"1Q82. Книга перша" - читать интересную книгу автора (Муракамі Харукі)

Розділ 10 (про Тенґо) Справжня революція з потоком справжньої крові

«Пересідаємо», — сказала Фукаері й знову взяла Тенґо за руку. Електричка наближалася до станції містечка Татікави.

Коли, зійшовши з неї, вони сходами, вниз і вверх, перебиралися на іншу платформу, дівчина ні на мить не відпускала його руки. Навколишні люди, напевне, думали, що вони — закохана пара. Були досить різного віку, але загалом Тенґо видавався молодшим, ніж був насправді. Мабуть, і відмінність у зрості між ними викликала в людей посмішку. Мовляв, щасливе побачення весняного недільного ранку.

Однак у тому, як Фукаері стискувала руку Тенґо, не відчувалося нічого схожого на зацікавлення протилежною статтю. Дівчина просто, з незмінною силою, не відпускала його руки зі своїх пальців. З такою професійною точністю лікар визначає пульс хворого. «Можливо, завдяки дотику вона оцінює взаємний обмін інформацією, яка не передається словами», — подумав Тенґо. Та навіть якщо такий обмін відбувався, то був не взаємним, а скоріше майже одностороннім. Можливо, з його долоні Фукаері зачерпувала щось, що таїлося в його душі, а от її думок Тенґо не міг прочитати. Але це його не особливо турбувало. Бо не зберігав інформації та почуттів, які поставили б його у скрутне становище, навіть якби вона про них дізналася.

Однак, хоча дівчина й не усвідомлювала, що таке протилежна стать, вона начебто ставилася до нього з певною приязню. Так припускав Тенґо. Принаймні він не справляв на неї поганого враження. Бо інакше, незалежно від її намірів, вона не тримала б його за руку так довго.

Вони перейшли на платформу лінії Оме й сіли у вагон першої електрички, що очікувала пасажирів. Усередині було повно старих людей, зодягнених по-альпіністському, й разом з дітьми — більше, ніж вони сподівалися. Вони не сіли, а стали поблизу дверей.

— Видно, приїхали на екскурсію, — оглядаючись навколо, сказав Тенґо.

— Можна тримати за руку, — спитала Фукаері. Навіть сівши у вагон, вона все ще її не відпускала.

— Звичайно, можна, — відповів Тенґо.

Начебто заспокоївшись, Фукаері й далі тримала його руку, її пальці й долоня, як і раніше, були гладкими й сухими. Здавалось, вона не переставала шукати й перевіряти щось, заховане в ньому.

— Уже не страшно, — запитала вона без запитальної інтонації.

— Думаю, не страшно, — відповів Тенґо. І це була правда. Паніка, що охопила його недільного ранку, напевне, завдяки дотику руки Фукаері невпинно втрачала силу. Він уже не пітнів, перестало несамовито калатати серце. Не з'являлася галюцинація. Дихання, як завжди, стало розміреним.

— От і гаразд, — одноманітним голосом сказала Фукаері.

«От і гаразд!» — подумав і Тенґо.

Пролунало коротке, скоромовкою, оголошення, що поїзд вирушає, і невдовзі двері з гуркотом, наче допотопна велетенська тварина, що, прокинувшись, потрясла своїм тілом, зачинилися. Ніби нарешті зважившись, електричка поволі залишила платформу.

Сидячи поряд, рука в руці, з Фукаері, Тенґо споглядав краєвид за вікном. Спочатку пропливали цілком звичайні житлові квартали. Та з плином часу рівнина Мусасіно змінилася гірським краєвидом. Після станції Хіґасі-Оме залізниця стала одноколійною. І коли там вони пересіли на електричку з чотирма вагонами, навколишні гори зробилися помітнішими. Звідти люди вже не їздили щодня на роботу до столиці. Гори все ще зберігали по-зимовому сіре забарвлення, але вже впадала в очі яскрава зелень хвойних дерев. Як тільки електричка зупинялася на станції, відразу відчувалось, як змінювався запах повітря. Здавалося, що і звуки ненароком ставали іншими. Уздовж колії видніли поля, почастішали селянські оселі. З'являлося більше міні-тракторів, ніж легкових автомобілів. «Очевидно, ми заїхали досить далеко, — подумав Тенґо. — Власне, куди їдемо?»

— Не турбуйтеся, — сказала дівчина, ніби прочитавши, що в нього на душі.

Він мовчки кивнув. «Такий настрій, ніби їду до батьків нареченої просити її руки», — подумав Тенґо.

Вони зійшли з електрички на станції Футаматао.[25] Станції з такою дивною назвою він не пригадував. На старій маленькій дерев'яній станції, крім них, зійшло ще п'ятеро людей. І ніхто не сів. Люди приїхали до Футаматао, щоб пройтися гірським путівцем і подихати чистим повітрям, а не послухати мюзикл «Чоловік з Ла-Манчі», побувати на шаленій дискотеці, відвідати автосалон «Aston Martin» чи у французькому ресторані скуштувати омарів, обсмажених у сухарях. Досить було глянути на людей, що тут зійшли, щоб це стало зрозумілим.

Перед станцією не було ні пристойної крамниці, ні жодної живої душі. І лише стояло одне таксі. Напевне, прибуло спеціально до прибуття електрички. Фукаері легенько постукала в його вікно. Двері відчинились, і вона зайшла всередину. Помахом руки запросила сідати й Тенґо. Двері зачинилися, Фукаері коротко пояснила, куди їхати, й таксист кивнув.

На таксі вони їхали не дуже довго, але дорога була вкрай складною. Спочатку піднімаючись на крутий пагорб і спускаючись крутим схилом, вони їхали вузьким польовим путівцем, на якому двом автомашинам важко розминутися. З безліччю несподіваних поворотів. Та оскільки таксист не сповільнював швидкості, то знервований Тенґо мусив весь час триматися за двері. Потім, піднявшись нагору дуже крутою дорогою, подібною до лижного спуску, таксі нарешті дісталося на вершину невеликої гори. Тепер воно скоріше скидалося на один із транспортних засобів атракціону в парку розваг.

Тенґо передав таксисту тисячу єн й отримав решту разом із квитанцією.

Біля старого будинку в японському стилі стояв малогабаритний «Pajero» фірми «Міцубісі» і великий зелений «Jaguar».

«Pajero» яскраво виблискував, a «Jaguar» старої моделі, густо вкритий сірим пилом, утратив свій первісний колір. Забруднене переднє скло свідчило, що автомобілем давно не користувалися. Повітря було на диво свіжим, навколо панувала така глибока тиша, що довелося пристосовувати до неї свій слух. Небо здавалося бездонним, сонячне проміння лагідно гріло відкриту шкіру. Іноді лунав різкий незнайомий пташиний крик, але самого птаха Тенґо не бачив.

Оселя виявилася великою, своєрідної конструкції. Видно, давно збудованою, але дбайливо доглянутою. Кілька гарно підстрижених дерев у дворі мали такий охайний вигляд, що, здавалося, були зробленими з пластику. Велика сосна кидала на землю широку тінь. Звідси відкривався краєвид, але куди око сягало, не було видно жодного людського житла. Тенґо дійшов висновку, що в такому незручному місці побудувала свою домівку людина, яка, напевне, не любить ні з ким спілкуватися.

З гуркотом відчинивши незамкнені вхідні двері, Фукаері зайшла всередину й подала знак Тенґо йти за нею. Ніхто не вийшов їм назустріч. У просторому тихому передпокої вони роззулись і пройшли начищеним до блиску холодним коридором до вітальні, з вікна якої відкривалася панорама гірської гряди. Видніла, відбиваючи сонячне проміння, і звивиста річка. Чудовий краєвид, але насолоджуватися ним Тенґо не мав настрою. Фукаері посадила його на великий диван, а сама, нічого не сказавши, вийшла. Диван відгонив старовиною. Та якою, Тенґо не здогадувався.

Вітальня мала страшенно непоказний вигляд. На низькому столі, зробленому з грубої дошки, не було нічого. Ні попільнички, ні скатертини. На стінах — жодної картини. Ні годинника, ні календаря. Не було і серванта. Ні журналів, ні книжок. Лише постелений на підлозі старий вицвілий килим невідомого візерунка й такий же старий великий, немов пліт, диван і три м'які стільці. Стояла також велика відкрита грубка, але без жодного сліду, що в ній останнім часом щось горіло. Хоча стояла середина квітня, в кімнаті панував холод. Здавалось, ще не вивітрилася холоднеча, що зібралася за зиму. Видно, вже минуло багато часу, відколи господар твердо вирішив нікого не приймати в цій кімнаті. Повернулася Фукаері й так само мовчки сіла поруч Тенґо.

Тривалий час ніхто з них не говорив. Фукаері занурилася у свій загадковий світ, а Тенґо, неквапливо й глибоко дихаючи, заспокоював нерви. Якби не поодинокий далекий пташиний крик, у кімнаті панувала б цілковита тиша. Прислухавшись, Тенґо відчув у ній кілька змістовних моментів. Не просто відсутність звуку. Здавалося, ніби сама мовчанка про щось говорила. Він мимоволі зиркнув на годинник. Підвів голову, кинув погляд на краєвид за вікном і знову перевів його на годинник. Час майже зупинився. У неділю він завжди посувався повільно.

Хвилин через десять раптово, без попередження, відчинилися двері й до вітальні квапливою ходою зайшов худий чоловік. Приблизно шістдесяти п'яти років, заввишки сто шістдесят сантиметрів. Завдяки добрій поставі він не мав убогого вигляду. Спина випрямлена так, ніби настромлена на залізну жердину, підборіддя відтягнене назад. Брови густі, на носі — окуляри з грубою чорною оправою, наче виготовлені для того, щоб лякати людей. Своїми рухами чоловік викликав в уяві точний механізм, у якому всі деталі щільно припасовані одна по одної. Нічого зайвого, все ефективно зчеплене. Підвівшись, Тенґо хотів привітатись, але чоловік швидким помахом руки звелів йому сидіти. Коли Тенґо, послухавшись його, знову сів, чоловік, ніби змагаючись, мерщій зайняв місце на стільці навпроти. Якийсь час він мовчки приглядався до обличчя гостя. Його погляд не був гострим, але проникав глибоко. Очі то звужувалися, то розширювалися. Як діафрагма об'єктива, яку підбирає фотограф.

На ньому був темно-зелений светр поверх білої сорочки і темно-сірі вовняні штани, які, здавалося, він одягав щодня впродовж десяти років. Добре припасовані до тіла, вони, однак, трохи зносилися. Мабуть, він не приділяв багато уваги одягові. А ще, можливо, поряд не було людей, вартих його уваги. Поріділе волосся ще сильніше підкреслювало продовгувату форму його голови. Щоки — худі, підборіддя — квадратне. І тільки маленькі, як у малої дитини, губи не пасували до його тіла. Подекуди на обличчі залишилися невиголені волоски. А може, то була лише гра світла. А воно, ллючись з гір крізь вікно, здавалося Тенґо не таким, до якого він звик.

— Вибачте, що змусив вас їхати в таку далечінь, — сказав чоловік. Його мова вирізнялася особливою зміною інтонації. Видно, часто виступав перед різною кількістю людей. І то, можливо, з логічною промовою. — Через деякі обставини я не міг звідси поїхати, а тому довелося вас запросити до себе.

Тенґо сказав, що це не важливо. І назвав себе. Попросив вибачити, що не має візитної картки.

— Мене звати Ебісуно, — сказав чоловік. — Я також не маю візитної картки.

— Ебісуно-сан, — повторив Тенґо.

— Усі називають мене сенсеєм. Навіть власна дочка так до мене звертається.

— Якими ієрогліфами записується ваше прізвище?

— Рідкісне прізвище. Нечасто трапляється. Ері, напиши, будь ласка, ієрогліфи.

Фукаері кивнула. Вирвала з блокнота аркуш паперу і кульковою ручкою повільно, з насолодою, написала два ієрогліфи, ніби викарбовувала цвяхом на цегляній стіні.

— Англійською воно перекладається як field of savages.[26] Колись я працював у галузі культурної антропології й здобув собі в ній певну репутацію, — сказав сенсей з подобою усмішки на устах. — Однак уже давно припинив наукову діяльність. Зайнявся цілком іншими справами. Живу собі, перемістившись у field of savages іншого роду.

Це справді було рідкісне прізвище, але Тенґо його пригадав. У другій половині 60-х років жив відомий вчений на прізвище Ебісуно. Написав кілька книжок, які в той час набули розголосу. Про їхній зміст Тенґо не міг докладно чогось сказати, тільки згадка про прізвище залишилася в пам'яті. Та скоро й про нього забув.

— Здається, я колись чув про вас, — намагаючись прозондувати господаря, сказав Тенґо.

— Можливо, — поглядаючи в далечінь, відповів, наче про когось іншого, кого тут нема. — В усякому разі, це було дуже давно.

Тенґо відчував, як, сидячи поряд, тихо дихає Фукаері. Спокійно й глибоко.

— Пан Тенґо Кавана, — сказав сенсей, ніби прочитуючи вивіску на дверях.

— Так, — відповів Тенґо.

— В університеті ви спеціалізувалися з математики, а тепер викладаєте її в підготовчій школі в Йойоґі, — сказав сенсей. — І водночас пишете художні твори. Так мені щойно розповіла Ері. Це правда?

— Правда, — відповів Тенґо.

— Ви не схожі ні на вчителя математики, ні на письменника.

Силувано всміхаючись, Тенґо сказав:

— Зовсім недавно ще хтось сказав мені те саме. Може, винна в цьому моя статура?

— Я сказав це не в поганому розумінні, — уточнив сенсей. І поправив на носі окуляри з чорною оправою. — Не бути схожим на когось — зовсім не погана річ. Бо, іншими словами, це означає, що ви ще не попали в певні рамки.

— Для мене велика честь почути таке про себе, але я ще не став письменником. Тільки пробую писати оповідання.

— Пробуєте?

— Коротко кажучи, роблю спроби й помилки.

— Зрозуміло, — сказав сенсей. І злегка потер обидві руки, ніби вперше помітивши, що в кімнаті прохолодно. — Наскільки я знаю, ви взялися так вдосконалити оповідання, яке написала Ері, щоб воно отримало премію молодого автора мистецько-літературного часопису. Збираєтесь її спопуляризувати як письменницю. Можна так розуміти?

Тенґо обережно добирав слова.

— В основному все так, як ви кажете. Такий план висунув редактор на прізвище Комацу. Та я не знаю, чи його вдасться здійснити. Чи він правильний з моральної точки зору. Моя участь у цьому ділі полягає в тому, щоб переробити текст «Повітряної личинки». Мені випала, так би мовити, технічна роль. За все інше відповідає згаданий уже Комацу.

Якийсь час сенсей зосереджено думав. Здавалось, ніби в тихій кімнаті чути, як працює його голова. Потім він сказав:

— Редактор Комацу придумав план, а ви допомагаєте з технічного боку.

— Саме так.

— Як колишній учений я, чесно кажучи, не дуже охочий до читання художньої літератури. А тому не обізнаний із звичаями літературного світу, але мені здається, що ваш план схожий на шахрайство. Чи, може, я помиляюся?

— Ні, не помиляєтеся. Так само думаю і я, — відповів Тенґо.

Сенсей злегка насупився.

— Але ж ви, висловлюючи сумнів щодо цього плану з моральних міркувань, усе одно з охотою беретеся його здійснювати.

— Не скажу, що з охотою, але беруся. Це правда.

— Чому?

— Те саме запитання я ставив собі увесь минулий тиждень, — чесно зізнався Тенґо.

Сенсей і Фукаері чекали, що він скаже далі. І Тенґо сказав:

— І розум, і здоровий глузд, а також інстинкт закликали мене якомога швидше відмовитися від цього плану. Бо зроду я — обережна, розсудлива людина. Азартні ігри й пригоди мені не до душі. Взагалі-то я, видно, боязливий. Однак цього разу я чомусь не зміг відповісти «ні» на небезпечну пропозицію Комацу-сана. Причина лише одна — «Повітряна личинка» сильно мене привабила. Якби йшлося про інший твір, я без вагання відмовився б.

Якусь хвилю сенсей здивовано розглядав обличчя Тенґо.

— Іншими словами, вам байдуже, що план має в собі щось шахрайське, а вас глибоко зацікавило вдосконалення твору. Я правильно розумію?

— Саме так. Але це щось більше, ніж глибоке зацікавлення. Якби довелося переробляти «Повітряну личинку», то цю роботу я не довірив би нікому іншому.

— Зрозуміло, — сказав сенсей. І скривився так, ніби взяв у рот щось кисле. — Зрозуміло. Мені здається, що загалом ваш намір я збагнув. Але яка ж тоді мета Комацу-сана? Гроші чи слава?

— Чесно кажучи, я сам добре не розумію, яка його мета, — відповів Тенґо. — Але мені здається, що його спонукає щось більше, ніж гроші й слава.

— Наприклад?

— Можливо, він сам у цьому не признається, але Комацу-сан — людина, одержима літературою. Такі люди прагнуть лише одного — знайти в житті хоч один справжній талант. І подарувати його суспільству.

Сенсей трохи дивився на Тенґо, а потім сказав:

— Коротко кажучи, у вас обох різні спонуки, які не стосуються ні грошей, ні слави?

— Гадаю, що так.

— Та незалежно від мотиву, як самі кажете, цей план досить небезпечний. І якщо на якійсь стадії правда розкриється, то, безперечно, зчиниться скандал і критика не зупиниться лише на вас двох. Можливо, що й життю сімнадцятирічної Ері буде завдано смертельної рани. Це мене найбільше непокоїть.

— Цілком природно, що ви турбуєтеся, — кивнувши, сказав Тенґо. — Все правильно.

Густі чорні брови сенсея зійшлися між собою на один сантиметр.

— І все-таки ви хочете власними руками переробити «Повітряну личинку», навіть якщо піддасте Ері можливій загрозі.

— Як я вже казав, цей наш намір не підвладний ні розуму, ні здоровому глузду. Звичайно, я постараюся захистити Ері як тільки зможу. Але не гарантую, що їй не загрожує жодна небезпека. Це було б неправдою.

— Зрозуміло, — сказав сенсей. І, ніби ставлячи крапку на своїй аргументації, кашлянув. — Попри все, ви, схоже, чесна людина.

— Принаймні намагаюся бути якомога відвертішим.

Якийсь час сенсей дивився на свої руки, що лежали на колінах, як на щось незнайоме. Поглянув на них зверху, а потім на долоні. А тоді, підвівши голову, сказав:

— Значить, редактор Комацу вважає, що цей план можна успішно здійснити?

— Як він каже, «кожна справа має дві сторони», — відповів Тенґо. — Добру й погану.

Сенсей засміявся.

— Досить цікавий погляд. Комацу — оптимістична чи самовпевнена людина?

— Ні перше, ні друге. Він просто цинік.

Сенсей легенько хитнув головою.

— Отже, будучи циніком, став оптимістом. Або самовпевненим. Ви це хочете сказати?

— Можливо, він має таку схильність.

— Що й казати, складна людина.

— Так, досить складна, — погодився Тенґо. — Але не дурна. Сенсей повільно видихнув. Потім звернувся до Фукаері:

— Ну, а що думаєш ти, Ері, про цей план?

Фукаері хвильку вп'ялася очима в якусь безіменну точку простору. А тоді відповіла:

— Згодна.

Її короткий вислів сенсей доповнив потрібними словами.

— Іншими словами, ти не проти того, щоб цей чоловік переробив «Повітряну личинку»?

— Ні, — сказала вона.

— Але через це в тебе можуть виникнути неприємності.

Дівчина нічого не відповіла, лише поправила комір светра на шиї, який досі її міцно стискав. Однак цей жест явно свідчив про непохитність її наміру.

— Можливо, вона має рацію, — примирливо сказав сенсей.

Тенґо стежив за маленькими руками Фукаері, стиснутими в кулаки.

— Але є ще одна проблема, — сказав сенсей, звертаючись до Тенґо. — Ви разом із Комацу, видаючи у світ «Повітряну личинку», збираєтеся зробити з Ері письменницю. Однак вона має проблеми з читанням. У неї дислексія. Ви про це знаєте?

— Дещо дізнався недавно з розмови в електричці.

— Може, це в неї вроджене. Через це у школі її довго вважали розумово відсталою, але насправді вона цілком нормальна дитина. З глибоким розумом. А тому її дислексія, м'яко кажучи, може недобре вплинути на ваш план.

— Загалом скільки людей знає про нього?

— Крім неї самої, ще троє, — сказав сенсей. — Я, дочка Адзамі й ви. Ніхто інший не знає.

— Учителям школи, яку відвідувала Epi-сан, нічого не відомо?

— Ні. Школа маленька, провінційна. Тож такого слова, як дислексія, ніхто не чув. Крім того, до школи вона ходила недовго.

— То, може, вдасться це якось приховати?

Якусь хвилину сенсей дивився на Тенґо так, ніби оцінював його.

— Схоже, що Ері вам довіряє, — сказав він потім. — Навіть не знаю чому. І я…

Тенґо мовчки чекав наступних слів.

— І я їй довіряю. А тому, якщо вона готова віддати свій твір у ваше розпорядження, то мені нічого іншого не залишається, як погодитися. Та якщо ви справді маєте намір здійснити цей план, то вам треба знати кілька фактів, що стосуються її. — Ніби помітивши дрібненькі пачоси на штанах, кілька разів обтрусив праве коліно. — Де і як вона провела дитинство, через які обставини я забрав її до себе на виховання. Як почну про це розповідати, то воно, гадаю, забере багато часу.

— Послухаю, — сказав Тенґо.

Фукаері, що сиділа поруч, змінила позу. Її руки все ще поправляли комір светра на шиї.

— Гаразд, почну, — сказав сенсей. — Ця розповідь повертає нас до 60-х років. Батько Ері та я довгий час тісно дружили. Я був старший від нього на десять років, але ми викладали на одному факультеті того самого університету. Вдачею і світоглядом різнилися, але чомусь відчували приязнь один до одного. Обидва пізно одружились і після того в нас народилися дочки. Оскільки ми мешкали у відомчому домі, то й дружили сім'ями. І робота в нас успішно просувалася. Тоді ми здобули собі славу «молодих перспективних вчених». Частенько дописували в газети й журнали. То був час, надзвичайно цікавий з багатьох поглядів.

Однак з наближенням до кінця 60-х років у суспільстві поступово запахло димом. У 70-ті роки піднявся студентський рух проти Американсько-японського договору про взаємну безпеку, студенти захоплювали університети, траплялися сутички з військовими підрозділами, криваве суперництво почалося й серед студентських організацій, навіть гинули люди. У такий складний час я вирішив звільнитися з роботи в університеті. У мене вже давно не лежала душа до академічної атмосфери, а в той час я гостро відчув до неї справжню огиду. Мені було все одно — виступати за чи проти системи. Врешті-решт ішлося тільки про зіткнення організацій. А я не довіряв будь-якій організації — маленькій чи великій. Судячи з вашого віку, ви тоді ще, напевне, не були студентом.

— Коли я вступив до університету, заворушення вже повністю уляглися.

— Так би мовити, спізнилися на свято.

— Саме так.

Сенсей підняв руки догори й потім опустив на коліна.

— Я покинув університет, а через два роки з ним розпрощався і батько Ері. Він у той час вірив у революційні ідеї Mao Цзедуна й підтримував Велику культурну революцію в Китаї. Бо тоді до наших вух не доходила інформація про те, скільки в ній огидного й нелюдського. Для певної частини інтелігенції навіть стали своєрідною інтелектуальною модою лозунги Mao Цзедуна. Батько Ері організував проголошувати їх частину студентів, створивши в університеті радикальний загін у стилі хунвейбінів, і брав участь у студентських страйках. Повіривши йому, до його організації приєдналися і студенти інших університетів. За певний час група під його керівництвом досягла значних масштабів. На вимогу адміністрації до університету ввірвався військовий загін, заарештував його разом із студентами, що там забарикадувалися, потім звинуваченими в кримінальному злочині. Таким чином його практично звільнили з роботи. Ері була ще маленька й, напевне, нічого не пам'ятає.

Фукаері мовчала.

— Її батька звали Тамоцу Фукада. Після звільнення з університету разом із десятьма студентами, що становили серцевину колишнього загону в стилі хунвейбінів, він організував комуну під назвою «Такасімська школа». Більшість студентів, звільнених з університету, потребували якогось притулку, яким і стала ця комуна. Тоді вона набула певного розголосу в ЗМІ. Ви про це знаєте?

Тенґо хитнув головою:

— Ні, не знаю.

— До роботи в ній залучилася вся родина Фукади, тобто його дружина та Ері. Вся сім'я ввійшла до її складу. А ви уявляєте собі, що це була за «школа»?

— Приблизно, — відповів Тенґо. — Організація на зразок комуни, у якій її члени жили спільно й заробляли на прожиток працею в сільському господарстві, зокрема на молочній фермі, яка поширила свою діяльність на всю країну. Приватна власність у ній не визнавалася, все майно було спільним.

— Саме так. У системі під назвою «Такасімська школа» Фукада шукав країну Утопію, — сказав, нахмурившись, сенсей. — Але ж відомо, що ніде на світі нема такої країни. Так само, як алхімії та вічного двигуна. На мою думку, така система відтворювала бездумних роботів. Від людської голови відмикалося електричне коло мислення. Це був світ, схожий на той, який описав Джордж Орвелл у своєму романі. Та, як ви, може, знаєте, людей, що радо шукають такої мозкової смерті, у світі немало. Бо вона, так би мовити, їх улаштовує. Можна не думати про складні речі, досить мовчки робити те, що накажуть зверху. І не залишитися голодним. Для людей, які прагнули такого середовища, «Такасімська школа», можливо, справді була країною Утопією.

Але Фукада не належав до таких людей. Він послідовно намагався про все думати власною головою. Жив за професійною звичкою. А тому не міг задовольнитися життям у такій комуні. Звісно, спочатку з таким станом речей погоджувався. Вигнаний з університету разом із зарозумілими студентами, не мав куди подітися, а тому вибрав «Такасімську школу» як тимчасовий притулок. Крім того, сама вона була його власним «ноу-хау». Її члени мусили вивчати технологію сільського господарства. Всі вони, сам Фукада й студенти, виросли у великому місті й про працю на землі нічогісінько не знали. Приблизно так, як я, скажімо, про конструювання ракет. А тому з перших кроків їм доводилося набувати багато практичних знань про структуру товарообороту, можливості та вади самозабезпечення, а також про конкретні правила співжиття. Упродовж двох років вони навчилися того, що змогли. Коли запалювалися бажанням, то швидко вчилися. Точно проаналізували сильні і слабі сторони своєї організації. Згодом Фукада, потягнувши за собою своїх прибічників, вийшов із «Такасімської школи» й створив незалежну комуну.

— У «Такасімській школі» було весело, — сказала Фукаері. Сенсей посміхнувся.

— Малим дітям там справді жилося весело. Та, підрісши й усвідомивши себе, більшість дітей ставилася до життя в ній як до живого пекла. Бо природне бажання думати власною головою зверху пригнічувалося. Це, так би мовити, скидалося на «перев'язування» мозку.

— Що за «перев'язування»? — спитала Фукаері.

— Так у Стародавньому Китаї малим дівчатам перев'язували тканиною ноги й силоміць запихали у тісне взуття, щоб ноги не росли, — пояснив Тенґо.

Нічого не кажучи, Фукаері уявила собі цю картину.

А сенсей вів далі:

— Звісно, ядром групи розкольників, якою керував Фукада, були колишні студенти — хунвейбіни, які разом з ним брали участь у студентських акціях. Крім того, до них захотіли приєднатися також інші люди, і група розкольників, зростаючи, як лавина, стала налічувати таку кількість членів, якої ніхто не сподівався. Серед них було немало таких, що вступили до «Такасімської школи», маючи на меті якийсь ідеал, але, невдоволені нею, розчарувалися. Траплялися й такі, що мріяли жити життям хіпі, й ліваки, які зазнали краху під час університетських заворушень, а також ті, яким обридло звичне реальне життя і які прагнули нового духовного світу. Траплялися нежонаті й одружені, як Фукада, разом із родинами. Різноманітні люди, що творили своєрідну збірну сім'ю. Фукада був їхнім лідером. Бо мав від народження схильність до цього. Як Мойсей, що вів ізраїльтян до обітованої землі. Розумний, красномовний і розсудливий. З елементами харизми. Великої статури — ну, як от ви. Природно, що люди ставили цього чоловіка в центр групи й слухалися його вказівок.

Сенсей, розвівши руки, показав його розміри. Фукаері спочатку глянула на ширину рук, а потім перевела погляд на постать Тенґо. Але нічого не сказала.

— За характером і зовнішністю ми з Фукадою зовсім різні. Він — уроджений керівник, я — вроджений самотній вовк. Він — людина політична, я — зовсім аполітичний. Він — вродливий, я — жалюгідний вчений з головою дивної форми. А проте ми були добрими друзями. Поважали один одного й довіряли. Без жодного перебільшення скажу, що він був одним-єдиним другом у моєму житті.

Група, якою керував Тамоцу Фукада, нагледіла собі в горах префектури Яманасі село з нечисленною кількістю жителів. Залишившись без спадкоємців, старі люди в ньому не могли працювати на полі, і село майже занепало. Землю і будинки там пощастило придбати за безцінь. Разом із теплицями з пластиковим покриттям. Місцева влада надала допомогу за умови, що вони візьмуть наявну землю на свою відповідальність і розвиватимуть сільське господарство. Принаймні кілька перших років вони отримали податкові пільги. Крім того, Фукада начебто мав особисте джерело грошових фондів. Звідки вони надходили і що це були за гроші — Ебісуно-сенсей не знав.

— Про грошові фонди Фукада ніколи ні словом не обмовився, нікому не відкривав таємниці. Але, в усякому разі, звідкись отримував немалі кошти, потрібні для запуску комуни. За ці гроші вони придбали сільськогосподарську техніку, будівельні матеріали і заклали резервний фонд. Полагодили існуючі будинки й створили умови для проживання тридцяти членів групи. Це було 1974 року. Нова комуна стала називатися «Сакіґакі».[27]

«Сакіґакі?» — подумав Тенґо. Він пам'ятав таку назву. Але де чув її, не міг пригадати. Не розворушив у пам'яті. І це його, як ніколи, дратувало. А сенсей провадив далі:

— Фукада готувався до того, що впродовж кількох років, поки вони освояться з новою землею, управління комуною буде важким, а проте справи в ній пішли успішніше, ніж він сподівався. Сприяла погода, й подало руку допомоги місцеве населення. Люди поставилися приязно до Фукади як щирої людини й захоплювалися молодими членами комуни, які, обливаючись потом, завзято трудилися на полі. Вони часто приходили до них і давали різні корисні поради. Таким чином новоприбульці набралися практичних знань про сільське господарство й навчилися жити разом із землею.

В основному комуна «Сакіґакі» успадкувала «ноу-хау», здобуте в «Такасімській школі», але придумала щось і своє, особливе. Наприклад, повністю перейшла на використання органічних добрив. Вирішила не використовувати інсектицидів для боротьби із шкідниками, а вирощувати овочі лише на органічних добривах. І почала продавати на замовлення заможним жителям міст свої сільськогосподарські продукти. Бо продаж уроздріб виявився вигіднішим. Це був так званий рух за екологічно чисте сільське господарство. Мету вибрали правильно. Більшість членів комуни виросли в місті й знали, чого хочуть міські жителі. За незабруднену, свіжу городину вони охоче платили високу ціну. Комуна уклала з постачальниками угоду, спростила товарообіг і створила свою систему швидкого забезпечення городян харчовими продуктами. А з другого боку, вони пустили в продаж також городину неоднакового розміру, не очищену від землі.

— Я кілька разів побував на його фермі й розмовляв з ним, — розповідав сенсей. — Він справляв враження дуже енергійної людини завдяки тому, що створив нове середовище й випробував нові можливості. Здається, той час був для нього наймирнішим і сповненим великих надій. Видно, і його родина призвичаїлася до нового життя.

Почувши про добру репутацію «Сакіґакі», стало приїжджати більше людей, охочих приєднатися до них. Через систему продажу на замовлення назва ферми поволі стала широко відомою, і в ЗМІ її наводили як приклад успішної комуни. У світі чимало людей хотіли працювати в поті чола серед природи, подалі від реального світу, загнаного в безвихідь грошима та інформацією, а тому «Сакіґакі» їх приваблювала. Охочі приїжджали на ферму, приглядалися, розмовляли і, якщо могли їй знадобитися, ставали її членами. Звісно, будь-кого не приймали. Ставилися високі вимоги до характеру й моральних якостей новачків. Перевага віддавалася здоровим людям, здатним до важкої фізичної праці, і знавцям сільськогосподарської технології. Вітався приїзд жінок, оскільки хотілося мати однаковий відсоток людей різної статі. Із збільшенням кількості людей розширювалася і ферма. Оскільки поряд ще залишалася необроблена земля і безлюдні будинки, то цього неважко було домогтися. Спочатку серцевиною комуни були молоді одинаки, але з появою сімей людей ставало щораз більше. У час такої перебудови до громади долучилися люди з вищою освітою — лікарі, інженери, вчителі, бухгалтери. Таких радо приймали. Бо від фахівців була користь.

— Ця комуна перейняла первісну систему колективної власності, яка була у «Такасімській школі»? — запитав Тенґо.

— Ні, Фукада усунув систему колективної власності. У політиці залишався радикалом, але водночас був холоднокровним реалістом. Орієнтувався на створення більш поміркованої громади. Не мав наміру створювати суспільство, подібне до мурашника. Усю комуну поділив на окремі бригади, у яких колективне життя мало проходити в поміркованій формі. Визнавалася приватна власність, винагорода за працю певною мірою розподілялася. Якщо людина почувалася незадоволеною в якійсь бригаді, то могла перейти в іншу. Дозволялося покидати комуну. Вільним був контакт із зовнішнім світом, ідеологічна обробка й «промивання мозку» майже не проводилися. Ще в «Такасімській школі» він зрозумів, що в добре провітрюваній, природній системі ефективність праці вища.

Під керівництвом Фукади ферма «Сакіґакі» вийшла на дорогу сталого розвитку. Але згодом у комуні явно намітилися дві фракції. Такий розкол став неминучим, як тільки було запроваджено систему «поміркованих» бригад, яку запропонував Фукада. Одна — войовнича, зорієнтована на революцію, що складалася з колишніх хунвейбінів Фукади. Її члени розглядали життя в сільськогосподарській комуні винятково як підготовчий етап революції. Їхня незмінна позиція полягала в тому, щоб удавати, ніби працюють на полі, та, коли трапиться нагода, виступити зі зброєю в руках.

Інша — поміркована — вважала ідеалом колективне життя на основі самозабезпечення серед природи й, хоча мала спільну рису з войовничою фракцією, була противником капіталізму, трималася осторонь політики. Поміркована фракція кількісно переважала. Вони були як вода й олія. На роботі мали одну мету й не сперечалися, а от коли йшлося про напрям діяльності комуни й доводилося ухвалювати якесь рішення, їхні погляди завжди розбігалися. Одна одній часто не поступалися. І тоді починалися бурхливі суперечки. За таких обставин розпад комуни був лише питанням часу.

Минали дні, й Фукаді ставало щораз важче займати проміжне становище. Тож коли обставини змусили його вибрати щось одне, він ясно усвідомив, що в Японії 70-х років нема підстав для революції. А ідея революції, яку він здавна вбив собі в голову, була лише можливістю, ба навіть більше — алегорією або гіпотезою. Вважав її неминучим виявом руйнівної волі проти системи здорового суспільства. Так би мовити, здоровою приправою. А от студенти, якими він керував, хотіли справжньої революції з потоком справжньої крові. Звісно, вина за це лежала й на Фукаді. Піддавшись тогочасним настроям, він виголошував тоді палкі промови і втовкмачував у студентські голови такий безнадійний міф. Ніколи не казав, що для революції потрібні певні умови. Хоча був щирою і розумною людиною. Успішним ученим. Та, на жаль, мав схильність п'яніти від свого надмірного красномовства. Помічалося також, що йому бракувало глибокого самоаналізу та знання реальних фактів.

Таким чином комуна «Сакіґакі» остаточно розкололася на дві частини. Поміркована, не змінивши назви, жила в тому ж селі, а войовнича перебралася в інше занедбане сільце за п'ять кілометрів від першого й заснувала там опорну базу революційного руху. Родина Фукади разом з усіма іншими сім'ями залишилася в «Сакіґакі». Розділення на дві фракції відбулося загалом по-дружньому. Кошти, потрібні для побудови нової комуни, здається, знову роздобув Фукада. І після того обидві ферми зовні підтримували співробітництво. Відбувався обмін потрібними матеріалами, з економічної причини використовувалися однакові шляхи продажу виробленої продукції. Аби вижити, двом невеликим громадам довелося допомагати одна одній.

Однак спілкування між людьми з двох фракцій незабаром практично припинилося. Бо їхня мета дуже відрізнялася, д проте Фукада не переривав своїх стосунків з радикальними студентами, якими колись керував. Гостро відчував за них відповідальність. Адже це він їх зорганізував і завів у гори префектури Яманасі. Просто покинути їх заради власної зручності не міг. А крім того, нова комуна потребувала коштів з таємного джерела, яке Фукада тримав у своїх руках.

— Можна сказати, що Фукада перебував у своєрідному роздвоєному стані, — сказав сенсей. — У можливість і романтику революції вже в душі не вірив. Але повністю заперечувати її не міг. Бо це означало б повністю перекреслити своє дотеперішнє життя і привселюдно визнати свою помилку. На це він виявився нездатним. Надмірна гордість стала йому на перешкоді, а крім того, він побоювався, що в такому разі між його колишніми студентами виникне розлад. Бо на тому етапі Фукада ще мав до певної міри силу їх контролювати.

З цієї причини він підтримував дружні стосунки між «Сакіґакі» та новою комуною. Фукада залишався лідером першої і водночас перебрав на себе роль радника войовничої комуни. Людина, яка в душі вже не вірила в революцію, й далі проповідувала революційну теорію. Члени войовничої комуни не тільки працювали на полі, але також усерйоз проводили військові тренування та ідеологічне навчання. І, всупереч поглядам Фукади, дедалі більше радикалізувалися. Їхня комуна стала повністю засекреченою, і ніхто сторонній туди не заходив. Служба безпеки поліції поставила її під свій контроль як організацію, що, проповідуючи збройну революцію, вимагає особливої уваги.

Сенсей ще раз глянув на коліна. Потім підвів голову.

— «Сакіґакі» розпалася на дві частини 1976 року. Ері втекла звідти й прибула до нас наступного року. З того часу нова комуна стала називатися «Акебоно».

Тенґо звів голову догори й примружив очі.

— Постривайте, — сказав він. — «Акебоно»… — Таку назву він десь чув. Але пам'ять його зраджувала. Він намацав у ній лише кілька туманних шматків, схожих на факти. — А ця «Акебоно» нещодавно не спричинила якогось інциденту?

— Правду кажете, — погодився Ебісуно-сенсей. — Вчинила збройну сутичку з поліцією в горах поблизу озера Мотосуко. Це відома історія про «Акебоно». Звичайно.

«Збройна сутичка», — подумав Тенґо. Про неї він чув. Це був великий інцидент. Однак подробиць про нього він чомусь не міг пригадати. Хід подій переплутався в часі. Коли Тенґо спробував з усіх сил пригадати, все його тіло наче щось сильно скрутило. Так, ніби верхня й нижня його частини оберталися в протилежні боки. Голову охопив тупий біль, а навколишнє повітря вмить порідшало. Звуки стали глухими, як то буває під водою. От зараз міг статися той «припадок».

— Що з вами? — стривожився сенсей. Його голос долинав страшенно здалека.

Тенґо хитнув головою. І насилу видушив:

— Та нічого, все гаразд. Зараз минеться.