_У2

_К90

^{_{(С) Видавництво «Веселка», 1983}}

Розділ XV РОЗПОВІДІ ВТІКАЧІВ

Наступного дня Швачка, Письменний, Недозорець і Журба дісталися до Запорізької Січі. Старий отаман, чоломкаючись зі Швачкою, весело вигукнув:

— З благополучним приїздом, сину!

— Ет… Яке там благополуччя, батьку, — кресонув очима Швачка.

— Що трапилося, пане-брате? — загомоніли козаки.

— їхали ми до Січі з самого Києва. Чимало міст і сіл проминули. І чого тільки не наслухалися, на що не надивилися! А те, що почули від людей смілянських та черкаських, навіть мертвих на ноги звело б. Утікачів із тих країв ми наздогнали вже за бекетами. Вони з чумаками сюди прибилися. Послухайте тільки їх.

Козаки стихли, навіть люльки перестали палити.

Першим заговорив селянин у старенькому солом'яному брилі й полотняному одінні:

— З Черкащини ми, братці. Ще недавно до нас з усіх усюд тікали скривджені й пограбовані, бо ж пани, аби знову залюднити землі, спустошені війнами, давали чималі пільги. Слободи тривали п'ятнадцять, двадцять, а то й тридцять років. А після них селяни платили по шість злотих від тягла, та ще по курці, та ще по десятку яєць — і все. А тепер, братці, панщина — три дні, всяким іншим роботам — кінця й краю немає: заорки, оборки, закоски, обкоски, зажинки, обжинки, ґвалти, шарварки — та все по два, а то й по три дні. А гриби появляться, ягода в лісі виросте, конвалія зацвіте — тижнями з лісу не вилазимо, все панові збираємо. А чинш! Щорік — то все більший, то все страшніший.

— А в нас, — додав другий селянин, — пропінація⁽⁵⁷⁾ в могилу всіх зведе. Орендар примушує стільки горілки тієї клятої купувати, щоб він нею захлинувся, що все збіжжя, яке вродить, мусиш збувати. А що ж самому їсти? Що худобі давати? Нема життя, братці, погибель на всіх прийшла. Якщо не виручите, всі погибнемо, як руді миші погибнемо.

— А у нас, братці, у Вишеньках, ще гірше, — покрилося червоними плямами лице третього селянина. — Пани так розперезалися, що скоро всі старцями станемо, всі з торбами попід тинами підемо. Ще позаторік робили ми на панщині тільки 12 днів, а торік довелося виходити вже три дні кожного тижня. Та й того видалося економу нашому мало. Цього року він гонить нас по п'ять днів, а минулого тижня наказав працювати вже по шість. Ми вийшли три дні, а на четвертий — усі на свої поля. Тоді економ кинувся в Корсунь до губернатора, привів надвірних козаків. Усіх чоловіків загнали в буцегарню⁽⁵⁸⁾, один я й зумів утекти. Оце до вас і прийшов помочі просити. Третій день сидять земляки мої в льоху. Якщо до суботи покаються, сказав економ, випустить, а ні — почнуть їх карати. Спочатку повісять кожного десятого, а через день зосталих на коли посадять. Рятуйте, братці.

Козаки схвильовано загомоніли, почали підхоплюватися з місць.

— Вислухайте й мене, діти мої, — перехрестився тонкий, наче скіпка, зодягнений у стареньке лахміття, чернець. — Не тільки роботи й чинші нас мучать, братці мої, а й гонителі віри нашої благочестивої життя не дають. Вороги православ'я так знахабніли, що народу терпець уже уривається. Уніатські офіціали⁽⁵⁹⁾ роз'їжджають по містах і селах, силоміць відбирають у благочестивих священиків православні книги, дають їм уніатські, навчають премудростей своєї віри й змушують присягати на унію. їм ревне допомагають військові. Грабежі й розбої тривають від рання до вечора. Катують і прихожан, і священиків — усіх, хто не цурається благочестя й не пристає на унію. У містечку Жаботині оце недавно схопили вони святих отців Василія та Іоанна й наказали служити в церкві по-їхньому, по римському вимислу. А коли Василій та Іоанн відмовилися, негідники вивезли їх у поле, змайстрували шибеницю й стали погрожувати смертю, а потім люто й немилосердно били нещасних киями, аж поки ті не попадали на землю непритомними. А в Млієві титаря Данила Кушніра обмовили, схопили, закували в залізо, а тоді руки клоччям обмотали, смолою облили й запалили… Коли люди почали просити, щоб не мучили старого, піп-уніат наказав відрубати йому голову, а тіло спалити. Терпіти вже ніхто більше не може. Згляньтеся, брати наші. Допоможіть погибелі уникнути. Порятуйте люд нещасний.

— Братці! — підхопився Андрій Журба. — До кошового йдімо. Буде вже байдики бити. Нехай усіх нас веде на Вкраїну!

— А що? — підвів на Микиту голубі очі Микола Недозорець. — Розумна рада. Кошовий — усьому голова.

— Кошовий? — перепитав, ніби прокинувся від задуми, Швачка. — Гм… Можна й до кошового… Тільки мені здається, що кошовий тут не порадник. Колись розповідав мені Семен Драний, скільки кіш одержує всяких бумаг. То від Воейкова, то від Румянцева, а то й від самої цариці. Одна за одною йдуть. І в кожній із них пишеться: «Розбійників-гайдамаків у задніпровських місцях нині вельми розмножилось» і всюди «звеліть означених гайдамаків усілякими зручними способами розшукувати й належним чином карати». І кошовий посилає команди. Правда, рідко вони кого-небудь знаходять, а ще рідше карають, бо ж у ті команди потрапляють такі ж козаки, як і ми оце…

— А я скажу, — скоса глипнув Іван Письменний на курінного, — у декого з наших старшин, мабуть, правду шукати — все'дно, що сліпих про дорогу питати. Я вже пробував у Києві.

— Думаю, — продовжував Швачка, — тут і справді поки що без старшин треба обходитись. Аби не заважали. Ліпше буде в голоти, а не в дуків поради шукати, їх на поміч кликати.

— Бідний бідного завжди зрозуміє, — заблищали карі очі в сивовусого селянина.

— Зробимо, братці, так. За сьогоднішній вечір та завтрашній день я спробую стрітися з деякими друзями, погомоніти з ними, порадитись. А завтра ввечері знову зберемося всі разом — і домовимось, що будемо далі чинити. Згода?

Всі присутні мовчки закивали головами.

— От і гаразд. Тоді — до зустрічі, — сказав Микита.

Через кілька хвилин він розповідав Семену Драному

про все, що довелося почути від утікачів. Той уважно вислухав і запитав:

— Тільки в чотирьох селах такі збиткування?

— Та що ти? — підскочив Микита. — По всій Україні!

— Ото ж то, брате, — насупив кошлаті брови Драний, — По всій Україні терпець уривається. Весь люд треба підіймати. А це — річ не проста. І козаків не один десяток треба, і ватажків для них. І час… А основне — голову треба! Ватажків… ще можна найти. Хоч не так уже скоро, як думається. В мене є на прикметі дехто. А от такого, який би клич на всю Україну кинув, як Хмельницький колись, їй-богу, ти не ображайся, Микито, ніяк не бачу… Хіба що… Максим Залізняк… Славний козак… Так нема ж його на Січі: в Очакові десь аргатує⁽⁶⁰⁾. Та й козаків у коші зараз жменя, а решта — ті в зимівниках, ті — в слободах… Усі розбрелись…

— А люди ждуть, — перебив Микита.

— А опріч того, — говорив далі Драний, — сам же кажеш: військо чимале на Черкащині стоїть. А в кожній фортеці козаків надвірних — по кілька сотень.

— Вовка боятись — у ліс не ходити, Семене, — кинув Швачка.

— Правду говориш. Проте й на рожен лізти нічого.

— Бачу, Семене, тобі людське горе перестало боліти. Очерствів ти, в писарях ходячи та старшину слухаючи.

Драний поклав йому руку на плече.

— Ні, Микито, як боліло, так і болить. А вислухав тебе, ще більше заболіло. У мене сестра є. У Вишеньках живе. Дітей троє. Як мишенята. І голі, й голодні. А вона… то на панщині, то на шарварку, то ще на якійсь роботі. Змарніла, почорніла, на бабу схожою стала. А їй всього-на-всього три десятки років. Отак, друже. Я з Вишеньок тиждень тому…

— То й ти бачив, як…

— Бачив, друже, бачив…

— Так чого ж ти, Семене, починаєш… Навіщо ж так? Тебе вся Січ Запорізька знає. І ти всіх знаєш… Захочеш — завтра вже ціле військо матимеш.

— Ні, Микито, я не ватаг. Кебети до цього не маю. Тут не тільки голову ясну треба мати, а й хист, і наполегливість, і кмітливість — одним словом, багато чого… Тобі б узятися… Так запальний дуже… Неврівноважений.

— Куди мені, — знітився Микита. — Ватагом ще можу бути, а військом рейментувати — ні, не осилю… Рано мені ще…

— І не тільки тобі, Микито, рано, а й усім. Принаймні цього року рано. Перше ніж стати на вальку⁽⁶¹⁾ всьому поспільству, треба все добре зважити, продумати, підготуватися. І козаків надійних підібрати, і отаманів підшукати, і весь люд через посланців підняти. На це щонайменше рік піде. Домовимось так, Микито. Я при нагоді посилаю звістку Максиму Залізняку в Очаків, щоб вертав назад. Як тільки повернеться, почнемо готуватися. А поки що…

— Будемо чекати, поки пани так у шори візьмуть, що й писнути не посміємо?

— А поки що… будемо нагадувати їм, чиї ми сини й онуки. Не даватимем їм спокою ні вдень ні вночі. Хай цього літа вилітає з Гарду⁽⁶²⁾ й Мигійського острова ще більше чат, ніж якогось іншого, нехай удари їхні будуть ще дошкульніші, ніж завжди. І не одних панів, а й лихварів, орендарів, попів-уніатів не забувайте. Віддячте їм і за титаря Данила Кушніра, і за всіх, хто зазнав од них збиткувань. І колошкайте гидь оту не тільки на Київщині, а й на Поділлі, і на Волині. Коли й там запалають панські двори, Українська партія⁽⁶³⁾ перестане товктися на Черкащині, а вирушить туди, де панам гарячіше буде. А ми тим часом і почнемо збиратися…

— А як же ми знатимемо, коли почнете?

— На зиму повернетесь на Мигійський чи до Гарду — от і домовимось. Думаю, що найліпше буде збиратися в Онуфріївському й Мотронинському монастирях.

— У монастирях?

— Атож. Там богомольців кожної весни — тисячі. Якщо поміж ними з'явиться якась там сотня гайдамаків з пістолями й коліями під свитками, хто помітить?