"Москаль-чарiвник" - читать интересную книгу автора (Котляревский Иван Петрович)

ЯВА VII

Тi ж i Тетяна, входить з бiлою паляницею та ножем i кладе все на стiл.

Солдат. Славный хлеб!.. Кабы да по чарке водки!..

Михайло. Жiнко! Чи нема хоть по маленькiй?

Тетяна (з досадою). Чудний i ти! Де б то в мене горiлка взялася?!

Солдат (весело). -Хозяин, ты полюбился мне. Хочешь ли, я тебя и себя водкой поподчиваю?

Михайло. Як би то це так?

Солдат (бере обох за руки). Я признаюсь вам (з таємничим виразом), я — колдун.

Тетяна. Що це таке — колдун?

Солдат. Ворожея, чародей, то есть такой человек — что захочу, то сделаю, и чего захочу, тут и вырастет.

Михайло i Тетяна виривають у нього руки й одступають я острахом.

Солдат (смiється). Чево ж вы испугались? Я вам зла не сделаю: оно мне запрещено, а только могу добро сделать.

Тетяна. Та як же? Не своїм духом?

Михайло. Може, накладаєш з тим, що живе в болотi?

Солдат (смiється). Что вам до тово? Вы ничево не увидите и не услышите, что б могло вас перепугать или повредить.

Михайло. А що, жiнко? Я не боюсь нiчого. (Пiдморгує, що не вiрить солдатовi).

Тетяна. Та й про мене. Вже коли його (показує на солдата) не боюсь, то друге менi байдуже.

Солдат. Харашо. (Прибирає поважного вигляду). Сказывай, хозяин, как тебя зовут?

Михайло (неспокiйно). Мене?.. Мене зовуть Михайло Чупрун.

Солдат (до жiнки). А тебя? Тетяна. Адже ти чув? Тетяна Чупрунка.

Солдат (виймає шомпол, махає над головою й робить усякi знаки в повiтрi). Тепер слушайте! (Спiває).

Михайло i Тетяна (разом). Шнапс!

Солдат. Только и нада. Поди ж ты, хозяйка, в тот угол, там найдешь бутылку с славной запеканкой. Бери ее смело, принеси и поставь на стол, а после подай чарочку. Тут-то мы себя и покажем.

Тетяна. Я боюсь i з мiсця поступиться!

Михайло. Чого ж бояться, божевiльна? Адже ми тут в хатi.

Солдат. Поди, хозяюшка, не бось, поди!

Тетяна (йде боязко до показаного мiсця, знаходить свою горiлку i скрикує, буцiм злякавшись). Ох!

Михайло. Чого ти? Пiп там таке?

Тетяна. Ох чоловiче!.Далебi, пляшечка з горiлкою!.. Це справдi, чи не той, що — не при хатi згадуючи?..

Солдат. Полно блажить, хозяйка! Подавай-ка скорей сюда! Вот мы ее без страха отведаем.

Тетяна приносить горiлку, ставить на стiл i подає чарку.

Солдат (наливає горiлку). Здравствуй, хозяин с хозяйкой! (Випивши, наливає й подає хазяїновi).

Михайло. Жiнко! Менi щось моторошно. Чи пити, чи не пити?

Тетяна. Про мене, як хочеш. Адже служивий випив i не здригнувся.

Михайло (бере чарку). А смачна дуже?

Солдат. Знатная запеканочка! Дай бог здоровья тому, кто ее смастерил.

Михайло хоче пити. Жiнка здержує його.

Тетяна. Перехрести перше.

Михайло (до солдата). А можна'перехрестити?

Солдат. Не только можно, да и должно.

Михайло (хрестить i випиває разом, потiм виявляє здивування та. задоволення). А!..

Солдат. Какова?

Михайло. Та я зроду не пив такої мiцної. А налий iще!

Солдат. Погоди, хозяйку прежде попотчую. (Наливає).

Те тя на. Я горiлки не п'ю, а чарiвної й подавно.

Михайло. Та хоть покуштуй, щоб знала, який смак!

Тетяна. Далебi, боюсь. Може, це така, — як вип'єш, то…

Солдат. Пей, не бось! Право, добрая водка!

Тетяна пригубила, — морщиться, здригається й ставить на стiл.

Солдат. Ин поднеси нам, хозяюшка.

Тетяна (з досадою). От, не видали! Буду їх частувати!.. Вип'єте, коли схочете, й самi.

Солдат. Экая спесивная! (Набiк). Будешь посговорчивее. (Випиває й потiм пiдносить хазяїновi).

Михайло (вже напiдпитку). Служивий! Чи твоя рушниця стрiля?

Солдат. Простачина! Зачем же солдату и ружье, ежели оно будет неисправно? Да тебе на что это?

Михайло. Бо i я умiю мiтко стрiляти!

Солдат. Где тебе стрелять! (Наливає й дає хазяїновi). Ну-ка, выстрели из этова ружья.

Михайло. Та то таки iз сього, а то iз твого хочеться стрельнути. (Випиває).

Солдат. Изволь. (Наливає й п'є). Давай я заряжу. (Виймає патрон iз сумки й заряджає рушницю).

Михайло. Жiнко, знайди угля або крейди.

Тетяна. От чорт надав забаву! Вiкна повибиваєте i стiни подiрявите або дверi.

Солдат. Не бось, все цело будет. Подай-ка уголь.

Тетяна виймає вуглину i подає чоловiковi.

Михайло. Де ж би намалювати цiль?

Солдат. Я знаю. (Кладе рушницю на столi, бере у Михайла вуглину, iде до печi й на заслонi позначає крапку i круг).

Тетяна (пiдходить до столу). Ох, менi горе! Пропаде Финтик даром, i я без умислу буду виною його смертi.. Що тут робити? (Трохи замислилась. У той час Михайло бiля солдата дивиться на цiль. Тетяна намазує мерщiй огниво лоєм iз свiчки й кладе рушницю на те саме мiсце).

Михайло. Добре так буде. (Пiдступає до столу й бере рушницю).

Солдат. Ладно! Становись здесь. Смотри же, целься харашо.

Михайло. Та ну вже, не вчи, будь ласкав (нацiляється, потiм опускає руку). Покiйний панотець маленьким iще вчив мене стрiляти, i я, бувало, на льоту курей стрiляю.

Солдат. Искусный же ты стрелок! Посмотрим теперь твою удаль.

Тетяна (до солдата). Ви богзна-що надумали: вночi в хатi стрiляти! Коли за трьома разами не вистрелить, то бiльш i не треба.

Михайло. За трьома разами? Та я за одним разом так торохну, що й горшки з полицi полетять.

Солдат. Слушай, хозяин — я скажу: раз, два, три!.. По слову "три" тотчас пали!

Михайло. Чую. (Прицiлюється).

Солдат. Раз… два… три!..

Михайло (спускає курок — огню нема). Що це за причина?

Тетяна смiється. Солдат регочеться.

Солдат. Прикладывайся. Пусть жена твоя говорит: раз, два, три!

Михайло. Добре, — кажи, жiнко: раз, два, три! (Нацiлюється).

Тетяна. Раз… два… три!

Михайло спускає курок, — знов нема огню. Регiт.

Михайло (гнiвно). Та ну-бо, москалю, к чорту! Це твоя штука. Нащо ти замовив ружжо?

Солдат. Вот те на! Да мне какая нужда заговаривать ружье? Подай-ка, подсыплю пороху на полку: авось выстрелит!

Тетяна (до чоловiка). Та не стрiляй! Нехай воно тямиться! Бач, москаль непевний. Розiрве рушницю, то поранить iз нас кого або i вб'є.

Михайло. Не хочу, не хочу! Не буду стрiляти. Мосьпан глузує з нас (сiдає)… А їсти притьмом хочеться.

Солдат. Ех, кабы теперь подала хозяйка лавреничков, этих, знаешь, треугольничков…

Михайло (смiється). Лавреничкiв! Який то у вас, москалiв, язик лубяний! Скiльки мiж нами вештаєтесь, а й досi не вимовиш: ва-ре-ни-кiв.

Солдат. Ну, вареников… Да что ты. Чупрун, об москалях так плохо думаешь? Да я, как захочу, то по-хохлацки говорить буду не, хуже тебя.

Михайло (спокiйно) Диво. Може i заспiваєш по-нашому?

Солдат. А почему ж и нет? Слушай в оба.

Михайло. Слухаю, слухаю. Прислухайся i ти, Тетяно!

Солдат (спiває).

Михайло з Тетяною довго регочуться. Солдат, на них дивлячись, теж смiється.

Солдат. Что ж вы смеетесь? Разве худо спел?

Михайло i Тетяна (разом). Гарно, гарно, нiчого сказати.

Михайло. Утяв до гапликiв! (Смiється).

Тетяна. Аж пальцi знати! (Смiється).

Михайло. Де ти так вивчився? Це диковина! Не можна й розпiзнати, — таки немистенно по-нашому! (Смiється).

Солдат. Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!

Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку?.. Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або пiдпоясочку? Убирайся з своїми пiснями!.. Правду сказати, єсть що й переймати!.. Жiнко, заспiвай же ти по-своєму ту пiсню, що москаль спiвав. (До солдата). Сядьта послухай, як вона спiває.

Тетяна. Добре, чоловiче, заспiваю. (Спiває).

Михайло. А що, яково?

Солдат. Ну, што и говорить! Вить вы — природные певцы. У нас пословица есть: хахлы никуда не годятся, да голос у них хорош.

Михайло. Нiкуди не годяться? Нi, служивий, така ваша пословиця нiкуди тепер не годиться. Я тобi коротенько скажу. Тепер уже не те, як давно було, iскра дотепу розжеврiлась. Ось заглянь у столицю, в одну i в другу, та заглянь в сенат, та кинься по мiнiстрах, та тодi й говори — чи годяться нашi куди, чи нi!..

Солдат. Спору нет, что нынче и ваших много есть заслуженных, способных и отличных людей даже в армии, да пословица-то идет, вишь ты.

Михайло. Пословиця? Коли на те пiшло, так i у нас єсть їх не трохи.

Тетяна. Годi вам споритися. Тепер чи москаль, чи наш — все одно: всi одного батька, царя бiлого, дiти. Тiльки в тiм i разниця, що однi дуже шпаркi, а другi смирнi… Чоловiче, вже не рано, — може, час спати лягати?

Михайло. Та щось i сон не бере, коли їсти хочеться.

Солдат. Да, с тощим брюхом плохой сон будет…

Михайло. Хоть би ти, Тетяно, заспiвала. Може б, на животi полегшало.

Солдат. В самом деле, спой, Танюша, что ни есть.

Тетяна. Хiба московську, що мене одна дончиха вивчила.

Солдат. Нутка, ну, спой русскую; верно, так же споешь, как я вашу.

Михайло. Почуєш та й скажеш тодi, чи прийде тобi по нутру.

Солдат. А как эта песня начинается?

Тетяна. Больно сердцу…

Солдат. О! Эту и я знаю — начинай, хозяйка, и я стану подпевать.

Михайло. А що? Гарна пiсня?

Солдат. Правда твоя; да и жена твоя славно поет.

Тетяна. Не дуже i славно, а так, як ти спiвав мильницю.

Михайло. А їсти все-таки хочеться.

Солдат. Хочеш, хозяйка, я тебя выручу и накормлю твоего мужа, тебя и себя?

Михайло. Ану, ну! Яким би то способом?

Солдат. Каким способом? Вить я чародей! Захочу — прикажу, вот и кушанье будет на столе.

Тетяна. Цур йому! Може, страшно буде або i страва богзна вiдкiль вiзьметься. (До чоловiка). От уже i ти — намiгся їсти, мов мала дитина! (Обом). Лягали 6 спати, а я раненько встану та снiдати наварю вам.

Михайло. Де те у бога снiдання!.. А тут їсти хочеться, аж живiт корчить.

Солдат. Дай волю, хозяйка — вмиг будет кушанье! (Виймає шомпол, махає на всi боки, потiм становить Михайла й Тетяну поряд). Стойте смирно, не шевелитесь, зажмурьте оба глаза и выговорите громко слова, какие скажу: "Бердень, Бердень, Ладога моя!"

Господарi проказують за ним i розплющують очi.

Солдат. Теперь объявляю вам, что жареная курица и колбаса в каморке у вас спрятаны. Поди, хозяин, сыщи и принеси сюда.

Михайло. В якiм же мiсцi спрятана? Тепер поночi — як її найдеш?

Солдат. Все вместе лежит под… Как бишь оно?.. Сказывай, хозяйка, что у вас там есть?

Тетяна. Мало чого там есть у нас!.. Ну — куфа?

Солдат. Нет.

Тетяна. Дiжка, корито, ночви, горшки, макiтра, поставець, гладушки, козубенька, кошик, дiжа, пiдситок, решето?

Солдат. Нет, нет!

Тетяна. Бiльше ж нема нiчого.

Михайло. А бодня?

Солдат. Да, да! В бодне или под бодней. Ступай скорей, хозяин, забирай кушанье и приноси сюда.

Михайло (чухає голову й виявляє неохоту). А чи не буде ж воно страшно?

Солдат. Отчево страшно? Ступай смело, не бось?

Михайло. Жiнко, засвiти недогарок. (Тетяна свiтить недогарок i дає чоловiковi, той одходить). Гляди ж, господа служивий! Як перелякаюсь, то не прогнiвайся!

Солдат. Ступай, ступай! Да не съешь один колбасу!

Михайло з смiшними гримасами виходить.