ТО ЗЕМЛЯ

Марціна розбудив телефон.

— Хто? — спитав сонно, беручи трубку.

— Марціне, — зашелестів Антків голос. — Ти й досі спиш? Добре ж вам ведеться. А в нас давно вже лінійка! Що чувати про вашого типа? Дізналися, звідки він узявся?

— Знаю. З космосу.

— Працює в ресторані «Космос» на Жолібожі?

— Ні, із справжнього космосу.

— Не клей із себе дурня, Марціне!

— Та ні, справді, — запевняв хлопець, протираючи заспані очі. Його сліпило сонячне проміння, що падало у відкритий отвір намету.

— Тс-с-с. У тебе гарячка. Мабуть, маєш сорок градусів у тіні. Кажи-но по-людськи, бо я мушу все передати вожатому.

— Та сказав же тобі…

— Вчора лементував, ніби якийсь лобур кружляє біля станції, а сьогодні верзеш про космос. В таборі подумають, що я знов дурю їх, як з отією змією, і мене знов не пустять до вас.

Тільки тепер Марцін пригадав учорашнього хулігана.

— Зачекай трохи, — сказав, підкладаючи трубку, — може, Агнешка захоче побалакати з вожатим.

По росяній траві хлопець побіг до жовтого Агнещиного намету. В наметі пахло зіллям — цілі в'язки його висіли над тапчаном з розкиданими кольоровими подушками. Під невисоким деревом біля столика й улюбленої Агнещиної лавки теж нікого не було. Марцін покликав, але ніхто не відгукнувсь. Він повернувся до телефону.

— Антку, Агнешки немає, десь вийшла. Але то байдуже. Хочу тобі щось розповісти, справді дуже цікаве.

— Ну?

— У нас гість.

— Теж мені новина. На те й туристична станція.

— З тобою не можна розмовляти. Слова не даєш сказати. Попроси до телефону вожатого, я йому все поясню.

— Гаразд. Але не тороч йому казна-що. Сьогодні хвіст у нашого оленя задертий вгору! Я не хочу, щоб ти зіпсував нам день своїми вигадками. Чао!

Антек розгнівався не знати чому, але в таборі певно знайдеться хтось розсудливіший і вислухає його до кінця.

Знову задеренчав телефон.

— Алло!

— Це постовий Яблонський. Чи отой лобуряка до вас більше не приходив? Ні? Було спокійно? Все-таки шкода, що він утік. В окрузі крадіжки. Скільки у вас гостей? Багато?

— Один.

— Звідки він?

От тобі маєш! Що його одказати?

— З космосу, — буркнув непевно.

Хвиля тиші, далі — радісне й водночас недовірливе запитання:

— Гагарін прилетів?

— Ні, не Гагарін.

— Американець? На ракеті чи на повітряній кулі?

— Я не бачив зблизька корабля, але гадаю, це щось на кшталт літаючих тарілок. І не американець.

— Я з тобою серйозно розмовляю, — перебив Яблонський. — А ти з офіційної особи робиш дурника. Літаючих тарілок немає!

— Таж учора… — пробелькотів хлопець, — хіба вчора ви не бачили, як щось спалахнуло на небі…

— Кажеш, спалахнуло? Ну й що з того? Коли б то був ворожий літак, його б виявили радари. Отож не розводь паніки.

Коли Марцін з рушником через плече вертався з потічка, він побачив перед наметом Яблонського. Дільничний стояв обіч велосипеда, спершись ногою на педаль.

— Так де той марсіянин? — спитав він іронічно.

— Нема його, вийшов.

— Вибув, значить, — сірі очі дивились допитливо, з осудом. — І на що тільки ви сподіваєтесь, розказуючи такі небилиці?

— Але… Це правда!

— Ага, — докірливо покачав головою Яблонський. — Правда. Така ж, як з отією зміюкою. Думаєте, я не знаю, який цирк утнули ви отут учора? А тепер уже мнете гостей з Венери?

— Але ж він тут, — розгублено мовив Марцін. — Відразу як блиснуло, він з'явився, зробилось червоно і…

— Червоно? Згоден. Виясняв. Справді, впав метеорит, а ти плітки розпускаєш. Ганьба! Щоб я більше цього не чув!

Яблонський дивився суворо, сподіваючись — Марцін вибачиться, мовляв, він пожартував. Хлопець зазирнув до намету. Карта світу висіла там, як і завжди, і не вірилось, що рука незнайомого торкалась блакиті океану. Чи не приснився йому той гість з космосу? А може, то якесь марево? Таке трапляється в Африці, то могло з якихось причин трапитись і в Польщі, саме на станції «Під планетою»? Тільки дивне те марево, де подають сигнали і приходять з візитом.

— Кажеш, його нема? — почув він і одвернувся.

Не вірячи власним очам, вдивлявся в останній з наметів для гостей. Звідти вистромилась розпатлана голова Короля Вужів. Дільничний повагом рушив до нього, тримаючи велосипеда.

— Ви, громадянине, звідки тут узялися? Постать Яблонського закрила на хвилину цього нахабу.

Відповідь звучала цілком природно і зрозуміло.

— З Груйца. Трохи заблукав уночі й забрів сюди. Сьогодні ж пропишусь.

— Кожний громадянин має право перебувати двадцять чотири години без прописки, — навчав його Яблонський. Недобре, — звернувся він знову до отетерілого хлопця. — Недобре. Молодий ще. Зелений. І все ж недобре. Може, про хулігана теж вигадали?

Він одштовхнувся ногою і легко скочив на велосипеда. Марцін дивився на нього з таким відчуттям, ніби з'їв жабу. Завжди прихильний до них Яблонський тепер звинувачував його в дурних брехливих жартах. А він казав щиру правду.

— Даруйте за клопіт, — бурмотів Король Вужів. — Але один вуж утік од мене, і я гадав, він десь тут. Тепер я вже й справді піду.

Зачесав розкуйовдженого чуба, насунув шапку, взяв валізку і за хвилину зник між деревами.

Десь опівдні Марцін почув Гапине гавкання. Може, Агнешка повернеться сама, і виявиться, що гість з космосу йому таки наснився? Та ні ж бо. Поруч дівчини Марцін побачив високу постать нічного гостя.

До нього наближався прибулець з іншої планети, а довкола нічого не мінялось. Станція точнісінько така, як і щодня. Камінь на шворці злегка гойдався, тріпотів на вітрі прапор. Та й сам Юн анітрохи не схожий на жодну з тих химерних істот, мешканців інших планет, котрих Марцін бачив у фантастичних фільмах. Очі йому не стирчали на ніжках, і над головою не стриміли антена.

Тільки його одяг був не звичайний. Сорочка без швів. Навіть біля комірця й по боках. Невже її видимали, мов скляну плашку? І матерія чудна — матова, схожа на світле небо, такої хлопець ніколи не бачив.

— Куди ви ходили? — спитав він у Агнешки.

— Заховали зореліт. Народ тут різний ходить, можуть пошкодити. А той пічний птах не з'являвся?

— Ні.

— Не забувай про нього. А за Юна ні слова, — додала, знижуючи голос.

— Дзвонив Антек, і приходив дільничний Яблонський, питали, хто є на станції. Так я їм і розповів.

— Ну то й що?

— Образились, подумали — я з них кепкую.

— Так тобі й треба, аби не говорив багато. Настане час, сама розкажу кому слід.

На сніданок Марцін подав каву зі згущеним молоком і хліб з сиром. Гість їв поволі, смакуючи кожен шматок. Довгі топкі пальці торкались предметів легко і впевнено.

Агнешка швиденько проковтнула кілька кусників і заходилась шукати клаптик паперу.

— Що ви хочете написати?

— Шукаю способу порозумітися.

— Але ж ви його розумієте?

— А, — знизала вона плечима. — Того замало.

— Навіщо ви малюєте геометричні фігури?

— Зараз побачиш. Юне, ти вже поснідав?

— Ти наївся? Отже, дивись, — і піднесла йому папірець до очей. — Бачиш, Юне: це трикутник, квадрат. Коло. Еліпс.

— Трикутник, — поволі повторив він, — квадрат, коло, еліпс.

— А тепер дивись гарненько.

Вона оточила коло вісьмома еліпсами, на кожному поставила крапки різної величини

— Це Сонце, — почала вона, посуваючи кінець олівця від кола до крапки. — А далі Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн Уран, Нептун, Плутон. Земля, — повторила дотикаючись знову третьої крапки, — Земля, — обвела рукою зелену галявину, і карту, і всіх. — Ти прилетів на Землю.

— Земля. — Юн устав і підійшов до карти. Вдивлявся в неї з виразом смутку і туги. Обвів поглядом материки і, затримавши очі на Атлантичному океані, поклав руку на його блакить.

— Хочеш знати, що це за континент? — здогадалась Агнешка. — Чекай, зараз я тобі розповім. Це Європа. Бачиш, ми знаходимося в цьому місці. Нижче — Африка, а на сході Азія. А ось на західній півкулі — Америка. Тепер подивися вниз. Той великий острів теж континент. Називається він Австралія. Це вже всі. Пробач, ще є біла крига Антарктиди.

Юн злегка здригнувся.

— Забула про неї, бо там немає людей. Там є тільки наукові станції.

Він глянув униз, але його очі знову затримались на Атлантичному океані.

— Це Атлантичний океан. Атлантика. На ньому є тільки острови.

— Атлантика? — повторив. — Атлантика?

Світ зовні лишався таким, як і завжди, але для Марціна він став раптом непевний і бентежний; хлопцеві все валилося з рук.

Марцін вештався між наметами, коли на станції з'явилась велика група туристів.

— Що нового в світі? — допитувались вони. — Який прогноз погоди?

— Зіпсувалося радіо, — сказав він, коли вже не міг мовчати.

Агнешка вимкнула радіо, не сказавши, навіщо вона це робить.

Опівдні з'явився Вєшек — приніс обід для обслуги станції.

— Вожатий питав, може, ти хочеш піти з експедицією?

— З якою це експедицією?

— Десь недалеко впав метеорит. Вожатий вирішив його знайти, і вранці почнемо прочісувати всю територію. Підеш?

— Ні, не можу.

І, накладаючи обід, прикидав, чи вистачить на трьох.

Вєшек обвів поглядом розвішані на стовбурах рюкзаки, білизну на шворках і мовив: У вас багато гостей, еге ж? Коли схочеш піти, Марціне, я лишуся за тебе.

— Ні, дякую. А втім, коли хочеш нам допомогти… то скажи там, хай дають більше харчів. Бо я щось цілий день голодний.

— Як Дондек? — засміявся Вєшек, складаючи судки. — Ми звемо його Містер Ненажера Перший, — він з'їдає найбільше окрайців хліба з маслом. Скажу Дондкові, що в нього з'явився конкурент.

По обіді гості подалися до крамнички робити закупки. Агнешка пішла гуляти з Юном, і Марцін лишився сам. Оновила його нудьга й байдужість. Агнешка нічого не розказує йому за Юна. І поводиться якось дивно: вимкнула радіо, заборонила говорити будь-кому про космічного гостя. Щоправда, то нелегка справа, але ж нікуди не дінешся. Вони ще й відповідатимуть за незареєстровану людину. Та ще таку людину!

Проте хай Агнешка робить, як знає. Він не пхатиме носа куди не слід. Шкода тільки, що не пішов з експедицією. Можна було б досхочу набалакатися з Антком.

— Марціне, — запона легко затріпотіла, — чом сидиш поночі?

Агнещина постать з'явилася на темнім тлі. Почувся тріск замикання контактів, і він побачив її обличчя в ореолі ясного волосся.

— Марціне, ти сердишся на мене, правда?

Він не міг брехати, коли вона дивилась на нього своїми чистими щирими очима.

— Марціне, — Агнешка сіла біля короткохвильовика, сперши лице на долоні. — Скажи, що ти зробив би на моєму місці?

— Розказав би все вожатому.

Вона нетерпляче відкинула назад волосся.

— Маєш! В тебе, бачу, язик свербить! Так і кортить таємницю вибовкати. Чим мені зарадить вожатий? Ти мені можеш помогти, тільки ти.

— Я???

— Авжеж. Ти повинен стежити за тим, що читає Юн, що слухає, на що дивиться, що любить.

— А навіщо такий нагляд?

— Це не нагляд. Треба, щоб він передовсім не дізнався про найгірше. Подумай, він вмикає радіо і чує… Процеси… Братовбивчі війни… Випробування атомних бомб. Що він подумає про Землю?

— Як же зробити, щоб він побачив тільки краще?

— Обміркуй план кожної прогулянки, перевір усе навкруги.

— А раптом він побачить руїни? Можна тоді сказати про війну?

— Тільки цього й бракувало! — вона почервоніла. — Благаю тебе, за війну — ані слова! Може, в них не буває воєн? Знайшов, чим похвалятися. Війна — то варварство. Можна змагатись, не вбиваючи одне одного.

— Може й так, — мовив хлопець непевно, — та коли ще до того дійде?

— Сподіваюсь, вже недовго чекати. — А коли б і ні… Розкажу це Юнові згодом, коли він побачить все краще в нашому житті й відчує до нас приязнь. Адже не все ж у нас зле? Чи не так?

— А коли він зрозуміє, що його обдурюють?

— Не обдурюємо, — скрикнула, — ні! Я не хочу його ошукувати, йдеться тільки про послідовність, зрозумій! Поможи мені, Марціне. І спробуй навіть не думати про війну, бо Юн читає чужі думки.

Коли вона вийшла готувати вечерю, хлопець обдивився навколо, як господар, котрий чекає на гостя. Взяв ганчірку і старанно повитирав полиці. Виглянув з намету. Галява дзвеніла голосами цвіркунів. Ніколи досі не думав про Землю, сприймав її й все на ній як таке, що існує незалежно під нього. Тепер відчув себе відповідальним за все. То була Земля. Його Земля.