Від'їзд

Готування до подорожі були поспішні й радісні. Поспішні, бо все вдалося залагодити і від'їзд призначено на наступний День. А радісні, бо звістка розлетілася містечком, і кращі люди вітали друзів та зичили їм успіху.

Дон Лотаріо вирішив не брати авто, оскільки, як він казав, «по Мадріду не дуже роз'їздишся». Пліній придбав валізу і надяг свій єдиний цивільний старомодний костюм кольору морської хвилі. Дружині пообіцяв, що відразу по приїзді в Мадрід і замовить інший, новочасніший. Донька купила йому дві піжами — одяганка, до якої Пліній завжди ставився скептично, дві краватки й сорочки найсучаснішого крою.

Звикши носити формений кашкет, він і думки не припускав їхати простоволосим, тож хотів придбати собі берет. Але дон Лотаріо визнав це за недоречне і натомість подарував йому темно-попєлястого капелюха.

Грегорія з донькою наполягли на тому, щоб провести їх до автобуса. Пліній звелів їм чекати на майдані, тимчасом як сам зайшов до казино випити кави з доном Лотаріо. Поява вбраного в цивільне комісара викликала загальне зчудування і коментувалася ще кілька днів по тому. Він сам так звик до свого мундира, що раз у раз механічно сягав рукою ременя. Трохи невластиво почувався і в краватці, вільний вузол котрої повсякчас сповзав, відкриваючи верхній ґудзик сорочки. Дон Лотаріо кілька разів роздратовано поправляв йому краватку і заприсягся, що на-бчить його в'язати вузла «а ля Вільсон» (набагато надійнішого), як тільки вони прибудуть до готелю. У цивільному Пліній видавався нижчим і нагадував людину зі старого фотознімка. Наручний годинник був єдиною річчю, що надавала йому сучасного вигляду.

Кельнер Маноло Перона почастував їх кавою, а дон Лотаріо офірував йому на віддяку кілька білетів лотереї Пресвятої діви, покровительки виноградників.

Того дня було спродано багато квитків, і на Мадрід відходило аж три автобуси. Довкола них товпились від'їжджаючі та проводжаючі. Матері виціловували своїх синів-солдатів, немов ті вирушали до В'єтнаму, а гладкий Фараон, котрий також їхав до столиці скупитися й «провітритись», пристав до гурту Плінія ї дона Лотаріо. Двоє дівчат студенток у куцих спідничках, одна s них гирява, жували гумку. Все це строкате товариство доповнював актор-пародист Караколільйо родом з Томельйосо, що мешкав тепер у Марселі й зажив там неабиякої слави. Приїжджав сюди на похорон батька, що не завадило йому вирядитися в костюм андалусійського крою, щоправда, з жалобною стрічкою майже під пахвою, і в черевики до танців. Він ходив вихиляса поміж своїх родичів і шанувальників, які побожне Дивилися на нього.

Фараон, щиро прагнучи зробити Караколільйо приємність зауважив, що він дуже добре зберігся. На що той їдко відказав що зберігаються сардини, а він не є риба, а чоловік. Фараоі пирснув, почувши слово «чоловік», після чого додав примирливо:

— Нема чого сердитись, я від щирого серця.

— «Від щирого серця»! — буркнув актор. — Таке можеш говорити старим. А мені до старості ще далеченько.

Водій натиснув клаксон, попереджаючи про від'їзд. Пліній розпрощався зі своїми жінками без поцілунків та обіймів. Подорожні зайняли місця в автобусі, і коли Пліній збирався зробити те саме, надбіг задиханий Брауліо.

— Мануелю! Візьми ось у дорогу! — І подав йому дволітровий бордюг з вином.

— Дуже дякую, Брауліо. Ти, як завжди, передбачливий.

— Я вам заздрю.

— То поїхали з нами!

— Може, навідаю вас пізніше.

— Дивись же, неодмінно!

— Вино торішнє. Ти знаєш яке.

Грегорії набігли на очі сльози розчулення. Донька усміхнулась до Брауліо. Мануель, ставши на приступці у дверях автобуса, помахав рукою на прощання.

— Ти в цьому вбранні схожий на фельдшера, — недоречно зауважив Брауліо.

— Чому саме на фельдшера?

— Чи я знаю…

— Пане Мануелю, рушаємо! — шанобливо попередив водій.

Пліній по-дружньому скуйовдив Брауліо чуба, ще раз поглянув на своє жіноцтво й причинив дверцята.

— Хай живе Пліній — слава нашого міста! — почулося зненацька.

То був Клавете. Багато проводжаючих потішено обернулось до нього.

— Хай живе Пліній — найсвітліша голова Томельйосо! — загорлав той знову.

— Хай живе! — завторував йому натовп.

— Хай живе Пліній і наша сестра Грегорія! — загукав Клавете.

Коли автобус рушив, усі замахали руками. А Мануель підніс руку до капелюха, немов до дашка кашкета.

— Дай лишень ковточок, Мануелю! — перш ніж всістися, попросив Фараон.

Він пив довго й обережно, щоб не заплямити собі піджак.

— Чудове вино! — похвалив, витираючи губи. — Але Брауліо відстав од часу. Бордюги давно вийшли з ужитку. Тепер вино возять у термосах.

Автобус в'їхав на вулицю Сокуельямос. Дон Лотаріо і Фа-раон сиділи поруч. Пліній — по другий бік проходу, побіля доньї Марії де лос Ремедіос дель Барон, ще молодявої жіночки. Вона віддавна мешкала в Мадріді, а в Томельйосо мала свою землю.

Навідувалась туди лише на винобрання або з якоїсь оказії на кілька день.

Більшість подорожніх — люди скромні, що відкинулись од землі й перебралися до Мадріда. Були серед них ремісники, молоденькі дівчата з обслуги та інший люд, що нечасто подорожує.

Коли поминули містечко Педро-Муньйос, Пліній зайшов у розмову з доньєю Марією де лос Ромедіос. Дон Лотаріо дрімав, насунувши капелюха на очі, а Фараон стиха хропів.

Донья Марія говорила про врожай і град, але раз у раз її очі дивно зблискували. Пліній, котрий вже не знав, що й думати, невдовзі переконався, що вони зблискували воднораз із припливом крові до обличчя, й вона червоніла по саме волосся. Щоб приховати ті прояви жіночої осені, бідолашна обмахувалася віялом і примовляла:

— Та й душно!

— То правда, — погоджувався Пліній, хоча був іншої думки про температуру та її причини.

Коли хвиля крові відринала, шкіра його попутниці прибирала молочно-білого кольору з полиском алебастру, і донья Марія де лос Ремедіос заспокоєно усміхалась, примружуючи гарні очі й показуючи дрібненькі зуби. Під темною тканиною сукні рівно підносилися й опадали перса, дещо вже прив'ялі, але досі знадливі. А коли вона порушалася на своєму місці, довкола неї розпросторювався приємний запах чисто вимитого й напахченого тіла. Час од часу світлі волосинки над її горішньою губою вкривалися крапельками поту, а вуста ставали апетитними, мов заморожений фрукт.

Чоловік доньї Марії де лос Ремедіос, родом з Таранкона, помер невдовзі по війні. У шлюбі вони прожили всього кілька років. Тепер вона мешкала в Мадріді зі своєю матір'ю. Оскільки вдруге заміж не вийшла і не шукала розради в своєму удівстві, то на цьому й скінчила біографію жінки, так і не заживши життьових утіх.

Автобус мчав автострадою між дерев з пожовклим листям і попелястими стовбурами. Збезлюднілі внаслідок масової міграції містечка стояли в сумній самотності. Покинуті будинки. Бари для водіїв вантажівок. Бензозаправні станції. Реклами кока-коли…

Донья Марія зітхала. Фараон хропів. Дон Лотаріо куняв, Пліній чув у своїх кістках меланхолійний поклик осені. Він думав про крихкість і нетривкість того, що ми називаємо життям Образки краєвиду, супокій затягнутого хмарами неба й безнадія дерев навіювали йому спогади про давноминулі події, обличчя людей, відбиті у люстрах казино, імена, написані вже на плитах надгорбків чи родинних склепів.

Так, життя спливає крапля по краплі. Відходить безнастанно, бо немає такого вічного джерела, яке б повернуло нас до витоків. Маленька несправедливість природи. При самому початку так багато, а затим — анічогісінько. Ми як той скорозшивач днів, з котрих кожен настромлюється на дротяне кільце, аж врешті не стає місця ні для чого нового між палітурками. Що не день, то менше діємо в околишньому світі й поринаємо у внутрішній світ своїх спогадів. З плином часу ми уподібнюємось до замкненої скрині, до покою без дверей, бордюга без чопа, аж до утворення такого міцного, концентрованого й підступного трунку, що він витравлює наші останні рушії, спалює звивини мозку, дірявить слабке серце і робить нас безпорадними.

Пліній розумів, що його життя гончака — вистежування й викривання злочинців — є протиотрутою від усвідомлення скороминущості життя. Коли він брався за якусь «справу», то нараз забував про свої літа й ледачкуватість, про свою схильність до спогадування минулого. Від певного часу став особливо пильно приглядатися до літніх людей, вбачаючи в їхніх порухах, голосі, побуті й висловах свою власну осінь. Молодші видавалися йому створіннями іншого ґатунку, іншої конституції, зліпленими з іншого тіста.

Доньї Марії де лос Ремедіос знову підступила до голови хвиля крові. Над її горішньою губою і на скронях перлився піт. У жінок осінь життя виявляється не тільки в застиганні відчуттів і споминів, у перегляді минулого, а й у прихованій війні з притлумленим клекотом пристрастей. І спокій, і збурення духу в них є чистісінькою біологією.

Чорна ріка автостради вливалася в нові й нові, огорнуті тишею, містечка. Ріка, що не вертає назад. Ріка, що кличе за собою.

Коли автобус проминув Аранхуес, приятелі прокинулись, і бордюг Брауліо пішов по колу. Потім вони запалили, і Фараон шепнув Плінію:

— А вона, ця молодичка, ще нівроку! Чом би тобі не поволочитися за нею, друже?

Нарешті автобус в'їхав у Мадрід й зупинився біля вокзалу Аточа. Пасажири висипали на майдан і заходилися знімати з даху свої валізи. Пліній розпрощався з Марією де лос Ремедіос. А Фараон знічев'я поплескав Караколільйо по животу. Той віддячив йому віночком вишуканих епітетів.

Узявши таксі, вони подались до готелю «Сентраль» на вулиці Алькала, де завжди зупинялись, бувши в Мадріді. Знову той самий вестибюль з фотознімками, усміхнений портьє, тихий ліфт. У ресторані чи не завжди можна здибати земляка, що приїхав на весілля чи похорон, у справах або на відкриття сезону кориди, скупитися або розтринькати зароблене на винобранні, свататись чи шукати протекції.

За якісь півгодини Пліній і дон Лотаріо стояли вже при виході на вулицю, розмірковуючи, що його робити далі. Ще не пробило й восьмої. Зрештою вирішили не марнувати часу й навідатись до департаменту безпеки, сподіваючись застати там свого приятеля дона Ансельмо Пералеса й негайно приступити до справи.

Але потрапити до комісара виявилось не так просто. Спершу мусили заповнити формуляри, показати виклик, поминути кілька кордонів вартівників, аж поки опинилися в невеличкій почекальні.

Коли дону Ансельмо доповіли про відвідувачів, він одразу вийшов до них, усміхаючись і простягуючи їм руки.

Вони сіли у старенькі вицвілі фотелі, й комісар — огрядний чолов'яга з простацьким обличчям, завжди усміхнений — почав викладати їм суть справи. Кришталева люстра на дві лампи заливала кабінет блідим жовтим світлом.

— Пам'ятаєте дона Норберто Пелаеса Корреа, що був нотарем у Томельйосо десь у двадцятих роках?

— Авжеж, — згадав Пліній.

— Я його добре знав, — сказав ветеринар. — Шанований чоловік. Дещо дивакуватий, але гідний всілякої поваги.

— А його доньок близнят пам'ятаєте?

— Ясна річ, — потвердив дон Лотаріо. — Руді сестри.

— Руді сестри?

— Так, вони були руді, аж червоні, і тому їх прозвали Рудими сестрами.

— А мені здається, доне Лотаріо, що їх називали рудими близнятами, — замислено повідав Пліній.

— Може, й так. Вони завжди ходили разом і навіть одягались однаково. Тоді вже були на виданні.

— Дуже симпатичні й чемні… — додав з якимось сумом шеф.

— Але їм не таланило: ніхто не домагався їхньої руки.

— Вони ніколи не виходили самі. Тільки з батьками. Не бували на балах і вечірках, де збиралася молодь. Такі якісь зворушливі!

Дон Ансельмо засміявся на останні слова Плінія і сказав:

— Отож, ті Руді сестри чи близнята несподівано зникли.

— Обидві враз? — здивувався ветеринар.

— Тільки так і могло бути, — озвався Пліній. — А як це ста» лося?

— Три дні тому, десь пів на четверту пополудні, вони вийшли з дому й досі не повернулись.

— Вони жили самі? — спитав Пліній.

— Так. Вели доброзвичайний триб життя. Мало з ким зналися і майже ніколи не виходили зі свого кварталу. Мешкали на вулиці Аугусто Фігероа в старому будинку на розі Баркільйо. — І зникли, не лишивши жодного сліду. Проведені розсліди нічого не дали. А оскільки вони не цуралися людей з Томельйосо, я й згадав про вас, Мануелю, і про вас, доне Лотаріо. Я сказав собі: справа немов для них створена. Оце й усе. Пліній замислено потер щоку.

— Ви не здаєте собі справи, доне Ансельмо, що я, тобто ми з доном Лотаріо — звичайнісінькі нишпорки з виноградарською містечка, і Мадрід для нас завеликий терен. Я працюю по старосвітськи. А ви мене вкидаєте на Пуерта-дель-Соль… Та що вам пояснювати!

— Годі вам опинатися! Ви завжди можете розраховувати на нашу допомогу. Досить лиш зателефонувати, і я пришлю будь-кого з моїх людей. Головне — мати добру кебету і багато часу, чого вам не бракує.

— А що? Спробувати можна… — мовив дон Лотаріо.

— Спробувати мало. Якщо ми погодились, то мусимо виправдати довір'я і довести справу до кінця.

— І доведете, Мануелю, доведете. Хто, як не ви… Ось ключ од помешкання Рудих сестер. Інспектор Хіменес відвезе вас туди, все покаже й розкаже. Я певний — не мине й тижня, як ви розплутаєте цю загадкову справу.

— Ваші б слова, доне Ансельмо, та до Бога!