впливу на український рух. «Упустивши цілий місяць дорогого часу на переговори, — констатує політичний діяч, — пакти і трактати з урядом і [національними] меншостями і занедбавши за ними організаційну роботу на периферії, в масах, на фронті, одні українські с-ри, менше пильнуючи високих урядових позицій та впливових постів в київськім осередку і відступаючи провідні ролі с-декам, звернули всю енергію на організаційну та агітаційну освідомчу роботу на селі й на фронті, але сили сеї партії були заслабі, щоб винести на собі сю роботу, — вона була не по силам і в самому тодішньому апаратові Ц. ради й [Генерального] секретаріату, але вона була незвичайно актуальна, і занедбання її мстилось тепер на них. Ц. рада й укр.[аїнські] партії чули себе в сій хвилі слабшими, ніж місяць-два перед тим, в часах першого універсалу. Загальна ж ситуація погіршала за сей час значно, і Ген[еральний] секретаріат і укр[аїнські] партії боялися взяти на себе всю відповідальність боротьби з розвалом фронту, дезорганізацією війська і продовольчою кризою, відірвавшися від центрального правительства і накликавши на себе, крім інших клопотів, ще боротьбу з ним — і з російськими партіями України, які, без сумніву, стали б його підтримувати. Раз пустившися бігти за правительственним возом, треба було бігти й за урядовими саньми. Сказавши "а", мусіли говорити й "б", як кажуть німці, — в надії, що якась нова кон'юнктура дасть змогу вилабудатися з такої прикрої ситуації»[790]. Отже, сили Української революції, хоч би якими значними вони уявлялися потенційно, виявились мало підготовленими до нового сплеску революційних пристрастей, який, між тим у порівнянні з попередніми, вимагав більшої визначеності у питаннях перспектив боротьби, в усвідомленні того, куди слід було спрямовувати вибухоподібну енергію мас. Лідери руху начебто добре розуміли відповідальність моменту, його зламний характер, необхідність вибору чітких суспільно-політичних орієнтирів. Так, В. Винниченко у «Відродженні нації», в розділі «Контрреволюційний виступ Корнілова», вмішує параграф «Буржуазна чи соціалістична?», в якому аналізує дві альтернативи, перед якими опинились суспільні рухи в Росії на кінець літа 1917 р. й у річищі яких могли й, найвірогідніше, повинні були розвиватися події в Україні. А в одному з наступних параграфів того самого розділу порушується питання «Проблема революції й українська демократія». Лідер УСДРП намагається переконати, що основним, вихідним пунктом ставлення української демократії того часу до проблем загальноросійської революції було національне визволення України. І політичне, і соціальне визволення вважались недійсними без визволення національного. Водночас, не погоджуючись з тими, хто саме в цій площині ладен убачати помилки керівників українського руху, В. Винниченко писав: «Поки ми твердо знали й пам'ятали, що вся наша акція, всі наші домагання й здобутки повинні безпосередньо, зараз же, очевидно й недвозначно бути звернені до працюючих кляс українства, поки наша політика, тактика мала цю основу й цю мету, ми були сильні, ми були гармонійні, ми були непереможні своєю злитостю з переважною більшістю українського народу. Але як тільки ця злитність почала розхитуватись, як тільки керуючі центри почали ухилятись від сеї основної мети, так вони стали слабнути, так почала пропадати в них чудодійна сампсоновська сила, так пішло болюче, надлюдське шукання загубленого талісману»[791]. І хоча нижче, на основі документального аналізу позицій Центральної Ради, Генерального Секретаріату щодо акцій офіційного Петрограда, в книзі робиться «цілком логічний висновок, що переважна більшість Ц. Ради дивилась на революцію як на соціалістичну й розвиток її вбачала тільки в цьому напрямі. І не тільки вбачала, але й хотіла того»[792], попереднє зауваження не спростовується, навпаки, воно дістає дедалі нові фактологічні підтвердження. Достатньо ознайомитись з роботою різних форумів, зібрань українських партій, ухваленими ними документами, щоб дійти висновку, що поміркована політика лідерів Української революції входила в істотну суперечність з радикальними настроями мас. Деякі українські партії, що грали провідну роль у Центральній Раді, зокрема УПСР, намагались відреагувати на суспільні потреби коригуванням своєї політики, зміною гасел. Інші ж (УПСФ) уперто обстоювали інтереси цензових елементів. Спробою більш-менш адекватно відповісти на вимоги доби П. Христюк уважає розробку Центральною Радою згаданого вище наказу своїм делегатам на Демократичну нараду в Петрограді. Він зазначає, що «цей радикальний програм Центральної Ради був програмом більше для зовнішнього вжитку»[793]. Порівнявши цю декларацію з декларацією Генерального Секретаріату від З0 вересня 1917 р., автор висновує: «В тій деклярації даремно було б шукати повторення точок наказу Центральної Ради своїм делегатам на Демократичну Нараду. Коаліція, що так засуджувалась для Петрограду, для Росії, фактично здійснювалась на Україні коаліцією з так званими непартійними елементами і українськими соц. — федералістами, типовими українськими кадетами. В одній тільки національно-політичній справі Центральна Рада і Генеральний Секретаріят не зійшли в своїй роботі з принціпів, зазначених в наказі»[794]. Ретельно досліджуючи конкретні дії української влади в той час, зіставляючи їх з офіційними документами, якими накреслювався курс Української революції, П. Христюк пише: «Та чи міг Генеральний Секретаріат намітити инший програм роботи, ніж він намітив? Чи міг дійсно приступити «невідкладно та непохитно» до переведення хоч би того мінімума революційних завдань, які було зазначено в деклярації? Ні, не міг, мусимо відповісти на ці питання. Взявши Інструкцію Временного Правительства за базу в своїй роботі і тим самим одмовившись від революційних методів будівництва, що міг зробити Генеральний Секретаріят, цей сколок петроградського Временного Правительства? Земельна реформа: то чи міг він, будучи органом Временного Правительства з надзвичайно мізерною компетенцією, щось реального зробити в цій справі? Він, в ліпшому випадкові, міг перейняти на себе на Україні функції петроградського міністерства і займатись після цього «підготовленням» питання про земельну реформу до Установчих Зборів. Справа робітнича, торгу і промисловости, фінансів: які реформи можна було запровадити тут, коли там, в центральному правительстві, всім заправляли Коновалови, Кішкіни та Буришкіни — представники великого капіталу?»[795] Те саме стосується й усіх інших аспектів тогочасного життя, зокрема такої животрепетної проблеми, як завершення імперіалістичної війни й укладання миру. На думку П. Христюка, «перед українською революційною демократією стояло в той гарячий час два шляхи: або ігнорувати Временне Правительство і самочинно переводити необхідні політичні і соціяльно-економичні реформи на Україні, або йти разом з ним і, значить, збочувати вправо, держати курс на коаліцію буржуазії з демократією. Генеральний Секретаріят і став на цей другий шлях. Отже треба було робити з цього і всі консеквенції. Влаштовуючи в себе секретарства на зразок петроградських міністерств, Генеральний Секретаріят йшов і у всій своїй праці, за виключенням національно-політичних справ, слідом за петроградськими міністерствами. Нічого нового, відмінного від тодішніх петроградських правительственних методів «рятування революції», Секретаріят не давав і не міг дати. А що ті методи банкротували вже по всій Росії, не дали вони бажаних наслідків і на Україні. Стихійні прояви народнього невдоволення пересунулись з Московщини і на Україну, і Генеральний Секретаріят, як і Временне Правительство, не мав ніякої змоги запобігти їм чи тим більше спинити їх»[796]. Дійсно, дуже нелегко віднайти факти, які свідчили б про пошуки лідерами Української революції власних дійових важелів впливу на розвиток суспільних процесів. Тут особливо показовим виявився IV з'їзд УСДРП, що відбувся на початку жовтня 1917 р. і який у питанні про характер революції («буржуазно-демократичний, соціалістично-демократичний чи цілком соціалістичний»), за умови дальшого схиляння Петрограда до реакційного курсу, тяжів до другого варіанта — тобто соціалістично-демократичного з уповільненим темпом перетворень. Вивчаючи практичний досвід, доводиться визнати, що Центральна Рада не могла в той час вийти зі сфери могутнього впливу загальноросійської революції і, як невіддільна частина останньої, переживала підйоми і падіння разом з нею. Особливі умови розвитку суспільного руху в Україні, й, у першу чергу, національний момент, хоча й зумовлювали відмінні форми революційного процесу, однак виявлялись не настільки сильно, щоб знищити або хоч суттєво зменшити залежність Української революції від російської. Вони не могли викликати швидшого темпу розвитку Української революції, аніж той, яким ішов розвиток загальноросійської революції. Тут, а також у напруженій національно-політичній боротьбі, яку весь час вела українська демократія, треба шукати причини розходження між словом і ділом Центральної Ради, причини того, що Центральна Рада залишалася тривалий час на своїх старих позиціях, відповідно не оцінивши того зламного моменту, який дедалі грізніше давав про себе знати. Отже, восени 1917 р. в Росії в цілому чимдалі виразніше вимальовувалися діаметрально-протилежні альтернативи подальшого розвитку революції і, відповідно, активізувалася діяльність політичних сил (радикально-соціалістичного напряму на чолі з більшовиками та їхніх суперників, що намагалися втримати процеси в межах уже існуючої буржуазної демократії). Центральна Рада та Генеральний Секретаріат у вирішальний, зламний момент, коли обиралися шляхи подальшого суспільного розвитку, достатньо визначеної позиції ще не мали. Стосовно перспективи, віддаленої стратегічної мети, прихильного ставлення до інтересів трудящих мас вони щиро вважали себе прибічниками соціалістичного курсу (хоча завжди дистанціювалися від більшовиків та їхньої рішучої політики). З іншого боку, лідери Української революції намагалися втриматися самі й утримати рух, який очолювали, у річищі загальноросійського поступу, тривалий час ототожнюючи останній з діяльністю Тимчасового уряду. У цій протиприродній комбінації часто не сходились кінці з кінцями, й спеціалістам зовсім нелегко віднайти, виправдати логіку багатьох дій, рішень керівників українського руху. Чи не найбільшою мірою це засвідчив, уже на новому етапі, досвід українізації армії. Цікаві міркування тут висловив Д. Дорошенко, який тонко підмітив, що «військо і військова служба ніколи не тішилися популярністю серед кругів української свідомої інтелігенції. Вихована в опозиційному дусі супроти держави взагалі, вона у війську добачала головну основу й опору держави в гнобленню нею народа. Спеціально щодо українських відносин, то військо служило поруч казенної російської школи найбільшим знаряддям помосковлення…Негативне ставлення до «служби в москалях» до «москалів» червоною ниткою проходить через усю нову українську літературу від Котляревського до Винниченка»[797]. Ця традиція відіграла свою роль і безпосередню в подіях 1917 р., виявившись згубною не тільки для збройних сил як таких, але й для Української революції в цілому, для долі всього українського народу. «Керманичі Ц. Ради побачили, — доводить відомий історик, — що український рух серед війська може послужити для неї за найкращу опору в боротьбі за опанування владою на Україні. Вони дуже зручно взяли провід рухом у свої руки. Та, на жаль, разом із тим вони штовхнули його на шлях соціалістичної демагогії, яка розкладала здорові національні елементи військового руху, позбавляла його ідеалізму, ідейного пориву, викликала серед одних карієризм і авантюризм (серед офіцерства), серед других розпалила соціальні апетити і вкінці спричинила охолодження до самої ідеї збудування самостійної української держави». Д. Дорошенко повністю поділяв оцінки С. Шемета, навівши їх у своїй книзі: «Ті, що таку політику повели, змарнували увесь національний порив у військах, пропустили найзручніший момент для сформування української армії і в той спосіб підготовили всі будучі катастрофи наших державних змагань»[798]. Розвиткові українізації війська, взагалі розбудові українських збройних сил дуже заважала відсутність досвідчених військових фахівців, масштабно мислячих політиків. У цьому особливо наочно переконує аналіз складу Українського Генерального військового комітету. Жодної особистості, включаючи С. Петлюру, чиї якості хоча б наближено відповідали надзвичайно важливій ролі члена УГВК, не було. Слід мати на увазі й вельми цікаве спостереження Д. Дорошенка щодо ворогів українізації армії: «…Українцям-воякам в їх стремлінні до організації в національні частини доводилось натикатись на опір не стільки навіть з боку російської військової влади, скільки з боку ріжних загальнореволюційних комітетів і рад салдатських депутатів. Ці комітети й ради боялися зменшення сфери своєї влади і свого впливу через відокремлення українців, бачили в їх домаганнях «шовінізм», «сепаратизм», трохи не зраду. Тому всі ці комітети й ради, доки мали силу, встромляли, де тільки могли, дрючки в колеса українського руху»[799]. Отже, на початок жовтневих подій Українська революція перебувала в стадії своєрідного дрейфу від соціалістичних (абстрактно-теоретично) до соціалістично-демократичних (практично), тобто проміжних (уявно, бажано) орієнтацій. Точніше, такий дрейф здійснювали переважно лідери, теоретики, керівники руху. Основна ж маса його учасників здебільшого виявляла значно радикальніші, лівіші настрої і стихійно рухалась у зворотному напрямку, поволі відмовляючи в симпатіях учорашнім кумирам. Звичайно, останнє меншим чином стосувалося сфери національно-правової, і значно сильніше виявлялося у сфері соціально-політичній. Однак разом, у цілому, на відповідальному етапі вибору варіанта суспільного розвитку, коли історія, як правило, не залишає ані можливостей, ані часу для реалізації проміжних, плавно-еластичних програм, це, з великим ступенем імовірності, призвело б до сплеску суперечностей, важкопрогнозованих колізій. Такий висновок повністю підтверджується й наступним розвитком подій. На середину осені 1917 р. суперечності і біди в розвитку Росії переплелись у тугий вузол, який дедалі затягувався на народній шиї, як на шиї того невдахи-альпініста, що зірвався зі скелі, однак кінець його страхової мотузки зачепився за непевний виступ. Часу на те, щоб послабити, розпустити, розв’язати вузол не було зовсім: смерть могла наступити ще до того, як мотузка не витримає і тіло зірветься у бездонну прірву. Якщо ж мотузка рішуче розрубалася, виникала можливість для вільного падіння. Звісно, можна було розбитись вщент (і така перспектива була достатньо реальною, а можна було сподіватись і на рятівні шанси, на збереження життя. Схоже, що на роль того, хто розтинав ту своєрідну зловісну мотузку, і вийшла 25 жовтня 1917 р. більшовицька партія на чолі з В. Леніним. Одним енергійним ударом було знищено Тимчасовий уряд і миттєво скинуто локомотив російської політики з рейок ліберально-демократичного курсу. Країна ніби зірвалася у політ з метою досягнення стратегічної соціалістичної мети. Як би сьогодні не намагалися принизити жовтневого історичного вчинку більшовиків („переворот”, „заколот”, „насильство над демократією”, „найбільший злочин проти людяності” тощо — дошкульним, вбивчим епітетам, здається, немає краю), не можна не визнати одного — то був настільки крутий, сутнісний, масштабний, далекосяжний поворот у російській, та й у світовій історії, який, згідно наукових критеріїв і уяв, слід іменувати саме революцією. Тож маючи загалом негативний погляд на роль революцій в історичному поступі, гостро критично ставлячись до більшовицької перемоги, авторитетний дослідник С. Кульчицький змушений визнати винятковість всесвітньо-історичного значення російського Жовтня[800]. Серед керівників жовтневого повстання було чимало репрезентантів більшовицьких організацій України: С. Косіор, Ю. Коцюбинський, М. Криленко, М. Подвойський, О. Розмирович, М. Скрипник, В. Чубар, Г. Чудновський та ін. У вирішальних петроградських подіях взяли участь більшовики — делегати ІІ Всеросійського з’їзду Рад, які прибули з України — М. Арсенічев, М. Афонін, Ф. Ачканов, В. Баженов, С. Бондаренко, П. Гудима, Я. Залмаєв. М. Кабаненко, М. Майоров, В. Примаков, П. Старостін, Ф. Чекирисов та ін. Вони ж зробили свій внесок і у закріплення перемоги всеросійським форумом рад. Із 670 депутатів ІІ Всеросійського з’їзду рад (25–26 жовтня 1917 р.) 143 представляли 78 рад робітничих, солдатських депутатів України і солдатських комітетів Південно-Західного) та VIII армії Румунського фронтів (відповідно 21,3 % і 19,4 % від загальної кількості зареєстрованих делегатів і Рад). 65 делегатів від України були більшовиками. Вони разом з представниками інших лівих течій України (всього 83 делегати від 48 Рад — відповідно 58 % і 61,5 %) висловились за встановлення в Росії, а відтак і в Україні влади рад[801]. Були активно підтримані декрети про мир, про землю; делегати з місць взяли участь у виборах нового складу Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету рад, затвердженні сформованого робітничо-селянського уряду — Ради Народних Комісарів на чолі з В. Леніним. Природно, революція не могла бути і не була одноразовим актом. Розвиваючись вшир, захоплюючи все нові райони, і вглиб, розв’язуючи нагальні питання, визначені програмою РСДРП(б) і відповідні інтересам трудящих всіх народів багатонаціональної країни, вона миттєво перекинулася в Україну. Жовтневе повстання у Петрограді відбулося в той час, коли Українська революція з кожним днем потрапляла в дедалі скрутнішу ситуацію, зволікаючи із остаточним вибором однієї з двох альтернатив подальшого суспільного розвитку, які диктувались тогочасними обставинами. Своєрідним відбиттям різного бачення варіанта такого вибору можуть бути (звичайно, певною мірою і аж ніяк не абсолютно) оцінки тих же таки подій в Петрограді ключовими фігурами українського руху. М. Грушевський вважав перемогу більшовиків випадковою, несподіваною, незакономірною, яка не дістала підтримки «ні в армії, ні в громадянстві. Росийська республіка впала в довгу анархію, области її фактично відокремились і мусіли жити своїм життєм та своїми засобами боротись з тим розрухом, що підіймавсь під большовицькими кличами «вся власть советам!»[802]. В. Винниченко ж, навпаки, доводив, що більшовики перемогли цілком закономірно, адже «самі маси були з природи своєї, з свого клясового становища большевиками, се-б-то вони всією своєю істотою хотіли повного політичного й соціального визволення. І, розуміється, вони охотніше вірили тим, хто кликав їх до такого визволення, хто їм обіцяв його, ніж тим, хто спиняв, хто кликав далі віддавати своє життя в ім'я чужих і гидких інтересів»[803]. Тому-то маси й стали на бік більшовиків, зумовивши їхню перевагу й кінцеву перемогу. При цьому колишній Голова Генерального Секретаріату зауважував, що звинувачення більшовиків у демагогії, свідомому обдурюванні мас якщо й небезпідставні, то й не можуть вважатись основною причиною їхнього успіху, оскільки ще більшою мірою (в усякому разі не меншою) такі самі прийоми були характерними для політичних суперників РСДРП(б)[804]. Про повалення Тимчасового уряду в результаті виступу робітників, солдатів і матросів Петрограда в Києві стало відомо близько 2-ої години дня 25 жовтня 1917 р. Розгорталися довготривалі збори, наради, консультації за участі представників різних політичних органів і угрупувань. Запеклі дебати розгорнулися на об’єднаному засіданні виконкомів ради робітничих та ради солдатських депутатів. У більшовицькій фракції були відсутні четверо членів, які виїхали до Петрограда на ІІ Всеросійський з’їзд рад. Тому між більшовиками та їх опонентами виникла чисельна рівновага[805]. Голоси розділилися навпіл. 6-годинні розмови й суперечки не дали практичного результату. Та й не могли дати. Весь запал витрачався на слова, а не на дії. Ситуація склалася нестійка, швидше — вибухоподібна. Осередком поваленого в столиці Тимчасового уряду в Києві був штаб Київської військової округи, що мав значний контингент консервативно налаштованих військ. І було невідомо, як вони себе поведуть. Центральна Рада виявила більшу оперативність. Мала Рада зібрала термінове засідання, в якому взяли участь представники громадських організацій міста. Загальний настрій був тривожний. Після бурхливих дебатів ухвалили: «утворити революційний Комітет для охорони революції на Україні. На всій території України Комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підчиняються в порядку охорони революції всі органи влади означеної території. Комітет є відповідальний перед Українською Центральною Радою та негайно приступає до діяльності»[806]. До складу революційного комітету ввійшли: від Центральної Ради — українські соціал-демократи М. Ткаченко і М. Порш, українські есери О. Севрюк, М. Шаповал, М. Ковалевський, українські соціалісти-федералісти А. Ніковський, Ф. Матушевський, більшовик Г. Пятаков, член партії Поалей-Ціон С. Гольдельман; від партій і організацій: російський есер С. Сараджев, український соціал-демократ А. Пісоцький, більшовик В. Затонський, бундівець М. Рафес, сєрпівець М. Зільберфарб, від Українського Генерального військового комітету — С. Петлюра, від Залізничного комітету — М. Шумицький, від Всеукраїнської Ради військових депутатів М. Тележинський і Є. Кас'яненко, від Київської ради робітничих депутатів —І. Крейсберг. До складу комітету ввели також представників Київської ради солдатських депутатів і рад робітничих, селянських і солдатських депутатів Харкова, Катеринослава, Одеси[807]. П. Христюк вважає, що «таким чином, поруч з Генеральним Секретаріатом було утворено Центральною Радою немов би нове революційне Правительство для всієї України»[808]. При комітеті організували Революційний штаб завданням якого було створити надійну військову силу[809]. Наступного дня Комітет для охорони революції звернувся до населення України з відозвою. В ній, зокрема, говорилося: «Краєвий комітет для охорони революції оповіщає всіх громадян України, що всі громадські, військові тилові власті, а також і всі організації революційної демократії мусять твердо і непохитно виконувати всі його накази і приписи. Комітет заявляє, що він не допустить ніяких виступів проти інтересів революції, що всі такі ворожі революції виступи Комітет буде рішуче подавляти всякими способами, навіть збройною силою, котра стоїть під орудою Комітету. Власть Комітету, котрий об'єднує всі органи революційної демократії, всі революційні і соціалістичні партії нашого краю, як українські, так і неукраїнські, поширена на всю Україну, на всі дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську Харківську, Херсонську, Катеринославську і Таврійську»[810]. Того ж дня Комітет оголосив «Обов'язкову Постанову»: «1. Всякого роду погроми, бешкети, і непорядки будуть нещадно придушуватись всіма засобами, які маються в розпорядженні Комітету, аж до збройної сили. 2. Всякі прояви контрреволюційної агітації, спроби нацькувати одну частину населення на другу і підбурити до безпорядків на грунті продовольчих труднощів будуть рішуче подавлятись, і виновні понесуть найтяжчу кару. 3. В цілі охорони спокою в краю забороняються, до одміни сеї постанови, зібрання і мітинги під одкритим небом і всякі інші виступи на вулиці. 4. Всім властям на Україні пропонується вжити всіх заходів, які є в їх розпорядженню, до непохитного виконання цієї обов'язкової постанови. Комітет певен в тім, що населення краю зуміє оцінити серйозність становища й прикладе всіх сил до охорони революції і спокою в краю»[811]. В наведених документах привертають до себе увагу кілька принципових моментів. Рада рішуче поривала з Тимчасовою Інструкцією Тимчасового уряду для Генерального Секретаріату. Через Комітет влада Центральної Ради поширювалась практично на всю територію України, що раніше входила до складу Російської імперії (крім Кубані й Дону). До всякого роду порушників спокою і порядку Центральна Рада погрожувала застосувати силу аж до військової. В Комітеті Раді вдалося об'єднати широкі демократичні елементи, в тому числі більшовиків. Як очевидний результат компромісу, зворотною стороною якого були взаємна недовіра і побоювання, комітет, вочевидь, був більше придатний не стільки для розв’язання нагальних питань, скільки для того, щоб стримувати можливу ініціативу, особливо радикального характеру. І троє більшовиків — Г. Пятаков, І. Крейсберг{7} та В. Затонський{8} — погодилися увійти до коаліційного органа. „Пам’ятаю, — пише В. Затонський у спогадах, — повертаючись з якихось зборів, надумав зайти до комітету (РСДРП(б) — В. С.) довідатися. чи немає яких новин. Дорогою зустрів комітетників з Пятаковим на чолі. — От, — кажуть, — до речі, ти по-українські говориш. Ходім! Питаю: — В чому справа? Кажуть: Йдімо до Центральної ради. Від імені українських соціал-демократів приходили до комітету Кас’яненко Євген та Неронович і пропонували погодитися з Центральною Радою”[812]. Так більшовики ще раз вдалися до співробітництва з радівцями, зобов’язавшись зі свого боку не вживати активних дій у Києві. Ось як, наприклад, пояснює у писаних 1920 р. спогадах мотиви й цілі входження в кінці жовтня 1917 р. до Центральної ради та створеного нею „Крайового комітету по охороні революції” більшовицьких представників той же В. Затонський: „Основна наша вимога до Ради була така — не випустити з України, а також з Південно-Західного і Румунського фронтів жодної військової частини на придушення революції в Москві і Петрограді. Річ у тому, що ці фронти були для нас найбільш ненадійними і ми знали, що керенщина, яка об’єдналася в боротьбі проти революції з корніловщиною, робить спробу спертися на частини, які стоять на Україні. Це завдання, так би мовити, пасивної допомоги революційним центрам, ми могли б легко здійснити в союзі з Радою, коли б вона чесно виконувала свої зобов’язання”[813]. Отже, тактика більшовиків, їх дії виходили з розрахунку на союз із Центральною Радою як організацією переважно революційною і демократичною. Зовсім інакше підходили до заключення компромісу лідери українських партій. «…Намічався навіть новий курс внутрішньої політики, побудованої на об'єднанню всіх соціалістично-революційних елементів демократії, про що свідчить, між иншим, входження в Комітет соц. — дем. большевиків, які до того часу стояли цілком осторонь від роботи Центральної Ради, — вважає П. Христюк. — Намічалось здійснення на Україні того гасла, за яке йшла боротьба на петроградській Демократичній Нараді — утворення однородного соціаліс-тично-революційного правительства на Україні»[814]. Якби сталося те, на що сподівався в екстремальних умовах провід українського руху, то, очевидно, значною мірою було б реалізовано курс, який ще заздалегідь накреслювався Центральною Радою. Тобто концепція Української революції втілювалася б у життя. Однак реалії виявилися відмінними від теоретичних розрахунків. Зокрема, те, чим так пишалися лідери Української революції на попередній її стадії, вважали за одне з найвизначніших досягнень — єдність демократичного фронту, порозуміння українських партій з місцевими організаціями загальноросійських партій, миттєво обернулося непередбачуваними наслідками. «Помірковані дрібнобуржуазні елементи української і особливо неукраїнської демократії зостались, звичайно, вірні собі і почали вживати заходів до того, щоб розбити намічений соціалістичний блок»[815]. В різних організаціях вони почали вимагати рішучої протидії підтримці соціалістичної революції і, зокрема, в Малій Раді 26 жовтня 1917 р. з ініціативи М. Рафеса{9} «вимучили» резолюцію із засудженням більшовицького повстання в Петрограді і застереженням про недопустимість переходу влади до рад робітничих і солдатських депутатів. «Цією резолюцією, — з жалем констатує П. Христюк, — було розірвано тільки що утворений революційно-соціалістичний фронт»[816]. Таким, на думку історика, виявився механізм утворення в Україні трьох фронтів: контрреволюційно-буржуазного, революційно-демократичного (українського) і більшовицького (московського). Визнання подібної розстановки сил (з відмінностями у кваліфікації, назвах) є спільним для більшості істориків Української революції. В рамки цієї умовної схеми вони намагаються «вписати» й усі події останніх днів жовтня в Києві, що виявляється не такою простою справою. Так, Д. Дорошенко, дотримуючись у цілому твердження про існування трьох таборів, удається до цікавого спостереження: «Біля штабу військової округи об'єднались в однім таборі не тільки дійсні прихильники й оборонці Тимч. Правительства, але й усі ті, хто ставився однаково вороже як до українців, так і до большевиків. Їхня перемога над большовиками в Київі загрожувала й українцям. Російська революційна демократія (крім большевиків) — кадети, меншовики, есери — усі стали на боці штабу військової округи»[817]. Іншими словами, буквально за кілька днів відбулися такі суттєві зрушення, які відкололи, перевели, здебільшого у ворожий табір, значні сили, на потенціал яких ще вчора розраховувала Українська революція, точніше її натхненники і керівники. Остання обставина не могла не відігравати своєї ролі, не позначитись на позиції Центральної Ради, Комітета для охорони революції, Генерального Секретаріату. Зокрема, більшовики, йдучи на коаліцію з Центральною Радою, зобов'язалися не здійснювати будь-яких активних дій у Києві. Та вже наступного дня, після ухвалення Малою Радою згаданої резолюції із засудженням повстання в Петрограді й обіцянкою «завзято боротись зі всякими спробами піддержки цього повстання на Україні»[818], більшовики залишили комітет. Тут же, на засіданні Малої Ради Г. Пятаков заявив: „Бій на вулицях Петрограда продовжується уже 3 дні. Це свідчить, що там повстання не більшовиків, а революційного пролетаріату і війська. Карл Маркс висловлювався проти повстання паризького пролетаріату в 71-му році, однак коли Паризька Комуна взяла владу, він був на її боці. Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим самим ударили і по нашій партії, і тому ми виходимо із М. Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках”[819]. Останні слова були вкриті гучними оплесками. 27 жовтня позиція Центральної Ради була ще раз підтверджена у зверненні Генерального Секретаріату „До всіх громадян України”. Того ж дня на об’єднаному засіданні ради робітничих і ради солдатських депутатів у театрі Бергоньє лідер київських більшовиків, який головував, виступив із розлогою промовою. „Центральна Рада встромила ніж у спину революційного Петрограда, — говорив Г. Пятаков. — Це запам’ятається. Якщо ради будуть розчавлені, якщо Керенський у крові потопить повстання петроградських робітників і солдатів, то український народ надовго повинен забути про право на самовизначення. До вас, товариші-українці, робітники і солдати, — звертаюсь перш за все з гарячим закликом не йти за Центральною Радою, яка стала на шлях ганебного угодовства, а всіма силами підтримати повстання петроградських товаришів”[820]. Засідання ухвалило запропоновану більшовиками резолюцію зі співчуттям петроградським робітникам і солдатам і запевненнями у готовності підтримати їх почин. Документ завершався постановою: „Організувати ревком Рад, передати йому всю повноту влади по Києву, доручити йому всемірно проводити в життя постанови з’їзду Рад і підкорити його дії вищому контролю Київських Рад Р. і С. Д., які мають право переобрати його в будь-який момент”[821]. До складу ревкому, за винятком кількох лівих есерів, війшли лише більшовики — В. Затонський, А. Іванов, І. Кулик, І. Крейсберг, Я. Гамарник, М. Лебедєв, Л. Пятаков, а очолив його Г. Пятаков. Сформований орган перебрався до колишнього царського палацу на Олександрівській вулиці, перетворив його на свою опорну базу, завіз туди 200 гвинтівок. Однак нічого іншого вдіяти не вдалося. Ввечері 28 жовтня палац було оточено військами. Делегація від Центральної Ради, міської думи, меншовиків, есерів і бундівців зажадала видачі зброї і звільнення палацу. Г. Пятаков, зважаючи на розклад сил і невдале розташування Маріїнського палацу (віддалення від „Арсеналу” та інших пунктів збору революційних сил), схилявся до прийняття висунутих умов, тим паче, що вимоги припинення боротьби не було[822]. З думкою Г. Пятакова погодились усі члени ревкому і до палацу війшли 12 юнкерів для прийняття зброї. Слідом за ними до приміщення вірвалася юрба озброєних козаків, офіцерів. Членів Ревкому заарештували, почали знущатися, а потім під конвоєм переправили до штабу Київського військового округу. Однак на засіданні Київського комітету РСДРП(б) спільно з представниками заводів і військових частин 29 жовтня було відновлено ВРК, до якого поряд з А. Івановим{10} і В. Затонським, що випадково уникли арешту, війшли М. Богданов, О. Карпенко, І. Кудрін, Друзяк ін та ін.[823] Ревком розробив план і взяв на себе керівництво повстанням. Була випущена листівка, в якій ревком повідомив, що об’єднане засідання київських рад робітничих і солдатських депутатів передало йому всю повноту влади в місті й доручило перетворити в життя рішення ІІ Всеросійського з’їзду рад. Листівка закликала трудящих підтримати ревком у боротьбі проти сил Тимчасового уряду. „Об’єднуйтесь же, — говорилось в документі, - тут, у Києві, навколо комітету Ради робітничих і солдатських депутатів, а по всій Росії — навколо з’їзду Рад!”[824] Надвечір того ж дня за сигналом ВРК розпочалося збройне повстання проти сил штабу Київської військової округи. Головною ареною став Печерський район міста. Вирішальну роль у повстанні грали робітники „Арсеналу” і солдати 3-го авіапарку. До них приєдналися повсталі інших регіонів. Наступного дня — 30 жовтня — в місті розпочався загальний страйк робітників і службовців. В ході триденних вуличних боїв (перебіг боротьби на солідній документальній основі неодноразово відтворювався в історичній літературі) війська штабу КВО були розбиті. Більшість військових частин і штаб здались повсталим[825]. Мабуть можна у чомусь погодитись із критичними заувагами на адресу повсталих та їх керівників, висловлених В. Верстюком: відсутність єдиного плану, централізованого керівництва, узгодженості дій, високої організованості тощо[826]. Однак і ставити під сумнів сутність того що сталося в останні дні Жовтня в Києві, кваліфікувати події лише „локальними” „збройними інцидентами на Печерську” також навряд чи правомірно[827]. В результаті автору залишається лише дивуватися швидкій капітуляції достатньо численного континента військ штабу КВО. Центральна Рада у дні київських боїв зайняла вичікувальну позицію, вдало маневруючи. Думка про те, що збройні сили Ради брали участь у повстанні в союзі з більшовиками, не має фактичного підтвердження. Однак останнім часом така точка зору поширюється нерідко з посиланнями на О. Субтельного, який таким чином викладає перебіг подій наприкінці жовтня — на початку листопада 1917 р.: «Не маючи достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду, й прибічників Тимчасового уряду в Києві, які згуртувалися навколо штабу армії, більшовики вирішують на деякий час утримувати добрі стосунки з українцями, намагаючись водночас покінчити зі штабом армії. 10 листопада (за новим стилем. — В. С.) в Києві вибухнули бої майже шеститисячних сил більшовиків із штабом армії, в розпорядженні якого було до 10 тис. чоловік. У вирішальний момент Центральна Рада наказала 8 тис. своїх бійців прийти на допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до евакуації з Києва. Але більшовики оторопіли від здивування, коли Центральна Рада оголосила, що бере на себе верховну владу в усіх дев'яти губерніях, де українці становлять більшість»[828]. Насправді ж, захоплена подіями зненацька, Центральна Рада деякий час вагалася, визначаючись із лінією поведінки. Серед інших чинників зумовлювалось це й тим, що вона, принаймні спочатку, не могла почувати і не почувала себе впевнено у суто військовому відношенні. Терміново відкликані з фронту українізовані частини (ешелон полуботківців, батальйон ім. Т. Шевченка) дістались Києва лише на початку листопада. «Але од їх вже не було ніякої помоги, — стверджує Д. Дорошенко. — Ті українські частини, що приходили до Києва, були вже стомлені фізично і духовно і розложені більшовицькою пропагандою. На ті полки, що стояли в Києві, надія теж була невелика: це показали падолистові події, коли українські вояки одверто виявляли симпатії до більшовицького діла»[829]. Тому 28 жовтня, не домігшись від штабу округи призначення при ньому комісара від Комітету для охорони революції на Україні з усуненням комісара Тимчасового уряду Кирієнка, а також того, щоби штаб координував свої дії з Українським Генеральним військовим комітетом, Центральна Рада розпустила Крайовий комітет, передавши визначені йому функції Генеральному Секретаріату: «Керування воєнними властями доручається Штабу округи під контролем комісаріату»[830]. Продовжуючи лавірування, Рада в ніч на 29 жовтня підписала зі штабом військової округи угоду, згідно з якою передавала вищу військову владу в Києві командуючому округою. Щоправда, при останньому мала бути заснована тимчасова комісія, «яка інформується про всі накази, що стосуються наміреного вжитку збройної сили в окрузі на випадок політичних та анархічних виступів». До комісії мали ввійти по одному представникові від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Українського військового з'їзду, Козачого з'їзду, Київської міської думи, Ради робітничих депутатів та інші особи, «яких начальник округи вважатиме за потрібне запросити»[831]. Не вдаючись до безпосередньої участі у бойових діях, Рада під час більшовицького повстання нарощувала політичний авторитет протестами проти розгрому військами штабу округи демократичних організацій, арешту членів ВРК — більшовиків, роз'яснювальною роботою серед чехословацької бригади, юнкерів і «ударників» тощо[832]. Під натиском повсталих, унаслідок дипломатичних і агітаційних зусиль ради та процесів внутрішнього розкладу частини штабу Київської військової округи, зазнавши низки відчутних поразок, відступили, їхнє керівництво врятувалося втечею з Києва. У переговорах 31 жовтня — 1 листопада 1917 р., що мали на меті встановлення миру в місті, знесилені в ході повстання більшовики змушені були згодитися з усіма умовами, що їх висунула Рада[833]. 1 листопада 1917 року Центральна Рада оголосила себе крайовою владою в Україні. У заклику, опублікованому Генеральним Секретаріатом, наголошувалось: Центральна рада обрана всім народом України і виражає волю усієї революційної демократії. По суті це крайова Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів[834]. Г. Пятаков, якого разом із заарештованими колегами юнкери змушені були звільнити, приступив до виконання обов’язків голови Військово-революійного комітету. Він надіслав Раднаркому Росії радіотелеграму, зміст якої засвідчував його надії на можливість уникнути збройної боротьби з Центральною Радою: „Дружним зусиллям більшовицьких і українських солдатів і озброєних червоногвардійців штаб (Київської військової округи — В. С.) примушений здатися. Бунтівники роздавлені після великої рушничної, кулеметної та артилерійської перестрілки… Лакеї Керенського спробували посилати різні частини військ проти українців і більшовиків, але жодна не пішла”[835]. Наступного дня Військово-революційний комітет звернувся до жителів Києва із закликом до мирної праці. А брат Георгія — Леонід Пятаков, який став головою ВРК ради робітничих і солдатських депутатів, заступивши на цьому посту молодшого брата, телеграфував до Петрограда Л. Троцькому: „У Києві все спокійно”[836]. Останнє, звісно, не відповідало дійсності. „Було ясно, — писав про ті дні В. Затонський, — що сутичка (з Центральною Радою — В. С.) неминуча, та у нас сили не було. Підбурити маси проти Центральної Ради було далеко трудніше, ніж проти білих, і тут треба сказати, що в багатьох з поміж нас не було цілковитої певності, що з Радою треба було кінчати збройною рукою”[837]. 3 листопада під головуванням Георгія П’ятакова відбулося об’єднане засідання виконкому робітничої і солдатської рад Києва. Більшовики виступили із заявою про необхідність здійснення на вимогу мас влади рад. Одночасно щодо організації влади в Україні вони заявили, що визнають крайовою владою Центральну Раду, однак — за умови обов’язкового скликання з’їзду робітничих, солдатських і селянських депутатів для „реорганізації Центральної Ради на Центральну Раду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів”; останні є реальною владою на місцях і проводять у життя постанови радянського уряду і Центральної Ради. Разом з тим більшовики підтримували вимогу скликання Українських Установчих зборів[838]. По-різному можна оцінювати здійснювану тактику (власне так було довгі десятиліття в радянській історіографії — до згоди дійти так і не вдалося). Однак ухвалені рішення стали стрижнем тактики київських більшовиків на цілий місяць і не один раз ставили Центральну Раду у нелегке становище. То ж і оцінювати тогочасну тактику одномірно не варто. Від неї врешті довелося відмовитись, однак з тактикою так чинять завжди — використовують, коли вона приносить ефект і змінюють за протилежного результату, чи через виникнення нових обставин і завдань. Та й місяць у революційну добу — період тривалий. Загалом же, за винятком Вінниці, де ліві елементи на чолі з більшовиками взялись у кінці жовтня 1917 р. за зброю (щоправда, не безпосередньо під впливом подій у Петрограді, а з власних, місцевих, локальних причин і навіть, за пару днів до повалення Тимчасового уряду, а вже остання обставина стимулювала хід повстання[839]), ситуація не доходила до воєнної фази. Це, втім, зовсім не означало, що панував спокій. Навпаки, у багатьох населених пунктах влада почала „перетікати” в руки прихильників влади рад. Місцеві більшовицькі організації, одержавши повідомлення про перемогу збройного повстання в Петрограді, закликали трудящих енергійно підтримати революцію, активізувати боротьбу за владу на місцях, за втілення в життя декретів і постанов радянського уряду. Вже 27 жовтня газета „Звезда” опублікувала полум’яну відозву Катеринославського комітету РСДРП(б). „Товариші робітники, солдати, усі трудящі! — говорилось у ній. — Настав великий час здійснення ідеалів революції. Всі, як один, на підтримку геройського революційного Петрограда, вимагайте переходу влади до рук Рад!”[840] А через кілька днів вона ж у статті „Як можуть підтримати революційну владу катеринославські робітники і селяни” зазначала: „Міцний, сталевий фундамент для революційної влади створює тільки революційна праця робітників, солдатів і селян на місцях. Якщо хочете, товариші, зробити непереможною Радянську владу, впроваджуйте, робітники, негайно у життя контроль над виробництвом; організовано і планомірно, товариші селяни, беріть у своє відання поміщицькі землі; залізною братерською дисципліною зв’яжіть себе, брати-солдати, у єдину могутню силу… Тільки така праця може тут, у Катеринославі, і в усій безмежній російській землі зробити непереможною революцію, зробити жалюгідною і безсилою контрреволюцію — хоч би звідки вона виходила…”[841]. Під керівництвом більшовиків трудящі Луганська, Макіївки, Горлівки, Щербинівки, Краматорська, Дружківки, Мар’ївки, Голубівки, інших міст та районів Донбасу, Лівобережжя (Нижньодніпровськ), а також ряду населених пунктів прифронтової зони встановили владу Рад у перші ж дні після Жовтневого збройного повстання в Петрограді[842]. Причому цей своєрідний „червоний пояс” мав виразну тенденцію до розширення і посилення впливу на всю Україну, оскільки охоплював основні промислові центри й регіони, принципово важливі для життєдіяльності цілого краю. Дедалі під контроль більшовиків, лівих есерів, інших представників лівого політичного спектру потрапляли солдати всіх військових частин Південно-Західного фронту і VIII армії Румунського фронту, дислокованих в межах України. Вищевідзначене підтверджується матеріалами численних збірників документів і матеріалів, спогадів, присвячених перемозі соціалістичної революції і встановлення радянської влади на місцях[843], а також публікаціями тогочасної преси[844]. Водночас вони не дають змоги погодитись із твердженням автора передмови до видання „Український національно-визвольний рух. — Березень-листопад 1917 року”, який вважає, що „на початку листопада (1917 р. — В. С.) в Україні не виявилося сили, альтернативної українському національно-визвольному рухові та його лідерові — Українській Центральній Раді”[845]. Деформація у відтворенні об’єктивної картини, можливо, пов’язана з тим, що національно-визвольний рух, що справді характеризувався чималою силою, аналізувався у відриві, без порівняння з іншими суспільними процесами в Україні, передусім тими, які концентрувалися навколо більшовиків. А масштабність і вплив останніх, як мінімум, не поступалися розмаху результативності діяльності тих елементів, які виступали на боці Центральної Ради. Тож такий „мирний” розвиток подій приховував у собі накопичення дуже небезпечної вибухової енергії, віщував невідворотне ускладнення ситуації, неминучий сплеск політичних пристрастей. Оголосивши себе вищою крайовою владою, Центральна Рада була не в змозі скільки-небудь серйозно контролювати становище в Україні. Як і до того, вона просто не мала незаперечної переваги, яка б базувалася на реальній збройній силі. Частини, що присягнули їй на вірність, виявляли непевність, їх начебто приголомшили події, змусивши шукати самостійні відповіді на питання, яким цінностям віддати перевагу — соціальним чи національним. Дуже характерними щодо цього стали два зібрання — III Всеукраїнський військовий з'їзд і козачий з'їзд, які розпочали свою роботу гучними урочистостями відповідно 20 і 21 жовтня. На Всеукраїнський військовий з'їзд прибули 965 делегатів (переважно українських есерів і соціал-демократів), а протягом засідань їхня кількість зросла майже в 2,5 раза[846]. Вони представляли 3 мільйони вояків-українців[847]. З'їзд вітали представники французької, бельгійської та румунської місій. На козачому з'їзді були присутні 600 делегатів (хоч очікувалися 1200) від усіх козачих військ на фронті й у запіллі. Козачий з'їзд вітали голова Чехословацької національної ради Т. Масарик і англійський консул у Києві Дуглас. Обидва з'їзди проводились по суті в два етапи — до одержання повідомлень про повстання в Петрограді й після них. Особливо показовими виявились настрої III Всеукраїнського військового з'їзду, на якому була представлена політично найактивніша верства українства. Як і раніше, лідери Української революції від самого початку роботи форуму намагались загасити емоції, вгамувати пристрасті й спрямувати з'їзд в якомога спокійніше річище. Так, М. Порш звернувся до військових з такою промовою: «Сучасне українське військо — то частина, правда значна, але тільки частина і притому менша. Тому не може воно тепер на своєму з'їзді і не повинно йти самостійним політичним шляхом. Перші два Військові з'їзди були ще до певної міри обвіяні національною військовою романтикою. Третій Військовий з'їзд мусить рішуче відкинути ці рештки старих часів, повинен зрозуміти, що сучасна демократія скрізь, а тим більше українська, простує не до постійного війська, не до воєн. Українська демократія стала на шлях федерації, і цим шляхом повинно йти військо. Відокремлення не є в інтересі трудящих мас»[848]. Однак хоча загальний тон промов у порівнянні з попередніми з'їздами дещо знизився, атмосфера залишалася досить напруженою, начебто передгрозовою. Особливе збудження депутатів спричинили повідомлення про те, що судові власті одержали від міністерства юстиції Тимчасового уряду вказівку розпочати справу щодо притягнення до відповідальності генеральних секретарів за протизаконне рішення скликати Українські Установчі збори, а Голову Генерального Секретаріату разом із рядом провідних українських діячів викликати до Петрограда «для особистих пояснень з приводу повідомлень про агітацію на Україні на користь скликання суверенних Установчих зборів»[849] (від подібного виклику чекати чогось доброго не доводилось, почали навіть поширюватись чутки про їх можливий арешт у столиці). Всі розуміли, що у відносинах між Тимчасовим урядом і Центральною Радою визрів новий конфлікт. Для офіційного Петрограда вже стало характерним не дуже піклуватись про причини чергового ускладнення відносин з Києвом. Обирався перший-ліпший привід. Цього разу таким приводом стали чутки про рішення Центральної Ради скликати найближчим часом суверенні Українські Установчі збори. Насправді ж такого рішення Центральна Рада в жовтні не ухвалювала, хоча в історіографії подібна версія закріпилася та побутує до сьогодні[850]. Якщо дотримуватись документів, то тут вимальовується така картина. Шоста сесія Української Центральної Ради, обговоривши питання про Українські Установчі збори, 9 серпня 1917 р. ухвалила постанову, де говорилося: «Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України. В цій цілі Українська Центральна Рада мусить негайно обрати комісію, яка повинна виробити виборчу ординацію до Українських Установчих зборів і в порозумінні з Генеральним секретаріатом внутрішніх справ та органами місцевого самоуправління скликати їх»[851]. Тоді Тимчасовий уряд ніякої, а надто серйозної, уваги на рішення про «якнайскоріше» скликання Українських Установчих зборів не звернув, можливо, вважаючи його лише показною компенсацією за прийняту тією ж таки сесією інструкцію Генеральному Секретаріату від 4 серпня. 10 жовтня 1917 р. Мала Рада повернулася до розгляду питання про Українські Установчі збори (раду), оскільки обрана комісія, до якої ввійшли й представники національних меншин, так і не спромоглася розпочати роботу через бойкот частини своїх членів, що не з'являлися на засідання. Однак у доповіді представника УПСР О. Севрюка прозвучав і якісно новий момент. Промовець повідомив, що «зрештою партія прийшла до думки про конечну потребу скликання суверенної Української Установчої ради»[852]. Цю позицію підтримали його однопартієць М. Шаповал, українські соціал-демократи В. Винниченко, М. Ткаченко, Б. Мартос, український соціаліст-федераліст О. Шульгин та ін. Слово ж «суверенні» викликало велике занепокоєння у таборі великодержавників. Меншовик («російський бундівець») М. Балабанов, есер М. Скловський, бундівець М. Рафес кинулись рішуче протестувати проти планів українських партій, ототожнюючи термін «суверенність» з державною самостійністю України. Як наслідок, Центральна Рада ухвалила куценьке рішення: «утворити організаційний комітет, а в суботу обрати комісію для вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради»[853]. Отже, про строки взагалі не йшлося. Комісії доручалося лише розробити законопроект про скликання Української Установчої ради, тоді як попередня комісія мала її скликати. Звичайно, за бажанням, за ухвалою про створення оргкомітету (його функції документом не регламентувалися) можна було вбачати перший організаційний крок у небажаному напрямку. Але ж Центральна Рада його не зробила до того часу, поки не пішов у небуття Тимчасовий уряд. Галасу ж, учиненого київськими демократами-великодержавниками, виявилось досить для кампанії, що її розпочав офіційний Петроград проти Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Вже на засіданні Малої Ради 17 жовтня В. Винниченко змушений був виправдовуватися за свою промову на засіданні 10 жовтня, доводячи, що суверенність Української Установчої ради «зовсім не має виявлятись неодмінно в бік відділення від всієї Росії і самостійності» і що самостійності як форми політичного устрою для України в майбутньому він «не передбачає»[854]. Крім того, В. Винниченко від імені Генерального Секретаріату виголосив спеціальну заяву: «Генеральний Секретаріат України, визнаючи разом зі всією демократією Російської держави право кожної нації на повне самоозначення, тим самим визнає і за українським народом право вільно і без всяких обмежень виявити свою волю на Українських Установчих зборах. Разом з тим Генеральний секретаріат, твердо стоячи на грунті своєї декларації 29 вересня, яку ухвалено всіма фракціями Центральної ради проти одного голосу представника партії «народной свободы», і вважаючи, що українська демократія голосом своїх з'їздів, організацій і революційного парламенту — Центральної ради — виразно визначила майбутній національно-політичний стан свій як рівноправне державне тіло в Федеративній Республіці Росії, — свою роботу буде вести в напрямі цієї позиції — єдності Російської Федеративної Республіки. Коли комісія Центральної ради закінчить вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради, то Генеральний секретаріат розгляне цей законопроект, подасть його на увагу Центральній Раді і передасть на затвердження Тимчасовому правительству»[855]. І хоч на те, щоб угамувати пристрасті, які розпалювали доморощені шовіністи, довелося витратити, крім засідання 17 жовтня, ще одне засідання — 19 жовтня[856], і на ньому вони погодились, що нічого страшного Центральна Рада не передбачає, на Тимчасовий уряд жодні докази враження не справляли. Як і в низці попередніх ситуацій, з моральною підтримкою Центральної Ради та одночасним засудженням великодержавництва Тимчасового уряду виступила більшовицька партія. Зокрема в центральному друкованому органі РСДРП(б) було опубліковано статтю одного з лідерів партії Г. Зінов’єва „Кого Юпітер хоче погубити”, в якій висміювались рішення офіційного Петрограда прийняти асигнування в Україну й висловлювалось обурення розпорядженням про початок слідчих дій проти винуватців „сепаратистського” руху, погроз розігнати Центральну Раду[857]. Справді було схоже, що Петроград готувався до найрішучіших кроків. «Трудно тепер з певністю сказати, в яку саме форму виллявся б той конфлікт і які наслідки мав би він для української революції, коли б робітниче-селянська революція на Московщині не знищила самого Временного Правительства, — вважає П. Христюк. — Одначе немає ніякого сумніву, що в українській національно-політичній революції цей новий конфлікт тільки скріпив би волю української демократії до цілковитого національно-державного визволення. Гасла скликання Українських Установчих Зборів і утворення Української Народньої Республіки вже були черговими»[858]. Такий висновок підтверджується виступом на військовому з’їзді Голови Центральної Ради М. Грушевського, в якому було визначено найближчі завдання української національно-політичної боротьби: перехід «до рішучого творення української держави — Української Народної Республіки»[859]. Лейтмотивом виступу В. Винниченка на військовому з'їзді стало запевнення, що провід Української революції не відступиться від положень Декларації Генерального Секретаріату, ухваленої 29 вересня 1917 р.[860] Особливий наголос робився на двох наріжних моментах — незалежності української виконавчої влади від Тимчасового уряду і самочинному скликанні Українських Установчих зборів. Щоправда, ясності в позицію не вносили заяви про те, що «Генеральний Секретаріат їде до Петрограду (було вирішено ще 22 жовтня направити В. Винниченка, І. Стешенка та О. Зарубіна. — В. С.) тільки для остаточного вирішення питання, які функції мусять відійти до нього». До того ж солдати гнівно обурювались настійними чутками про можливі репресії щодо лідерів українства і вимагали не посилати делегацію генеральних секретарів до Тимчасового уряду. І все ж останнє сприймалося скоріше як тло, на якому розгорталася боротьба за найголовніше — за остаточне знищення імперії, що агонізувала. Бурхливим схваленням супроводжувались запевнення В. Винниченка в тому, «що скоро буде затверджено федерацію вільних республік. Временному Правительству не вдасться зберегти централістичної Росії»[861]. Характер дискусії на з'їзді, тенденції, що домінували на ньому, дали П. Христюку підстави для такого висновку: «Українська революційна демократія готувалася на Військовому з'їзді до останнього бою з російською буржуазією за національно-політичне визволення українського народу»[862]. Однак при розгляді порушеного питання варто мати на увазі, що абсолютної одностайності думок і настроїв, як і на попередніх форумах, не було. Вже вкотре за 1917 р. виявлялася одна й та ж тенденція, що перетворювалась на закономірність: маси, рядові учасники руху були набагато рішучішими, радикальнішими за своїх керівників. Цікавий епізод на підтвердження цієї думки переповів у своїй книзі М. Шаповал: «Пригадую один зворушливий малюнок з цієї незабутньої доби. Зразу, як почалось повстання большевиків у Росії, а в Київі був утворений Верховний Краєвий Комітет, одного разу вночі, власне годині о 4-й вранці, до помешкання Ц.Ради прийшла делегація від військового з'їзду, щоб заявити черговим представникам Краєвого Комітету про свої бажання. Члени цього Комітету по черзі вартували щоночі, щоб давати накази по охороні революції. На цей раз було кілька членів, і до делегації вийшов у коридор Петлюра та инші. Делегація була чималенька — майже сто козаків і матросів, які заявили, що з'їзд вимагає від Ц. Ради, як найвищої влади, негайно оповістити Україну республікою. Петлюра почав солоденько вмовляти делегатів, що Ц. Рада зробить це тоді, як виясняться обставини, бо, тепер, мовляв, невідомо, як станеться з російським урядом, чи він впаде, чи ні, а як не впаде, то він піде на нас війною, у нас же сили малі, ще не організовані, на Україні і в запіллі стоїть майже п’ять міліонів російського війська і т. д. і т. п. Делегати перебивали його промову й домагалися «негайно» і почали гукати, що як Ц. Рада не оповістить скоро України республікою, то вони її візьмуть на багнети! При всій величезній пошані козацтва до Ц.Ради (почесним головою військового з'їзду був сам М. Грушевський!) все таки військові люде говорили понуро й сердито про «багнети». Погрози з любови! О, як сумно було українським революціонерам роками працювати в підпіллі, вести пропаганду в українських темних масах, що навіть свого національного імени не знали, за царя і попів горою стояли! Здавалось, кінця й краю цій темноті немає, але ось революція їх, робітників і селян українських, розбудила і вони за 1/2 року організаційної метушні вже просто пішли до мети й перші в своїй душі прийшли до неї — давай республіку та й годі! Радісно тремтіло в нас усе всередині, тепло підкочувалось до серця — наш народ не віддає нас у руки російської поліції, як «студентів» або «сицілістів», як це траплялось до революції, а вимагає повного самоозначення, вимагає Української Республіки! Сльози радісно насували на очі, голова хилилась до радісного плачу…»[863]. Ще менш чітко уявлялася найближча перспектива Української революції в соціально-економічній сфері. Зокрема, військовому з'їзду на першому етапі його роботи не судилося визначитися в цій галузі. На пропозицію С. Петлюри форум перервався й утворив зі свого складу «Перший український полк охорони революції» (4 курені, командир — полковник Ю. Капкан, помічник — поручник М. Галаган). Та прочекавши два дні в готовності й практичній бездіяльності, полк самоліквідувався (щоправда, з'їзд постановив залишити на деякий час частину своїх делегатів у Києві, сформувавши з них окремий курінь, що мав перейти у розпорядження Центральної Ради[864]), й 28 жовтня солдатські повстанці, повернувшись до залу засідань, висловили своє ставлення до ситуації в Росії, Україні, Києві. З'їзд одностайно засудив дії штабу Київської військової округи, виступив проти шовіністичних замірів Козачого з'їзду. Значна частина депутатів не приховувала свого схвального ставлення до петроградських подій і вимагала від Центральної Ради рішучості. Це й відбила підсумкова резолюція, ухвалена закритим засіданням: «Виходячи з засади цілковитого, нічим не обмеженого самоозначення націй, Третій Всеукраїнський військовий з'їзд домагається від свого вищого революційного органа — Центральної Ради — негайного проголошення в найближчій сесії Української Демократичної Республіки. Принципи визначення федеративних зв'язків з другими народами мають бути вироблені Українськими суверенними Установчими зборами»[865]. Що ж до більшовиків, то було ухвалено боротися лише з їхніми вимогами про передання влади радам робітничих і солдатських депутатів, хоч петроградське повстання «не можна вважати вчинком антидемократичним» і з'їзду належало вжити всіх заходів, щоб військо з України не посилалося «для боротьби з представниками інтересів трудового народу»[866]. Чимало делегатів з'їзду заявляли, що готові йти не за Центральною Радою, а за більшовиками[867]. П. Христюк охарактеризував колізію, що виникла, таким чином: «Як бачимо, З'їзд розійшовся тут з Центральною Радою. В той час, як Мала Рада, хоч і умовно, висловилась все ж таки проти повстання в Петрограді, З'їзд поставився до нього з видимою симпатією, назвавши провідників того повстання — большевиків — «представниками інтересів трудового народу» і зазначивши, що не тільки не буде боротись проти повстання, а навпаки — вживе всіх заходів, щоб перешкодити взагалі боротьбі з робітничо-селянською революцією на Московщині. Через що ж саме в той же самий час З'їзд постановив рішуче боротися з домаганням большевиків передати владу до рук робітників та салдатів і на Вкраїні, не трудно зрозуміти. Українська революційна демократія мала перед собою все ще дві задачі: соціяльно-економичну і національну. І в той час, як в області соціяльно-економичній симпатії її (принаймні значної частини) були виразно на боці проводирів робітничо-селянської революції — московських соц. — дем. большевиків, в сфері національно-політичній вона не довіряла (і мала рацію не довіряти) навіть цим найбільш лівим і революційним елементам пануючої демократії»[868]. П. Христюк намагається віднайти й додаткові пояснення зовсім непростої ситуації, що виникла. Серед інших аргументів — розуміння того, що перехід влади до рад робітничих і солдатських депутатів означав би перехід її до рук неукраїнської демократії (адже неукраїнський або зросійщений пролетаріат і здебільшого російські солдати в гарнізонах формували, відповідно, переважно неукраїнські за складом ради). «До того ж, — уважав історик, — хоч це і не було цілком так, українська революційна демократія мала право твердити, що на Україні влада і так належала не кому иншому, як робітникам, солдатам і селянам, в особі Центральної Ради. Правда, в Центральній Раді провід вели не соц. — дем. большевики, але це сути річи не зміняло. Всі українські революційно — соціалістичні партії були представлені в ній, і ніхто не перешкоджав лівішим з них взяти провід в свої руки. Можна було б сказати, що поміж українськими соціялістичними партіями не було зовсім такої, яка в той час могла б викинути гасло соціялістичної революції, як викинула його російська соц. — дем. партія большевиків. Так, не було. Були зародки її. Та хіба це значило, що вся українська революційна демократія повинна була віддатись під опіку хоча б і більш розвиненої соціяльно і соціялістично московської демократії? Та й хто міг би поручитись, до чого ця опіка могла б довести? Хіба українська демократія не відчувала ворожого відношення до себе з боку самих лівих елементів московської демократії? Хіба ідея національного визволення українського народу не була чужою, незрозумілою і навіть ворожою для московської «інтернаціональної» демократії, настільки «інтернаціональної», що з усіх ледве не ста націй Росії вона в буденному життю визнавала лише — московську?!»[869] Міркування П. Христюка характерні також для інших авторів і є дуже важливими для розуміння справжніх тенденцій Української революції на одному з найкрутіших історичних поворотів. Адже до 25 жовтня 1917 р. Українська революція входила у певну суперечність із загальноросійськими процесами, передусім на національному грунті. Це найяскравіше виявлялося у відносинах Центральної Ради з Тимчасовим урядом, у негативному ставленні останнього до автономістсько-федералістських орієнтацій українства, зусиль зробити якісь конкретні кроки на цьому шляху. Що ж до соціальних аспектів, то, незважаючи на вихідні соціалістичні орієнтації лідерів Української революції та їхню очевидну суперечність з переважно ліберальними настроями Тимчасового уряду, до гострих конфліктів тут не доходило. Центральна Рада, Генеральний Секретаріат просто не здійснювали нічого такого, що б скільки-небудь суттєво суперечило політиці Петрограда. Протягом останніх кількох днів жовтня відбулися досить істотні зміни. Коли соціальні орієнтації загально-російської революції стали визначати більшовики, перетворившись на найвпливовішу силу в Петрограді, лідери українства поквапились відмежуватися від їхнього курсу, навіть більше — зайняли не просто іншу, а й значною мірою протилежно-непримиренну, навіть войовничу позицію, незважаючи на очевидну суперечність такої позиції настроям широких мас. Повертаючись же до роботи козачого з'їзду, слід зазначити, що він виявився значно консервативнішим за Військовий, з відвертою ворожістю зустрівши повідомлення про жовтневий переворот. Делегати з'їзду висловились за надання допомоги Штабу Київської військової округи для ліквідації в Києві багатовладдя, намагалися тиснути на Центральну Раду і навіть надіслали виклики козакам на фронт, щоб ті прибули до Києва, а в козачі підрозділи Києва відрядили своїх емісарів[870]. Представникам Центральної Ради вдалося нейтралізувати настрої і дії козаків, хоч застрахуватись від неприємностей з їхнього боку, звичайно, було не дуже можливо. Разом із частинами Штабу військової округи, юнкерами училищ козаки за рішенням з'їзду 31 жовтня залишили Київ, здебільшого подавшись на Дон, до генерала Каледіна[871]. Центральна Рада зайняла без великих зусиль своїми військами ключові пункти міста й адміністративні приміщення, змусивши рахуватися з собою як з реальною вищою владою в місті. Оцінюючи тактику Центральної Ради, всього українського проводу в жовтневих подіях, мабуть, не можна вважати її зваженою чи хитро маскованою, хоча така точка зору й існує в історіографії. Зосередження влади в Києві в результаті запеклих боїв «між революційним військом і контрреволюційними військами Штабу» в руках Центральної Ради стало рівною мірою як логічним, так і несподіваним (у прогностичному відношенні) результатом, який для Центральної Ради швидше був збігом непростих обставин, аніж цілеспрямованих, спланованих, ясно усвідомлюваних зусиль. Отже, й тон висновків багатьох учасників подій, серйозних істориків далекий від патетичного, переважно — сіро-буденний. Можна навести приклад знову ж таки з праці П. Христюка. Після безславної поразки (частині Штабу КВО разом із частинами, що його підтримували, вдалося банально втекти з міста), «в Київі залишилась переможницею Центральна Рада та Генеральний Секретаріат. Большевики, що брали найдіяльнішу участь в боротьбі зі Штабом, як окрема сила (вийшовши перед тим зі складу Центральної Ради і Революційного Комітету) зостались і далі стояти осторонь від Центральної Ради»[872]. Падіння ж Тимчасового уряду, ліквідація його місцевих органів створили для Української революції, її політичного проводу сприятливу обстановку. Можна було миттєво реалізувати все те, чого не вдавалось досягти впродовж попередніх восьми місяців нервово-напруженої боротьби, запровадити в життя неурізану платформу формування автономного ладу в Україні, тобто ту, яка вже була накреслена Декларацією Генерального Секретаріату від 29 вересня 1917 р. Кроки в цьому напрямі уявлялись тим важливішими, що їх дедалі наполегливіше вимагала українська демократія, зокрема Третій Всеукраїнський військовий з'їзд. Тож не дивно, що вже З0 жовтня 1917 р. Центральна Рада ухвалила поповнити Генеральний Секретаріат генеральними комісарами у справах військових, харчових, залізничних, торгівлі і промисловості, пошти й телеграфу та судових. Наступного дня Центральна Рада розглянула питання про становище тих українських земель, які за інструкцією Тимчасового уряду залишалися поза межами автономної України, і, «прийнявши на увагу волю українського народу, висловлену в численних постановах селянських, національних і загальнотериторіяльних — губерніяльних та повітових з'їздів, ріжних політичних і громадських організацій відмежованих частин України, а також зваживши те, що поділ України, яко наслідок імперіалістичної політики російської буржуазії щодо України, загострює національну боротьбу, порушує єдність революційних сил демократії України і тим самим веде край до безладдя та зросту контрреволюції», — постановила поширити владу Генерального Секретаріату на всю Україну, включаючи Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини і Вороніжчини[873]. До складу території, що підлягала Центральній Раді, не було включено тільки Кубань, хоча жителі цього краю й брали участь в українському національно-визвольному русі. Причини цього треба шукати в особливому характері розвитку революції в регіоні. Кубанські чорноморські козаки як частина одного Кубанського козачого війська (національно різнорідного) були надто тісно пов'язані з загальнокрайовими інтересами, які диктували козацтву окрему лінію політично-революційної боротьби. Визнаючи свою належність до українського народу і «великої матері України», беручи певну участь в загальноукраїнській боротьбі, українське кубанське козацтво водночас не поривало зв'язків із загальноросійським козацтвом, зокрема, зробило великий внесок у створення так званого «Південно-Східного Союзу». Ще до жовтневих подій у Петрограді відбулося важливе для життя Кубані засідання Кубанської Військової Ради, що тривало два тижні. Обговоривши справу майбутнього державного ладу в Росії, Кубанська Військова Рада одноголосно висловилась за федеративну республіку. В засіданнях Ради брали участь як гості представники України, яких Козача Рада зустріла надзвичайно тепло. Голова Ради вітав їх українською мовою, називаючи «синами нашої матері України». Ставши на грунт федерації, кубанці наприкінці січня 1918 р. проголосили свою область Кубанською Народною Республікою з окремою Законодавчою Радою й урядом[874]. Важко стверджувати, що здійснювані лідерами українства кроки випливали з апріорно ворожого ставлення більшовиків до національних інтересів української нації. Адже саме РСДРП(б) виявилася єдиною партією, яка незмінно засуджувала всі великодержавницькі акції Тимчасового уряду щодо України й до кінця жовтня 1917 р. ще не встигла офіційно оформити через відповідний державний акт власної національної платформи («Декларація прав народів Росії» була ухвалена РНК лише 2 листопада 1917 р.). Однак у розвитку Української революції в національно-державній сфері була й своя логіка, зумовлена внутрішніми чинниками. Місцеві більшовики, вважаючи себе частиною єдиної партії, що прийшла до влади в країні в цілому, і, докладаючи зусиль до встановлення нового ладу в Україні (проголошення влади рад у багатьох населених пунктах Донбасу, прифронтової смуги, повстання за владу рад у Києві, Вінниці тощо), не бажали миритись із зосередженням влади в руках Центральної Ради[875]. В кращому разі, зважаючи на реалії, вони погоджувались визнати за останньою владні компетенції на якийсь незначний термін — до зміни співвідношення сил. Відповідною була й тактика. По-перше, вважалось за можливе визнати владу Центральної Ради в цілому в краї, а на місцях такою владою мали стати й уже ставали ради робітничих, солдатських і селянських депутатів (одне це вже практично повністю позбавляло б Центральну Раду змоги впливати на перебіг подій на місцях). По-друге, планувалось невдовзі скликати Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів спільно з Центральною Радою для обрання на ньому «справжньої Ради Рад», єдиної робітничо-селянської влади для України. Розрахунок такого «компромісу» також був очевидний — розчинити українське представництво в радах робітничих і солдатських депутатів, поглинути його, позбавити Українську Раду — як «буржуазний орган» — навіть номінальної влади. Тому-то Центральна Рада зробила все, щоб не випустити політичної ініціативи зі своїх рук, використати момент для поглиблення національно-державотворчого процесу. Саме в такому річищі й слід, очевидно, розглядати мотиви та історію появи Третього Універсалу Центральної Ради. Так, М. Грушевський пише, що перед загрозою кривавої міжусобиці «утворення єдиної, сильної власти в краю являлось пекучою потребою. Такі резолюції й були винесені Ц. Радою, та сього було ще мало: єдиним способом утвердження сеї власти було підведеннє державного фундаменту під неї»[876]. Таким чином, прийшли до переконання, що «Українська республіка справді мусить бути проголошена негайно, але проголошеннє се не може обмежитись одною формальною стороною, — разом з тим мусить бути можливо повно розкритий демократичний і соціалістичний характер сеї відновленої української держави. За порозумінням фракцій українських с.-д. і с.-р. був вироблений проект третього універсалу Ц. Ради, який і був з деякими змінами прийнятий і проголошений Ц. Радою дня 7 падолиста»[877]. Зі слів М. Грушевського стає зрозумілим, що підготовлюваний державницький акт водночас мав стати програмою широких дій демократичного й соціалістичного характеру, тобто програмою подальшого розвитку революції. Значною мірою поділяв точку зору свого старшого колеги й В. Винниченко, ще відвертіше заявляючи: «…Для української демократії питання стояло так: або визнати петроградський Уряд Народніх Комісарів і йти разом з ним, поділяючи всю його соціальну й політичну програму, або вести цілком самостійну, ні з ким уже не пов'язану акцію. Центральна Рада вибрала другий шлях… Силою обставин Україна фактично відрізалась од Росії, маючи з нею тільки номінальний федеративний зв'язок. Центральній Раді лишалося тільки відповідним актом зафіксувати цей стан…»[878]. Крім того, «Генеральний секретаріат не міг довше висіти в повітрі як орган якогось центрального правительства, котрого не було, — і не було навіть надії, щоб воно могло утворитись. Він мусить стати правительством Української держави»[879]. Так з'явився на світ один з найважливіших, найдоленосніших для України, її народу революційних документів. «Народе український і всі народи України! — сповіщала Центральна Рада. — Тяжка й трудна година впала на землю республіки Російської. На півночі, в столицях іде межиусобна й кривава боротьба. Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя, безлад і руїна. Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, народньої, Україна теж може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду. Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегги права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, українська Центральна Рада, твоєю волею, во ім'я творення ладу в нашій країні, во ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо: Віднині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка стала федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України. Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою і властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й всієї Росії. …Громадяне! Іменем Народньої Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби зо всяким безладдям і руїницгвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадугь великій і знеможеній республіці Росії здоровля, силу й нову будучину. Вироблення тих форм має бути переведено на українських і всеросійських установчих зборах…»[880]. Проголошення Української Народної Республіки, наміри будувати федеративні відносини з іншими національно-державними утвореннями колишньої Росії на засадах єднання демократично-соціалістичних сил, заходи у соціально-економічній і політичній сферах — скасування поміщицької власності на землю, запровадження 8-годинного робочого дня, державного контролю над виробництвом, повідомлення про прагнення до укладення негайного миру, про право національно-персональної автономії для національних меншин та інші положення Третього Універсалу М. Грушевський назвав «грандіозною програмою» для подальшої діяльності керманичів Української революції — Центральної Ради й Генерального Секретаріату. Як завжди, з особливим пафосом оцінював Універсал В. Винниченко: «Тепер, нарешті, ми могли створити життя по нашому образу й подобію, і тільки по нашому. Тепер ми мали всі засоби для того. Всі державні апарати переходили до рук Генерального Секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядимости, вся військова сила підлягала його наказам…»[881]. Проголошення III Універсалу стало, безперечно, визначною віхою, справжнім апогеєм Української революції. Юридично оформлювалось досягнення віковічної величної мети — відновлення національної державності, яка дістала природну назву — Української. Народ, нація зі створенням Української Народної Республіки піднімалися на якісно новий щабель свого розвитку. Перед ними відкривалися небачені до того можливості для масштабних зрушень як у різних галузях внутрішнього життя, так і в міжнародних відносинах. Одним могутнім порухом Україна фактично доганяла нації і держави, що мали можливості безперешкодної еволюції протягом століть, та буквально вривалася до міжнародної спільноти як прогресивне суспільне національно-державне утворення. Однак ця справді епохальна для української нації подія вже впродовж десятиліть сприймається й оцінюється по-різному. Критично поставились до III Універсалу та проголошення УНР місцеві організації РСДРП(б) Вони розгорнули інтенсивну кампанію з метою дискредитації і документа, і дій, що ним зумовлювались. Прикладом підходу більшовиків до розв'язання Українською революцією нагальних проблем є стаття в «Пролетарской мысли» «Довольно дипломатии». «7-го листопада Центральна рада видала новий універсал, — говорилось у публікації. — 3 деяким запізненням і з певним урізанням універсал лише підтверджує частину декретів, виданих новим урядом робітників і селян, а оголошення Української республіки є лише висновком з оголошеної пітерським радянським урядом декларації прав народів. Хоча присутня при проголошенні універсалу публіка гучно аплодувала й кричала «Слава», та навряд чи цей універсал зможе задовольнити широкі кола робітників і селян. Щоправда, там говориться про землю, про мир, про контроль та ще багато про що, але ж нині після перемоги, здобутої радянськими військами, немає такого угодовського горобця, який про ці високі матерії не цвірінькав би з усіх сил. Хіба можна тепер знайти людину, яка хотіла б справити вплив на хід політичного життя й яка б висловлювалася проти негайного передання землі земельним комітетам, негайної пропозиції миру всім волаючим тощо. Нині справа не в гаслах, а в тому, як і хто ці гасла здійснюватиме, чи стоїть Рада на точці зору пролетарсько-селянської революції, чи на точці зору революції буржуазно-демократичної. Марно ми шукали б ясну і просту відповідь на це головне і кардинальне питання. Весь універсал складається зі звичайної буржуазної демократичної мелодекламації, яку можна тлумачити і так, і так. Робітників і селян можна переконувати, що універсал спрямований проти поміщиків і капіталістів, а останніх можна улещувати необхідністю заспокоїти робітників і селян деякими поступками. Але робітникам і селянам уся ця дипломатія не потрібна. Вони вимагають від Центральної ради категоричної відповіді: чи стоїть рада на боці уряду робітників і селян, чи вона проти нього…»[882]. Причому з кожним днем критичний тон більшовицьких виступів ставав дедалі виразнішим і непримиреннішим. Заперечувалось навіть те, що спочатку оцінювалось, хоч і з застереженнями, та все ж позитивно. Такою, зокрема, була стаття в тій самій «Пролетарской мнсли» під назвою «Центральная рада и земельний вопрос»[883]. Щоправда, не всі більшовицькі організації відразу ж чітко визначились у своєму ставленні до вищого державницького акту Центральної Ради. Так, орган Полтавського комітету РСДРП(б) — газета «Молот» — гаряче вітала III Універсал і, порівнюючи його з ленінськими декретами, не знаходила в них принципових розбіжностей, вважала Універсал утіленням лінії радянської влади українською мовою. Лише за певний час полтавські більшовики змінили первинні висновки[884]. Неоднозначну оцінку одержав III Універсал і в українському середовищі. Йому протиставлялись інші, на думку деяких авторів, вагоміші й змістовніші документи. Відразу варто зазначити, що достатньо переконливими такі спроби визнати не можна. Так, явним перебільшенням є твердження М. Стахіва про те, що реальним відновленням Української держави стали рішення Центральної Ради від 31 жовтня і 1 листопада про вихід Генерального Секретаріату з-під зверхності Тимчасового уряду й поширення його влади на всі губернії України[885]. Не можна погодитись і з його положенням про те, що вже тоді «це була від самого початку свого існування фактично і формально суверенна Українська Держава», яка в Третьому Універсалі «знайшла лише своє оформлення»[886]. З цими твердженнями перегукуються положення книги С. Литвина про С. Петлюру. За його логікою, виданням ІІІ Універсалу Центральна Рада „надала формальну основу під фактично уже існуючу Українську державу… Українська Народна Республіка юридично стала суверенною державою, самостійною у межах своєї території (? — В. С.) і ні від кого незалежною зовні, із самостійною верховною владою”[887]. Невідомо, правда, для чого тоді було приймати через два місяці IV Універсал, якщо уже 7 листопада 1917 р. у питанні про самостійність було поставлено усі крапки над „і”. З іншого боку доводиться констатувати факт докладання зусиль до приниження значення утворення УНР на засадах III Універсалу через його порівняння з оголошенням незалежної, самостійної суверенної держави IV Універсалом. Саме в такому контексті можна зрозуміти і сам факт політичного реагування державних, громадських, частково наукових кіл на обидві події у 80-річний їх ювілей. Якщо на проголошення УНР у листопадові дні практично не чулося навіть відгуку в засобах масової інформації, то в січні 1998 р. було організовано гучні масові урочистості. Під час їх проведення неодмінним атрибутом стало не лише звеличення IV Універсалу, але й таке ж пропорційно негативне тлумачення сутності документів і подій, в епіцентрі яких був III Універсал. Домінантними виявились два моменти — критика данини загальним соціалістичним уподобанням лідерів Української революції та їхньої автономістсько-федералістської орієнтації, що стала на заваді негайного рішучого розриву з більшовиками, які розпочинали свої злочинні соціальні експерименти, а також з Росією, іманентною сутністю якої завжди, незалежно від панівних політичних сил, були великодержавництво, централізм, імперіалізм[888]. У такому ж дусі були витримані і численні виступи в пресі, по радіо та телебаченню. Подібні міркування не нові. Вони з'явилися ще під час подій кінця 1917 р. й знайшли своє часткове оформлення у працях такого висококваліфікованого дослідника, як Д. Дорошенко. В «Історії України. 1917–1923 рр.» показано, що ухвалення Третього Універсалу відбувалося в обстановці, далекій від одностайності. Його партійна позиція виявляється тут особливо наочно. Він наводить у першу чергу матеріали, які свідчать про несприйняття положень документа великими власниками (як промисловими, так і земельними), їхньою креатурою в Раді, що призвело до відставки деяких секретарів[889]. За такого різнобою міркувань і оцінок навколо справді неординарних подій (один з перших переконливих доказів того, що мова йде саме про події історичного масштабу й значущості, і є ця множинність підходів) думається, варто звернутися до думок і висновків особистостей, які своєю гідною громадянською позицією, всім своїм життям, самовідданою, жертовною боротьбою за найвищі національні ідеали довели право бути неупередженими, об'єктивними тлумачами, суддями найскладніших явищ і процесів. Здається, що найсерйознішу спробу всебічно проаналізувати зміст III Універсалу, в тому числі визначити ті вади, які виявляться згодом, зроблено в «Замітках і матеріалах до історії української революції» П.Христюка. Причому перевага його дослідницького підходу полягає у спробі «вписати» не лише події, які сталися в Україні пізніше (як наслідок утілення в життя ідей Універсалу), а й положення самого документа як визначального фактора у ширший, загальноросійський контекст, вилучення з якого процесів в Україні, ухвалюваних тут документів лише заважає осягненню істини. Обмірковуючи одне за одним положення історичного акта, П. Христюк приходить до низки принципових висновків, серед яких найважливішими є такі: «…У відношенню до селянсько-робітничої революції на Московщині, а тим самим і до Совітського Правительства, утвореного в Петрограді большевиками, Центральна Рада і Генеральний Секретаріят не зайняли цілком виразної позиції, хоч політика Временного Правительства і засуджувалась Центральною Радою, хоч упадок його і перехід влади до большевиків був на руку Центральній Раді, остання все ж не спинялась серйозно над питанням про визнання московських Народніх Комісарів коли не всеросійським, то хоч би московським правительством. Робітничо-селянська революція на Московщині трактувалась тоді поміркованою українською і неукраїнською демократією, не кажучи вже про дрібну буржуазію, не більше, як «ширення по державі безвластя, безладу та руїни». Серйозніше справи в цих колах ніхто не брав. Навіть лівіші групи української демократії не одразу орієнтувались. В те, що на Московщині закріпиться большевицький уряд і там дійде до соціялістичної революції, в Центральній Раді не вірили. Представники національних меньшостей (особливо рос. соц. — дем. меньшевики, бундівці і рос. соц. — рев.) дивились на події в Петрограді як на злочинну і шкідливу для загальноросійської революції большевицьку авантюру, передрікали в своїх промовах близький упадок большевицької власти і все застерігали Генеральний Секретаріят та Центральну Раду від якого-будь зближення з большевиками. І можна сказати, що головним чином через «меньшости» Центральна Рада не спинилась в той час серйозно на думці про формальне визнання Ради Народніх Комісарів, як правительства Московщини. А таке визнання само напрошувалось. Центральна Рада досить часто підкреслювала, що вона являється органом робітництва, селянства та вояцтва України. Отже, здавалось, було б цілком можна визнати таку саме (хоч і в формі диктатури соц. — дем. партії большевиків) організацію влади і на Московщині. До того ж і Третій Військовий З'їзд підказував Центральній Раді саме таку позицію, зазначивши в своїй постанові, що він не може вважати виступу большевиків вчинком антидемократичним і буде боротись зі спробами придушення його»[890]. П. Христюк схильний вбачати в означеній позиції українського проводу серйозний прорахунок. Він розмірковує, що формально визнати РНК «московським урядом» було б логічно й тому, що згодом Центральна Рада, Генеральний Секретаріат жодним своїм актом не заперечували статусу РНК як «московського правительства», навіть у нотах до керівників можливих суб'єктів майбутньої федерації фактично зверталися й до уряду В.Леніна. Інша справа, що в Центральної Ради не було підстав для визнання Ради Народних Комісарів усеросійським урядом. «Центральна Рада твердо стояла на грунті федеративної перебудови Росії і ще на Демократичній Нараді домагалась утворення для Росії правительства «відповідального перед демократією всіх народів Росії», себто організованого на федеральних основах. Рада ж Народніх Комісарів на чолі з Леніним ніяк не відповідала цьому основному і важному домаганню Центральної Ради, будучи фактично правительством Московщини; отже, Центральна Рада, не зраджуючи собі, не могла визнати зверхності цього правительства над собою. Залишалось для Центральної Ради ще дві можливості: а) зовсім махнути рукою на Московщину і всю Росію і зайнятись виключно своїми справами і б) вжити можливих заходів до утворення загальноросійського федеративного уряду. На цей останній шлях і стала Центральна Рада, заявивши, як це бачимо в Універсалі, що вона вважає своїм обов'язком помогти всій Росії «врятуватись від безвластя, безладу і руїни»[891]. Тут, гадається, дуже важливо загострити увагу на тому, що П. Христюк досить обережно вводить до оцінки ставлення Центральної Ради і Генерального Секретаріату до Раднаркому не лише плани федеративного переустрою держави, можливої ролі в цьому процесі України, конкретну діяльність у даному напрямі, зокрема розвиток відносин з ленінським урядом, а й не менш важливий елемент — висновок про співвідношення між соціальною спрямованістю революційного процесу, який скеровувався більшовиками, і політичним курсом, якого стала дотримуватись, згідно з Третім Універсалом, Українська революція. На перший погляд, багато положень Універсалу не суперечать (навіть більше — відповідають) лінії декретів радянської влади. Однак той самий Універсал засвідчує свідоме дистанціювання Української революції від більшовицького курсу. Звичайно, це ще мало що означало. Теоретично можна припустити чимало (принаймні більше одного) варіантів досягнення будь-якої мети, в тому числі й створення соціалістичного („народ оправного”) суспільства. Можна доводити (і це пізніше численну кількість разів робитиметься), що соціалізм — узагалі тупиковий, шкідливий для суспільства шлях розвитку. Але конкретні історичні обставини склались так, що в Росії та Україні кінця 1917 р. вододіл між більшовицькою орієнтацією і відмінними варіантами мав вигляд межі між політикою в інтересах народних мас і політикою, що розходилась із цими інтересами. Попри всі претензії до більшовиків (їхня маса зростала з плином часу) один з тодішніх найактивніших політичних діячів П. Христюк знайшов украй необхідним бодай коротко зазначити розходження Української революції з більшовицьким курсом саме при аналізі Третього Універсалу Центральної Ради — документа, з яким ототожнюється вибір варіанта подальшого розвитку українського суспільства. Підкресливши, що «в Третім Універсалі ми бачимо накреслення соціяльно-економічного змісту тої державності, яку творила Рада», П. Христюк пише: «Приглядаючись до цих ідеалів ближче, можна сказати, що вони більш-менш відповідали моментові. Формульовані в самих загальних рисах, вони могли бути правдиво оцінені тільки в процесі здійснення їх в життю, бо тільки в цім процесі вони могли розвинутись і набрати конкретного змісту. Такі важні річи, як встановлення державного контролю над всією продукцією, припис про пристосування суду до народніх потреб, про співробітництво органів самоврядування з радами селянських та робітничих депутатів, могли в процесі незакінченої революційної боротьби розвинутись і піти далеко від свого первісного неясного прообраза. Так, приміром, участь робітництва у встановленні і переведенню контролю над продукцією і розподілом могла, врешті, перейти в форму націоналізації промисловості і організації продукції на громадських колективних основах; притягнення до співробітництва з демократичними самоврядуваннями рад робітничих, селянських та солдатських депутатів могло легко повести до переміни ролі цих двох сторін: ради селянських та робітничих депутатів могли з підсобляючих органів перетворитись в головні — в органи влади на місцях, а самоврядування перейти, як органи технично-господарчі, під їх контроль. Нарешті, майбутні Установчі Збори могли також не потягти за собою ліквідації центральних клясових революційних органів української демократії — рад робітничих, солдатських та селянських депутатів — і витворити якусь форму співробітництва»[892]. Чи ж треба говорити: П. Христюк намагається довести, що на момент ухвалення Третього Універсалу ще існували можливості для того, щоб більшовицька й Українська революції доповнювали одна одну, а не ввійшли в антагоністичну суперечність. «Про всі ці можливости ми говоримо через те, що вони не одкидались і більшістю самої Української Центральної Ради, і, як такі, являються цінними для характеристики виявленого Радою розуміння завдань революції, — веде далі історик. — Щоправда, Центральна Рада не стала виразно на позицію необхідності жорстокої клясової боротьби, не проголосила своєю ближчою метою цілковиту руїну буржуазно-капіталістичного суспільства і творення нового соціялістичного суспільства і, в зв'язку з цим, не проголосила гасла організації державної влади в центрі і на місцях на клясовому, радянському принципі. Але після цього було б цілком помилковим робити висновок, що Центральна Рада ставила собі ідеалом творення буржуазної чи дрібнобуржуазної державности. Слово «народня» республіка було вжито в Універсалі Центральної Ради зовсім не для прикраси і не для того, щоб його, в пристосуванню до відновленої української державности, спіткала така ж само сумна доля, як і чужоземное слово «демократична» в старій європейській практиці»[893]. Центральна Рада свідомо ставила собі за мету розбудову дійсно народної державності, за якої політична влада перебувала б у руках народу й соціально-економічні відносини були б улаштовані так, щоб забезпечити як духовні, так і матеріальні інтереси трудящих мас. Для досягнення цієї мети Центральна Рада (її робітничо-содцатсько-селянська більшість на чолі з українськими соціалістичними партіями — есерами та соціал-демократами) зовсім не збиралась наслідувати зразки західноєвропейських республік, хоч би й найбільш «демократичних», і через це не зв'язувала себе в той час старими, встановленими на Заході державно-політичними формами «чистого» парламентаризму[894]. За оцінками активних учасників подій, головною помилкою Центральної Ради на той час була її позиція «соціяльного, міжклясового миру», її віра в те, що накреслені завдання вдасться втілити в життя без жорстокої боротьби з буржуазією. «Ця позиція і ця віра вели до того, що Центральна Рада, з одного боку, не спішилась з переведенням в життя оголошених реформ, а з другого — переоцінювала вагу обраних на основі пятичленної формули органів самоврядування і майбутніх Установчих Зборів і недооцінювала в той же самий час ваги і значіння в революції клясових органів працюючих мас — рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, хоч і являлась сама більш клясовим, ніж міжклясовим, органом. Звідси йшли потім, при несприятливих умовах розвитку української революції, збочіння Української Центральної Ради (власне есефівсько-есдеківського правительства її) вправо; тут лежить причина частих закликів Генерального Секретаріяту до «спокою» і припинення «анархії» в той час, як, здавалось, треба було кликати до боротьби з буржуазією, до акції, яка виривала б з рук останньої скупчені в її руках матеріальні цінности»[895]. Характерним для цієї «примиренської» позиції і тактики поміркованої частини української демократії стало видане Генеральним Секретаріатом услід за III Універсалом пояснення до нього, «головним чином, в справі земельній». В додаток до цього пояснення секретарство земельних справ видало ще свого осібного обіжника до земельних комітетів, в якому роз'яснювало, що саме треба розуміти під нетрудовими землями. З того роз'яснення виходило, що «земельних власників, які мають землю в межах трудового господарства, приміром, меньш, ніж 50 десятин, Універсал не торкається; така трудова власність Універсалом не касується і зостається подавньому»[896]. «Ясно, що такі «пояснення» вносили в справу одні тільки неясности, — констатує П. Христюк. — Посилання на Установчі Збори в таких важливих питаннях, як справа сплати ріжних боргів, що тяжіли на поміщицькому майні, в той час, як в Універсалі ясно сказано було, що вивласнення земель переводиться без викупу, тільки заплутувало справу. Згадка ж земельного секретарства про 50 десятин була і зовсім недоречною. Вона викликала велике невдоволення серед біднішого селянства»[897]. Отже, хоч і обережно, П. Христюк цілком упевнено поставив під сумнів правильність вибору орієнтації, зробленого восени 1917 р. Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом. Нелегко щось протиставити і тому способу, до якого вдався історик. Ще більше розумів потребу в такому підході В. Винниченко. В усякому разі у «Відродженні нації» після короткого розділу, присвяченого Третьому Універсалові (значну частину займає відтворення його повного тексту), колишній Голова Генерального Секретаріату вміщує цілих два розділи з характерними назвами «Основна хиба української демократії» і «Фальшиве розуміння національно-української державності». Промовисті й назви деяких параграфів — «Не маси винні», «Соціалізм малоросійського хуторянина», «Наша "безбуржуазність"», «Страх перед безбуржуазною державностю», «Поганенькі навіть демократи» тощо. Згадані розділи всуціль аналітично-оціночні й при цьому дуже самокритичні. Їх провідну ідею можна звести до кількох лаконічних витягів: «Большевики робили, діяли тільки для мас, і через те вони вірили тільки в маси, через те у них був запал, воля, прагнення, захват, ентузіазм. Ми ж не мали ні віри тої, ні захвату, а значить, не мали й довір'я мас. Це було в нас у перший період творення нашої державности, коли соціальний і національний моменти зливались в одне сильне, сміливе ціле. Тоді був і наш ентузіазм, і наша непереможність, і непоборима, непохитна віра мас. Але далі в нас не вистарчило сміливости, одваги, широти й далекосяжности погляду. Ми злякались «темних інстінктів» мас, ми перестрашились їхньої великої простоти, нам забрякло дальшого, більшого ентузіазму»[898]. В. Винниченко вважав, що Українська революція пережила дивну метаморфозу: до вирішального моменту творення юридичної державності виявились забутими дійсна її суть, інтереси трудящих мас, їх національне й соціальне відродження. Засіб же цього відродження — державність — став сприйматись за єдину мету руху[899]. Що ж до характеру утворюваної державності, то, за зізнаннями й оцінками автора «Відродження нації», лідери українства «ніколи навіть не задумувались над тим, щоб будувати чисто нашу, чисто селянсько-робітничу державу, себто таку державу, яка найбільш відповідала характеру нашої селянсько-робітничої нації»[900]. Соціальне спрямування державотворчого процесу виявилось відмінним і навіть протилежним початковим задумам, концептуальному баченню мети революції. Із щирим болем В. Винниченко пізніше писав: «І скільки справді тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити… не свою державність, ворожу нашій нації, згубну для неї! Кажучи по щирости, ми рішуче нічого не міняли в суті тої державности, що була за часів Тимчасового Правительства. Ні одної основи її ми не порушили. Ми тільки міняли національну форму її, — замісць синє-біло-червоного прапору ми вішали жовто-блакитний»[901]. Такий курс, на думку В. Винниченка, призводив до розколу, а потім і прірви між керівниками й рядовими учасниками українського руху. І навіть за кілька років після описуваних подій він не міг визнати тогочасну політичну лінію ані логічною, ані вмотивованою: «Ми цілком вірно доводили завсігди, що найбільшим ворогом нашого національного визволення були буржуазні кляси на Вкраїні. Отже, здається, повинно було би бути ясно, що поки на Україні лишиться панування буржуазних кляс, се-б-то буржуазного ладу, доти й наше повне національне визволення не можливе. І нашим завданням, коли ми вже тільки на національну справу звертали всю свою увагу, в інтересах хоча би тільки національного визволення треба було насамперед знищити панування буржуазного ладу на нашій землі, зруйнувати силу найбільш ворожих і чужих нашій національности кляс. Вся наша особлива історія, всі умовини нашого історичного розвитку вимагали цього від нас, це було необхідністю дальшого нашого визволення. А ми що замість того? Підтримували, скріпляли, боронили панування цих кляс на Україні»[902]. Колишній голова української виконавчої влади підтверджує гіркі висновки аналізом положень як Третього Універсалу (державний контроль над промисловістю замість робітничого, недоторканність фінансового капіталу за відсутності будь-якої можливості сплачувати заробітну плату робітникам, незмінність судочинства тощо), так і супутних документів, особливо численних «роз'яснень» політики Ради у земельному питанні, покликаних не лише заспокоїти великих землевласників, а й скоригувати урочисто виголошену норму — скасування поміщицької власності на землю. Звичайно, не всі історики в наступному поділяли вищенаведені підходи та оцінки П. Христюка і В. Винниченка. Навіть більше, багато хто висував їм звинувачення за написане, намагався посіяти недовіру до зроблених ними висновків. Не вдаючись тут у розбір їхніх поглядів (це вже предмет окремого розгляду), слід зазначити, що автори намагаються здебільшого віднайти (вгадати) причини, мотиви міркувань П. Христюка і В. Винниченка. Йдеться і про їхній політичний і фаховий непрофесіоналізм, і про надмірну емоційність, і про бажання за допомогою історичних праць примиритися з радянською владою, і про нерозуміння переваг традиційної демократії, яку тільки й треба було захищати від більшовиків, «брудних інстинктів черні» тощо. Не спростовуються лише аргументи ключових постатей і перших істориків Української революції і серед них — згадані вище. Таких спроб просто немає, оскільки зробити це скільки-небудь переконливо взагалі неможливо. Начебто передбачаючи саме такий сценарій майбутнього розвитку подій, прийомів «критики» наступників, В. Винниченко (почасти й П. Христюк) уже в своїх творах показали марність подібних зусиль, їхню елементарну непорядність. Не дивно, що й з цього приводу пізніші автори не вступають у полеміку з першими істориками Української революції. Сьогодні ж узагалі дедалі частіше згаданий аспект — вибір керівниками Української революції варіанта суспільно-політичного розвитку в жовтнево-листопадові дні 1917 р. — обминається, старанно затушовується. Ігнорування ж цього аспекта історичного досвіду, безперечно корінної, ключової проблеми, не можна розцінювати інакше, як серйозну ваду на шляху досягнення наукової істини. Підсумовуючи вищевикладене, можна з певністю твердити таке. З перших же днів Українська революція намагалась знайти власний шлях розв'язання нагальних суспільних проблем. У конкретних обставинах багатовекторного загальноросійського революційного процесу вона опинилася між двома крайніми полюсами, уособлюваними Тимчасовим урядом і більшовиками. Невідворотно втягуючись у конфронтацію з першою силою, що прагнула не допустити скільки-небудь серйозних зрушень, у тому числі й у національній, державно-політичній сфері, основний виразник і чинник Української революції — Центральна Рада, сформована переважно з представників соціалістичних партій, займала лівішу, радикальнішу позицію. Водночас український політичний провід намагався виразно дистанціюватися і від курсу більшовиків, допускаючи співпрацю з останніми в Україні лише на засадах широкої коаліції всіх демократичних сил, формування однорідно-соціалістичної влади, тобто, якщо називати речі власними іменами, розчинення представництва РСДРП(б) у загальній масі інших чинників суспільного, державотворчого процесу. В перспективі не виключалася й еволюція в бік більшовицької платформи, але такий варіант видавався надто абстрактним і неодмінно віддаленим. Атмосфера ж революційної зливи дедалі захоплювала маси, що вже не могли і не хотіли терпіти невизначеності. А тому й можна зрозуміти прояви їхнього нетерпіння, бажання прискорити розв'язання пекучих проблем, особливо ж соціально-економічних. Вектор їхніх прагнень збігався з позиціями та діями більшовиків. Тому так нестримно поширювалась влада рад — процес, названий В. Леніним тріумфальною ходою соціалістичної революції. Не зустрічаючи перепон (за III Універсалом, УНР оголошувалась автономною складовою неіснуючої федерації, а якщо такої не було — тієї ж таки Росії, — в усякому разі мало хто був здатен їх розрізнити), загальна тенденція більшовизації Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, встановлення влади останніх і невідкладні практичні кроки до здійснення більшовицької програми (перемир'я на фронті, легітимне захоплення маєтностей і поділ землі, 8-годинний робочий день, націоналізація підприємств, робітничий контроль, рішучі заходи щодо локаутів, спекуляції тощо) досить стрімко залучали у сферу свого впливу й Україну. За таких обставин вибір варіанта суспільно-політичного розвитку Української Народної Республіки — розважливе, обережне просування демократичним шляхом до соціалістичної перспективи і рішучий опір «червоногвардійській атаці на капітал» — сприймався як спроба зачепитись за вчорашній день, протиставити себе настійному велінню часу, зупинити природний історичний поступ. Отже, вибір суспільно-політичної альтернативи, здійснений лідерами Української революції на відповідальному історичному рубежі, обіцяв неминуче ускладнення ситуації як усередині українського суспільства, так і в його відносинах з ближчим сусідом, невідворотні колізії з досить туманною перспективою, в усякому разі —з вельми ілюзорними сподіваннями на успіх[903]. |
||
|