"1Q82. Книга перша" - читать интересную книгу автора (Муракамі Харукі)

Розділ 12 (про Тенґо) Хай прийде царство твоє

Сенсей обернувся до Фукаері й сказав:

— Ері, пробач, ти не могла б принести нам чаю?

Дівчина встала й покинула вітальню. Двері тихо зачинилися. Сенсей мовчки чекав, коли Тенґо на дивані переведе подих й отямиться. Зняв окуляри з чорною оправою, протер хусточкою не дуже чисті скельця і знову нап'яв на носа. По небу за вікном швидко промайнуло щось маленьке й чорне. Начебто птах. А може, чиюсь душу звіяло на край світу.

— Вибачте, — сказав Тенґо. — Мені вже добре. Нічого не сталося. Розповідайте далі.

Кивнувши, сенсей почав розповідати:

— Войовнича комуна «Акебоно» розпалася 1981 року по завзятій збройній сутичці. Три роки тому. А сама сутичка сталася через чотири роки після того, як Ері прибула сюди.

Однак проблема «Акебоно» поки що не має стосунку до неї. Ері почала жити разом з нами, коли їй сповнилося десять років. З'явившись без жодного попередження перед нашим домом, вона відрізнялася від тієї Ері, яку я досі знав. Зроду була мовчазною дитиною, що не відкривалася незнайомій людині. Але змалку звикла до мене й часто розмовляла зі мною. А тепер перестала говорити з усіма. На звернення до неї могла тільки кивнути або хитнути головою.

Сенсей говорив трохи швидше, і його голос звучав виразніше. Було видно, що він квапиться розповісти, поки Фукаері

не було.

— Вона добряче намучилася, поки дісталася на цю гору. Бо хоч мала невеликі гроші й папірець з нашою адресою, довгий час виростала у відокремленому середовищі й, крім того, не вміла нормально говорити. Однак із запискою в руці пересідала з одного транспорту на інший і нарешті добралася до нашої оселі.

З першого погляду було видно, що з нею сталося щось недобре. Її доглядали вдвох наша служниця та Адзамі. Коли через кілька днів Ері трохи заспокоїлася, я зателефонував у комуну «Сакіґакі» й сказав, що хочу поговорити з Фукадою. Мені відповіли, що Фукада не може підійти до телефону. Тоді я сказав, що хочу поговорити з його дружиною. Мені відповіли, що й вона не може взяти слухавки. Вийшло так, що я не зумів ні з ким переговорити.

— Ви тоді повідомили, що прийняли до себе Ері?

Сенсей хитнув головою.

— Ні, мені здавалося, що краще про це мовчати, поки не поговорю прямо з Фукадою. Звичайно, після того я не один раз намагався встановити з ним зв'язок. Різними способами. Але завжди марно.

Тенґо насупив брови.

— Інакше кажучи, за тих сім років ви ні разу не зв'язалися з її батьками?

Сенсей кивнув.

— За сім років про них ні слуху ні духу.

— За той час її батьки не пробували дізнатися, що з нею?

— Так, як не крути, а це незрозуміла історія. Бо подружжя Фукада понад усе любили й берегли Ері. І знали, що якби вона шукала в когось притулку, то лише в нас. Вони порвали зв'язки зі своїми батьками, а тому Ері не знала ні діда, ні баби. Могла надіятися на допомогу тільки від нас. Батьки навчали її, щоб у тому разі, як щось станеться, подалася до нас. Але від них самих ми не почули жодного слова. Щось неймовірне.

— Ви раніше казали, що «Сакіґакі» була вільною комуною, це правда? — спитав Тенґо.

— Так, правда. Від часу свого заснування вона функціонувала як цілком вільна громада. Але незадовго перед тим, як Ері втекла, «Сакіґакі» поступово припинила стосунки із зовнішнім світом. Перші ознаки цього я помітив в ослабленні зв'язку з Фукадою. Він здавна добре володів пером і посилав мені довгі листи, у яких писав про внутрішні події в комуні й про власний душевний стан. Однак з певного часу зв'язок між нами перервався. Я посилав йому листи, але відповіді не отримував. Телефонував, але не міг з ним зв'язатися. А навіть коли зв'язувався, то розмова була короткою, наче кимось регламентованою. І сам Фукада говорив сухо, ніби знав, що його підслуховують.

Сенсей склав докупи руки на колінах.

— Я кілька разів навідувався до «Сакіґакі». Хотів поговорити з Фукадою про Ері, та оскільки ні телефон, ні листи не допомагали, то мені нічого іншого не залишалось, як самому туди вирушити. Однак на територію комуни мене не пустили. Буквально від воріт грубо прогнали. Переговорити не мав з ким. Навколо території комуни раптом з'явилася огорожа, й усіх сторонніх людей безцеремонно відшивали.

Ззовні не можна було дізнатися, що ж, власне, коїться всередині комуни. Було відомо, що її войовнича фракція «Акебоно» всі свої дії тримає у глибокій таємниці. Вона ставила собі за мету збройну революцію й мусила це приховувати. Але ж спочатку «Сакіґакі» мирно обробляла землю, використовуючи органічні добрива, й постійно займала дружню позицію щодо навколишнього світу. А тому й місцеве населення ставилося до неї доброзичливо. Однак тепер комуна перетворилася на справжню фортецю. Поведінка й зовнішній вигляд людей, що перебували в ній, наче зовсім перемінилися. Тамтешніх селян, як і мене, зміни в «Сакіґакі» бентежили. Від самої думки про те, що з подружжям Фукада сталося щось недобре, я страшно занепокоївся. Але в той час я нічого не міг зробити, хіба що взяти на виховання Ері. Так минуло сім років. Але нічогісінько так і не з'ясувалося.

— Ви навіть не знаєте, живий Фукада-сан чи ні? — спитав Тенґо.

Сенсей кивнув.

— Саме так. Нема за що зачепитися, щоб розгадати цю загадку. Про погане думати не хотілося. Однак те, що впродовж семи років від Фукади не прийшла жодна звістка, не вкладалося в голові. Нічого іншого не залишалося думати, як те, що з ним щось трапилося. — Сенсей стишив голос. — Можливо, їх силоміць утримують у комуні. А може, щось жахливіше сталося.

— Щось жахливіше?

— Не можна виключити й найгіршої можливості. «Сакіґакі» вже не була, як перед тим, мирною сільськогосподарською громадою.

— Ви хочете сказати, що організація «Сакіґакі» почала розвиватися в небезпечному напрямі?

— Мені так здається. За словами тамтешніх жителів, до «Сакіґакі» начебто вчащало набагато більше людей, ніж раніше. Часто заїжджали автомашини. Навіть із токійськими номерами. В селі раз по раз з'являлися великогабаритні дорогі автомобілі. Швидко зросла й кількість членів комуни. Збільшилося число будівель й обладнання в них. Комуна постійно скуповувала за низькими цінами навколишню землю, обзавелася тракторами, екскаваторами й бетономішалками тощо. Як і раніше, обробляла землю й, очевидно, мала з цього прибуток. Городина з маркою «Сакіґакі» набувала щораз кращої репутації й поставлялася безпосередньо в ресторани як природно чиста. Укладалися договори із відомими супермаркетами. Зростали по-своєму й доходи. Та паралельно з цим начебто розвивалося щось інше, не пов'язане з сільським господарством. Що не кажи, але оплатити розширення комуни за кошти, отримані від продажу сільськогосподарської продукції, неможливо. Незалежно від того, що розвивалося всередині комуни, з огляду на її таємничість у тамтешніх селян закрадалася підозра, чи не затівається там чогось шкідливого для суспільства.

— Ви хочете сказати, що в комуні розпочали політичну діяльність? — запитав Тенґо.

— Ні, це не була політична діяльність, — відразу відповів сенсей. — «Сакіґакі» рухалася в іншому, ніж політика, напрямі. А тому в певний момент їй довелось відділити войовничу фракцію «Акебоно».

— Однак і після того в «Сакіґакі» щось сталося, якщо Ері мусила звідти тікати.

— Щось сталося, — погодився сенсей. — Подія великого змісту, щось таке, через що їй довелося покинути батьків і самій тікати. Але про це Ері не хоче розповідати.

— Може, зазнала такого шоку, такої душевної рани, що не здатна як слід виразити словами?

— Ні, по ній не видно, що пережила шок, чогось злякалася або занепокоїлася тим, що лишилася наодинці, далеко від батьків. Вона просто стала байдужою. Але до життя в нашому домі звикла без труднощів. Без жодного розчарування, ніби так і треба.

Сенсей кинув погляд на двері вітальні. Потім знову перевів його на обличчя Тенґо.

— Незалежно від того, що сталося з Ері, я не хотів силоміць влазити їй у душу. Вважав, що, можливо, їй потрібен час. А тому навмисне ні про що не розпитував, удавав, що не хвилююся з приводу її мовчазності. Ері завжди перебувала з Адзамі. Коли Адзамі приходила зі школи, вони обідали й замикалися удвох у кімнаті. Що вони там робили, не знаю. Можливо, розмовляли тільки про щось своє. Я особливо цим не цікавився, а дозволяв робити, що їм подобається. Тим паче що, якби не її мовчазність, спільне життя з Ері зовсім не створювало б проблем. Вона була розумною, слухалася моїх порад. Стала найближчою подругою Адзамі. Однак у той час Ері не могла відвідувати школи. Бо неможливо посилати до школи дитину, яка не здатна сказати жодного слова.

— Досі ви жили вдвох з Адзамі?

— Років десять тому померла моя дружина, — відповів сенсей. І зробив коротку паузу. — Померла раптово від наїзду автомашиною. Ми залишилися з дочкою самі. Далека наша родичка, що живе недалеко, вела все наше господарство. І доглядала дівчат. Несподівана смерть дружини стала і для мене, і для Адзамі гірким випробуванням. Бо заскочила нас непідготовленими до такої трагедії. А тому, коли прибула Ері й поселилася в нашому домі, наше життя, незважаючи на попередні перипетії, стало радіснішим. І хоча вона не говорила, сама її присутність, як не дивно, нас заспокоювала. За сім років до неї поволі поверталися слова. Порівняно з тим, коли вона прибула до нас, її здатність говорити помітно підвищилася. Хоча сторонній людині її мова, можливо, й видавалася дивною, на нашу думку, це був значний прогрес.

— Epi-сан тепер ходить до школи?

— Ні, не ходить. Тільки формально в ній числиться. Шкільне життя для неї практично неможливе. А тому я і мої студенти у вільний час навчаємо її індивідуально. Однак таке часткове, уривчасте навчання годі назвати систематичним. Оскільки їй самій було важко читати книжку, то при нагоді я сам читав їй. Купував їй книжки, записані на касету. Загалом на цьому її освіта закінчилася. Але вона дуже кмітлива дівчина. Якщо вирішувала щось швидко засвоїти, то робила це ефективно й глибоко. У цьому ніхто її не перевершить. А от на те, що її не цікавить, зовсім не звертає уваги. Це чітко видно.

Двері вітальні все ще не відчинялися. Напевне, Фукаері кип'ятила воду й готувала чай.

— Так це Epi-сан розповідала Адзамі-сан «Повітряну личинку»? — спитав Тенґо.

— Як я вже казав, Ері та Адзамі зачинялися на ніч у кімнаті. Що вони там робили, не знаю. Це їхня власна таємниця. Та з певного часу найголовнішою темою їхнього спілкування, здається, стало те, що розповідала Ері. Все, що вона розповідала, Адзамі записувала на папері або диктофоном, а потім друкувала на моїй електронній друкарській машинці в моєму кабінеті. З того часу Ері начебто поступово почала емоційно оживати. Байдужість, яка, немов плівка, вкривала все її тіло, зникла, на обличчі з'явився хоч якийсь вираз — Ері ставала схожою на ту, якою була раніше.

— Звідси почалося її одужання?

— Звичайно, не повне, а часткове. Але ви маєте рацію. Можливо, завдяки переказу оповідання Ері почала одужувати.

Тенґо задумався над цим. Потім перевів розмову на інше.

— Ви не зверталися до поліції з приводу зникнення відомостей про подружжя Фукада?

— Так, ходив до місцевого відділка поліції. Про Ері не згадував, а сказав, що вже давно втратив зв'язок з товаришем, який був там, і запитав, чи його часом хтось не заарештував? Однак поліції не дозволялося втручатись у справи комуни. Територія «Сакіґакі» вважалася приватною власністю, куди поліція не могла й ногою ступити, якщо не мала доказів того, що там учинено кримінальний злочин. Переговорити не було з ким. Таким чином 1979 року провести розслідування всередині комуни практично стало неможливим.

— А 1979 року щось сталося? — запитав Тенґо.

— Того року «Сакіґакі» отримала ліцензію на заснування релігійної організації як юридичної особи.

Тенґо на хвилину втратив дар мови.

— Релігійної організації?

— Справді якась дивина, — сказав сенсей. — «Сакіґакі» раптово перетворилася на релігійну організацію під однойменною назвою. Офіційну ліцензію надав губернатор префектури Яманасі. Як тільки вона дістала статус релігійної організації, на її території поліція майже не могла проводити розслідування. Бо це означало б порушення свободи віросповідання, гарантоване конституцією. Видно, комуна найняла юриста й забезпечила собі досить надійний захист. А змагатися з провінційною поліцією я не міг.

У поліції я наслухався розмов про цю релігійну організацію і жахнувся. Для мене це було як грім серед ясного неба — спочатку навіть не повірив, коли мені показали відповідні документи і я власними очима перевірив дані. Це було щось неймовірне. З Фукадою я спілкувався давно. Знав особливості його характеру. І як фахівець з культурної антропології мав певне відношення до релігії. А він, на відміну від мене, від самого початку був політично орієнтованою людиною, що вміє логічно вести розмову. І взагалі релігію ненавидів фізіологічно. Навіть із тактичних міркувань не мав би просити ліцензії на створення релігійної організації як юридичної особи.

— Тим паче що отримати таку ліцензію, мабуть, нелегко.

— Це не завжди так, — заперечив сенсей. — Звичайно, треба витримати багато перевірок, пройти не одну складну процедуру в державних установах, але якщо скористатися позалаштунковим політичним впливом, то досить просто подолати й ці труднощі. Відрізнити нормальну релігію від культу — делікатна справа. Твердого визначення обох немає, існує тільки тлумачення. А там, де є простір для цього, завжди знайдеться місце для втручання політичної сили або економічного інтересу. Якщо ж організація набуває статусу релігійної юридичної особи, то отримує податкові пільги й надійний юридичний захист.

— Виходить, що «Сакіґакі» перестала бути сільськогосподарською комуною, а перетворилася на релігійну організацію. І то, мабуть, страшно замкненою.

— З новою релігією. Або, якщо прямо казати, стала сектою.

— Не зовсім розумію. Для такого крутого повороту, напевне, був якийсь привід.

Сенсей дивився на тиловий бік руки, порослий безліччю покручених сірих волосків.

— Правду кажете. Мабуть, трапилася для цього добра нагода. Я довго над цим роздумував. Але так нічого й не з'ясував. Яка це була нагода? Вони зберігали все у суворій таємниці, становище в комуні залишалося нікому невідомим. Навіть ім'я Фукади як керівника «Сакіґакі» відтоді зникло з поля зору.

— І три роки тому сталася збройна сутичка з поліцією, й «Акебоно» розпалася, — сказав Тенґо.

Сенсей кивнув.

— А «Сакіґакі», що відкинула від себе войовничу фракцію «Акебоно», вижила й, ставши релігійною організацією, успішно розвивалася.

— Інакше кажучи, «Сакіґакі» не дуже постраждала внаслідок збройної сутички з поліцією, чи не так?

— Авжеж, — погодився сенсей. — Ба навіть навпаки — зробила собі рекламу. Спритна компанія. Обернула все на свою користь. Але це сталося після втечі Ері з «Сакіґакі». Як я вже казав, жодного безпосереднього зв'язку між нею та збройним інцидентом немає.

Відчувалося, що треба змінити тему розмови.

— А ви читали «Повітряну личинку»? — запитав Тенґо.

— Звичайно.

— І що ви про неї думаєте?

— Це глибоке й цікаве оповідання, — відповів сенсей. — Наводить на роздуми. Але, чесно кажучи, не знаю, на які конкретно. Що означає сліпа коза, карлики й сама повітряна личинка?

— Як ви вважаєте: Epi-сан натякає на щось конкретне, побачене на власні очі й пережите в комуні «Сакіґакі»?

— Можливо, що це так. Але важко розмежувати, де в оповіданні реальність, а де фантазія. Воно прочитується і як своєрідний міф, і як майстерна алегорія.

— Epi-сан сказала мені, що карлики справді існують.

Почувши це, якийсь час сенсей сидів, нахмуривши обличчя. А тоді сказав:

— А ви думаєте, що в «Повітряній личинці» описано реальні події?

Тенґо хитнув головою.

— Я хочу сказати, що в оповіданні є надзвичайно докладний і реалістичний опис найменших дрібниць, а це для художнього твору — одна із важливих сильних сторін.

— І ви хочете надати виразнішої форми тому, на що Ері натякає, переробляючи оповідання у своєму стилі? Я правильно розумію?

— Так, якщо я це подужаю.

— Мій фах — культурна антропологія, — сказав сенсей. — Я вже перестав бути вченим, але її дух і досі в мені живе. Її мета полягає в тому, щоб зіставити окремі людські уявлення, відкрити в них універсальну схожість і потім знову віддати її людям. Можливо, тоді людина, залишаючись незалежною, зможе визначити свою належність до чогось. Ви мене розумієте?

— Здається, розумію.

— Можливо, й від вас вимагається подібна праця.

Тенґо розвів руками на колінах.

— Важкувата.

— Але варта того, щоб її виконати.

— Та я навіть не знаю, чи в мене вистачить здібностей для цього.

Сенсей глянув Тенґо в обличчя. Його очі зараз світилися по-особливому.

— Я хотів би дізнатися, що сталося з Ері в комуні «Сакіґакі». А також, яка доля спіткала подружжя Фукади. Упродовж семи років я по-своєму намагався це з'ясувати, але не знайшов нічого, за що можна зачепитися. Міцна стіна, яка постала переді мною, була мені не по зубах. Може, в оповіданні «Повітряна личинка» захований ключ для розгадки таємниці. Якщо є така можливість, навіть найменша, то я готовий на неї поставити. Звичайно, я не знаю, чи ви маєте здібності. Але ви високо оцінюєте «Повітряну личинку» й глибоко в неї проникли. Це може стати однією з ваших переваг.

— Я хочу одного: ясного підтвердження того, ви за чи проти, — сказав Тенґо. — Я сьогодні приїхав саме для цього. Можу отримати від вас дозвіл на перероблення «Повітряної личинки» чи ні?

Сенсей кивнув. А потім сказав:

— І я хочу прочитати перероблений варіант оповідання. Здається, Ері вам сильно довіряє. Іншого такого спільника, як ви, вона не має. Звісно, крім Адзамі й мене. А тому можете братися до роботи. Передаю вам твір. Іншими словами, я — за.

Як тільки сенсей замовк, у кімнаті запанувала важка тиша, схожа на наперед визначену долю. Саме тоді Фукаері принесла чай. Наче вибрала момент, коли закінчиться розмова.

Додому Тенґо повертався сам. Фукаері вийшла вигулювати собаку. Тенґо поїхав до станції Футаматао на таксі, яке йому викликали на такий час, щоб він устиг до приходу електрички. У Татікаві він пересів на лінію Тюосен.

На станції Мітака перед ним сиділа охайної зовнішності Мати з дочкою. Одяг на обох зовсім не дорогий і не новий. Але чистий і старанно доглянутий. Сорочки — білі-білісінькі, акуратно випрасувані. Дівчина — учениця другого або третього класу початкової школи. З великими очима, гарними рисами обличчя. Мати — худорлява, із зібраним у вузол на потилиці волоссям, окулярами з чорною оправою, сумкою із грубої бляклої тканини. Сумка — начебто чимось ущерть напхана. У жінки досить правильні риси обличчя, але в бокових кутиках очей проглядала нервова втома, яка, здається, робила її старішою за її вік. Хоча була лише середина квітня, вона тримала в руці парасольку від сонця, наче туго обмотану висушеними водоростями.

Обидві весь час сиділи мовчки. Певно, мати складала в голові якийсь план. Дівчина поряд із нею знічев'я позирала то на своє взуття, то на підлогу, то на рекламу, що звисала зі стелі, то на Тенґо, що сидів навпроти. Можливо, зацікавилася його здоровенною постаттю і зморщеними вухами. Малі діти часто дивилися на нього такими очима. Як на рідкісну, нешкідливу тварину. Дівчина майже не ворушила ні тілом, ні головою, лише поглядала навколо себе.

Жінка з дочкою зійшла в Оґікубо. Коли електричка сповільнила рух, мати мовчки швидко встала. В лівій руці тримала парасольку, в правій — сумку. Дочка підвелася відразу за нею. Мерщій покинула місце й вслід за матір'ю зійшла з електрички. Коли вставала, ще раз глипнула на обличчя Тенґо. В її очах проглядало слабеньке дивне світло, що видавало її благання чи скаргу, але Тенґо його помітив. Дівчина послала йому якийсь сигнал… Він це відчув. Але, ясна річ, не міг нічого зробити, навіть якби вона чогось просила. Обставин її життя він не знав і не мав права втручатися. Дівчина зійшла з матір'ю на станції Оґікубо, двері зачинилися, а Тенґо, все ще сидячи на старому місці, поїхав до наступної зупинки. На сидіння дівчини сіло троє учнів середньої школи, які, очевидно, поверталися з пробних іспитів. Перебиваючи одне одного, вони почали голосно розмовляти. Але залишкове зображення спокійної дівчини все ще довго стояло перед його очима.

Її очі нагадали йому про іншу дівчину. Він тоді вчився з нею в одному класі два роки — третій і четвертий початкової школи. Вона дивилася так само, як ця дівчинка в електричці. Пильно вдивлялася в нього такими очима. І…

Її батьки належали до релігійної організації під назвою «Братство свідків» — християнської секти, яка проповідувала кінець світу, завзято поширювала своє вчення і буквально дотримувалася у своїй поведінці того, що написано у Святому Письмі. Наприклад, не визнавала переливання крові. А тому, якщо її члени зазнавали в дорожній пригоді тяжкого поранення, то можливість вижити для них різко звужувалася. Робити велику операцію їм заборонялося. Зате коли настане кінець світу, вони могли воскреснути як богообраний народ і тисячу років жити у найбільшому щасті.

Та дівчина, як і ця, з електрички, мала великі гарні очі. Незабутні. Правильні риси обличчя, яке, однак, ніби вкривала непрозора плівка. Щоб не показувати ознак життя. Без потреби перед людьми не говорила. Своїх почуттів на обличчі не виставляла. Завжди міцно стискала губи.

Тенґо зацікавився нею тому, що наприкінці тижня вона разом із матір'ю поширювала їхнє вчення. Від членів «Братства свідків» вимагалося, щоб їхні діти, як тільки навчаться ходити, разом із ними брали участь у розповсюдженні їхньої віри. Починаючи від трьох років, здебільшого з матерями, діти ходили від дому до дому, роздавали брошуру «Перед потопом», дохідливо пояснювали людям вчення «Братства свідків» і вказували на ознаки морального занепаду, що з'являються в сучасному світі. Бога називали «отцем». Звісно, зазвичай їх проганяли від дому. Хряскали дверима перед самим носом. Бо, мовляв, їхня віра дуже обмежена, одностороння, відірвана від реальності. Принаймні для більшості людей. Однак дехто був готовий їх вислухати. У світі завжди знайдуться люди, які шукають співрозмовника на будь-яку тему. А серед них — декілька таких, що прийдуть на збори. Отож послідовники секти в пошуках подібної рідкісної можливості ходять від дому до дому і натискають кнопку дзвінка. Це для них священний обов'язок — хоч трошки розбудити світ. І що важчий цей обов'язок, що вищий поріг, через який доводиться переступати, то яскравішим стає дароване їм щастя.

Та дівчина ходила разом із матір'ю, яка в одній руці тримала сумку, напхану брошурами «Перед потопом», а в другій — парасольку від сонця. Дівчина йшла кілька кроків позаду. Із стиснутими губами, без жодного виразу на обличчі. Проходячи разом із батьком маршрутом, визначеним для збору абонентної плати для «NHK», Тенґо кілька разів з нею розминувся. Він упізнав її, а вона — його. І щоразу в її очах начебто спалахувало щось потаємне. Але, звісно, вона нічого не казала. Навіть не віталася. Тенґів батько квапився зібрати більше грошей, а її мати проповідувала настання кінця світу. Дівчина й хлопець на недільній вулиці швидко розминалися, тягнучись за батьками, й тільки на мить обмінювалися поглядами.

Усі в класі знали, що вона належить до «Братства свідків». З релігійних причин не брала участі у святкуванні Різдва, в екскурсіях та поїздках, пов’язаних з відвідуванням сінтоістських та буддійських храмів. Не відвідувала спортивних свят, не співала шкільного й національного гімнів. Така крайня поведінка призвела до щораз більшої її ізоляції в класі. Крім того, перед шкільним обідом вона мусила проказувати особливу молитву. Голосно, виразно, щоб усі чули. Природно, що решті це не подобалося. Напевне, й вона не хотіла цього робити. Але їй втовкмачили в голову, що перед обідом треба її проказати, а відмовитися від цього правила, пославшись на те, що інші вірні їхньої секти не дивляться, вона не посміла. Бо «небесний отець» з висоти геть усе, навіть найменшу дрібницю, бачить.

Небесний отче, хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.

Пам'ять — дивна річ. Хоча минуло років двадцять, але цю фразу він добре пам'ятає. Хай прийде царство твоє. Щоразу, коли Тенґо чув цю молитву, думав: «Що це за царство? Чи є в ньому корпорація «NHK»? Напевне, нема. Якщо нема «NHK», то, звичайно, не треба збирати абонентної плати. А коли так, то, можливо, було б добре, якби таке царство прийшло якнайшвидше».

Тенґо не обмовився жодним словом з тією дівчиною. Бо, перебуваючи в тому самому класі, не мав такої нагоди. Вона завжди трималась осторонь від інших і без потреби ні з ким не розмовляла. А спеціально підходити до неї, щоб заговорити, не дозволяли обставини. Однак у душі він їй співчував. Бо їх поєднувала особлива спільність — у неділю вони мусили ходити від дому до дому й натискати на кнопку дзвінка. Тенґо добре розумів, як глибоко ранить дитячу душу силоміць накинутий обов'язок — поширювати віру чи збирати абонентну плату. У неділю діти мали б досхочу гратися із однолітками, а не збирати плату погрозами або проголошувати страшний кінець світу. Таку роботу, якщо вже це потрібно, краще виконувати дорослим.

Тільки одного разу, чисто випадково, Тенґо подав дівчині руку. Це було восени, в четвертому класі. Під час лабораторної практики з природознавства хтось із однокласників, що був за одним з нею столом, зробив їй прикре зауваження. Бо вона помилилася в порядку виконання досліду. Яка це була помилка, Тенґо не пам'ятає. Тоді один хлопець поглузував з того, як «Братство свідків» поширює віру. Мовляв, ходять від дому до дому й передають дурні брошури. І назвав її «Отцем». Загалом це була рідкісна подія. Бо всі учні не знущалися з неї, не насміхалися, а скоріше повністю нехтували, вважали, ніби вона не існує. Та під час спільної роботи в лабораторії з природознавства виключати її одну не годилося. Тож слова, кинуті в її бік, були досить дошкульними. Тенґо сидів з іншими дітьми за сусіднім столом і не міг пропустити їх повз вуха. Невідомо чому. Не міг залишити все, як було.

Він підійшов до її стола й запросив приєднатися до свого гурту, зробив це, не довго думаючи, не вагаючись, майже інстинктивно. І старанно пояснив їй суть досліду. Уважно вислухавши його, вона все зрозуміла й більше не робила такої помилки. За два роки навчання в одному класі він тоді вперше (і востаннє) заговорив з нею. Тенґо успішно вчився, був високого зросту й сильний. Нікому ні в чому не поступався. А тому ніхто (принаймні в той момент) не кепкував з нього за те, що захистив її. Але через те, що він став на її бік, ступінь його репутації у класі, здається, помітно знизився. Здавалось, ніби своїм ставленням до неї в ту мить він осквернив себе.

Однак Тенґо цим не переймався. Бо добре розумів, що вона — звичайна дівчина. Якби її батьки не належали до «Братства свідків», то виховували б її по-звичайному. І тоді всі сприймали б її як свою. А так до неї в школі ставилися наче до невидимки. Ніхто й не робив спроби заговорити з нею. Не робив спроби навіть побачити. Тенґо вважав це великою несправедливістю.

Але й після того він не розмовляв з нею. Бо не мав потреби й нагоди. А проте коли часом їхні погляди зустрічалися, на її обличчі з'являлася ознака легкого напруження, яку Тенґо розумів. Може, вона відчувала незручність через той випадок під час досліду з природознавства. І, можливо, сердилася — мовляв, краще б він цього не робив. Сам Тенґо не зумів у всьому цьому розібратися. Був молодим хлопцем, нездатним із виразу її обличчя збагнути тонкі порухи в її душі.

І от одного разу та дівчина потиснула йому руку. Була друга половина погідного дня на початку грудня. За вікном видніло бездонне небо й білі хмарки, що рухалися в одному напрямі. Тенґо й дівчина, прибравши аудиторію після уроків, випадково опинилися наодинці. Ніби щось вирішивши, вона швидко перетнула клас, підійшла до нього, зупинилася і без жодного вагання потиснула йому руку, звівши на нього очі (Тенґо був вищий від неї сантиметрів на десять). Коли він глянув на неї, їхні погляди схрестилися. І тоді він побачив в її зіницях неймовірну прозору глибінь. Дівчина мовчки довго тримала його руку. Дуже сильно, ні на мить не розслаблюючись. Потім відпустила її й, війнувши подолом спіднички, вибігла з аудиторії.

Нічого не розуміючи і втративши мову, Тенґо застиг на місці. Перше, про що він подумав, було: хоч би ніхто цього не побачив. Бо не уявляв собі, який би шум зчинився. Він озирнувся і зітхнув з полегшенням. А потім відчув глибоку розгубленість.

І жінка з дочкою, що сиділи навпроти нього в електричці від Мітаки до Оґікубо, також, мабуть, належали до «Братства свідків». Можливо, тоді, як і щонеділі, їхали поширювати свою віру. Схоже, їхня сумка була вщерть заповнена брошурами «Перед потопом». Парасолька від сонця в руках матері та яскраве світло в очах дівчини нагадали йому про мовчазну однокласницю.

Та ні, може, вони не належали до «Братства свідків», а скоріше їхали електричкою кудись учитися. Може, в полотняній сумці містилися ноти для гри на піаніно або зошит з каліграфії. «Я, напевне, поквапився з висновком», — подумав Тенґо. І, заплющивши очі, повільно видихнув. У неділю час минав навдивовижу поволі, а уявлення вкрай спотворювалися.

Приїхавши додому, він приготував собі просту вечерю. Пригадав, що навіть не обідав. Вирішив по вечері подзвонити Комацу. Той, напевне, хоче почути про наслідки зустрічі. Але того дня, в неділю, Комацу не було на роботі. А його домашнього телефонного номера Тенґо не знав. «Байдуже! Якщо захоче дізнатися, що вийшло, сам зателефонує», — подумав він.

Коли стрілки годинника перейшли за десяту і він збирався лягати спати, задеренчав дзвінок. Тенґо подумав, що дзвонить Комацу, та, піднявши слухавку, почув голос заміжньої подруги.

— Послухай, я не заберу в тебе багато часу. Післязавтра пополудні можна до тебе зайти? — спитала вона.

З-за її спини долинали тихі звуки піаніно. Мабуть, її чоловік ще не повернувся з роботи. «Можна», — відповів Тенґо. Якщо вона прийде, то доведеться на якийсь час перервати роботу над «Повітряною личинкою». Та, слухаючи її голос, він відчув, що сильно прагне її. Після розмови зайшов на кухню, налив у склянку віскі «Wild Turkey» і, стоячи перед умивальником, випив без нічого. Потім ліг у ліжко, прочитав кілька сторінок книжки й заснув.

Так скінчилася для нього довга химерна неділя.